скачать книгу бесплатно
Симфонiя почуттiв
Ольга Яворська
Книжку сучасноi письменницi Ольги Яворськоi складають морально-психологiчнi твори, якi захоплюють цiкавими сюжетами, фiлософським осмисленням сувороi дiйсностi, вiдвертiстю, непiдробленою щирiстю i любов’ю до навколишнього свiту. Кожен твiр – це свого роду кадр кiнострiчки: глибоко змiстовний, насичений яскраво вираженими почуттями i подiями, забарвлений фарбами, звуками i запахами рiдноi природи, наповнений авторською закоханiстю в художне слово.
Ольга Яворська
Симфонiя почуттiв
Божевiльна
До неi в селi вже звикли. Ходила, виряджена у що потрапить, розпустивши по плечах передчасно посивiле волосся. Йшла, несучи в руках клунки зi старою одежею, яку розкладала при дорозi, як гуманiтарну допомогу, i намагалась продати.
Колись вродливе обличчя загострилось, посiрiло, в очах з’явився той дивний блиск, який бувае у душевно хворих. То говорила сама з собою, то смiялась дрiбним смiхом, то спiвала надривним високим голосом. Кожноi недiлi бiгла до церкви, але спокiйно вистояти Службу Божу не мала сили. Кланялась по три рази в три сторони, чогось шукала в клунках, якi завжди мала з собою, на щось вказувала пальцем i з острахом хрестилась. Коли кiнчалась Служба, ставала бiля входу до церкви i голосно кричала, що зараз всiм голодним i знедоленим даватимуть iсти.
– Сюди, сюди! Ви не помрете з голоду, нiхто не помре. Тут, у Венецii, вас нагодують. Тут Італiя. Хто приiхав на заробiтки i не знайшов роботи, най не журиться. Ставайте в чергу, всi в чергу!
Люди з острахом дивилися на Мар’яну, що ще донедавна була найкращою дiвчиною в селi, перешiптуючись.
То з нею в Італii таке трапилось.
– Донеслись чутки, що над Мар’яною поглумився роботодавець, а потiм продав у будинок розпусти.
– Хто зна, що там було. Може, за грiхи Господь таку кару послав. Кажуть, що ii баба живу дитину стратила, а за грiхи до сьомого поколiння вiдповiдати треба.
– Яка ж то дiвчина була – розумна, вродлива. З моею дочкою в одному класi вчилася. Хтось iз учителiв цього року ii фотокартку з дошки пошани зняв. Вона, коли дiзналася, прибiгла i довго стояла перед тою дошкою, прикладаючи руку до мiсця, де була свiтлина.
– Не доведи, Господи.
* * *
– Мамо, вуйко Іван зрубав вишню. Їi тiло вже змертвiло, але лишилася душа. Вона бачить небо.
– Мар’яночко, вишня не мае душi.
Мама обнiмае дочку за плечi, але та вириваеться з обiймiв i дивиться в небеса.
– Мамо, це правда, що людська пристань у небесах?
– Правда, доню.
– Боже, вишня вся в кровi, а страшний сивий птах видзьобуе iй очi. Чому нинi площа така безлюдна, немае жодного украiнця?
– Ти дома, дитино моя, ти бiля мене, Мар’яночко.
Прибита горем мати заламуе руки до неба.
– Чому ж ви ii до лiкарнi не вiдвезете? – пита несмiливо сусiдка з-за тину.
– Та ж лежала пiвроку у Львовi на Кульпаркiвськiй, нiчого не допомогло. А яка дiвчина була – вiдмiнниця навчання, спiвачка, танцюристка. Так просилася з тiеi лiкарнi додому, що мое серце не витримало. Все одно ради iй нiхто вже не дасть.
– Може до людей пiти, вiдмовити лихе.
– Ходила я й до екстрасенсiв, i до бабок-шептух, i до ворожок. Хiба грiхи набавляемо, а порятунку нi вiд кого. Якби ж то я таку бiду знала, не пустила б дитину з хати. Об’iздила пiвсвiту i заробила на велике горе.
«Ой зелене жито, зелене…» – спiвае Мар’яна.
* * *
Сонце опускаеться до заходу, розсипаючи пригорщами промiння по пахучих липах. Мар’яна, одягнена у лахмiття, iде селом, простягаючи руку.
