скачать книгу бесплатно
Чотири шаблi
Юрiй Іванович Яновський
Шкiльна бiблiотека украiнськоi та свiтовоi лiтератури
Юрiй Яновський (1902–1954) – один з найвизначнiших романтикiв в украiнськiй лiтературi першоi половини ХХ столiття. При згадцi цього iменi постае перед очима «свiт спекотний i шалений, бачиться степ у переблискуваннi шабель, охоплений курявою битви». Роман «Чотири шаблi» (1929), в якому чудово розкрився оригiнальний талант Яновського, належить до кращих творiв про героiку Громадянськоi вiйни.
Ю. І. Яновський
Чотири шаблi
Пустимо стрiлку, як грiм по небу;
Пустимось кiньми, як дрiбен дощик;
Блиснем шаблями, як сонце в хмарi!
(Колядка. «Нар. Юж.-Рус. П?сни»
Метлинського, стор. 8).
ЧОТИРИ ШАБЛІ
ПЕРША ПІСНЯ
Голос:
Благословiть почати щирий труд,
Що вiдчинив би далину, як дверi.
Довiрте недостойному перу
Достойне слово ставить на паперi.
Багато в свiтi радостi й принад,
Краiн багатих i зелених вiчно,
На сонцi спiе синiй виноград,
І сине море майори?ть музично.
Чудеснi дива ходять по морях
І манять нас, i закликають нiжно.
Та що нам iхнiй бунтiвливий стяг,
Коли не стяг це нашоi вiтчизни!
Мине? i молодiсть, як золотiнь,
Лиш вiчний труд нiколи не загине,
Коли кладе отак покiрний син
Краiнi милiй – серця тепле вi?но.
На вiтрi рухаються руки рей,
На обрii – омана заозе?рiй…
Хор:
Ми стаемо? плечима до плечей.
І свiт вiдчинено, як дверi!
Вони завмерли, нiби ковтнули мiцноi отрути i вона iм забила дух. Галатiв чуб один ворушився, звисаючи над оком. Подзьобане вiспою обличчя Марченка стало страшним одразу – оббите морською водою обличчя кольору сухого полину. Остюк безтурботно тримав у руцi соняшника i поклав руку на Шахаеве плече. Цей похмуро пригнувся на стiльцi, простягши наперед зцiпленi руки. Вiн наче сидiв на сiдлi. Новенький френч з плямами на плечах, де були погони, солдатськi штани i новi шевровi чоботи з острогами, букет весiльних воскових квiтiв на грудях – так виглядав Шахай.
Це сидiли на скелi орли, напустивши на себе всю поважнiсть завмерлих хвилин. Це – ще не порушена нiчим тиша, яка розiрветься через голосне квилiння стрiл, брязкiт щитiв, iржання коней, i затремтить степ, затрясуться шляхи пiд копитами смiливих вершникiв. Чи знають вони свою силу i волю, замах клинкiв своiх, мужнiсть серць i свiтло очей? Не знають вони нi сили, нi волi, нi мужностi серць, нi замаху клинкiв. Та що iм до таких дрiбниць, коли вони почувають, що живуть! Їх четверо верховодить усiм Новоспаським. Вони лiтають, як птахи, кружляючи над рiдними хатами, вище й вище, на синю скелю неба, ледве помiтними крапками стають там, i насилу впасти може згори завмираючий клекiт. Вони живуть!
– Ворушися, чортова клацалко! – сказав крiзь зуби високий Галат. Проте сам вiн не ворушився, упершись рукою в бiк i одставивши лiву ногу. Наймолодший з чотирьох, вiн був i найнетерплячiший.
Марченко сердито скосив очi на Галата, i в цей момент фотограф клацнув затвором. Так вони й залишилися на платiвцi, цi Марченковi косi очi.
– Готово, – сказав фотограф, грацiйно вклонившись чотирьом друзям.
Вийшли на сiльську вулицю. В повiтрi лiтало довге бiле павутиння. Ранок, чудний ранок Шахаевого весiлля, кiнчився. Галат бiг попереду – довгоногий, тонкий i чубатий. Остюк забирав усю землю пiд себе, ступаючи кривими ногами кiннотника. Вiн розмахнув правою рукою, а лiва ввесь час висiла, не рухаючись, наче нею вiчно притримував Остюк шаблю. На Марченковi була матроська сорочка i капелюх, тiльки славетний кльош було запхано в чоботи. Шахай iшов, нечутно ступаючи по порохнявiй дорозi.
