П. Несамбут.

Палаюча рука



скачать книгу бесплатно

© П. Несамбут, 2017


ISBN 978-5-4483-7259-9

Создано в интеллектуальной издательской системе Ridero

1

Людина вовтузилась, відчуваючи грубі руки на собі, але вирватись не вдавалось. Здається, десь далеко, чувся найрідніший голос на землі, та він раптово зник й незрозумілі розмиті кольори й картинки теж. Настала повна тиша й темнота. Мерзенний холод змусив зціпити зуби й вдихати тяжке повітря носом. Паніка наступала миттєво. Рухи сковували тверді холодні стіни й безпомічний крик починав зриватися з вуст. Та вирватися не вдається, й, мабуть, не вдасться ніколи.

– Гей, вставай! – енергійним голосом сказала стара в старій хустинці і брудному фартусі. – Пора йти, дід вже давно за річкою.

– Ні! – підірвався хлопець, мацаючи руками все навколо. Він, нарешті помітив бабусю. – А, це ти, зараз тільки вдягнуся. – його очі бігали по квадратній кімнаті, невеселий сон трішки його налякав, таке враження, що він колись його вже бачив, і не раз, але завжди було трохи моторошно.

– Йди поснідай і в дорогу! – обертаючись у дверях гукнула стара і її кроки легким шурхотінням простелились по хаті.

Білочолий юнак втомлено вдягнувся і пішов їсти, вже й забувши про набридливий сон. Зрештою він йому вже снився багато разів, тому й приводу про нього думати не було.

Легкий сніданок погано пішов, і його лице тепер було ще сумніше й задумливіше ніж завжди, ранок здавався ще похмурішим. Взувшись у високі резинові чоботи й зійшовши з кам’яного широкого ґанку, молодик вийшов на вузьку вулицю. За ґрунтовою дорогою, всипаною камінцями, косився різкий схил на кілька метрів, далі стара і трухла смуга лісу. За лісом був горбатий луг, порізаний рівчаками від води, яка інколи приходила на весні. Він зійшов вниз до своєї саморобної перекладини, між двома товстими деревами, й швидко підтягнувся десять разів. Хлопець вдихнув, скільки зміг, у свої юнацькі груди свіжого повітря. Юнак мав невисокий зріст і худу статуру, тому спорт був для нього завжди легкою забавкою. Після таких ранкових невимушених підходів, його хмуре лице пожвавлювалось, але після цього з нього не сходила задумлива непривітна гримаса. Темно-сірі очі завжди були повільні й не цікавим поглядом дивились на нудний світ, відтінюючи жаль до всього. Здавалося, що він завжди про щось думав, і був десь за пару світлових років від не важливої реальності. Та величну й всемогутню природу любив він по справжньому, хоч ніхто й ніколи цього не бачив на його овальному, трохи похнюпленому лиці.

До річки було кілька хвилин ходьби, а в шлунку трохи тяжіли два пересмажених яйця. Перейшовши вузеньку річку по мініатюрному містку, який був розташований там де вода завширшки була не більше двох метрів. Здається той місток перебудовували кожен рік заново, бо вода на весні його змивала. Далі була стежка через кумедні кущі, сюдою гнали стадо корів і дорога була, мов навіжені, круті хвилі. Хлопець пройшов ще кілька хвилин і опинився на просторому лузі за річкою, де зустрів свого сивого, високого діда.

– Грицю, бігом за он те озеро, треба зупинити стадо! – трохи схвильовано проказав дід, показуючи довгим пальцем на кругле озеро за сто метрів від нього.

«Добрий початок дня», – прикро подумав Гриць і помчав зупиняти стадо.

Через п'ять захеканих хвилин юнак вернувся до діда, старий прилаштовував старий велосипед під низьке дерево.

– Я зупинив їх за озером. – захекано мовив внук, дивлячись на діда поглядом, який не позволив би йому дати ще одне завдання.

– Добре.

