Стефан Піпа.

П'ятеро в ліфті, не рахуючи Музи



скачать книгу бесплатно

Jingle Bells


Dashing through the snow

In a one horse open sleigh,

Over the fields we go,

Laughing all the way.

Bells on bobtail ring,

Making spirits bright.

What fun it is to ride,

And sing a sleighing song tonight!

Jingle Bells, Jingle Bells,

Jingle all the way.

Oh, what fun it is to ride

In a one horse open sleigh!

Jingle Bells, Jingle Bells,

Jingle all the way.

Oh, what fun it is to ride

In a one horse open sleigh!

A day or two ago,

I thought I'd take a ride,

And soon Miss Fanny Bright

Was seated by my side.

The horse was lean and lank,

Misfortune seemed his lot.

He got into a drifted bank

And we, we got up sot!

Jingle Bells, Jingle Bells,

Jingle all the way.

Oh, what fun it is to ride

In a one horse open sleigh!

Jingle Bells, Jingle Bells,

Jingle all the way.

Oh, what fun it is to ride

In a one horse open sleigh!

Dashing through the snow

In a one horse open sleigh,

Over the fields we go,

Laughing all the way.

Bells on bobtail ring,

Making spirits bright.

What fun it is to ride,

And sing a sleighing song tonight!

Jingle Bells, Jingle Bells,

Jingle all the way.

Oh, what fun it is to ride

In a one horse open sleigh!

Jingle Bells, Jingle Bells,

Jingle all the way.

Oh, what fun it is to ride

In a one horse open sleigh!»

1


«П’ятеро в ліфті, не рахуючи Музи»


Написала Вона чорними літерами шрифту старенької друкарської машинки на білосніжному аркуші паперу. Хвилю подумала, піднявши очі догори, і продовжила вибивати чорні знаки.


Це – робоча назва, а книга, можливо, називатиметься по-іншому, бо оце пригадала собі, що були вже троє в човні, проте з ними не рахували собаку. А якщо розвивати асоціативний ряд далі, то неодмінно з’являються чотири танкісти і пес. Гм. Коли вже маємо їх стільки, то п’ятеро в ліфті – очевидний прогрес. А наявність Музи замість пса взагалі можна вважати феєричним злетом. Отож хай залишається як є – «П’ятеро в ліфті, не рахуючи Музи».


Після крапки в останньому реченні Вона зупинилася, пригадавши, що й про ліфти до неї також писали, і, навіть, більше – про них знімали кіно, але вирішила не зважати на творчість попередників і продовжила.


Мене звати Кліо. І це я ота «не рахуючи Музи». Нагадаю вам, що маю безпосередній стосунок до історії, як до великої, так і до малої. Саме зараз Велике Колесо Великої Історії зупинене для Великого Профілактичного Огляду, а малі колеса малих історій крутяться самі по собі.

Тому в мене є Час описати якусь кумедну бувальщину. Як не як, а я все ж Муза.


Останній абзац проте не вніс ясності в сюжет майбутніх подій і не додав жодних ідей чи бодай якихось їх фрагментів – в Її голові лише яскраво блимала неоновими буквами назва «П’ЯТЕРО В ЛІФТІ, НЕ РАХУЮЧИ МУЗИ» та невиразно світився десь далеко на межі перетікання несвідомих думок у свідомі ескіз обкладинки книги. Та Вона сміливо продовжила далі.


Отже, жив собі ліфт. Просторий, з дзеркалами, з блискучими кнопками, з електричним табло та з плавним ходом вниз і вгору.

Працював він, тай зараз працює у хмарочосі під назвою «Офісний центр», який виріс у місті нещодавно і своїми гігантськими розмірами побив усі регіональні рекорди висотного будівництва.

Гарний ліфт. Він навіть має ім’я. Працівник заводу-виробника свого часу біля панелі з кнопками з гордістю прикрутив залізну до блиску відполіровану табличку, на якій зазначалося: «ODIN XB-140507». Деякі з постійних його пасажирів зауважили цей напис і звертаються до нього по-імені ODIN. Наприклад: «Ну, ODIN, закривай швидше двері і поїхали», або «Привіт, ODIN, як справи?». Чи називають його ODIN при розмові з іншими його постійними пасажирами, наприклад: «Наш ODIN сьогодні особливо галантно відкриває двері», або «Видно ODIN за день дуже втомився, ледь доповзли на наш поверх».

