скачать книгу бесплатно
Життя як сон. Одна людина – два життя
Валерiй Олександрович Псьол
Дiмине життя мало чим вiдрiзнялося вiд однокурсникiв. Але на його долю несподiвано випадае важке випробування – йому починають снитися сни, якi не вiдрiзнити вiд реальностi. І з черговим свiтанком життя в кожнiй iз реальностей вiдрiзняеться все бiльше, адже в кожноi з них е свiй сценарiй. Нитки переплiтаються все тугiше, життя вiд сну вiдрiзняеться все бiльше. Чи зможе юнак зрозумiти, що реально? Чи зможе вiн розплутати цей клубок життя? І чим вiн готовий пожертвувати заради кохання?
Життя як сон
Одна людина – два життя
Валерiй Олександрович Псьол
А життя таке коротке
Заснемо iзнову, душе,
Заснемо; але обачно,
Не забувши цього разу,
Що прокинутися можем
Ми за кращого вже часу.
П. Кальдерон
© Валерiй Олександрович Псьол, 2017
ISBN 978-5-4490-0189-4
Создано в интеллектуальной издательской системе Ridero
Глава 1. Гроза
Ось уже кiлька днiв не припиняв йти дощ. Наче вiн хотiв вибачитися за спекотне лiто, яке ще чекало попереду: напоiти землю i кожну травинку, оживити струмки i рiки, ймовiрно в останнiй раз до глибокоi осенi. У цих краях липень i серпень часто бували жаркими i сухими, так що бiльшiстю жителiв, а багато хто з них займався землеробством, сприймали таку зливу як бальзам на душу. Тут люди не любили бетоннi коробки квартир, а волiли жити в маленьких затишних будиночках. Навколо таких будиночкiв не було галявин з газоном, але були красивi доглянутi фруктовi сади. Далi вiд дороги зазвичай знаходилися невеликi земельнi дiлянки – городи, на яких мiсцевi жителi садили картоплю, помiдори, моркву… Саме тому тут всi так любили лiтнiй дощ.
Зазвичай в цей час року молодi люди, гуляючи вулицями невеликого мiстечка, могли собi дозволити прокрастися тихенько в чийсь сад, щоб не розбудити сторожового пса, i нарвати черешень. Стиглi ягоди дуже добре видно на деревi, особливо в мiсячнi ночi. Сьогоднi повинна була б бути саме така нiч – повний мiсяць, високi зiрки i тихий лiтнiй вiтерець – iдеальний час для побачень, коли сама природа створюе всi умови для романтики, i залишаеться лише пiддатися ii поклику. А ще можна пригостити улюблену жменею черешень, перестрибнувши через чужу огорожу i зiрвавши iх з дерева. Дрiбниця, але приемно. Бо ж це хоч i маленький, але героiчний вчинок.
Але сьогоднi була не така нiч. Уже кiлька днiв без перестану лив дощ. І зараз вiн став настiльки сильним, що машини, якi iхали назустрiч, через суцiльну стiну дощу можна було побачити хiба що метрiв з двадцяти, i це при включених на дальньому свiтлi фарах. Влiтку, особливо пiд час злив, рiдко, коли дме сильний вiтер, але сьогоднi погода була саме такою – господар собаку з дому не випустить. І будь-яка людина, що народилася сьогоднi на свiт, виглянувши у вiкно, з упевненiстю сказала би, що на дворi стоiть пiзня осiнь. Хiба що листя на деревах все ще зелене i гроза. Так, восени не бувае таких гроз. Спалахи блискавок роздирали небо на частини, а переривчастi удари грому змушували тремтiти навiть металопластиковi вiкна, якi тiльки входили в моду серед мiсцевих жителiв.
У таку погоду особливо дивним було б побачити перехожого на вулицi. Навiть мiсцевi алкоголiки, якi збиралися щодня на лавочках бiля дороги або в парку, перенесли своi засiдання в бiльш затишнi лiтнi кухоньки пiд гнiвнi вигуки дружини товариша по чарцi, якому в цей вечiр випало надавати притулок товаришам.
