скачать книгу бесплатно
Таемна водичка. Дитяча казка
Володимир Безверхнiй
Людмила Безверхня
– Гарантую, подарунок тобi сподобаеться, – сказала мама. У руках тато тримав невеличку старанно вiдполiровану залiзну коробочку з гарними вiзерунками. – Скринька зi скарбами? – розсмiявся Вiталiк, пiдбiг до нього i заглянув усередину. Побачив три колбочки у формi конусiв: зелену, синю i бiлу. Вони були мiцно закритi пробками. – Там водичка, але особлива, – сказав тато. – І що в нiй такого особливого? – поцiкавився син… – Вiзьми будь-яку iграшку, от тодi i побачиш…
Таемна водичка
Дитяча казка
Володимир Безверхнiй
Людмила Безверхня
© Володимир Безверхнiй, 2016
© Людмила Безверхня, 2016
Создано в интеллектуальной издательской системе Ridero
Роздiл 1. Незвичайний подарунок
Ранкове сонечко розбризкало мiстом веселi промiнчики. Один невгамовний опинився в дитячiй кiмнатi. Кого ж вiн побачив? У лiжечку, наче маленьке ведмежатко, спав хлопчик i усмiхався. Мабуть, дивився гарний кольоровий сон. Раптом вiн солодко позiхнув, потер оченята i прокинувся.
– Мамо, тато! – покликав голосно.
До кiмнати увiйшли батьки.
– Менi таке наснилося! – хлопчик миттево скинув ковдру i сiв на лiжку. – Наче я патрулюю вулицi на справжньому джипi! Навкруги багато машин, я уважно слiдкую за дорогою. Було так класно! Навiть переслiдував злочинця!
Мама сiла поруч i поцiлувала сина, а тато, щось ховаючи за спиною, таемниче мовив:
– Вiталiку, пам’ятаеш, я обiцяв винайти для тебе дещо незвичайне?
– Нарештi я дочекався! – сплеснув у долоньки хлопчик. – Говори швидше, що це?
– Гарантую, подарунок тобi сподобаеться, – сказала мама.
У руках тато тримав невеличку старанно вiдполiровану залiзну коробочку з гарними вiзерунками.
– Скринька зi скарбами? – розсмiявся Вiталiк, пiдбiг до нього i заглянув усередину. Побачив три колбочки у формi конусiв: зелену, синю i бiлу. Вони були мiцно закритi пробками.
– Там водичка, але особлива, – сказав тато.
– І що в нiй такого особливого? – поцiкавився син, розглядаючи незвичайний подарунок.
– Вiзьми будь-яку iграшку, от тодi i побачиш.
Неподалiк на столику ще вчора Вiталiк залишив динозаврикiв. Вони стояли рядочком, неначе живi. Тiльки були значно меншими за велетнiв з минулого. Помiж них хлопчик знайшов тиранозаврика.
– Це Тира. Вiн оберiгае i захищае iнших.
Тато взяв зелену колбочку, вiдкрив i легенько нахилив. Кiлька краплинок зблиснули i одна за одною полетiли донизу.
– Рятуйте, дощ! – несподiвано скрикнув тиранозаврик. Обернувся i побачив будиночок iз конструктора. Майнув усередину i за мить обережно виглянув у вiкно.
– Привiт, усiм! Будемо знайомитися? – сказав радiсно.
– Ти бiгаеш i розмовляеш! – здивовано мовив Вiталiк. Наблизився i нахилився, щоб краще роздивитися його.
– Так, – погодився тиранозаврик. Вiн залишив свою схованку i досить спритно видряпався на плече хлопчику.
– Як добре, що я можу говорити з тобою, – усмiхнувся Тира i обiйняв його маленькими лапками.
– Жива водичка! – захоплено вигукнув Вiталiк. – Дiйсно жива! Я хочу, щоб ми ii так i назвали.
– Гарна назва, – сказала мама.
– Чому в зеленiй колбочцi?
– Це колiр життя, – пояснив тато. – Зеленi рослинки дають нам кисень, яким дихаемо.
– А водичка в зеленiй колбочцi дае життя iграшкам, – здогадався син.
Вiн обвiв поглядом кiмнату. Ведмедик, зайчик, котик, iншi великi й малi тваринки, виготовленi на радiсть дiтям, здавалося, спостерiгали за ними з поличок. Армiя iграшкових вояк вiдпочивала пiсля бойових дiй. Неподалiк, наче на парадi, вишикувалися машинки. Почесне мiсце попереду займав срiблястий джип.
