Публіцистика

скачать книгу бесплатно

Публiцистика
Оскар Вайлд

Зарубiжнi авторськi зiбрання
«Не бувае моральних чи аморальних книг. Бувають книги добре або погано написанi», – вважав Оскар Вайлд (1854–1900) – видатний iрландський англомовний поет, драматург, прозаiк, есеiст.

Як представник естетизму, Вайлд пробував своi сили в рiзнiй лiтературнiй дiяльностi. В серii дiалогiв i есе Оскар Вайлд розвивав своi iдеi про вищiсть мистецтва. «Мистецтво – дзеркало, яке вiддзеркалюе того, хто в нього дивиться».

У збiрку включенi блискучi публiцистичнi твори Вайлда «Душа людини за соцiалiзму», «Читати чи не читати», «Аристотель за пообiднiм чаем» та iншi. Особливу увагу привертае «De Profundis» – роздуми письменника пiд час його тюремного ув’язнення, викладенi у формi листа.

Оскар Уайльд

Публiцистика

© О. О. Павлюк, переклад украiнською, 2019

© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2019

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2019

Душа людини за соцiалiзму

Головною перевагою, яку принесе встановлення Соцiалiзму, буде, без сумнiву, те, що вiн позбавить нас цiеi мерзенноi необхiдностi жити заради iнших, яка за чинного стану справ лежить важким тягарем на кожному з нас. Мало кому насправдi вдаеться його позбутися.

Протягом цього столiття часом траплялося так, що видатний науковець, як-от Дарвiн[1 - Чарлз Дарвiн (1809–1882) – англiйський науковець, що створив теорiю еволюцii i запропонував принципи природного добору.], великий поет на кшталт Кiтса[2 - Джон Кiтс (1795–1821) – англiйський поет, представник англiйського романтичного руху.], вiдмiнний критик рiвня Ренана[3 - Жозеф Ернест Ренан (1823–1892) – французький експерт стародавнiх мов i цивiлiзацiй Близького Сходу, письменник i фiлософ. Вiдомий своiми iсторичними творами про ранне християнство i полiтичними теорiями, особливо щодо нацiоналiзму та нацiональноi iдентичностi.] чи неперевершений митець, як Флобер[4 - Гюстав Флобер (1821–1880) – французький письменник, найбiльш вiдомий своiм романом «Мадам Боварi».], спромагався сховатися, вберегтися вiд галасливих домагань iнших, встояти, за словамиПлатона[5 - Платон (427 до н. е. – 347 або 348 до н. е.) – давньогрецький мислитель, фiлософ.], «пiд прикриттям стiни» й таким чином усвiдомити довершенiсть власного Я – чим не лише незрiвнянно збагачував себе, а й увiчнював свое досягнення в колективнiй пам’ятi всього свiту. Таких, на жаль, одиницi. Бiльшiсть людей отруюе свое життя хворобливим i надмiрним альтруiзмом – ба навiть змушена це робити. Їх повсякчас оточуе жахлива бiднiсть, жахлива потворнiсть, жахливий голод. І все це iх неодмiнно розчулить до глибини душi. Людськi емоцii спритнiшi за людський розум, тож, як я вже зазначав у своiй статтi про завдання критики, нам набагато легше примiряти на себе чуже страждання, анiж чужi думки. Вiдповiдно, маючи благороднi, хай i хибнi намiри, люди з усiею серйознiстю та чуттевiстю беруться за виправлення зла, яке трапляеться на iхнi очi. Та цi виправлення не лiкують хворобу, а лише продовжують ii. Ба бiльше: вони i е частина цiеi хвороби.

Примiром, у намаганнях вирiшити проблему бiдностi благодiйники не дають убогим померти, а найпередовiшi з них убогих звеселяють.

Та це не вирiшуе, а всього лише поглиблюе проблему. Правильна мета – намагатися перелаштувати суспiльство так, щоб у ньому не знайшлося мiсця бiдностi. Альтруiстичнi поривання ж насправдi вiдвертали досягнення цiеi мети. Так само, як свого часу найбiльш небезпечними були тi рабовласники, якi добре ставилися до своiх рабiв i таким чином не дозволяли усвiдомити жах цiеi системи тим, кого вона пригноблювала, а тим, хто ii створив – його зрозумiти, так i в сучаснiй Англii найбiльше шкоди заподiюють тi, хто прагне робити якнайбiльше добра. Але в нас нарештi з’явилися тi, хто грунтовно напосiв на цю проблему й мае достатнiй життевий досвiд – це вченi мужi з Іст-Енду[6 - Іст-Енд – схiдна частина Лондона, яку вважають районом розселення бiдноти i антиподом фешенебельного Вест-Енду.], якi взялися благати людей приборкати своi альтруiстичнi поривання до благодiйностi, милосердя й тому подiбного. Вони спираються на твердження, що вiд такоi благодiйностi розбещуеться душа й занепадае дух. І вони як нiхто мають рацiю. Благодiйнiсть породжуе силу-силенну грiхiв.

Ще варто додати ось що. Вiддавати приватну власнiсть для боротьби зi страшним злом, яке породжуе iснування приватноi власностi, – це аморально. Це не лише аморально, а й несправедливо.

За Соцiалiзму все це, звiсно, змiниться. Не буде людей у смердючому лахмiттi, якi живуть у смердючих халупах, чиi дiти, постiйно хворi й голоднi, змушенi зростати серед гидоти й бруду. Суспiльство не буде, як зараз, залежати вiд примх погоди. Настання морозiв не позбавить роботи тисячi чоловiкiв, якi вештатимуться вулицями, не маючи й копiйчини в кишенi, жалiбно проситимуть милостинi у своiх сусiдiв чи ж купчитимуться коло дверей жахливих нiчлiжок, борючись мiж собою за шматок хлiба й неприбране лiжко на одну нiч. Кожен член суспiльства вiдчуе на собi його загальне процвiтання й пiднесення, а настання морозiв не завдасть нiкому й найменшоi шкоди.

З iншого ж боку, Соцiалiзм матиме цiннiсть сам по собi, бо призведе до Індивiдуалiзму.

Соцiалiзм, комунiзм – називайте його як хочете – шляхом перетворення приватноi власностi в суспiльне благо й замiни конкуренцii кооперацiею поверне суспiльство до належного стану цiлковито здорового органiзму й забезпечить гарантований матерiальний добробут кожному члену людськоi спiльноти. Вiн, по сутi, закладе належну основу й належнi умови iснування самого Життя. Але для того, аби Життя досягло найвищого рiвня своеi довершеностi, потрiбно дещо бiльше. Потрiбен Індивiдуалiзм. Якщо Соцiалiзм мае авторитарну природу; якщо хоча б якийсь уряд надiлений не лише полiтичною, а й економiчною владою; якщо, коротше кажучи, нам належить жити пiд Промисловою Тиранiею – на людей чекае майбутне гiршого гатунку, нiж сьогодення. Нинi ж, як наслiдок iснування приватноi власностi, багатьом людям вдаеться досягти лише обмеженого рiвня Індивiдуалiзму. Такi люди або не мають потреби заробляти собi на життя, або мають змогу обрати заняття по душi, яке приносить iм задоволення. Це поети, фiлософи, науковцi, митцi – одним словом, справжнi люди, якi вiднайшли себе в цьому життi i в яких частково вiднаходить себе саме Людство. З iншого ж боку, багатьом людям без приватноi власностi, доведеним до крайньоi бiдностi, доводиться виконувати найбiльш каторжну роботу, до якоi не лежить iхня душа i до якоi iх штовхае беззаперечне, безглузде, бездуховне Тиранство нужди. Це бiдняки, якi не знають увiчливостi, красномовства, благ цивiлiзацii, культури, мирських благ чи радостi життя. Чи не весь матерiальний добробут Людства породжуеться колективною працею цих людей. Та сенс мае лише цей матерiальний результат, а до особистостi бiдняка немае дiла нiкому. Вiн лише крихiтна частинка сили, яка цiлковито нехтуе ним i ламае його, понад те – хоче його зламати, бо в такому разi вiн бiльш слухняний.

