banner banner banner
Пентакль: Збірка
Пентакль: Збірка
Оценить:
Рейтинг: 0

Полная версия:

Пентакль: Збірка

скачать книгу бесплатно

Пентакль: Збiрка
Марина и Сергей Дяченко

Генри Лайон Олди

Андрей Валентинов

Уже вкотре п’ять вiдомих письменникiв, п’ять метрiв украiнськоi фантастики зiбралися у кав’ярнi, аби знайти нового персонажа. А потiм вийшли на вулицю i розiйшлися у рiзнi боки, аби, зрештою, зустрiтися пiд годинником на головнiй площi. Чи то опiвднi бiля старого млина. А чи опiвночi бiля зруйнованоi церкви… Однiею з вiдправних точок тепер став «Миргород» Гоголя – малоросiйськi iсторii, провiнцiйнi байки, що склалися в Мир-город, у картину Дивного Свiту…

Перед вами – розповiдi авторiв з нового циклу «ПЕНТАКЛЬ». Нi Олдi, нi Дяченки, нi Валентинов не скажуть вам з доброi волi, кому саме належить кожна оповiдь. Натомiсть запропонують зiграти у цiкаву гру – «вгадай автора». Отже, до вашоi уваги фрагменти майбутнього циклу…

Марина та Сергiй Дяченки, Генрi Лайон Олдi, Андрiй Валентинов

Пентакль

Любi читачi!

Коли Г. Л. Олдi, М. i С. Дяченки й А. Валентинов уперше зважилися об’еднати своi зусилля, результатом цього спiвавторства став роман «Рубiж». Минуло кiлька рокiв, i автори знову поставили творчу задачу, що ii не грiх розв’язати спiльно. Однiею з вiдправних точок послужив «Миргород» Гоголя – малоросiйськi iсторii, провiнцiйнi байки, що склалися в Мир-Мiсто, у картину Дивного Свiту…

Перед вами – розповiдi трьох авторiв з нового циклу «ПЕНТАКЛЬ». Нi Олдi, нi Дяченки, нi Валентинов не скажуть вам з доброi волi, кому саме належить кожна розповiдь. Такий принцип побудови новоi книги – це единий цикл, що складаеться з окремих самостiйних новел. Єднiсть мiсця (Украiна з ii мiстами, хуторами i мiстечками), еднiсть часу (ХХ столiття-«вовкодав») i, нарештi, еднiсть дii, можна сказати, навiть взаемодii п’ятьох осiб, що бажають, вiдповiдно, рiзного i по-рiзному бачать життя, але пишуть одну спiльну книгу. Як бачите, ми невимушено влаштувалися в рамках класичноi драми. Подiбно до того, як у Луiджi Пiранделло шiсть персонажiв шукали автора, ми вийшли на пошуки персонажа, одного разу переступивши порiг кав’ярнi, де спiльно обговорили задум. І розiйшлися до часу рiзними вулицями, щоб, зрештою, зустрiтися пiд годинником на головнiй площi. Чи опiвднi бiля старого млина. Чи опiвночi бiля зруйнованоi церкви…

Чи пропонуемо ми зiграти в гру «вгадай автора»? Звичайно. Хоча i не маемо iлюзiй – спокушеному читачевi пильностi не позичати. Наскiльки цiльною вийде майбутня книга – покаже час. А поки що пропонуемо вашiй увазi фрагменти майбутнього циклу.

Щиро Вашi,

Г. Л. Олдi (Дмитро Громов i Олег Ладиженський),

Марина i Сергiй Дяченки,

Андрiй Валентинов.

Баштан

Хата була дуже старою. За десятки рокiв солом’яна покрiвля поросла мохом, а димар, плетений з лози, мiсцями порозсихався, тому дим iшов не тiльки угору, а й валив з усiх щiлин. Нiкого це не засмучувало. Хату бiлили щороку перед Великоднем.

