Мор

скачать книгу бесплатно

Мор
Валерiй Шевчук

ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1
«Мор» – фантастично-фiлософська повiсть, в якiй автор порушуе ряд екзистенцiйних питань, зауважуючи, що у свiтi усе е вiдносним окрiм сталих категорiй добра i зла***. Найвiдомiшими творами автора е «Дiм на горi», «Три листки за вiкном», «Тiнi зникомi», «Набережна 12», «Середохрестя», «Вечiр святоi осенi», «Крик пiвня на свiтанку», «Долина джерел», «Тепла осiнь», «Двое на березi» тощо. Валерiй Шевчук – украiнський письменник-шiстдесятник, майстер iсторичноi, психологiчноi та химерноi прози.

Валерiй Шевчук

Мор

Роздiл І. СТРАННІЙ

Чоловiк брiв порожньою закуреною дорогою, одежа на ньому обтрiпалася й висiла клаптями, взуття майже розлiзлося – черпав ногами сиву, суху куряву, i та провисала за ним туманцем. Чоловiк iшов, понурившись, начебто його тiльки й цiкавило, що розбите понiкуди власне взуття. Вiн не помiтив i того, що на небi зiбралися хмари i зникло сонце, таке палюще й нещадне в усi найближчi днi, якi вiн пам'ятав: а коли гримнуло над головою, вiн здивовано звiв посiрiле од куряви обличчя i подививсь у небо з неймовiрним зачудуванням. Але не побачив нi хмар, нi чистих, вигрiтих латок неба, котрi ще свiтилися в густому накопиську, натомiсть на перенiссi напружилася зморшка, i вiн почав щось згадувати.

Це «щось» теж був гуркiт, але не грому, а гармат, до нього долучався ляскiт мушкетiв: а коли небо перерiзала iдка блискавиця, вiн увiч пригадав, як блискочуть пiд сонцем шаблi, почув iржання коней i побачив з'еднанi в обоз вiйська. Але цей його спомин був надто короткий i виник тiльки через те, що так нагло почувся грiм; зрештою прогримiло ще раз i ще – знову заблискотiло небо вогняними батогами. І знову задер угору обличчя i начебто пробуджувався, бо згадував: гуркiт грому, як ляскiт гармат та мушкетiв; спалах блискавок, як зблиск шабель; хмари, нiби огорненi зусебiч ворожим вiйськом обози, – конi помчали по небу, блiдi конi смертi, i вiн почув трупний запах, який уже стiльки часу його переслiдуе. Конi таки бiгли небом, блiдi, сумнi конi, i iхала на них вершником у кiльканадцятьох вiдбитках сухокоста. Блиск ii коси – як блиск шабель, i в мiражному свiтлi, що на мить заливало землю, вiн побачив роздутi вiд спеки тiла й почув крики поранених. Йому заболiло вiд напруження у грудях, i вiн подумав мимохiть, що перед грозою була довга чорна нiч. Здаеться, плавав у морочнiй рiцi, було боляче розплющувати повiки, бо вiдляск хвиль – наче удари ножа, i небо стало тодi особливе – лився з нього синiй спокiй. У червоних пасмугах стояли, як гори чи далекi казковi мiста, громади хмар, наче опинився вiн у потойбiчному свiтi, i лише це марево давало змогу йому щось у тiй темрявi побачити…

Дощ дзьобав куряву, маленькi водянi чоловiчки з розгону плюхались у пухкий порох i поринали в нього. Кiлька гострих крапель упало на зведене обличчя, i цього стало досить, щоб чоловiк збагнув, що в нього пiсля того бою пропала пам'ять. Отож дивився в небо й намагався пригадати хоч би що, але знову-таки бачив чорну рiку, в якiй купався. Потiм вiн пробудився i пiзнав незвiдане ранiше почуття порожнечi.

