Марко Вовчок.

Оповiдання (збірник)



скачать книгу бесплатно

Ледащиця

I

Панi наша була не перволiток та й не яка стара; а з себе була висока, огрядна, говiрки скорої, гучної. Вбиралася шпетненько – шнурочок до шнурочка, гапличок до гапличка. Ходить, було, як намальована.

I в кiмнатах у нас було гарно: вичищено, вилощено, покрашено, – i крiслечко, i столичок, усе як слiд, по-панськiи. Було, панi кам'яних цяцьок понаставляє, чарочок, мисочок з зеленого, з червоного скла. Був у неї i собака з мiдi кований, i зайчик череп'яний, мережанi ушка. Все те нi до чого, а вкупi воно блищить i на очi навертається, i рябiє – аж б'є. А найдорожча штука-висiв у неї на стiнi пан мальований, чорнявий, як жук, а хмурий, як нiч, з золотими перснями на руцi, – її батько покiйний, князь вельможний. Хто, було, не прийде до панiї з гостей, кожному панi оповiстить: «Се мiй татонько покiйничок!»

Знала вона, як з ким поводитись, як заговорити, як глянути, зiтхнути. Прийде якнй-небудь бiдолах, то вона йому гучно говорить: «Це мiй батько – князь!» Другому, пихатому, багачевi, зiтхаючи: «Ото, як мiй батенько живий був, – ось iз його малювання, – не знала я бiди!» А третьому, щирому й молодому хлоп'ятi: «Що, – каже, – те свiтове – i вельможнiсть, i багатство? От був мiй панотець – князь, великого чину дойшов…»

Отже, то сяк, то так, а кожному розкаже, що вона князька дочка. А про те не згадувала, як жукуватий князь прогайнував усю батькiвщину, зоставив їй тiльки будинок невеличкий у мiстi з садочком i двором, бо то була її материзна – того вже не змiг прогайнувати.

Чотири кiмнаточки було кругленьких в тiм будинковi: створчатi вiкна, рундучок з пiддашшям. За будинком садочок густий, старий вже. Зелений двiр травою високою порiс; од ворiт двi стежечки по йому бiгло узеньких: до будинку одна, друга до хати. Серед двору гiлляста яблуня стояла.

Половину будинку панi оддавала якимсь паничам пiд найми; ще й столувала їх, – з того й жила, небога. А чоловiк її десь далеко служив; ми його й не бачили. Та й панiї було байдуже.

Паничi скучати їй не давали: щодня, щовечора з нею бавились, то в карти грали, то пiсеньок спiвали…

Не гадки нашiй панiї по такому життю…

II

Мене їй подаровано. Я родом iз Глущихи; була колись Iваньковських панiв… Жила я в батька-матерi, – боже мiй милий! Тепер спогадаю, як-то жилось тодi менi! Оженився наш пан, i взяли мене на вслугу до молодої панiї. А вона, ся вже моя панi, у пригодi якось їй ставала. Гостює, було, мiсяць або й бiльше, догоджає їй. От як стала вона жалкуватись:

– Що менi робити? Нема слуги! Чи не дасте ви менi яку з ваших?

– Чому нi? Берiть собi, котру схочете.

То вона i взяла мене, i завезла з собою од роду мого, од родини. Без мене i батько i мати померли; без мене рiд увесь перевiвся. Зосталась я сама одна у свiтi.

Жила я в панiї рокiв з п'ять. Спершу я сама була в неї, а далi, як уже столовникiв завелося багато, панi взяла свою крiпосну молодицю з дочкою.

Доти панi їх держала у якихсь приятелiв своїх, бо в неї, окрiм сього двору, не було нi садиби, анi кроку землi своєї: усе спродане, – тiльки оцю молодицю з дочкою до вслуги їй придано. Князь то так, панотець її вельможний, похазяйнував. Далеко десь були вони завдатi, i довго панi виважала, поки зважилась їх до себе забрать. А вони ще якось були з вiльного роду, козаки, чи що: якось-то ними князь той жукуватий неправдою завладав, то й опасувалась небога держати їх у мiстi, щоб не збаламутились за вiльнiсть Проти неї, зайшовши у ради, в совiти з городянами.

Молодиця звалася Чайчиха Горпина, дочка – Настя. Не великомовна була та Чайчиха, не привiтна: якась хмара повила її навiки. Чи панi свариться, чи б'є (бо хоч панi i не зла була, а все часом попоб'є), чи сам спiдницю дарує або хустку – Чайчиха прийме усе мовчки й одiйде. Роботяща, покiрна людина здається з неї, поки не глянеш на тi брови здвигнутi, чорнi, на тi очi ямкуватi, огнем блискотючi.