– Ми знялися на карточку, – сказав похмуро Марченко. Вiн трохи гаркавив.
– На карточку! – прокричав Остюк сильним голосом: вiн звик вахмiструвати в ескадронi. – Тепер революцiя!
– Ми забули знятися з шаблями. І з револьверами в руках…
– Ми виходимо на дорогу, – раптом почав Шахай, перебивши Галата, – дайте менi тiльки повiнчатися. Як на карточцi ми разом, так i скрiзь чотири наших голови не виходять з карточки. Ось ми всi нежонатi йдемо, а сьогоднi я повiнчаюсь, i всi ми повiнчаемось, i одружить нас iз собою далека путь та грiзне життя.
Вони дiйшли до ярмарку. Осiнь, найкраща пора, пахла з усiх пiдвiд. Пшениця, ще не продана, стояла в лантухах, i мiдяне зерно поллято сонячним блиском. Вози гарбузiв, кавунiв та яблук, гарби соняшникiв, фортецi з капусти, бурякiв, картоплi, вiнки цибулi, ще яблука, огiрки, баклажани – все, що вродила оброблена гiрко земля.
– Революцiя здала нам козирi у руки. Ми iх тримаемо, доки прийде наша гра. Я не знаю, що буде в мiстах, бо я загубив нитку до тих, що там керують. Але тут у нас ми будемо готовi до того, щоб не дати нiгде, нiкому, нiчого за нас вирiшувати. Наше слово – у нас у пельцi, а в руках шаблi, й кулемети, i тридюймовки, i сам Господь! На колосальнiм безмiр’i вiе зараз вiтер, немае жодноi влади, а кожен ярмарок – настояща революцiя.
Шахай показав рукою навкруги.
– Ось тi, що приiхали на наш клич. Я чекаю з дня на день вiд телеграфiста на станцii повiдомлення про офiцерський ешелон з фронту, який варто було б обеззброiти.
– Може, iм, понiмаеш, теж треба зброi вдома? – сказав Остюк.
– Гасити революцiю? Бач, вони поодинцi не можуть, вони iздять ешелонами! Справедливий i правий лише той, хто перемагае. Годi тобi згадувати за дурну справедливiсть. Сила i воля до життя – ось найсправедливiший закон. Хватай за горлянку i вiдбери зброю, а потiм хай кажуть, де справедливiсть. Мало тобi за твiй вiк бито зуби?
Так розмовляючи, вони дiйшли до валки пiдвiд, що розташувалася осторонь ярмарку. Добрi вiйськовi фургони, конi аж репаються, брезенти зверху, i пiд ними на двох возах кулемети. Хазяi коней поважно ходили навкруги, лускаючи насiння, i груди iхнi розпирало чекання.
– Здоровi були, – сказав Шахай привiтно.
– Здоров, – вiдповiв йому Шворень – рябий гевал, що пишався з свого кулемета, котрого вiн з братом Санькою привiз з фронту.
– Мовчи, дурень! – крикнув на нього Санька, метко пiдбiгши до Шахая. – Ми приiхали, – притишив Санька голос, – приiхали з усiею бандою. Нас двое та Виривайлiв аж четверо, Бубонiв Петро з кулеметом. Василишиних два брати з хутора, дядько Макар-чередник. Отакi ми всi.
– Сила велика, а головне – надiйна, – промовив Шахай, ручкаючися з усiма названими людьми, – я вас запрошую до себе на весiлля сьогоднi.
– А кулемети?
– І кулемети. Галат заведе вас до мого двору, а я пiду ще погомонiти з людьми.
– А ми? – запитали Остюк та Марченко.
– Ви ж дружки. Пiдiть постережiть, щоб нiхто церкви не вкрав.
Шахай пiшов мiж возами, питаючись за цiни, за врожай, за кiлькiсть солдатiв, що поприходили з фронту. Вiн ходив по ярмарку, переступаючи калюжi, нiби широкi рiки, баклажани нагадували йому кров, очеретяне вiниччя бiля яток перетворювалося йому на пишнi бунчуки, плахти на руках – на прапори, i вiтер над ярмарком – на гомiн i шум армiй. Бджола сiла Шахаевi на руку – вiн не прогнав ii, доки та сама не злетiла, вiдпочивши. Пахло свiжою соломою i осiнню.
