banner banner banner
Огненне коло. Людина біжить над прірвою (збірник)
Огненне коло. Людина біжить над прірвою (збірник)
Оценить:
Рейтинг: 0

Полная версия:

Огненне коло. Людина біжить над прірвою (збірник)

скачать книгу бесплатно

Огненне коло. Людина бiжить над прiрвою (збiрник)
Іван Багряний

Історiя Украiни в романах
Іван Багряний (1906—1963) – письменник, творчий доробок якого дiйшов до спiввiтчизникiв лише через багато рокiв пiсля його смертi. Репресований у 1932 роцi, засланий на Далекий Схiд, вiн пережив втечу, знову арешт, емiграцiю в Нiмеччину. Важливим явищем в украiнськiй лiтературi е його роман «Людина бiжить над прiрвою» та повiсть «Огненне коло», дiя яких вiдбуваеться у роки Другоi свiтовоi вiйни. Головнi героi цих творiв – простi украiнцi, якi намагаються боротися проти свiту насильства, представленого двома тоталiтарними системами – радянською та нацистською.

У 1992 роцi письменниковi посмертно було присуджено Нацiональну премiю iм. Т. Г. Шевченка.

Іван Багряний

Огненне коло. Людина бiжить над прiрвою (збiрник)

Людина бiжить над прiрвою

Роман

Моiй любiй дружинi Галинi Багрянiй, уродженiй Тригуб, – единiй моiй опорi в цiй страшнiй людськiй пустелi – присвячую й навiки цю книгу дарую.

    Автор

«Я буду вмирати, та, поки мого дихання в менi, я буду змагатись i буду квапитись хапати iскри сонця, вiдбитого в людських очах, я буду з тугою вчитись тайни самому запалювати iх, шукаючи в тих iскрах дороги з чорноi прiрви в безсмертя…» (с. 311)

Роздiл перший

…А вони хрестили дитину.

Хата гойдалася вiд гримотiння страшних вибухiв. Сама твердиня Бога лежала перед iх похололими душами, розторощена й обернена в руiни. Недавне струнке чудо архiтектури Растреллi, вищирилася вона проваллями й хаосом брил, перемiшаних iз кiстьми, зяяла, й димилась, i сходила чадом. Прибiжище душ людських, символ могутности й святости, «неспалимоi купини», непорушноi сили й вiчного покою, надiя й пiдпора всiх стражденних i обтяжених – ця, як i iншi, й iншi, сходячи чадом, оберталась у прах.

В апокалiптичному гуркотi чорноi цiеi доби вiдчаю, що для багатьох була напророченим бiблiйним кiнцем свiту, зруйнованi й спустошенi самi, як i все навколо, вони п'ялися над безоднею, й заливали ii п'янкою трутою, й гатили ii пiснями, й засипали ii зухвалим блюзнiрським одчайдушним смiхом, щоб не завити раптом у чорну безвiсть, як первiснi вовчi душi на холодний мiсяць. Вони спiвали над чорним хаосом, над проваллям жаху, здичавiння, жорстокости й смерти, щоб не вибухнути раптом пекучими слiзьми безнадii, тягучим криком загубленого, руiнами заваленого, безпритульного, до краю осамiтненого людського серця…

Максим, господар дому цього й батько дитини цiеi, сидiв бiля столу i, замiсть бавити й припрошувати гостей, дивився задумливо на пляшки, а вухом услухався десь поза стiну – туди, на вулицю, в свiт, що глухо гомонiв. Дивився й нiчого не бачив, – усе зливалося в одному слiпучому образi, немовби хтось крутив фiльм, спроектований на слiпучий екран, i зупинився саме на цьому мiсцi…

…Син сонячного Палермо чи, може, Венецii – син далекоi легендарноi Італii, витиснутий геть iз колони, що котилася бруком i в якiй вiн iшов автоматично, – обвiв сонце, й увесь свiт, i це чуже незнайоме мiсто невидющими очима й опустився на парапет. Вiн дотягся до нього, до парапету при бульварi, як сомнамбула, тягнучи рушничку за багнет по розквашенiй, перемiшанiй iз снiгом грязюцi, й опустився на лату того парапету – напiвпритомний, до кiнця виснажений. Широко витрiщеними й невидющими очима вiн дивився просто перед себе й мотав головою; порепанi уста його обкипiли кров'ю; мотав головою й зрiдка висував язик, i смужка крови гойдалася, звисаючи з порепаних уст…

А проти нього став товариш його вiрний, теж безмежно виснажений, але ще притомний, i, вибиваючись iз решток сил, поривав свого друга туди, вперед, до Вiтчизни, – туди, куди вони всi йдуть, падаючи й знову встаючи.