ODIN знав та відчував, що до нього звертаються не просто як до бездушної кабіни, а як до партнера чи співбесідника, і відповідав тим людям добрим та уважним ставленням.

З іншого боку, коли у когось виникали якісь проблеми з ліфтом, то це означало, що ODIN сердиться, або ODIN повернув злість чи агресію туди, звідки вони прийшли.


«Так, тепер діло за пасажирами», – подумала Вона і поглянула долі.

Розгледіти щось внизу було досить складно, оскільки в цю пору доби на центральних дорогах міста традиційно розгорталася щоденна драма під назвою «Година Пік», головні персонажі якої, власники транспортних засобів, вишикували в ламану лінію свої авто, а ті дружно диміли вихлопними газами, створюючи задушливу атмосферу.

Вона насупилася, почувши концентрований запах СО2, тричі поспіль чхнула, активно помахала рукою, ніби відганяючи від себе невидиму, але надокучливу муху, чи навіть цілого ґедзя, трохи подмухала, і її очам відкрилося місто приблизно з висоти пташиного польоту. Хоча ні. Нижче, значно нижче.

Деякий час Кліо вдивлялася в панораму ранкової метушні і вслухалася в какофонію звуків життєдіяльності сучасного мегаполісу. Врешті Муза виділила з натовпу хлопця років вісімнадцяти-двадцяти, який енергійно маневруючи на велосипеді поміж автівками, цілеспрямовано прямував… Е-е-е… Кудись там прямував. На ньому помаранчева футболка з довгими рукавами, шорти нижче колін, кросівки, сонцезахисні окуляри, рюкзак на плечах, у праве вухо інстальована блютуз-система.

«Кур’єр, – здогадалася Вона – Гаразд, перший є», – Вона взяла квадратний клаптик паперу 10х10 см і написала на ньому: «№ 1– кур’єр».

Зробивши цей запис, Вона продовжила огляд території. Раптом їй в очі вдарили сонячні промені, що відбилися від шибки вікна, – його саме відкривав на другому поверсі старовинного цегляного будинку чоловік із кислим незадоволеним виразом обличчя.

«Що ж, сам напросився», – подумки відзначила Муза і придивилася до чоловіка.

На вигляд йому десь близько під сорок, чи то трохи за сорок. Одягнений у штани та сорочку. Чоловік стомлено сів у м’яке крісло, на спинці якого висів піджак, і ліниво подивився на телефон.

«№ 2 – менеджер з реклами» , – записала Вона на наступному квадратному клаптику паперу 10х10 см.

Поки Кліо робила свої короткі нотатки автодорожні вузли порозв’язувалися і на вулицях стало трохи спокійніше та просторіше. Місто увійшло в наступний цикл буденного життя – напруга з доріг перемістилася в офіси.

Але Її це аж ніяк не стосується тому що Вона залишається на вулиці, до того ж зверху. А зверху, як відомо, видніше. І, дивлячись згори вниз, вона побачила на даху автомобіля оранжеву шашечку з написом латинкою «TAXI». Змінивши кут зору, Вона змогла розгледіти також і шофера за кермом. Машина стояла в тіні розлогої крони каштана, ліві дверцята відчинено, а сам таксист тихенько посміюється у вуса, читаючи останню сторінку газети.

І на квадратному клаптику паперу 10х10 см з’явився напис «№ 3 – таксист».

«Ще двох…», – подумала Вона і трохи відволіклася від пошуків – почала малювати на папірці якісь лінії, незрозумілі фігури та таємні, навіть для неї самої, знаки.

Тим часом внизу, похитуючись на повороті, поважно прогуркотів старенький трамвай, проїхав ще метрів з п’ятдесят і зупинився навпроти аптеки. Різко з ляскотом розчахнулися двері, випустивши на вулицю небагатьох пасажирів. Серед них яскраво виділявся своєю жвавістю дідо з акуратною борідкою, в береті та льняному костюмі. В правій руці він тримав ціпок, який радше виконував функції прикраси чи аксесуару, аніж слугував додатковою точкою опори при ході.

