скачать книгу бесплатно
Не той став
Іван Нечуй-Левицький
ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1
«Не той став» Івана Нечуя-Левицького – повiсть про долю дивакуватого хлопця Романа, котрий одружився з коханою Соломiею***. Перу автора належать також й iншi твори автора, зокрема, «Без пуття», «Киiвськi прохачi».
Іван Нечуй-Левицький
НЕ ТОЙ СТАВ
I
Пiсля Петра, в суботу надвечiр стара Зiнька Мисанка поралася з дочкою Настею в своiй хатi. Настя, молода дiвчина, домазувала припiчок, а ii мати все заходжувалась варити вечерю. Пiдпаливши трусок в печi, вона приставляла до огню чавун, застеливши вогкий припiчок ганчiркою, щоб його не подряпати горшками. Домазавши припiчок, Настя вмочила вiхоть в глиняник з бiлою глиною i помалесеньку пiдводила зверху на грубi на карнизi смугу взорцiв, вималюваних зовсiм такими червоними та синiми зiрками та хрестиками, якими вишивають рукави сорочок. Тi квiтки вималювала Настя з своiм братом Романом.
Незабаром у хату увiйшов Роман, високий бiлявий парубок з ясними очима. Вiн принiс здоровий пучок ласкавцю, гвоздикiв та крокосу, котрий вже зацвiв жовтогарячими патлатими квiтками.
– А що, сину, нарвав бадилля свиням? – спитала мати в сина.
– Нарвав, мамо! А це я думаю заквiтчати образи свiжим ласкавцем та гвоздиками. Ось i крокус вже зацвiв.
– То й заквiтчай! – обiзвалась мати, липнувши на сина очима. Вона осмiхнулась, що Роман, уже доходжалий парубок, береться за дiвчачу роботу.
Роман ще змалку дуже любив квiтчати усяким зiллям образи та обвiшувати iх рушниками, любив робити здоровi хрести та вiнки з крокосу, з василькiв та ласкавцю i розвiшувати iх по стiнах на кiлочках.
Роман одсунув трохи стола, став на лавi i позатикав свiжий ласкавець та гiлки крокосу за образи. На углах кожного образа вiн позатикав в зелене листя по три жовтi гвоздики повняки; потiм пообтирав порох з писанок, що висiли пiд стелею на ниточках, i позатикав в бадилля кругом образiв паперовi круглi квiтки, котрi поробилаНастя. Роман злiз з лави, одiйшов од стола i довгенько дивився на свiже бадилля ласкавцю та на квiтки.
– А що мамо, чи гарно я позаквiтчував образи? – спитав син в матерi.
Зiнька пiдвелася, зирнула на образи i промовила: «Гарно, сину, гарно. Ти якось вмiеш зробити це дiло до ладу, краще од мене i од Настi».
Зiнька була вже зовсiм стара, iй було вже бiльше як шiстдесят рокiв, але вона була здорова, мiцна й кремезна баба. Зiставшись удовою, вона сама хазяйнувала незгiрше свого чоловiка, довела до пуття дiтей, вже оженила старших п'ятьох синiв, одрiзнила iх, поставила кожному нову хату. Вона й тепер провадила господарство сама, держала воли, засiвала свое поле, держала корову i кiлька овечок i так повертала своiм розумом, що нiхто не сказав би, що в оселi господарюе не чоловiк, а стара баба. Розумна зроду, роботяща, вона всьому давала лад, як у хатi, так i, на подвiр'i, скрiзь увивалась – i коло печi, i в загородi коло волiв, i на полi. Сини були тiльки для Зiньки за помагачiв та за наймитiв, а вона всiм орудувала сама, скрiзь встигала увинутись i всьому дати лад. Бабу Зiньку усi на селi поважали. На молодиць та на бабiв Зiнька мала великий вплив: ii шанували.
Настя стала на лежанцi i почала бiлити грубу. Пiдводячи карниз угорi, вона зачепила трошки взорцi, помальованi червоною глиною. Роман слiдкував за ii рукою.