Звiсно, можна зауважити, що Індивiдуалiзм, який виник в умовах приватноi власностi, не завжди – чи навiть переважно – виявляеться у своiй найкращiй та досконалiй формi, а бiднi люди, хай iх оминули блага культури й природна чарiвнiсть, не позбавленi iнших чеснот. Володiння приватною власнiстю досить часто призводить до занепаду моралi, що, безумовно, е однiею з причин, чому Соцiалiзм прагне позбутися цього явища. По сутi, власнiсть лише ускладнюе життя. Кiлька рокiв тому краiною пройшлася чутка про те, що власнiсть покладае якiсь обов’язки. Ця чутка була такою поширеною i так в’iлася в суспiльство, що, зрештою, про неi почала говорити й Церква. І ця чутка е абсолютною iстиною. Власнiсть покладае не просто якiсь обов’язки – цих обов’язкiв так багато, що володiння нею в будь-якiй мiрi перетворюеться на одноманiтне заняття. Якби власнiсть приносила лише задоволення, то було б пiвбiди; але через покладенi нею обов’язки вона стае просто нестерпною. Можна безумовно визнати чесноти бiдних людей – але якими ж жалюгiдними е цi чесноти. Нам часто кажуть, що бiднi вдячнi благодiйникам. Безумовно, хтось iз них справдi вдячний, та найзлиденнiшi з них нiколи й доброго слова не скажуть – невдячнi, незадоволенi, неслухнянi й непокiрнi. Але не безпiдставно. Благодiйнiсть для них е до болю безглуздим способом пом’якшувати нерiвнiсть, а чи й подачкою iз жалостi, яку неминуче супроводжуе нахабна спроба особливо стурбованих громадян втрутитися в iхне особисте життя. З якого дива бiднякам дякувати за крихти, що перепадають iм iз панського столу? Вони також мають сидiти за цим столом – i вони починають це усвiдомлювати. Щодо незадоволення, то людина, яка б не була незадоволена таким оточенням i таким ницим життям, – це дiйсно корисний iдiот. Для будь-кого, хто вчив iсторiю, непослух видаеться вродженою людською чеснотою. Саме завдяки непослуху – точнiше, непослуху й бунту – вiдбувався поступ людства. Інколи бiдних вихваляють за ощадливiсть. Але радити бiдним бути ощадливими не лише абсурдно, а й образливо. Це наче радити голоднiй людинi менше iсти. Адже для працiвника в мiстi чи селi ощадливiсть е аморальним заняттям. Не мусить же людина прикидатися, що ii влаштовуе життя недогодованоi худоби! Таке життя ii не вдовольнятиме й штовхатиме до крадiжок чи утриманського iснування, яке багато хто вважае не кращим за крадiжку. Може, просити милостиню безпечнiше, нiж красти, але красти пристойнiше, нiж жебракувати. Нi, невдячний, неощадливий, незадоволений i непокiрний бiдняк – це не вигадка, а цiлком собi реальний персонаж. У його протестi немае нiчого незбагненного. Чеснотливi жебраки можуть заслуговувати на спiвчуття, але аж нiяк не на схвалення. Вони побраталися з ворогом i продали свою честь i гiднiсть за миску цвiлоi юшки. Понад те, вони ще й навдивовижу дурнi. Я ще можу зрозумiти, чому хтось пiдтримуе закони, якi захищають приватну власнiсть та заохочують ii накопичення – за умови, що цей хтось здатен у цих умовах вести насичене iнтелектуальне життя. Але в мене в головi не вкладаеться, як хтось, чие життя такi закони ганять i потворять, просто мовчки погоджуеться з iхнiм iснуванням.

Утiм пояснення знайти неважко, i воно досить просте. Злиденнiсть та бiднiсть так можуть занапастити дух i скути людську природу, що жоден клас не буде справдi свiдомим своiх страждань. Про цi страждання iм мають розповiсти iншi, до яких немае жодноi довiри. Слова найвеличнiших експлуататорiв працi проти таких агiтаторiв е, безсумнiвно, iстинними. Агiтатори – це тi, хто пхае свого носа куди не слiд, влiзае в цiлком безтурботне життя суспiльного класу й сiе серед нього зерна невдоволення. Та це ще й причина безумовноi необхiдностi таких агiтаторiв. Адже без них в нашiй недосконалiй державi не було б цивiлiзацiйного поступу. Рабство в Америцi було подолане не через повстання рабiв i навiть не через висловлене ними бажання бути вiльними. Подолання рабства було виключною заслугою грубих порушень закону агiтаторами в Бостонi й iнших американських мiстах, якi не були анi рабами, анi рабовласниками, анi взагалi зацiкавленими в подоланнi рабства. Безперечно, iскру боротьби першими запалили аболiцiонiсти[7 - Аболiцiонiзм (фр. abolitionisme, вiд лат. abolitio – скасування) – громадський рух за скасування рабства.], вони е ii зачинателями. Тож дивним виглядае той факт, що вiд самих рабiв аболiцiонiсти не дочекалися анi найменшоi пiдтримки; а коли по завершеннi вiйни раби стали вiльними – причому настiльки вiльними, що для них воля стала единим харчем – багато хто зi смутком згадував своi невiльницькi днi. Серед подiй Великоi Французькоi революцii мислителi з найбiльшим трагiзмом сприймають не вбивство Марii-Антуанетти[8 - Марiя-Антуанетта (1755–1793) – королева Францii, дружина Людовика XVI. Засуджена i страчена на гiльйотинi пiд час Французькоi революцii.] за те, що вона була королевою, а добровiльну самопожертву знедоленого селянина-вандейця в iм’я потвори федералiзму.

Отже, Авторитарний Соцiалiзм е нежиттездатним. Тодi як у межах чинноi системи значна кiлькiсть людей мае хоча б частково вiльне й радiсне життя, в систем i промислових таборiв чи системi економiчноi тиранii нiякоi свободи нi в кого не буде. Викликае жаль той факт, що частина нашого суспiльства фактично перебувае в рабствi, але пропозицii вирiшити проблему шляхом поневолення всього суспiльства – верх наiвностi. Кожен повинен мати право вiльно обирати працю до душi. Нiхто не повинен зазнавати жодного примусу до працi. Бо в такому разi вона не принесе користi нi йому, нi iншим, i не буде корисною сама по собi. Пiд «працею» я розумiю будь-яку людську дiяльнiсть.

У мене заледве виникае думка, що нинi знайдеться хоча б один соцiалiст, який серйозно пропонував би запровадити посаду iнспектора, який щоранку навiдувався б у кожен дiм i перевiряв, чи iхнi власники прокинулися й вiсiм годин присвятили фiзичнiй працi. Людство вже переросло цей етап, зберiгши таку форму iснування для тих, кого воно на власний нiчим не обмежений розсуд проголошуе злочинцями. Але зiзнаюсь: багато соцiалiстичних поглядiв, з якими я знайомий, менi видаються заплямованими думками якщо не про вiдвертий примус, то про певний контроль. Анi про контроль, анi про примус тут, звiсно, не може бути й мови. Усi об’еднання повиннi бути суто добровiльними. Людина почувае себе належним чином лише в добровiльних об’еднаннях.

У когось може виникнути питання: яким чином Індивiдуалiзм, який нинi певною мiрою залежить вiд iснування приватноi власностi для свого розвитку, скористаеться зi скасування цiеi приватноi власностi? А вiдповiдь проста. Дiйсно, за нинiшнiх умов небагатьом людям iз власним капiталом, як-от Байрон[9 - Джордж Байрон (1788–1824) – англiйський поет, символ романтизму i полiтичного лiбералiзму в Європi XIX столiття.], Шеллi[10 - Персi Бiшi Шеллi (1792–1822) – англiйський поет епохи романтизму.], Браунiнг[11 - Роберт Браунiнг (1812–1889) – англiйський поет.], Вiктор Гюго[12 - Вiктор Гюго (1802–1885) – французький письменник, драматург, поет, публiцист, громадський дiяч.], Бодлер тощо, вдалося бiльш-менш вiднайти свое покликання. Нiхто з них i одного дня не працював на когось iншого. Їх оминуло лихо бiдностi. У них була надзвичайна перевага. Питання в тому, чи пiде на користь Індивiдуалiзму усунення цiеi переваги. Припустимо, перевагу усунуто. Що тодi буде з Індивiдуалiзмом? Як це пiде йому на користь?

А ось як. За нових умов Індивiдуалiзм буде набагато вiльнiшим, набагато досконалiшим i набагато потужнiшим, нiж зараз. Я маю на увазi не той величний Індивiдуалiзм, втiлюваний в образах згаданими мною поетами, а справдi величний Індивiдуалiзм, що криеться в кожному з нас i який властивий усьому людству в цiлому. Визнання приватноi власностi в дiйсностi нашкодило Індивiдуалiзму та затьмарило його, пiдмiнивши людську особу тим, чим вона володiе. Воно звело Індивiдуалiзм на далекi манiвцi. Воно поставило за мету не зростання, а збагачення. І так людина почала вважати, що важливим е не бути, а мати. А справжня сутнiсть людини полягае не в тому, що вона мае, а в тому, ким вона е.