Поруч мiстилася господарськi споруди – комора i сарай… Перед коморою широкий хiдник, на якому можна було грати «у крем’яхи», щось вистругувати, чи просто сидiти; правда, посиденьки траплялися рiдко. Вся родина працювала, i навiть для молодшенькоi – Оксанки – завжди знаходилася справа.

Омелько був передостанньою дитиною в сiм’i. За вiком йому час було довiрити корову, але довiряли тiльки чорну свиню, яку треба було випускати на вигiн i не вiдходити вiд неi нi на крок. Свиня так i зирила у чужий город – Омелько не мiг нi придрiмнути, нi з хлопцями погратися, нi човника вистругати. Свиня свою владу розумiла, дивилася на Омелька зухвало i рохкала знущально. Інодi, щоб покарати нахабу, Омелько катався на нiй верхи.

За коморою тягся так званий сад – плодових дерев там не було, якщо не зважати на двi-три дикi грушi на самому краю. У глибинi росли липи – вiковi, у три обхвати, далi осики i ще далi, бiля самого болота, – верби. Пiд деревами пiднiмалася кропива в людський зрiст; коли старшiй сестрi Варцi доручали нарвати кропиви для свинi, Омелько завжди бiг слiдом. По-перше, у кропивi часто траплялися пташинi гнiзда, i Омелько ставав навкарачки, щоб роздивитися рябi яйця, пучкою поторкати пташеня. По-друге, Омелько точно знав, що i дiтей знаходять у кропивi. Старших братiв Павла i Семена, i Варку, i його з Оксанкою знайшли в старому «саду», i вiдразу ж вiднесли бабi Рудковськiй, щоб вона «пуп зав’язала». І от, пробираючись босонiж по скошенiй кропивi i майже не вiдчуваючи жагучки (пiдошви з весни задубiли, як пiдметка на чоботi), Омелько мрiяв знайти в кропивi дитинча. Клопоту, звичайно, потiм не обберешься – гойдати, совати у рота «куклу» (пережований хлiб у ганчiрочцi), тягати iз собою на вулицю i стежити, щоб хлопчиська не кривдили… Але зате можна буде всiм розповiсти: це я його в кропивi знайшов! Я!

Але дотепер дiти в кропивi не траплялися. Може, i на краще: родина й без того була велика, а землi мало. Вечорами батько, бувало, заводив з матiр’ю розмови: ось кажуть, у Сибiру е вiльна земля, i ii дають селянам. Треба iхати в Сибiр, в Омськ або у Томську губернiю – куди завгодно, бо тут з голоду пропадемо…

Засинаючи, Омелько уявляв тодi неосяжнi простори цього казкового Сибiру. Там жито пiднiмалося на зрiст дерев, кожен колосок був з Омелька зростом…

Але далi розмов справа не йшла.

Брат Павло пас корову. Брат Семен – коней, Руду i Вороного. Семеновi Омелько заздрив найбiльше, бо той iздив верхи, не тримаючись навiть за повiд!

Свиня опоросилася, i турбот додалося. Усе свиняче сiмейство виявилося на Омельковiй вiдповiдальностi; батько був людиною строгою, йому дарма було пояснювати, що порося саме вiдбилося вiд гурту i тому загубилося. Слiди лозини не сходили з Омелькових сiдниць – як i з Семенових, Павлових i навiть Варчиних. Тiльки Оксанку батько балував i тому iй дiставалося менше.

За розрадою i порадою Омелько зазвичай приходив до дiда. Той жив у балцi, осторонь вiд села i вважався характерником. Вибиратися до нього було не так-то й просто ще й тому, що дiд з батьком не ладили. Омелько не знав чому. І не допитувався особливо – стерiгся.

