banner banner banner
Простак
Простак
Оценить:
Рейтинг: 3

Полная версия:

Простак

скачать книгу бесплатно

Простак
Франсуа-Мари Аруэ Вольтер

Молодик, який увесь час жив серед гуронiв в Америцi, сходить на берег у Нижнiй Бретанi, де один священик та його сестра признають у ньому свого племiнника. Оскiльки вiн завжди наiвно говорить те, що думае, i робить те, що бажае, як «справжнiй дикун», його називають Простак. Довiряючи своiй природнiй мудростi, не зiпсутiй iснуючими передсудами, вiн зазнае багато прикрих пригод, пiд час яких у своiх наiвних здивуваннях висловлюватиме цiлу низку суджень, сповнених великоi розсудливостi.

Вольтер

Простак

Правдива iсторiя,[1 - Перше видання повiстi побачило свiт 1767 р. у Женевi, хоча мiсцем видання був Утрехт. Як i деякi iншi своi повiстi, Вольтер повiсть «Простак» своiм iменем не пiдписав, вказавши прiзвище письменника-плебея, колишнього ченця Анрi Дюлорана (1718–1783), автора антиклерикальних поем, романiв та нарисiв, зокрема роману «Кумусь Матье, або Зрадливостi людського розуму» (1766). Пiд iменем Дюлорана повiсть того ж року перевидали в Парижi з назвою «Гурон, або Простак», i вона мала великий успiх 1767 р. Тодi ж офiцiйну заборону на повiсть наклала церковна цензура.] добута з манускрипту панотця Кеснеля[2 - Панотець Кеснель – отець Кеснель Паск'е (1634–1719), французький богослов, один з найвидатнiших теоретикiв янсенiзму]

Роздiл перший

Як прiор монастиря Святоi Гори i панна, сестра його, зустрiли гуронця

Якось святий Дунстан,[3 - Святий Дунстан (925–988) – архiепископ Кентерберiйський, зарахований до сану святих.] iрландець за нацiональнiстю i святий за характером працi, виiхав з Ірландii на невеличкiй горi до берегiв Францii i доiхав таким чином аж до бухти Сен-Мало.[4 - Сен-Мало – французький порт на узбережжi Бретанi] Зiйшовши на берег, вiн поблагословив свою гору, а вона зробила йому глибокий реверанс i тiею ж дорогою повернулася до Ірландii.

Дунстан заснував на тому мiсцi невеличкий прiорат i назвав його монастирем Гори; так вiн зветься й досi, як кожен про це знае.

Року 1689-го, ввечерi 15 червня, абат де Керкабон, прiор монастиря Святоi Гори, проходжувався берегом моря з панною Керкабон, своею сестрою, щоб побути на свiжому повiтрi. Прiор, уже доволi пристаркуватий, був добрий панотець, його любили сусiди, як ранiше любили сусiдки. Найбiльше зажив вiн пошани за те, що був единою духовною особою, яку не треба було нести до лiжка пiсля вечерi з братiею. Вiн досить грунтовно знав теологiю i коли втомлювався вiд читання святого Августина,[5 - Святий Августин (354–430) – християнський теолог i церковний дiяч, родоначальник християнськоi фiлософи, iсторii, видатний представник захiдноi патристики] то розважав себе книгою Рабле:[6 - Рабле – Франсуа Рабле (1495–1553) – французький письменник зрiлого Вiдродження, iдеолог так званоi «гуманiстичноi iнтелiгенцii», яка опиралася на iдею абсолютноi «освiтньоi» монархii 1532 р. з'являеться його вiдомий роман «Гаргантюа», продовженням якого був «Пантагрюель». У цих романах стрiли своеi сатири Рабле скеровуе проти схоластичного виховання, правничоi системи, надуживання в судах тощо. Полiтичний iдеал Рабле – «мудрий освiчений гуманiст» – король Пантагрюель.] отже, всi говорили про нього добре.

М-ль де Керкабон, нiколи не бувши одружена, хоч мала до того велике бажання, на сорок п'ятому роцi зберiгала ще свою свiжiсть, вдачу мала добру й чутливу; вона любила розважатись i була побожна.

