скачать книгу бесплатно
Трагiчна любов отамана Артема
Валерiй Пантелеймонович Марценюк
В цiй книзi описана трагiчна iсторiя останнiх рокiв життя курiнного Армii Украiнськоi Народноi Республiки, отамана Артема Онищука, який керував нацiонально-визвольним рухом селян Брацлавщини (теперiшнi Тиврiвський та Немирiвський райони Вiнницькоi областi) у 1920 – 1921-му роках проти бiльшовицькоi окупацii Украiни. Це iсторiя украiнського патрiота пiдступно обманутого бiльшовицькою владою та жорстоко зрадженого коханою жiнкою.
Валерiй Марценюк
Трагiчна любов отамана Артема
Вiд автора
Мiй батько, Марценюк Пантелiй Іванович, народився та прожив значну частину свого свiдомого життя у селi Колюхiв, колишнього Брацлавського повiту (тепер Тиврiвський район Вiнницькоi областi). У своiх спогадах, опублiкованих в першiй частинi трилогii «Над Бугом-рiкою», вiн згадував трагiчну долю вiдомого отамана Артема, керiвника народних повстань 1920 – 1921-го рокiв на теренах Брацлавщини. При бiльш детальному ознайомленнi з цiею яскравою особистiстю виявилось, що Артем Євгенович Онищук, уродженець сусiднього з Колюховом села Соколинцi, являеться нашим порiвняно недалеким родичем. Так батькова двоюрiдна сестра Анастасiя Григорiвна Кулiбабчук (дочка його рiдного дядька Григорiя Марценюка) вийшла перший раз замiж за племiнника Артема Онищука – Костянтина Кулiбабчука, та мала у цьому шлюбi двох дочок – Тамару i Тiну. Мати Костянтина, Тетяна Кулiбабчук (дiвоче прiзвище Онищук) була рiдною сестрою Артема.
Найбiльш вiдомим та доступним лiтературним твором, який описуе пiдступне знищення отамана Артема i його загону бiльшовицькою владою, е оповiдання Ерика Котляра «Конец бандитской вольницы», опублiковане у тенденцiйному збiрнику оповiдань про вiдомих чекiстiв. Не маючи iнших iсторичних джерел, мiй батько у своiй книзi теж виклав, майже повнiстю спотворену радянським офiцiозом версiю завершення життевого шляху народного отамана. У викладi Е.Котляра, ця iсторiя була явно наведена з метою облагородити жорстоку пiдступнiсть образу основноi героiнi оповiдання – Ельзи Грундман.
Ознайомившись з iншими, але вже документально пiдтвердженими iсторичними джерелами, я дiйшов висновку, що е нагальна необхiднiсть iще раз розкрити образи героiв iсторii Котляра зовсiм з iншоi iх сторони. Виходячи з цього було опрацьовано ряд iсторичних праць, архiвних матерiалiв та iнших супутнiх джерел з метою визначити найбiльш iсторично-правдивий опис подiй, що призвели у груднi 1921-го року до розстрiлу Артема Онищука. Звичайно, що повнiстю вiдтворити подii майже дев’яносторiчноi давностi не е можливим. Тому автором було прийнято рiшення пiдготувати художнiй твiр, з його допустимими вiдхиленнями вiд лiнii iсторичноi правди.
Особливу вдячнiсть автор хоче висловити кандидату iсторичних наук Костянтину Вiкторовичу Завальнюку за наданi ним матерiали, що грунтуються на дослiдженнi архiвних джерел Державного архiву Вiнницькоi областi.
В.П. Марценюк
1. Останнiй похiд Дiевоi армii УНР
21-го листопада 1920-го року Дiева армiя Украiнськоi народноi республiки практично припинила свое iснування. Ряд фатальних помилок Головного отамана, по сутi дубльованi командармом Михайлом Омеляновичем —
Павленком, який так i не наважився дiяти всупереч волi Симона Петлюри, призвела до втрати iнiцiативи в наступi, який розвивався з територii Польщi через Вiнниччину у напрямку центральноi Украiни. Трагедiя украiнськоi армii завершилась, однак до завершення трагедii украiнського народу ще залишались довгi роки i десятирiччя [1].
Курiнний Артем Онищук вiдступав разом з залишками свого куреня у напрямку залiзничноi станцii Волочиськ, де мала бути органiзована переправа особового складу через рiчку Збруч на територiю Захiдноi Украiни, що вiдходила до Польськоi республiки. Особовий склад куреня за цi десять днiв, що пройшли в безперервних боях розпочинаючи з десятого листопада, скоротився у своiй чисельностi з чотирьох сотень до восьмидесяти активних шабель. В тому, що червонi розпочнуть незабаром свiй наступ на украiнськi територii, якi вiдходили iм за Ризьким договором, не сумнiвався нiхто. Були тiльки деякi сумнiви, що цей наступ буде розпочатий саме десятого листопада i саме о сьомiй годинi ранку.
Командування украiнськоi армii, отримавши результати Ризького мирного договору, теж планувало стати до наступу з метою подальшого визволення Украiни вiд червоноi московськоi навали. Тепер уже всiм стало зрозумiло, що поляки своi територiальнi питання вирiшили i подальша збройна боротьба лягае одноосiбно тiльки на плечi двадцятитисячноi украiнськоi армii, якiй протистояла майже мiльйонна армiя Радянськоi Росii.
