Вальдшнепи

скачать книгу бесплатно

Вальдшнепи
Микола Хвильовий

Рiдне
«Вальдшнепи» – незакiнчений роман Миколи Хвильового (справжне iм’я Микола Фiтiльов; 1893–1933), у якому письменник осмислюе наслiдки революцiйних перетворень в Украiнi та зачiпае тему ii нацiонального вiдродження. Персонажi твору розчарованi в комунiстичнiй партii та нещодавнiй революцii, прагнуть нових iдеалiв. Вони постiйно полемiзують, дошукуються вiдповiдей на найгострiшi суспiльно-полiтичнi питання доби в «заштатному городку» на дачi. Головний герой роману без докорiв сумлiння «виконував своi обов’язки перед революцiею», а тепер намагаеться позбутися колишньоi «великоi iдеi». До збiрки також увiйшли новели «Ревiзор», «Злочин», сатирична повiсть «Іван Іванович», у якiй висвiтлюються патологiчнi процеси, що сталися iз суспiльством у збiльшовиченiй Украiнi в часи непу, й порушуеться питання щодо оманливостi особистостей, якi претендували на звання господарiв нового життя, та iншi твори.

Микола Хвильовий

Вальдшнепи

Збiрник

© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2021

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2021

* * *

Вальдшнепи

І

У цей, колись затишний городок, що стоiть вiд Не-Парижу (так хтось iронiчно назвав наше столичне мiсто) за шiстсот, приблизно, кiлометрiв, Ганна i Дмитрiй приiхали в серединi червня, – тодi, коли не тiльки виноградом, але й абрикосами не пахтить наш степовий пiвдень. Товариш Вовчик прибув багато пiзнiш, i саме того липневого дня, коли над рiкою пройшла гроза й випали холоднi дощi. Вiн приiхав, як завжди, розхристаний та неуважний i, недовго гадаючи, забiг по дорозi до «буфету найкращих фiялок І. Л. Карасика»: Дмитрiй в своему листi (лист давно вже загублено) якось згадував це до певноi мiри рiдне йому по звуковi прiзвище.

– Так-от що, дорогий джентльмене, – сказав вiн, чемно скидаючи панаму, – менi потрiбна адреса моiх друзiв.

– А хто ж вашi друзi? – поцiкавився І. Л. Карасик.

Товариш Вовчик нiяк не чекав такоi вiдповiдi й тому здивовано пiдкинув брови.

– Хiба ви не знаете мусье Карамазова й мадам Карамазову?

І. Л. Карасик заметушився i зробив винувате обличчя. «Братiв Карамазових» вiн, можна сказати, читав, але йому й на думку не спадало, що цi брати (чи там один брат) могли завiтати в його глухий край. Отже вiн вважае за потрiбне, якомога скорiш, затушувати свою непоiнформованiсть i, пiдсунувши своему несподiваному й химерному гостевi брудненького стiльця, запропонувати йому пляшку фiялки власного виробництва.

– Дуже дякую! – сказав товариш Вовчик, виймаючи з кишенi п’ятнадцять копiйок. – Але ви мене не зрозумiли… Справа от у чому…

Далi вiн з’ясував, у чому справа, i ребус нарештi було розв’язано. І одразу ж ясно стало, яке мае вiдношення І. Л. Карасик до Дмитрiя й Ганни (буквально нiякого!) й скiльки вiн знае про них (рiшуче нiчого!). Тодi товариш Вовчик попрохав пробачення за турботу й пiшов далi. Вiн пiшов далi й за якусь годину найшов своiх. Про «буфет найкращих фiялок» та комiчне непорозумiння вiн так i забув поiнформувати, але вiн тут же розповiв цiкаву iсторiю, що допiру трапилась iз ним на рiчному пароплавi: iсторiю знайомства з досить таки пiкантними дамочками. Вiн так енергiйно розмахував руками, що Ганна тiльки й могла зрозумiти: розмова йде про «тих же женщин».

– Одну звуть… не пам’ятаю як, – говорив товариш Вовчик, – а друга – тьотя Клава. З ними такий серйозний в золотому пенсне батько… А втiм, може й не батько – я не поцiкавився.

– Так ти запевняеш, що цi дами мешкають недалеко вiд нас? – сказала Ганна, кидаючи шитво.