Небо, яке узрiв пiсля пробудження, сяяло блакиттю, з'явилися небаченi досi краевиди: блiдi срiбнi дерева з карбованим срiбним листям, голубi i ясно-синi плеса, на яких росли золотi кущi. Все це не викликало в нього подиву, хiба що зворухнулася дивна й хвилююча думка, що свiт уподiбнений до людини: земля – як тiло, скелi – нiби кiстки, а трава й дерева – волосся! Вiн шепотiв цю свою едину думку, як молитву, бо все ще не позбувся вiдчуття порожнечi. Через кiлька хвилин збагнув, що там, у небi, здаеться, е ще одна жива душа i тремтить вона i сипле срiбним дзвоном: жайворонок. Усвiдомив, що свiт цей виростае пiд небом величезним срiбнолистим, огненним деревом, яке розпрямляе свое гiлляччя й дихае, бо воно живе; що той невгомонний спiвак над головою покликаний звiстити йому це. В грудях чоловiка вже не стукотiло серце вояка, вiн свое, здаеться, вiдвоював…

Нитка спогаду обiрвалася, з неба линув густий, майже гарячий дощ. Чоловiк здригнувся, приймаючи на себе цей навальний потiк, але за хвилю знову звiв обличчя, заплющив очi й покiрно слухав, як мие йому лице злива. Стало вiд того приемно й затишно, i все тiло щасливо здригнулося, прийнявши благодатну вiльгу: отож знову в ньому щось спалахнуло, i вiн ще раз повернувся на поле, де в нього пропала пам'ять…

Хтось поклав йому на плече руку, i вiн. перелякано сахнувся. Вiдскочив злякано, але до нього рушив незнайомець, викидаючи вперед закривавлену ногу й простягаючи руку.

– Та це ж я, Процю, не лякайся. Гукаю тебе, а ти нiби оглух… Не впiзнаеш мене?

Проць похитав головою. Дивився на незнайомця прозорими очима, i на душi в нього лежала порожнеча.

– Отямся, Процю! – вигукнув козак. – Це я, Сомко Струсь, i хай посвiдчить небо, були ми з тобою друзi!

Проць знову похитав головою. Його очi налилися болем, але залишилися так само порожнi й холоднi.

– Десь тебе вдарило, Процю, що так на мене дивишся? Мене он з мушкета поцiлено, сам бачиш: ледве шкандибаю. Наше вiйсько пiшло геть, i тiльки через те, що поспiшало, нас не закопали, як мертвих.

Проць роззирнувся. Навколо й справдi лежало всiяне трупами бойовисько. Де-не-де вблискувало лезо шаблi, здiймали хоботи побитi гармати, валялася розтрощена амунiцiя. Висiв нудливий запах, i безлiч мух роями тремтiли у спечному повiтрi. Проць захотiв переконатися, що там, у високостi, ще живе срiбний спiвун – жайворонок, але, як на те, птах уже не дзвонив. Тодi йому стало сумно, адже й справдi не знав, як тут опинився, на цьому закиданому трупами полi, i чого хоче чоловiк, котрий знову до нього заговорив. Дивився на вуста, що ворушилися, й нiчого не тямив. Козак знову простяг до нього руку, i Проць перелякався.

– Не пiдходь до мене! – сказав загрозливо i вихопив шаблю, яка висiла при боцi.

– Схаменися, Процю! – закричав Сомко Отрусь. – Це ж я, твiй побратим, як можеш ти на мене оружну руку пiдiймати?

Шабля зависла у Процевiй руцi – дивився вiн на свого колишнього побратима зачудовано. Зрештою рука безсило впала i шабля дзенькнула об камiнь. Це начебто пробудило Проця. Глянув перелякано на Сомка Струся, а за мить уже тiкав од нього, вряди-годи перечiплюючись через трупи.