– Насте! Веди-бо вiхтем обережнiше, бо як позамазуеш квiтки, то я не буду тобi вдруге наводжувати синькою та червоною глиною, – сказав Роман до сестри, сидячи на лавi.
– Як замажу трохи, то й поправиш, – обiзвалась Настя.
Тi квiтки кругом карниза на грубi й на коминi розпочала малювати Настя, але скiнчив iх Роман. Вiн мав до малювання i хист, i охоту i сам повимальовував смуги з хрестикiв та зiрок i над дверима, i кругом вiкон.
Настя причепурила грубу, пiдмазала лежанку, а потiм налила в миску мителю, розпустила коси i почала мити голову. Роман сидiв на лавi i милувався свiжим зiллям та квiтками за образами. Очi його, пiдведенi вгору, стали тихi та яснi. Вiн i милувався зеленим зiллям та квiтками, i разом з тим йому на думку йшла молитва, бо вiн був дуже богомiльний, як i його мати. Як вiн вчився в школi, то спiвав на криласi i нiколи, навiть лiтом, не пропускав нi однiеi служби божоi.
Романовi, очевидячки, не було роботи в хатi. Вiн тихенько, нiби крадькома, вийшов з хати, не взявши навiть в руки бриля, – певно, щоб мати не подумала, нiби вiн йде в двiр на якусь роботу.
– А що, сину, може, череда вже йде? – спитала Зiнька в сина.
– Може, вже йде… Пiду вигляну, – знехотя обiзвався син.
Але вiн пiшов дивитись не на вiвцi, а попростував у садок, перейшов через город i стежечкою пiшов тихою ходою до того мiсця, котре було в далекому кутку огороду, на низинi, засадженiй вербами, зарослiй дикими грушами та кущами калини. Проти того кутка огороду, зеленого, зарослого та вогкого, на улицi за тином була рублена криниця. Коло криницi стояли двi дуплинастi верби. Надвечiр до цiеi криницi виходили молодицi та дiвчата по воду. Роман уже не раз i не два виходив в той зелений закуток огороду i наглядав з-за тину: вiн знав, коли молоденька Соломiя виходить до криницi по воду.
Молодий парубок продерся крiзь гущавину, сперся на тин i дивився на криницю. Дiвчата почали приходити до криницi одна за другою, набирали води i, поздоровкавшись з Романом, одходили. Декотрi зачiпали його, заговорювали з ним; вiн обзивався до iх одним словом, та й то знехотя, i все ждав Соломii. Чорнява та проворна Соломiя вже давненько впала йому в очi. Незабаром прибiгла з вiдрами i Соломiя, височенька, тоненька, рiвна станом, довгобраза та смуглява, з пишними, блискучими, чималими чорними очима i високими тонкими бровами. Очi й брови в Соломii були такi чорнi, що закрашували ii смуглявий вид i саме лице здавалося неначе бiлiшим од тих блискучих очей та чорних брiв.
Од густих рум'янцiв на щоках увесь ii вид неначе пашiв огнем. Щось палке, гаряче було розлите в ii очах i на ii рум'яних щоках. На головi в Соломii червонiли «кiснички», якi тепер носять дiвчата. Кiснички, перевитi пучками червоноi та синьоi вовни та заполочi, обвивали ii чорноволосу голову, неначе вiнок. Тi червонi кiснички дуже приставали до ii смуглявого виду та до темних очей i наддавали краси, а виразнi очi неначе говорили, мов живi.
Соломiя прибiгла до криницi, вглядiла Романа, сказала «добривечiр», в одну мить витягла вiдро води i поставила на цямринi. Вона липнула очима на Романа. І на нього нiби впала блискавка. Вхопила вона в руки друге вiдро. Вiдро спускалось на коромислi в криницю, а Соломiя пiдвела голову, вдруге блиснула очима на Романа i знов втупила очi в криницю. Роман знов почув, що на його нiби впала блискавка, i почервонiв. Той блиск гарячих очей неначе обсипав його жаром. Соломiя примiтила, що на його щоках виступили легкi рум'янцi.
Роман мовчав. Вiн був тихий на вдачу, неговорючий i дуже несмiливий: нiколи вiн не зачiпав нi однiеi дiвчини нi словами, нi жартами. Соломiя була така проворна та смiлива, що нiкого не минала своiм язиком.