Корови полюбляють гризти траву біля того озера. Зараз вони понаїдаються і ляжуть відпочивати, а нам можна вже зараз лягати. – всміхнувся дід сам до себе, побачивши це, аж таке стомлене, лице внука.

Гриць наче зрадів, а наче й ні, бо щось у нього ті сніданкові яйця зовсім погано пішли.

– Тоді я мабуть ляжу, щось мені зле. – бовкнув молодик. Гриць був доволі цікавий в плані розмови, завжди отак бовкав якісь короткі, іноді незрозумілі співрозмовнику, фрази. Ходив завжди смутний і невеселий, а очі його дивилися, наче в якусь чорну дірку в космосі що пролітала над землею, тільки в нього під ногами.

Настала немала спека. Стадо почало рух вперед по лугу в пошуках їстівного: на випалену сонцем траву й поодинокі дикі груші, або кущі глоду. Небажаючи виходити з під затінку дикої груші, пастухи піднялися. Червневе сонце дуже вже гріло, тому перспектива йти за коровами була трішки гірша, ніж лежання в холодку.

– Всі на місці? – спокійно спитав дід.

– Мабуть, всі. – так завжди відповідав хлопець. Вставляв «мабуть» поперед своїх думок, бо був він з тих хто вважав що все може змінитися в кожну секунду.

Стадо пішло далі: хлопець з дідом за ними. Перейшовши старий яр вийшли на ще ширший луг опинившись між двома річками. Та що текла з півдня (від наших пастухів) була в два рази менша від річки по праву сторону (на північ).

– Ну, тут і допасемо до вечора. – сказав дід, і влігся головою під старий глід на квадратну сумку з харчами.

– Я піду подивлюся на Десну.

– Іди, я покличу якщо знадобишся.

Юнак завернув на північ і попрямував до обірваних круч які дивилися на Десну з висоти стріхи звичайного будинку. Він стояв на кручі і дивився на швидкі води Десни. Потім глянув на небо й зелений ліс на тій стороні річки. Сонце гріло хлопцеві потилицю. Хлопець задумався, як то буває коли стоїш перед зорями ввечері (Гриць часто так робив на канікулах). Аж раптом він побачив посеред бурхливої течії велику рибу, схожу на маленький підводний човен. Юнак примружився: риба-човен випірнула на секунду і хлопцеві здалося (чи ні?), що вона якимсь незрозумілим чином озирнула все довкола й на частку секунди подивилася просто в здивоване спітніле лице хлопця. Потім почувся звук булькання як у підводних субмаринах, тільки моторошний і неземний – риба блискавкою пірнула під воду з такою швидкістю, що Гриць не встиг и оком кліпнути.

«Та ну, просто сонце напекло. Не міг же я, в якомусь селі зустріти НЛО?» – отак от мислив Гриць. Він якось дуже захопився цією інопланетною лихоманкою ще років зо два тому. Відтоді він у все це вірить, бо знає що все може змінитися в кожну секунду. «Невже ми одні в безкінечному всесвіті?» – такого просто не міг допустити Гриць у своїх думках, тому після побаченого довго сидів в інтернеті на мобільнику в пошуках якоїсь істини. Та нічого достовірного він так і не знаходив.

Все літо Гриць провів у селі. Щоранку він виходив до тихих берегів Десни в різних місцях, але нічого подібного більше не бачив. Сидів на березі мовчки і вдивлявся в зеленувату річкову воду. Срібні маленькі хвилі від вітру спритно бігали по поверхні, яка в штиль була гладенькою, незважаючи на доволі швидку течію річища. Отак, сам того не знаючи, він медитував, хоч і робив це на свій лад.

Одного без примітного ранку до нього підійшов, на вигляд старий, але енергійний чоловік з не приборканою бородою.

– Як ти? – звичним голосом поцікавився він.

– Непогано, – кинув хлопець, навіть не глянувши на нього, і здивовано перепитав, – а ви хто?