Приватна власнiсть поховала справжнiй Індивiдуалiзм i створила Індивiдуалiзм хибний. Одну частину людськоi спiльноти вона позбавила iхньоi самостi, прирiкши iх на голод. Інших же вона позбавила самостi, наставивши iх на хибний шлях й обтяживши всiлякими негараздами. Людська особистiсть настiльки загрузла в питаннях власностi, що англiйський закон за зазiхання на неi завжди карав набагато суворiше, нiж за замах на життя людини. Без власностi людина не вважаеться справжнiм громадянином. До того ж надто розбещуе й пiдприемництво, пов’язане iз зароблянням грошей. У такiй спiльнотi, як наша, де приватна власнiсть е найвищою вiдзнакою, символом соцiального статусу, шани, поваги, титулом i подiбними приемностями, людина – вiд народження iстота честолюбна – ставить собi за мету довго й невтомно накопичувати цю власнiсть i не зупиняеться навiть тодi, коли мае ii бiльше, нiж потребуе, бiльше, нiж може використати, бiльше, нiж приносить iй задоволення – певно, навiть бiльше, нiж iй про те вiдомо. Аби вберегти свою власнiсть, людина готова працювати до останнього подиху – що, беручи до уваги тi незрiвняннi переваги, якi власнiсть дае, навряд чи викликае здивування. Шкода лише, що суспiльство мае будуватися на тому, що людину запроторюють у пастку несвободи, яка пригнiчуе те дивовижне, вражаюче й свiтле, що мiститься в нiй – тобто позбавляе ii справжнього задоволення й iстинноi радостi життя. А ще людина в таких умовах нi вiд чого не захищена. Може бути, – як часто й трапляеться, – що життя навiть невимовно заможного торговця опиняеться в руках непiдвладних йому обставин. Варто лише трохи посилитися вiтру чи раптово змiнитися погодi, а чи статися якiйсь пересiчнiй подii – його корабель пiде на дно, його домовленостi зазнають провалу, i вiн стане бiдняком, який втратив колишне мiсце в суспiльствi. Нинi ж нiщо не повинно завдавати шкоди людинi, окрiм неi самоi. Нiщо не повинно обкрадати ii. Багатство людини – у неi всерединi. А все, що поза тим, не повинно мати анi найменшого значення.

Тож зi скасуванням приватноi власностi настане справжнiй, прекрасний, життездатний Індивiдуалiзм. Нiхто не марнуватиме свого життя в накопиченнi речей чи iхнiх субститутiв. Люди будуть жити. Мало хто в цьому свiтi здатен саме жити. Бiльшiсть просто iснуе, от i все.

Ось питання: чи були ми коли-небудь свiдками справжнього втiлення особистостi – за винятком образноi площини мистецтва? На дiлi, як виявляеться, нi. Цезар[13 - Гай Юлiй Цезар (100 до н. е. – 44 до н. е.) – давньоримський державний i полiтичний дiяч, полководець, письменник.], пише Моммзен[14 - Теодор Моммзен (1817–1903) – нiмецький iсторик, фiлолог, юрист, полiтик i органiзатор науки. Найвидатнiший iсторик XIX ст. в галузi Історii античного Риму i Римського права.], був довершеною та iдеальною особою. Але ж яким безнадiйно необачним був Цезар! На кожного, хто здiйснюе владу, знайдеться той, хто iй чинить опiр. Так, Цезар був напрочуд довершеним, але ця його довершенiсть стала на надто непевний шлях. Марк Аврелiй[15 - Марк Аврелiй Антонiн (121–180) – римський iмператор. Вiдомий як фiлософ-стоiк.] був довершеною людиною, говорить Ренан. І дiйсно, цей величний iмператор таки був довершеним. Але ж яким безжальним був нескiнченно важкий тягар на його плечах! Вiн задихався пiд вагою своеi ж iмперii. Вiн розумiв, що однiй людинi було не в силах тримати на собi ii титанiчний засяг. Для мене довершеною людиною е та людина, що зростае в iдеальних умовах, не знае болю, переживань, калiцтва й небезпек. Бiльшiсть вiдомих нам людей була змушена ставати бунтiвниками. Боротьба вкорочувала силу iхнього духу вполовину. Скажiмо, Байрон марнував свiй талант, воюючи з тупiстю, лицемiрством i невiглаством британцiв. У таких вiйнах не обов’язково загартовуеться сила, а навпаки, виходить назовнi слабкiсть. Байрон так i не змiг виявити нам увесь свiй генiй. Шеллi пощастило бiльше. Як i Байрон, вiн чкурнув iз Британii за першоi нагоди. Але вiн не такий популярний. Якби британцi мали хоча б найменше уявлення про те, якою величною людиною той був, вони б накинулися на нього, мов хорти на дичину, перетворивши його життя на нестерпне гонiння. Та вiн не був особливо помiтним у суспiльствi, тож змiг до деякоi мiри уникнути його впливу. Але навiть у Шеллi iнколи кидаеться у вiчi бунтарський дух. Довершенiй особистостi ж притаманний дух спокою, а не бунтарський дух.

Справжня людська особистiсть – коли вона дасть нам про себе знати – стане предметом всезагального захоплення. Вона зростатиме сама собою, наче квiтка або дерево. Вона нiколи не вийде зi своеi рiвноваги. Вона не буде нiчого заявляти чи оскаржувати. Вона не буде нiчого доводити. Вона й так усе знатиме. Утiм вона не обтяжуватиме себе знанням. Вона володiтиме мудрiстю. Цiннiсть такоi людськоi особистостi лежатиме за межами матерiального свiту. Вона не матиме нiчого i водночас матиме все, i скiльки вiд неi не бери, вона не бiднiшатиме – настiльки багатою вона е. Вона не заглядатиме в душi iншим чи вимагатиме вiд них бути не згiрш за неi. Вона любитиме iх за iхню iнакшiсть. Та навiть не заглядаючи в душi iншим, така людська особистiсть, як i будь-яка прекрасна рiч, допомагатиме всiм у силу лише свого iснування. Людська особистiсть буде напрочуд дивовижною – настiльки ж, наскiльки дивовижним е мале дитя.

У своему становленнi людська особистiсть послуговуватиметься благами Християнства, якщо того забажае ii володар; але й якщо вiн того не забажае, вона однаково буде розвиватися. Вона не обтяжуватиме себе минулим i не перейматиметься речами, якi вiдбулися або не вiдбулися. Вона не визнаватиме жодних законiв, окрiм власних; жодноi влади над собою, окрiм влади самоi себе. Та попри це, ця довершена особистiсть любитиме тих, хто прагнутиме надати iй сил та згадуватиме про них всуе. Був таким i Христос.

«Пiзнай самого себе!» – було викарбувано на воротах до античного свiту. На воротах до свiту сучасного буде викарбувано: «Будь самим собою!» І Христос промовляв до людини лишень: «Будь самим собою!» У цьому криеться таiнство Христове.

Говорячи про бiдних, Ісус всього лише мае на увазi людей зi сформованою особистiстю, а згадуючи багатих, мае на увазi тих, у кого особистiсть не склалася. Ісус ходив серед людей, якi, як i ми зараз, схвалювали накопичення приватноi власностi, i проповiдував Вiн зовсiм не те, що серед таких людей харчуватися гидкою й убогою iжею, вбиратись у рваний i вбогий одяг i мешкати в занедбаних i вбогих оселях – це благе життя, а пiклуватися про власне здоров’я, добробут i гiднiсть – це життя неправедне. За будь-яких умов це був би хибний погляд, а в сьогоднiшнiй Британii – й поготiв; адже чим далi на пiвнiч, тим бiльшоi ваги в життi набувають матерiальнi цiнностi, тим складнiшим стае наше суспiльство i тим бiльшими стають крайнощi розкошiв i злиднiв порiвняно iз суспiльством античного свiту. Ось що мав на увазi Ісус. Вiн мовив людинi: «Тобi дана дивовижна особистiсть. Плекай ii. Будь собою. Не гадай, що твоя довершенiсть постае з накопичення чи володiння дарами зовнiшнього свiту. Твоя чарiвнiсть криеться всерединi самого тебе. Щойно ти осягнеш це, то не бажатимеш бiльше багатства. У людини можна вкрасти матерiальне багатство. Справжне ж багатство – нi. У скарбницi твоеi душi покояться безцiннi дари, якi неможливо вiдiбрати в тебе. Тож намагайся обрати такий свiй життевий шлях, аби речi зi свiту зовнiшнього не завдавали тобi шкоди. І ще намагайся позбутися приватноi власностi. Вона е огидним заняттям, нескiнченною працею, вiчним злом. Приватна власнiсть як може стримуе Індивiдуалiзм». Слiд зауважити, що Ісус нiколи не стверджував, що знедоленi люди завжди добрi, а багатi люди завжди злi. Це було б неправдою. Клас багатих е кращим за клас бiдних: вони моральнiшi, освiченiшi й вихованiшi. Лише один суспiльний клас думае про грошi бiльше за багатiiв, i це клас бiднякiв. Нi про що iнше вони й не можуть думати. У цьому й полягае прокляття бiдностi. Ісус же говорить про те, що людина досягае власноi довершеностi за рахунок не того, що вона мае, i навiть не того, що вона робить, а цiлковито завдяки тому, ким вона е. Так молодого багатiя, який приходить до Ісуса, зображають як цiлком порядного громадянина, який не порушив анi законiв своеi держави, анi заповiдей своеi релiгii. Вiн цiлком респектабельний – у звичному розумiннi цього незвичного слова. І каже йому Ісус: «Тобi слiд вiдмовитися вiд приватноi власностi. Вона заважае тобi досягти власноi довершеностi. Вона стримуе тебе. Тяжiе над тобою. Твоя особистiсть ii не потребуе. Свою iстинну природу й iстиннi бажання ти вiдшукаеш усерединi себе, а не зовнi». Ісус говорить те саме й своiм учням. Вiн каже iм бути собою i не перейматися постiйно iншими речами. Який сенс перейматися iншими речами? Людина – iстота самодостатня. Коли вона, пiзнавши саму себе, виходить у цей свiт, той вiдмовляеться ii приймати. Цього не уникнути. Свiт ненавидить Індивiдуалiзм. Але це не повинно похитнути людину. Вона повинна зберiгати спокiй i врiвноваженiсть. Якщо в неi хтось вiдбирае плащ, вона вiддасть цей плащ, аби лиш показати, що матерiальнi речi для неi неважливi. Якщо над нею насмiхаються, вона не даватиме вiдкоша. Про що це свiдчить? Те, що говорять про людину, не змiнюе ii. Вона е тим, ким вона е. Громадська думка не мае жоднiсiнькоi ваги. Навiть якщо iншi вдаються до насилля, то не отримають насилля у вiдповiдь. Адже це означатиме опускатися до iхнього рiвня. Зрештою, навiть у тюрмi людина може вiдчувати достатньо свободи. Їi душа може бути вiльною, ii особистiсть – непохитною, сама вона – в гармонii iз собою. І, понад усе, вона не лiзтиме у справи iнших i жодним чином не судитиме iх. Особистiсть – рiч загадкова. Людину не завжди можна оцiнити за ii вчинками. Можна дотримуватися законiв, а на дiлi бути негiдником. Можна порушити закон i не втратить своеi пристойностi. Можна бути лихим, не скоiвши нiчого лихого. Можна згрiшити проти суспiльства i водночас через цей грiх вiднайти свою власну довершенiсть.

