Владимир Набоков.

Лоліта



скачать книгу бесплатно

Передмова

«Лоліта, або Сповідь білого вдівця» – такий подвійний заголовок передував химерному рукопису, що його отримав автор цієї нотатки. Автор записок, «Гумберт Гумберт», помер у в’язниці від серцевої недостатності 16 листопада 1952 року, за кілька днів до початку судового процесу в його справі. Його захисник, мій близький друг та родич, есквайр Клеренс Чот Кларк, тепер призначений до Колумбійської Окружної колегії, попросив мене відредагувати цей рукопис, виконуючи заповіт свого клієнта, один із пунктів якого вповноважував мого видатного кузена вирішувати всі питання стосовно підготовки «Лоліти» до друку. Можливо, на рішення Кларка вплинуло те, що обраний ним редактор нещодавно отримав нагороду Полінґа за скромну працю («Чи мають зміст почуття?»), де зокрема йшлося про деякі хворобливі стани та збочення.

Моє завдання виявилося простішим, ніж очікували ми з Кларком. Окрім кількох виправлень очевидних синтаксичних помилок та ретельного видалення нечисленних чіпких деталей, що, попри зусилля самого «Г. Г.», залишилися в тексті дороговказами та надгробками (вказуючи на місця та імена людей, котрі добрий тон змушує приховати, а співчуття – пощадити), ці дивовижні спогади залишено недоторканими. Химерне авторове прізвисько – його власна вигадка; та не виникає жодних сумнівів, що ця маска, крізь яку палають два гіпнотичних ока, повинна залишитися на своєму місці згідно з волею її носія. Якщо «Гейз» лише римується зі справжнім прізвищем героїні, її ім’я занадто тісно сплітається з найпотаємнішими волокнами книги, аби його можна було змінити; однак (як читач незабаром переконається сам) жодної практичної необхідності робити цього немає. Найдопитливіші можуть знайти згадки про злочин «Г. Г.» у щоденних газетах за вересень-жовтень 1952-го; а його причини та мета відкрилися лише у світлі моєї настільної лампи.

На догоду старомодним читачам, котрі мріють дізнатися про подальшу долю «реальних» людей із цієї «правдивої» історії, додам кілька деталей, що їх я отримав від пана «Віндмюллера» з «Ремсдела», котрий забажав залишатися невідомим, аби «довга тінь цієї похмурої та брудної історії не лягла на товариство, до якого він має честь належати». Його донька «Луїза» зараз навчається на другому курсі коледжу; «Мона Даль» вчиться в паризькому університеті; «Рита» нещодавно вийшла заміж за власника готелю у Флориді. Дружина «Річарда Ф. Шиллера» померла під час пологів, народивши мертву дівчинку, на Різдво 1952 року у віддаленому північно-західному поселенні Сіра Зірка. «Вівіан Даркблум»11
  В оригіналі Vivian Darkbloom – анаграма до імені автора Vladimir Nabokov. У російському перекладі Набоков пише «Г-жа Вивиан Дамор-Блок (Дамор – по сцене. Блок – по одному из первых мужей)…», натякаючи на роль Блока в розвитку власної поетичної творчості.

(Тут і далі прим. пер.)


[Закрыть] написала біографію «Мій Ку-мир»22
  Героя біографії друзі часто називали Ку.


[Закрыть]
, котра незабаром вийде у світ і котру критики, ознайомившись із рукописом, уже назвали її найкращим твором. Охоронці згадуваних у «Лоліті» кладовищ не повідомляють про появу привидів.

Якщо вважати «Лоліту» просто романом, то ситуації та емоції, про які тут ідеться, залишатимуться для читача дратівливо-незрозумілими, а надто якщо позбавити їх життя, прикриваючись банальними ухиляннями. Чесно кажучи, в усьому творі немає жодної непристойності; справді, грубий міщанин, навчений сучасною модою приймати без жодних нападів нудоти щедрі розсипи трибуквених слів у пересічному романі, здивується, не знайшовши їх тут. Якщо ж на догоду цьому парадоксальному ханжі редактор спробував би розбавити сцени, котрі певній уяві видадуться «збудливими» (з цього приводу дивіться історичне рішення, винесене 6 грудня 1933 р. вельмиповажним Джоном М. Вулсі щодо іншої, значно скандальнішої книжки33
  Суд під головуванням Д. М. Вулсі ухвалив рішення зняти заборону на публікацію в США роману Д. Джойса «Улісс» і створив прецедент для перегляду законів про видавничу справу.