Комусь могло б навiть здатися, що якщо зараз вийти на вулицю, то Зевс ударом блискавки миттево покарае тебе за всi грiхи. Але в цiй мiсцевостi було мало забобонних людей. Загартованi комунiстичним минулим, що й сьогоднi ще зрiдка спостерiгались його вiдгомони, тут мало хто ходив до церкви, хiба на Рiздво чи на Великдень. А так люди не бачили Диявола i не вiрили в Бога. І навiть коли в столицi гримiли революцii, тут життя спокiйно йшло своею чергою.
Але навiть в цей неспокiйний червневий вечiр все було спокiйно в умах i серцях людей. Майже у всiх. До Єлизавети, а це була невисокого зросту дiвчина з довгим русявим волоссям, постукали в дверi.
«Кого це могло принести в таку погоду?» – занепокоено подумала дiвчина. – «Невже це?..»
У дверi постукали сильнiше. Єлизавета пiдiйшла до дверей i вiдкрила iх, вже за мить до цього з точнiстю знаючи, кого вона побачить. Так, це був Дмитро.
– Ми з тобою вже про все поговорили! Навiщо ти прийшов, та ще й в таку погоду? Захворiти вирiшив? На здоров’я, тiльки мене не чiпай, – вже по одному тону голосу стало зрозумiло, що дiвчина не хотiла бачити свого, тепер вже, напевно, колишнього, хлопця.
– Ти просто мене не так зрозумiла. Пробач, – в Дiминому голосi не було i ноти впевненостi. Швидше навпаки, вiн був схожим на робiтника-недотепу, якого викликали на килим до начальства. – Дай шанс, я ж не погана людина. Чи що я не так зробив?..
– Не в тому рiч. Ти хороша людина, але ти не той, хто менi потрiбен, – Лiза так i не збиралася пускати гостя за порiг, тримаючи одну руку опертою на одвiрок, так що волею чи неволею, але вхiд в будинок був закритий. І Дiмi, хоч вiн i стояв пiд невеликим навiсом, але все ж, доводилося терпiти сильнi пориви вiтру, якi раз у раз пронизували його тонку осiнню курточку i пробирали, напевно, до самих кiсток. – Зрозумiй, якщо хочеш повернути мене, розберися спершу в собi, а вже потiм як-небудь i поговоримо. А до тих пiр я не зможу з тобою залишитися.
Дмитро стояв на цьому пронизливому вiтрi, що доносив краплi холодного лiтнього дощу i все нiяк не мiг придумати, що ж йому сказати, щоб зберегти своi стосунки. Вiн нiби й думав про це всю дорогу, але зараз, в такий момент, у нього просто не було слiв. Вiдчуваючи, що незручна тиша затягуеться, i Лiза вже через мить зачинить перед ним дверi, хлопець все ж зважився вiдповiсти:
– Я люблю тебе, вiриш?..
– Знаю. Але цього замало. Я тебе не люблю. Я закохалася була в зовсiм iншого хлопця, а не в того, в кого ти перетворився. Пробач, але я думаю, у нас навряд чи що-небудь вийде, – спокiйним голосом сказала дiвчина, закривши вхiднi дверi, вiд яких через кiлька миттевостей пiшов глухий гул. Це Дiма вiд лютi, чи радше вiд безвиходi, сильно вдарив лобом об дверi, що тiльки-но зачинилися перед ним, з прощальним стогоном «Лiза», i пiшов в нiч.
Лiза ж тим часом була спокiйна, бо знала, що скаже хлопцевi, причому знала вже досить давно. Із жалю вона лише терпiла його останнiм часом. Але кохання на жалю не побудуеш, тому рано чи пiзно це мало статися. Звичайно, можна було хоча б впустити хлопця в будинок, дати йому зiгрiтися, приготувати чаю. Але Лiза занадто добре знала Дмитра. Вiн би сприйняв це як черговий шанс, що було б вкрай жорстоким з ii боку. Краще було сказати все прямо в обличчя. І якщо вiн вже хотiв, то нехай мокне тепер пiд дощем.
Дiвчина пам'ятала, яким вона полюбила його. Вона закохалася в того Дiму, який силком цiлував ii. Який, без причини брав ii на руки. Чие слово завжди було законом i який нiколи не думав про наслiдки. Який побив одного хулiгана просто за те, що той дозволив сказати щось грубе та непристойне про неi, його дiвчину. Так, саме таким Лiза покохала його, але вже давно вона не бачила свого хлопця таким. Вiн чомусь одноi митi перетворився на людину, яка труситься над своею дiвчиною, як над останньою копiйкою. На людину вкрай нерiшучу. І зараз Єлизаветi здавалося, ба, навiть бiльше – вона була впевненою, що саме цей новий Дмитро – справжнiй, а не той, старий, якого вона бачила колись. А коли так, то нi про яке кохання, нi про якi стосунки i мови бути не могло.