Прiор мовив до сестри, дивлячись на море:

– Леле! Це тут наш бiдолашний брат з любою нашою невiсткою сiв 1669 року на фрегат «Ластiвка», щоб iхати на службу до Канади: коли його не вбили, ми можемо сподiватися ще побачити його.

– Чи думаете ви, – сказала м-ль де Керкабон, – що нашу невiстку з'iли iрокези, як то говорили нам? Та певне, що коли б ii не з'iли, вона повернулася б сюди. Я плакатиму за нею все свое життя; це була чарiвна жiнка, а наш брат, дуже розумний, напевне досяг би чималих успiхiв у життi.

Зворушенi обое цими спогадами, побачили вони, що до Ренськоi бухти[7 - …до Ренськоi бухти – рiчка Ренс у Францii, впадае до Ла-Маншу.] з припливом увiйшов невеличкий корабель.

То були англiйцi, що приiхали продати деякi вироби своеi краiни. Вони вистрибнули на землю, не глянувши нi на пана прiора, нi на його сестру, що дуже образилася за таку малу до неi увагу.

Не так зробив дуже огрядний молодик, що за один раз перестрибнув через голови своiх товаришiв i спинився проти панни. Ще не навчений низько вклонятися, вiн хитнув iй головою. Обличчя його й убрання привернули до нього погляди брата й сестри: був вiн простоволосий i без панчiх; на ногах були легкi сандалi, а голову прикрашало довге волосся, заплетене в коси; короткий камзол облягав тонкий i гнучкий стан; вигляд вiн мав одважний i водночас лагiдний. В однiй руцi тримав вiн невеличку пляшку барбадськоi горiлки,[8 - Барбадська горiлка – антильська горiлка.] а в другiй – щось схоже на торбину, там була чарка i дуже смачнi морськi сухарi. Вiн досить доброю французькою мовою запропонував своеi барбадськоi горiлки паннi де Керкабон i ii братовi; випив з ними, змусив iх знову випити i все це з таким простим i природним виглядом, що брат i сестра були зачарованi. Вони запропонували йому своi послуги, питаючи його, хто вiн i куди iде. Молодик вiдповiв iм, що не знае нiчого, а взагалi дуже цiкавий, що хоче подивитися, як виглядають береги Францii, що вiн приiхав сюди, а потiм мае намiр повернутися. Прислухавшись до його вимови, пан прiор зрозумiв, що юнак – не англiець, i дозволив собi запитати, з якоi вiн краiни.

– Я гуронець,[9 - Гуронець – iндiанець Пiвнiчноi Америки, гуронцi заселяли Канаду до появи там французiв.] – вiдповiв йому молодик.

Мадемуазель де Керкабон, здивована й зачарована, що бачить гуронця, такого ввiчливого до неi, запросила молодика вечеряти. Його не треба було просити двiчi, й усi трое вирушили до монастиря Гiрськоi Богоматерi.

Низенька й кругленька панна пильно дивилася на нього своiми маленькими очима й час вiд часу говорила прiоровi:

– Лице цього юнака мае колiр лiлей i троянд. Яка бiла шкiра у нього, хоч вiн i гуронець!

– Маете рацiю, сестро моя, – вiдповiдав iй прiор.

Вона ставила сотнi запитань, i мандрiвник завжди вiдповiдав на них дуже вдало.

Швидко поширилася чутка, що в монастирi е гуронець. Найкраще товариство з округи поквапилося пiти туди на вечерю. Абат Сент-Ів прийшов туди зi своею сестрою, молодою, сумирною бретонкою, дуже вродливою й дуже добре вихованою. Суддя i збирач податкiв були на вечерi зi своiми дружинами. Чужинця посадили помiж м-ль де Керкабон i м-ль де Сент-Ів. Усi захоплено дивилися на нього, усi говорили з ним i всi одночасно розпитували його. Гуронця те не хвилювало; собi за девiз вiн, здавалося, взяв вислiв мiлорда Болiнгброка:[10 - Болiнгброк (1678–1751) – англiйський мiнiстр, фiлософ-деiст, приятель Вольтера.] «Nihil admirare»,[11 - «Nihil admirare» (лат.) – «нiчому не дивуватися» – вислiв римського поета Горацiя.] i врештi-решт вiд такого шуму терпець йому увiрвався й вiн сказав досить спокiйно:

– Панове, в моiй краiнi розмовляють по черзi. Як можу я вiдповiдати вам, коли ви не даете менi змоги вас вислухати?