Якось було менi смутненько. От я й плачу собi, сидячи на лавцi. Звiсно, чоловiк i в щастi, то часом смуток обiймає – не то що нам. Воно кажуть: привикнеш!.. Нi!.. Втомишся терплячи, то й здається тобi, що все тобi байдуже, – та разом прокинеться лихо. Часом одно слово… А що ви думаєте? Часом бiйку забудеш у годину, а якесь там слово гiркеє вразить тебе до самого серця, – мiсяцi, роки пам'ятатимеш…

Сумно менi було, i перемовити щире слово жадалося. А Чайчиха коло печi порається.

– Горпино! – кажу. – Ось я журюся, я плачу, а ви все однаковi. Так вам, мабуть, бог дав!.. Певно, що й ви лихо знаєте?

Вона скинула на мене чорними очима, немов питала, яка в мене думка, та й одказала:

– Чому нi?

– Господи! – кажу знов. – Як я колись молодого вiку жила в батька, в матерi!

– А я, – каже, – вiк iзвiкувала, усе тягаючись по чужих дворах.

Та й змовкли ми.

– Ви сиротою зосталися змалку, Горпино? – знов питаю.

– Нi, мене взято з сiм'ї маленькою. Батька й матiр ледве зазнаю. I вони чи пiзнали б, упослi мене побачивши!.. Та не бачили – вмерли.

– А чоловiк ваш, небiжчик, звiдки був родом?

– З того села, де я жила з панами, з Горiєвки. Дворак був.

– I довгенько ви жили з ним?

– Пiвроку.

– Господи! I не нажилися! Що ж то йому за лихо сталося?

– Сп'янчивсь i вмер.

По сiм словi вийшла з хати, i вже нiколи я до тiєї речi з нею не верталась.

III

Було надвечiр одробимось, панi куди в гостину пiде, – сидимо коло ворiт. То з тим перемовимо, то з другим, – спитаємо, привiтаємо, а Чайчиха мовчки сидить. Настя щебече з сусiдчиною дiвчиною. Жила проти нас мiщаночка. Сирiтка була, Кривошиєнкова звалася. Така славна дiвчина була! Очi в неї були яснi, коси довгi, великi, чорнорусi, а личко – як яблучко. Було, як не побачиш, весела собi, щебетлива, i голосочок був у неї – наче струмочок прудко бiжучий. Дуже вони з Настею любилися: як сестри рiднi – все, було, вкупцi. Дiла небагато в Настi: ще тодi вона тiльки з дiтей виходила; от собi й щебечуть щебетушечки. А Горпина все сама, все мовчить.

– Горпино! – кажу, – чому ви хоч з дочкою своєю не поговорите? Веселiш вам було б…

– Яка ще з нею мова? Вона ще дурна, нехай перше розуму дiйде.

– А на мене, – говорю, – то я б iз малою дитиною розмовляла. Нехай менi спочує абихто! Свої думки-гадки повимовляю, поплачу…

– А дитина то п'ятому, десятому оповiщатиме, яке ваше горе… На те воно молоде в бога!

– Що ж! – кажу;– добрий чоловiк пожалкує!..

На те менi Чайчиха нiчого не вiдказала.

А дiвчина в неї була хороша, як квiтка. I така вона була якась палка, чующа… Вже, було, як зажуриться чим, то аж занедужає; як же весела – що то за жарти, що в неї за пiснi, за вигадки!.. Шамка, легка, станом струнка, волосом чорнява, а що вже очi! Там були такi, що й без мови говорять. От iнше то поплаче собi тихенько, зiтхне, та й годi; а весело – всмiхнеться. Нi, воно було у горi, то сльози виплаче, у радощах – смiх висмiє. Що спочує, то з самої душi, з самого серця, щирого, киплячого… От i росла вона, i виростала.

IV

А Чайчиха щодалi, усе вона хмурнiша – от мов хмара чорна. I замiчати я стала, що вона почала кудись ходити. Увечерi пiзно якiсь до неї люди приходять, i довго вона з ними говорить. Я собi мовчу, в неї не питаю. Коли одного дня – бачу, iде у двiр чи москаль, чи хто його зна, – з червоним комiром, такий пикатий, усатий, i питає, чи дома панi. От я кажу: «дома», а сама – зирк: Горпина стоїть на хатньому порозi бiла як хустка i проводить того москаля очима. Я аж злякалась. До неї: «Що вам, Горпино?» Вона тiльки менi рукою махнула.