– Зовсiм знетямiв, – iз скрухою в голосi сказав Сомко Струсь i захитав вражено головою…

Дощ лив странньому на обличчя, i, здаеться, саме це пробуджувало в ньому спогади. Але не тяглися вони поза ту чорну рiку, в якiй так довго купався: з натугою пригадував тiльки те, що сталося, вiдколи пробудився…

Отож бiг вiн через поле, густо покрите трупами, аж доки не витекло йому з грудей повiтря, i вiн зупинився, намагаючись вiддихатися. Озирнувся перелякано, але не побачив Сомка Струся: той упав на землю. Прийшло до нього благе й тихе вiдчуття, i знову задзвонив над головою жайворонок. Голова була неприкрита, i йому здалося, що сонячне промiння болюче копирсаеться в мозковi. Вiдчув вiн i запах, солодко-нудотний, бридкий; тисячi мух зудiли навколо, безсилi пробити повiтря крильми. Процеве тiло почало тремтiти. Сонячнi черв'яки роз'iдали мозок, i вiн знову задихнувся – повiтря для нього занадто густе. Хтось нiби прошепотiв до нього, що на цьому полi, мовляв, е жива душа, що треба заспокоiтися й повернутися до Сомка. Розпитатися i щось, може, збагнути чи про щось довiдатися. Але знову вiдчув острах: здалося, думки його забринiли, нiби мухи в повiтрi. Годi дати iм лад чи повернути те, що було до цiеi хвилини, – iснував у свiтi зовсiм не так: мав здатнiсть мислити, а водночас не знав про що.

Мухи зграйкою налетiли на обличчя, i вiн, незвiдь-чого злякавшись, скочив i побiг, важко хекаючи й ледве перебираючи ногами. Серце рвалося йому з грудей, але не мiг зупинитися, i це тривало доти, поки не розступилася пiд ним земля й не покотився вiн у переярок. Потемнiло в очах, знову потрапив у чорну рiку, а коли очуняв, вiдчув, що рука його мокра.

Лежав бiля джерела i раптово зрадiв. Почав мочати у студеницю обличчя i не стуляв повiк. Коливалися перед ним розмоченi стебла, шматки кори й листя, мале жабеня зiщулилося пiд коренем i вибалушилося на нього – вiн пив з присьорбом воду, i в горло тiк колючий холод. Вода здавалася солонуватою, а може, це був його пiт чи сльози?

Присiв бiля джерела й роздивився. Йому пекло в горлi, а все тiло нiби бджолами було покусане. Вiн раптом подумав, що не знае власного обличчя. Сидiв, обхопивши руками голову, i перед очима райдужно плелася химерна сiтка. Довкола так само чувся одурманливий запах i так само бринiла крильми тьма мух. Вiн постановив якомога швидше тiкати з бойовиська – робити йому тут нiчого. Був пiдсвiжений зимною водою i мав уже силу йти. Знав, що попереду його чекае багато болю, але залишатися тут ще жахкiше. Болiло йому й зараз – щось скiмлило в грудях, якась туга чи розпач, щось незвiсне й пекуче…

Вiдновлював усе, що бачив i вiдчував на бойовиську пiсля того, як виплив iз чорноi рiки. Не помiчав, що стоiть зовсiм мокрий серед дороги, що курява на нiй не тiльки прибита, але й перетворилась уже в багнюку: рiс тут, серед хлюпоту, плюскоту й ляпання, нiби рослина, тягнув до неба чисто вмите, заросле бородою обличчя, очi були розплющенi й запливали водяною плiвкою. Це допомагало ловити уявою далекi й такi запорошенi з'явиська й ладнати iх в одну мозаiку – пiзнав раптом просту iстину, яка його вразила над усе: тiльки той, хто згадуе, може називатись у цьому свiтi живим…

Там, у переярку, кинув мимохiдь поглядом на куща, що звiшувався над кручею, й побачив розтерзане тiло жовнiра. Той упав навзнак на гiлля, розкинувши руки й ноги. Проць закричав, але йому здалося, що той крик нагадуе вороняче крупання. Здаеться, вiн i е ворон – на ньому чорне, лискуче пiр'я i гостро виблискуе проти сонця дзьоб. У нього склянi очi, i вiн пострибае зараз полем серед тих страшних, роздутих колод…