– Романе, що ти там робиш в вербах? – почала зачiпати його Соломiя.
– А що ж я роблю? Стою та дивлюсь, – тихо обiзвався Роман i осмiхнувся якось по-дитячiй.
– На що ж то ти дивишся? На криницю чи на моi вiдра?
– Дивлюся i на криницю, i на вiдра: дивлюсь, бо очi маю, – знов обiзвався Роман i засмiявся.
Соломii, очевидячки, сподобалося, що Роман наглядае на неi з садка. Вона вже не раз примiтила його за тином, виходячи до криницi по воду, але ще напевно не знала, на кого то вiн визирае з-за кущiв, хоч трохи догадувалась, що вiн наглядае за нею.
Тим часом до криницi вибiгли ще двi дiвчини, Соломiiнi сусiди й приятельки. Вони поставили вiдра коло криницi i почали балакати з Соломiею, забувши i про своi вiдра, i про свою роботу дома. Романовi було нiяково стояти коло тину i дивитись на дiвчат. Вiн одiйшов од тину i почав никати попiд вербами та помiж кущами калини, розгортав кущi чорноi смородини, нiби шукав стиглих ягiд.
– Романе? Чого ти там шукаеш в травi? Що ти там загубив? – знов гукнула на його Соломiя.
– Шукаю суниць!
– Романе! Може, ти збираеш зiлля на чари? Ото цiкаво знати, кого ти хочеш причарувати отим зiллям, – зачiпала хлопця Соломiя.
– Хiба я знахур, щоб когось чарував зiллям? – обiзвався Роман. І з тими словами вiн кинув нарвате зiлля додолу, приступив до тину i знов сперся об хворост лiктем, поклавши свою ясноволосу голову на долоню. Вiн став смiливiший.
– Романе! Чом ти нiколи не виходиш до нас гуляти на улицю? – спитала Соломiя.
– Тим, що не хочу. Я не люблю гурту, не люблю й гуляти в гуртi.
– А як же його гуляти не в гуртi? – сказала Соломiя i зареготалась голосно та дрiбно на всю улицю. Їi бiлi, дрiбнi та рiвнi зуби заблищали, як два разочки бiлого намиста. Роман задивився на тi дрiбнi бiлi зуби, i чогось йому забажалось, щоб Соломiя смiялась та реготалась довго, щоб блиснули ще хоч раз тi зубки, рiвнi та бiлi.
– Може, ти сам i в хрещика граеш отам пiд вербами? – жартувала Соломiя i все смiялась, аж заливалась.
– А чом же! як часом припаде охота, то й бiгаю в хрещика попiд вербами од кутка городу до кутка, – сказав Роман, пiднiмаючи самого себе на смiх, щоб смiшити Соломiю: йому хотiлось, щоб вона реготалась i блискала зубами та очима.
– Бiгаеш попiд тином од кутка до кутка? Ха-ха-ха! Я й не знала, що хлопцi грають в такого хрещика, – смiялась Соломiя, i одляски ii срiблястого реготу аж луною йшли попiд вербами.
Роман слухав той веселий регiт, неначе веселу пiсню; вiн i собi тихо засмiявся. Соломiiн веселий смiх неначе дратував його й веселив.
Одна дiвчина, Маруся, згадала про своi вiдра. Вона набрала води з криницi i поставила вiдра на цямрини. Третя дiвчина i собi кинулась брати воду i поставила вiдра коло криницi. Одначе усi дiвчата й гадки не мали йти додому. Вiдра стояли, й дiвчата стояли коло криницi з коромислами в руках. Роман не оступився од тину i все дивився на дiвчат. Кожнiй дiвчинi хотiлось побалакати i з Романом, i з приятельками.
– Але чого ж це ми стоiмо та байдики б'емо? – обiзвалася Маруся. – Мене мати жде: в нас же нема в дiжцi води анi крапельки.
– Та постiй трохи! Мати пiдожде, а ми побалакаемо, – обiзвалась Соломiя.