Оддав той москаль бумагу якусь панiї. Вона ж, як прочитала, розгнiвалась, стривожилась. Написала щось i дала тому москалевi. Вiн понiс. Незабаром прийшов якийсь пан-черевань, i стали вони удвох iз панiєю радитись. Панi так i сипле словами, i хусточкою очi обiтре, i руками сплесне. Дала йому грошi. А вiн усе слухав, брови пiднiмаючи та по крiслечку нiгтями стукаючи. Грошi взяв i, сховавши в кишеню: «Не бiйтесь, – каже, – нiчого не бiйтесь!» Панi йому дякує, до ворiт проводить i там дякує. Приходжу я та й розказую Горпинi.

– Що се таке?

А вона тiльки зуби зцiпила та простогнала нiби: «Знала я, знала!»

Я нiчого не розумiю. А тут приходять якiсь судовiї два панки.

Велiли Горпинi стати перед себе, а самi сiли.

Один табаки понюхав, другий хусточкою обтерся, та й питають.

– Ти, молодице, вiльностi шукаєш?

А вона:

– Я.

– Попадешся у бiду, дурна! Лучче служи своїй панiї та роби.

Вона мовчить.

– Чуєш? Розумiєш?.. Гляди ж, шануйся! Не зводь напастi на себе! Почуємо iще – негарно буде!

Та й пiшли.

Хочу я їй слово сказати… та гляну на неї – не вимовлю. Сiла вона та голову на руку схилила. Не плаче, не тужить – як замерла!

I Настя тут стоїть; задумалась i на лицi мiниться.

V

Господи, як вже сварилась панi на Горпину! I на очi її не пускала тижнiв iзо два. А Настя менi якось i каже:

– Так от чого матуся така думна ходила!.. Ось чим журилась! Отож вона менi, маленькiй, було, розказує про наших батькiв вiльних, та й сама волi забажала! Веселiша вона тодi була, – каже, а сама задумалася, зажурилася, – не така, як тепер… Розказує, було, менi прядучи казки, як нашi батьки вiльними козаками по Днiпру жили, i пiсень гарних про ту старовину спiвала.

А я їй говорю:

– То чого ж се ти й собi, Настусю, усе думаєш?

– Та все менi, – каже, – давня воля сниться, чогось менi невпокiйно: усе чогось дожидаю, сама не знаю чого… I думки мої мiшаються, i сон мене не бере; а засну – все сниться, що на волi!..

VI

А Настя вже шiстнадцятий рочок починає. Панi гаптувати її учить, шити: розумна, жвава вона, швидко й навчилась – на свою голову: панi зрадiла та чужу роботу почала брати. Було, кому треба, вона погодиться: «Маю тут сусiдку-молодицю; вона гарно шиє», та й дасть Настi пошити. I добрi грошi вона брала, й багато роботи їй давали. Настя сиди та ший. А воно таке молоде, юна ще така, а в неї ще серце од кожного слова кипить, в неї ще думки рояться веселi дiвочi, ще б молоденькiй порозкошувати, по зелених садках тихими вечорами, красними зорями побiгати, любих речей, проти мiсяця стоя, послухати. Ну, що ж робить! Iнша, кажу, поплакала б та й сумирилась. Настя не така вдалася. Скiльки вона слiз вилила, боже мiй, свiте мiй! Станула як вiск. Яснi очi веселi стемнiли, i стала вона похмура, як її мати.

VII

Якось панi пiшла в гостину i нiкого з столовникiв дома не було. Ми з Чайчихою, упоравшись у хатi, пiшли до Настi. А Настя шила у паниному покої. Увiйшли, а дiвчина, затулившись руками, ридає-ридає! аж задихається.

– Що тобi, Насте? – питаю.

А Чайчиха тiльки глянула на дочку, нiчого не сказала й сiла.

– Що тобi?

Настя менi в вiкно показує, на улицю киває.

– Що там, голубко?

– Там люди! – покрикнула. – Живуть, ходять собi, на божий свiт дивляться, а я отут над чужою роботою пропадаю.

– О, пташко! – я вмовляти. – Хiба в їх горя немає, в тих людей!

– То що – горе? Я горя не боюся… Менi гiрш: я не знаю нi горя, нi радощiв; я мов камiнь тут каменiю!