Подерся на крутосхил, але земля осипалася йому з-пiд рук та нiг, i кiлька разiв вiн з'iжджав долi. Але знову лiз, бо вже починав гнати його жах. Так опинився на горi й роззирнувся. Перед ним простиралось страшне, криваве поле. Повiльно шкутильгав по ньому Сомко Струсь, i, боячись новоi з ним зустрiчi, Проць кинувся в обхiд яру до лiсу. Йому наморочилось у головi, трава плуталася пiд ногами, але вiн не сповiльнював бiгу. Зрештою потрапив у захисну тiнь дерев i затрюхикай, трохи збанимши ходу. Тодi й здалося йому, що вся ота тьма мух кинулася за ним у погоню: очi вирячилися, груди ходили, як ковальський мiх, калатало серце й пiдгиналися колiна. Вiн уже не бiг, а стрибав, падав, зводився i знову стрибав. Серце йому розширилося, стало велике-велике i от-от мало трiснути. Вже й бiгти не було куди: дерева так ущiльнилися, що буцався в одне чи друге. І тiльки коли вигнався на лiсову галявину, вiдчув, що сили в нього нема. Вдруге провалилася пiд ним земля, i знову полетiв вiн у чорну рiку, тiльки далекий чорний воронячий погук долинув до його напiвпогашеноi свiдомостi – здаеться, то був його власний стогiн i крик…

Коли очуняв, побачив небо – високе, святкове, з ошатними хмарами. Сонце ^щедро розсипало промiння й ранило очi. Тодi вiн заплющився й проказав молитву до того, хто у багряницю одягнений, хто славний милосердям i, як драною одежею, покритий покiрливiстю. До того, хто увiнчаний вiнком звершених чеснот, хто переселився з землi в небеса i хто дивиться на нас; до того, зрештою, хто шле нам долю нашу й наше покликання; странньому конче треба, щоб звiстив вiн йому, куди мае повести його i навiщо так дивно його почав спитувати. «Повiдж i звiсти менi», – попросив вiн iз упокоренням, вiдчуваючи солоний смак власних слiз.

Лежав на галявинi, мiцно склепивши повiки. Навколо стояла тиша, якоi потребував, але сподiваноi полегшi не чув. Шумiли неподалiк дерева, вiтерець забiгав i сюди й гойдав торочкасту траву. Пахло чебрецем, i гули в повiтрi бджоли. Проць похитувавсь у тих хвильних шумах i вiдчував, як поступово очищаеться вiд туману голова, як починае працювати мозок, як тiло набираеться сили, що, здаеться, вливалася в нього таки з високостi. Його гойдала земля, м'яко-колисливо, i вiн плив, зворушений i вражений. Знав, що йому треба в цю мить розплющитися, що, можливо, зараз станеться якесь чудо: повернеться те, чого йому бракуе.

Мало не ослiп вiд сонця, яке полилося в його порожнi очi. Не мiг на нього дивитися, через це перекинувся на бiк й здивовано задивився, як бiля нього клопочуться комахи. «Земле моя, – подумав розчулено, – незмiнна й чудова земле!»

Довкола було тихо. Урочисто й по-святковому тихо. Довкола розливався чудовий запах квiтiв та зела. Бринiли бiля нього бджоли, а може, мухи, що супроводжували його вiд бойовиська. Вiн раптом затурбувався, роззирнувся вражено – де вiн i що з ним? Але навколо не було анi душi, i вiн знову заплющився, щоб iще раз узяти в душу теплоi тишi й сокровенного спокою, якого так гостро й нагло запрагло його серце…