[Закрыть]
), чи уникнути їх, довелося б узагалі відмовитися від публікації «Лоліти», оскільки саме ці сцени, безпідставно засуджувані кимось за начебто зайву чуттєвість, виявляються найдієвішими засобами в розгортанні трагічної історії, що неухильно рухається до свого не менше ніж морального апофеозу. Цинік скаже, що те саме стверджує комерційна порнографія; ерудит може заперечити, запевняючи, що палк? сповідь «Г. Г.» – просто буря у склянці води; що принаймні 12 % дорослих американців чоловічої статі – згідно зі «скромними» підрахунками доктора Бланш Шварцман (цю інформацію отримано в особистому спілкуванні) – так чи інакше щороку насолоджуються тим особливим досвідом, який так розпачливо описує «Г. Г.»; що, якби того фатального літа 1947-го наш автор щоденника пішов до професіонального психопатолога, катастрофи б не сталося. Однак тоді не було б і цієї книжки.

Вашому коментаторові можна пробачити повтори того, на чому він наголошував у своїх книжках та на лекціях, тобто що «непристойне» часто буває просто синонімом «незвичного»; видатний витвір мистецтва, звісно ж, завжди оригінальний, тому за своєю природою покликаний певною мірою несподівано шокувати. Я не маю жодних намірів прославляти «Г. Г.». Немає жодних сумнівів у тому, що він огидний, що він ниций, він – яскравий приклад моральної прокази, у ньому сплелися жорстокість та грайливість, котрі, можливо, свідчать про приховане страждання, але не додають йому привабливості. Його дивакуватість тисне на інших. Чимало його повсякденних розмірковувань щодо людей та краєвидів Америки просто смішні. Розпачлива чесність, що тріпотить у цій сповіді, не звільняє його від гріха диявольського лукавства. Він ненормальний. Він не джентльмен. Однак його співоча скрипка своїми чарами збуджує в душі ніжність і співчуття до Лоліти, котрі змушують нас захоплюватися книжкою, попри відразу до автора!

«Лоліті» як опису клінічного випадку, безумовно, судилося стати класикою в колах психіатрів. «Лоліта» як художній твір значно виходить за межі сповіді; однак для нас за її наукову значущість та художню цінність значно важливіший етичний вплив на серйозного читача, адже цей болючий особистісний аналіз ховає в собі загальну мораль. Примхлива дівчинка, самозакохана мати, засліплений бажанням маніяк – це не просто мальовничі персонажі унікальної розповіді; вони попереджають нас про небезпечні тенденції, вказують на ймовірні пороки. «Лоліта» повинна змусити всіх нас – батьків, соціальних працівників, педагогів – із невтомною пильністю та проникливістю докласти всіх зусиль до виховання кращого покоління в безпечнішому світі.

Джон Рей-молодший44
  Дослідники вважають, що це ім’я з’являється в романі не випадково. Так звали англійського натураліста ХVII століття, автора класифікації комах. Як відомо, Набоков зробив значний внесок до ентомології.


[Закрыть]
, доктор філософії
Відворт, Массачусетс

Частина 1

1

Лоліта, світло мого життя, полумінь мого тіла, мій гріх і моя душа. Ло-лі-та: кінчик язика рушає в подорож піднебінням, робить три кроки й на останньому торкається зубів. Ло. Лі. Та.

Вона була Ло, просто Ло, стоячи вранці в одній шкарпетці, півтора метра без трьох сантиметрів. Вона була Лолою в слаксах. Вона була Доллі в школі. Вона була Долорес на пунктирах документів. Але в моїх обіймах завжди залишалася Лолітою.

Чи мала вона попередницю? Так, мала, авжеж мала. Правду кажучи, якби одного літа я не закохався в певну першопочаткову дівчинку-дитину, Лоліти могло б узагалі не бути. Це сталося в одному князівстві на березі моря. Ох, а коли ж це було? Приблизно за стільки ж років до Лолітиного народження, скільки мені було того літа. Убивця завжди потішить вас красномовною прозою, можете на нього покластися.

Пані та панове присяжні, зразок Номер Один – те, чому заздрили погано поінформовані, наївні, благороднокрилі серафіми. Помилуйтеся цим тернистим клубком.