– Авантi!.. Авантi!!.[1 - Авантi – вперед (iтал.).] – повторяв вiн уперто, з тихим одчаем. Вiн сам спирався на рушничку й хилився, як билина на вiтрi, що ось-ось упаде.

– Авантi!..

Вiн благав, наказував, кипiв злiстю й сльозами, вабив, просив:

– Авантi!..

Але друг його лише мотав головою, облизуючи кривавi уста. Вiн навряд чи чув будь-що. Вже готовий. Вiн отак пройшов через мiста й села Украiни, незнаноi й теж легендарноi для нього землi, але вже до Італii, до свого прекрасного Палермо, мабуть, не дiйде.

А над усiм – сонце.

А по розквашенiй багнюцi, проходячи наскрiзь мiсто, мимо бульвару сунеться безкрая лавина таких самих приречених – друзiв i товаришiв. Вони хитаються, але ще повзуть тупо й автоматично, як мовчазна й велика сiра отара. То вiдступае змучена й до краю пригноблена, побита морозами, тифом i жахом iталiйська армiя.

– Авантi!.. – вибиваеться з сил вiрний камрад над конаючим другом. – Авантi!..

Ось цей образ стоiть в очах Максима й нiяк не може погаснути. Перед очима сiре обличчя й мотаеться кривава смужка, а у вухах жалiбний клич: «Авантi!..» Двое людей, забутих усiма й нiкому непотрiбних, серед чужого мiста намагаються перемогти агонiю, з останнiх сил балянсуючи над прiрвою загибелi…

Власне, намагаеться перемогти один, а другий уже готовий – лише непритомно мотае головою, переступивши вже однiею ногою демаркацiйну лiнiю мiж буттям i небуттям, мiж свiтлом i тьмою. В голосi його друга вiдчуваеться здавлене ридання, що ось-ось може прорватися непоправно й безнадiйно зливою слiз – чоловiчих слiз, риданням людини, що зриваеться в чорне провалля…

Тодi до них пiдiйшов третiй. Вiн увесь час стояв осторонь i спостерiгав цю сцену. В ватянiй куфайцi, в розхристанiй сорочцi, взутий у ганчiр'янi бурки зi старими калошами поверх, цей третiй пiдiйшов поволi й став перед двома, широко й твердо розставивши ноги в снiговiй грязюцi, – син цього мiста й цiеi землi. Стояв i похмуро дивився на того, що мотав головою. А тодi вийняв пляшку з шкiряноi торби, яку тримав пiд пахвою, вiдкоркував ii й простяг тому непритомному – простяг до самих уст.

– Пий!.. – промовив чужою для iталiйця мовою. Але той тiльки вiдвернувся вiд перешкоди, що торкнулася уст, i далi мляво мотав головою. Тодi третiй наблизився щiльно, взяв дебелою рукою iталiйця за голову, притиснув ii до себе, розчепив йому силомiць зуби й уставив пляшку в уста. Дав йому ковтнути раз… удруге… втрете… А тодi пустив.

Кривава смужка обiрвалася, лишившись на пляшцi. Непритомний син легендарноi Італii заморгав очима, в яких зажеврiла iскра свiдомости, iскра життя… Глибоко-глибоко зiтхнув, поволi витер уста рукою i подивився на свого камрада й на невiдомого чужинця…

– Авантi!!. Авантi!!. – загукав шалено його камрад, як то гукають на коня, що почав зводитись, щоб не дати йому знову впасти. – Авантi!!!

– Та-ак… – задумано повторив третiй, – авантi, брат!

Вiн знав це знамените слово й повторив його з притиском, услухаючись у його таемничий могутнiй змiст, якийсь особливий у його власних устах:

– Авантi!!

Нещасний помалу слухняно звiвся на ноги й, хитаючись, обiперся на плече друга.

А друг хапав невiдомого чужинця за поли, дивився в його очi своiми очима, повними слiз… чоловiчих слiз!.. І, не знайшовши, що сказати, пролебедiв ламаною мовою:

– Ми з Палермо… З Палермо!.. – І раптом, не маючи чим винагородити, схопив за руку й потряс ii з усiеi сили, вигукуючи:

– Евiва!.. Евiва Украiна!!

А далi, боячись, щоб його друг не впав на парапет, заметушився, вкладаючи його руку на своiй шиi.

Похитуючись i тримаючись один за одного, вони пiшли. Власне, один поволiк другого.