Ішов по голiй, порошистiй дорозi, i жодна душа не зустрiлася йому на шляху. Натомiсть заболiло в грудях, наче була там дивна рана, адже. нутро його – нiби дупло. Вже забув, що вiн Проць: не мав нi iменi, нi минулого, мiг тiльки iти й дивитися перед собою. Довкола стелилися розкiшнi краевиди: горби, порослi гайками, й поля, повнi житнього колосу. Всю дорогу над ним трiпотiв жайворон, а ще незмiнно висiла за плечима зграйка мух. Таки вивiв ii iз страшного поля i тяг за собою, безсилий звiльнитися. Трохи дивувався, що не траплялося по дорозi жодного мандрiвника, тож коли привидiлися йому мiськi стiни, неймовiрно зрадiв. Майже побiг туди, але його чекало розчарування – мiстечко таки йому привидiлося: дорога, по якiй iшов у степу, ввижалася за вулицю, а жита росли з хiдникiв, зi стiн та з дахiв будинкiв. Все було мана, яка кличе й вабить людську душу. Гойдались у повiтрi гiлки дерев, повз якi проходив: здавалося, й дерева також ступають тiею порожньою вулицею. Стiни похитувалися, нiби й мiстечко, й вони потонули у хвилях. Страннiй дивився крiзь водяну товщу: пливла на нього риба, зорiла пласкими дурними очима i тицялася йому в груди…

Сiдав i вiдпочивав. Чекав, щоб свiт знову набрав звичноi подоби. Боявся через тi змiщення й гру уяви втратити його. Боявся, що не дiйде туди, куди скеровували його ноги. Заплющувався, i збирався в грудку, i пропадав зi свiту, щоб знову прийти в нього. Часом йому здавалося, що з його порожнiх грудей мае вирости дерево. Що стоятиме отак людиною-деревом i торкатиме гiлляччям неба, хмари кластимуться на голову, нiби перука. Сонце розчiсуватиме гребiнцем променiв той дивний чуб – спадатимуть на поля гарячi тумани…

Скулений у грудку, засинав. Знову пропадав зi свiту: не хотiв i не мiг бути деревом. Не хотiв стояти на одному мiсцi й безсило махати до неба руками-гiллям. Йому призначено йти. Призначено щось знайти у цьому свiтi, а щось знайти – значить зрозумiти. Тому стогнав крiзь сон i просив подумки: хай, розплющившись, побачить омитий росами ранок…

Часом йому здавалося, що клаптi туману, якi лягали на землю, ставали перекотиполями, i вiн думав, що, коли покотяться йому назустрiч, доведеться вступити з ними у змагання, як Самсоновi з левом. Не боявся того, бо мав уже в собi силу. Ішов просто на тi перекотиполя, i вони не витримували: розпадалися й пропадали, як туман, бо й були, зрештою, туманом.

Поступово наростало в ньому впевнення, яке з'явилося бозна-звiдки: вiн не людина в цьому свiтi, але йому не можна й без людей. Згубив на бойовиську щось таке, чого не можна губити. Оте маленьке, кругленьке, без чого годi iснувати. Оте, що дае змогу тверезо бачити свiт i не дуритися маревами.

Скулений у грудку, чекав. Пропадав зi свiту, але не хотiв його втратити. Тодi в ньому й пробуджувався бiль. Тодi вiн i стогнав тяжко. Але водночас прокидалось, ояснення – без того не мiг iти. Не мiг тверезо дивитися на свiт, бо його таки треба пiзнати. Хоч якось пристосуватися до життя i до людей, куди так нагло тягло. Вжене боявся зближення з ними, бо за час оцього ходу почав мiнятися. Щось у ньому утверджувалося i крiпло – не так знання, як упевнення. Через це мав силу йти цiлий день, а коли падав знесилiлий, вiдчай його вже не брав…

Дощ пройшов так само раптово, як i почався. Хмара зi своiми шаблями та громами поволоклася далi, а вiн подумав, що це перший дощ, який застав його в дорозi. Не було бiля нього звичноi зграйки мух, i це раптом звеселило його. І хоч так само пекло в грудях, рушив у шлях упереднiй бадьорiше.