Сьомого листопада на вiйськовiй нарадi у мiстечку Ялтушкiв командарм армii УНР Омелянович-Павленко оголосив рiшення призначити наступ на 11—12 листопада 1920 року. Перемир’я, що розпочалось мiж воюючими сторонами 18-го жовтня 1920-го року закiнчувалось дев’ятого листопада. Здавалось цiлком логiчним було б розпочати военнi дii зразу ж по завершенню термiну перемир’я вже десятого листопада. Цi дii можна було б розпочати i набагато ранiше, враховуючи той факт, що керiвництво УНР не було однiею з сторiн у ризьких переговорах, а тому й не брало на себе зобов’язань по припиненню бойових дiй.
Таку позицiю обстоював командир 3-i Залiзноi дивiзii армii УНР генерал-хорунжий Олександр Удовиченко. Вiн слушно зауважував, що переговори в Ризi, де украiнська сторона була представлена тiльки марiонетковим урядом радянськоi Украiни, який дiяв у Харковi, не можуть проходити в iнтересах украiнськоi державностi. Тому пiдписання мирного договору мiж поляками з однiеi сторони i червоною Росiею з iншоi призведуть тiльки до чергового перерозподiлу територii Украiни мiж Польщею та Росiею. А тому потрiбно продовжувати боротьбу та розраховувати на власнi сили.
За думкою Удовиченка Армiя УНР повинна вiдновити военнi дii тодi, коли буде бiльше шансiв на перемогу. Очiкувати результатiв конференцii у Ризi не було жодноi потреби, все було i так повнiстю ясно. Переконливi аргументи Удовиченка вплинули на командарма Омеляновича-Павленко i вiн провiв опитування командирiв дивiзiй. Результати опитування спонукали командарма вiддати наказ армii УНР перейти першого листопада 1920-го року у наступ, щоб знову кинутись на ворога, який ще не встиг в повнiй мiрi оправитись вiд поразок попередньоi кампанii.
Однак, за декiлька годин до початку наступу, командарм несподiвано вiддав наказ його вiдкласти. Це була вже друга з ряду найбiльш фатальних помилок керiвництва УНР, що беззаперечно i призвели до повноi поразки нацiонально-визвольних змагань украiнського народу. Перша фатальна помилка Симона Петлюри i його оточення у передостаннiй визвольнiй компанii, полягала у втягуваннi украiнськоi армii у стан перемир’я, в той час, як ii наступ на терени Украiни успiшно розвивався. До третьоi з фатальних помилок керiвництва армii УНР слiд вiднести явну втрату iнiцiативи у часi початку наступу уже пiсля закiнчення перемир’я.
Залишки куреня Артема Онищука прискорено рухались польовими дорогами з мiстечка Сатанiв у напрямку Волочиська. Був розрахунок виiхати на дорогу Проскурiв-Волочиськ, оминувши справа мiстечко Вiйтiвцi. Вершники були дуже втомленi останнiми боями з переважаючими силами червоних i буквально падали з нiг. Вечорiло, тому Артем вирiшив зупинитись на нiчлiг десь за Вiйтiвцями бiля виiзду на дорогу, з тим щоб дати своiм козакам хоч невеликий перепочинок. Звичайно, бажано було б проскочити шлях до Волочиська чим швидше, з тим щоб стати на спочинок вже на польськiй територii. Проте була надiя, що i червоним потрiбно вiдпочивати, а тому вони теж ймовiрно призупинять свiй наступ у нiчний час. А вранцi, тiльки но першi променi сонця оголосять про настання свiтанку, курiнь не бiльш як за пiвгодини промайне той десяток кiлометрiв, що зостались до переправи.
Побачивши обiч виiзду на дорогу Проскурiв-Волочиськ невеликий сосново-листяний лiсок, Артем дав команду куреню завернути в той лiсок i зупинитись на ночiвлю. Вершники спiшились, прив’язали коней до стовбурiв навколишнiх дерев, i розпочали потихеньку готувати собi нехитру вечерю та стелити постелi з листя та гiлок. Наступила вже третя декада листопада. Подiльськi ночi ставали все прохолоднiшими i прохолоднiшими та перiодично супроводжувались пронизливими вiтрами з дощем. Хоча перiод заморозкiв ще не розпочався, однак нiчна температура вже iнколи знижувалась до трьох-п’яти градусiв, що не додавало особливого комфорту годинам нiчного вiдпочинку.
Розпорядившись через свого помiчника виставити зовнiшню охорону стоянки, Артем i собi розпочав вимощувати мiсце для ночiвлi. Знайшов невелику заглибину мiж коренями староi липи, наламав гiлок лiщини та застелив iх зверху шаром сухого листя. До того, як готувати постiль у лiсi, Артем був призвичаений ще з дитинства. Недаремно вiн вирiс та змужнiв у мальовничому подiльському селi Соколинцi, що розкинулось на одному з берегiв рiчки Пiвденний Буг [2].
По обох берегах цiеi рiчки, як в сторону села Клiщiв, так i в сторону сiл Потуш, Шендерiв та Никифорiвцi росли гарнi лiси та лiсочки. І Артем не раз у дитинствi, спочатку з батьком, а потiм i гуртом з своiми товаришами блукав по тих лiсах та лiсочках, розшукуючи гриби, або ставлячи пастки на лiсову звiрину. Інколи в лiсi iх заставала темна нiч, i вони часто зоставались там на ночiвлю. Батько з матiр’ю та сестри Артема вже добре знали ту звичку сина та брата, а тому особливо не турбувались, очiкуючи на його повернення наступного дня.