Дiд нiколи не носив шапки, був сивий i лисий, його голова здавалася Омельку темним яйцем у гнiздечку з найбiлiшого пуху. Широченна дiдова сорочка стягалася на горлi кольоровою стьожкою. Штани були просто неосяжнi, пам’ятаеться, коли Омелько був ще «безштаньком» i ходив в самiй довгiй сорочцi, йому мрiялося про такi штани…

Дiд вистругував з дерева усiлякий господарський iнструмент i розповiдав казки про водяникiв, про лiсовикiв, про русалок i мавок. Про чаклунiв i вiдьом. Про козакiв, про туркiв, про ляхiв. Про вiйну; стоячи в церквi i слухаючи про рай i пекло, Омелько уявляв собi рай як низький темний курiнь, де сидить дiд, пахкае люлькою, вистругуе «зуби» для грабель i розповiдае, розповiдае, скоса поглядаючи свiтло-блакитними, як небо, вицвiлими очима на онука, що млiе вiд щастя.

* * *

Прийшов день – Омелька посадили верхи на руду кобилу i наказали вести коней на пасовище. А зi свинею i ii виводком тепер мучився iнший хлопець – сусiдський молодший.

У першi днi, звичайно, не обiйшлося без слiз – Руда виявилася полохливою до неможливостi. Найменший звук, стукiт, лемент, поява на дорозi чогось невiдомого, жахали ii до смертi, i вона кидалася навскач, не розбираючи дороги. За подругою слухняно бiг Вороний. Омелько, що злiтав з кiнськоi спини на землю, вiдразу пiдхоплювався, незважаючи на бiль, i гнався з плачем за обома. Наздогнати, звичайно, не мiг i потiм довго блукав лугом, продирався через верболiз, розмазував по обличчю сльози, виглядаючи пропажу.

Потiм пристосувався i залазити на коня, i злазити з нього, путати i розпутувати, i тримаючись за гриву, iздити верхи. І тодi почалася найцiкавiше.

Їх було четверо, пастушкiв. Вони смiливо iхали досить далеко вiд села, спутували коней, валялися на травi, гризли принесений з дому хлiб, закушували часником. Купалися в рiчцi i «ставках-копанках». Розмовляли; усi товаришi Омелька були старшими й досвiдченiшими – тому вiн бiльше слухав, нiж говорив сам.

Звичайно, вони частiше вихвалявся, нiж розповiдали правду – це навiть Омелько розумiв своiм маленьким розумом. Наприклад, Андрiй божився, що серед бiлого дня, при собацi на довгому ланцюзi i сторожi в сторожцi йому вдалося обнести панський грушевий сад. Тихiн розповiдав, як обдурив панського об’iждчика i наiвся малини у малиннику за ровом i

парканом (кожна ягiдка з кулак! От вiрите, хлопцi!). Але усiх перемудрив Лесько – нiбито викотив здоровенного кавуна з баштану над Стугною!

Про той баштан розповiдали таке, що й у страшному снi не привидиться. І дорослi до нього боялися пiдходити, а вже коли малеча сунеться – пороли так, що тиждень сiсти не можна було. Баштан належав рудому нiмцю, панському управителю; там, казали, i справдi росли найсолодшi кавуни, якi нiмець потiм продавав на базарi у самому Киевi. Нiмця в окрузi вважали не просто недоброю людиною – лиходiем, яких свiт не бачив, а баштан його – проклятим мiсцем. Неначебто i чорта там бачили раз чи два.

Звичайно, з Леська стали смiятися. Вiн почервонiв, доводячи, що усе правда, все так i було, що чорти таки гналися, але не наздогнали, тому що вiн, Лесько, дуже вправно повз на пузi i кавуна котив перед собою. А коли чорти вже зовсiм було хапали його за п’яти, вiн скинув кавун у Стугну, переплив з ним на iнший берег i там уже розрiзав ножичком i з’iв. (Сам з’iв цiлий кавун? – умирав вiд смiху Андрiй. Чи з чортами подiлився?) Дiйшло майже до бiйки. Попутанi конi осудливо косували оком, пряли вухами, форкали. На щастя, хтось згадав, що пора збиратися додому – сонце вже ген де, а таки заiхали далеченько… Так усе й обiйшлося Леськовi, хiба що Андрiй, по натурi злопам’ятний, iнодi пригадував йому той «подвиг»: «То як кавун, солодкий? А чортам залишив шматочок?»