Лiза, хоч i зробила боляче близькiй людинi, але вчинила правильно. Вона це знала.
Вже була майже пiвнiч, i ii батьки мирно спали в своiй кiмнатi. «Хоч маму з татом не розбудив», – подумала Лiза. Дiвчина тихенько пройшла до себе, i знову лягла в свое затишне лiжко, сподiваючись якомога швидше заснути, адже вже пiслязавтра ii чекав перший iз таких важливих iспитiв. Можливо, цi iспити вирiшать всю ii подальшу долю, а значить перед ними треба було добре вiдпочити. Готуватися, повторювати щось, вже сенсу нiякого не було, i Єлизавета це прекрасно розумiла. Вона i так на цю пiдготовку вже витратила бiльш нiж достатньо часу, а якщо враховувати ще й той факт, що в школi дiвчина вчилася майже на вiдмiнно, то у неi були всi шанси отримати найвищий бал. З цими думками, а також iз мрiею про свiтле майбутне вона плавно занурилася в сон. Ось воно, доросле життя. І рiвно в той час, коли зiмкнулися дiвчачi вii, годинник пробив пiвнiч.
Тiеi ж митi Дмитро все ще стояв недалеко вiд будинку своеi коханоi, дивився порожнiми вiдчуженими очима в ii темне вiкно i потягував промоклу цигарку. Варто сказати, що курити при такiй погодi вкрай незручно. Та й взагалi знаходиться на вулицi пiд час такого шторму вкрай некомфортно, адже дiйсно, чого доброго, i захворiти не довго. Але кого в такi жалiсливi моменти цiкавить здоров'я? Докуривши без зупинки вже четверту сигарету, Дiма зiбрався було розвернутися i пiти додому, як буквально в кiлькох метрах вiд нього вдарила блискавка. Звук грому оглушив хлопця настiльки, що знадобилося декiлька хвилин, щоб знову прийти в себе i усвiдомити, що на вулицi штормова погода, i вiн стоiть один посеред дороги, промоклий до нитки i замерзлий, а значить, пора було якомога швидше йти додому. Хлопець дiстав з промоклоi наскрiзь кишенi телефон. «00:04» свiтилося на його екранi.
«Цiкаво, як же це вiн до сих пiр не потонув в моiй кишенi», – про себе посмiхнувся Дiма i повiльно побрiв додому. Вiн i хотiв було йти прибавити кроку, але, здавалося, що i сам Усейн Болт не змiг би пересуватися швидше в настiльки вичавленому станi. Ще й через кiлька хвилин пiсля цього дивного удару блискавки Дмитро знову повернувся до своеi депресii, а значить, знову дiстав пачку сигарет.
– П'ять штук залишилося, значить, доведеться йти ще й на заправку за новою пачкою, – звертаючись до себе, неголосно сказав хлопець.
Автозаправка була единим в окрузi мiсцем, де можна було вночi купити цигарок. Але для цього хлопцю необхiдно було б зробити немаленький гак, розмiром в декiлька зайвих кiлометрiв. І звичайно, за будь-якоi погоди, а тим бiльше пiд час такого шторму, Дмитру було б лiньки так далеко йти, адже вже вранцi цигарки можна буде купити в магазинi набагато ближче. Але цього разу всупереч будь-якiй логiкi вiн побрiв до заправки. Тим бiльше що хлопець чомусь був упевнений, що вся ця нiчна подорож виллеться йому максимум в легку застуду. Причому ця впевненiсть виходила звiдкiлясь зсередини, так що нiякого страху за свое здоров'я навiть залишатися не могло.
За весь той час, що Дмитро йшов за сигаретами, вiн не зустрiв жодного перехожого, лише одна машина проiхала назустрiч. Їi водiй, напевно, подумав про Дiму, що той взагалi втратив глузд, коли по такiй погодi гуляе. А може, вiн i взагалi не помiтив пiшохода, заглиблений в своi думки. Ймовiрно, так i було, адже ця машина якраз бiля нього в'iхала в величезну калюжу, забризкавши хлопця з голови до нiг.