Втекти вiд мух, однак, йому не вдалося. За мить знову зазудiло бiля вуха: висiла за плечима прозора хмарка. Крутливi й швидкi мухи переганяли його i вiдставали, збивались у льотi одна з одною, i страннiй понурився упокорюючись. Не мав права радiти, бо раптово починав боятися самого себе. Ноги його черпали дорожню грязюку, а коли траплялася калюжа, не обходив, а брiв навпрошки:

2

Лежав у полi i вдихав у себе запах зела. Вже не цiкавився тим, що було в минулому: не потрiбно воно йому стало. Тiло гуло вiд утоми, а над головою безживне висiли купчастi хмари. Хто зна, може, це одна iз хмар скинула його на землю й пустила, пославши навздогiн лиховiсного ворона, який час вiд часу каркае над головою. Але е там у небi ще один птах. Срiбногорлий i веселий, котрий пiдбадьорюе його ясним спiвом. Власне, все було складнiше. Вдень чув над собою срiбнi передзвони, а ночами його переслiдував ворон. Ішов на нього й кричав, задираючи вгору дзьоба. Мав широкi груди й червоного рота, лискуче пiр'я й пекучi очi. Тодi страннiй прокидався й довго лежав без сну, з цiкавiстю вдивляючись у засипане зорями небо.

Пiсля дощу знову цiлими днями нещадно палило сонце. Повiтря аж тремтiло вiд спеки, а на обрii похитувалися сивi перекотиполя. Вiн iшов, обкипiлий потом, i йому здавалося, що тiло покриваеться соляною плiвкою.

І все— таки не думати про себе не мiг. Знав, колись була у нього мати, але з цим словом не в'язалося нi образу, нi почуття. Сушило горло, але не мiг змочити його водою. Хапав губами траву i пробував жувати. Мав би вiдчувати голод i дбати про харч. Вiд часу, коли покинув бойовисько, тобто вiдтодi, вiдколи щось-таки пам'ятав, не було в ротi нi рiски, але це також його не турбувало. Хапаючи губами траву, нагадував собi акт iдження, але й це не будило голоду.

Дививсь у залите яскравим сяйвом небо. Сонце тремтiло, наче кинута вгору золота куля. Навкруги стелилися синi й зеленi пасмуги. Вiн вiдчув, що чогось чекае, – мало зараз збутися. Насторожився i став напнутий, наче тятива.

– Бов! – почув вiн раптом дзвiнкий, наче задзвонило саме сонце в небi, звук.

– Бов! – почулось удруге, i вiн звiвся на лiктях, наслухаючи. Дзвiн бив i бив з однаковими промiжками, монотонно й нiби

байдуже – весь простiр заповнився сухими мiдними хвилями. З'явився вiтер, дихнуло в обличчя розiмлiлими на сонцi травами, та й перекотиполя на обрii стали рости, нагадуючи вже не туман, а далекi мiськi стiни.

Тодi вiн встав i подибав просто на звук, i знову перед ним простелилася звичайна степова дорога, а попереду все виразнiше й виразнiше виростали з серпанку мiськi стiни. Хиталися, наче у водi, – блищали дахи храмiв i черепиця покрiвель. Не хотiв думати, що це – мана, тож не пришвидшував ходи, а тiльки тримався звуку, що вряди-годи розбивав на мiдь повiтря. Не спускав з очей хитких стiн i веж, знав, що скоро побачить людей. Можливо, щось тут i вiдбудеться, непередбачене, але конче йому необхiдне, – радiти ж не поспiшав.