– Саме це я й хочу сказати, Ганнусю! І ще я хочу сказати, що тьотя Клава менi страшенно подобалась i що за якiсь два мiсяцi (вони теж приiхали на два мiсяцi), я, мабуть, в неi остаточно закохаюсь.

Товариш Вовчик зареготав, зовсiм не до речi пiдморгнув своею бiлою бровою Ганнi й, наспiвуючи арiю з «Князя Ігоря», пiшов митись.

– Ну, й козлитон! – беручись за ушi, сказав Карамазов. – Нiяк вiн не погодиться, що йому спiвати не можна.

Ганна з-пiд лоба подивилась на Дмитрiя.

– Менi, здаеться, що я не помиляюсь, називаючи твоiх нових знайомих нахабками, – промовила вона. – Чи може ти думаеш, що це не вони зачепили товариша Вовчика?

Ганна нарочито висловилась рiзко: вона викликала чоловiка на одвертiсть.

– Безперечно, вони, – спокiйно й лаконiчно сказав Карамазов. – Ти вгадала.

Вiдповiдь, як i треба було чекати, не задовольнила женщину, i вона зрушила брови. Та й як Ганнi не хмуритись? Вона дуже рада, що Дмитрiй наважився, нарештi, покинути гнилу Лопань i багато спокiйнiший став. Але не можна й цього робити; не можна цiлих два тижнi блукати по ночах з якимись випадковими мiщаночками й увесь час демонструвати свою безглузду конспiрацiю. І справдi: чому вiн не хоче розмовляти з нею на допiру зачеплену Вовчиком тему? Ганна знае, що це – чергове несерйозне захоплення, але на цей раз вона чомусь боiться за репутацiю свого чоловiка. Якимись пiдозрiлими здаються iй цi дачницi, i вона знову пригадуе всi подробицi невеличкоi сутички, що трапилась на тому ж таки рiчному пароплавi.

Як пам’ятае вона, Дмитрiй необережно зачепив лiктем одну з них, здаеться молодшу, з такими надзвичайно мигдалевими очима. Та повернулась i назвала його ведмедем. Дiмi усмiхнувся й сказав, що вiн погоджуеться з таким визначенням, та, на жаль, воно його зовсiм не ображае. Вона спитала, чому. Вiн кинув якийсь парадокс i почав запевняти ii, що тут поганого нiчого нема, бо… й вся його нацiя трохи мамулувата. – Але хiба це виправдання? – спитала вона. Тодi Дмитрiй стояв на своему i якось дуже романтично рекомендував свою краiну. Вiн говорив страшенно захоплено, й жiнка з мигдалевими очима, раптом стиснувши йому руку, сказала, що вона зустрiчае першого мужчину з такою яснiстю думок. Ясности, на жаль, нiякоi не було, але Дмитрiю цей комплiмент подобався: в цьому Ганна вже цiлком переконалась.

– Ну, добре, – зiдхнула вона, – я задоволена твоею вiдповiддю.

Карамазов непривiтно зиркнув на дружину i зцiпив зуби. Йому вже обридло це ниття, й вiн постановив припинити його.

– Чого тобi треба вiд мене? – спитав вiн. – Чи ти хочеш, щоб я собi кулю пустив у лоб?

Ганна нарештi зрозумiла чоловiка й перевела розмову на iншу тему. Вона навiть заспокоiлась, бо тодi не припускала, звичайно, що цi випадковi дами зiграють в ii життi не абияку ролю.

Товариш Вовчик зупинився в тому ж будинку, де й Дмитрiй. Йому дали окрему кiмнату, що виходила вiкнами до абрикосового саду, й вiн був дуже задоволений: бiльша iзольованiсть вiд друга безперечно зiпсувала б йому дачний вiдпочинок. Крiм Вовчика, в квартирi Карамазових оселилася ще й служниця Одарка: Ганна найняла ii на два мiсяцi. Служниця варила обiд i ходила на ринок за продуктами. Дмитрiю вона чомусь нагадувала вiдому куховарку з не менш вiдомого «Смiху», i вiн, коли вона мовчки позирала на нього, завжди почував себе якось нiяково. Одарка так химерно дивилась на своiх хазяiв, нiби вони й справдi щось негарне затаiли в собi. Вона була страшенно мовчазна, й вiд неi Карамазови чули тiльки коротке: «слухаю».

Словом, з такого то числа такого то мiсяця в обивательське коло заштатного городка влилась нова й цiлком органiзована сiм’я.