Гляну на Горпину, а вона сидить, слухає, наче їй ся пiсня вiдома, – i головою не поведе.

Зiтхнула Настя важко, обтерла сльози дрiбнi та й каже:

– Сядьте ближченько, мамо! Погомонiть, тiточко, розговорiть мене.

Що тут менi їй говорити!

– Ти, Насте, не журися, не плач… А вона, не вважаючи, не слухаючи, як кинеться до матерi, як ухопить її за руки:

– Мамо, мамо! Скажiть менi словечко, скажiть! Моя душа переболiла… моє серце схне!

– А що я тобi казатиму, дочко? – заговорила Чайчиха похмуро. – Поради нема! Коли тут хтось – шам, шам!

– Панi, – кажу, – панi!

А вона в дверi.

VIII

– От, – крикне панi, – який собор! Аби я з двора, то й не питай роботи!

Бере сорочку в Настi, дивиться:

– Та ти й не шила, мабуть, нiчого, га?

– У мене голова болить, – одказує Настя понуро.

– А гав ловити, то в тебе й не болить тодi голова?.. Ледащице! У матiр удалася! Може, й тобi на волю заманулось? Ось я вам дам волю!..

А сама на порозi стоїть, не дає й нам з Чайчихою пройти.

– Я її годую, я зодягаю, я її на свiтi держу, а воно, ледащо, менi робити не хоче!

– Може, собi роблю? – каже Настя, да так-то вже гiрко каже тiї слова. – Може, собi заробила що?

– Ти менi смiєш так одвiтувати? Я ще тебе не вчила! – та й стала її бити.

– Бийте, бийте, – покрикнула Настя, – та й за се кажiть дякувати!

– Мовчи ж! Мовчи! А то буде на ввесь вiк тобi лиха!

– Нехай буде!

Гляну я – панi у гнiву, розгорiлась. Гляну на дiвчину – блiда, грiзна, сама розпач гiркая! Гляну на Чайчиху – хмара хмарою!

Та, на наше щастя, столовники надiйшли. Панi випхала тодi Настю за дверi.

– От життя моє! – жалкується. – Яке ледащо, та й те грубить менi. А за що? Що не школено по-хазяйськiй, не бито, як у iнших. О, мiй татонько! – зиркав на мальованого князя, а в самої очi такi зробились, як у його, в самої така морщина мiж бровами. – Чи думав ти, чи гадав, що твоя доня – княжна – мусить iз тою негiддю поганитись, клопотатись!

А столовники їй:

– Та годi вам клопотатись! Чи стоїть того ледащо, щоб ви себе турбували? Нумо вечеряти!..

Життя наше, життя! Молодого вiку робиш-робиш, а сам в убожествi, в ганибi, – i такеньки старiсть нахопиться… По чiм вас, молодi лiта, згадувати?..

IX

I вже в нас у хатi нi мови, нi говiрки. Чутно з покоїв, як там смiються, говорять, жартують голосно.

Панi, було, на картах столовникам долю вгадує або що розказує, iнодi спiває, – i все про якогось друга милого спiває: «Чому друг не любить, забуває, чому не буває…» Себто свого пана згадує, чи що…

А в нас тихо. У печi палає. Я в кутку, Настя у другому, понура. Чайчиха коло печi, як хмара, хибається, робить.

Убiжить, було, сусiдочка-дiвчина до Настi:

– Настусю, йди-бо до нас! Поговоримо… Чого така смутна? Коли вже тебе панi не пускає, то ти тим не журись; а ось як годинонька вiльна, то собi й погуляй, надолужи, що втеряла!

– Не надолужу, сестрице, не надолужу! – скаже гiрко так, аж та, весела щебетушечка, голiвку схилить, зiтхне i змовкне.

Коли ее так уже почалося: як вечiр, то й нема Настi. I так було не два, не три вечори.

Одного вечора ми й спати полягали – її нема. Удень її не бачили: робила при панiї, а ввечерi знов зникла. Не лягла Чайчиха, сидить ї дожидає дочки. I я собi не сплю: сумно менi такеньки, мати божа!

I от iде вона вже вночi, вже зорi поперед нею мерхнуть. Iде вона, а мати стрiча й питає:

– Де була, дочко?

А голос у самої, як струна перебита…

– Не питай мене, моя мати! Не питай! – одкаже їй Настя. I задзвенiли слова її по хатi, як плач…

I почне Чайчиха:

– Що се ти робиш, дочко? Що ти собi задумала? Чи не на мою голову безталанну?