Цього разу перед ним лягло таки справжне мiсто. До слiз в очах видивлявся мерехкий простiр: дорога добiгала до розчинених ворiт, а жита кiнчалися тут, де спинився. Знову щось зворушило його: тривога чи бiль, а може, передчуття. В цей час брама розчинилася – iржаво зарипiли вереi. Озирнувся: за плечима, як завжди, висiв гудливий рiй мух. Махнув на них, але марно. З ворiт виiжджали один за одним вози. Страннiй швидко пiшов назустрiч тим возам, але невдовзi змушений був зупинитися: ноги його не слухалися. Сiв на узбiччя й чекав, доки тi вози доiдуть до нього. Спокiйно й сонно ступали в розпечену куряву воли. Вози порипували, i йому було приемно слухати цей звук. Страннiй дивився на той виiзд крiзь примруженi повiки. Треба було пропустити валку, щоб увiти у середмiстя, i вiн терпляче очiкував. Вози були великi, критi – палуби, бiля кожного ступав погонич, одягнений у чорне вбрання, яке спускалося до п'ят, i лише внизу поблискували черевики iз зав'язаними биндами. У руках вiзники тримали по довгому, вузькому ножевi, а замiсть облич у них стримiли загнутi донизу дзьоби. Очницi було засклено, i тi склянi очиська дивно блимали проти сонця. Пальцi рук у вiзниць покривалися рукавицями з довгими кiгтями.

«Моровi лiкарi», – здригнувся страннiй.

Один з лiкарiв, котрий iшов услiд за валкою, побачив страннього i повiльно попрямував до нього, черпаючи черевиками куряву. Був кремезний, широкий у грудях i важкий у ходi.

– Хворий? – спитав коротко, i голос його з-пiд маски зазвучав голосно й насторожено. – Чого тут стираешся?

Страннiй намагався не дивитися на лiкаря, бо це могло його злякати.

– Хочу, пане, пройти в мiсто, – сказав вiн, розглядаючи своi розбитi патинки.

– Живеш там?

– Нi, – сказав стравнiй. – Не живу i не маю нiкого рiдного. Лiкар сердито блимнув на нього скельцями машкари.

– Шукаеш смертi?

Страннiй таки намагався не дивитися на лiкаря. Водночас йому було й утiшно, що той його не боiться.

– Я довго мандрував, – вiдказав спокiйно. – Гляньте, пане, на моi патинки. Я вже не раз зустрiчався з мором i дечому навчився. Вiд мору, пане, не рятуеться той, хто тiкае. За мiстом мор лютуе не менший i так само косить людей. Найлiпший спосiб сховатися – наблизитися до нещастя.

– Дивнi думки, – не без iронii сказав лiкар. – Але цей бенкет, затям собi, гiркий!

– Знаю, – сказав страннiй, дивлячись, як запалав рожевим полум'ям захiд. – Спершу я, як i всi, тiкав вiд мору й тинявся де доведеться. Загинули моi рiднi, i я залишився сам. А самотою жити, пане, – невелика радiсть. Отож вони й прийшли до мене, цi думки, що iх ваша милiсть назвав дивними.

Вози тоскно й глухо рипiли. Зрештою почали завертати на поле, i тiльки тепер страннiй помiтив, що там викопано кiлька ям.

Лiкар коротко блимнув на страннього – втомлений i байдужий був. Може, тому махнув кiгтистою рукою й подався до возiв.

Страннiй побачив перед собою вiльно розведенi ворота, не було бiля них i сторожi. У глибину безживне тяглася мощена вулиця: Вiдшлiфований брук лискотiв пiд сонцем синiми лобами. Щось звело його з узбiччя i штовхнуло в плечi. Над головою звично загув рiй мух. І досi бемкало в середмiстi, i страннiй, ще раз зирнувши в той бiк, де вiзники вже зносили до ям страшну ношу, повiльно рушив у ворота. На нього дихнуло розпеченим вiд денного сонця каменем i якимсь особливим сопухом, котрий миттю нагадав йому давно покинуте бойовище.

3

«Пустка в мiстi, – думав вiн, – як i в менi».