– Ой, боюся, щоб мати не сердились. Коли б на мене виглядали з-за тину чорнi очi та ще й пiд чорними бровами, то я б iще трохи постояла, – сказала Маруся, зирнувши на Романа скоса i осмiхнувшись.
– Ото яка вередлива! – обiзвався Роман. – Може, й тобi, Соломiе, хочеться, щоб i на тебе з-за тину виглядали чорнi очi та ще й пiд чорними бровами? – насмiлився обiзватись Роман.
– Менi? Не скажу! Нехай кортить. Як вийдеш на улицю, то я тобi там скажу, а тут не скажу, – промовила Соломiя.
Маруся почала брати вiдра на коромисло. Вона не встигла начепити на коромисло другого вiдра, а Соломiя проворно вхопила Марусине вiдро i вилила з його воду в криницю. Знов веселий регiт залунав попiд вербами.
– Соломiе! ти чортзна-що робиш: ллеш воду в криницю, неначе в криницi води мало й без того, – сказала Маруся.
– А справдi я ллю воду в воду. Лучче поллю сухий тин: може, виросте, – сказала Соломiя i з тими словами вхопила вiдро, котре стояло коло криницi, i вилила воду на тин, просто до Романа; потiм набрала води з другого вiдра повнi пригорщi i хлюпнула на Романа. Роман подався за кущi. Соломiя вхопила вiдро в руки, прибiгла до тину i почала бризкати водою на кущ, де стояв Роман. Вiн сховався далi за калину.
Дiвчата пiдняли регiт на всю улицю. Соломiя, в'юнка та проворна, як дзига, бiгала та крутилась коло криницi, вхопила з цямрини свое вiдро з водою, знов побiгла до тину i бризкала на кущ калини. Роман втiк далi в кущi i там сховався.
– Оце здурiла зовсiм сьогоднi! – кричала Маруся. – Коли так, то й я не дам тобi набрати води.
І Маруся вхопила Соломiiне вiдро i вилила воду в криницю. Роман знов вийшов потихеньку з кущiв, приступив до тину i знов спокiйно сперся об тин, поклавши свою кучеряву голову на долоню. Соломii здалося, що з'за лiсу, з-за зеленого саду нiби зiйшов повний, пишний мiсяць i глянув на землю, глянув просто на неi i обсипав ii тихим, ясним свiтом, iй стало на душi радiсно, весело. Вона реготалась, пустувала, жартувала. Маруся витягла воду з криницi другий раз. Соломiя знов кинулась до вiдер i хотiла вилити воду в криницю, ii тонкi, довгi пальцi, вузькi долонi вчепились п'явками в дужку. Маруся кинулась виривати свое вiдро з ii рук. Пiднявся регiт, галас. Роман реготався, стоячи за тином.
До криницi надiйшла молодиця, вже немолода й поважна. Вона поздоровкалась з дiвчатами. Дiвчата замовкли i перестали реготатись. Вони спокiйненько понабирали води в вiдра i помаленьку пiшли додому слiдком за молодицею.
Соломiя втихла, але веселiсть пташкою грала в ii душi. Їй хотiлось бiгати, гратись, спiвати. Вона ще раз оглянулась до криницi. Роман все стояв пiд кущами, спершись на тин, i дивився на одходячих дiвчат. Соломii чогось припала охота спiвати пiсню про мiсяця-мiсяченька. Романове ясне високе чоло, Романовi яснi, тихi очi чогось наводили на неi думку про ясний мiсяць, про тихий вечiр, про спiви на улицi. «Ой мiсяцю-мiсяченьку, i ти, ясна зоре!» – завела вона голосно пiсню i ще раз озирнулась на Романа. Дiвчата пристали до Соломii i собi заспiвали. А Роман все стояв та милувався здалеки Соломiею, доки вона не сховалась десь за вербами в вузькiй улицi.
Вiн ще постояв трохи, задумавшись та поглядаючи на криницю, на розлиту та розхлюпану воду кругом криницi, i неначе й тепер бачив там Соломiю. А ii чорнi очi, а бiлi зубки все неначе блискали перед його очима; а веселий регiт все ще лунав в його вухах, неначе десь далеко в садку дзвенiв срiбний дзвоник.