Розум завжди на кiлька хвилин отямлюе людей: настала велика тиша. Пан суддя, що завжди зачаровував чужинцiв, хоч би де натрапляв на них, i був найбiльший на всю округу розпитувач, сказав йому, широко роззявляючи рота:

– Пане, як ви зветесь?

– Мене завжди називали Простаком, – вiдповiв гуронець, – в Англii це iм'я за мною залишилося, бо я завжди говорю вiдверто те, що думаю, i роблю все, що хочу.

– А як же, гуронцем бувши, могли ви, пане, опинитися в Англii?

– Мене туди привезли. В однiй бiйцi англiйцi взяли мене в полон, пiсля того як я добре боронився, i англiйцi, дуже люблячи вiдважнiсть i бувши такi самi поряднi люди, як i ми, запропонували менi або повернутися до своiх батькiв, або поiхати до Англii; я погодився на останне, вiд природи страшенно люблю подорожувати.

– Але ж, пане, – сказав суддя своiм урочистим тоном, – як могли ви отак покинути батька й матiр?

– Я нiколи не знав нi батька, нi матерi, – сказав чужинець.

Це зворушило товариство, i всi проказували:

– Нi батька, нi матерi!

– Ми будемо йому замiсть них, – сказала господиня дому до свого брата прiора. – Який милий оцей пан гуронець!

Простак подякував iй з благородною i гордою сердечнiстю i дав зрозумiти, що не мае потреби нi в чому.

– Я помiчаю, пане Простак, – сказав поважний суддя, – що ви краще розмовляете французькою мовою, нiж то властиво гуронцям.

– Один француз, – сказав той, – якого полонили за мого раннього дитинства в Гуронii й до якого я ставився з великою приязню, навчив мене цiеi мови; я дуже швидко навчаюся того, чого хочу навчитися. Приiхавши до Плiмута, я зустрiв одного з ваших французiв-утiкачiв, яких ви звете гугенотами,[12 - Пiсля скасування Нантського едикту багато французьких протестантiв (гугенотiв) покинули краiну.] не знаю вже чому. З ним я зробив деякий поступ у знаннi вашоi мови. І щойно я змiг вiльно висловлюватися, поiхав подивитися на вашу краiну, бо я таки люблю французiв, коли вони не задають менi надто багато запитань.

Абат Сент-Ів, не зважаючи на це тонке попередження, запитав у нього, яка з трьох мов найбiльше подобаеться йому: гуронська, англiйська чи французька.

– Безперечно, гуронська, – вiдповiв Простак.

– Чи ж це можливо?! – вигукнула м-ль де Керкабон. – Я завжди думала, що французька мова найкраща з усiх мов, пiсля нижньобретонськоi.

Це призвело до того, що почали запитувати в Простака, як по-гуронському сказати «тютюн», i вiн вiдповiв: «тайя»; як сказати «iсти», i вiн вiдповiв: «ессентен». М-ль де Керкабон усе хотiла дiзнатися, як сказати «кохати»; вiн вiдповiв: «тровандер»[13 - Усi цi слова справдi гуронськi. (Прим, авт.)] – i доводив, не без видимоi рацii, що цi слова цiлком вартi вiдповiдних iм французьких й англiйських. Усiм гостям здалося, що «тровандер» – дуже гарне слово.