2

Я народився в Парижі 1910 року. Мій батько був лагідною людиною з легким характером та справжньою мішаниною генів – громадянином Швейцарії австро-французького походження з дрібкою Дунаю в жилах. За мить я збираюся роздати вам кілька чарівних, блискучих синіх листівок. Він володів розкішним готелем на Рив’єрі. Його батько й обидва діди продавали вино, прикраси та шовк відповідно. У тридцять він побрався з англійською дівчиною, донькою Джероніма Дунна, альпініста, й онукою двох дорсетських пасторів, фахівців у рідкісних галузях – палеопедології55
  Палеопедологія – галузь палеогеографії, що вивчає давні ґрунти. Палеогеографія – наука про фізико-географічні умови, що існували на Землі в геологічному минулому.


[Закрыть]
та еолових арфах66
  Еолова арфа (названа на честь бога вітру Еола) – дерев’яна рамка з кількома натягненими на ній струнами з жил, що, коливаючись від вітру, звучать ніжним тембром; інструмент, струни якого перебирає вітер.


[Закрыть]
відповідно. Моя надзвичайно фотогенічна мати загинула в результаті дивного нещасного випадку (пікнік, блискавка), коли мені було три, тож у мене від неї нічого не залишилося, крім теплого гнізда в найтемнішому минулому, у западинах та ущелинах пам’яті, над якими – якщо ви досі спроможні миритися з моїм стилем (я пишу під наглядом) – сідає сонце мого раннього дитинства: безсумнівно, вам усім відомі запашні останні краплі дня, що висять разом із мошвою над якимось розквітлим живоплотом, у них несподівано потрапляєш на прогулянці та проходиш крізь них біля підніжжя пагорба в літніх сутінках – спека, мов у хутрі, й золотава мошва.

Старша сестра моєї матері, Сибілла, з котрою побрався і котру невдовзі покинув батьків двоюріднй брат, була в нашій родині за безкоштовну гувернантку та покоївку. Пізніше хтось казав мені, що вона була закохана в мого батька й він легковажно цим скористався одного дощового дня, утім одразу викинув усе з голови, щойно погода покращилася. Я неабияк прив’язався до цієї жінки попри суворість – фатальну суворість – деяких її правил. Можливо, їй хотілося з часом зробити з мене кращого вдівця, ніж той, яким був мій батько. Тітка Сибілла мала блакитні очі з рожевими повіками та бліде, наче з воску, обличчя. Вона писала вірші. Була поетично марновірною. Казала, що знає – помре невдовзі після моїх шістнадцятих уродин, і так і зробила. Її чоловік, успішний комівояжер парфумерної фірми, здебільшого проводив час у Америці, де врешті-решт заснував власну справу та придбав деяку нерухомість.

Я зростав щасливою, здоровою дитиною в яскравому світі ілюстрованих книжок, чистого піску, помаранчевих дерев, дружніх собак, морських краєвидів та усміхнених облич. Розкішний готель «Мірана» обертався навколо мене приватним усесвітом, побіленим вапном космосом, усередині більшого синього, що сяяв іззовні. Усі, від кухарчука в фартусі до монарха в літньому костюмі, любили мене. Літні американки, обіпершись на ціпки, нахилялися до мене, мов Пізанські вежі. Збанкрутілі російські княгині не могли розрахуватися з моїм батьком, проте купували мені дорогі цукерки. А він, mon cher petit papa77
  Мій любий татусь (фр.).


[Закрыть]
, брав мене кататися на човні та велосипеді, вчив плавати, пірнати і стояти на водних лижах, читав мені «Don Quixote»88
  «Дон Кіхот» (ісп.). Роман Мігеля де Сервантеса Сааведра.


[Закрыть]
й «Les Mis?rables»99
  «Знедолені» (фр.). Роман В. Гюґо.


[Закрыть]
, а я обожнював і поважав його та радів за нього щоразу, підслухавши, як слуги пліткують про його різноманітних коханок, доброзичливих красунь, котрі багато мною займалися, воркували та лили дорогоцінні сльози над моїм безжурним життям «безматченка».

Я відвідував англійську школу за кілька кілометрів від дому, грав там у рекетс та файфс1010
  Різновиди тенісу.


[Закрыть]
, здобував відмінні оцінки та чудово знаходив спільну мову як з однокласниками, так і з учителями. До тринадцяти років (тобто до того, як я вперше побачив свою маленьку Аннабеллу) я можу пригадати лише дві події конкретного сексуального штибу – урочисту, пристойну й цілковито теоретичну розмову в трояндовому садку школи про підліткові несподіванки з американським хлопчиком, котрий був сином відомої кіноакторки, яку він рідко бачив у тривимірному світі; та деякі кумедні реакції певних частин мого організму на перлинно-матові світлини з нескінченно м’якою грою світла й тіні в дорогому Пішоновому альбомі «La Beaut? Humaine»1111
  «Людська краса» (фр). Набоков вигадав і назву альбому, і фотографа, однак його прізвище співзвучне французькому слову зі значенням «жіночі груди».