Вона уважно оглянула новоявлений типаж, в задумі аж почала гризти перо, і залишила на черговому квадратному клаптику паперу 10х10 см запис: «№ 4 – дідо з ціпком».

Подальше обсервування поєднувалося із переглядом афіш та рекламних постерів на тумбах, стовпах, парканах та в інших несподіваних місцях. Пропозиції на цих афішах були так собі, і Вона вирішила, що її Сестри-Музи напевно пішли у відпустку, бо вже вельми оте все скидалося на творене одним лівим заднім копитом.

«А мені то що? – подумала Вона, – Може, так і треба».

– Може, так і треба, – почула Кліо голос і побачила низенького, тілистого, коротко підстриженого молодого чоловіка. Він стояв обличчям до воріт будинку (на цих воротах Вона власне розглядала одну з численних афіш) і спиною до вулиці та пильно, наче митник на кордоні, проводив ревізію вмісту шкіряної борсетки. Відсутність грошей його дуже засмутила, проте наявність численних та різноманітних документів вселяла надію отримати певну суму у винагороду за повернення «знайденої» борсетки.

– За возврат, дядя, заплатиш пару сотень, – промовив молодий чоловік, глянувши в сині очі господаря борсетки. Із фотографії в паспорті на нього дивилося овальне обличчя з ледь помітною посмішкою на вустах. А біляве волосся стирчало їжаком у всі боки. – Арієць, – припустив молодий чоловік.

Вона не гаяла часу і на квадратному клаптику паперу 10х10 см зазначила: «№ 5 – Кишеньковий».

2


Годинник на ратуші своїм дзвоном сповістив місто, що настав полудень. Муза відчула цілковите задоволення від своїх перших кроків на ниві художньої літератури. Вона уважно поглянула на Головний Годинник міста і після коротких роздумів легким розчерком пера написала «16:00» та поставила знак оклику: «!». Далі взяла стареньку друкарську машинку під пахву і розчинилася у повітрі, залишивши по собі маленьку білу пір’їнку. Але раптом повернулася назад і здивовано вголос зауважила:

– Я що, хіба курка якась чи гуска? – і знову зникла, але вже не лишаючи після себе жодних слідів.


П'ятнадцять хвилин перед шістнадцятою годиною. КЛІО.

Вона з’явилася в офісному центрі, точніше, у шахті одного з його ліфтів, примостилася, сівши по-турецьки, на даху кабіни для перевезення людей, поставила перед собою стареньку друкарську машинку і енергійно зацокотіла клавішами.

А ще живуть собі п’ятеро людей. Живуть собі та й не знають і навіть не здогадуються про існування один одного. Тут нічого дивного нема (дивне розпочнеться пізніше), бо на планеті аж шість з половиною мільярдів душ (а може й більше), і про кожного знати шкідливо для здоров’я (бо можна з глузду з’їхати).

Але одного прекрасного дня їхні маршрути перетинаються. Так само просто і буденно, як це зазвичай відбувається у стрімкій круговерті, коли перетинаються між собою маршрути безлічі різних людей щомиті, щогодини, щодня.

У цю мить Музу відвідало яскраве відчуття, яке в світі людей прийнято називати «Дежа-вю», і Кліо полишила друкувати, вперлася підборіддям в кулаки, замислилася.

Зверху щось клацнуло, і ліфт почав поволі опускатися донизу.


П'ятнадцять хвилин перед шістнадцятою годиною. № 1.

Музика раптово перервалася, і через праве вухо прямо в голову проник голос колеги по праці:

– Тут така історія. Тобі в рюкзак помилково закинули один лист. А ну, глянь, на ньому ще така голуба марка з написом «КЛІО».

– Зараз, – хлопець зупинився, відкрив рюкзак. Справді – є конверт. І як він його раніше не зауважив? – Є.

– Ну, та є. А ти сумнівався? Давай швидко крути педалі в новий офісний центр. Там на той лист дуже чекають. Їдь негайно.

– Добре. А як інші клієнти?

– Про це не турбуйся, я їх попереджу, що ти затримаєшся.