Омелько пробував кавуна усього кiлька разiв у життi. Свого баштана в родини не було, у селi вирощували тiльки гарбузи, а купувати солодощi на базарi батько вважав балуванням. Нiмцевi володiння дiтям було велено обходити десятою дорогою. Омелько й обходив; тiльки iнодi, проiжджаючи мимо, накидав повiд Рудоi на гiлку старого дуба бiля дороги i швидко, щоб нiхто не побачив, забирався майже на саму верхiвку.

Вiдтiля був видний баштан – квадратне поле, де просто на землi задумливо лежали темно-зеленi кавуни, кожен розмiром з голову дорослого чоловiка. Здавалося, iх нiхто не охороняе; Омелько намагався уявити чортiв, як вони ходять з вилами уздовж огорожi, але в сонячному свiтлi чорти видумувалися якiсь нестрашнi. От коли на полi з’являвся рудий нiмець у куцому каптанчику, у панських штанях i начищених до блиску чоботях – отодi справдi бувало моторошно…

Але нiмець з’являвся рiдко. Частiше видно було сторожа – вусатий, стрижений «пiд макiтру», завжди похмурий i злий. Оглядав баштан – i повертався в сторожку. Цього сторожа добре знали всi хлопцi в окрузi – вiн мiг потягнути батогом нiзащо. Одного разу пастушки, заговорившись, присiли перекусити пiд самою межею панського лiсу, де найсуворiше було заборонено збирати хмиз. Хлопцi i не збирали, вони навiть за межу не встигли перебратися, але вусатий сторож розсудив по-своему: налетiв верхи, став батожити, до кого мiг дотягнутися, а Омелька, наймолодшого, загнав у кут – спиною до огорожi, лицем до верхiвця, куди подiтися?

Добре, що Омелько тодi не розгубився. Юркнув пiд ноги коневi й вискочив з того боку. Ризикував, звичайно, та як iнакше?

Цей сторож дуже не подобався Омельковi, i, дивлячись на нього з гiлки дуба, хлопець зiтхав i супився.

Руда iржала внизу i смикала повiд, Вороний, стоячи поряд, непокоiвся, та й дорогою от-от мiг хтось пройти чи проiхати. Омелько злазив з дерева, обдираючи долонi, знову видряпувався на спину Рудоi i продовжував шлях, думаючи про кавуни i ще про те, чи е у нiмця собаки. Чи можна справдi кавуна викотити? Вдень не можна – поле як на долонi. А вночi? Якщо повзти тихенько, а перед тим побризкатися святою водою i взяти в дiда оберiг вiд чортiв?

* * *

– Нащо тобi оберiг? – запитав дiд.

Омелько почав плести щось, нiби батько незабаром збираеться вiдправляти його з Вороним у нiчне, а якщо iхати повз старий млин уночi, то неодмiнно побачиш чорта, i з цiеi нагоди саме потрiбний оберiг. Дiд скинув бровами – Омелько замовк на пiвсловi.

– Ти, хлопче, хрестися, коли привидиться, – суворо сказав дiд. – Хрестися i молитву повторюй. І в тi мiсця, куди ходити не велено – боронь Боже тобi суватися, хлопче.

Омелько злякався i довгенько таки про баштан не згадував. Тим часом пiдiйшли жнива, i стало не до вигадок.

Колеса вiд воза замочили в ставку бiля берега, i обов’язком Омелька було бiгати щодня, перевiряти, чи не спливли колеса на поверхню. Тут же намокало барило, у якому повезуть на поле питну воду; усю зиму воно зберiгалося на горищi, висохло, пощiлилося, i ось тепер набрякло, «пило воду». Час вiд часу батько витягав його на берег, перевiряючи, де тече. Напередоднi вiд’iзду з’ясувалося, що якась вперта щiлина не бажае затягуватися, i тодi батько велiв Омельковi бiгти i нашкребти дьогтю з тiльки-но змащених осей, i Омелько принiс у пригорщi ще не загустiлого дьогтю, батько замазав щiлину i барило стало остаточно готовим.