Пан прiор, мавши в своiй книгозбiрнi гуронську граматику, що ii подарував йому превелебний панотець Сагар Теодат,[14 - Превелебний панотець Сагар Теодат – католицький мiсiонер, який проповiдував християнство серед гуронцiв, автор книги «Мандрiвка краiною гуронцiв» (1632) та словника гуронськоi мови.] францiсканець i вславлений мiсiонер, вийшов на хвилину з-за столу, щоб перевiрити гуронця. Повернувся вiн задиханий вiд нiжностi й радостi й визнав Простака за справжнього гуронця. Потiм трохи обмiркували численнiсть мов i погодилися, що, коли б не було пригоди з вавилонською вежею,[15 - Натяк на Вавилонську вежу i Вавилонське стовпотворiння (Буття, XI, 1–9)] всi на землi розмовляли б французькою мовою.

Суддя-розпитувач, який все ще трохи не довiряв новiй людинi, тепер вiдчув до нього глибоку пошану. Вiн розмовляв з ним чемнiше, нiж ранiше, чого Простак i не помiтив.

М-ль де Сент-Ів дуже цiкаво було знати, як кохаються в гуронському краi.

– Роблячи прекраснi вчинки, – вiдповiв гуронець, – щоб сподобатися особам, якi скидаються на вас.

Усi гостi плескали в долонi i дивувалися. М-ль де Сент-Ів почервонiла й була дуже рада. М-ль де Керкабон теж почервонiла, але не була така рада; ii трохи вкололо, що ця гречнiсть адресувалася iй; але вона була така добра, що прихильнiсть до гуронця вiд цього зовсiм не змiнилася. Вона дуже добродушно запитала в нього, скiльки коханих було в нього в Гуронii.

– У мене була тiльки одна, – сказав гуронець, – це м-ль Абакаба, приятелька моеi дорогоi годувальницi. Очерет не такий стрункий, горностай не такий бiлий, вiвцi не такi сумирнi, орли не такi гордi й сарни не такi легкi, як була Абакаба. Якось вона гналася за зайцем недалечко вiд нас, миль за п'ятдесят вiд нашоi оселi; один погано вихований альгонкiець,[16 - Альгонкiець – представник групи iндiанських племен Пiвнiчноi Америки, яка сусiдить iз iрокезами] що жив за сто миль далi, хотiв вiдiбрати у неi зайця; я дiзнався про це, побiг туди, ударом палицi перекинув його на землю i, зв'язавши руки й ноги, привiв його до нiг моеi коханоi. Батьки Абакаби хотiли з'iсти його, та я нiколи не мав смаку до таких бенкетiв. Я вiдпустив його на волю й узяв собi за друга. Абакабу так зворушив мiй вчинок, що вона вiддала менi перевагу над усiма своiми коханцями. Вона кохала б мене й досi, коли б ii не з'iв ведмiдь. Я скарав ведмедя, довго носив його шкуру, але це не втiшило мене.

М-ль де Сент-Ів вiдчула таемне задоволення, дiзнавшись, що Простак мав тiльки одну кохану й що Абакаби вже нема на свiтi; але вона не стала розбиратися у причинi свого задоволення. Усi втупили очi в Простака; усi хвалили його за те, що не дозволив своiм товаришам з'iсти альгонкiйця. Немилосердний суддя, не мiгши стримати своеi нестями розпитувача, так поширив свою цiкавiсть, що хотiв довiдатись, якоi релiгii дотримуеться пан гуронець: чи вибрав вiн релiгiю англiканську, чи галлiканську, чи гугенотську.

– Я дотримуюся своеi релiгii, – сказав той, – як ви своеi.

– Леле! – вигукнула м-ль де Керкабон. – Я бачу, що цi нiкчемнi англiйцi не подумали навiть охрестити його.

– Та боже мiй, – сказала м-ль де Сент-Ів, – як це може бути, хiба гуронцi не католики? Хiба превелебнi отцi-езуiти не всiх iх навернули до вiри?

Простак запевнив ii, що в його краiнi ще нiкого не навернули до вiри, що нiколи справжнiй гуронець не мiняв переконань i що в iхнiй мовi нема навiть термiна, що означав би зрадливiсть. Цi останнi слова надзвичайно сподобалися м-ль де Сент-Ів.