Коли Дiма, нарештi, зайшов до свого будинку, була вже майже друга година ночi. Вiн iще раз покурив, стоячи бiля порогу, i, нарештi, увiйшов в тепле примiщення. Втомлений юнак навiть не помiтив, як дiбрався до лiжка, постелив його i лiг пiд ковдру. Тiльки пiсля цього вiн дiстав свiй телефон, подивився на екран, написав повiдомлення, але так i не змiг його вiдправити Єлизаветi. Пiсля кiлькох невдалих спроб написати гарний текст Дмитро поклав телефон на письмовий стiл, лiг на бiк i спробував заснути.
Йому здавалося, що заснути швидко не вийде, i вiн буде довго крутитися в лiжку i мучитися без сну, як це часто показують у схожих моментах у фiльмах. Але все вийшло по-iншому. Лише голова торкнулася подушки, втомлений розум вiдключився, i тiло пiдкорилося глибокому сну. Напевно, в такому вичавленому станi нiякi сни не можуть снитися… Вони йому й не снилися.
Однак же, цей сон не тривав довго. Напевно, не минуло й пiвгодини, як його телефон задзвонив. Вiдкривши одне око, юнак подивився на екран, на якому свiтився напис «Кохана». Не роздумуючи, хлопець взяв слухавку. В його серцi ще грiлася надiя, хоч i марна, що дiвчина одумаеться i забере своi слова назад. Але вiн твердо знав, що Лiза нiколи не брала своi слова назад i завжди знала, що говорила.
– Так? – голос хлопця звучав сонним i втомленим.
– Слухай, я так i не зрозумiла, чому ти пiшов додому, та ще й за такоi грози? Чому не залишився у мене переночувати? Батькам вранцi якось би це пояснили, я б щось придумала, врештi-решт. Ти хоч там не сильно замерз? А то, на вулицi якось холодно, – залунав занепокоений голос Єлизавети.
– Що? Нi, нормально. Так ти ж сама зачинила передi мною дверi, i … – Дiма був в шоцi. Хоча, це дуже м'яко описувало його стан. Вiн взагалi не розумiв, що коiться. Тут щойно Лiза вдарила перед ним дверима, а тепер телефонувала, нiби нiчого й не вiдбулося. Дмитро нiколи не був майстром в розумiннi дiвчат, але це вже було занадто.
– Ти про що? Що за маячню ти зараз несеш? Як це я закрила перед тобою дверi? Ти в своему розумi? Значить, ще й я винна виходжу, так? Нi нормально. Значить, сам розвернувся, пiшов за якоюсь термiновою справою додому i навiть чай не допив, а в пiдсумку ще й я винна виходжу?
– Лiз, я… Стiй, який чай? Стривай. Ми не пили нiякого чаю. Ти мене навiть в будинок не запросила. Що це, взагалi це… – Дмитро вже начебто i прокинувся, але все ще не розумiв, чи снилося йому це, чи все насправдi вiдбувалося навколо. Вiн, звичайно, для гарантii вщипнув себе лiвою рукою, i навiть вiдчув бiль. Але все це було настiльки дивним, що не могло вiдбуватися насправдi.
– Ти вже що, випив? Ти п'яний? Нiколи не можу зрозумiти, коли ти встигаеш, – в дiвчачому голосi звучала легка, награна образа. Цю ноту було нескладно вловити, особливо Дiмi, що знав Лiзу вже не перший день.
– Та нi, я не пив, Богом клянуся. Я просто…
– Так ти вже спав? Тодi пробач, що розбудила, – Лiза в черговий раз перебила його. Вона любила це робити, тим паче, коли ii спiврозмовник нiс якусь нiсенiтницю. – Тодi грiйся там, i не думай захворiти. Цiлую, на добранiч.
– Цiлую. Доброi, – було чутно, як пiсля цих Дiминих слiв Єлизавета зобразила звук, схожий на поцiлунок, пiсля чого скинула виклик.
Хлопець же, так i залишився сидiти з телефоном в руцi, не розумiючи до кiнця, що взагалi з ним коiлося. Прийшовши до тями через декiлька секунд, вiн спробував знову вщипнути себе, тепер якомога сильнiше – нi, вiн явно не спав, а значить, все це не приснилося. Раптом телефон запищав i вимкнувся – сiла батарея. Дмитро взяв зарядний пристрiй i поставив мобiльний на зарядку. Вiн навiть не знав, котра була година, та й це, чесно кажучи, найменше хвилювало його тiеi митi. Взявши на автоматi з кишенi сигарету i запальничку, вiн вийшов на вулицю.