[Закрыть]
, який я тихцем витягнув у готельній бібліотеці з-під стосу лондонських «Графік»1212
  Ілюстрований британський тижневик.


[Закрыть]
у мармуровій палітурці. Пізніше мій батько (на свій чарівний галантний лад) повідомив мені все, що, на його думку, я повинен був знати про секс; це сталося незадовго до того, як восени 1923 року я поїхав на навчання до ліонського lyc?e1313
  Lyc?e (фр.) – ліцей, вища школа.


[Закрыть]
(де ми мали залишатися протягом трьох зим); проте, на жаль, улітку саме того року він подорожував Італією з Mme de R1414
  Пані Р. (фр.).


[Закрыть]
та її донькою, тож я не мав кому пожалітися, у кого попросити поради.

3

Аннабелла, як і автор, була змішаного походження – у її випадку напіванглійкою, напівголландкою. Сьогодні я пам’ятаю її риси не так чітко, як кілька років тому, перш ніж зустрів Лоліту. Існує два типи зорової пам’яті: ти або ретельно відтворюєш образ у лабораторії власного мозку, не заплющуючи очей (тоді я уявляю Аннабеллу в загальних термінах, як-от «медового кольору шкіра», «тоненькі рученята», «коротко підстрижене волосся», «довгі вії», «великий яскравий рот»); або миттєво викликаєш, не розплющуючи очей, на темному внутрішньому боці повік об’єктивну цілковиту оптичну копію коханого обличчя, маленький привид природних кольорів (і саме так я бачу Лоліту).

Тому дозвольте мені, описуючи Аннабеллу, просто обмежитися згадкою, що це була чарівна дівчинка, на кілька місяців молодша за мене. Її батьки були давніми друзями моєї тітки й такими ж, як вона, пуританами. Вони винаймали віллу неподалік від готелю «Мірана». Лисий засмаглий пан Лі та огрядна напудрена пані Лі (народжена Ванесса ван Несс). О, як я ненавидів їх! Спершу ми з Аннабеллою розмовляли про другорядне. Вона весь час набирала повну жменю дрібного піску й дозволяла йому висипатися крізь пальці. Наші мізки були налаштовані на хвилю інтелігентних європейських підлітків того часу й середовища; сумніваюся, що в нашій зацікавленості множинними заселеними світами, тенісними змаганнями, безкінечністю, соліпсизмом і таким іншим можна було знайти якусь особисту обдарованість. Ніжність та вразливість молодих звірят відлунювали всередині нас однаковим гострим болем. Вона хотіла стати сестрою милосердя в якійсь голодній азійській країні, а я мріяв бути славетним шпигуном.

Зненацька ми божевільно, незграбно, безсоромно, болісно закохалися одне в одного; я б додав, безнадійно, адже таку шалену взаємну пристрасть можна втамувати, лише по-справжньому поглинувши й засвоївши кожну частинку душі та плоті іншого; тимчасом ми навіть не могли знайти місцину, щоби злягтися, як це з легкістю вдається дітям нетрів. Після однієї невдалої спроби нічної зустрічі в неї в садку (про що я розповім пізніше) єдине усамітнення, яке нам дозволяли, – лежати на найзалюдненішій частині plage1515
  Пляжу (фр.).


[Закрыть]
, де нас, можливо, не чули, але точно бачили. Там, на м’якому пісочку за кілька кроків від дорослих, ми лежали цілий ранок у закам’янілому шалі жаги та чіплялися за кожну благословенну ваду в часопросторі, щоб скористатися нагодою й торкнутися одне одного: її рука повзла до мене, напівзаховавшись у піску, її тонкі засмаглі пальці, мов сновиди, щоразу наближалися до мене; потім її перламутрове коліно вирушало в довгу обачну подорож; подекуди випадковий вал, зведений молодшими дітьми, слугував нам достатнім прикриттям, аби поспіхом торкнутися солоними губами. Ці незавершені дотики доводили наші здорові й недосвідчені тіла до такого роз’ятрення, що навіть прохолодна блакить води, під якою ми продовжували чіплятись одне за одного, не дарувала полегшення.