А третiй лишився. Нахмурений, вiн стояв i замислено дивився услiд тим двом смiшним «мушкетерам», поки вони не згубилися в сiрiй лавинi. Пiд пахвою тримав шкiряну торбу з пляшками горiлки, що вiн iх роздобув i нiс на хрестини. Туди вiн поклав знову й ту, з якоi пив iталiець. «Бач! – похопився був, – треба ж було вiддати iм ii зовсiм!» Та вже пiзно. Добрi думки приходять пiзно.

Цей третiй – це був вiн, Максим. І це було сьогоднi вранцi.

Тепер та пляшка стоiть ось посеред столу в числi iнших, i трiшки крови прикипiло на ii шийцi. Максим зразу так i не обтер ii, забув. Пiзнiше тiеi крови теж нiхто не обтер, хоч Соломон, який випадково спостерiгав усе вiддалiк, розказав, як то Максим напував з неi бiдолашного iталiйця, що «йде, але навряд чи вже дiйде до своеi Італii». І тепер пляшка так i стоiть незаймана. Звичайно, дiйде й до неi черга, вип'ють i ii, незалежно вiд того, що там з нею трапилось. А може, вип'ють i за здоров'я чужинця. Може, вона якраз i чекае на це, стовбичачи посеред столу.

«Авантi!» – посмiхнувся Максим, замикаючи коло думок i вiдповiдаючи сам собi на якiсь своi тяжкi вагання. І зiтхнув, зринаючи з глибокого виру душi на гамiрну поверхню. Закурив.

– Що? – спитав Соломон.

– Все в порядку, професоре! Пийте…

Соломон не повторив запитання. Сам пригнiчений, заглиблений у себе i воднораз напружений, як натягнута струна, вiн, доктор фiлософii й професор дiямату глушив горiлку чи горiлкою глушив власну душу й власну голову, i був червоний, i був на вигляд байдужий до всього свiту, крiм якоiсь веремii в собi. Як завжди, хмiль його з вигляду не брав, але знати було, що, не як завжди, вiн тепер тратив рiвновагу. Десь, певно, вiдчував, що зiрвався й кудись непоправно летить, i хоч намагався ту рiвновагу вiдновити, та вона явно вiдновитись не давалася.

Знавши його добре, Максим бачив, що професор хльобае не горiлку сьогоднi, а щось iнше, далебi – терпку отруту жаху й безнадii, але нiчого не сказав. Оглянув поле бою, головним пляцдармом якого був стiл, побоевище людського серця з усiма темними силами – з тривогою, турботами, жалем, нудьгою смертельною, злиднями, самотнiстю, а головне – з жахом безвихiддя й смерти, – побоевище й арена пориву до життя й радiсного цвiтiння, що мерехтiло, як недосяжна вже для присутнiх тут мрiя. Озброенi батареями пляшок горiлки, дзбанами квасу i варенухи та горами невибагливоi, але едино доступноi для iхнього бенкету нинi, потрави у виглядi картоплi, огiркiв, капусти й цибулi, присутнi зводили завзятий бiй. Було гамiрно, людно. Тут сидiв увесь Максимiв рiд, а чи точнiше – рештки його, мозолястого, дебелого, жилавого. Того роду, що славився колись феноменальним спокоем i зрiвноваженiстю, з якоi його нiщо не могло вивести, не в силi зiпсувати йому спiвану ним пiсню – буйну й широку, як степ, i гучну, як грiм. Роду древнього, роду каменярського. Рештки роду, розметаного вiйною, але ще таки роду, монолiтного i в цих рештках. Ось вiн заповнив тут усю хату, аж через двi свiтлицi заставлену повздовж столами, i пiд гуркiт далеких вибухiв, пiд завивання, тупiт i скрегiт смерти навколо справляв тут свiй, либонь, останнiй спiльний бенкет, – пiдiймав чарки й келихи й виголошував незграбнi, але гарячi, з самого серця, слова, ще й спiвав свою пiсню, п’ючи «за щастя, за долю» для новонародженоi й за… Але цього останнього «за» нiхто не хотiв вимовляти вголос, бо вислiв найкращих побажань тут був би пригадуванням найгiршого. Ах, як поеднати радiсть народження з трагедiею неминучоi загибелi когось посеред тих, що зiйшлися тут разом?!.