Краєм ока він бачив чоловіка схожого на лісника: зелена одежина і каптур, все трохи заношене, з кучею карманів та ще й борода, і очі в нього було спокійні й нагадували шелестіння лісу під час легенького вітерцю восени.

– Я частина цього світу, як і всі люди на землі.

– Мабуть. – кинув свою універсальну фразу хлопець. «Що це він від мене хоче?» – Гриць бачив його лише краєм ока і вирішив встати й повернутися до нього що б бути на рівних. Проробивши цей задум, він уже був розкрив рота щоб спитати чого це він тут з ним розводить, як лісник зник. Якось дивно Грицю зробилося: «Знову сонце напекло чи що? Та ще ж тільки ранок..»

Дивний чоловік більше не з'являвся.

За все літо хлопець говорив тільки з дідусем і бабусею, якщо не рахувати діалог з незрозумілим лісником. Самотність стала для хлопця нормальним явищем, він дуже багато читав про інопланетне життя і його це замкнуло в собі, цілі всесвіти він ховав у собі, але був завжди один. Частенько йому снилися різні теорії що ж буде з планетою, коли з'являться якісь неземні цивілізації. Від спалювання планети заживо до міжчасових мандрівок, де люди самі себе знаходили на інших планетах. Отакі от веселі сни були на канікулах сімнадцятирічного.

– Він сам обрав цей шлях, це його життя. – говорив дід, коли приїхав у вересні в гості до дочки. – Як у нього справи в школі?

– Каже, що «нормально», більше нічого, він взагалі мало говорить. – спокійно відповів батько Гриця.

– Йому сімнадцять, – почала знервована мати, – в нього такий період…

Розмова про хлопця скоро вичерпалася за браком інформації про звичний об'єкт розмови. Вони втрьох звернули русло бесіди в іншу річку. Пили добре заварений чай, в невеликому домі, що був розташований у селищі, яке на п'ятнадцять кілометрів віддалялось від Авдіївки.

Надворі світило сонце. Чай вже закінчувався, коли у двері увійшов школяр з ранцем на спині. В нього було кам'яне лице, як і останнім часом, але побачивши гостя він зобразив посмішку.

– Привіт! – вигукну хлопець, майже радісно не відводячи очей від такого цікавого заняття як скидання черевиків.

– Привіт, як справи в школі? – спитав дід.

– Нормально. – бовкнув хлопець і швидко пірнув у свою кімнату.

– Якийсь він дивний останнім часом… – сказав до батьків дід.

Більше хлопець нічого не чув бо вже закрив двері до своєї кімнати. Школа стала байдужа для нього, особливо коли наступив випускний клас. Після дивних літніх подій, щось дуже сильно його пересмикнуло. Гриць вже разів сто, мабуть, не міг переконатися, чи він те все бачив, чи йому й справді напекло? Він дуже багато читав та дивився різні документальні фільми про НЛО та все в такому дусі. Говорити він взагалі вважав за непотреб, і з його уст виходили тільки скупі відповіді у школі.

Сплинув Новий Рік. Після канікул у хлопця знову почали снитися «унікальні» сни, як він їх сам подумки й назвав. В снах був один і той самий моторошний зміст. Гриць вставав зранку вдома, снідав, і виходив до школи, але виходивши з хати його хапав за руку лісник (той, що приходив улітку) і вів за собою. Вони йшли в темноту, чорну, як смола, напруга завжди зростала з кожним кроком, та Гриць не міг вирватись. Через деякий час вони підходили до ще темнішого провалля, якщо таке взагалі можливо. Лісник ступав туди й тягнув у прірву за собою й хлопця. Гриць завжди пручався, та лісник казав (чи передавав йому подумки), що ступати в найтемніше провалля – це перемога. Та падіння в чорну діру не дуже приваблювало хлопця і він завжди тікав звідти скільки духу було. Отак він бігав по тій темноті вже декілька разів за зимні канікули.