До церкви люди посходилися, як на Великдень. Церкву колись будували ще запорожцi – вона була тiсна i старовинна. За всiм доглядало, певно, хазяйське око братчика низового, бо мiцнiше зробити церкву не стало б хисту й нинi. Все окували залiзом. Навiть панiкадило було такоi неймовiрноi ваги, що влiтку, пiд час одправ, порипували сволоки, на котрих воно висiло, лускалися дошки, i здавалося, втягне хреста з банi до церкви ця щира запорозька пожертва. Суворi звички Сiчi Запорозькоi вiдбилися на церквi. Ікони було змальовано з братчикiв-будiвникiв, з кошового отамана, з курiнних. В такiй церквi ставало страшно серед вусатих чорних лицарiв, уквiтчаних оселедцями, в козацьких свитах – лицарiв жорстоких та вiдважних. Вони позирали зi стiн, переморгувалися один з одним – часто з презирством до молiльникiв, iнодi – вибачливо, рiдко – з потуранням. Та парафiяни вже позвикали до своiх iкон.
Ой скинемось та й по таляру
Та купiм коня отаману!
Галат мугикав собi пiд нiс, обходячи церкву. Свiчок наявно не хватало. Вусатi iкони гнiвалися зi стiн: iм треба бiльше свiтла. Але церкву не було вже давно й так освiтлено. Хiба що запорожцi, повертаючися з морських походiв, клали вози свiчок перед святими кошовими в церквi i викурювали iм же цiлi шапки росного ладану зi Смiрни.
Ой скинемось та по другому
Та купiм коня з попругою!
Галат незадоволено пересунув кованого ставника з сотнею свiчок – вiд святоi Варвари до iкони Покрови, де в натовпi стояло чимало чорновусих козакiв з булавами й перначами. Його не заспокоiло це регулювання поваги до свого брата-мужчини. Остроги його дзвенiли вздовж i впоперек, по закапелках, по притворах. Вiн не спинявся доти, поки не знайшов десь у схованцi ще оберемок свiчок. Пономар тiльки здалеку слiдкував за Галатом. Жарти поганi, коли справляе весiлля сам Шахай!
Купiм коня та вороного
Та й поiдемо в чисте поле!
Свiчки всi порозтикувано. Церква нiби виповнилася жовтим жаром. Вiн лежав купами на ставниках, перед iконами, ворушився, коливався, наче жив багатобiчним життям серед бiлого дня, пiд промiнням, пасмами свiтла крiзь вiкна.
Поiдемо та в чисте поле,
Та в чисте поле, в дiбровоньку!
Галат зупинився, задоволено оглядаючи свою роботу. Помiтити когось в церквi – того, хто прийшов до Галата, – вiн не помiтив. Люди стояли не похнюпившись, на вiнчаннi церква робиться веселим храмом поганського древнього бога. Це – Дажбог, бог-сонце, бог-година, бог зрозумiлий, простий i гулящий. Дiвчина заступила дорогу Галатовi. Соромлива хупава дiвчина подивилася в його чорнi очi, як у криницю з холодною водою. «Вийдеш, Хомо, на вулицю? Як я за тобою скучила!» – «У церкву несе тебе, Васько», – пробурчав Галат. Узявши за рукав дiвчину, вiн повiв ii на крилас. Там уже стояла пiвча.
Ударили в дзвони. Мiдне овкання заходило до церкви крiзь дверi. Зайшов Шахай. Його наречена ще не приiхала, вiн послав по неi дружкiв – Марченка й Остюка. Надiя охоплювала всього Шахая. Широкi степи лежали перед ним i його селом. Велетенський хаос, котрий опанував землю, був як море, що порозбивало човни. Треба йому триматися острова, доки витратить силу шторм i хаос стане пасивний. Тодi – шаблею захищати руiни. Поодрубувати руки всiм, хто потягнеться пiдкоряти вiльний народ, хто захоче рiзати його землю, як хлiб, i iсти, захлинаючись вiд жадоби, вiд страху, що хтось дужчий однiме шматок. Шахаевi приходило на думку царське панування, уся iсторiя народу – славна, гучна i завше великодушна. Козаки-сiромахи проходили довгою валкою: всi чеснотники, хоробрi гультяi, морськi розбiйники гордо ступали на великих землях, всi лицарi честi своеi сiромашноi й мученики. Максим Залiзняк, Семен Неживий, Якiв Швачка, Іван Бондаренко – всi славнi колii, чистi серця 70-х рокiв XVIII вiку, месники за кривду, за бiдних! Вони проходили перед Шахаем, як жорстока пам’ятка, як пересторога, як нагадування про панську вiроломнiсть, царську розправу, про опоганення хлiба-солi дружнього столу, вони проходили з вирваними нiздрями, з клеймами на лобi, несучи в руках своi голови, напханi гречаною половою, вони пропливали, несучи своi ноги, поклавши на плечi поодрубуванi руки. Петро Кальниш – останнiй кошовий Сiчi – цокотiв чотками в самiтному затворi Соловецького монастиря: двадцять сiм рокiв пряв старий степовi думи, дивився на свiй край аж з Бiлого моря, плакав, крiзь туман не добачаючи прийдешнiх вiкiв, радiв сонечку, коли воно проглядало крiзь млу Пiвночi. Шахай клянеться собi, обходячи церкву, зупиняючись перед святим козацтвом на стiнах, клянеться не допустити жалостi до серця. Клянеться, що не вiритиме нiкому, хто лежатиме пiд його шаблею або сидiтиме за його столом. Вiн клянеться i цiлуе в плече сивоусого курiнного. Надiя обволiкае його, як марево, як отруйний фiмiам великих подiй. «Революцiя – велике слово», – думае Шахай i почувае, як по хребту в нього лiзуть комашки. «Всi щасливi, нема царя, правитиме народ, розiллються медовi рiки, щастя й радiсть!»