А дочка лягла; лежить – нiма, мов убита.

– Де ти була? Де ти була, дочко? Нi просьби, нi грозьби не чує – нiма.

Х

На другий день увечерi Чайчиха бiля ворiт зажидає. Вибiгла дочка, вона її за руку:

– Куди йдеш? Вернись!

Завернула, привела до хати, i цiлiсiнький вечiр просидiла Настя у кутку, руки схрестивши, дивлячись у землю, слова не промовивши.

I вже так пiшлося: аби мати не догледiла – дочка втече. Як вже не просили, як не благали – нiчого не сказала. Ми й слiдком за нею слiдкували, – iде вона, оглядається, а загледiвши, що її доганяють, побiжить, як полетить на крилах: не дожене i молоде, не то що пiдбита мати або й я. Анi слiз, анi слiв не чує, не вважає.

Як-то сумно було в нас у хатi! Як-то тихо, глухо!.. По тижнях слiвця, було, не промовимо любого. Я було й хочу озватись до матерi або до дочки, – не зважуся, хiба тiльки подивлюсь на їх.

Одного вечора сидимо ми з Чайчихою в хатi. Пани вже спать полягали, усе тихо. Настi нема. Довгенько сидiли ми. Тiльки й чути, як вiтер у садку зiллям колисає та соловейко свище-щебече.

Коли знеобачка Настин регiт почувся. Аж ми iздригнулись. Я злякалась… А Настя розчахнула дверi з гуком, стала на порозi й смiється. В хатi каганець ледве-ледве свiтив. Стоїть вона така червона, очi горять! Стоїть i смiється. Мати проти неї стала, дивиться. I от Настя почала… та так весело, що менi сумно-сумно:

– Матусенько моя! Мабуть, ви мене дожидали? Ось дочка прийшла… Чого дивитесь, мамо? Хiба мене не пiзнали? Се я… Менi весело…

Та ступила й захиталась… Боже мiй! Свiте мiн! Се ж вона п'яна!

Хитаючись, прийшла до столу й сiла.

– Ну, моя матiнко! Iзнайшла вже я чоловiка, що мене визволить… Напевно вам говорю, що визволить… Будемо вiльнi, станемо жити, на самих себе робити, будемо за його богу молитись… Хоч вiн тепереньки й зневажає мене i од людей мене не криє… та нехай! Я йому, матiнко, дякую, я йому, матiнко, низенько кланяюсь у самi ноги… Вiн бумагу менi напише… Панi не має права жодного на нас! У неї землi, мовляв, немає… Ми ж, моя матiнко, козачого роду… Як-то нам застряти у неволi вiчнiй… Нi, вiн нас визволить… I її визволить (на мене вже). Весело менi, як-то вже весело, мати моя рiдна!.. А засмучуся – вiн грошей менi дасть… я горiлки куплю… i зорi яснi в головi в мене свiтять!..

I так-то вона говорить i смiється, а Чайчиха тiльки слухає, не зводячи з дочки очей похмурих…

Заснула Настя, на стiл схилившись… I каганець iзгас… Темна їх нiч покрила.

XI

I з того часу щовечiр вона було й п'яна; а вирве вдень годинку, то i вдень уп'ється. Постерегла й панi: гнiвалась велико, соромила її i матiр: «Ти – мати: чому не впиняєш?»

Замикали Настю – вона, було, таки втече; чи дверима, чи вiкнами, а втече. Лає панi, б'є, а вона було:

– Нехай, нехай! Уп'юся – все забуду, весело буде!

Чого вже панi не робила! Було як ще твереза Настя, то панi умисне її перед столовниками соромить: «От дiвка, от золото, от ледащиця!»

А Настя нiби й не чує. Смiються вони, i вона ще всмiхнеться. Втомилася вже й панi сердившись: «Хоч удень же роби менi добре, ледащо! Нехай тобi всячина!»

Замикає, було, удень її, стереже, а ввечерi тiльки пустила, – вона й зникне до ночi.

XII

Найшлася в Настi дитинка… таке-то малесеньке, сухесеньке, слабеньке!

Як забачила його Настя: «Дитино моя! Лихо моє!» – застогнала i, затулившись руками, заплаче. А давно вже вона не плакала… Я боюся, що Чайчиха, думаю, вже на дочку не дивиться, то й дитину не привiтить, та пiдношу до неї тихенько.

– Бог… – кажу, – дитинку нам бог дав!