Згадаймо жiнку, звинувачену в перелюбствi. Нам не оповiдають iсторiю ii кохання, але воно, певно, було великим; адже мовив Ісус, що iй вiдпущено ii грiхи – не через ii каяття, а через силу та велич ii кохання. Пiзнiше, незадовго до власноi смертi, коли Вiн сидiв серед своiх учнiв, до нього пiдiйшла та сама жiнка й окропила голову Його дорогими пахощами. Його учнi намагалися завадити iй, сказали, що це марнотратство i що грошi, вiдданi за пахощi, слiд було вiддати на допомогу нужденним абощо. Ісус не погодився з цим. Вiн зауважив, що матерiальнi потреби Людини величезнi та досить усталенi, але Їi духовнi потреби ще величезнiшi й ще бiльш усталенi, i що в мить благословення, вiднайшовши власний шлях самовираження, людська особистiсть досягне своеi досконалостi. Навiть сьогоднi тiй жiнцi поклоняються як святiй.

Що ж, iз Індивiдуалiзмом не все так однозначно. До прикладу, Соцiалiзм заперечуе сiмейне життя. Зi зникненням приватноi власностi мае зникнути й шлюб у його нинiшнiй формi. Це частина соцiалiстичноi програми. Індивiдуалiзм це приймае i робить нормою. Вiн перетворюе скасування юридичного обмеження у форму свободи, яка допоможе особистостi повнiстю себе реалiзувати й зробити кохання мiж чоловiком i жiнкою дивовижнiшим, прекраснiшим та благороднiшим. Ісус знав це. Вiн заперечував обов’язки сiмейного життя, хоча в той час i в тому суспiльствi вони мали свiй характерний вияв. «Хто Мати Моя? i хто брати Моi?» мовив Вiн, коли сказали Йому, що тi бажають поговорити з Ним. Коли один iз його учнiв попросив вiдпустити його, аби поховати свого батька, жахливою була вiдповiдь Його: «Зостав мертвим ховати мерцiв своiх!» Не дозволяв Вiн анi найменшого зазiхання на свободу особистостi.

Так той, хто обирае життя за подобою Христа, е цiлком i повнiстю самим собою. Вiн може бути величним поетом чи великим науковцем, юним студентом унiверситету чи пастухом, що жене овець вересовим полем, творцем драм на кшталт Шекспiра[16 - Вiльям Шекспiр (1564(?)–1616) – англiйський драматург Єлизаветинськоi епохи, актор i поет.] чи теологом, як Спiноза[17 - Бенедикт Спiноза (1632–1677) – нiдерландський фiлософ, науковець, полiтичний та релiгiйний мислитель, бiблiйний екзегет та критик.], дитиною, що бавиться в садку, або рибалкою, що закидае сiтi в море. Неважливо, ким вiн е, якщо в ньому присутне усвiдомлення досконалостi душi, що покоiться в його тiлi. Усяке наслiдування чужоi моральностi або чужого життя е злом. Нинi вулицями Єрусалима повзе юродивий, несучи на своiх плечах дерев’яний хрест. Вирiшивши жити серед прокажених, отець Дамiан[18 - Дамiян Йосиф де Вестер (1840–1889) – святий Римсько-Католицькоi Церкви, член чоловiчоi монашоi конгрегацii Святiйших Сердець Ісуса i Марii, священик, мiсiонер. Вiдомий як «отець Дамiан прокажених», «Апостол прокажених».] став подiбним Христу, бо таким служiнням втiлив усе найкраще, що в ньому е. Та вiн уподiбнився Христу не бiльше за Вагнера[19 - Вiльгельм-Рiхард Вагнер (1813–1883) – нiмецький композитор, диригент, теоретик музики, письменник-публiцист, представник «Веймарськоi школи». Вiдомий насамперед завдяки своiм операм («Перстень Нiбелунга», «Тангейзер»).], коли той втiлив свою душу в музицi, або Шеллi, коли той втiлив свою душу в пiснi. Усi люди рiзнi. Не бракуе як довершених, так i недосконалих особистостей. Та якщо людина може, задовольнивши поклик до благодiйностi, лишитися вiльною, не може вона лишитися вiльною, задовольнивши поклик до пристосуванства.

Отже, Індивiдуалiзм е тим, чого ми досягнемо шляхом Соцiалiзму. Із цього логiчно виливае, що Держава мусить вiдкинути будь-якi мiркування щодо правлiння. Мусить вона це зробити тому, що, як сказав один мудрець за багато столiть до Христа, iснування людства самого по собi можливе; iснування людства, яким хтось керуе, – нi. Усi форми правлiння е недосконалими. Деспотизм[20 - Деспотизм (грец. ???????? – необмежена влада) – форма держави, при якiй вся повнота влади належить одному володарю.] – це несправедливiсть щодо всiх, у тому числi й деспота, який прийшов у цей свiт iз кращою метою. Олiгархiя[21 - Олiгархiя (грец. ????????? – влада небагатьох) – полiтичний режим, у якому влада (полiтична, економiчна та iн.) належить невеликiй, закритiй та тiсно згуртованiй групi осiб; група людей, якi одночасно е i власниками засобiв виробництва, i можновладцями.] – це несправедливiсть щодо багатьох, а охлократiя[22 - Охлократiя (дав. – гр. ????? – натовп i ?????? – влада) – вироджена форма демократii, заснована на мiнливих примхах натовпу. Охлократiя характерна для перехiдних i кризових перiодiв.] – несправедливiсть щодо кiлькох. Свого часу великi надii покладалися на демократiю; але демократiя означае всього лише грубий примус народу цим же народом задля цього ж народу. Так розсудила iсторiя. Мушу сказати: хоч iз запiзненням, але добре, що розсудила, бо будь-яка влада призводить до цiлковитого занепаду моралi. Вона розбещуе як тих, у чиiх руках перебувае, так i тих, над ким здiйснюеться. Коли владою користуються по-насильницьки грубо й жорстоко, вона робить користь тим, що створюе (або принаймнi викликае) повстанський Індивiдуалiстичний дух, якому судиться покласти iй кiнець. Коли ж владою користуються поблажливо, супроводжуючи ii заохоченнями й нагородами, то мораль узагалi стрiмголов котиться в прiрву. Тодi люди ще менше вiдчувають руйнiвний тиск, який чиниться на них, i проживають власне життя в удаваному комфортi, наче домашнi тваринки, навiть не усвiдомлюючи, що вони мислять не своiми думками, живуть не за своiми переконаннями, носять, цiлком можна сказати, чийсь поношений одяг i навiть на мить не бувають самими собою. «Той, хто прагне свободи, – зауважив один iз видатних мислителiв, – не повинен пристосовуватися». А влада, пiдкуповуючи людей комфортом, набивае нашi кендюхи й вихолощуе уми з особливою грубiстю.