– Ми охрестимо його, ми охрестимо його, – говорила м-ль де Керкабон пановi прiору. – Ви матимете честь зробити це, мiй любий брате, а я рiшуче хочу бути йому за хрещену матiр; пан абат де Сент-Ів прийме його вiд купелi. То буде блискуча церемонiя, про неi говоритимуть по всiй Нижнiй Бретанi, i це дасть нам навiки шану й повагу.

Все товариство повторювало за господинею:

– Ми охрестимо його!

Простак вiдповiв, що в Англii людям дозволяють жити, як iм хочеться.[17 - Вольтер сприймав Англiю як краiну свободи, релiгiйноi толерантностi, англiйськi порядки протиставляв французьким («Фiлософськi листи», 1734)] Вiн заявив, що пропозицiя зовсiм йому не подобаеться i що гуронськi закони куди кращi за закони Нижньоi Бретанi; нарештi, сказав, що другого дня вiд'iжджае. Випорожнили його пляшку з барбадською горiлкою, i всi пiшли вiдпочивати.

Коли Простака вiдвели до його кiмнати, м-ль де Керкабон i ii подруга м-ль де Сент-Ів не могли втриматися, щоб не зазирнути в широку замкову щiлину i не подивитися, як сплять гуронцi. Вони побачили, що вiн скинув ковдру з лiжка на пiдлогу й спить у найкращiй на свiтi позi.

Роздiл другий

Гуронець, прозваний простаком, дiзнаеться про своiх батькiв

Простак своiм звичаем прокинувсь ще на свiтанку на спiв пiвня, якого в Англii й Гуронii називають «сурмачем дня».[18 - Вислiв Шекспiра з трагедii «Гамлет»] Був вiн не такий, як чесне товариство, ще вилежувалося марно на лiжках, аж поки сонце обiйшло половину свого кола, що не могло нi спати, нi вставати, що втрачало стiльки дорогоцiнних годин у цьому середньому мiж життям i смертю станi й потiм ще скаржилося, що життя надто коротке.

Вiн виходив уже двi чи три милi, забив уже штук iз тридцять дичини, коли, повернувшися, зустрiв пана прiора i його скромну сестру, що прогулювалися в нiчних ковпаках по садку. Вiн подав iм усю свою здобич i, витягти з-за сорочки маленький талiсман, що завжди носив на шиi, попросив узяти його на подяку за гостиннiсть.

– Це все, що я маю найцiннiшого, – сказав вiн iм. – Мене запевняли, що я буду завжди щасливий, поки носитиму на шиi цю маленьку рiч, i я даю ii вам, щоб ви завжди були щасливi.

Прiор i панна всмiхнулися, зворушенi простосердечнiстю Простака. Подарунок той складався з двох досить погано зроблених маленьких портретiв, зв'язаних заяложеним ремiнцем.

М-ль де Керкабон запиталася в нього, чи е в Гуронii художники.

– Нi, – сказав вiн, – цю дивну рiч дала менi моя годувальниця; чоловiк ii дiстав це, перемiгши й роздягнувши кiлькох канадських французiв, з якими ми ворогували, от i все, що я про це знаю.

Прiор уважно розглядав тi портрети; вiн змiнився на обличчi, схвилювався, руки затремтiли.

– В iм'я Божоi Матерi Гори! – вигукнув вiн. – Менi здаеться, що це обличчя мого брата капiтана i його дружини.

Панна, зворушено поглянувши на них, вирiшила так само; обох охопило здивування й радiсть, змiшана з журбою; обое зворушилися, обое плакали, серця в них трепетали, вони кричали, видирали одне в одного портрети, кожен з них брав iх i вiддавав разiв двадцять на секунду. Вони пожирали очима портрети й гуронця; вони розпитували його одне по одному й обое разом, у якому мiсцi, коли, як опинилися цi мiнiатюри в руках його годувальницi; вони погоджувалися, вони вираховували час пiсля капiтанового вiд'iзду; вони згадували, що мали вiд нього звiстку, коли вiн був поблизу гуронськоi краiни, i що вiдтодi вони нiчого нiколи не чули про нього.


Вы ознакомились с фрагментом книги.
Для бесплатного чтения открыта только часть текста.
Приобретайте полный текст книги у нашего партнера:
Полная версия книги
(всего 10 форматов)