Роман зiтхнув важко-тяжко, повернувся i пiшов попiд вербами. Задзвонили до церкви. Гук дзвона рознiсся пiд вербами, пронизав густе гiлля i лився в чистому повiтрi. А Романовi все вчувалось, нiби вiн чуе в тому дрижачому гуковi веселий Соломiiн смiх та регiт. Вiн увiйшов в гущавину, в тiнь i втупив очi в зелену траву, а перед ним в густiй сутiнi все неначе блискали огнястi очi, блискали бiлi зубки, як довго ще блискають огнястi плями в заплющених очах, коли часом глянеш на заходячий пiвкруг сонця, котре закочуеться за лiс, червоне, як жар.
«Як вона мене причарувала! Як вона мене пригорнула до себе тими очима, тим своiм смiхом!» – думав Роман, вертаючись до хати через огород, через садок.
В саду, в густiй тiнi, вiн задумався i знов спустив очi додолу, втупив в зелену траву. І знову в його очах блиснули огнястою блискавкою двое чорних очей, блиснули нiби два разки бiлого блискучого намиста.
«Ой очi, очi! не буду я тепер через вас спати нi вдень, нi вночi», – подумав Роман, переходячи через вишневий садок.
Мати вийшла з хати, стояла на порозi i зирнула на подвiр'я. Овечки й ягнята никали по дворi. Вона шукала очима Романа, а його нiгде не було видко.
– Що це сталося з Романом? Десь дляеться, а овечок не загнав. Вiн же такий хазяйновитий, робить дiло без загаду. А це… Де це вiн? Що це з ним сьогоднi сталося?.. Романе! пiди та позаганяй овечки, бо Настi нiколи: нема води в дiжцi. Вона побiжить до криницi по воду, – сказала мати, вглядiвшi сина в садку.
Роман почув материн голос i опам'ятався. Вiн знехотя поплентався в двiр i почав заганяти в хлiв овечки, котрi розсипались по дворi i хапали зелений шпориш попiд тином. Але не овечки були йому в думцi. Вiн iх заганяв в хлiв, одлучав ягнята од овечок, а його очi побiгли слiдком за Настею, тiею стежечкою, що вилась через город до криницi. Вiн знав, що Соломiя знов прийде по воду до криницi, i його нiби якась сила тягла до криницi, мiж верби, щоб глянути на тi пекучi очi, щоб почути той гучний голос.
«Ой, пiду я знов пiд верби! Хоч iще раз гляну на тi очi, на тi брови! Вона знов прибiжить по воду. Диво, та й годi! І смуглява з лиця, i неначе й не дуже гарна, а ii очi неначе печуть мене в саме серце!» – думав Роман, заганяючи вiвцi та ягнята.
І вiн знов тихенькою ходою пiшов через садок та через огород, став пiд вербами i глянув на криницю. Надворi вже смеркалось.
Криниця була вкрита густою тiнню. Скрiзь було тихо. Нi одна душа вже не приходила по воду до криницi, i криниця нiби одпочивала од роботи, затiнена густими навислими гiлками старих верб. Роман довго стояв, спершись на тин, i думу думав, де б то побачитись iз Соломiею та побалакати з нею на самотi. Ходити на улицю вiн не любив, а коли й ходив, то гуляв недовго. Спокiйний та тихий на вдачу, вiн не любив гурту, не любив крику, шуму та спiвiв парубоцьких та дiвчачих.
«Я люблю ii… Де б менi з нею побачитись, стрiнутись? Завтра я, може, побачу ii в церквi… Не пiду спiвати на хори, стану у правому притворi на сходах, коло дверей. Звiдтiль я таки десь побачу ii. Коли б хоч надивитися здалеки на тi оченята!» – думав Роман, вертаючись до хати через огород.
– Романе! Романе! а де ти? Йди вже вечеряти, бо мати сердяться, що ти десь задлявся та загаявся i не йдеш в хату, – почув Роман сестрин голос.