Хлопець сів на велосипед і поїхав у протилежний від попередньо запланованого маршруту бік.


П'ятнадцять хвилин перед шістнадцятою годиною. № 2.

Задзвонив телефон. Він взяв слухавку, вухо різонув роздратований голос директора:

– І довго ти будеш штани протирати!? Де нові клієнти!? Де гроші!? Ти дограєшся – звільню тебе к єдрєні фєні!! Що, думаєш висидиш когось?! Чи тобі хтось подзвонить!? Працювати, живо!!! Знайди хоч одного жирного клієнта!

КЛІО? – здивовано перепитав чоловік.

– Яке КЛІО?! – директор роздратувався ще більше і продовжив, вимовляючи по складах ключові слова власного звернення до підлеглого, – Клі-єн-та, кажу, шукай, жир-но-го!

– Вибачте, причулося. Вже йду, – зніяковів чоловік, поклав слухавку, зітхнув, встав, одягнув піджак, взяв течку і вирішив відвідати новий офісний центр.


П'ятнадцять хвилин перед шістнадцятою годиною. № 3.

– Коляска 38, коляска 38, – крізь густі радіоперешкоди наполегливо пробився жіночий голос.

– Так, Дюймовочка, – відповів у рацію таксист, продовжуючи вписувати букви у порожні клітинки кросворду.

– Просять вас на шістнадцяту годину особисто під’їхати.

– В офісний центр? – запропонував версію таксист.

– Як ви здогадалися? – здивувалося Дюймовочка.

– Я про своїх постійних клієнтів, Дюймовочка, знаю все, – а собі подумав, – Тому вони і постійні.

– То ви їдете? – запитала диспетчер.

– Звичайно, Дюймовочка, – запевнив таксист і промовив до себе, читаючи з кросворду, – Шістнадцять по вертикалі. Остання цариця Єгипту, – та впевнено вписав дев’ять букв, – «КЛІОПАТРА».

Після чого відклав газету з ручкою та поїхав на виклик.


П'ятнадцять хвилин перед шістнадцятою годиною. № 4.

Зазвучала мелодія футбольного маршу, сповіщаючи про вхідний дзвінок. Дідо легким рухом видобув мобільний телефон із внутрішньої кишені піджака. На екрані світився напис: «БредА дзвонить». Дідо натиснув зелену кнопку і почав розмову:

– Слухаю.

– Іване Тимофійовичу, – в слухавці забринів доброзичливий низький чоловічий голос, – Запрошуємо Вас до нас у гості, на новосілля, так би мовити. Ми оце переїхали в новий офіс, заходьте, будемо раді.

– Коли? – уточнив дідо.

– Та сьогодні, заходьте вже.

– А раніше ти не міг сказати? Може в мене ще є важливі справи.

– Іване Тимофійовичу, я знаю, що Ви любите заздалегідь планувати, але з тим переїздом трохи «зашилися» і не встигли Вас раніше попередити. Приходьте, вся команда буде в зборі.

– Добре, – примирливо закінчив розмову дідо і почав прикидати, як йому найкраще дістатися до нового офісного центру, але натомість з’явилася думка: «Треба купити гостинець новоселам», і дідо помітив перед собою велику вітрину магазину з вивіскою над вхідними дверима: «Продукти «КЛІО».

«До чого тут КЛІО?» – здивувався дідо, проте в магазин він зайшов. З метою придбати пляшку п’ятизіркового коньяку.


П'ятнадцять хвилин перед шістнадцятою годиною. № 5.

Молодий чоловік саме розмовляв по вуличному таксофону:

– То коли я можу підійти за грошима? – він уважно вислухав відповідь абонента, – Гаразд, домовилися.

Молодий чоловік повісив слухавку, сплюнув на землю, дістав цигарку, закурив. Раптом до нього підійшов чолов’яга в окулярах і з великим рюкзаком на спині, з мапою міста в руках:

– Здравствуйтє , – ламаною російською почав він, – Ізвінітє…

– Ну? – прихильно дозволив молодий чоловік.

– Скажітє, гдє єсть КЛІО?

– Шо? – перепитав співбесідник і взяв в руки мапу, – Яке таке КЛІО?