Усi були тут близькi й рiднi, лише Соломон – чужий. Вiн не належав до роду. Але вiн був Максимiв приятель, а колись ще й був його вчителем. Великий «мудрець» i не давнiй «стовп суспiльства», вiн у великому сум’яттi зна йшов сьогоднi Максима й учепився за нього, як за порятунок, щоб за його спокоем захистити свою душу, чим не мало здивував Максима. Либонь, тому Максим i притяг його сюди. Чи, може, тому, що й сам хотiв за ним захиститися? Рiд його, Максимiв, дебелий i живучий, та все то простi люди, ще не мали в бiльшостi навiть початковоi освiти, а душа ж потребуе собi рiвних, щоб у часи критичнi черпати собi силу з iхньоi сили, щоб крiпити себе снагою душi iншоi. Чи не тому й опинився тут Соломон, приведений Максимом iз зруйнованих вулиць?..

Усi пили, спiвали й знову пили. Та чомусь хмiль, справжнiй хмiль блаженного одурiння, обминав iх сьогоднi. Вони хотiли перепити себе – i не могли. Вони хотiли переспiвати себе, вичерпати серце – i не могли. Серед них була людина, помiчена вже тавром смерти, тавром вiчноi розлуки. Над душею, що тiльки-но прийшла на свiт, сидiла душа, призначена на розп'яття. Це – батько новонародженоi. Це – Максим. Нiхто не мiг вичитати приречення на його кам'янiм обличчi, але всi це знали й так. Йому вже треба було втiкати. Йому вже треба було бiгти вздовж по землi, надiючись хiба на щастя.

Куди?

В безвiсть.

Вiд кого? Чому?

Хто зна. Тому, що вiн не досидiв у тюрмi в одних i втiк i що не дався повiсити себе другим i теж утiк… І тепер йому немае мiсця на землi: на схiд i на захiд, на пiвнiч i на пiвдень – усi шляхи закритi й усюди на нього чигае смерть. Але треба бiгти… Та це ще пiвбiди. Гiрше те, що душа його розгублена й квилить над безоднею чорноi, найчорнiшоi зневiри в усьому, в що можна людинi вiрити, – вона опинилась без найменшого опертя. І не знае – для чого бiгти… Все розторощено й обернено в дим, – усе, на чому та душа трималася. Вiра його в цiлий свiт розлетiлася на порох…

А в колисцi спить собi немовля. Двi години перед цим кум iз кумою – хрещений батько з хрещеною матiр'ю – принесли його з церкви, поклали на простелене крижмо бiля порога на долiвцi й по черзi переступили через нього до хати – за мiсцевим ритуалом уведення людини в свiт. А тодi поклали немовля в колиску. А бiля нього став на сторожi синок – п'ятилiтнiй Борис, зазираючи в крихiтне личико iстоти, якоi досi не було, та яка прийшла й об'явилась сестрою. І тепер от у хатi стоiть гамiр; ба, в цiлому свiтi стоiть гамiр – на честь ii прибуття. По вулицi парадують колони, котяться машини, танки, пiдводи, б'ють гармати й десь стугонять вибухи бомб, аж деренчать шиби й хитаеться земля, – а вона, чи воно, спить собi першим сном праведника, блаженним сном людини, що недавно прибула на свiт i зовсiм не знае, що в ньому робиться.

Максим позирае на немовля, на сина, на дружину i з усiеi сили намагаеться перемогти бiль, перемогти себе, вiдiрватись у думках i почуттях вiд усього. Скоро ж бо треба розлучатись, тож лiпше непомiтно обтинати нитки, щоб потiм не так болiло, як усе увiрветься нагло. Дружина дивиться вiддалiк i, мужньо стиснувши уста, мовчить. Вона теж думае ту саму думу – його героiчна дружина. Та настали часи, коли героiзм став звичайною буденщиною, коли й сама поява людини на свiт зв'язана з неабияким героiзмом людей, лиш нема кому з того дивуватися.

І, нiби на доказ цього, кума Тетяна, пiднiсши чарку, розповiдае весело цiлому родовi, як ii хрещениця прибула на цей свiт «за всiма законами вiйськового часу». Ношена пiд бомбардуванням i пiд артилерiйським вогнем, вона добула до останнього дня дев'ятого мiсяця, не рушаючи з мiсця. А тодi останньоi ночi, в останню мить породiлля раптом покликала ii, Тетяну, – i от вони вдвох самi глухоi пори, при тридцятиступневому морозi помашерували через окуповане, обтикане нiмецькими патрулями й заставами мiсто до лiкарнi, за шiсть кiлометрiв вiд дому. Багато разiв iх зупиняли патрулi, гримаючи на них чужою незрозумiлою iм мовою та лякаючи зброею. Але двi вiдважнi жiнки мусили йти й iшли. Їм треба було родити. Вони не мали жодних перепусток i взагалi жодних документiв, i навiть не думали про те, – йшли, бо мусили! Вони йшли «на щастя». Мати млiла, ось-ось могла розродитися на вулицi при лютiм морозi, але, зцiпивши зуби та вибиваючись iз решток сил, посувалась уперед. І вони таки дiйшли до лiкарнi. І вони таки дотримались у неi, всiх побудивши… Дочка народилася зразу ж за порогом, на пiдлозi, тiльки-но мати встигла той порiг переступити. Народилася нова людина на пiдлозi коридору, як на битiм шляху. Жива, мiцна й весела… ii хрещениця!