Вiн похапцем пiшов у хату, сiв за стiл вечеряти. Але й вечеря чогось здавалась йому несмачна. Соломiя не виходила в його з думки, неначе отут в хатi вертiлась-крутилась перед його очима.
II
Вставши раненько, Роман прибрався в вишивану сорочку, в новий суконний синiй жупан, пiдперезався червоним поясом, зачесався, причепурився i пiшов до церкви. Вiн став коло правого притвора на схiдцях, звiдкiль видно було усiх людей, котрi входили через браму в цвинтар. Багато приходило дiвчат, але мiж ними Соломii не було.
Роман постояв на сходах, а далi не втерпiв i пiшов кругом церкви, обiйшов церкву i кинув очима на велике стовпище дiвчат, котрi стояли коло дзвiницi, а декотрi сидiли на травi попiд вишнями. Церква в селi Терешках була стародавня й мала. Люде не помiщались в церквi, i усi дiвчата й молодi молодицi стояли надворi, коло дверей бабинця та коло дзвiницi, або сiдали попiд липами, яблунями та вишнями i балакали собi стиха, як на улицi.
Роман помаленьку пройшов кругом бабинця, глянув на рядки дiвчат, окинув усiх оком i вглядiв Соломiю. Вона стояла рядом з його сестрою Настею та з Марусею. Cоломiя убралась, як до вiнця, в синiй суконний жупан, пiдперезалась широким червоним поясом, убралась в квiтки та в усi стрiчки, надiла намисто з дукачами та хрестами. На гарячому сонцi вона вся аж сяла. Роман на хвилинку спинився i окинув ii очима. Ще нiколи не здавалась вона йому такою гарною. Йому хотiлось стояти i дивитись на неi, дивитись безперестанку. Але стояти довго перед стовпищем дiвчат було нiяково. Вiн вернувся i знов став на сходах.
Ще не встигли в церквi поблагословити людей, а дiвчата посипались одна за другою рядочком з цвинтаря. Вони на одну мить спинились проти дверей притвору, на ходi повертались до дверей, хрестились, кланялись i бiгли до брами. Роман оглядав кожну дiвчину.
Швидко потiм дiвчата почали бiгти гуртом, як овечки з череди, неначе втiкали з цвинтаря. Роман вглядiв мiж ними Соломiю. Вона йшла швидко, неначе бiгла, на одну мить спинилась проти дверей, перехрестилась, поклонилась i пiдвела очi. Очi впали на Романа. Роман стиха осмiхнувся. В Соломii очi стали веселi. Вона побiгла до брами, убрана в квiтки, в стрiчки, пiдперезана широким червоним шерстяним поясом з довгими кiнцями.
Роман вглядiв, як майнув в брамi ii червоний пояс, вглядiв, як вона обернулась назад на самiй брамi i знов блиснула до його очима, крутнулась, побiгла з пригорка i нiби сховалась в натовпi дiвчат.
Роман пiшов навздогiнцi за нею, щоб надивитись на неi хоч здалеки. Але дiвчата йшли так швидко, неначе iх хтось пiдганяв ззаду. Роман зiстався далеко позаду i тiльки слiдкував очима за широким червоним поясом та нiби ловив очима кiнцi червоних стрiчок на Соломiiних плечах.
«Ой, прудка ж та швидка, як вода на бистринi! Чи впiймаю тебе, прудка дiвчино, чи, може, втечеш од мене, як бистра вода весною в потоку, що доганяеш очима та й очима не доженеш», – думав Роман, вертаючись додому.
Поки стара мати допленталась додому, проворна Настя вже роздяглася, поздiймала з голови стрiчки та квiтки i сховала в скриню. Прийшов i Роман. Мати загадала дочцi подавати обiд.
– Ну та й Соломiя лепетлива була сьогоднi в церквi! – обiзвалась Настя, пораючись коло печi. – Стала коло мене та цiлiсiньку службу говорила до мене. Ій-богу, не дала менi й молитись! Я насилу двiчi-тричi встигла перехреститись. Та все оглядаеться, та крутиться, та повертаеться то сюди, то туди: нiяк не встоiть на одному мiсцi.