Нічні жахи були періодичні і закінчились після не менш дивної пригоди. В кінці лютого було дуже холодно і зимовий покрив робив Десну не менш привабливою для очей, ніж влітку. Гриць вирішив з'їздити в гості до бабусі: його зараз дуже тягнуло на природу після цих кошмарів. Отож в суботу зранку він вибрався до зупинки автобуса і через двадцять хвилин уже був у селі. Сніжний покрив доволі сильно вабив би кожного у цю пору, тому Гриць мало не зойкнув дійшовши до Десни: так було гарно. «Ось чому нам треба навчатись: милуванню цією красою, а не ту муру яку ми вчимо в школі. Ось що треба тримати в голові. Тільки тут я по справжньому вільний, тільки тут я бачу, чому треба цінувати природу, тільки перед такою красою всі люди будуть в рівних». Гриць сидів на дні перевернутого дерев'яного човна, що був міцно примерзлий до землі і прикутий до могутньої верби. В глибокій, для його віку, задумі хлопець оглядав все довкола.

– Як твої пошуки? – розворушив тишу тихий, але чіткий чоловічий голос.

Гриць повернув голову вліво і побачив того самого лісника, він був у тій самій одежині, тільки в утепленій формі. Його очі так само були спокійні і здавалося в них вмістився цілий світ.

– Ви про що? – на-пів стриманим голосом запитав Гриць, здивувавшись що чоловік знає про його таємні пошуки інопланетного.

– Неземне життя, яке ти шукаєш, напевне, існує. Я бачив їх…

– Звідки ви знаєте? Ви за мною стежите?

– Я знаю про тебе все…

– Хто ви у біса такий? – Гриць уже не стримався, лють підхопила його на ноги, і він повернувся до всезнаючого лісника… Але він знову зник, і Гриць мертвим пнем простояв хвилину, дивлячись на місце де повинен був бути дивний чоловік.

«Шукай в житті, а не в інтернеті», – слова пролунали в голові Гриця доволі чітко й струмом просочились по всій задумливій голові.

– Що ви маєте на увазі? – трішки підвищеним голосом запитав Гриць до порожнечі, де мав би стояти лісник. Хлопець був упевнений, що це його дивні слова пробігли по його макітрі.

«Мабуть я зайшов занадто далеко, – думав Гриць, попиваючи чай на кухні у бабусі, – говорити з невидимим лісником, мабуть, скоро сам до себе буду в слух базікати. Шукай в житті? Це де ж можна марсіанинів шукати на землі? Невже це все насправді було?»

Настав початок березня й на вулицях почав танути сніг. Дороги змінились на грязьові ванни, по яких Гриць ходив до школи. Він не надто любив ці заняття, але він дуже прикипів до історії. Надіючись щось таки знайти після тих почутих слів, він невпевнено підняв руку на уроці історії і спитав:

– Чи можливо таке що прибульці вже не одноразово встрявали в справи людей? Ну, наприклад, Друга Світова яку ми вивчаємо, чи вам не здається що фашисти надто вже випередили всіх у розвитку?

В класі почався гул, деякі учні сміялись, деякі пильно дивилися на вчителя, а дехто був схожий на Гриця перед Десною – дивилися наче в нікуди, очевидно також вірячи в це.

– Можливо ти й правий, таких теорій багато, але щоб хоч одна була обґрунтована на сто відсотків я не бачив, тому підстав у це вірити в нікого не має. Це тільки теорії, не більше. – стримано відповів молодий вчитель історії. – Добре. Якщо більше питань немає то додому повторите цей урок. До побачення.

Продзвенів, радісний для дітей, дзвоник. Гриць схопив легкий ранець і вийшов з класу. Далі, без будь-яких зупинок і балачок, побрів до виходу зі школи. Вийшовши на шкільне подвір'я, роззирнувся («шукай в житті»).

– Треба спробувати. – сказав він сам до себе, і голова, наче так і було задумано, повернулася в бік церкви. – Те що треба.

Розім'явши ноги ходою, він крокував до білої зеленоверхої церкви, а в душі було якось не по собі: він перший раз пішов туди з власною волі. Гриць вважав що церква – це якесь обдиралово простих людей які «вірять в бога», а потім по святам напиваються так що ледь додому заповзають. Ось і вся віра і церква.