Осiння нiч пройшла доволi тихо i спокiйно, тiльки з сторони Волочиська долинав приглушений гул потягiв та бронепоiздiв, що спiшно вiдходили по мосту через Збруч на польську сторону. З дороги, що пролягала обабiч лiска, цiлу нiч долинав скрип безлiчi возiв, якi рухались не зупиняючись у темнотi в напрямку Волочиська. Коли першi променi сонця пробились крiзь лiсову гущавину Артем прудко пiдхопився на ноги i в лiсi гулко пролунала його команда:
– Увага! Всiм швидко пiднятись та готувати коней.
За десять хвилин курiнний вiддав наступну команду.
– По конях, за мною.
Курiнь потихеньку вибрався на дорогу i тiльки-но збирався направитись в сторону Волочиська, як хтось iз козакiв вигукнув:
– Друже курiнний, дивись, справа червона кiннота!
І дiйсно, зi сторони Вiйтiвцiв на Проскурiвськiй дорозi показалась голова великоi колони кiнноти. Судячи по вершнику у червоному кашкетi, що летiв на чолi колони, то була кiнна бригада Котовського. Враз над куренем Артема i колоною котовцiв розпочала вибухати шрапнель. Це батарея з восьми гармат Залiзноi дивiзii вiдкрила вогонь по червоним. Зрозумiвши, що гарматний вогонь своеi ж артилерii може накрити i воякiв його куреня, Артем подав команду усiм звернути з центральноi дороги влiво у сусiднiй ярок. За кiлька хвилин залишки куреня сховались вiд обстрiлу у тому ж лiску, де провели попередню нiч.
Котовцi теж не пiшли в наступ прямо на батарею Залiзноi дивiзii, а звернули з дороги вправо i розпочали обхiдний маневр з тим, щоб зайти гармашам з тилу. Розстрiлявши усi своi набоi, та розтрощивши при цьому батарею червоних, що зненацька вискочила з Вiйтiвець на вiдкриту мiсцину, батарея Залiзноi дивiзii розпочала швидкий вiдступ у сторону Волочиська.
Спiшившись у лiсочку, Артем органiзував кругову оборону з козакiв куреня, пiсля чого зiбрав на галявинi вцiлiлих сотникiв та iнших старшин. Старшини повагом розсiлись на галявинi, а курiнний звернувся до них з такими словами:
– Панове-браття! Усi ми бачимо, що Дiева армiя, опинившись сам на сам з бiльшовицькими ордами, зазнала нищiвноi поразки. Поляки нас зрадили i уклали з червоними ганебний мир, за яким мають нас роззброiти, iнтернувати та кинути у табори. Наша задача на сьогоднiшнiй день полягала в тому, щоб вiдiйти на правий берег Збруча i скласти зброю. Ми ще можемо це зробити, переправившись через рiчку у зручному для цього мiсцi. Звичайно, через мiст у Волочиську нам це не вдасться, бо там вже котовцi, але брiд в iншому мiсцi знайти ще можна, рiчка тут не дуже глибока та широка.
– Проте, браття, ми можемо показати i грабiжникам-бiльшовикам, що не все то мед, що ним здаеться, – продовжив курiнний свою мову.
– А тому я хочу запропонувати вам, панове старшини, iнший, бiльш лицарський вихiд з цiеi ганебноi ситуацii. Ми повернемось назад, на терени наших рiдних Гайсинщини та Брацлавщини, звiдки бiльшiсть з вас родом, щоб продовжити боротьбу. Адже дома i рiднi стiни допомагають. Прошу, панове, висловлюватись, хто яку думку мае.
Деякий час на галявинi стояла тремтлива тиша, яку порушувало тiльки ледве чутна трiскотня пострiлiв далекого бою. Цю тишу першим порушив сотник Галайда:
– Панове козаки! Всi ми разом пройшли ту криваву дорогу, що пролягла нам з листопада 1919 року, коли пiд ударами, як бiлих так i червоних ми змушенi були вiдступити на польськi терени. Тодi ми були союзниками полякiв i вони до нас вiдносились з певною повагою, бо розраховували на пiдтримку у боях з бiльшовиками. А тепер ми хто для них будемо?! Так звичайно, ми будемо просто бидлом, будемо iх холопами, як це було вже не раз у нашiй iсторii. Тому я пiдтримую думку курiнного про повернення до рiдних краiв.
Наступним слово взяв чотовий Ковальчук:
– Браття! Не хочу я спокiйно сидiти десь на чужинi пiд сторожею польських жовнiрiв та перейматись думкою, що дома моiх батькiв, братiв i сестер грабують клятi бiльшовики. Тому я теж голосую за повернення.
Коли по черзi висловились усi старшини, виявилось що бажаючих iнтернуватись до польських таборiв серед присутнiх немае, а тому зголосились за повернення до рiдних мiсць. На завершення ради курiнний Онищук сказав таке:
– Панове старшини! Ситуацiя у нас склалась така, що з цього моменту ми з стройового куреня Дiевоi Армii УНР перетворюемось на самостiйний повстансько-партизанський загiн, а тому я не хочу щоб у наших лавах хтось зоставався з примусу. Прошу вас запропонувати усiм козакам, хто бажае перейти у Польшу, зголоситись до мене i вони можуть сьогоднi ж залишити наш табiр.