– Чорт! – несподiвано навiть для себе вигукнув Дiма. – До чого ж холодно.
Юнак швидко закрив вхiднi дверi i повернувся за курточкою. Пiсля чого спробував якомога швидше покурити i привести до ладу своi думки. Для цього вiн розмiрковував вголос. Інодi це дiйсно допомагало знайти вихiд з ситуацii, що склалася.
– Так, погода точно не змiнилася, – мiркував Дмитро. – Але ввечерi менi, здаеться, не було так холодно. Начебто, нi. Ага, i вдаривши у Лiзи головою вхiднi дверi, я теж нiчого не вiдчув. Може, це, звичайно, через собачий холод, але навряд чи, – сказав собi юнак, зробивши останню тягу i викинувши цигарку. – Значить, оскiльки зараз я не сплю, то, що ж, було тодi? Може, ми, i правда, пили з Лiзою чай, але чому ж я цього не пам'ятаю? У мене, точнiше, поруч зi мною, вдарила блискавка. Блискавка, хм-м… А що, якщо через це я щось забув, а потiм напридумав собi всякого рiзного. Могло ж i таке бути! А може, це взагалi був сон… Тодi нiчого собi, такий сон! Розповiм завтра Лiзi, ось вона здивуеться.
Дмитро швидко зайшов у будинок, зачинив дверi i попрямував до своеi кiмнати. Вiн вже давно не радiв так, як тепер вiд розумiння того, що розлука з Лiзою йому могла тiльки наснитися. Але головне, що iх стосунки все ще не зруйнованi, а значить, iх ще можна зберегти. І до того ж, хтозна, можливо колись йому й знадобиться цей досвiд зi сну або бачення, бо ж раптом те, сталося з ним, було вiщим сном. Недаремно все в ньому було таким реалiстичним. І з твердим рiшенням знову бути з Лiзою собою, замiсть того, щоб боятися ii втратити, юнак вже вдруге за нiч лiг до свого лiжка.
– Нехай це був i сон, але все ж, я повiрив у нього, i боляче було нiби по-справжньому. Нi, я тебе бiльше нiколи не втрачу, – з цими словами, сказаними собi для пiдбадьорення, Дмитро сховався пiд ковдрою i знову заснув.
Глава 2. Сон
До ранку дощ припинився, i лише iнодi на землю падали краплi з мокрих дерев. Але вже до десятоi години ранку листя на деревах висохло пiд теплим, але ще не жарким лiтнiм сонцем. Коли Дмитро прокинувся, а прокинувся вiн того дня рано, навколо вже вирувало життя. Сусiди, якi звикли вставати з першими променями сонця, вже займалися сiльським господарством. Дiминi батьки разом iз невеликою присадибною дiлянкою та городом тримали ще й невелику кiлькiсть худоби. Але юнак, який тiльки недавно приiхав з iнституту тепер не особливо в це вникав. Бiльш того, вiн неодноразово намагався довести своiм батькам невигiднiсть такого промислу, обгрунтовуючи це з економiчноi точки зору, але хiба iм що доведеш?
Не можна сказати, що вiдносини у хлопця з батьками були натягнутими – здебiльшого iх взагалi не було. А майже всi розмови мiж цими представниками поколiнь зводилися до «доброго ранку – смачного», але не варто в цьому когось особливо звинувачувати, просто сьогоднi схоже вiдбувалося в бiльшостi сiмей. Люди стали бiльш незалежними, бiльш вiльними, але в той же час бiльш самотнiми, i популярнi сьогоднi соцiальнi мережi тiльки сприяли цьому. Але Дмитро не був яскравим фанатом соцiальних мереж – це лихо обiйшла його стороною.
І все ж, як би дивно це не звучало, юнак того дня прокинувся ранiше батькiв, що було вкрай рiдкiсним явищем, адже частiше, навiть майже завжди, мама заходила i будила хлопця до снiданку. Але сьогоднi все було по-iншому. Ще, перед тим як заснути Дiма вирiшив зробити якийсь незвичний вчинок i здивувати тим самим Лiзу. Навiщо? Вiн сам не знав. Просто вiдчував, що повинен був щось зробити.