– Ось хто оживе наступний! – сказав хлопчик i взяв улюблену машинку. – Я хочу це зробити сам, – звернувся до тата.
– Добре.
Вiталiк поклав машинку на килим i крапнув водичкою. Запрацював мотор i срiблястий джипик поiхав кiмнатою, набираючи швидкiсть. Промчав пiд столом, повз диван i книжну шафу. Зробив кiлька кругiв навколо Вiталiка та рiзко загальмував.
– Вирушаемо патрулювати вулицi? – мовив джип.
– І ти говориш?!
– Безперечно, – вiдповiв той. – Тiльки не знаю, як менi це вдаеться.
– І я дивуюся, що можу говорити, – сказав тиранозаврик Тира. Пiдiйшов до машинки i вилiз на капот. – Тут зручно. Пiзнiше покатаемося удвох.
Вiталiк пiдiйшов до книжноi шафи. Поруч iз рiзноманiтною дитячою лiтературою знаходились книги, якi зацiкавили б i дорослих: про космос, нашу землю, про тварин, мешканцiв морiв i океанiв, вiйськова енциклопедiя. До однiеi iз книг притулилося руде левеня – м’яка iграшка. Мабуть, хотiло пiд-слухати мову лiтер i дiзнатися, що там написане. Великi склянi оченята готовi були дивуватися усьому новому i пiзнавати свiт в усiх його барвах.
– Лео, ти – чудовий охоронець, – звернувся до нього Вiталiк. – Втомився сидiти нерухомо цiлий день? Пропоную розiм’яти лапки.
Левеня мовчало i дивилося кудись у далечiнь. Тодi хлопчик дiстав iграшку i поклав на килим. Кiлька краплин iз зеленоi колбочки торкнулися гриви. Тiеi ж митi левеня пiдвелося на лапи, солодко позiхнуло й покрутило хвостиком.
– Мое шанування, – привiталося ввiчливо.
Левеня i хлопчик зачаровано дивились одне на одного.
– Сiдай верхи, покатаю, – запропонував рудий улюбленець.
– Ти невеличкий, трiшки бiльший за котика, – мовив Вiталiк. – Як зможеш мене повезти?
Левеня замислилося й почухало лапкою за вушком.
– У пригодi стане водичка з синьоi колбочки, – пiдказав тато.
– Вона збiльшить мого Лео! – здогадався син.
Без вагання хлопчик дiстав колбочку та крапнув на ожившу iграшку. Левеня смiшно зморщилося, повiльно пiдвелося на лапи й почало рости. Незабаром посеред кiмнати стояв справжнiй лев. Вiн потрусив пишною гривою i голосно загарчав. Задрижжали шибки у вiкнах. Усi закрили руками вуха, а тиранозаврик забiг за будиночок.
– Тепер обов’язково покатаю, – запевнив лев i лiг на пiдлогу.
Хлопчик пiдiйшов до нього та торкнувся блискучоi шерстi. Задоволений, подивився на батькiв. За мить маленький вершник був на спинi рудого друга. Несподiвано грива подiлилася на двi рiвнi частинки. Вони почали переплiтатись, й утворилися маленькi вожжики.
Цар звiрiв ступав поважно, iнодi легенько пiдстрибуючи. Хлопчик тримав вожжики i радiсно дивився навкруги. Таке може хiба що наснитись. Але все вiдбувалося насправдi. І це подобалося Вiталiку ще бiльше.
– Назвемо цю водичку велика, – запропонував вiн i зiстрибнув на пiдлогу. Став поруч з Лео i обiйняв за шию.
– Гаразд, – погодився тато.
– Я знаю, чому вона у синiй колбочцi… – мовив син i глянув у вiкно. – Он небо – сине i велике. А ця водичка збiльшуе моi iграшки. Залишилася остання таемниця.
– Тобi пiд силу ii розгадати.
Вiталiк, розмiрковуючи, тримав у руках третю колбочку. Потiм рiшуче наблизився до Лео i блискуча крапелька заплуталася у гривi звiра.
Лев поклав голову на мiцнi лапи й заплющив очi. Одразу вiн почав зменшуватися.
– Невже заснув? – здивувався хлопчик й присiв поруч. – Вiдiзвися…
Та рудий друг не вимовив i слова.
Ще одна крапелька збiгла по капоту срiблястого джипика. Вiталiк спробував пiдштовхнути машинку. Вона трохи проiхала й зупинилася. Мить – i тиранозаврик теж завмер.