Ледве пересував ногами, з натугою кладучи iх на брук, i вперше вiдчув, яка глибока в його тiлi утома. Болiло в грудях, бо, вiдколи переступив мiську межу, став почувати себе гiрше. Вулицi були вузькi, закуренi, а над головою вряди-годи проносилися зграi мух. Тi, що iх привiв з собою, вiдразу ж розчинились у цих тьмах. Спадав вечiр, i стiни покривалися тонкими сутiнками, а вiн все дибав, вiдчуваючи, як його почина похитувати. Горiли освiтленi сонцем шпилi церков та костьолiв, i хрести iхнi яскраво блищали. Громадилися навколо вiкна i стiни: здавалося, вiн потрапив у кам'яну пастку, i вона от-от його в собi замкне. Навкруги було тихо, аж чув, як голосно треться пiд ногами пiсок. Кроки лускали об навколишнi стiни, нiби трощив вiн горiхове шкарлущя. Дихнуло нудотно-солодким сопухом – проходив бiля брудного струмка, що протiкав через мiсто, – в ньому пливли нечистоти. До того долучався гострий запах вапна – його сувоi витiкали з прочiлiв, перебитих хрестами дощок. Наче бiлi язики будiвель, вони лизали сутiнь i ii задуху. Страннiй минув церкву, дверi ii були розхиленi. На костьолi, проте, висiв добрячий замок, другий i третiй теж були позачинюванi: мор почався тут не вiдсьогоднi.

Сiв на облущений ганок. Повiтря стояло густе, гаряче й незворушне, з тим-таки солодкаво-сопушним вiддихом. Неба наче не було – сама мряка. Звiдусiль нiмо витиналися стiни, але страннiй не вражався на безлюддя. Сторожко наслухав i поступово напивався тишi, яка панувала навкруг.

Лежав у темрявi покинутого дому. Тамував гострий бiль у порожнiх грудях, i чи вiд нього, чи вiд глупоi тишi навколо, здалося, що тiло його починае розкладатися. Що вiн легко може розсiяти себе по цьому мiсту i так пропасти. Що в ньому, зрештою, немае отого малого й круглого, яке збирае ество i крiпить його; що вiн плиткий, як ця сутiнь, i варто тiльки докласти волi – i його таки навiки не стане. Думки нiби висiли в солодкавому повiтрi, а тiло розметалось у безладдi. Здаеться, ноги його гуляли порожнiм мiстом, вiн чув навiть рип пiску пiд пiдошвами: здаеться, руки тримали, затиснувши кулаки, згустки темряви з куткiв. В порожнiх грудях сухо й гаряче стукотiло серце: очi, здаеться, покотились у нiч, як два свiтляки. Просвiчували темряву й жили сподiванкою, що все-таки настане той благословенний мент, коли вiн зможе зiбрати тiло в ество i колись таки заживе, як людина. Його мозок повiльно i з натугою складав докупи все, що мiг узяти з минулого, але скоро втомився вiд цiеi роботи. Не може людина, розкладена на частини, жити; не може така людина щось вирiшити; не може вона й мислити, хоч такоi здатностi ii нiби й не позбавлено. Вона може хiба що болiти, отож слухае власний бiль, а руки ii спазматичне стискують темiнь з куткiв…

Але щось йому заважало. Ну, звiсно, там, у глибинi дивноi й настороженоi тишi, озвався дзвiн. Але не так, як давнiше, – дзвiн спалахував i завмирав. Вiд того страннiй напружився, тiло його знову зiбрало розкиданi члени i поступово наливалося енергiею. Очi тихо запалали, а груди задихали частiше.

За мить забухав чобiтьми по сходах, а коли вискочив на вулицю, зупинився. Глухо й тоскно розламувалося хрипке бемкання. Пiшов спершу повiльно, наче винюхуючи, але напрям брав певний. Здалося йому, що той незвiсний дзвонар, загублений у темрявi, когось чи чогось прохае, щось йому конче треба вiд цiеi глухоi пiтьми. Затихало i знову спалахувало, i хода страннього мимоволi почала улягати тому ритму: коли дзвонили, майже бiг, а коли затихало, ступав поволi. Густий пiт котився з чола i зi щiк, а губи висохли. Облизував iх шорстким язиком i вiдчував, що небо майже спустилося на дахи. Наче не було навколо нi душi, тiльки вони двое з тим розпачливим воланням дзвона.