Прокинувшись ще до сьомоi ранку, заправивши лiжко i викуривши ранкову сигарету, Дiма тихенько вийшов iз дому i направився до Єлизавети. З собою цього разу цигарки вiн не брав, адже Лiза завжди була категорично проти того, щоб ii хлопець палив. Варто сказати, що вiдстань мiж ними було немаленькою, так що звичайна прогулянка пiшки займала не менше пiвгодини. І прийшовши до неi, вiд нього вже не залишалося нiякого запаху тютюну.
Весь шлях юнак думав про те, що йому вчора наснилося: про ту грозу, про iхне розлучення. І тiльки один факт залишав його в повному нерозумiннi того, що вiдбувалося з ним – що такого термiнового йому потрiбно було вдома, що вiн пiшов вiд Лiзи в сильний дощ. Адже нiяких важливих справ не було, бiльш того, такий вчинок тепер здавався Дiмi дуже дивним, навiть божевiльним. Та й весь вчорашнiй вечiр якось вивiтрився з його голови через цей божевiльний сон, через ту грозу, а можливо, i ще по якiйсь причинi.
Вже пiдходячи до Лiзиного подвiр’я, вiн згадав, що хотiв чимось здивувати свою кохану, але не тiльки ж своею присутнiстю в такий раннiй час. Збентежений вiн зупинився на перехрестi. Рука автоматично полiзла до кишенi, але грошей вiн там не знайшов – ще б пак, адже вiн забув удома гаманець. Хоча, з iншого боку, навiщо йому зараз би знадобилися грошi?
– Так, заспокойся, треба прийти в себе. Я не маю права виглядати дурником, – неголосно про себе сказав хлопець, поплескавши долонею по щоках. «Хоча зазвичай у мене це непогано виходить», – цю останню частину речення вiн додумав уже без слiв.
Раптом його погляд упав на троянди, що росли на сусiднiй клумбi. Обернувшись на всi боки i не помiтивши там нiкого, юнак пiдiйшов до клумби i акуратно зламав собi кiлька квiток. Ясна рiч, що нiякоi гарноi обгортки у нього не виявилося, – це були просто три червонi троянди. І визнавши це досить романтичним, Дмитро пiшов далi.
Лiза все ще спала, а тому розбудити ii букетом троянд було б гарним вчинком. Саме так вирiшив Дiма, зупинившись напроти ii будинку. Ближче пiдходити вiн не став, вирiшив зателефонувати та запросити ii вийти. Дiставши телефон з кишенi, i вже за звичкою набравши номер своеi коханоi, юнак рiзко видихнув для впевненостi i натиснув на виклик. Як, напевно, i слiд було очiкувати, Лiза не взяла слухавку. Проте хлопець не зневiрився, i це було абсолютно логiчним, адже вона, напевно, ще спала.
Десь у свiдомостi у Дмитра навiть прокралася думка залишити квiти бiля ii дверей, але така iдея була швидко вiдкинута, i вiн зателефонував коханiй ще раз. Потiм iще раз. І ще. Разу з шостого Лiза, нарештi, взяла слухавку. Незважаючи на те, що ii голос був ще досить сонним, в ньому вже була присутня якась нота енергiйностi, а ii жiночний тембр мiг би, напевно, закохати в себе навiть того, хто жодного разу ii не бачив. І це було сильним контрастом того незрозумiлого сонного бурмотiння, яке вчора звучало iз Дiминого роту – Єлизавета добре знала що вiдбуваеться. Вона завжди знала.
– І навiщо, скажи менi, ти будиш мене о восьмiй ранку? Тобi що, робити бiльше нiчого? І, по-моему, ми вчора i до цього один одному вже все сказали. Тим бiльше у мене завтра такий важливий iспит. Дай менi виспатися, врештi-решт! – сказавши це, Єлизавета кинула слухавку.
Ось вже чого-чого Дмитро точно не очiкував, так це такоi короткоi розмови. Звiсно, у неi завтра iспит, але яка муха ii могла вкусити, що вона така зла? Юнак стояв, оторопiвши, тримаючи в лiвiй руцi квiти, а в правiй телефон. Вiн навiть не помiтив, як знову автоматично набрав ii номер. Але Лiза в черговий раз скинула виклик.