Разом iз владою вiдiйде в минуле й покарання. Це стане вагомим здобутком – здобутком справдi безцiнним. Той, хто вчить iсторiю – не за куцими пiдручниками для школярiв та студентiв, а авторитетними виданнями своеi епохи, – вiдчувае цiлковиту огиду не до злочинноi природи лихого, а до каральноi природи доброго; бо ж будь-яку людську спiльноту набагато жорстокiшою робить звичка карати, нiж випадковий злочин. Звiдси очевидно випливае: чим бiльше покарань, тим бiльше злочинiв. Це визнаеться й у сучаснiй законодавчiй думцi, яка ставить собi за мету якнайбiльше пом’якшити покарання. Там, де цього вдавалося досягти, ситуацiя завжди змiнювалася на краще. Менше покарань – менше злочинiв. А де покарань узагалi немае, злочиннiсть або зникне взагалi, або визначиться лiкарями як особливо загострена форма слабоумства, яку належить лiкувати турботою й милосердям. Причина в тому, що нинi злочинцями називають узагалi не тих людей. Голод, а не грiх, породжуе нинi злочиннiсть. Ось це – справжня причина того, чому психологiя наших злочинцiв як класу не викликае жодного зацiкавлення. Вони ж не видовищнi макбети чи ошалiлi вотрени. Вони – лише звичайнi, вартi поваги люди, яким раптом не стало що iсти. Зi скасуванням приватноi власностi не буде нi необхiдностi, нi потреби в злочинах; злочиннiсть просто зникне. Звiсно, не всi злочини зазiхають на приватну власнiсть, хоч саме за них англiйське право, для якого власнiсть цiннiша за ii власника, присуджуе найсуворiшi та найжорстокiшi покарання, за винятком хiба вбивства (якщо вважати смертний вирок гiршим за каторжнi роботи, з чим, менi видаеться, бiльшiсть злочинцiв не погодиться). Хай злочинець i не зазiхае на чужу власнiсть, та його дiяння може мати корiння в злиднях, злостi й зневiрi, яку породжуе наша недосконала система власностi, тож зi зникненням цiеi системи злочиннiсть теж зникне. Коли кожний член людськоi спiльноти зможе сам вдовольнити свою нужду i буде вiльний вiд зазiхань iншого, йому й на думку не спаде самому на когось зазiхати. Заздрiсть – чи не найбiльше джерело злочинностi в наш час – це емоцiйний стан, тiсно пов’язаний з нашими уявленнями про власнiсть, який за Соцiалiзму й Індивiдуалiзму виродиться. Примiтно, що племена, цi осередки комунiзму, не знають грiха заздростi.

Якщо Державi не належить правити, то, питаеться, у чому буде ii роль? Держава стане добровiльним об’еднанням, яке займатиметься органiзацiею працi та вироблятиме й розподiлятиме товари першоi необхiдностi. Держава перейматиметься питаннями корисностi. Індивiд же – питаннями краси. Оскiльки я згадав слово «праця», то не можу не зауважити, скiльки дурниць нинi пишуть i говорять про гiдну фiзичну працю. У фiзичнiй працi немае майже нiчого гiдного: вона чи не завжди е заняттям принизливим. Людина завдае шкоди своему розуму й духу, коли займаеться тим, що не приносить iй задоволення. При цьому багато занять не може в принципi бути приемними, i до них повинне бути вiдповiдне ставлення. Вiсiм годин розчищати сльотаве перехрестя вiд снiгу пiд завивання холодного вiтру – нестерпна робота. Менi невтямки, як можна з лопатою в руках зберiгати гiднiсть розуму, духу й тiла. Радiти такому заняттю – протиприродно. Людина народжена для чогось кращого, анiж замiшування багнюки. Таку роботу повинна виконувати машина.

І я не сумнiваюся, що так воно й буде. Досi людина певною мiрою була рабом технiки, i тому викликае гiрку iронiю та обставина, що вона стала животiти одразу ж пiсля винайдення собi залiзного помiчника. Це все, звiсно, е наслiдком нашоi системи власностi й конкуренцii. Одна людина мае машину, яка замiнюе працю п’яти сотень робiтникiв. Так цi п’ять сотень лишаються без роботи i, не маючи чим заробити собi на хлiб, вiдчувають голод i починають красти. Одна людина вiдповiдальна за справну роботу машини й мае в п’ять сотень разiв бiльше, нiж iй належить i – що для нас набагато важливiше – нiж вона справдi бажае. Якби ця машина була власнiстю всiх, то виграв би кожен iз нас. Для суспiльства це було б незрiвнянною користю. Уся невибаглива до розуму, монотонна, нудна праця, що виконуеться грубими знаряддями в некомфортних умовах, мае виконуватися машинами. Машини мають працювати в шахтах, очищати стiчнi води, пiдкидати вугiлля в топку пароплава, прибирати вулицi, розносити пошту в негоду – тобто займатися невдячною й виснажливою роботою. Нинi машина конкуруе з людиною. За належних умов машина служитиме людинi. Нема й тiнi сумнiву, що це i е майбутне машин, i як дерева ростуть без людського втручання, так i Людство знаходитиме собi розваги, влаштовуватиме собi вишукане дозвiлля – саме воно, а не праця, i е метою людського життя, – втiлюватиме красу у власних творiннях, вiднаходитиме ii на сторiнках прочитаних книг або ж iз захопленням i натхненням споглядатиме цей свiт тодi, коли машини виконуватимуть усю необхiдну й неприемну роботу. Цивiлiзацiя потребуе рабiв, це факт. Тут стародавнi греки цiлком мали рацiю. Без рабiв, якi займаються потворною, жахливою, нудною роботою, не буде поживи для душi й розуму. Робити рабом людину неправильно, ненадiйно й принизливо. Та вiд машинного рабства – рабства машин – залежить майбутне свiту. Тодi людей науки вже не проситимуть навiдатися в нетрi Іст-Енду й роздати гидке какао й заяложенi ковдри нужденним, i вони можуть на приемному дозвiллi створити чудовi й дивовижнi винаходи на втiху собi й усiм iншим. У кожному мiстi, а якщо буде треба – й у кожному домi будуть зведенi величезнi сховища енергii, яку людина, залежно вiд власних потреб, перетворюватиме на тепло, свiтло чи рух. Чи не Утопiя[23 - Утопiя (грец. ?? + ????? – «мiсце, якого немае») – iдеальний чи наближений до такого суспiльний устрiй. Вперше використано у творi Томаса Мора «Утопiя».] все це? Мапа свiту, на якiй нема Утопii, не варта й одного погляду, бо на нiй немае мiсця, куди прямуе корабель Людства. І коли вiн нарештi причалить до свого мiсця призначення, Людство озирнеться i, забачивши кращоi мiсцини, знову напне вiтрила. Поступ – це перетворення Утопiй на реальнiсть.

Вище я вже зазначав, що суспiльство шляхом органiзацii машинноi працi перейматиметься насущними потребами, а iндивiд тим часом перейматиметься питаннями краси. Це не просто необхiднiсть, а единий шлях, завдяки якому ми можемо досягти й того, й iншого. Індивiд, який мусить робити речi для iнших з огляду на iхнi потреби й побажання, не мае охоти до працi й, вiдповiдно, не може вкласти в неi все найкраще, що в ньому е. З iншого ж боку, якщо суспiльство, переважна його частина чи будь-який уряд спробуе вказати митцю, що той мае творити, то Мистецтво зникне повнiстю, перетвориться на калькування або ж скотиться до рiвня примiтивного й ганебного ремесла. Твiр мистецтва – це неповторний результат неповторноi органiзацii людськоi душi. Секрет його краси – в неповторностi його творця, i аж нiяк не в бажаннях iнших людей. І справдi, лишень митець починае зважати на бажання iнших та намагатися iх вдовольнити, вiн перестае бути митцем i стае посереднiм чи вмiлим ремiсником, майстром або гендлярем. Вiн бiльше не мае права називатися митцем. Мистецтво[24 - У найзагальнiшому значеннi мистецтвом називають майстернiсть, результат якоi приносить естетичне задоволення. Енциклопедiя Британiка дае таке визначення: «Використання майстерностi чи уяви для створення естетичних об’ектiв, ситуацii або дii, якими можна подiлитись з iншими людьми».] е найвищим вiдомим нам проявом Індивiдуалiзму. Я схиляюся до думки, що це взагалi единий вiдомий нам справжнiй прояв Індивiдуалiзму. Злочиннiсть, яку за певних обставин можна було б вважати предтечою Індивiдуалiзму, неможлива без iнших людей та зазiхання на iхню свободу. Вона пов’язана зi сферою дii. А от митець може сам, не зважаючи на iнших i не зазiхаючи на чужу свободу, створити щось прекрасне; i якщо вiн не робить це суто для власного задоволення, нiяким митцем вiн не е.

Слiд зауважити: саме через те, що Мистецтво е найвищим проявом Індивiдуалiзму, публiка намагаеться нав’язати йому свою волю – рiвною мiрою аморальну й безглузду, руйнiвну й неприйнятну. У цьому винна не лише публiка. Завжди, в усi часи, вона потерпала вiд невiгластва. Публiка не втомлюеться вимагати вiд Мистецтва бути бiльш зрозумiлим для неi, задовольняти ii смаки, тiшити ii надмiрну пиху, з разу в раз повторювати iй одне й те саме, показувати iй те, що вже стомилися бачити очi, розважати ii, розiмлiлу пiсля ситноi iжi, й вiдганяти подалi думки про ii дурiсть. Мистецтво не повинно й намагатися бути зрозумiлiшим. Це публiка повинна намагатися стати освiченiшою. Це далеко не одне й те саме. Уявiть собi науковця, якому сказали, що результати його експериментiв та зробленi ним висновки не повиннi суперечити загальноприйнятим уявленням чи упередженням або завдати шкоди почуттям тих, хто в науцi не знаеться. Або фiлософа, якому сказали, що вiн може мiркувати собi як завгодно й про що завгодно – лише за умови, що його висновки збiгатимуться з думками людей, якi нiколи не обтяжували себе мисленневою дiяльнiстю. Певно, цей науковець i фiлософ у вiдповiдь на таке розсмiялися б. Та насправдi ще кiлька рокiв тому й наука, й фiлософiя перебували пiд безцеремонним наглядом публiки – по сутi, пiд впливом чи то невiгластва людських мас, чи то страху ласих до влади священикiв або чиновникiв. Звiсно, ми досить успiшно спромоглися вiдвадити намагання публiки, Церкви й Уряду посягнути на iндивiдуалiзм умоглядностi, але посягання на iндивiдуалiзм образного мистецтва продовжуеться й досi. І продовжуеться воно в агресивний, наступальний та жорстокий спосiб.