Серед скарбів, загублених мною за роки поневірянь у дорослому віці, була зроблена моєю тіткою світлина, на якій навколо столика вуличного кафе зібралися Аннабелла, її батьки та статечний підстаркуватий кульгавий джентльмен, котрий того літа упадав за тіткою Сибіллою. Аннабелла вийшла не надто гарно – камера упіймала її в ту мить, коли вона нахилилася до свого chocolat glace1616
  Шоколадного морозива (фр.).


[Закрыть]
; у сонячній плямі, що в неї переходила її загублена краса (наскільки я пригадую фото), дівчинку можна було впізнати лише завдяки голим плечикам та проділу у волоссі; а я, сидячи трохи далі від решти, вийшов із якоюсь драматичною чіткістю: похмурий густобровий профіль хлопчини в темній спортивній футболці та гарно скроєних білих шортах, що дивиться, схрестивши ноги, кудись убік. Цю світлину зробили в останній день того фатального літа, за кілька хвилин до нашої другої й останньої спроби ошукати долю. Вигадавши непереконливий привід (це був наш найостанніший шанс, тож ніщо не мало значення), ми втекли з кафе на пляж, знайшли усамітнений клаптик піску й там, у фіолетовому затінку якихось червонястих скель, що утворили щось на зразок печери, нашвидкуруч обмінялися короткими ласками, єдиними свідками яких були загублені кимось окуляри. Я вже стояв на колінах, наготувавшись оволодіти любонькою, коли з води з непристойними підбадьорливими вигуками вийшли двоє бородатих купальників – старий моряк та його брат, – а за чотири місяці вона померла від тифу на острові Корфу.

4

Я знову й знову гортаю ці жалюгідні спогади й невтомно перепитую себе, чи, бува, не там, у мерехтінні того віддаленого літа, тріснуло моє життя. А може, та надмірна жага, яку я відчував до дитини, була першим свідченням вродженої особливості? Намагаючись проаналізувати свої колишні прагнення, бажання, дії й таке інше, я віддаюся на поталу якоїсь ретроспективної уяви, що живить аналітичні здібності безмежними альтернативами, тож будь-який зображений у думках шлях невпинно розгалужується в божевільно складній перспективі пам’яті. Утім, я впевнений, що якимось чарівним та доленосним чином Лоліта почалася з Аннабелли.

А ще я знаю, що шок від смерті Аннабелли зміцнив невдоволення тим страхітливим літом та перетворив її на перешкоду для подальших романтичних пригод у роки моєї холодної юності. Наші духовні й фізичні начала так досконало переплелися, як це навіть не снилося сучасним неотесаним діловим підліткам із нехитрими почуттями та стандартними мізками. Після смерті Аннабелли минуло чимало часу, а я продовжував відчувати, як її думки ширяють серед моїх. Задовго до нашого знайомства ми бачили однакові сни. Ми порівнювали записи в щоденниках. Помічали дивне споріднення. У червні одного й того ж року (1919-го) до її будинку та мого у двох віддалених країнах залетіла чиясь канарка. Ох, Лоліто, якби ти мене так кохала!

Розповідь про нашу першу невдалу спробу влаштувати побачення я притримав на кінець історії про мій «аннабелльний» період. Якось уночі їй вдалось ошукати жорстоку пильність батьків. У гайку нервових, тонколистих мімоз, позаду вілли, ми влаштувалися на руїнах кам’яного пристінка. У темряві крізь ніжні деревця виднілись арабески осяйних вікон, котрі, злегка підфарбовані кольоровим чорнилом чуттєвої пам’яті, тепер нагадують мені гральні карти (напевно, через те, що наш ворог у будинку був зайнятий грою в бридж). Вона здригалася й посмикувалася, коли я цілував її в кутик розтулених губ та гарячу мочку вуха. Угорі над нами, серед силуетів тонкого видовженого листя, блідо сяяло скупчення зірок: ці сповнені життя небеса видавалися таким ж оголеними, як вона під своєю легкою сукенкою. Я бачив на тлі неба її обличчя, таке навдивовижу чітке, наче воно випромінювало власне світло. Її ноги, прекрасні жваві ніжки, не надто притискались одна до одної, а коли моя рука знайшла те, що шукала, на її дитячому личку з’явився вираз якоїсь марновірної замріяності – напівзадоволення, напівболю. Вона сиділа трохи вище за мене й, щоразу нахиляючись у своєму самотньому екстазі, щоб поцілувати мене, слабким, дрімотним, м’яким, майже скорботним рухом нахиляла голову, а її колінця ловили й стискали моє зап’ястя, щоб потім знову розслабитися; її рот тремтів і кривився від гіркоти якогось чарівного трунку і, хрипко дихаючи, наближався до мого обличчя. Вона намагалася втамувати любовну муку, спершу грубо потерши своїми сухими вустами мої; потім моя мила відсахувалася, нервово відкидаючи волосся, а тоді знову загадково прихилялася ближче й дозволяла мені напитись її відкритими вустами, а я був готовий щедро запропонувати їй усе – моє серце, моє горло, мої нутрощі. Я дозволив їй тримати в незграбному кулачку скіпетр моєї пристрасті.