– Та що ж це таке з нею! – не витримавши, викрикнув Дiма. Невже для Лiзи настiльки важливим був цей iспит? Так, ясна рiч, вiн був важливим, а сам Дмитро навiть часто допомагав iй до нього готуватися. Тому ii образа або злiсть виглядали якимись дивними, можна було навiть сказати, неприродними. Адже нiяк не могла дiвчина всього за декiлька годин сну так розлютитися. Хоча, саме вона якраз i могла, але не настiльки ж. Виходить, у неi щось трапилося, щось погане. Саме до такого висновку пiсля недовгих роздумiв прийшов Дмитро i почав друкувати iй SMS-повiдомлення. Юнак явно нервував, тому кiлька разiв видаляв написане. Цей процес, таким чином, у нього зайняв не менше п'яти хвилин, хоча на час Дмитро якраз звертав уваги найменше. Упевнившись, що нiчого кращого все одно не напише, вiн вiдправив Лiзi повiдомлення:
«Доброго ранку, Сонце, я бiля твого будинку. Виходь, я чекаю».
В кiнцi повiдомлення вiн спершу хотiв додати запитання, «Що трапилося?», потiм думав додати слово «цьомки», але зрештою передумав – краще вiн так це запитае, безпосередньо у коханоi, а не за допомогою SMS-листа.
Повiдомлення було вiдправлено, але вiдповiдi вiд Лiзи нiякоi не було, i юнак вирiшив, що вона просто одягаеться перш нiж вийти до нього. Так i виявилося. Але що бiльш здивувало хлопця, так це вираз крайнього невдоволення на обличчi дiвчини. І слiд сказати, що навiть ця емоцiя ii тiльки прикрашала. Хоча, нiчого дивного в цьому не було, адже як Дiма знав iз курсу дискретноi математики, що не додавай до одиницi, в нуль вона все одно не перетвориться.
«Хм, досить оригiнальний комплiмент», – подумав Дмитро.
Єлизавета пiдiйшла ближче, але замiсть того, щоб обiйняти або поцiлувати хлопця, вона зупинилася в двох кроках вiд нього, сказала лише багатозначне «І?», пiсля чого злегка покосилася на квiти.
Вiд такоi реакцii у Дмитра просто вiдняло голос, i вiн швидко зрозумiв, що вже нiчого розумного сказати не зможе, тому вирiшив говорити просто. Точнiше, не вiн вирiшив – слова якось самi виривалися з його горла, нагадуючи скорiше мову неандертальця, нiж iнтелiгентноi людини, якою поза всiляких сумнiвiв був Дмитро:
– Ну, я це… Вирiшив, як би… Ось, так, ось, – i пiсля своеi явно не Нобелiвськоi промови юнак протягнув дiвчинi квiти. Але Лiза iх брати не стала, а продовжувала просто дивитися на нього. – Пробач, я… Коротше, що трапилося, чому ти така зла? – нарештi, разом з черговим ударом здивування до Дiми знову повернулася здатнiсть нормально говорити.
– Тобто, я зла? А чого ти чекав, що я кинуся в твоi обiйми? – голос у Лiзи був спокiйний i незворушний, хоч i трохи суворий.
– А що не так? Що взагалi з тобою? Та що в рештi-решт взагалi вiдбуваеться? Чому я нiчого не розумiю? – i тут Дiма точно не брехав, вiн дiйсно нiчого не розумiв: нi що зiпсувало настрiй його коханiй, нi чому вона дивилася на нього з такою неприязню.
– Тому що пити треба менше.
– Та ти ж знаеш, я максимум там раз на тиждень з хлопцями по келиху пива, а вчора взагалi нi краплi, Богом клянуся. І взагалi, до чого тут це?
– Ось навiщо, скажи, ти зараз робиш iз себе дурника? По-моему, вчора ми все обговорили, i вирiшили, що в наших вiдносинах необхiдно поставити, як мiнiмум, паузу i, як мiнiмум, до кiнця моiх iспитiв. І зараз ти приходиш сюди з цими нещасними трояндами, якi вирвав на клумбi, як нi в чому не бувало! – цю останню фразу Лiза сказала, наголошуючи на кожному словi, так, як нiби вона хотiла, щоб цi слова пробивались до самого серця, до самого кiсткового мозку. – І це у мене ще щось трапилося? Все, до побачення!