Коли ранком наступного дня курiнь Армii УНР, а тепер вже повстансько-партизанський загiн пiд проводом отамана Артема вирушив у зворотну дорогу до рiдних осель, з його лав вiддiлилось дев’ять вершникiв, якi повернули своiх коней в сторону Збруча.
2. На рiдну Брацлавщину
Шлях тепер уже повстансько-партизанського загону отамана Артема Онищука пролягав на рiдну Брацлавщину через мiстечка Ярмолинцi, Вiньковцi, Ялтушкiв, Копайгород, Шпикiв, Тиврiв. Старшинi та козакам загону було зрозумiло, що отаман хоче повернутись у рiднi мiсця, якi вiн знав як п’ять пальцiв на своiй руцi. Це дозволило б загону певний час маневрувати, уникаючи прямих сутичок з бiльшовицькими вiйськами. В той же час повнiстю таких сутичок уникати все ж не вдавалось. Бiльшовики, звiльнивши внаслiдок миру з поляками своi регулярнi вiйськовi частини, кинули iх на боротьбу з залишками Дiевоi Армii УНР та регiональними повстанськими загонами.
Одним iз таких загонiв був загiн Марусi Соколовськоi, який пiд тиском переважаючих сил бiльшовикiв вiдступив з рiдного Горбулева, що пiд Радомишлем, на терени Брацлавщини. Ситуацiя змусила отаманiв Артема та Марусю об’еднатись у боротьбi проти спiльного ворога. Окрiм загону Марусi Соколовськоi на початку грудня 1920-го року до загону Артема Онищука приеднались також загони отаманiв Лихо, Якубенка та Вiнтоненка. Об'еднаний загiн, пiд загальним командуванням Артема у цей час нараховував бiльше п’яти сотень чоловiк i мав на озброеннi цiлу батарею з восьми гармат [3].
Перша зустрiч отаманiв Артема Онищука та Марусi Соколовськоi вiдбулась у будинку лiсника, що знаходився бiля села Никифорiвцi Брацлавського повiту. Будинок цей був побудований у центрi досить великого лiсу, який простягався мiж селами Потуш та Никифорiвцi, i знаходився на значнiй вiдстанi вiд основних дорiг. Це дозволяло Артему надiйно органiзувати охорону розмiстивши по околицях лiсу дозорнi пости. Будинок лiсника з господарськими будовами був побудований добротно i дозволяв забезпечити розмiщення усiх семи десяткiв козакiв загону Онищука.
Артем i ранiше, воюючи у загонах Ананiя Волинця, зустрiчався з братами-отаманами Соколовськими, але iх наймолодшу сестру Олександру, котра, як отаман, прийняла псевдонiм Маруся, бачив сьогоднi вперше. Перед ним стояла струнка, невеличка за зростом, ще зовсiм юна дiвчина, що була одягнута по-мужеськи в теплий кожушок. Кожушок був переперезаний патронними стрiчками та поясом, на якому висiли кобура маузера i коротка шаблюка. Перше на що звернув увагу Онищук, так це на гострий погляд очей отаманшi, що немов би пронизував усе його ество запитанням – хто ти е, i чи можу я на тебе покластись у бою? Цей юний погляд явно випромiнював не жiночу лагiднiсть, а швидше вояцький запал. Образ отаманшi доповнював короткий карабiн закинутий через ii тендiтне плече [4].
Отаманша iздила верхи, як заправський козак i досить добре володiла карабiном. Як i ii брати, була вiдважною, а серед повстанцiв користувалася заслуженим авторитетом. Не дивно, що пiсля смертi братiв вона перейняла провiд над iх загоном.
Олександра Соколовська була останньою дитиною в родинi вже немолодого козака Тимоша Соколовського, що з тiльки з йому вiдомих причин приблукав у глухе село Горбулiв аж з Чигирина. Однак, саме в Горбулевi знайшов Тимiш ту жiнку, яка народила йому вiсьмох дiтей. Явдоха, а так звали його жiнку, походила з досить багатого роду мiсцевих мiщан Кваснiцьких. Оженившись, побудував Тимiш оселю поряд з церквою, у якiй влаштувався працювати дяком. У цiй церквi охрестив своiх чотирьох синiв Степана, Василя, Дмитра, Олексiя i трьох дочок Ганну, Вiру, Устину, а в груднi 1902 року, четверту наймолодшу Олександру.
Народженнi все ж у козацькiй сiм’i сини дяка Тимоша Соколовського не змогли не стати на захист украiнськоi державностi у 1918-му роцi. Першим у руки зброю взяв наймолодший син Тимофiя Олексiй, якому на той час було усього вiсiмнадцять рокiв. Наприкiнцi листопада 1918-го року, почувши заклики Украiнського нацiонального союзу, вiн органiзував з молодих звитяжцiв Горбулева та навколишнiх сiл Корчiвки, Слiпиць, Головина свiй перший загiн i пiшов з ним визволяти вiд гетьманцiв повiтове мiстечко Радомишль. А потiм довелось протистояти бiльшовикам, що прийшли з Росii грабувати украiнський хлiб, цукор, олiю та сало. Цього разу пiднятись супроти грабiжникiв Олексiя попросив повiтовий комiсар Мордалевич, який з цiею метою приiжджав до Горбулева. На чолi загону з двох сотень козакiв знову пiшов тодi Олекса вже бiльшовикiв гнати з Радомишля.