– Ото гарно! А ти б, дочко, оступилась од неi та стала деiнде. Де ж таки балакати, коли служба божа йде, – навчала стара Зiнька.
– Цiкаво знати, про що ж то говорила тобi Соломiя, – обiзвався Роман, краючи хлiб та складаючи скибки на одну купу серед стола.
– Та все ж про тебе! Чогось ти неначе навис сьогоднi iй на язик, – сказала Настя, – все розпитуе та й розпитуе про тебе. Не дала менi й богу помолитись гаразд.
– Що ж вона говорила про мене? – спитав Роман.
– Та все ж розпитувала, де ти гуляеш в недiлю… – почала Настя та й не доказала. Вона глянула скоса на матiр i замовкла. Очевидячки, iй нiяково було говорити про ту розмову з Соломiею при матерi.
Мати зирнула очима на Романа. В Романа очi аж свiтились од веселостi.
«Чепляеться до мого Романа…» – подумала Зiнька, сiдаючи за стiл, але про Соломiю й слова не промовила.
Ще нiколи Роман не був такий веселий, як того дня за обiдом. Вiн все говорив та смiявся з дiвчат, що вони, не достоявши до кiнця служби, бiгли з цвинтаря, неначе овечки бiжать ввечерi з череди. Мати слухала й смiялась та милувалась сином. Вона нi одного сина не любила так, як любила Романа. Вiн був тихий та слухняний ще змалку, слухав матерi й тепер. Стара Зiнька була дуже богомiльна, щонедiлi ходила до церкви та молилась богу: i Роман вдався в матiр, був дуже богомiльний. Роман любив молитись богу, любив читати книжки, а найбiльше церковнi, хоч iх мало й розумiв. У недiлю вiн сiдав по обiдi за стiл, розгортав книжечки «житiй святих», котрi дiставав в церковнiй школi, i читав iх голосно. Стара Зiнька слухала, але нiчого не розумiла з великоруськоi та церковноi мови, котрими були написанi тi житiя. Син товмачив старiй матерi, оповiдаючи написане в тих книжках своею украiнською мовою, i тiльки цi його оповiдання й розумiла добре стара Зiнька.
По обiдi Настя зiбрала з стола миски та ложки. Роман одiклав на стiл недокраяний окраець хлiба, згорнув у скатерть окрушки од скибок та кришки, винiс надвiр i витрусив курям. Застеливши стiл чистою скатеркою, – вiн дiстав з полицi новеньку книжечку «житiй», сiв за стiл i почав своiм звичаем голосно читати. Настя мила ложки i не слухала того читання: вона нiчогiсiнько не тямила з того, що читав Роман. Стара Зiнька силкувалась слухати, сидячи на полу, але перегодя, не втямивши нiчого, стала позiхати та все хрестила рота. Роман читав книжку, але його думки лiтали далеко од тих пущiв, од того монастиря, де спасався святий, про котрого читав Роман. Все це чогось не припадало йому цього дня до вподоби. Вiн позiхнув з усiеi сили, поклав книжку на полицю i дiстав звiдтiль Шевченкову «Катерину». Цю книжку Роман купив в одного коробейника в мiстечку. Вже вiн прочитав ii тричi, але й тепер четвертий раз вiн читав ii неначе вперше. І нiколи ще Катерина не припадала йому так до вподоби. Кохання молодоi Катерини розбуджувало в йому думи, нагадувало йому про Соломiю i дуже тривожило серце. Настя слухала й ложки мити перестала.
– Сину! покинь читати оту книжку, – обiзвалася стара, – це не божа книжка. Ет!.. Нi се нi те!
Але стара проти волi слухала ту книжку i вислухала ii до кiнця. В хатi стояла духота. Старiй Зiньцi схотiлося спати. В неi злипались очi.
– Пiду я на причiлок та трохи одпочину, – сказала Зiнька.
– А я, мамо, побiжу гуляти до дiвчат. Пустiть мене, мамо! – просилася Настя.
– До кого ж ти хочеш йти на гулянку? – спитала мати.
– До Соломii. Вона йене сьогоднi запрошувала до себе: забiжу й до Марусi та й ii вiзьму з собою.