– А?..
– А квiти залиш собi, або пiди i назад посади iх в клумбу, де вирвав, може, виростуть ще, – з цими словами дiвчина посмiхнулася i попрямувала назад до будинку.
Це вже був удар нижче поясу. Дмитро, який був майже на голову вище Лiзи, швидко наздогнав ii i схопив за руку.
– Почекай, що ти зараз таке кажеш? Ти менi сама вчора вночi дзвонила, i все було нормально, – кажучи це, юнак все ще тримав Лiзу за руку, що iй чомусь явно не подобалося.
– Вiдпусти, менi ж боляче, – владно сказала вона, i Дiма слухняно вiдпустив ii зап’ястя, помiтивши на шкiрi дiвчини свiжi червонi слiди – вiн трохи не розрахував сили. – І коли це, скажи на милiсть, я тобi дзвонила?
– Не знаю, годинi о третiй ночi, напевно. Я точного часу не пам'ятаю.
– О третiй я вже давно спала, i нiяк не могла тобi дзвонити, – тепер уже прийшла черга дивуватися Лiзi. Напевне, тiльки почуття iнтересу i залишало ii на вулицi поруч зi своiм колишнiм.
– Так ось, сама дивися! – юнак дiстав телефон i почав перевiряти вхiднi дзвiнки. – Почекай, ну вiн же тут повинен бути, десь-десь тут. Ну не мiг же вiн зникнути. Чорт, як же так? – Дмитро почухав собi потилицю.
– Що таке, невже немае? Чи може я просто тобi не дзвонила? – здивування на Лiзиному обличчi махом змiнилося на легку, ледве помiтну посмiшку, але Дiма не звернув на це уваги. Всi його помисли цiеi митi були зосередженi на екранi телефону. – Усе? Я пiшла? Або у тебе може ще якiсь послання е? Може iнопланетян по дорозi бачив?
– Та нi. Просто у мене вчора… Точно, в мене батарея сiла вночi, якраз пiсля нашоi розмови. І твiй дзвiнок через це, може, й не зберiгся. Ти що, хiба сама не пам'ятаеш, як ми говорили? Я ще якусь нiсенiтницю нiс. Ну як же так? Ми ж говорили…
– Ти постiйно якусь нiсенiтницю несеш. Все, давай, – дiвчина закотила очi i зайшла до будинку, i перед тим, як закрити за собою дверi, додала. – Я пiшла знову лягати спати, а тобi раджу тут не затримуватися i пiти додому. І навiть не думай менi знову дзвонити чи писати.
Однак останнi слова Лiзи до Дмитра дiйшли не вiдразу. Ще якийсь час вiн стояв стовпом в ii подвiр’i, не розумiючи до кiнця, що взагалi з ним вiдбувалося, або це не з ним? Може, це з Єлизаветою щось трапилося, чи все ж це вiн сам божеволiе?
Трохи оговтавшись, юнак все ж залишив квiти бiля ii порогу, а сам чимчикуючи побрiв додому.
Зворотну дорогу Дмитро майже не помiтив, хiба що якийсь знайомий пiдiйшов привiтатися, та мама телефонувала, цiкавлячись, де вiн, i чи буде вiн сьогоднi вдома. Дiма навiть не пам'ятав, що вiн iй вiдповiв, настiльки вiн був шокований останньою розмовою iз Лiзою.
Коли вiн вирiшив навiдатись до неi зранку, хлопець мiг чекати чого завгодно, але точно не такого непорозумiння. Ще й ii вхiдний виклик кудись дiвся з пам’ятi його телефону. Всьому цьому мало бути якесь логiчне пояснення, але Дмитро його не знаходив.
Вернувшись додому, хлопець помiтив маму на кухнi, точнiше мама першою зустрiла його.
– Ти сьогоднi знову вдома не ночував? Дiм, ти ж i так рiдко приiжджаеш з навчання, так тебе i не видно вдома взагалi, – мама не сердилася на нього, вона все чудово розумiла: молодий вiк, закоханiсть. Просто iй хотiлося, щоб хоча б якась увага придiлялася i iм, батькам, адже вони стiльки сил i емоцiй витратили на те, щоб виховати сина, виростити. І тепер майже повне iгнорування – яких батькiв це може влаштовувати?