У церкві біля входу була лавка з релігійною атрибутикою. «А ну звісно, як же іще». Все довкола блищало, багато речей було з позолотою. Після кімнати з лавкою, розташувалась височенна стеля з куполом.

– Добрий день! – привітався з Грицем продавець. Це погана ідея відразу подумав Гриць, коли продавець уже щось белькотав, але Гриць його не слухав. «Золото… всюди… і мене змушували давати йому дари, молитися, вірити що він все сильний, а в нього тут золото… А в газеті оголошення що мала дівчинка помре, якщо негайно не зробити операцію, в батьків, звісно грошей на неї немає, а в нього тут золото… всюди… А дитина помре, зате „всевишній“ буде в золоті.» Щось дуже сильно задряпало Гриця в грудях, наче скажений кіт хотів розірвати його зсередини, розпач і смуток виповзали з далеких кутків душі й читалися мозком на повному оберті. Біль поступово замінювався люттю. Хлопець вибіг з церкви, залишивши продавця невдоволеним та збентеженим. Гриць біг, що є сили до озера за церквою. Біг вгамовував лють. Впавши на мокру траву перед озером він почав гамселити землю що є сили, і трохи розідрав кулаки та добряче вимазався.

«Невже нічого не змінилося? Невже історія нічому не учить людей? Чому все йде по колу? Знову і знову? Війна за війною, міняється тільки зброя якою нас убивають і все. Світ закам'янів, від часу створення християнства, та нас змусили повірити в прогрес, бо в нас з'явилися комп'ютери та все механізувалося. ТА ЩО ЦЕ В БІСА ЗМІНИЛО, ЯКЩО ЛЮДИ Й ДАЛІ ВБИВАЮТЬ ОДИН ОДНОГО?» На цих словах він згадав всі можливі війни й міцно прикрив обпалені очі.

«Забудь це все, ти не повинен про це думати людино»

Холодний голос закипів у голові Гриця, наче вариво не сильному вогні. Неземні полохливі відчуття забили дух в Гриця, і він обережно подумки спитав:

«Чому?»

«Бо світ такий як треба, тебе просто сліпить лють»

«І чому це я повинен вам вірити?»

«Ти занадто далеко зайшов людино. – голос став жорстокий і низький з нотою наказу. – Зупинись! Інакше мені доведеться застосувати силу.»

Гриць закам'янів, та вперто не вірив, що це відбувається з ним насправді, мабуть, не марно таки думав. Та тут в ньому заграла сильної мелодії тітка непокора: «А чому я повинен вас слухати? Якого біса ви робите в мене в голові?»

Гриць звернув увагу на озеро. З нього визирало те загадкове око, яке він бачив улітку. Яскравий спалах світла засліпив хлопця, коли Гриць все ж таки насмілився відкрити очі, то перед ним постала моторошна картина. Перед ним стояла людиноподібна рептилія. Вона була покрита великими лусками темно-зеленого кольору, трохи згорблена і мала сильнюще з вигляду тіло. Вона була одягнена в середньовічні легкі обладунки (тут дались взнаки Грицеві знання з історії). Голова була також в лусках і нагадувала голову ящірки, очі палали жовтим відблиском, в них не було білків. Вона відкрила свою пащеку в тричі більшу, ніж у людини, в роті виднілися гострющі зуби. Схоже вона зараз заговорить:

– Не туди дивишся людино. Дивись краще телевізор, бо забагато ти тут собі навигадував. – чоловічий бридкий голос був точно такий, як перед цим у Гриця в голові.

Суміш страху, подиву і безсилля охопили нажаханого хлопця. По тілу вже танцювали марш дикі мурахи, які тільки ускладнювали ситуацію. Холод оповив тіло і вдарив у мозок, сповіщаючи що треба рухатись, бо замерзнеш насмерть. Та коли мурахи на тілі вже виросли до тарантулів, було важко щось вигадати, і в Гриця нарешті вихопилося:

– Хто в-ви так-кий? – голос тремтів, хоча Гриць планував не виказувати своєї стривоженості, та, мабуть, ящір і так все зрозумів, бо Гриць, побачивши його, впав на землю з переляку й несподіванки.