– Пий же, роде! Твого полку прибуло! Нове насiння не посоромило старого кореня!

І весь рiд випив – у котрий уже раз! Випив, схвалюючи таке пришестя. А кума, весела й одчайдушна Тетяна, Максимова сестра в третiх, молода вдова, голосиста спiвачка на всiх весiллях i бесiдах та щира плакальниця на похоронах, налила чарку, повну-повну по вiнця, пiдiйшла до Максима, пригубила ii й, обвiвши поглядом столи вiд краю до краю, простягла йому:

– В цiй чарцi твое щастя, Максиме! Пий, куме! Пий, брате мiй!..

Максим узяв чарку й устав. Обвiв поглядом усiх присутнiх, неначе хотiв зазирнути в душу кожному. Помовчав, усмiхнувся. А тодi пiднiс чарку високо й промовив тихо, з глибини серця:

– Якщо в цiй чарцi е щастя, Тетяно, то п'ю ii за тебе й за весь наш рiд – за всiх старих i малих, за тих, що на волi, й тих, що в неволi; тих, що вдома, й тих, що не вдома, а в походах – на сушi, на морi й у повiтрi, в боях i в холодних снiгах перебувають… Бажаю всiм щастя!..

Перехилив чарку й випив. Рiд загудiв зворушено. А Тетяна налила знову в ту саму чарку й пiдняла ii високо над головою:

– А в цiй чарцi доля наша щербата, Максиме! Та рiд твiй ii не боiться i цю чарку от рiд твiй за тебе п'е. Ось так ось… За твое щастя, Максиме!

Перехилила чарку й випила. І хлюпнула решту в стелю та й брязнула чаркою об землю з усiеi сили. Задзвенiли скалки…

– «Гей, наливайте повнii чари!..» – пiдхопив той дзенькiт череп'я невiдомо хто, а з ним i Тетяна.

Пiсня вдарила громом:

Гей, наливайте повнii чари,
Щоб через вiнця лилося!..

Пiсня забурхала, як повiнь, розторощуючи геть усе – всякий смуток i жаль. Тетяна розмахувала руками, диригуючи в тiй потрясаючiй бурi звукiв, у клекiтливому морi мелодii. А тодi сiла й непомiтно закрила лице хустиною…

А пiсня клекотiла. Бондарi, шевцi й теслi, ковалi й мулярi – всi одщепи кореня каменярського, дiти славного роду того розгойдували ii з усiею жагою й пристрастю, напропале – i, замруживши очi, кружляли на нiй, як на велетенськiй гойдалцi, над чорною безоднею. Аж голова паморочилась…

Гей, наливайте повнii чари,
Щоб через вiнця лилося!
Щоб наша доля нас не цуралась,
Щоб краще в свiтi жилося!..

Ту пiсню слухав i клiпав очима Соломон…

А по вулицi – там, за вiкном, сунулись, не вгаваючи, тупотiли колони, – то вiдступали, вiдкочувались рештки iталiйськоi армii. Власне, не колони, а колона, безкрая й сiра, переснована де-не-де вламками нiмецьких частин, розбитих пiд Сталiнградом, що так само вiдкочувалися на захiд. А все те знову пересновувалось юрбами мiсцевих малих i старих мародерiв, що тягли мiшки лузги з млина, ламанi меблi, подертi книги з мiста, грабуючи установи й пiдприемства, якi панiчно евакуювалися. Лузга – щоб iсти, решта – щоб палити в печi, i за це вони часто платили життям. Цi юрби мародерiв i рештки нiмецьких частин, як це не дивно, були страшенно чимось подiбнi. Чим? Транспортом. Нiмецькi грiзнi воiни розгубили десь усю свою приголомшуючу технiку й тепер перли пiшечки, а свою амунiцiю й манатки тягли на ручних санчатках, i на таких самих санчатах мародери тягли лузгу… Нiмцi дуже поспiшали й переганяли всiх. Вони десь квапились на переформування, виконуючи наказ фюрера, горнучись до його iменi черствими, похололими вiд жаху душами, ще вiрячи в ним заповiдане чудо.