У Британii найбiльше пощастило тим видам мистецтва, на якi публiка не зважае. Я маю на увазi поезiю. Вишукана поезiя з’явилася в нас саме тому, що публiка не читае ii, а отже, i не впливае на неi. Публiка iз задоволенням ганить поетiв за iхню iндивiдуальнiсть, а пiсля цього одразу ж лишае iх у спокоi. Що ж стосуеться прози й театру, до яких публiка охоча, вплив обивателiв завдав iм непоправноi шкоди. У жоднiй краiнi не пишуть такi прiснi, нуднi й посереднi романи й не ставлять таких примiтивних, хтивих п’ес, як у Британii. І це й не дивно. Смаки публiки не зможе вгадати жоден митець. Бути автором популярних романiв – легко й водночас складно. Легко тому, що вимоги публiки до сюжету, стилю, характерiв, ставлення до життя й ставлення до лiтератури можна задовольнити й без видатних письменницьких умiнь та розвиненого iнтелекту. А це надто складно тому, що для задоволення цих вимог письменник мусить переламати власну натуру й творити не заради художньоi приемностi письменства, а заради розваги неукiв, цим придушуючи власний iндивiдуалiзм, забуваючи про свою освiченiсть, убиваючи власний стиль та вiдмовляючись вiд усього цiнного, що в ньому е. Дещо в кращих умовах перебувае театр: справдi, аудиторii хочеться, щоб усе було просто – але не нудно; а два найпопулярнiших жанри п’ес – бурлеск i комедiя-фарс – стали окремими формами мистецтва. У межах як бурлеску, так i комедii-фарсу можна створити видатнi твори, а для цього англiйським драматургам надана значна свобода творчостi. Вплив обивателiв помiчаеться у вищих формах театрального мистецтва. Серед iншого, публiка не терпить новаторства. Спробу осмислення чогось нового в мистецтвi вона бере на кпини; але ж мистецтво може iснувати й розвиватися значною мiрою завдяки постiйному пошуку нових тем. Публiка не терпить новаторства, оскiльки боiться його. Для неi це – вияв Індивiдуалiзму, заява митця про те, що вiн вiльний обирати тему власноi творчостi й тлумачити ii, як забажае. Публiка цього не терпить – i мае рацiю. Мистецтво е Індивiдуалiзм, а Індивiдуалiзм е неприборканою роз’еднувальною силою. У цьому криеться його надзвичайна цiннiсть. Індивiдуалiзм прагне побороти одноманiтнiсть, рабство звичаю, диктат звички й виродження людини до подоби машини. Публiка не протестуе проти того, що вже було створено в Мистецтвi, оскiльки не здатна його змiнити, а не тому, що воно припадае iй до душi. Вона глитае твори класикiв одне за одним, не вiдчуваючи iхнього смаку. Вона мириться з ними як чимось невiдворотним i, нездатна завдати iм будь-якоi шкоди, оспiвуе iх. Як не дивно – а чи не дивно, це як подивитися, – таке ставлення до класикiв надзвичайно iм шкодить. Я маю на увазi буквальне прочитання Бiблii й творiв Шекспiра в Британii. Говорячи про Бiблiю, маемо справу з церковними догмами, тож про неi я тут писати не буду. Але у випадку Шекспiра кидаеться в очi, що публiка не помiчае анi краси, анi недолiкiв його п’ес. Бо якби вони помiчали iхню красу, то не протестували б проти розвитку театрального мистецтва; i якби бачили iхнi недолiки, то теж не протестували б. На дiлi публiка експлуатуе своiх класикiв для стримування поступу в Мистецтвi. Вона опускае iх до рiвня авторитетiв. Використовуе iх як засiб перешкоджання вiльного вираження Краси в нових формах. Публiка не втомлюеться допитуватися в письменника чи художника, чому вони не пишуть чи малюють так само, як хтось iнший, геть забуваючи про те, що в такому разi вони перестануть бути митцями. Публiка не може сприйняти будь-який новий вияв Краси, а найменша його поява викликае в неi таке шаленство й розгубленiсть, що вона спроможна видати лише двi безглуздих вiдповiдi: перша – що даний витвiр мистецтва е до болю незрозумiлим; друга – що даний витвiр мистецтва е до болю аморальним. Цi слова я тлумачу таким чином. Якщо публiка називае витвiр мистецтва до болю незрозумiлим, то мае на увазi, що митець сказав чи створив щось прекрасне й нове; якщо ж вона називае твiр до болю аморальним, то мае на увазi, що митець створив щось прекрасне й правдиве. Перше стосуеться стилю, друге – теми. Та вони, певно, послуговуються дуже обтiчними висловлюваннями, так само, як i пiд час звичайного заворушення пiд час боротьби в хiд iде брукiвка. Протягом цього столiття в Британii не було жодного поета чи письменника, на якому британська публiка урочисто не присвоювала звання розпусника, причому в нас такi звання роздають за те, за що у Францii приймають до складу Академii лiтератури, тож, на щастя, в нас нема потреби засновувати схожу установу. Слово «розпуста» в нас вживають за будь-якоi нагоди. Проголошення Вордсворта[25 - Вiльям Вордсворт (1770–1850) – англiйський поет-романтик.] поетом-розпусником було лише питанням часу. Вордсворт таки був поетом. Але коли розпусником назвали письменника Чарльза Кiнгслi[26 - Чарльз Кiнгслi – англiйський письменник, автор дитячого казково-фентезiйного роману «Дiти води».] – це було чимось незбагненним. Адже твори в нього – далеко не найкращого гатунку. Поза тим, е слово, i його вживають де тiльки можна. Митець, звiсно, вiд цього аж нiяк не страждае. Справжнiй митець – це той, хто цiлковито вiрить у себе, бо вiн цiлковито е самим собою. Але менi неважко уявити, як якийсь англiйський митець створюе витвiр мистецтва, який одразу ж пiсля його появи публiка – за посередництва iхнього засобу комунiкацii, вiдомого як масова преса – визнае зрозумiлим i моральним, i в автора твору закрадаеться небезпiдставний сумнiв, що при створеннi цього витвору вiн не був самим собою i що цей витвiр його взагалi не вартий, а е лише банальною кон’юнктурою або й позбавлений будь-якоi художньоi цiнностi.

Однак я, певно, ображаю публiку, обмежуючи ii вокабуляр словами на кшталт «аморальний», «незрозумiлий», «екзотичний» чи «шкiдливий». У ньому е ще одне слово – слово «нездоровий». Ним послуговуються нечасто. Його значення настiльки просте, що публiка боiться його вживання. Та все ж воно iнколи використовуеться i вряди-годи вигулькуе на сторiнках тиражних газет. Описувати ним витвiр мистецтва, ясна рiч, абсурдно. Адже «нездоровiсть» – це стан неспроможностi висловлення власних почуттiв i думок. Хто справдi нездоровий, то це публiка, яка нiколи не може нiчого правильно описати. Митцю цей стан невiдомий. Вiн може описати будь-що. Вiн немов виходить за межi своеi теми й шляхом ii зображення створюе незрiвнянний художнiй вплив. Назвати митця «нездоровим» тiльки тому, що його творчiсть зображае «нездоровiсть» – не менше дурнiше нiж назвати Шекспiра божевiльним за те, що вiн написав «Короля Лiра».

У цiлому ж, критика лише загартовуе британського митця. Його iндивiдуальнiсть упевненiше заявляе про себе. Вiн ще бiльше стае самим собою. Певна рiч, критика часто бувае досить грубою, досить недоречною й досить образливою. Та хiба е митець, який розраховуе на прихильнiсть недалекого розуму чи вишуканий смак – вiд невiгласа? Вульгарнiсть та тупiсть – це двi яскравi риси нашого сучасного життя. Природно, що це не може не викликати жалю. Та нiчого не вдiеш. Їх, як i всi природнi явища, слiд дослiджувати. І, заради справедливостi, треба додати, що в особистих розмовах журналiсти нинi завжди вибачаються перед тими, кого вони привселюдно ганять на сторiнках своiх газет.

За останнi кiлька рокiв, треба вiдзначити, словник критиканiв вiд мистецтва поповнився ще двома епiтетами – це слова «шкiдливий» i «екзотичний». Останне – не бiльш нiж спалах гнiву мухомора-одноденки вiд появи невмируще-чарiвноi, iдеально прекрасноi орхiдеi. Слово «шкiдливий», однак, слiд розглянути детальнiше. Воно досить цiкаве – причому настiльки, що тi, хто ним послуговуеться, не розумiе його значення.