Викотили з води важкi колеса, прикотили у двiр i надягли на осi. Навантажили вози необхiдним у полi iнструментом – коси, грабельки, казан для кашi, «катряга» – дерев’яний каркас, покритий полотниною, складаний наметик, у якому будуть ночувати на полi женцi; «таганок» – хрестовина iз залiзним гаком, щоб вiшати казан над вогнем; едина на всiх свитка, якою будуть укриватися вночi…

Удосвiта рушили. Сонце зустрiчали вже у полi. Батько i брати косили, мати i Варка рiвняли покоси – колосся мокре, у росi, нехай пiдсохне… Омелько – на похватi: пiдносив воду, наглядав за кiньми, стриноженими неподалiк. До снiданку всi напрацювалися, притомилися; нашвидку поснiдали хлiбом i салом – жнива цього року почали вже пiсля Петра, пiст закiнчився, сiм’я розговiлася. Не гаючи часу, знову взялися за роботу…

Сонце пiднiмалося усе вище. Над жнивним полем, наче марево, струменiла полуденна спека. Блакитнi метелики опускалися на блакитнi квiти – волошки…

Омелько орудував граблями, губи злипались вiд спраги, i йому ввижалися кавуни. Гори кавунiв; кожна зелена голова посмiхалася йому червоним ротом, пiдморгувала, сходила солодким соком.

* * *

Встигли скосити трохи бiльше половини, i тут задощило. Нi косити, нi в’язати не можна було. Батько стояв посеред поля, дивлячись у сiре, обложними хмарами закрите небо. Уся постать його виражала напругу: якби Омелько вiрив, що батько може чогось боятися – вирiшив би, що вiн справдi чимось наляканий. Старшi супилися; Омелько пам’ятав один по-справжньому голодний рiк – вiн тодi був зовсiм маленьким i згадував не стiльки тупий бiль у шлунку, скiльки панiчний страх:

усiм у тi днi було страшно, за вiкнами бродили волохатi тiнi, пiдходили близько, Омелько просинався серед ночi, йому здавалося, що десь скриплять кiстки…

Брати дрiмали в коморi, зарившись у сiно. У темрявi пофоркували Руда i Вороний.

…А якщо усе-таки вночi?

У таку непогоду навiть собаки сплять, накривши морди лапами…

Омелько знав, що робити з кавуном, о, вiн знав прекрасно. Звичайно, вiн не став би вiдразу рiзати його i iсти – вiн сплавив би його Стугною… Сховав би на березi надiйно… У лопухах… І коли хлопцi зберуться пекти картоплю – отодi вiн викотив би кавуна просто до багаття. Що б сказав тодi Андрiй? А Тихiн? А задавака-Лесько?

Мрячило уже кiлька днiв. Жнива затягувалися. До батька зайшов сусiд, вони про щось говорили напiвголосно, але Омелько чув окремi слова: запитати – не втрачати… сходив би… по веснi пухнути… а все ж сходив би…

Сусiд пiшов похмурий, а батько i зовсiм почорнiв, як хмара.

Дощ не припинявся, змоклi покоси прилипли до землi. Батько накинув свитку i пiшов – Омелько бачив – кудись за село, у балку.

Повернувся бiгцем. Крикнув Павловi i Семеновi:

– Запрягайте! Поiхали!

Метушливо завантажилися на вози з усiм iнструментом. Поки iхали на поле дорогою, що розкисла, дощ припинився; сонця, щоправда, не було, але з’явився вiтер. Посвiтлiло небо i вiдразу ж посвiтлiли лиця. Дорогою один за одним потягнулися вози: люди поспiшали дожинати свiй хлiб, поки не пiзно.

Вiтер сушив мокре колосся. Мати i Варка вiдразу ж кинулися перевертати покоси, щоб скорiше просохли. Оксанка збирала колоски, що випали. Батько водив долонею по вологих стеблах, ворушив губами, намагаючись визначити: можна уже косити чи трохи зачекати?