– Я жебрачка. Менi напророчили вiтри жебрати по цiлому свiтi. На майданi жебракiв не годують, жебраки всi бiля церкви. Мене нiхто не продасть i не купить, бо я народилася пiд щасливою зорею. Хто любить сонце, бiлокрилi хмари i буйнi вiтри, того нiхто не продасть.
Раптом вона побачила кущi розкiшних троянд, що розцвiли на чужому городi. Кинула своi клунки, перелiзла через паркан i клякнула перед квiтами.
– Яка дивна мелодiя вашого голосу. Ви – моя лебедина пiсня. За лiсом, за пралiсом золота дiжа заходить, – i засмiялася. – Блукало сонечко по небi i не бачило, яка тут чарiвна краса.
Нахилилася над квiтами, цiлуючи iх. Потiм встала i пiшла, високо пiднявши голову, залишивши на дорозi клунки.
– Мене не продасть нiхто, бо в мене виросли крила. Я вмiю лiтати, я бiла птиця. Вам, чужинцям, цього не збагнути нiколи. Я загублюся в небесах i нiхто мене нiколи не знайде.
Тихо пiдходить до гурту молодi, що зiбрався на вулицi. Нечесане волосся перев’язане чорною стрiчкою, бiла обшарпана сукня, одягнена поверх чорного довгого плаща, робить ii подiбною до привида.
– Як гарно у Львовi, правда? Це найкраще мiсто у свiтi, краще вiд Риму i Мiлану.
– Мар’яно, куди це ти так нарядилась? – запитав хтось з гурту.
– Наряджають мертвих, а я жива. Шкода, що ви всi мертвi, що вашi душi закам’янiли i iм нiколи не сягнути висот Господнiх.
– Ну i дае, – зареготав темночубий хлопець.
– Пам’ятайте, що любов i людянiсть – основа життя. Дорога моя мандрiвна, вiра моя всесильна.
Вона пiднесла очi до неба.
– Днi не можна знищувати так, як ви це робите, кожен день треба прожити.
– Мар’яно, ти ж фiлософ, – iронiчно усмiхнувся вродливий юнак, затягуючись цигаркою.
– Шлях до неба повинен бути свiтлим, його не треба засмiчувати необдуманими словами. Вiдкрийте слiпi очi i ви побачите який прекрасний свiт. На рiцi Днiстрi купаються бiлi лебедi. Коли я була в Італii, згорiли Карпати, залишивши за собою попелище. Я листочком кленовим на Украiну прилетiла.
– Що вона таке говорить? – пошепки запитала бiлява дiвчина.
– Говорить, що на голову збреде, хiба не бачиш – вона божевiльна, – ще тихiше вiдповiла iнша.
Мар’яна замрiяно всмiхнулась i пiшла, простягнувши вперед руки:
– Ой зелене жито, зелене…
Нечутний схлип
Володя слухае музику. Лежить iз заплющеними очима й слухае… Добре, що у нього навушники, а поруч з ним бабуся Марiйка. Молода, гарна, з пишним свiтлорусим волоссям i синiми, як льон, очима. Всi думають, що це його мама.
Володя ще не усвiдомлюе величi сонати, яка звучить, але музика дае вiдчуття висоти, висоти безмiрноi, як дитяча туга.
Чотири години… Це ж зовсiм недовго лежати. А опiсля пiднiметься, ходитиме по палатi, слухатиме передзвiн каштанiв за вiкном i думатиме про маму, яка вiддасть йому свою нирку. Завтра – те саме… Його знову пiдключать до штучноi нирки. І так буде до тих пiр, поки не зроблять пересадку. Їх обох готують до операцii.
А десь далеко вiд Киева трепетнi Карпати в осiннiх сiножатях, в дiдусевiм саду голосно гупають яблука, цвiте верес i грають у футбол його ровесники. Гомiн i галас на стадiонi, воротар приймае удар, смiеться сонце i гелгочуть, вiдлiтаючи у вирiй, дикi гуси. Засинаючи, вiдчувае, як розчиняеться у серцi музика болю.
Приснилось, що вибираеться з чорноi води в повiтряно-бiлий простiр, вдивляеться в блакитнi барви бездонних небес, що простягнулися у вiчнiсть. І мариться йому мама, яка завмирае ночами у тузi, бо iй сниться, що падають зорi.
Звучить крiзь вiдстань прекрасна i сумна пiсня. Володя прокидаеться i вiдчувае всепереможну жагу життя.