Нiмецькi «частини» й мародерськi «з'еднання» миготiли жваво, миттю з'являючись i так само миттю зникаючи. Сталою лишалася (здавалася вiчною на цiй вулицi) тiльки сiра колона iталiйськоi армii. Трагiчна колона. Цей ii «похiд» мусить бути записаний на окрему, спецiальну сторiнку iсторii воен на цiй землi, як щось виняткове, – трагiчне до смiшного й смiшне до трагiчного.

Нарiд, народжений бути митцем, приневолений бути воiном, – нi, не воiном (то колись були воiни!), а автоматичним убивцею, до чого вiн не надаеться, i от тепер вiн повзе майже рачки…

Максимовi гостi, як i всi в мiстi, що вже кiлька днiв поспiль спостерiгали цей «похiд», знають напам'ять, що там вiдбуваеться та як те все виглядае, i лише зрiдка позирають у вiкно…

Сiра колона людей, замотаних у ковдри й простирадла поверх теплих, хутром пiдбитих шинелей i шапок та капелюхiв, з ногами, обмотаними мiшками, рогожами й рiзним ганчiр'ям, вступивши одного дня в мiсто, вiдтодi не може нiяк того мiста пройти. Нiби тупцяеться на мiсцi. Проте вона посуваеться вперед, мляво, та все-таки вперед, сповнюючи вулицю вигуками погоничiв на своiх крихiтних, покiрних iшачкiв, скрипом, лементом, хлюпотом. Пiсля нiмецьких моторизованих i механiзованих армiй, що досi гасали по цiй землi, розчавлюючи ii та сповнюючи гуркотом моторiв i лязкотом залiза, ця пiша колона вражала, як анахронiзм. Але по-справжньому вражало не це. Вражала така колосальна й трагiчна диспропорцiя мiж прекрасним, легендарним, романтичним iм'ям – «iталiйцi», «Італiя» – i цим неромантичним, коростявим виглядом натовпу напiвтрупiв, нещасних, забрьоханих по самi вуха, отак здеформованих людей. Обмороженi, раненi, охопленi пропасницею, завошивленi, бруднi, зарослi, як троглодити, виснаженi голодом, криво шкутильгаючi, байдужi до всього i вся, вони сунулися щiльно збитою, безкраею отарою, телiпаючи своi куцi й смiшнi рушницi або й просто тягнучи iх по грязюцi, як палiччя, та пiдпираючись ними. А та грязюка – то кисiль з буйноi родючоi чорноземлi, розмiшаноi й розтовченоi по колiна. Єдиними транспортними засобами колони були маленькi iшачки, iнодi конячина i безлiч ручних санчаток. Здавалося, що вони повiдбирали тi санчатка геть у всiх господинь, вiд самого Дону починаючи, на всiм шляху свого трагiчного маршу. На кожнi такi санчатка навалювалось купою по п'ять, по шiсть чоловiк, i тi санчатка тяг пiд вереск усiх пасажирiв миршавий iшачок або сухоребра конячка за мотуззя, прив'язане просто до хомута чи просто за шию. Санчатка раз у раз перекидались, а вивернутi пасажири зчиняли великий лемент, спиняючи iшачка, щоб стояв, поки вони всядуться знову, а потiм зчиняли такий же лемент, щоб вiз далi. Інодi то там, то там змученi люди пленталися черiдкою, прийнятою просто до iшачкового хвоста. То виглядало зворушливо: перших двое чи трое трималися цупко за iшачкiв хвiст, а потiм камради трималися за iхнi поли, так один за одного. Ішачок дрiбненько перебирав нiжками, покiрно й старанно тягнучи такий цуг.

Вичерпавши своi сили до краплi, iшачок часом падав i безпомiчно простягав ноги в грязюцi. Їздцi довго й розпачливо на нього кричали, тягли за хвiст i за вуха, але пiдвести вже не могли. Налементувавшись, вони нарештi кидали iшачка й пленталися далi. Тодi прибiгали мiсцевi дiти юрбою, брали всi гуртом «маленького втiшного коника» за хвiст i за вуха й вiдтягали геть набiк, геть зi шляху, напiвживого. Приносили йому сiна й картоплi, шкоринок хлiба й оберемки соломи. Напували його теплою водою. По кiлькох годинах, пiсля такоi опiки, iшачок уставав пiд трiюмфальний лемент дiтлахiв… Та, на нещастя iшачкове й дитяче, колона по шляху все рухалась i рухалась. Пiдходили люди з колони й забирали iшачка, не зважаючи на протести й плач дiтей. Ішачок мусив iти в Італiю й тягти пришвартовану до його хвоста армiю великого дуче.

