скачать книгу бесплатно
Мартин Боруля
Іван Карпенко-Карий
Шкiльна програма #1
«Мартин Боруля» Івана Карпенка-Карого – сатирично-гумористична п’еса на соцiально-побутову тематику. Боруля – заможний селянин, який з усiх сил прагне входити до дворянських кiл. Своiй дочцi Марисi вiн забороняе займатися важкою працею i водитися з простим людом – тепер вона мае бути панянкою. Та чи принесуть панськi примхи щастя дiвчинi, яка щиро кохае простого юнака? Етичнi цiнностi проти умовностей та рангiв – таким е основний конфлiкт п’еси І. Карпенка-Карого «Мартин Боруля».
Іван Карпенко-Карий
МАРТИН БОРУЛЯ
Комедiя в 5 дiях
Дiевi люде
Мартин Боруля – багатий шляхтич, чиншовик.
Палажка – його жiнка.
Марися – iх дочка.
Степан – син iх, канцелярист земського суду.
Гервасiй Гуляницький – багатий шляхтич, чиновик.
Микола – його син, парубок.
Нацiевський – регiстратор з ратушi.
Трандалев – повiрений.
Протасiй Пеньонжка, Матвiй Дульський – чиновики.
Омелько, Трохим – наймити Борулi.
Гостi.
ДIЯ ПЕРША
Кiмната в хатi Мартина Борулi. Дверi прямо i другi з правого боку. Грубка з лежанкою. Дерев’янi стiльцi, канапка i стiл, покритий бiлою скатеркою.
Ява I
За столом сидять Трандалев, а з бокових дверей виходить Боруля з бумагою в руках.
Боруля. Нате, читайте! (Дае бумагу). Читайте вiдцiля.
Трандалев. (чита). По выслушании всех вышеизложенных обстоятельств и на основании представленных документов Дворянское депутатское собрание определяет: Мартына, Геннадиева сына, внука Матвея Карлова, правнука Гервасия Протасьева, Борулю з сыном Степаном, согласно 61 ст[атьи] IX тома Свода законов о состояниях, издания 1857 года сопричислить к дворянскому его роду, признанно йому в дворянском достоинстве, по определению сего собрания, состоявшемуся 14 декабря 1801 года, со внесением во 2-ю часть дворянской родословной книги и дело сие с копиями, как настоящего определения, так равно и определения от 14-го декабря 1801 года представить на утверждение в Правительствующий Сенат, по Департаменту Герольдии.
Мартин. О!.. Виходить, я – не бидло i син мiй – не теля!.. I щоб пiсля цього Мартин Боруля, уродзоний шляхтич, записаний во 2-ю часть дворянськоi родословноi книги, подарував якому-небудь приймаку Красовському свою обiду? Та скорiще у мене на лисинi виросте таке волосся, як у iжака, нiж я йому подарую.
Трандалев. Так, виходить, вiзьмемо на апеляцiю?
Мартин. (б’е кулаком по столу). На апеляцiю! Безпремiнно на апеляцiю! Що то за суд такий, що признав обiду обоюдною?… Я вас питаю: яка тут обоюдна обiда? Вiн каже на мене – бидло, а я мовчи? Вiн кричить на сина, на чиновника земського суда – теля, а я мовчи? Мовчи, коли дворянина так лають? То що ж би я був тодi за дворянин? Ну, i я сказав йому: свиня, безштанько, приймак!.. Але яка ж це обоюдна обiда?
Трандалев. Стривайте, не гарячiться! Будем апелювать.
Мартин. Апелювать!
Трандалев. А за вивод подамо встречний iск.
Мартин. А коли треба, то й поперечний! Трандалев. Поперечних не полагаеться. Ви заспокойтесь, уголовна палата одмiнить рiшенiе – ми виграемо дiло. Когда я був ще фотографом, то для практики вiв дiло Горбенка з Щербиною, таке саме дiло, як ваше, тiлько там не словесная була мiж ними обiда, а кулачная. Щербина, знаете, схопив Горбенка за чуба i так ним мотнув кругом себе, що i сам не вдержався на ногах – упав! А магiстрат признав, що драка була обоюдна. В рiшенii сказано було: «Хотя Щербина, взяв Горбенка за волоса, обвел его вокруг себя, причем в руках остался значительный пучок волос, имеющийся при деле как вещественное доказательство; но, принимая во внимание, что при этом действии, тяжестью тела Горбенка и сам Щербина был повергнут на землю, то признать обiду обоюдною»!.. Це було перве мое дiло, я апелював, i уголовна палата одмшила… I по вашему дiлу одмiнить – не журiться… Iтак, виходить, по дiлу об обiдi апеляцiя?
Мартин. Апеляцiя! Та таку апеляцiю напишiть, щоб у Красовського у носi закрутило, щоб йому свербiло!.. Я грошей не пожалiю, аби менi Красовського у острог посадить.
Трандалев. О, не я буду, – ми йому докажемо! Всi ходи знаю, вже менi прошенiй не вернуть за нехворменное написанiе, нi! Як напишу, то прямо точная копiя з форми – усе по пунктах.
Мартин. I скажiть, що буде коштувать?
Трандалев. Стрiчний iск… i апеляцiя… (Набiк.) Як би не продешевить! (До Мартина.) Щоб i для вас не було обiдно… з бумагою… Сто рублiв, а непредвiденние расходи на ваш кошт.
Мартин. Дам сто двадцять! Тiлько ж i накрутiть йому; щоб нюхав, чхав, щоб… Усi закони виставте!
Входе Омелько.