Коли священик оголосив у церквi, що хтось пожертвував на храм вiсiмдесят гривень, то тiльки бабуся Марiйка знала, що це Володя прискладав цi грошi, збираючи iх по гривнi, бо щиро вiрить у Боже милосердя. Хлопчик бере у руки олiвець, малюе розпечене сонце, голубе озеро, що вiддзеркалюе сумовитi дерева i маминi очi. Нечутний схлип вириваеться з дитячих грудей, повiльно вiдступае бiль i тиха радiсть, що в нього найкраща у свiтi мама, переповнюе душу.
Прокляття
Василь Лiсовецький почав глухнути посеред лiта. Зрозумiв це, коли перестав чути цокання годинника i спiв пташок. У головi час вiд часу з’являвся дивний шум, пiсля якого звуки навколишнього свiту ставали все тихiшими. Дружина слiзно просила Василя поiхати до лiкаря, але вiн вперто вiднiкувався. Лише коли почав iще й слiпнути, зрозумiв, що самотужки з хворобою не впораеться.
Дiагноз прозвучав, як найжорстокiший вирок: пухлина головного мозку. Пiсля важкоi операцii та кiлькамiсячного перебування в столичнiй клiнiцi Василь повернувся додому глухим i слiпим.
Дружина водила чоловiка за руку всюди, куди ходила сама, голила, купала, щоденно одягала його в чисту сорочку, розчiсувала йому волосся i дякувала Боговi, що зберiг Василевi життя.
* * *
Василя з Ганнусею, або, як вiн називав ii, Нусею, звела доля на початку сiмдесятих рокiв. Закiнчивши музичне училище, парубок працював у селi завiдувачем клубу i вчителем музики одночасно. Вiн був неабияким скрипалем, органiзував ансамбль «Лейбики», члени якого згодом здобули славу весiльних музикантiв. Високого, вродливого та завжди веселого юнака немов магнiтом тягнуло до гурту, скрипки та дiвчат. За заробленi на весiллях грошi купив мотоцикл «Ява» i гасав на ньому по селу, як навiжений. Будь-яка робота горiла у Василевих руках. Вiн постiйно жартував, спiвав, а за найменшоi нагоди звабливими очима закохував у себе дiвчат i навiть молодиць.
Василева мати мала крутий норов, тому, пiдбираючи собi невiстку, а синовi дружину, знаходила гандж чи не в кожноi сiльськоi дiвчини.
Якось на початку сiчня, коли морозяне зимове повiтря дихало пекучим холодом, юнак, роздягнувшись до сорочки, рубав дрова. Рипнула хвiртка, i на подвiр’i з’явилася Леся, Василева молодша сестра, яка навчалася у Львовi, з незнайомою дiвчиною.
– Знайомтеся, – сказала замiсть привiтання. – Це – мiй брат Василь, батяр i гульвiса, а це – моя однокурсниця i подруга Ганнуся, вiдмiнниця, художниця i невиправна мрiйниця.
– Доброго дня, – привiталася Ганнуся, простягаючи Василевi почервонiлу вiд морозу руку.
– Чому така студена? – здивувався юнак i декелька разiв гаряче хукнув на задубiлу долоньку.
Дiвчина знiяковiла, притулила зiгрiту долоню до свого личка i з подивуванням та захопленням подивилася на вродливого парубка, який легко, немов iграшкою, забавлявся сокирою, пiдкидаючи ii високо так, що вона, декiлька разiв перевернувшись у повiтрi, знову потрапляла йому до рук.
А наступного дня, проводжаючи дiвчат до потяга, Василь запросив Ганнусю приiхати до них пiд час зимових канiкул.
Нiщо не проходить повз материнське око. Магда Лiсовецька (Василева мати) придивилась, що Ганнуся не достатньо вродлива, що фарбуе нiгтi та брови.
– Ото, синойку, – почала облесно, – такi файнi дiвки вертяться близойко, що зiр ся губить. Невелика то штука, дiтинко, зв’язатися з мiською зайдою, яка зупи зварити не вмiе. Чуже – воно завсiгди чуже. За домом, за родинов бануватиме, д’хатi десять лiт не привикне. А ци-с видiв, синойку, яке воно тонойке, волосiв’я пасмами, нiс пиркатий. Та ти красен, як ясне сонейко, всьо при тобi. Маеш на столi i в коморi, спiваш, як соловейко, горiвков ся не обпиваеш. Ци не вглупiеш у зайду залюбитися?
Василь почувався враженим у саме серце.