Павло i Семен готували коси. Омелько стояв, не в силах вiдiрвати погляд вiд самотньоi бiлоi фiгурки, що йшла полем в напрямку балки. Дiд.

Дiд iшов, розвiвши руки долонями догори, вiтер напинав його сорочку i широченнi штани. Дiд iшов, i небо над ним свiтлiшало. Здавалося, над лисою макiвкою розходиться свiтла смуга – як слiд вiд човна, тiльки не на водi, а на небi.

Батько перехрестився:

– Давайте, хлопцi… Удень не встигнемо – вночi справимося. Давайте, з Богом…

І засичали, зблиснувши, коси.

* * *

Навiдати дiда через день-другий, як збирався, у Омелька не вийшло. Небо стояло, як i ранiше, похмуре, готове пролитися дощем, сонце визирало тiльки мигцем. Жнивували тому вдень i вночi, а зiбравши усе до колоска, вiдразу ж почали возити снопи.

Цю роботу Омелько любив. На поле iдеш, пiдскакуючи на порожньому возi, немов м’ячик, б’ешся худим задом об «рублi», якими потiм придавлять снопи на возi, зате повертаешся, як король, – високо, м’яко, погойдуе, начебто на хмарi пливеш… Батько вiв Вороного, а Павло Руду, i обое вели так умiло, що жоден вiз жодного разу не перекинувся. А таке трапляеться – бувало, доводилося зупинятися i допомагати якому-небудь невдасi пiднiмати на колеса вiз, що завалився…

Зверху, зi снопiв, Омелько побачив нiмця.

Батько i Павло швиденько вiдвели вози з дороги, а Павло ледве не завис на поводi в Рудоi – адже вона i вiд куща сахаеться, а отут справдi е чого лякатися. Їде по дорозi коляска з вiдкидним верхом, у колясцi – нiмець у картатому кашкетi, насунутому низько на чоло. На козлах – вусатий сторож, весь у чорному. В Омелька серце пiшло в п’яти.

Коляска порiвнялася з возом. Омелько близько побачив картатий кашкет, куций сюртук, рудi вуса i баки, льодистi блакитнi очi. Нiмець байдуже ковзнув по хлопчику поглядом.

Павло заспокоював Руду i напiвголосно лаявся. Батько мовчачи виводив Вороного знову на дорогу, а Омелько, пiднявшись на снопах, дивився колясцi вслiд. І проста думка, колись притуплена острахом, зiйшла в ньому, як сонечко: адже баштан без охорони залишили!

* * *

Пiзно ввечерi, коли потомленi за день трудiвники поснули як убитi, Омелько вибрався з комори.

Уперше за багато днiв хмари розiйшлися, i це здалося йому гарним знаком. Мiсяця не було; усе небо усiяне зiрками, тягнувся Чумацький шлях, усiма барвами переливався Волосожар. Омелько трюхикав вулицею сторожко, боячись, щоб сусiдськi собаки не почули його. У селi гавкiт перекидаеться вiд хати до хати, як пожежа, а Омельковi зовсiм не хотiлося, щоб хто-небудь знав про його намiри.

Пилюка на дорозi уже остигла, але Омелько не вiдчував прохолоди. Вiн крався, дивуючись власнiй смiливостi. Хоча нiмець зi сторожем поiхали в мiсто, а бiльше на баштанi – вiн знав – нiкого немае. Може, вони поiхали домовлятися щодо базару; може, через день-другий уже не буде нiяких кавунiв, порожне поле залишиться. І з’iсть якесь паненя у Киевi солодку скибку, що стiкае соком, а вiн, Омелько, проклинатиме себе за боягузтво i нерiшучiсть…

Над обрiем, над крайкою лiсу, з’явився великий жовтий мiсяць. Треба було поспiшати.