Омелько. Конi iх готовi, фурман послав мене сказать, що той…
Мартин. Скажи там, щоб дали на дорогу двi мiрки вiвса, – ну, чого очi вивалив?
Омелько. (iде). Нiколи вiн тобi не дасть договорить. (Пiшов.)
Трандалев. Я б вам i не казав… знаю, що вiд вас будлi-коли получиш… та… здержався…
Мартин. Грошi? За цим дiло не стане – я зараз! (Пiшов у боковi дверi.)
Ява II
Трандалев. (сам). Добре дiло це повiренничество, ей-богу! Другого такого прибильного не знайдеш. А поки-то я на цей шлях вибрався, то чим не був? Був i писарем в пiтейнiй конторi, був обер-об’iждчиком, був прикащиком по економiях, держав биржу в городi, служив у маклера, – скрiзь важко! I роботи до бiса, i користi мало, а тiлько схибив дерощот, i бiгай, шукай мiсця… Зробився я сам хазяiном: купив машину, одкрив фотографiю… Хлiб не важкий, i на первих порах копiйчина гарна стала перепадать; коли ж i тут бiда: усi патрети виходили без очей! Приняв я у компанiю лабаранта Плащинського, i як ми не билися – не виходять очi. Усе як слiд, а очей нема… Плащинський i очi добре од руки навчився робить, а дiло не пiшло. Скасував я свою фотографiю i взявся за повiренничество – пiшло як по маслу. От i тепер: дiло Борулi веду протiй Красовського, а дiло Красовського протiв Борулi. iздю на своiх конях по просителях, – i коней годують, i мене годують, i фурмана годують, i платять!.. Наберу дiл доволi, приiду в город, пiду до столоначальника, до того-таки самого, щ, о й дiла послi буде рiшать, i вiн менi напише, що треба, а я тiлько пiдпишу, якщо маю довiренность, а нi, то однесу пiдписать просителю. Апеляцiю треба – так саме: той же, що рiшав дiло, i апеляцiю напише, а коли дiло замисловате – вдаришся до секретаря. Мало чим дорожче заплатиш. Нарештi: чи виграв, чи програв, а грошики дай! Живи – не тужи! Все одно що лiкар: чи вилiчив, чи залiчив – плати!
Входе Мартин.
Мартин(дае грошi). Я вже на вас покладаю всi своi надii.
Трандалев. Не турбуйтесь – докажемо! Ну, прощайте.
Чоломкаються i цiлуються.
Якщо буде нове дiло, то дайте звiстку, я приiду; а може, и сам заверну. (Пiшов.)
Ява III
Мартин, а потiм Степан.
Мартин. Дiловий чоловiк! Нема розумнiшоi служби, як гражданська! Здаеться, якби мене опредiлив був покiйний папiнька на гражданську, то вийшов би первий чиновник! Коли ж покiйний i не думав про це – все дбав про хазяйство. Пасiка, чумачка голову йому заморочили, а тепер другий свiт настав: треба чина, дворянства; а поки-то вилiзеш в люде, станеш на дворянську ногу, то багато клопоту! От сина опредiлив у земський суд, та ще мало знае, не натерся, а, бог дасть, натреться, тодi повiреного не треба – самi всi iски поведем! Коли б ще дочку пристроiть за благородного чоловiка. Щось Степан менi казав про одного чиновника… Треба з ним побалакать.
Входе Степан.
Степан. Я вже зiбрався, папiнька, в дорогу.
Мартин. От зараз конi запряжуть, та й з богом!. (У дверi) Омелько! Запрягай коней, та натачанку пiдмазать не забудь! Я хотiв з тобою ще побалакать про того… як його? От що був у нас з тобою на масницi…5 А, дай бог пам’ять… чиновник. На гитарi добре грае.
Степан. Нацiевський.
Мартин. Еге-ге! Нацiевський! Ти, здаеться, казав, що йому Марися уподобалась?
Степан. Вiн питав мене, чи багато за нею приданого дасте, то, певно, уподобалась.
Мартин. А вiн же сам мае який чин чи так ще – канцелярист?
Степан. Нi, вiн уже губернський секретар6.
Мартин. О, чин мае немалий!
Степан. Давно веде iсходящу.
Мартин. Iсходящу? А що то за штука та iсходяща?
Степан. Така книга. Через його руки всi бумаги iсходять: вiн iх i в розноснi записуе i печата пакети. Без нього нi одна бумага не вийде з ратушi.
Мартин. Виходить, важна птиця.
Степан. Скоро i вступающi йому поручать.
Мартин. Вступающi?!
Степан. Тодi вже всi бумаги i в ратушу, i з ратушi будуть iти через його руки.
Мартин. Яка ж це должность?
Степан. Регiстратор.
Мартин. Губерський секретар, ще й регiстратор7!.. Якраз для нашоi Марисi жених, а за придане нехай не турбуеться. Скажи, щоб приiздив. Коли хоче, то нехай на наших же конях i приiде, я його i звiдцiля одвезу в город на своiх. Побалакай з ним… так, знаеш, полiтичне, i, коли тепер не приiде, то напиши менi, що скаже.
Входе Марися.
Марися. Тату, Степане, iдiть: мати кличуть!
Мартин. Марисю, скiлько раз я вже тобi приказував, не кажи так по-мужичи: мамо, тато. А ти все по-свойому… Ти цими словами, мов батогом, по уху мене хльоскаеш.
Марися. Ну, а як же? Я забуваю.
Мартин. Он як Степан каже: папiнька, мамiнька…
Степан.