Вона взяла дитинку на руки й дивиться пильно й журливо, i понуро… Дивиться, дивиться, поки аж сльози в неї покотилися. «Горе, – каже, – горе да горе…».

Я й собi кажу: «Горе!» плачучи. Отак ми народженця привiтали – сумом та плачем!

I росло ж воно трудно та болезно: усе нездужає, та нездужає, та квилить. А Настя стала бiльш iще пити. Як п'яна, то, було, ще заговорить до мене i дитину попестить, пожалує: «Дитино моя! Чому твiй тато не прийде одвiдати?.. Шкода його дожидати: не прийде! Що йому? Вiн i не спитає нiколи… А ти мене, янголятко, не клени». Отакi, було, слова промовляє, а сама до дитини всмiхається i ладки їй б'є. Б'є ладки, – сумно було дивитись: дитина мов неживенька, а вона з нею грається… Як же твереза, то зроду не пiдiйде до дитини, не гляне – бiжить геть. Ми вже ту безталанночку молочком напували.

Одного разу, як не пустили Настi два днi, чи що, господи! Билась вона, кричала, наче її гарячим залiзом пекли: «Ой, пустiть мене, пустiть! Або з мене голову здiймiть! Змилуйтеся! Мучите мене нащо й про що? Я п'яниця вiчная… Помилуйте мене, пустiть! Уп'юся я, своє лихо засиплю… А в тверезої – лихо обiк мене сидить, лихо менi в вiчi дивиться!»

А панi все не велить пускати та жалкується столовникам: «Якi сi люди п'яницi! Мабуть, вони вже iншу iстоiу мають, не таку, як у нас… Гляньте – молодесенька, а вже впивається! Ледащиця, та й годi!.. Пхе! А дитя своє зовсiм занедбала, – пропадає дитя».

А вони вже їй на те: «Страх! У цих людей нi сорому, нi совiстi, нi душi десь немає!»

Да так i судять собi, смачненько вечеряючи або так бавлячись.

XIII

А дитинка тихо дiйшла… одного ранку приходжу я її попестити, нагодувати; входжу – у хатi темно, бо надворi нахмарило, далеко грiм одгримує, вiтерець залiг десь, тиша…

Входжу, дивлюсь, а дитинка вже очицями поводить. Я до неї кинулась, перехрестила. Воно зiтхнуло разочок, i душечка її одлетiла… Нi Чайчихи, анi Настi не було дома. Я дитинку обмила, прибрала, стiл заслала i на столi її положила. Збiгала – свiчечку купила, засвiтила в головках… ручечки їй зложила…

Прийшла Горпина, перехрестила, поцiлувала холодну онучечку i довго стояла над нею, довго. Прийшла й Настя, весела й п'яна.

– Що се таке? – каже. – Дочка моя вмерла? Дочко, дочко малая! Рученьки мої холоднiсiнькi! Личенько моє прив'яле! – сама бере її за ручечки, цiлує, у голiвку цiлує. -Яке ж нiме! Колись-то квилило тихенько – тепер нiме… Так отеє ти вмерло?.. Добре, донечко, добре! Їй же богу, добре!

А сама слiзьми обсипається, наче й горює, й радiє чогось разом.

Коли схопиться хутенько:

– Горiлки треба, горiлки! Люди будуть: ховати доню прийдуть!.. Чи прийдуть же? Що ж? Все треба горiлки… Побiжу!

I побiгла, i до ночi не верталась. А ми тут розгорили труночку, прибрали, зiллячком уквiтчали. Уночi Настя вернулась. Знов дитину за ручечки брала, знов у голiвку цiлувала. Коло труночки й звалилась, i заснула, i все: «Добре, добре, їй же богу, добре!» Все те слово промовляла.

А вранцi прокинулась, побачила труночку, – iздригнулась, збiлiла.

– Умерла! – промовила, наче вона того й не знала, забула. До дитини, а я її одводжу:

– Насте! Насте!

– Пустiть! – гримнула. – Нехай подивлюсь! Я ще не бачила її досi, до самої смертi її…

Дивилась-дивилась, якось тихшала все, нiби сумирялась, та й вийшла з хати.

Ми й поховали дитинку – її не було; а потiм, як уже прийшла, – прийшла того вечора твереза i бiла-бiла, стомлена така прийшла, – нiчого в нас не питала… Пiсля сього ще гiрш запила.



скачать книгу бесплатно

страницы: 1 2 3 4 5

Поделиться ссылкой на выделенное