І багато, багато було подiбного iншого, незабутнього й неперевершеного своею трагедiйнiстю та комiзмом. Із таких химерних кадрiв змонтована була вся ця колона, ця фантастична лавина вiдчаю, тупого розпачу, безнадii й хаотичного лементу. Багато з iталiйцiв свою трагедiю сприймали крiзь призму сарказму: вони називали Муссолiнi «маршал Тiкай-Тiкай». Вони вивчили чимало украiнських слiв, а в числi iх i це чудесне слово, й вимовляли його досконало й неодмiнно дуплетом: «тiкай-тiкай». Вони лаяли свого дуче – Муссолiнi на чому свiт стоiть i обiцяли його повiсити, як прийдуть додому. Жорстоко глузували з Гiтлера. Проклинали мороз i Йосипа Сталiна, що так далеко втiк i не можна було до нього через мороз дiйти.

Багато з них справдi навчилося трохи украiнськоi мови (це, власне, був единий iхнiй здобуток на цiй вiйнi!), i, може, саме тому населення ставилося до них iз прихильнiстю й спiвчуттям. Люди пiдсмiювалися з них, проте незлiсно, й напували iх горiлкою, виносили iм те, що самi мали, – картоплi в лушпиннi, квашеноi капусти, огiркiв. Пограбованi самi до решти, вони, проте, не могли при нагодi не пригостити хоч чим-небудь цих бiдолашних i таких присмирнiлих тепер, таких симпатичних i смiшних воякiв…

Ця сама колона рухаеться й тепер повз вiкно…

Там офiцери кутаються в ковдри грацiйними, аристократичними жестами, як колись iхнi предки – римськi патрицii – куталися в тоги. Вони мають зеленавi, червонi й зозулястi пiр’iнки в своiх шляхетських капелюшках – рештки iхньоi краси й величi. Ось офiцер, довготелесий i горбатоносий, як бiблiйний пророк, сидить на ослику, черкаючи ногами землю. На прапращурi цього осляти Христос в’iздив у Єрусалим, обкидуваний квiтами… А цей прибув на такому ослятi на страшнючу вiйну i ось iде, обкиданий вошами й грязюкою i зiгнутий тупим вiдчаем, ще й сухотами, в три погибелi.

Інодi до хати заскакували квартир'ери з мiсцевим полiцаем, що ще не встиг утекти, й домагались мешкання для солдатiв. Кума Тетяна наливала iм горiлки й подавала закуску, мило запрошуючи до столу, а то й силою садовила на ослiн, вiдбираючи зброю. Випивши горiлки та з ентузiазмом прокричавши перестудженими голосами: «ЕВІВА УКРАЇНА!» – квартир'ери хапали свою зброю й зникали. По якомусь часi з'являлись iншi й так само зникали.

«Евiва Украiна!!» – Вони вигукували це з жестом i апльомбом вроджених аристократiв i з запалом незрiвнянних патрiотiв своеi власноi вiтчизни.

Усмiшка куми та ii чорнi, несамовито пломенiючi очi були тим неперехiдним бар'ером, через який не насмiлювався переступити жоден, навiть найбрутальнiший i найбiльше змучений iталiйський солдат iз тих, що пробували заволодiти цим домом. Ба, через цей бар'ер, мабуть, не насмiлилась би переступити й уся iталiйська армiя. Навiть в обличчi смерти цi люди не позбулися вродженоi пошани до краси, властивоi нацii, народженiй для мистецтва.

«Є щось, що не може вмерти навiть на вiйнi», – якось промайнула, та не встигла навiть до кiнця оформитись думка в Максимовiй головi…

А пiсня гримiла, пересновувана брязкотом склянок i сердечним гомоном заздоровниць. За проспiваною пiснею починалася друга… третя… Рiд увесь мовби пустився берега й поплив одчайдушно, зухвало в бурхливе пiсенне море, десь до невiдомоi казковоi землi, покинувши геть увесь цей дурний, жорстокий i безглуздий свiт.