– Ти далеко зайшов, – холодний голос свердлив вуха хлопця, – такі думки як твої недопустимі на цій планеті. Тому я скажу коротко: або ти перестаєш копати все про нас і думати всякі нісенітниці, або я буду змушений забрати всіх близьких тобі людей. Я все сказав, ще одна витівка і ти відчуєш мій гнів. З цими словами рептилія вхопила списа і кинулася на Гриця з шаленим криком, стрибнувши на нього з п'яти метрів, він уже на льоту замахнувся своїм жахливим списом. Грицем оволоділи рефлекси, і він не думаючи скрутився та закрився руками як тільки зміг. Ось вона ця мить страшного удару, думалося Грицю, та він нічого не відчув. «Я що вже помер?» – Гриць розкрив очі й подивився навкруги. Вже не було ні інопланетянина, ні дивного ока у темно-зеленій воді.

«Навіть і не думай комусь про це патякати, бо наступного разу удар буде справжній». Гриць уже було подумав, що йому намарилося, та це повідомлення у голові швидко спопелило цю думку. На її місце наплили інші тривожні думки, які не давали спокою ще тривалий час.

Тижні йшли в самоті один за одним, як скупчення кораблів у вузенькій протоці. Гриць нікому нічого не сказав, та й хто йому повірив би. Таке не кожен день діється. Тепер він був упевнений що бачить того інопланетянина у день десь на вулиці, наче він за ним стежить. Відчуття було доволі моторошне, зважаючи на те, що він пригрозив йому нікому нічого не патякати й не думати («це як взагалі?»). Тому Гриць взагалі мовчав, наче води в рота набрав, та хіба хто й що помітив – він і раніше таким був. Отак і йшов час, не зачіпаючи Гриця, бо його проблема, наче пришпетелила його до дна глибокої річки, не даючи змоги навіть дихати. Та однієї п'ятниці, на вістрі початку довгожданих вихідних, він вирішив провідати бабу та діда.

Після уроків він подався додому, зібрав речі й пішов на автобус який довезе його до села. Вже через півгодини він сидів на березі річки, в легенькій куртці та спортивних штанах. Вітер куйовдив його біле коротке волосся, а хмуре лице намагалося щось побачити у бистрих водах Десни. «Де ж він є?» – хлопець чекав того чудного лісника, бо незрозумілим чином Гриць знав, що він йому допоможе. Як тільки погляд хлопця зробився каламутним і він бачив поперед себе тільки свої думки, які літали над водою, спокійний голос плавно ліг йому у вуха:

– Що ти хотів від мене дізнатись?

На цей раз хлопець не здивувався, а навпаки, відчув, що тільки цей, на вигляд непомітний бородань, зможе йому допомогти. Тому хлопець поволі встав й глянув у вічі спокійного лісника:

– Що мені робити? – він сказав це без подробиць, бо чомусь уже знав, що лісник і так все знає про його прикре становище: це було видно в його очах і його реакції на запитання, адже він не трохи не збентежився.

– Це залежить тільки від тебе. Але знай ця розмова змінить усе. Межі вже не буде, ти щойно її переступив, поговоривши зі мною і знищивши тонку грань.

– Яка ще межа? – відчуття, що лісник знає про що мова, розтануло й водою хлинуло в лице Гриця. – Я про інопланетянина! Він мені погрожував, казав, що «забере» всіх моїх близьких, якщо я буду далі «винюхувати» про них. Він сказав, щоб я краще дивився телевізор, але там я нічого цікавого не побачив. Я думаю, – хлопець затнувся на кілька секунд, – я з'їхав з глузду…



скачать книгу бесплатно

страницы: 1 2 3 4 5