До церкви пiд’iхала тачанка з молодою. Одразу всi люди в церквi загомонiли. Шахай прокинувся вiд своiх думок i поспiшив до виходу. Там вiн зустрiв молоду i ввiйшов з нею назад. Пiвча заспiвала «Гряди!». Голос Галата далеко вилiтав за крилас. По всiх кутках бринiли шибки вiд спiву Галата. Вийшов з вiвтаря пiп i став вiнчати. Марченко й Остюк переморгувались iз своiми дружками.
Весiлля справляли по-старосвiтському.
Дружки летiли верхи на конях по вулицi, на рукавах бiлiли хустки. По дорозi хутко шикувалися заслони, щоб перепиняти молодих i вимагати викупу. По хатах у молодого й молодоi востанне оглядали столи й перевiряли, чи все е так, «як годиться». Баба-розпорядниця не злазила з печi i звiдти керувала весiльним чином. Вона захворiла, пiшовши до молодоi розплiтати косу i спiвати сумних пiсень: пiснi були навдивовижу дзвiнкi й жалiбнi, а бабина горлянка рипуча, роки бабинi лежали на ii сухих плечах, як гаряча повсть, а нiч осiння – холодна. Пострiлiв пролунало стiльки, скiльки годилося, вiно було повезено до молодого, а тачанка з Шахаем та його дружиною заiхала до тестевого двору.
Скiльки пiсень погублено тепер – старих i розрадних!.. Скiльки мелодiй увiбрала в себе чужа гармошка – захрипла iстеричка, де ноти тьмавi, а пiснi метушливi й неповажнi, де знижуеться мистецька глибина мелодii, гармошка-демагог, багатоголоса перекупка! Ось спiвае скрипка чи розмовляе кобза: одна, ледве помiтна нота простягаеться в повiтрi, i ii коливання таке ж, як i коливання повiтря. Струна дае чистий – до божевiлля – звук. Коливаються вiки?, вузьке коло часу поширюеться на все життя всього народу. Рiвна, прозора, проста до генiальностi нота з’еднуе вiки. Завмирають люди, дрижать iхнi плечi вiд розкритоi таемницi, тремтять вii вiд набiглоi щасливоi сльози. Та скрипка грае далi. Нота мiниться, пролiтають дрiбнi сплески звуку, нiби в скрипцi прориваеться смiх. Обличчя яснiшають. Розчулена до краю душа жадiбно сприймае веселi звуки. Ноги самi стукотять такт. Годi вже iх стримати, коли грае зворушлива скрипка. Старе й молоде рушае в танок. Ходором ходить подвiр’я. Бубон клацае й гупае, як веселий парубiйко. Переплуталися пари: на втiху, на смiх. Та скрипка вже стомилася. Десятки рук частують скрипака, кожний хоче з ним випити, поцiлуватися, кожного скрипак хоче пославити на скрипцi, i постае галас, гомiн.
Помiж трьома дорогами, —
починають легко, поволi дiвочi голоси.
Рано, ра-но! —
допомагають iм хлопцi.
Помiж трьома дорогами, ра-не-сенько!
Дiвчата стоять у гуртi, обнявшися. Хлопцi оточують дiвчат. Пiсня радiсна охоплюе подвiр’я.
Там здибався князь з Дажбогом, рано, рано,
Там здибався князь з Дажбогом, ранесенько.