На жаль, доля вiдвела Олексiю дуже коротке життя i в сiчнi 1919-го року вiн загинув. Трагедiя сталася у мiстечку Коростишiв на мосту через рiчку Тетерiв. Прогнавши бiльшовикiв iз рiдного повiту, вiн на чолi загону козакiв повертався з Коростишева до Радомишля. І, раптом, з сусiдньоi з мостом хати пролунав смертельний пострiл…
Шаблю отамана пiдхопив старший брат Дмитро. При ньому загiн Олексiя Соколовського збiльшив свою чисельнiсть до п’яти сотень воякiв. Дмитро не менш вперто, нiж його брат, викурював з украiнськоi землi грабiжницькi полки бiльшовикiв, що як сарана повзли i повзли на Украiну з голодноi Росii, зруйнованоi революцiею. Штабом загону повстанцiв на той час став керувати сивий, але ще не зломлений своiм 67-рiчним вiком, батько Тимiш Соколовський. Отамани Олекса та Дмитро, хоча i були на чолi загонiв, однак завжди прислухались до його мудрих порад.
Олександрi Соколовськiй на той час було тiльки шiстнадцять рокiв. Вона щойно завершила навчання у четвертому класi Горбулiвськоi гiмназii i певний час вчителювала у церковно-приходськiй школi. У загонах братiв Саша виконувала роль зв'язковоi. Обдарована даром переконання, вона iздила по навколишнiх селах та агiтувала селян виступити на захист свого майна i осель. Зодягалась Олександра у коротку спiдницю, синю чумарку, чоботи з острогами та сiру шапку з червоною стрiчкою. На цiй стрiчцi був виписаний синiм чорнилом гарним калiграфiчним почерком заклик: «Смерть ворогам Украiни!».
Бойовий шлях Дмитра, як i у його брата Олексiя виявився теж досить коротким. На отаманському мiсцi братiв заступив Василь Соколовський, вiйськова дорога якого виявилась iще коротшою. Невблаганна доля вiдвела братам Соколовським для боротьби з ворогами Украiни дуже мало часу. Пiсля загибелi Василя, повстанську бригаду очолила наймолодша сестра, яка взяла собi iмя-псевдонiм Маруся i мала на той час усього тiльки сiмнадцять рокiв.
Пiсля злуки з iншими отаманами об’еднаний загiн на початку грудня 1920-го року розташувався у старих окопах у лiсi за десять верст вiд Гайсина. Цей укрiплений район залишився ще з часiв вiйни 1914-го року та призначався для органiзацii новоi лiнii оборони у випадку вiдступу вiйськ царськоi армii. Окрiм глибоко виритих та добре облаштованих деревом окопних комунiкацiй тут також були непогано побудованi блiндажi та вогневi точки, що дозволяло розраховувати на зимiвлю загону у цiлком пристойних умовах.
Тому командування об’еднаного загону прийняло рiшення провести пiдготовку блiндажiв i комунiкацiй до зимового базування. Не затягуючи цього питання увесь особовий склад приступив до приведення бази свого розташування до жилого стану. Розпочались роботи по укрiпленню стiн та дахiв блiндажiв, утепленню примiщень та встановленню в них дров’яних пiчок. Окремим пiдроздiлам, що мали через своiх козакiв зв’язок з мiсцевими селянами, вдалось навiть дiстати та встановити в блiндажах залiзнi пiчки-буржуйки.
Господарська частина зайнялась заготовлюванням провiанту, для чого на околицi бази перiодично споряджались продовольчi загони. Цi загони, перш за все спорожнювали продуктовi запаси навколишнiх осередкiв бiльшовицькоi влади, якi готувались для вiдправки в сусiдню Росiю. Звичайно, така дiяльнiсть не могла зостатись непомiченою владними структурами бiльшовикiв, бойовi частини яких на той час, в результатi миру з поляками, були повнiстю кинутi на боротьбу iз залишками армii УНР.
3. Грудневий рейд об’еднаного загону
Вiдтак обживатись у теплих блiндажах повстанцям довелось недовго. Проти об’еднаного загону пiд проводом отамана Артема командування Червоноi армii кинуло у бiй 216-й полк 24-i дивiзii. Цей полк явно переважав у живiй силi об’еднаний загiн i тому на радi отаманiв було вирiшено не вступати з ним в прямi позицiйнi боi. Отамани прийняли рiшення застосувати тактику партизанськоi рейдовоi вiйни, яка полягала у постiйнiй змiнi мiсця дислокацii загону. Така тактика повинна була дати можливiсть спробувати уникнути повного знищення загону.
Інформацiю про пiдготовку каральноi операцii проти повстанцiв передав у штаб повстанського загону один iз працiвникiв гайсинськоi мiлiцii Петро Кендзик. Ще у 1917-му роцi вiн розпочав працювати у гайсинськiй повiтовiй мiлiцii пiд керiвництвом Ананiя Волинця, та так i продовжував свою службу при радянськiй владi. Петро всi цi буремнi роки сумлiнно виконував своi обов’язки по пiдтриманню революцiйного порядку у Гайсинському повiтi i був залишений на цiй службi радянською владою. В той же час вiн в душi щиро спiвчував борцям за украiнську iдею, а тому i не втримався, щоб не повiдомити Артема Онищука про прибуття в мiсто частин 216-го полку.