Лінії на мапі мало що прояснювали.

– Гдє-то тут, – тицьнув пальцем в мапу іноземець.

Молодик придивився у вказане місце і ще більше заплутався. А щоб відв’язатися від надокучливого чужинця, навмання махнув рукою:

– Там.

– Спасібо, – щиро подякував іноземець та пішов у вказаному напрямку.

А чоловік попрямував до нового офісного центру на зустріч із сумою триста умовних одиниць.

3


Вона вставила в друкарську машинку новий чистий аркуш паперу і продовжила нанизувати літери-намистинки на нитку своєї оповіді.


І саме того одного прекрасного дня від самого ранку ODIN працював як завжди. Вгору – вниз, вгору – вниз. Так одноманітно продовжувалося приблизно до шістнадцятої години, коли в його кабіну зайшло одразу п’ятеро людей.

ODIN бачив їх вперше: юний хлопець, поважний дідо з ціпком, усміхнений вусань, втомлений чоловік з течкою і тілистий коротун.

ODIN плавно закрив двері і почав повільно підійматися. І тут на нього щось найшло, точніше, щось в нього увійшло. Увійшло невідомо звідки, увійшло незвикло, не так, як в нього входять пасажири і не так, як в його двигуни входить струм. Увійшло так, що ODIN раптом зрозумів для себе одну важливу річ: «Він – більше, аніж просто ліфт. Він – УСЕ!».

Від такого просвітлення, якому позаздрив би будь-який буддист, високо в шахті ліфту коротнуло, посипалися іскри, і в офісному центрі пропало світло.

ODIN завис між землею і небом десь на рівні четвертого-п’ятого поверху офісного центру.


Тут кабіну під Нею злегка трусонуло. В ліфт якраз заходили пасажири. Вона звірила присутніх зі своїми нотатками і подумки відзначила:

– Все правильно. Всі на місці. Привіт, хлопці. Я знаю ваше недалеке майбутнє.

І десь між четвертим і п’ятим поверхами ліфт зупинився, бо в офісному центрі раптом пропало світло.

Наступні ж декілька хвилин Вона просто стенографувала почуте від пасажирів ліфту.


Залишками своєї свідомості ODIN ледве підживлював себе, а втім цього вистачало, щоб аварійна лампочка в кабіні змогла освітити розмову пасажирів.

– Чорт забирай! От халепа! – промовив втомлений чоловік з течкою.

– Раджу Вам не прикликати сюди усіляку нечисть. Майте терпіння, – зауважив дідо і поважно сперся двома руками на свій ціпок, притримуючи під пахвою загорнуту у папір пляшку коньяку.

– Не вчіть мене жити, – парирував втомлений чоловік з течкою, – І так проблем вистачає. А тут ще Ви зі своїми забобонами.

– Слишь, мєньше тєкста, кіслорода не хватить, – зауважив тілистий коротун.

Втомлений чоловік з течкою різко відповів:

– А ти мене «на слишішь» не бери!..

– Карочє, – перебив його тілистий коротун, – Ти вже свою пайку кіслорода схавав! Тепер заткни хлєборєзку і сопи в дві дирки! Поняв, да?

– Панове, досить сваритися, – додав своїх слів до загальної розмови усміхнений вусань, – Що ви, їй-Богу, тут і так тісно. Вийдете в коридор і там хоч пики один одному товчіть. А тут ви не одні.

– Конфлікт загострюється, – констатував дідо і звернувся до юного хлопця, – А Ви, молодий чоловіче, що з цього приводу думаєте?

– Нічого. Ви мене в свої справи не вплутуйте, – відповів юнак в оранжевій футболці.

– Ну, всі вже висловили свої думки з приводу незапланованої зупинки ліфту, може перейдемо до інших тем? – підвів риску дідо і додав, – А кисню всім вистачить. Вентиляція працює справно.

– Ага, якщо хтось шипуна не пустить, – підмітив тілистий коротун.

– Ти на кого, сволоч, натякаєш!? – блискавично відреагував втомлений чоловік з течкою.