– Все повернулося на своi мiсця, – сказала мама.
– Іграшкова водичка! – зрадiв Вiталiк. – Так i назвемо ii. Чудовий подарунок!
– Цi водички добрi й розумнi, – сказав тато. – Іграшки, що ожили, захищатимуть тебе i будуть вiрними друзями.
Вiталiк склав колбочки з водичками у коробочку. Натиснув ледь помiтну кнопку i скринька зi скарбами зачинилася.
Роздiл 2. Джипику, вперед!
Вiталiк стояв на дитячому майданчику. Сьогоднi тут було незвично тихо. Подii вчорашнього дня промайнули в пам’ятi, наче чудовий кольоровий сон. Згадав, як ожив тиранозаврик, як iздив на левовi…
– Чому зупинився? – почув знайомий голос. Це говорив джипик.
– Думаю, – озвався хлопчик i глянув на iграшку. Машинка була завбiльшки з долоньку. Майстерно зроблена, мiцна, вона гарно виблискувала на сонцi. – За мною, – вiддав наказ i поклав iграшку на землю. Джипик посигналив i поiхав слiдом.
Знайшли мiсце, де не було людей i Вiталiк дiстав синю колбочку з великою водичкою. Повiяв легенький вiтерець i на iграшку впав листочок з дерева. Вiн майже накрив ii, наче парасолька вiд дощу. Цiеi митi машинка почала рости. За лiченi секунди збiльшилася до розмiрiв справжнього джипа. Листочок заколивався й полетiв.
– Фортеця на колесах, – задоволено мовив Вiталiк. – Я мрiяв iздити на такiй машинi.
Переднi дверцята вiдчинились, i хлопчик зайшов усередину. Вiдразу звернув увагу на невеличкий затемнений екран. Пiд ним побачив кiлька кнопок у виглядi геометричних фiгур.
– Це електронний сканер, – пояснив джип.
Вiталiк натиснув кнопку-квадрат, i на екранi з’явилася карта району. Потiм малюнок змiнився. Крупним планом була зображена вулиця, на якiй вони знаходились.
– У мене якесь дивне вiдчуття, – мовив хлопчик.
– Поясни.
– У кабiнi я вперше. Всi прилади, якi бачу, менi не знайомi. Але я впевнений, що знаю, як вони працюють.
– Не дивуйся. Щойно ти сiдаеш у кабiну, ми з тобою стаемо единим цiлим, – пояснив джип. – Ти автоматично отримуеш навички i знання, необхiднi водiю.
– Це одна з властивостей водичок?
– Безумовно. Ти та iншi люди повиннi бути в безпецi. Це – найперше правило. Адже дорога – рiч серйозна.
– Розумiю, не маленький, – погодився хлопчик i зручно вмостився на сидiннi.
Запрацював мотор, i джип поiхав.
Здавалося, вулиця спала. Обминули кiлька будинкiв i невеличкий парк. Тут машин побiльшало. Хлопчик уважно слiдкував за дорогою. Жоден автомобiль не порушував правил дорожнього руху.
– Затишшя, – промовив вiн. – Без будь-яких подiй.
– Можливо, все ще попереду, – зауважив джип.
Несподiвано майже поруч iз ними промчала iномарка, яку переслiдувала мiлiцiя.
– Погоня! Справжня погоня! – вигукнув Вiталiк та увiмкнув найбiльшу швидкiсть. – Джипику, вперед!
Жовтий автомобiль намагався вiдiрватися вiд мiлiцii.
– Вiд нас не втечеш! Все одно наздоженемо! – у запалi кричав хлопчик i впевнено керував. Невiдомий вилетiв на зустрiчну полосу руху. Почулося, як гальмують машини. Кiлька з них миттю опинилося на узбiччi дороги. Вмiло маневруючи, переслiдуемий звернув у вузеньку вуличку.
– Що робити? – захвилювався Вiталiк.
Поруч промайнула машина мiлiцii. Вона iхала туди, де тiльки-но зникла iномарка.
– Вмикай сканер, – якомога спокiйнiше сказав джип. – Вiн покаже об’ект, що мае найбiльшу швидкiсть. Невiдомий вiд нас не сховаеться.
Хлопчик натиснув комбiнацiю кнопок. З’явилося чотири зелених трикутника, що повiльно рухалися дорогою. Раптом кiлька лiнiй зiйшлися в однiй точцi i Вiталiк побачив червоний квадрат, який iхав зi швидкiстю, недопустимою у межах мiста.