Але не дуже радiсно зустрiв ii пiвдень. З моря бiг гарячий вiтер, i провiнцiяльнi вулицi буквально вигорiли. Увечерi повiтря дзвенiло комарями й так палило обличчя, що не було жодноi можливости вийти з кiмнати.

Історiя почалась в один iз таких вечорiв. Спалене сонце уже давно зарилось у далеких пiсках, але вiкна й вiконницi i досi було зачинено наглухо. В кiмнатi, в пiвтемрявi (як це бувае в романах) сидiла Ганна й пожадливо, невеличкими ковтками, пила холодну воду. Дмитрiй i товариш Вовчик лежали на канапах.

– Це неможливо! – сказала Ганна. – Це не вiдпочинок, а якась мука.

– Цiлком справедливо, моя Анет, – пiдтвердив товариш Вовчик. – Я буквально те ж саме думаю.

Ганна мовчала. Тодi довгий Вовчик розкинув своi довгi руки, подивився на свого ловерака, що, важко дихаючи, лежав бiля його канапи, i сказав, що вiн, як тiльки одкрито буде полювання, одразу ж плюне на цей городок i на цiлий мiсяць залiзе в комишi.

– А що я мушу робити?

– А тобi я раджу забрати моi вудочки й ловити рибку. Можна ще щось придумати.

Дальша розмова протiкала в такому ж дусi i була така ж нудна, як i сама спека. Треба було кинути балачки, i Ганна замовкла. Замовк i товариш Вовчик.

Але Дмитрiй мовчав не тому, що йому було нудно, а тому, що в цей час вiн уважно дивився на Ганну. Дружина здавалася йому сьогоднi не такою безцвiтною, як якоюсь безвихiдною. І саме тому безвихiдною, що вона (в цьому вiн уже цiлком переконався) не може не стояти йому на дорозi. Хiба Ганна здiбна пiднятись до тих питань, що так тривожать його? Хiба вона коли-небудь переможе свою обмеженiсть? Ганна все-таки типова миргородська мiщаночка, i саме вона й не дае йому зробитись цiльною й рiшучою людиною, саме вона й перешкоджае йому протиставити себе рабськiй психiцi своiх дегенеративних землякiв. Хiба цi здивованi вишневi (обов’язково вишневi) очi не характеризують ii, що називаеться, «до отказу». Хiба це не вона та типова украiнська жiнка, що, так ганебно випровадивши синiв Тараса Бульби на Запорiзьку Сiч, пiшла плодити безвольних людей?

– Єсть! – подумав Дмитрiй, i тут же до болю вкусив свою губу: йому раптом спало на думку покiнчити з Ганною.

Але вкусив вiн губу не тому, що насуваеться щось трагiчне, а тому, що згадав: така трагедiя, по сутi, була вже. Хiба це не Ганну вiн розстрiляв колись, у часи громадянськоi вiйни, бiля якогось провiнцiяльного манастиря?

– Знаеш що, Ганнусю, – раптом кинув Карамазов. – Я зараз думав про тебе й подумав, що ти воскресла. Як це розумiти?

– Ти, Дiмi, страшенно неясно говориш, – сказала Ганна. – В чому там справа?

Карамазов мовчав. Тодi товариш Вовчик повернувся на правий бiк i промовив в’яло:

– «Укiнчений», як кажуть галичани, «фiльозоф».

– Покинь, Вовчику, своi сентенцii – мало не скрикнула Ганна i знову звернулась до чоловiка. – Чого ж ти мовчиш, Дiмi?

Але Карамазов i тепер не вiдповiдав. Вiн повернувся до кошика з абрикосами й уважно розглядав його. Вiн зараз згадував своi унiверситетськi роки i свою буйну розкуйовджену голову з пiвденними романтичними очима. Спогади завжди тривожать, i на iхньому фонi дiйснiсть становиться яснiшою. Вiн, здаеться, хотiв тодi кiнчати медичний факультет. Але як це давно було! Кiлька слiв, i бiльш нiчого: febris catarrhalis, здаеться, – простудна зимниця i febris gastrica – шлункове розстройство. Потiм spiritus amoniaci causticus, pro pauperos[1 - Спирт амiачний каустичний для бiдних (лат.; iронiчне). – Тут i далi прим. ред.] i… здаеться, все.