І двоє пасажирів перейшли від слів до дій – в ліфті розпочався перший раунд невеличкої сутички. А незабаром з’явилася перша жертва – серед штовханини дідо упустив пляшку і вона розбилася об підлогу, наповнюючи ліфт ароматом п’ятизіркового коньяку.


Скориставшись паузою в розмові пасажирів ліфту, Кліо подумала «І що, ті бздури я маю записувати? Ні, треба щось міняти», – вирішила Вона і швидко продовжила друкувати.


Тим часом технічна служба не гаяла даремно часу і, отримавши свіжу потужну порцію електрики, ODIN поїхав далі.

Але з цієї миті вгору підіймався якісно інший ODIN.

4


Пасажири надто захопилися бійкою: одні участю в ній, інші – спостереженням за нею, тому й не відчули, що ліфт стрепенувся, ніби прокинувшись від сну, та продовжив підіймати їхні тіла вгору.

Через півхвилини ліфт знову зупинився, але тепер заплановано, для того, щоб відкрити свої двері та випустити пасажирів. І двері нарешті відкрилися.

Першими з ліфта вилетіли тілистий коротун і втомлений чоловік, але вже без течки; вони перенесли процес вияснення стосунків у партер, продовжуючи азартно гамселити один одного. Вочевидь, йшлося про щось дуже важливе для них.

Троє інших завмерли від несподіванки. Їхнім очам відкрилося щось вражаюче та неймовірне. Хоча в зеленій галявині з впадинами та узвишшями, що тягнуться ген-ген за горизонт, нема нічого вражаючого… Хоча в блакитному небі з рухомим візерунком білих хмаринок нема нічого неймовірного… Та все ж вражаюче і неймовірне полягало в тому, що ця галявина і це небо цілком реальні і присутні прямо тут – в приміщенні офісного центру.

Трохи оговтавшись від своїх перших вражень, троє пасажирів таки наважилися вийти з ліфту. Останнім на м’який смарагдовий килим ступив юний хлопець, тримаючи в руках окроплені коньяком борсетку і течку.


Муза відчула, як в неї від довгого сидіння по-турецьки затерпли ноги. Та й пасажири вже покинули ліфт. Поєднання оцих двох фактів спонукало Її змінити дислокацію, провести, так би, мовити, рекогносцировку. І силою наміру та думки Вона перемістила себе… Е-е-е. Як би то точніше виразитися… Е-е-е. Словом, перемістилася в одне місце, назвемо його так, бо описувати те місце просто нема сенсу, позаяк це потягне за собою довгі пояснення, можливо, з використанням якихось фізичних, хімічних чи алхімічних формул. Скажемо лишень, що тепер Кліо сиділа за широким столом, в м’якому шкіряному кріслі. Прямо перед Нею відкривався чудовий краєвид: блакитне небо, смарагдова галявина і п’ятеро істот на ній.


Нарешті два представники протиборчих сторін зрозуміли, що поле їхньої битви змінилося кількісно – значно розширилося у розмірах; та якісно – замість твердої підлоги ліфту вони відчули м’яку пружну приємну на дотик траву. Від нових вражень вони завершили спаринг, всілися і захекано розгледілися довкола.

Тим часом двері ліфта зачинилися і за якусь мить вже неможливо було сказати де ті двері відкривалися. Потім до людських вух долинула мелодія – так би мовити музичне тло довколишнього світу, в якому зненацька опинилися пасажири ліфту.

П’ятеро людей вслухалися в композицію і впізнали: «Jingle Bells». Видавалося, що музика створена якимось електронним приладом, тому, напевно, від неї і віяло чимось штучним та чужорідним. Слів не було, тільки музика без зупинки, без пауз, ніби конвеєр штампує нота за нотою і на кожній тридцятій секунді чувся вигук низьким басом: «HOU! HOU! HOU!».

Послухавши музику хвилини зо дві, усі п’ятеро одночасно усвідомили певну невідповідність – всі вони звикли чути «Jingle Bells» наприкінці грудня, взимку, коли холодно і всюди сніг. А зараз смарагдова трава і небесна блакить скоріше нагадували про спекотне літо. Чомусь від отакої розбіжності усім стало трохи моторошно.



скачать книгу бесплатно

страницы: 1 2 3 4

Поделиться ссылкой на выделенное