То що ж означае це слово? Чим е «шкiдливий» i «корисний» витвiр мистецтва? Слова, якими описують мистецький твiр, стосуються його стилю, теми або того й iншого водночас. Якщо йдеться про стиль, то в корисному витворi мистецтва вiн виражае красу використаного матерiалу – слiв, бронзи, кольорiв чи слоновоi кiстки – й за допомогою цiеi краси досягае естетичного ефекту. Якщо маеться на увазi тема, то в корисному мистецькому творi ii вибiр обумовлюеться темпераментом митця й безпосередньо з нього випливае. Таким чином, корисний витвiр мистецтва поеднуе досконалiсть i неповторнiсть. Звiсно, вiдокремлення змiсту вiд форми тут е цiлком штучним; вони завжди постають як одне цiле. Але в контекстi нашого розгляду, вiдкинувши чинник цiлiсностi естетичного враження, ми цiлком можемо iх розмежувати. На противагу цьому, у шкiдливого витвору мистецтва очевидний, зашкарублий i посереднiй стиль, а тема обираеться зумисне, i не тому, що вона подобаеться митцю, а тому, що, на його думку, публiка вiддасть за неi грошi. Популярний роман, який публiка називае корисним, насправдi завжди е шкiдливим вiд першоi до останньоi сторiнки, а роман, який вона ж називае шкiдливим, неодмiнно виявляеться прекрасним i корисним витвором мистецтва.

Навряд чи менi треба пояснювати, що я в жодному разi не скаржуся на те, що публiка й масова преса зловживають цими словами. Нинi я й гадки не маю, як вони взагалi можуть правильно iх вживати, не розумiючи сутi Мистецтва. Я лише зауважую це зловживання; як воно виникло i що за ним стоiть, пояснити досить легко. Усьому виною варварське уявлення про владу. Вроджена нездатнiсть людського колективу, ураженого владою, зрозумiти й визнати Індивiдуалiзм. Одним словом – потворна, неуцька рiч, що ii називають Громадською Думкою, яка в намаганнi контролювати дii людей е втiленням кривди й злих намiрiв – i так само ганебна й лиха в намаганнях стримувати Думку чи Мистецтво.

Насправдi на користь грубоi сили натовпу можна навести набагато бiльше аргументiв, нiж на пiдтримку громадськоi думки. Груба сила може й спрацювати. А от громадська думка напевно помиляеться. Часто кажуть, що сила – не аргумент. Це, втiм, залежить вiд предмету суперечки. Низка найважливiших проблем останнiх кiлькох столiть, як-от тривалий абсолютизм у Британii чи багатовiковий феодалiзм у Францii, вирiшувалася застосуванням виключно грубоi сили. Насильницька природа революцii може на мить пiднести велич i вагу публiки. Та в один фатальний для себе день вона довiдалася, що перо сильнiше за шмат брукiвки, i ним можна вразити не згiрш, нiж уламком цеглини. Тодi публiка одразу взялася шукати журналiста, знайшла його, працевлаштувала й зробила своiм невтомним забезпеченим слугою. Викликае жаль доля i цiеi публiки, i цього журналiста. За барикадами може критися багато благородного й героiчного. А що криеться за передовицею в газетi, окрiм упередженостi, тупостi, лицемiрства й просторiкування? А всi вони разом утворюють страшну силу, яка стае новою владою.

Ранiше ми мали дибу. Тепер у нас е преса. Прогрес вiдчутний. Але ситуацiя й досi лишаеться неправильною, несправедливою та принизливою. Хтось – Берк[27 - Едмунд Берк (1729–1797) – iрландський державний дiяч, член парламенту Великоi Британii, публiцист, мислитель.], здаеться – назвав журналiстику четвертою владою. Тодi це було беззаперечною iстиною. Але нинi журналiстика е единою владою. Іншi три вона в собi розчинила. Свiтськi члени Палати лордiв[28 - Палата лордiв – верхня палата парламенту Великоi Британii.] зберiгають мовчання, iхнiм церковним колегам нiчого й сказати, а Палата громад[29 - Палата громад – нижня палата парламенту Великоi Британii.] слiв не мае й прямо про це говорить. Нами всiма керуе Журналiстика. Президент в Америцi керуе краiною чотири роки, тодi як Журналiстика перебувае при владi й надалi. На щастя, влада Журналiстики в Америцi досягла своеi найбiльш грубоi та нахабноi форми. І, природно, iй на противагу виник повстанський дух. Для одних американцiв журналiсти – це героi, для iнших – негiдники. Утiм Журналiстика там уже втратила свою колишню силу. Їi не сприймають серйозно. Журналiстика в Британii, ще не досягши (за окремими вiдомими винятками) такого самого нахабства, i досi зберiгае значний вплив i помiтну силу. Диктат, який вона пропонуе встановити над особистим життям людей, менi видаеться безпрецедентним. Вiдомо, що публiка мае невгасиме бажання знати все, за винятком того, що варто знати. Розумiючи це, Журналiстика задовольняе дану потребу, наче вправний дiлок. Столiття тому публiка прибивала газетярiв за вуха до стовпiв. Видовище було не з приемних. Нинi вони самi прибивають себе за вуха до замкових шпарин, що набагато гiрше. Ще гiршою ситуацiя виглядае тому, що найбiльше провини лежить не на тих, хто пише невибагливi тексти в так званих свiтських газетах. Найбiльше шкоди завдають серйознi, вдумливi, поряднi журналiсти, якi (так само, як i нинi) урочисто й привселюдно оголошують про якусь сварку в сiм’i видатного урядовця або популярного полiтика, а отже, людини впливовоi, i закликають публiку обговорювати цю сварку, давати iй власнi оцiнки й погляди, i не просто висловлюватися, а й активно дiяти, навчити цього полiтика правилам сiмейного життя i не тiльки, навчити партiю, яку вiн представляе, навчити всю краiну; по сутi, виставити себе на глум як людей кривдних i шкiдливих. Особисте життя всiх чоловiкiв i жiнок не е питанням публiчного характеру. Публiка не мае до нього жодного стосунку. У Францii це хоч якось регулюеться: там не дозволяють оприлюднювати подробицi судових позовiв у справах про розлучення, аби публiка не висмiювала й не ганила iх. Їй належить знати лише про факт розлучення i про те, що воно вiдбулося за позовом однiеi зi сторiн або за взаемною згодою подружжя. У Францii загалом журналiстiв обмежують, а митцям надають майже цiлковиту свободу. У нас же цiлковита свобода надана журналiстам, а митця в усьому обмежують. Громадська думка британцiв, скажiмо так, намагаеться зв’язати руки й ноги тому, хто творить прекрасне за своею суттю, i спонукае журналiста продавати свiй потворний, огидний i вiдразливий газетний товар, через що в нашiй краiнi працюють найбiльш професiйнi журналiсти у свiтi й друкуеться найбiльш неподобна преса. Не буде перебiльшенням сказати й про тиск iз боку iнших. Певно, деякi журналiсти справдi отримують задоволення вiд своеi жахливоi писанини або ж через свою бiднiсть очiкують на скандальнi подii, якi забезпечують iм постiйний заробiток. Але, я певен, е й iншi журналiсти, освiченi й культурнi люди, якi справдi терпiти не можуть про таке писати, якi свiдомi того, що це неправильно, i роблять це лише через те, що руйнiвне середовище, в якому розвиваеться iхня професiя, покладае на них обов’язок давати публiцi те, чого вона хоче, i конкурувати з iншими журналiстами за те, щоб iхнiй внесок в задоволення потреб цiеi публiки був якнайбiльшим. Для будь-якоi освiченоi людини це вкрай принизливе становище, i в мене нема сумнiву, що бiльшiсть iз них важко його переживають.

А втiм, полишмо аналiз цього доволi огидного аспекту нашоi теми й повернiмося до питання контролю публiки над сферою Мистецтва, а саме нав’язування Громадською Думкою митцю форми творчостi, способу ii використання й матерiалу втiлення. Я вже зауважував, що в Британii найбiльше пощастило тим видам мистецтва, в яких публiка не була зацiкавлена. Вона, втiм, цiкавиться театром, а оскiльки там за останнi десять-п’ятнадцять рокiв намiтився певний поступ, важливо пiдкреслити, що вiн е виключною заслугою кiлькох окремих митцiв, якi вiдмовляються творити для задоволення потреб публiки i вiдмовляються розглядати Мистецтво в термiнах попиту й пропозицii. Маючи таку дивовижну й яскраву особистiсть, стиль, що виграе непiдробними барвами, i неповторну силу не простоi iмiтацii, а творення нових образiв i смислiв, пан Ірвiнг[30 - Вашингтон Ірвiнг (1783–1859) – американський письменник, есеiст, бiограф та iсторик першоi половини XIX столiття.] мiг би створювати найпосереднiшi п’еси на найпосереднiший лад i жити в славi та достатку, яких так прагне кожен, – варто йому було лиш захотiти пiддатися бажанням публiки. Але його мета була iншою – досягти рiвня своеi довершеностi як митця за певних умов i в певних формах Мистецтва. Спершу коло його шанувальникiв було нечисленним: нинi ж вiн став наставником для багатьох. Вiн прищепив публiцi як смак, так i моральнiсть. І публiка надзвичайно високо цiнуе його творчий успiх. Я, однак, часто питаю себе: чи розумiе ця публiка, що його успiх цiлковито обумовлений тим, що вiн творив вiдповiдно до власних принципiв, а не iхнiх? Через iхнi принципи «Лiцеум»[31 - Театр «Лiцеум» – театр у захiднiй частинi Лондона, в районi Вест-Енд.] уже давно став би низькосортним збiговиськом, що вже сталося з деякими популярними лондонськими театрами. Усвiдомлюе те публiка чи нi, але факт лишаеться фактом: певний смак i моральнiсть у неi виник, i вона цiлком здатна iх удосконалювати. Але чому тодi культура публiки не покращуеться? Вони ж можуть це зробити. Що iм заважае?