Але все-таки: чому ж я ухиляюсь вiд головного? – подумав про себе Дмитрiй i, очевидно, подумав уголос, бо товариш Вовчик повернувся i сказав, що його друг нагадуе йому стару бабусю: вона теж вiчно щось буркотить собi пiд нiс.

Ганна уважно подивилась на чоловiка. Тiльки – сьогоднi, саме в цей момент, ii глибоко затривожив вiн. Їй прийшла мисль, що повторюеться зимова iсторiя. Правда, колишнiх сцен вона вже не спостерiгае, тепер Дмитрiй уже не б’еться головою об стiнку, (а зимою вiн це частенько робив), вiн уже не згадуе раковину з калом, куди нiбито попала революцiя, бiльше того – йому знову зрiдка загоряються очi, i вiн виглядить бадьоро й весело. Але Ганнi така змiна декорацii завжди здавалася не зовсiм природною… І потiм, цi абстрактнi розмови про нацiю. Вона, звичайно, далеко не проти того, щоб ii краiна вийшла на широку дорогу. Але навiщо робити з цього гiстерику? І, нарештi, це зовсiм не розумне захоплення: по-перше – воно може зробити з нього вiдсталу людину, по-друге – це просто зрада соцiальним iдеалам.

– Дiмi! – промовила Ганна. – Я все-таки прошу тебе говорити яснiш. Що ти хотiв менi сказати?

Карамазов зробив незадоволене обличчя (мовляв, чого вона прилипла до нього?) i раптом занервувався.

– Іди ти до всiх чортiв! – скрикнув вiн i стукнув стiльцем об пiдлогу.

Тодi товариш Вовчик, що знав Дмитрiя не гiрше Ганни i знав, що зараз може розiгратись сiмейна драма, поспiшив на допомогу i почав заспокоювати друга.

– Ну, добре! Чого ти галасуеш?.. Ти ж таки, Дмитрiй – культурна людина.

Вовчик бiльше нiчого не сказав, але й цього було досить. Вовчик якось прекрасно впливае на нерви, i, мабуть, тому, що вiн якийсь не вiд свiту цього: у нього нiколи не бувае трагедiй, i вiн так просто i ясно дивиться на життя. Вiн, наприклад, прекрасний лiнгвiст, йому – науковому спiвробiтниковi – пропонують уже професорську катедру, але йому якось перешкоджае бiльярдний кий (вiн не абияк грае на бiльярдi). І коли правду говорити, то футбол багато бiльше цiкавить його, нiж уся ця лiнгвiстика, що ii вiн пiзнав так досконало.

– Я йду в сад! – сказала Ганна й вийшла з кiмнати.

II

Товариш Вовчик пiдвiвся, взяв на зуби зелений абрикос i крiзь цей абрикос кинув незадоволено:

– Знаеш, друже, я не сказав би, що ти поводишся з дружиною по-товариському.

– Ти так гадаеш? – одвертим глумом розтягнув Карамазов.

– Що значить «гадаю» – спалахнув Вовчик. – Це – факт. Так, це факт, шановний добродiю!.. І ви вiд нього не можете вiдмовитись.

Треба було чекати, що лiнгвiст тут же пiдкреслить свое незадоволення французькою чи то англiйською фразою: так завжди було з ним, коли вiн починав гнiватись. На цей раз його попередив Карамазов.

– Donnеs-moi votre pouls?[2 - Дайте менi ваш пульс (фр.).] – сказав вiн, iронiчно простягаючи руку.

– Я прошу тебе не жартувати! – мало не скрикнув товариш Вовчик. – Я вимагаю поставитись до мене серйозно. Скажи менi: ти любиш Ганну?

– От тобi й раз! А тобi яке дiло? Чи може ти ii хочеш полюбити? Коли так, то хай буде тобi вiдомо: я ii ненавиджу.

– Ненавидиш? Чому ж ти тодi живеш iз нею? І… взагалi, яке ти маеш право дурити ii?

Дмитрiй взяв зi стола папiроси й запалив сiрник. Обличчя йому раптом зблiдло, i вiн став раз у раз поширювати очi.

– А ти як думаеш: яке це право?

– Покинь, будь ласка, жартувати! – заверещав товариш Вовчик. – Яз тобою серйозно говорю!

– І я з тобою серйозно говорю! – Карамазов зупинився, пiдвiвся з канапи i сказав надiрваним голосом: – Але я бачу, що ти все-таки не розумiеш, за що я ii ненавиджу. Так зрозумiй же: я ii ненавиджу за те, що вона тиха й лагiдна, за те, що в неi ласкавi очi, за те, що вона безвiльна, за те, що вона – нарештi – нездiбна вбити людини. Розумiеш тепер?