Пригадую, як від неї пахло якоюсь пудрою, котру, гадаю, вона вкрала в материної іспанської покоївки, – солодкавий дешевий мускусний парфум. Він сплітався з її власним бісквітним ароматом, і раптом чаша моїх почуттів наповнилася по вінця; вилитись їм завадила несподівана метушня в сусідньому кущі, і ми відсахнулись одне від одного та з болем у жилах прислухалися до того, що, мабуть, було котом-нишпоркою. Із будинку пролунав материн голос, що кликав її з наростанням нестямних ноток, а доктор Купер важко прокульгав до садка. Однак ті зарості мімози, мерехтіння зірок, тремтіння, полум’я, медова роса та біль залишилися зі мною, а маленька дівчинка із засмаглими на морі ногами та пристрасним язиком відтоді завжди переслідувала мене, аж поки нарешті, двадцять чотири роки по тому, я не розсіяв чари, втіливши її образ у іншій.

5

Дні моєї юності, коли я озираюся на них, здаються мені блідим вихором повторюваних клаптиків, що летять геть, наче ранкова заметіль використаних серветок, що кружляє за вікном останнього вагона, з якого дивиться на неї пасажир потяга. У своїх гігієнічних зв’язках із жінками я залишався практичним, іронічним та стрімким. У студентські роки в Парижі та Лондоні я задовольнявся продажними кралями. Учився я ретельно та старанно, однак не надто результативно. Спершу планував отримати ступінь із психіатрії, як вчинило чимало manqu?1717
  Manqu? (фр.) – невдаха.


[Закрыть]
, але виявився ще більшим manqu?, ніж вони; жахливо виснажився, почувався таким пригніченим, що вирішив навідатися до лікаря; так я перейшов до вивчення англійської літератури, котрим завершує свій шлях не один зневірений поет, перетворившись на професора у твідовому костюмі та з люлькою в зубах. Париж мені пасував. Я обговорював радянські фільми з емігрантами. Сидів з ураністами1818
  Уранізм – термін дев’ятнадцятого століття, що спочатку описував чоловіків із «жіночою психікою в чоловічому тілі», яких сексуально приваблюють чоловіки, а згодом був поширений на поняття гомосексуальності в цілому.


[Закрыть]
в кафе «Deux Magots»1919
  «Les Deux Magots» (фр.) (два маготи – дві китайські фігурки) – кав’ярня в кварталі Сен-Жермен-де-Пре на площі Сен-Жермен у VI окрузі Парижа.


[Закрыть]
. Публікував звивисті есеї в нікому не відомих журналах. Я писав пародії:

 
…Фройляйн фон Кульп
Нехай озирнеться, узявшись за клямку;
Я не піду за нею. Ні за Фрескою. Ані
За чайкою2020
  Пародія на «Вірш» Т. С. Еліота.


[Закрыть]
.
 

Над однією моєю статтею під назвою «Прустівська2121
  Марсель Пруст – французький письменник, есеїст і критик, що здобув світове значення як автор роману-епопеї «У пошуках утраченого часу», одного з найвидатніших творів літератури двадцятого століття.


[Закрыть]
тема в листі Кітса2222
  Джон Кітс – англійський поет, представник другого покоління англійського романтичного руху.


[Закрыть]
Бенджамінові Бейлі» посміювалося шість-сім читачів-учених. Я сів за «Histoire abreg?e de la po?sie anglaise»2323
  «Коротка історія англійської поезії» (фр.).


[Закрыть]
на замовлення одного відомого видавництва, а потім узявся укладати підручник із французької літератури для англомовних (із порівняльними прикладами з англійських творів), котрим займався впродовж сорокових років та останній том якого був майже готовий напередодні мого арешту.



скачать книгу бесплатно

страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8