Нiч видалася теплою, але Омелько тремтiв, дiставшись нарештi до баштану. Вiтер улiгся. Було так тихо, що Омельковi вчувалося слабке гудiння усерединi власних вух. Вiн глибше натягнув картуза з трiснутим козирком. Постояв ще… Прислухався…

Знайшов у тину щiлину, досить широку, щоб протиснутися. Був вiн верткий i худий, щоправда, боявся порвати сорочку. Обiйшлося; через хвилину вiн уже стояв на баштанi, навкарачки, умлiваючи вiд страху i щастя.

Швидко перехрестився, оглянувся, чи немае де чортiв. Тихо. Темно. Вiддалiк ледь бiлiе сторожка. Про всякий випадок поплював через лiве плече, а потiм i через праве. Тричi прочитав «Отче наш». Лiг на пузо…

І поповз, звиваючись, як в’юн.

Мiсяць пiднявся вище. Незабаром вiн усе тут залле свiтлом, Омелько розумiв, що треба хапати перший кавун, що трапиться, i давати чосу. Але кавуни спочатку не траплялися – тiльки бадилля та бур’яни. Омелько вже злякався, що завбачливий нiмець, перед тим, як iхати до мiста, звелiв усi зiбрати i замкнути в коморi…

А потiм вiн наштовхнувся на кавуна лобом – аж гуля вискочила.

Схопився на рiвнi i здивувався, як це його занесло аж на середину баштану. Навколо лежали, важко вдавившись у грунт, круглi, темнi…

Омельковi перехопило подих. Мiсячне свiтло падало навкоси i глибокi тiнi при землi ховали довкiлля. Хлопець ще раз озирнувся, чи немае небезпеки, нiчого не помiтив. Тепер уже смiливо став розглядатися…

Не повiрив очам. Почав терти iх аж до слiз. Глянув ще раз – i здерев’янiв, не в силах нi крикнути, нi зробити й кроку.

Голови лежали на землi, вiдрiзанi людськi голови. Всi очi були заплющенi – окрiм вибитих, виколотих, витеклих очей; жовтувата, зiв’яла i темна, як старе дерево, шкiра. Чорнi чуби i сивi чуби. Голови бородатi i голови голенi, i зовсiм чорнi, як вугiлля, голови. Розшитi золотом шапки. Турецькi малахаi. Тут були козаки, турки, ляхи, пани i селяни, старi i зовсiм молодi… Зацiпенiлий Омелько, за одну довгу секунду смертельного переляку, устиг побачити iх десятки – тих, що були ближче. А поле тяглося i тяглося в усi боки, i там, вiддалiк, теж виднiлися голови, голови, голови…

Заверещавши, так нiби його рiжуть, Омелько кинувся бiгти. Спiткнувся об якусь голову й упав. Прямо перед очима у нього виявилося старе, порiзане зморшками, жовтувато-коричневе обличчя. Блиснула золота сережка у величезному вусi. Довгий чуб-оселедець лежав на землi, як стебло рослини, прибитоi дощем. Мить – заплющенi повiки здригнулися, старий запорожець вiдкрив очi, поводив зiницями, i втупив погляд в Омелька.

* * *

Вiн не пам’ятав, як вибрався на дорогу. Сорочка була вся порвана, штани – бруднi i мокрi наскрiзь. Скавуляючи вiд жаху, Омелько дiстався Стугни i залiз у рiчку з головою – прохолодна чиста вода допомогла йому зiбрати рештки сил i не втратити розуму.

Вiн бурмотiв усi молитви, якi знав. Вiн виправ одяг; мiсяць на той час пiднявся високо, i доводилося ховатися в тiнi кущiв – щоб хто-небудь, хто вийде вночi за господарською потребою, не мiг помiтити на березi скорченого голого хлопчиська.

Вiн трохи заспокоiвся i сказав собi, що все позаду. Одбувся, вважай, легко. Хлопцям, звичайно, вiн нi слова не скаже – боронь Боже, розповiдаючи, знову переживати такий жах…

Та й не повiрять хлопцi. Будуть смiятися, як над Леськом.