Лiнгвiст здивовано подивився на приятеля. Вiн зовсiм не чекав такого рiшучого й несподiваного повороту в розмовi й, розгубившись, спитав наiвно:

– А навiщо iй убивати людину?

– Це, Вовчику, дуже складна iсторiя, – хворобливо всмiхнувся Дмитрiй, – i я боюсь, що ти ii не зрозумiеш. Ти, звичайно, вчена людина, але, як менi вiдомо, на фiлологiчному факультетi таких питань не чiпали.

– Що ти хочеш цим сказати? – тоном ображеного промовив лiнгвiст.

– Буквально нiчого!.. А втiм, я хочу сказати от що: людину, Вовчику, дуже нелегко вбити!.. Ти ще нiколи не вбивав… не на вiйнi, а так, у звичайному побутi? Ну, от! А я вбивав, i знаю. Це дуже складна процедура. І саме тому складна, що робиш це цiлком свiдомо, заранi знаючи, що не вбити нiяк не можна.

– Ти, Дмитрiй, говориш нiсенiтницю!

– Нi, Вовчику, я говорю те, що думаю. І говорю давно вiдому iстину: тiльки через убивство можна прийти до цiлковитого соцiяльного очищення… Ти розумiеш, що я маю на увазi? В динамiцi прогресу соцiяльну етику можна мислити тiльки як перманентний «злочин». Я злочин беру в лапки, бо свiдоме вбивство в iм’я соцiяльних iдеалiв нiколи не вважав за злочин.

Товариш Вовчик ще з бiльшим здивованням подивився на приятеля.

– З якого це часу ти почав так думати? – спитав вiн.

– Саме з того часу, коли я весело подивився на майбутне, коли в менi знову зi страшною силою заговорила воля до перемоги, коли я знову почав безумно ненавидiти своiх обмежених сучасникiв.

– Ти говориш зовсiм як пророк, – iронiчно кинув товариш Вовчик.

Карамазов холодно подивився на лiнгвiста i сказав:

– А ти думав, що я й справдi звичайна людина? Ах, який ти наiвний, друже! Отже, поспiшай виправити свою помилку, бо Дмитрiй Карамазов воiстину пророк. Справжнiй пророк, i тiльки через нього ти найдеш сенс у цьому земному життi.

Дмитрiй раптом зупинився. За якихось кiлька хвилин вiн пожовтiв. Рот йому перекосився, i нижня губа дрижала.

– Але Дмитрiй Карамазов, – сказав лiнгвiст, – все-таки великий фразер i проспiвав собi добрий панегiрик.

– Що ж робити? – криво всмiхнувся Карамазов. – На свiтi ще нiколи так не траплялось, щоб панегiрики складали тому, хто iх уже не проспiвав сам собi… так чи iнакше. Я спiваю собi цинiчно, але не в цьому ж справа. Мета завжди виправдовуе засоби. Мiй цинiзм примушуе тебе й iнших звертати на мене увагу, менi ж цього й треба. А що я фразер, то ти теж правильно пiдмiтив, – несподiвано погодився вiн. – Звичайно, все це, мабуть, тiльки фрази, i завтра я iх, можливо, буду сам соромитись.

– Гм, чудеса! – сказав товариш Вовчик i раптом забiгав по кiмнатi. – І охота тобi, Дмитрiй, фiлософствувати? Це ж така глупота, що ти й не в’являеш собi.

– Саме що глупота?

– Та от ця ж… i взагалi всяка фiлософiя!.. А втiм, я думаю, що ти зовсiм не даремно фiлософствуеш…

Лiнгвiст зробив помах своiми довгими руками, прицмокнув i так побiдно подивився своiми бiлими бровами, нiби вiн i справдi розвiнчав по меншiй мiрi свого вчителя Потебню.

– Я тебе слухаю! – сказав Карамазов.

– Ну, от. Тебе цiкавило коли-небудь таке питання: хто, як правило, любить ударятись у фiлософiю?

– Цiкавило.

Вiдповiдь, очевидно, не подобалась Вовчику, бо вiн став гаряче запевняти товариша, що той нiколи цим не цiкавився, iнакше в нього не було б таких сцен iз Ганною.