Сонце спускаеться на вечiр. Воно дивуеться, як можна йому зустрiтися з князем, з молодим. Сонце поломенiе.
Ой ти, боже, ти, Дажбоже, рано, ра-но,
Зверни ж менi з дорiженьки, ранесенько.
Бо ти богом рiк вiд року, рано, ра-но,
А я князем раз на вiку, ранесенько!
Хлопцi пiдморгують дiвчатам. Скрипка вiдпочила й запрошуе знов до танка. По землi розтiкаеться вечiр. Вечiрня тиша опановуе землю. Тiльки на подвiр’i Шахаевого тестя гримить бубон.
П’яна баба-розпорядниця спiвае на печi. За столом точаться розмови, слiпий музика перехиляе чарку для чистого голосу, мостить свою кобзу, настроюе струни. Поважне товариство сидить за столом. Червонощока наречена соромливо поглядае на гостей. Галат тримае голову обома руками, щоб вона не впала на стiл.
Ой у саду голуби гудуть,
Ой у саду голуби гудуть,
Аж в свiтлоньку го-ло-си i-дуть…
Баба спiвае старечим верескливим голосом. Вона згадуе молодiсть. На неi сходять видiння далеких рокiв, молодих бажань:
Порадь менi, моя матiнко,
Порадь менi, моя рiдная,
Кого брати та у бояри?
– Цiкаво, кого треба брати в бояри? – промовив Шахай. – Мабуть, багатих та дужих. Чи, може, козаченькiв з Сiчi?
Усi засмiялися.
Збери, сину, всю родину,
І близькую, i далекую,
І близькую, i далекую,
І вбогую, i багатую.
Нiхто не мiг витримати, щоб не зареготати на всю хату. Бабу почастували чаркою. Вона взяла чарку в руки i доспiвувала пiснi. Де в неi й узявся голос?! Останнi слова, як дорогоцiннi яства й напоi, баба клала просто на стiл, i ще довго радувалася з них захоплена кумпанiя.
Багатую – подарочки не?сти,
Убогую – порядок ве?сти.
Багатую – щоб напитися,
Убогую – пожуритися.
Спiвачка випила чарку так, нiби добра дiвка була, i кинула посуд на долiвку, зухвало вигукнувши: «Гiрко!»
Серед загальноi тишi, котра постала пiсля поцiлунку Шахая, зарипiли легенько струни на кобзi, зашумiли, загули, як веснянi джмелi, як жовтi працьовитi бджоли. Руки торкалися до струн нiжно, i кобза дзвенiла, немов у чеканнi.
– Чого ж ти нам заспiваеш? – запитав молодий. – Про честь чи про хоробрiсть, про обов’язок людський чи про лицарську славу?
– Мало тепер честi мiж людей, – несподiвано басовитим голосом одповiв кобзар, пiдводячи до товариства свою голову з невидющими бiлими очима. Це була замкнена в собi людська iстота: за плямами очей горiв людський мозок i нiколи не мав надii вийти на свiтло.
– Мало честi, – сказав слiпий, – i немае хоробростi. Ходжу я по свiтi, до моря доходив – злодiй народ тепер повiвся. Скiльки разiв мене обкрадали, били й смiялися з моiх пiсень. Од дiда й прадiда пам’ятаю я пiснi, а самому не довелося ще й однiеi скласти. Чутки ходять скрiзь по землi, я дослухаюся до всього, що вiеться по дорогах, до всiх пiсень, до всiх розмов. І – ще нiчого я не почув, люди. Слiпому тяжко, а зрячому – ще тяжче.
– Слухай, дiду, – в голосi Шахая забринiла воля, – ось тобi моя голова, дiду! Клянусь родом своiм чесним, клянусь дiдом крiпаком, прадiдом запорожцем – не загинула iще честь i хоробрiсть. Любов i ненависть, дружба й самопожертва вже пiдносяться з забуття. Революцii ми не приспимо. Яка воля вiе над землею!
Остюк, Галат i Марченко, нiби за командою, перехилили чарки. Вони вiдчували вже вiтер шляхiв на щоках. Звичайнi слова, може, й незрозумiлi iм, збуджували в iхнiх серцях гордiсть. Через це вiрили в зорi i прекраснi iдеi, в чистоту i мужнiсть людськоi душi. Такi люди ходять по сторiнках iсторii, як по своiй хатi, i дивно стае, чому пiсля них постають зруйнованi мiста, кров, пустка, смердючi трупи. Може, завше шукання, людського, справедливого i достойного дае такi наслiдки?