В цi днi повiтова мiлiцiя отримала оперативне розпорядження ЧК про необхiднiсть пiдготовки особового складу в Гайсинi та навколишнiх селах i мiстечках до сприяння наступу 216-го полку на загiн Артема. Отримавши розпорядження повiдомити мiлiцiю мiстечка Гранiв, Петро сiв на свого коня, що був прив’язаний у повiтцi повiтовоi мiлiцii та направився на окраiну Гайсина. Там на вулицi Яблуневiй проживала сiм’я його рiдного брата Миколи. Самого Миколи дома не виявилось, була тiльки його дружина Ганна, огрядна жiночка середнього вiку та зросту, з яскравим рум’янцем на щоках, яка до того ж доводилась Петру кумою по молодшому сину. На подвiр’i бiля реманенту порався також один з племiнникiв Петра – Павло.
– Доброго дня Ганно! А де це мiй непосидючий брат гуляе, що таку гарну жiночку залишае на самотi? – обережно звернувся лагiдним тоном Петро до жiнки, знаючи про ii гострий язик.
– Та де ж вiн може бути, казав, що на рибалку йде, щоб рибки на вечерю упiймати. Але не дуже я йому вiрю, знаю що до молодиць ласий, то згодом пiду перевiрю у який став вiн свое вудилище закидае, – також майже жартома вiдповiла Ганна.
– То сходи, кума, сходи та перевiр, а поки що насип менi свого смачного борщу, бо як той пес зголоднiв на клятiй роботi. Та поклич сюди Павла, допомога його менi тут термiново знадобилась. Хочу послати його в Гранiв з повiдомленням для тамтешньоi мiлiцii, – проговорив Петро.
– Та ти що, Петро, вiн ще майже дитина, мо, що ще там тобi наплутае! – не втерпiла, щоб щось не заперечити, Ганна.
– Та нi, вибач, вже шiстнадцятий рiк йому йде, яка ж вiн ще дитина. Та й нехай привчаеться до справи, може вдасться його до нас на роботу прилаштувати, – заперечив кумi Петро.
Почувши про роботу, Ганна бiльше не стала заперечувати куму, насипала йому гарний полумисок паруючого борщу, поклала поряд ложку, цибулину, окраець хлiба та пiшла собi поратись по господарству. Прислухаючись до дiалогу матерi з дядьком, Павло поволi пiдiйшов до столу з нiмим запитанням у очах.
– Сiдай племiнничку, та послухай мене уважно. Добре пообiдай, потiм вiзьмеш коня i поiдеш у мiстечко Гранiв до тамтешнього начальника мiлiцii Грищенка. Повiдомиш йому розпорядження, щоб приготував свiй загiн самооборони до можливих восьмого числа бойових дiй мiж повстанцями, що знаходяться в гайсинському лiсi та червоними вiйськами, – напiвголосно розпочав Петро розтлумачувати племiннику суть завдання.
– І ось, Павле, далi слухай дуже i дуже уважно. Поiдеш до Гранова по дорозi, але на зворотному шляху, коли вже стемнiе, стиха завернеш до лiсу. Там знаходиться загiн повстанцiв пiд проводом Артема Онищука. Знайдеш отамана, тiльки йому одному без свiдкiв, передаси вiд мене привiт i розкажеш ту ж iнформацiю, що ii ти повезеш у Гранiв, – завершив Петро свiй iнструктаж.
– А я встигну до вечора повернутись додому? – в очах у Павла промайнув неприхований острах.
– Думаю, що до опiвночi повернешся. Але май собi на увазi, що про прогулянку лiсом нiкому нi слова, бо тут легко можна втратити голову. Добре затямив?! – промовивши цi слова Петро закiнчив обiдати та прудко пiднявся з-за столу.
Пiсля обiду, Павло щоб обiйтись без чергових напучувань матерi, яка поралась бiля печi, крадькома прошмигнув у конюшню, осiдлав коня та, пiдганяючи його лозиною, прудко поскакав по дорозi у напрямку Гранова.
Ще звечора сьомого грудня, не очiкуючи нападу червоних, що мав, за iнформацiею з Гайсина, вiдбутись завтра вранцi, колона об’еднаного загону вирушила в дорогу. Колону, яка розтягнулась на пiвкiлометра по дорозi у напрямку села Шура-Бондурiвська, на прудкому гнiдому конi очолював сам отаман Артем. За ним рухались козаки його загону, потiм козаки загонiв отаманiв Марусi, Вiнтоненка та Якубенка. В центрi колони розташовувався кiнний обоз з провiзiею та гарматна батарея iз боезапасом. Замикав колону ар’ергард з козакiв отамана Лихо. Таке розташування колони об’еднаного загону дозволяло швидко, у випадку нападу червоних, розгорнути оборону навколо центрального ядра колони, що складалось з обозу та гармат. Окрiм того, голову колони та ii хвiст контролювали найбiльш досвiдченi у бойовiй справi отамани.
Тут слiд зупинитись на тому, що як Артем Онищук, так i отаман Лихо, зовсiм не були «отпетыми бандитами», чи «матерыми уголовниками», як про те розпиналась на усiх газетних шпальтах та по всiх кутках Украiни пропагандистська машина радянськоi влади. Така характеристика пiдходила швидше усього до червоного героя-комбрига Котовського, який у тi буремнi роки протистояв армii УНР та повстанцям. Той дiйсно у свiй час був i бандитом i «матерым уголовником», отримавши за це десять рокiв каторги та судовий присуд до «вищоi мiри».