– Краса, мамо, у душi захована, – промовив докiрливо.
– Ого-го, сину, много ти знаеш, де що сховане. Потихойки, помалейко, не кiпишуй. Туткаль жиеш, туткаль i шукай собi дiвча. Оно по сусiдству Марися Митрова – бiленечка, iз сивими вiчками, з чорними брiвками. Бери, закiль не пiзно, закiль нихто не злакомився на камiницю, то i е твiй час.
– Але ж я нiчого до неi не вiдчуваю.
– Притисни кiлька разiв д’собi, то й вiдчуеш. Ба, а до сеi вже-с за один день вiдчув? Смiх, та й годi. Чи ти вслiп, що не видиш, яка вона магулювата?
– Годi, мамо. Дiвчина як дiвчина. Дуже мила, приемна, – не здавався Василь.
– Бодай-сь вслiп… та бодай-сь вслiп, коли не видиш того, що всi видят! Ти ii тепер не видиш, а коли увидиш, буде запiзно. Кулаки меш гризти, а не вiдтрутиш, бо то вже твое.
На зимовi канiкули Леся приiхала без Ганнусi, бо мама заборонила привозити подругу. Василь, не довго думаючи, гайнув до Рогатина, де жила дiвчина, незважаючи на маминi заборони i прокльони.
* * *
Не сподiвалася побачити Василя, але неймовiрно зрадiла його приiзду.
– У першу хвилину, коли-м тебе побачив, зрозумiв, що ти менi вже люба. Маеш бути моею.
– У вашому краi людину звiдусiль оточуе казка, – шепотiла щасливо.
– Житимеш у нашому краi. Житимеш у казцi.
– Мовчи, бо наврочиш.
– Мовчу.
* * *
Не допомогли нi материнськi сердитi сльози, нi батькове похмуре мовчання. Василь щотижня iздив до Львова, разом з Ганнусею вони ходили в музеi, на концерти, цiлувалися, обнiмалися, а пiсля Зелених свят написали заяву до РАЦСу. За мiсяць отримали свiдоцтво про одруження. Опiсля поiхали на озеро Синевир, до фортецi Тустань i на скелi Довбуша.
– Загадай бажання, i я його виконаю, – шепотiв щасливо, цiлуючи молоду дружину.
– Хочу, щоб ти освiдчився менi по-бойкiвськи, – кокетувала Ганнуся.
– Нусю-Нусечко! Люблю тя так щиро, як можна лиш любити. Цiлував би-м тя сночи i зранейка, як малейке дiтинча, водив би-м тя горами i долами, щоби всi люди, якi нас увидят чудувалися нашому великому щистю. Загартав би-м тя у такi збиранки, яких нихто николи й не видiв, укладав би-м тя горiлиць на пахучому сiнi, щоб звiзди небеснi засвiдчили, яка-сь красна, вiддав би-м те остатну сорочку, лем би вiчка твоi до мене смiялися.
Вiдтодi i стала Нусею.
* * *
Нуся з Василем учителювали. Їхне життя, як тепле лiтне повiтря, попливло розмiрено i спокiйно. За пiвтора року в подружжя народилася донечка Настуня, а невдовзi пiсля хрестин молода сiм’я переселилася у новозбудовану хату, стiни якоi Нуся розфарбувала власноруч.
Коли переступили порiг новоi оселi, подала Василевi скрипку i попросила заграти «на долю». Невiдома iй досi мелодiя звучала то розпачливо, то щасливо, то весело, то звабливо. Закоханi душi з’едналися у тому пiсенному вирi блаженства, сподiваючись на добру i щасливу долю.
* * *
Всепереможна пристрасть Василя до божевiльно швидкоi iзди не вщухла навiть пiсля народження дитини. Якось у недiлю, обминаючи п’яного сусiда, не впорався з керуванням i перекинувся, добряче вдарившись головою до дороги. Не пам’ятае, хто його пiдняв, хто допровадив додому. До лiкарiв не звертався, бо вважав, що голова була захищена шоломом i що все само собою минеться.
* * *
На Покрову Нуся одягнула чоловiка у вишиванку i повела через лiси у сусiдне село до його рiдноi сестри Лесi на празник. Ішли помiж зеленими соснами i ялицями, мiцно тримаючись за руки, наче дiти. Сонце пригрiвало, немов посеред лiта, i тiльки пожовкле листя у мовчазному лiсi нагадувало про осiнь.