Лишився сам Соломон. Вiн, мабуть, i бажав цього. Вiн завжди намагався сидiти на Олiмпi самотньо i тепер теж сидiв один серед багатьох i понуро пив, як верблюд, поки рiд плив собi пiсенним морем. Раптом Соломон повернув лице до Максима, i той, вiдчувши на собi його пильний вичiкувальний погляд, повернувся. Зрештою, вiн i сам уже не мiг витримати тiеi гостро щемливоi нудьги й пекучого бажання висловитися, що переповнювали його по вiнця.

– Ну? – промовив Соломон, дивлячись Максимовi у вiчi.

– А я це саме хочу спитати й вас, професоре, – мляво посмiхнувся Максим i примружив очi. Вiн знав, що Соломон чекав цiеi хвилини, але Соломон не мусив знати, що цiеi хвилини чекав також i вiн – Максим. Вiн сподiвався вiд цiеi, чи не единоi мислячоi людини на цiле мiсто i його околицi дiстати вiдповiдь на трагiчнi, болючi «проклятi питання» й побачити дороговказ…

– Будь ласка… – докинув Максим пошепки i, спираючись спиною об стiну, приготувався слухати. Але Соломон мовчав i задумливо дивився просто поперед себе, де на протилежнiй стiнi за лiжком висiла (замiсть килима нiби) прибита одним цвяшком, велика, як на цю хату, на всю стiну картина. Зроблена на замовлення для церкви та так i не здана, вона тепер висiла, прикрашуючи хату й цi хрестини, дивно потрапляючи в тон подiй, що вiдбувалися, нiби iх доповнення чи закiнчення й у той же час – пролог до подiй, що надходили. Це був образ «ЙОСИП І МАРІЯ З ІІСУСОМ УТІКАЮТЬ В ЄГИПЕТ НА МАЛОМУ ОСЛЯТІ», зроблений за Густавом Доре, в олiйних фарбах.

Картину малював один iз кращих малярiв краiни – Максимiв друг i приятель Микола Д., що жив було в нього, втiкши з голодного Харкова. Церковний староста, замовивши цю картину, не взяв ii, бо цiна була «надто висока» – один кiлограм сала! І от картина лишилась висiти на стiнi, на однiм цвяшку, а маляра нiмцi повiсили… теж на однiм цвяху… Не за те, звичайно, що намалював цю картину, i навiть не за те, що перед тим неохайно був намалював Гiтлера, а за завiсу в театрi, – за те, що своiм пензлем зухвало висловив прилюдно розпач i зневiру в «новоевропейськiй» благословеннiй цивiлiзацii, на прихiд якоi вiн колись чекав як на порятунок i пролог до воскресiння своеi нацii, зустрiчаючи, як друзiв, ii носiiв та поставивши на карту все. За те, що потiм збунтувався й своiм пензлем кинув виклик… За це все його й повiсили. Мав з ним висiти й Максим, але тодi його зоря ще, мабуть, не закотилася. Петля випадково минула його, хоч i не було з того особливоi радости… Вiд друга залишилась ця картина та ще Бiблiя, iлюстрована Густавом Доре. З цiеi Бiблii вони користались удвох. Максим теж заробляв з неi хлiб, роблячи iнодi досить незграбнi гравюри по мiдi та по лiнолеуму для редакцiй з нагоди Рiздвяних та Великоднiх свят, сяк-так копiюючи з горя-бiди генiяльнi гравюри Доре. Яка iронiя i яка профанацiя мистецтва! Але що зробиш?.. Цю картину скопiював Микола теж iз тiеi Бiблii. Вона лишилась як спадщина по полум'яному друговi, напевно, не менш генiальному, нiж сам Густав Доре. І це – символiчна спадщина. Так нiби то друг намалював ii навмисне для Максима як указiвку чи як потiху, що не тiльки йому доведеться бiгти по землi, бо ж бiгали й iншi. Чи, може, як iронiю, що от, мовляв, Христос мав куди бiгти, рятуючись утечею, а вiн, Максим, не матиме?..

Соломон, що пильно розглядав картину, нарештi зiтхнув i, нiби читаючи думки Максима, промовив:

– Вони мали Єгипет…

– Так, професоре (посмiшка), – вони дiйсно мали Єгипет.

Соломон повернувся до Максима всiм корпусом:

– А ми? А де ж наш Єгипет, Максе?! Га?.. – запитав вiн з несподiваним притиском, досить трагiчно, i по хвилi меланхолiйно сам собi вiдповiв: – Нема… Нема такого Єгипту, куди б можна втекти нам… Та й вiд кого? Вiд себе? Га? А чи… Нi, брате! Вiд Божоi… чуеш?., вiд Божоi кари не втечеш! Так-так! Вiд Божоi кари!..