В той же час як Лихо, так i Артем Онищук були бойовими офiцерами спочатку царськоi, а потiм армii Украiнськоi народноi республiки, що пройшли добрий вишкiл румунського фронту, а потiм фронтiв армii УНР.
Окремо слiд зауважити, що отаман Лихо (а це було псевдо отамана, справжне прiзвище якого було Дорошенко) був у свiй час, як i Артем Онищук, кадровим офiцером армii УНР. У 1919-му роцi Симоном Петлюрою йому було присвоено чин пiдполковника армii УНР, як командиру першого Надбужанського повстанського полку [5]. Дорошенко був сином священика Кам'янець-Подiльськоi губернii, мав на той час вiк тридцять три роки, знав декiлька мов, був колишнiм поручиком царськоi армii. Пiсля вiдступу вiйськ Директорii на територiю Польщi, Дорошенко проживав у селi Четвертинiвка, його тестем був бершадський священик.
Наприкiнцi 1920-го роцi Лихо органiзував повстанський загiн iз селян сiл Четвертинiвки, Гордiiвки та Леткiвки теперiшнього Тростянецького району. Цей загiн станом на дев’ятнадцяте листопада 1920-го року нараховував бiля тридцяти бiйцiв. Однак вже 22-го листопада 1920-го року загiн отамана Лихо, збiльшившись до чотирьох десяткiв пiших повстанцiв i двадцяти вершникiв, та на 37-й верстi Христинiвськоi залiзницi (мiж Бiлоусiвкою та Тростянцем) захопив бiльшовицький поiзд, що у мiсцевому лiсi заготовляв дрова. Повстанцi пiдiрвали два вагони iз снарядами, забрали багато зброi та набоiв, вбили спiвробiтника Єлисаветградського Губернського ЧК, який керував командою поiзда, захопили у полон червоноармiйцiв-новобранцiв. У вiдповiдь на успiшнi дii повстанцiв бiльшовики в селi Леткiвка взяли сотню заручникiв, спалили одинадцять будинкiв, а на село наклали контрибуцiю в розмiрi п’яти мiльйонiв карбованцiв.
В кiнцi листопада 1920-го року Лихо провiв формально-примусову (для введення в оману радянськоi влади) мобiлiзацiю в селi Оляниця. Усе чоловiче населення села пристало до повстанцiв, завдяки чому його загiн збiльшився до чотирьох сотень. На той час у загонi знаходився навiть колишнiй помiчник начальника мiлiцii мiстечка Тростянець – Бiлявський, а також якийсь священик, що виконував обов'язки завгоспа. Загiн отамана Лихо у всьому нагадував регулярну вiйськову частину: у ньому регулярно проводились стройовi заняття, суворо дотримувалась дисциплiна (козакам категорично заборонялися грабежi, пиятика тощо). За невиконання наказiв винних карали шомполами, а якщо це було вдруге – то навiть i розстрiлом.
Майже аналогiчна бiографiя була у отамана Артема. Артем Євгенович Онищук народився 1891 року (за неточними даними) у селi Соколинцях Брацлавського повiту (тепер Тиврiвського району). Батьки його були незаможними селянами, однак змогли забезпечити сину можливiсть отримати освiту, достатню для подальшоi працi народним учителем. Артем рiс розумним та кмiтливим хлопчиком. Навчаючись у церковно-приходськiй школi, цiкавився церковною службою, що в подальшому допомогло йому у армiйськiй службi [2].
Закiнчивши однорiчний педагогiчний курс, i отримавши вiдповiдне свiдоцтво, Артем склав iспит у радi Вiнницькоi церковно-учительськоi школи, у зв’язку з чим йому було присвоено звання вчителя церковно-приходськоi школи. Будучи призваним перед початком вiйни 1914-го року до царського вiйська вiн у 287-му Жмеринському полку видав себе за дяка та вiдправляв службу у полковiй церквi.
Пiсля початку iмперiалiстичноi вiйни Артем воював на румунському фронтi, де став повним георгiiвським кавалером i отримав офiцерський чин прапорщика. Демобiлiзувавшись у 1917-му роцi, Артем повернувся до мирного життя i вчителював деякий час на Гайсинщинi. Однак, вже в кiнцi 1918-го року вiн, вiдгукнувшись на заклики Ананiя Волинця, в листопадi того ж року вступае до його загону, а дев’ятнадцятого лютого 1919-го року стае сотником четвертоi сотнi 61-го полку 19-i дивiзii Армii УНР [1]. Першим командиром цього полку, що був створений 25-го сiчня 1919-го року на базi куреня iменi Симона Петлюри, був призначений пiдполковник Волинець. В подальшому Артем Онищук отримав чин курiнного армii УНР (приблизно вiдповiдае посадi командира батальйону сучасноi армii).
Але знову повернемось до подiй сьомого грудня 1920-го року, коли колона загону вирушила у свiй рейд. Маршрут об’еднаного загону був прокладений отаманами в основному через лiси Гайсинщини розпочинаючи вiд села Шура-Бондурiвська. Пройшовши через села Верхiвку, Василiвку, В’язовицю, колона загону, пiд вечiр наступного дня восьмого грудня, вийшла з лiсового масиву бiля села Бондурiвка i направилась вже вiдкритою мiсцевiстю у напрямку сiл Яри та Хвостiвцi (тепер це одне село Ковалiвка).