А заважае iм, повторюсь, iхне бажання нав’язувати власну волю митцю й творам мистецтва. У такi театри, як «Лiцеум» i «Хеймаркет», публiка йде заздалегiдь готовою. В обох цих театрах свого часу працювали справжнi митцi, яким вдалося виховати у свого глядача – а кожен лондонський театр мае свого глядача – внутрiшне вiдчуття, до якого звертаеться Мистецтво. Що це за вiдчуття? Це вiдчуття сприйнятливостi. Ось i все.

Якщо людина розглядае певний твiр мистецтва, маючи хоча б найменше бажання нав’язати йому та його автору свою волю, iй нiяк на вдаватиметься оцiнити цей твiр пiд художнiм кутом зору. Саме мистецький твiр повинен оволодiти спостерiгачем, а не навпаки. Останнiй повинен володiти вмiнням сприйняття. Вiн мае стати скрипкою, на якiй гратиме маестро. І чим краще йому вдасться вiдкинути власнi недалекi погляди, власнi неоковирнi судження й власнi нелогiчнi уявлення про те, чим мае (або не мае) бути Мистецтво, тим бiльше в нього шансiв зрозумiти й осягнути даний мистецький твiр. Чи не найкращим прикладом, певна рiч, е невибаглива чоловiча й жiноча аудиторiя британських театрiв. Але сказане стосуеться i людей, яких називають освiченими. Адже уявлення освiченоi людини про Мистецтво вочевидь спираються на те, чим воно було ранiше, тодi як новий витвiр мистецтва прекрасний, бо е тим, чим Мистецтво нiколи до цього не було; тож мiряти його мiрилом минулого означае заздалегiдь заперечувати його iстинну довершенiсть. Лише та людська натура, яка здатна сприйняти через власну уяву й за уявних обставин новi та прекраснi враження, може осягнути мистецький твiр. Це наочно пiдтверджуеться пiд час споглядання скульптур i картин, та ще наочнiше пiдтвердження цьому можна знайти пiд час спостереження за театральною постановкою. Що картина, що статуя непiдвладнi дii Часу. Вони не зважають на його плин. Їхню сутнiсть можна пiзнати за одну мить. Не так iз лiтературою. Аби вповнi осягнути лiтературний твiр, доведеться зачекати. Так i в театральнiй виставi: справжня художня цiннiсть певноi дii в першому актi може стати зрозумiлою глядачевi лише на початку третього чи четвертого акту. То що, якогось недалекого простака мае охопити лють, що вiн почне привселюдно обурюватися, втручатися в хiд п’еси i заважати акторам? Нi. Чесна людина тихо сидiтиме й буде насолоджуватися вiдчуттями здивування, зацiкавлення й стривоженостi. Вона ж не йде на спектакль, аби дати волю своiм примiтивним почуттям. Вона йде, аби поглянути на свiт очима митця. Вона йде, аби навчитися сприймати свiт саме так. Не iй належить судити твiр мистецтва. Та iй належить його споглядати, i якщо вiн виявляться того вартим – подолати пiд час його споглядання власну самозакоханiсть, що затьмарюе ii розум своiм незнанням чи обмеженiстю. Ця особливiсть п’ес, менi видаеться, е значно недооцiненою. Менi зрозумiло, чому публiка рiзко й рiшуче заперечила б появi в першому актi «Макбета» вiдьом, якби його прем’ера вiдбулася в нашi днi: iхня мова позбавлена логiки, а слова – сенсу. Та по завершеннi цiеi п’еси розумiеш, що хихотiння макбетiвських вiдьом не менш жахливий, нiж регiт божевiлля в «Королi Лiрi», i ще жахливiший за смiх Яго в трагедii про Мавра[32 - «Макбет», «Король Лiр» – трагедii Вiльяма Шекспiра. «…смiх Яго в трагедii про Мавра…» – йдеться про трагедiю Вiльяма Шекспiра «Отелло».]. У жодному iншому видi мистецтва спостерiгач не повинен бути настiльки готовим до сприйняття чогось iншого, як у театрi. Щойно вiн починае заганяти Мистецтво в рамки власного сприйняття, то стае заклятим ворогом Мистецтва й самого себе. Мистецтво переживе. А от вiн страждатиме.

Те ж стосуеться й роману. Для нього диктат загальноприйнятоi думки та пiдкорення йому е фатальним. «Есмонд» Теккерея[33 - Вiльям Теккерей (1811–1863) – англiйський письменник-сатирик. Найвiдомiший твiр – «Ярмарок марнославства».] е чудовим твором мистецтва, бо той писав його для власного задоволення. В iнших його творах – «Пенденнiс», «Фiлiпп», навiть «Ярмарку марнославства» – вiдчуваеться вплив на нього публiки, тож вони або прямо пiдживлюють ii сентименти або ж вiдверто iх висмiюють, вiд чого страждае лiтературна цiннiсть цих романiв. Справжнiй митець не звертае анi найменшоi уваги на публiку. Для нього вона просто не iснуе. Вiн не буде присипати це чудовисько опiем чи пiдгодовувати солодкими пирiжками. Це справа авторiв популярних романiв. Нинi в Англii е один незрiвнянний романiст – пан Джордж Мередiт[34 - Джордж Мередит (1828–1909) – англiйський письменник вiкторiанськоi епохи. Найвiдомiший твiр – «Егоiст».]. У Францii е кращi автори, але свiтогляд жодного з них не зрiвняеться за широтою, рiзнобарв’ям i образною переконливiстю зi свiтоглядом пана Мередiта. У Росii е оповiдачi, якi краще втiлюють у лiтературнiй формi тему страждань. Та вiн опанував фiлософiю цiеi форми. Його героi не просто живуть – вони живуть i мислять. Їх можна розглядати з незлiченноi кiлькостi сторiн. Вони неоднозначнi. Душа живе в них i навколо них. Вони е носiями смислiв i символiв. І пан Мередiт – автор цих дивовижних метушливих образiв – створив iх заради власноi втiхи й нiколи не цiкавився бажаннями публiки, та й не хотiв iх знати, нiколи не дозволяв публiцi нав’язувати йому свою волю чи впливати на нього, натомiсть усе бiльше розвиваючи власну особистiсть та створюючи власний неповторний твiр. Спершу його не помiтив нiхто. Це нiчого не змiнило. Тодi його помiтило кiлька людей. Це його не змiнило. Тепер його помiтив багато хто. А вiн i досi такий, як був. Незрiвнянний романiст. Те саме стосуеться й декоративного мистецтва. Ранiше публiка з вартою жалю наполегливiстю дотримувалася того, що я назвав би прямими традицiями Великоi Демонстрацii вселенськоi вульгарностi, вiд яких вiяло таким несмаком, що навiть оселi, в яких мешкали люди, були придатними хiба для слiпих. Та згодом починае створюватися прекрасне, кисть майстра виграе рiзноманiттям фарб, уява митця вражае довершенiстю форм, i починаеться доба використання прекрасних речей, якi цiнують i бережуть. Публiка була вкрай обурена. Вона оскаженiла. Говорила якусь дурню. Нiкому з митцiв до того не було дiла. І гiрше теж не стало. Нiхто з них не схилився перед диктатом громадськоi думки. І тепер ледь не в кожному сучасному будинку кидаеться в очi щось, що засвiдчуе гарний смак, засвiдчуе цiннiсть приемного оточення, вказуе на возвеличення прекрасного. Справдi, нинi житловi будинки, як правило, мають доволi привабливий вигляд. Культура людей значною мiрою покращилася. Заради справедливостi варто зауважити, що надзвичайний успiх революцiйних змiн в оздобленнi будинкiв, меблюваннi тощо став можливим не через те, що бiльша частина публiки стала набагато краще тямити в дизайнi. Головною причиною цього успiху стало те, що митцi отримували таке задоволення вiд творення прекрасного й настiльки ясно усвiдомили мерзеннiсть i вульгарнiсть того, чого публiка просила до того, що просто перемогли ii власною наполегливiстю. Нинi фактично неможливо оздобити житло так, як це робилося кiлька рокiв тому, якщо не придбати все необхiдне на розпродажi уживаних меблiв з якогось занедбаного будинку. Таке вже просто не виробляють. Як би публiка не хотiла цього уникнути, та кожен тепер мае облаштовувати свое житло красивими речами. Як же iй пощастило, що ii намагання встановити свiй диктат у питаннях декоративного мистецтва з трiском провалились.