Однак i червонi тим часом не дрiмали. Їх командування, отримавши телефоном повiдомлення з сiл, через якi проходили повстанцi, термiново передислокувало з Гайсина по залiзничнiй колii Гайсин-Вiнниця штабну роту 216-го полку. Роту швидко по тривозi завантажили у два товарнi вагони та доставили вiльним локомотивом на станцiю Вiтiвцi, що знаходилась буквально поряд з селом Яри. Дякуючи оперативнiй доставцi, ця рота встигла зайняти оборону перед селом на шляху руху колони ще до вечора восьмого грудня.
Коли передова чота загону Артема наблизилась до окраiн села, то була обстрiляна рясним градом куль. Втративши одного з козакiв, роз’iзд повернув назад i спiшився у видолинку перед селом. Позицiя червоних була досить вигiдною, вони зайняли оборону по краю сiльського вигону. Обабiч цього вигону проходила польова дорога, яка вела з Бондурiвки в село Яри.
Командир чоти одразу ж послав одного козака з донесенням до отамана. Надворi вже сутенiло, хоча була тiльки п’ята година пополуднi. Дорогу до села та навколишнi поля груднева погода припорошила i пiдморозила легким снiговим покровом. Зима явно вступала в своi беззастережнi права, не залишаючи осенi жодного теплого дня.
Почувши частi пострiли, колона зупинилась на вiдстанi одного кiлометра вiд села у невеликому лiсочку. Незабаром один за одним помчали гiнцi до отаманiв об’еднаного загону з запрошенням термiново прибути на нараду до головного отамана. Артем, спiшившись з свого коня, присiв на край одного з обозних вiзкiв, очiкуючи наближення отаманiв. Йому було цiлком зрозумiло, що на цей раз бою уникнути не вдасться. З одного боку, попереду колони розташувався заслiн червоних, з iншого боку, позаду колони на п’яти наступав 216-й полк червоних. Виходу практично не було, потрiбно було вступати у бiй.
Усi отамани зiбрались бiля вiзка за якихось пiвгодини. Першою прискакала Маруся, потiм Вiнтоненко з Якубенком. Останнiм прибув отаман Лихо. Спiшившись, усi отамани розташувались на обозному вiзку поряд з Артемом. Першою запитання задала, як то, напевно, i мало бути, запальна Маруся.
– Артеме, ми чули пострiли зi сторони села, що там сталось? – ковтаючи слова вiд поспiху та хвилювання проговорила юна отаманша.
– Та сталось те, що й мало статись, тiльки от не дуже очiкувано. Я поки що не знаю, хто нам перепинив шлях, цiлком можливо, що це мiсцевий мiлiцейський загiн. Однак по рясностi обстрiлу мого передового загону, схоже на те, що там досить значна чисельнiсть воякiв, – трохи подумавши вiдповiв Артем.
– Думаю, що нам потрiбно спробувати провести гарну розвiдку, перш нiж прийняти якiсь заходи до бою. А без бою, теж аж нiяк – позаду на п’яти наступае 216-й полк, що йде за нами з пiд самого Гайсина, – продовжив свою думку Артем.
Наступним слово взяв отаман Лихо:
– Панове отамани, я пiдтримую думку Артема, що нам доведеться вступати у бiй, бо iнакше зостанемось i без обозу з провiантом i без гармат. Однак потрiбно термiново провести стиха ретельну розвiдку та дiзнатись, хто перед нами i скiльки iх. Я пропоную розшукати в загонах i послати у розвiдку тих, хто народився, або жив у цьому селi, чи у селi Хвостiвцi – воно знаходиться поряд.
Тут в свою чергу подав голос отаман Вiнтоненко:
– А знаете що, у мене в загонi е один козак, на iм’я Охрiм, то вiн саме iз села Яри i буде.
Термiново послали посильного за Охрiмом, який прибув за якихось десять хвилин. Коли Охрiм пiдiйшов до отаманiв, то Артем промовив:
– Друже Охрiм! Ми тебе покликали на допомогу, тому що ти з села Яри, що перед нами i, напевно, добре знаеш, як можна тихо проникнути в село та дiзнатись, хто нам заступив шлях i скiльки iх там. Але потрiбно розвiдку провести дуже обережно та дуже швидко, бо позаду нас полк червоних.
Похмурий Охрiм, що трохи потерпав вiд того, чому це вiн термiново знадобився отаманам, тепер повеселiв i бадьоро вiдповiв:
– Не сумнiвайтесь панове отамани, тут у мене багато родичiв i побратимiв, тож через годину-двi будемо усе знати.
– Добре Охрiме, ти ж розумiеш, як ми на тебе покладаемось. Тож не пiзнiш як через двi години чекаемо тебе з новинами, – закiнчив свою думку Артем, – з Богом!
Охрiм пiднiс руку до своеi шапки i тихо зник у сутiнках. Отамани тим часом роз’iхались по своiх загонах, проiнформували старшин про плани ради отаманiв, розпорядились бути готовими до бою i по тому повернулись до попереднього мiсця збору. Охрiм прибув навiть трохи ранiше призначеного часу. Вiдхекавшись, вiн почав свою розповiдь:
