скачать книгу бесплатно
Програмiст. Науково-фантастична повiсть
Людмила Безверхня
Володимир Безверхнiй
– Слухай, программер, з тобою нiхто не жартуе. Нам просто потрiбно поговорити. Тобi не здаеться дивним, що при вiдключених модемi, комп’ютерi, монiторi все працюе? Твоiми курячими мiзками потрiбно нарештi зрозумiти, хто до тебе звертаеться. І порада: бiльше нiколи не роби те, що тобi не дано, iнакше тобi нiчого не дасться, i твоему виду також. Наступна зустрiч вiдбудеться 20 травня о 16 годинi 30 хвилин 45 секунд.
Програмiст
Науково-фантастична повiсть
Володимир Безверхнiй
Людмила Безверхня
© Володимир Безверхнiй, 2016
© Людмила Безверхня, 2016
ISBN 978-5-4474-9922-8
Создано в интеллектуальной издательской системе Ridero
Роздiл 1. Незапланована зустрiч
Олег напружено вдивлявся у болючо-бiле вiкно монiтору, намагаючись збагнути, що трапилося. Зникли невiдомо куди всi розрахунки. На робочому столi – нiчого. Раптом, наче якесь марево, з’явилася заставка: космiчний корабель повiльно плив мiж зiрок. Та за мить все розтануло i екран став зовсiм темним.
– Учора я зробив дещо дуже важливе, – захвилювався Олег. – Вирiшив подрiмати… І заснув аж до ранку! – промайнуло блискавкою. Вiн незадоволено нахмурив брови. – Таке зi мною вперше!
Несподiвано екран ожив i Олег побачив, як чиiсь незримi пальцi видруковують речення. Лiтери нагадували давнi iероглiфи.
– Що за маячня, – мовив Олег й кiлька разiв натиснув «Esc». Слова дивилися на нього, наче хижий павук зi своеi засiдки, нiкуди не зникаючи. На душi чомусь стало неспокiйно.
– Кому це захотiлося поспiлкуватися зi мною? – голосно сказав Олег i не впiзнав власного голосу.
Зненацька iероглiфи застрибали, змiнюючи колiр.
«Ми – тi, кого ти давно чекаеш, – прочитав Олег. – Ти перевершив нашi сподiвання: зумiв зазирнути за межi дозволеного людям.»
– Хто ви? – вигукнув Олег, але текст щез i свiтло вiд монiтора стало настiльки яскравим, що йому захотiлося заплющити очi…
Олег прокинувся пiзнiше, нiж звичайно вiд яскравого сонця, яке немилосердно кидало у його обличчя пекучi променi, й мимоволi вiдвернувся.
«Чому я бачу цi сни? – думав напружено. – Як вони мене заморюють.»
Набравши повнi груди повiтря, вiн рiзко видихнув його, намагаючись позбавитись цих думок i швидко встав. Провiв довгою з ледь помiтними прожилками рукою по чорному волоссю й розправивши мiцнi плечi, потягнувся. Олег був середнього зросту. Зеленi очi прикрашали густi у формi трикутника брови. Його погляд – це був погляд тигра, впевнений i сконцентрований, що випромiнював силу, яка повнiстю пiдкорювала людей.
Квартира Олега розмiщувалася на другому поверсi багатоповерхiвки. Через велике вiкно робочого кабiнету було видно ряд будинкiв, що щiльно тулилися один до одного. Праворуч вiд вiкна було робоче мiсце Олега. На мiцному дубовому столi ручноi роботи стояв потужний комп’ютер, оточений рiзноманiтною периферiею. Напроти вiкна, займаючи цiлу стiну, розташувалася велика бiблiотека. Олег пильно подивився довкола, знову згадуючи сон.
«Треба вiдновитися» – подумав вiн, дiстав велике волохате полотенце й пiшов до ванноi.
Вода приемно пестила тiло. Краплi, штовхаючись, падали униз, разом iз ними щезали полохливi думки. Олег, неначе перенiсся в iншу реальнiсть, де панував спокiй i душевна рiвновага. Згадка про сни вже не бентежила. Олег пiдняв долоню над головою i пiдставив ii пiд град крапель.
– Я живу, тому що можу вiдчувати, – мiркував вiн. – Тактильнi вiдчуття, зiр, слух, смак, нюх – це те, що дозволяе реагувати на навколишнiй свiт. Якщо нiчого не чути, не бачити, ще й занурити людину у солону воду певноi концентрацii, температура якоi 36,6?С, мозок вiдключиться, як виключаеться комп’ютер. – Колись Олег вивчав матерiали, де описуався цей експеримент, i висновки, яких дiйшли, довгий час не давали йому спокою. – Живе мае вiдчуття i може реагувати на подразнення, а неживе – нi. Але комп’ютер також реагуе на подразнення через мишку, клавiатуру й iншi канали. Тодi виходить, що вiн живий? – Обличчя Олега стало зосередженим i мiж бровами застигли двi глибокi лiнii. – Що за нiсенiтницi лiзуть менi в голову, – зупинив власний ланцюжок думок. – Треба займатися дiлом, а не вигадувати. – Вiн виключив воду й подивився на себе у дзеркало.
– Тридцять один рiк – це не жарти, – сказав уголос.– Обов’язково заведу сiм'ю. І буде у мене гарненький хлопчик… або дiвчинка. Вiн посмiхнувся i той чоловiк у дзеркалi теж посмiхнувся йому. – Так вже краще.
Олег виглядав сповненим сил, жодного слiду втоми не залишилося. Тепер вiн мiг працювати без вiдпочинку цiлий день. Задоволений повернувся до робочого кабiнету. Пiдiйшов до стелажiв з книгами й дiстав одну з них. Олег любив свою бiблiотеку. Збирав ii довго, ще зi студентських рокiв, постiйно примножуючи скарби, набутi людством. Декiлька тисяч книг стояли на полицях, виблискуючи рiзними обгортками, немов запрошуючи у захоплюючi по-дорожi. Ця бiблiотека вражала своею рiзноманiтнiстю. Тут були книги вiд вузькоспецiалiзованих по хiмii, фiзицi, математицi, астрономii, до фiлософських, що висвiтлювали проблеми життя й розуму. Поруч поступово виростали численнi ряди електронноi iнформацii, компактно розмiщеноi на тоненьких блискучих дисках. Проте минуле й сучасне чудово спiвiснували.
Олег поклав книгу на мiсце, наблизився до комп’ютера й пiдключився до iнтернету. Пройшовся сайтами, проглядаючи необхiднi для роботи матерiали. Години танули непомiтно. Нарештi Олег вiдкинувся на спинку стiльця й заплющив очi, аби трiшки вiдпочити. Було легко i приемно.
– Один мiсяць, – вимовив вiн уголос. – Я повинен встигнути. Головне – не спинятися.
Вiн розправив плечi й знову нахилився над клавiатурою, майже механiчно надрукувавши адресу наступного сайту. Клавiша «Enter» прогнулася пiд натиском його пальця й Олег глянув на монiтор.
– Що це? – здивовано мовив вiн.
Екран був темний, як нiч.
– Тiльки вiрусу не вистачало, – сердито сказав вiн. Швидко увiмкнув антивiрусну програму, з нетерпiнням чекаючи результату, але його не було. – Щось новеньке. Мабуть, працюе гарний хакер. – Без вагань Олег почав застосовувати програму за програмою. Пальцi бiгали по клавiатурi, майстерно вибиваючи необхiднi комбiнацii, але нiчого не вiдбувалося.
Несподiвано екран став жовто-гарячим, неначе хтось навмисне бризнув на нього мiльйонами сонячних променiв. Вiд цього свiтла не було боляче очам, навпаки – стало легко, наче пiсля довгого приемного вiдпочинку. Далi по центру з’явилася темно-синя крапка, замиготiла, як маяк, що вказуе шлях кораблям i зникла. А потiм Олег побачив кiлька рядкiв невiдомого тексту. То була якась незрозумiла для нього мова. Скорiше, навiть – це був синтез рiзних мов.
«Англiйська, арабська, нiмецька, японська…» – крутилося в головi. Вiн миттево i дуже уважно проглянув написане, але змiг перекласти лише деякi слова та вони абсолютно не в’язалися мiж собою.
– Загадка з багатьма невiдомими? – стиха промовив Олег. – Гадаете, я не знайду розв’язок? Побачимо. – Програма нарештi запрацювала. – Повiльнiше, нiж звичайно, але це не привiд для хвилювання. – Пальцi забiгали по клавiатурi з неймовiрною легкiстю. Вiн став схожий на Моцарта, який цiеi митi творив чудову музику.
Рядки змiнювалися. Інодi лiтери нагадували чудернацьких маленьких тваринок, що потрапили сюди невiдомо звiдки й намагалися сховатись, потiм ставали надто великими, далi витягувалися й тодi абсолютно нiчого не можливо було прочитати. Нарештi гармонiя була досягнута. Букви стояли струнко, як солдатики i вже украiнською Олег прочитав :
– Бравiсiмо! Ти розкодував за одну годину 30 хвилин i 48 секунд, написавши за цей час спецiалiзовану програму, яка е единим можливим розв’язком цiеi задачi.
– Хлопцi, а не пiшли б ви в iнтернет, або куди подалi! – розлютився Олег. – Менi треба працювати. Сеанс демонстрацii власного iнтелекту з обох сторiн закiнчено. Я вiдключаюся. Бай-бай.
Одразу пiдвiв курсор до опцii вiдключення вiд iнтернету й клацнув мишкою. Комп’ютер вiдмовлявся його слухати, а на екранi з’явився ще один напис :
– Ми не хлопцi, i ми вже в iнтернетi. Це не демонстрацiя. Це була перевiрка того, на що здатний ти.
Олег швидко схилився до модему й виключив його, сердито промовивши :
– Ненормальнi хакери-шмакери не дають працювати.
З острахом глянув на екран й побачив, що текст знову змiнився :
– Не метушися! Поки ми не захочемо, сеанс не закiнчиться!
Розлючений до несамовитостi, вiн витягнув з комп’ютера кабель й виключив монiтор. Тiеi ж митi екран погас, а комп’ютер затих. Нарештi Олег змiг полегшено зiтхнути. Вiн обтер кiлька крапель поту, що завмерли у нього на чолi й неначе пiсля довгого спарингу, тяжко пiдвiвся. Раптом вiн почув шарудiння жорсткого диску i екран бризнув йому в обличчя вже знайомим жовто-гарячим свiтлом. Один за одним швидко виникали рядки :
– Слухай, программер, з тобою нiхто не жартуе. Нам просто потрiбно поговорити. Тобi не здаеться дивним, що при вiдключених модемi, комп’ютерi, монiторi все працюе? Твоiми курячими мiзками потрiбно нарештi зрозумiти, ХТО до тебе звертаеться. І порада: бiльше нiколи не роби те, що тобi не дано, iнакше тобi нiчого не дасться, i твоему виду також. Наступна зустрiч вiдбудеться 20 травня о 16 годинi 30 хвилин 45 секунд. Комп’ютер можна не включати, щоб ми знову не гралися у хакера. Наш дiалог ми збережемо на диску D у папку «Порада людству». Чекай i бiйся!
Олег не встиг щось вiдповiсти, як рядки щезли. Якийсь час вiн сидiв нерухомо.
«Отже, до наступноi зустрiчi сiм днiв? Рано ми зустрiлися, – подумав вiн, прийшовши до тями. – Мiсяця у мене вже немае.»
Провiв долонею по клавiатурi й натиснув кiлька клавiш. Екран був темним i комп’ютер не працював. Олег струсив з плеча невидиму пилинку й повiльно встав.
Роздiл 2. У лабiринтах пам’ятi
Олег сидiв у крiслi, закривши руками обличчя. Час губився в лабiринтах думок. Куди вiн зникав i чому, тепер не мало значення. В минулому його було надто багато, а зараз час зупинився, майбутне розчинило його й перетворило на марево. Годинник вперто рахував секунди, натякаючи, що нiчого не стоiть на мiсцi. Але Олегу не хотiлося його слухати, бо вiн знав: вiдлiк почався. Нарештi опустив руки, обводячи поглядом кiмнату i вона здалася йому чужою.
Вiн примусив себе встати i пройшовся кiмнатою. Чомусь пам’ять почала малювати картинки минулого. Думки крутилися в головi, неначе завiрюха, збиваючись докупи й заважаючи одна однiй. Згадався перший рiк навчання в унiверситетi…
У вiкно лабораторii заглядало тепле й лагiдне сонце. За довгим столом, закладеним рiзним хiмiчним приладдям працювали два хлопця, проводячи дослiди.
– Скiльки можна тут сидiти? – у дверях з’явилася рудоволоса дiвчина iз веснянками на обличчi. Цi сонячнi краплинки робили ii обличчя дуже милим i сама вона випромiнювала радiсть. – Незабаром шоста вечора, а вас не витягти звiдси. Через годину нам iти у кiно. Чи ви забули? – вона сердито звела чорнi вузенькi брiвки.
– Оленко, заспокойся, ми встигнемо у цьому життi зробити всi важливi речi: i великi вiдкриття нам пiдкоряться, i фiльм вiд нас не втече, – мовив Олег, обернувшись до дiвчини. – Через пiвгодини ми будемо вiльнi, гарантую.
– Я приеднуюсь до цих пророчих слiв i теж урочисто обiцяю через пiвгодини покинути цi стiни, – посмiхнувся Вiктор, схожий на чарiвника iз казки у синьому пропаленому халатi й кумеднiй свiтлiй шапочцi на головi. Здавалося, що зараз вiн змахне рукою й перетворить лабораторiю на чарiвну краiну. Свiтлана – подруга Олени – чомусь уявляла Вiктора саме чарiвником. Цiеi митi вона виглядала через плече рудоволосоi.
– Ловимо вас на словi, – мовила вона. – Тiльки тут ми вас чекати не будемо, погуляемо парком, – й дiвчата зникли за дверима.
– Олегу, чому ти вирiшив вступати саме на хiмiчний факультет? – запитав Вiктор. – Не хотiв займатись чимось iншим?
– Коли був малим, ким тiльки не хотiв стати, як i всi дiти: космонавтом, водiем, спортсменом, – говорив Олег. – Потiм захопився хiмiею. Вона дае найбiльш повне уявлення про навколишнiй свiт i приховуе безлiч таемниць. Справжнiй хiмiк розумiе, як природу ядерних сил, так i принцип будови молекули ДНК. Тут, в лабораторii, можна синтезувати речовину, яка вiдкрие новi можливостi людству, врятуе вiд хвороб.
– Тебе, напевно, зачарувала iсторiя хiмii, – сказав Вiктор.
– Звичайно. Нi одна наука немае такоi бурхливоi, iнколи трагiчноi iсторii, – вiдповiв Олег. Вiн замислився, щось згадуючи i його погляд став серйозним i зосередженим. – Мистецтво хiмii зародилося бiльше двох тисяч рокiв тому i його пов’язували iз перетворенням неблагородних металiв у золото та срiбло, – вiв далi Олег. – В цiлому алхiмiя була не просто вмiнням, мистецтвом, чи об’емом знань. Це була практично релiгiя, в якiй шлях до iстини дуже часто освiтлювала тiльки вiра. Історiя хiмii – це iсторiя боротьби людини за майбутне. Сучасний хiмiк – це фактично единий вчений, який може в колбi створити нову матерiю, нову речовину, яка може мати унiкальнi властивостi. І для цього йому не потрiбнi прилади за сотнi мiльйонiв доларiв, а потрiбна тiльки його голова, руки, вмiння i знання.
– Подiбнi роздуми, а також iсторiя медицини, яка за останнi сто рокiв е фактично iсторiею нових хiмiчних препаратiв, що врятували життя мiльйонам людей, пiдштовхнули i мене до вступу на хiмiчний факультет, – мовив Вiктор. – Подiбнi люди завжди зустрiчаються. – Вiн поклав колбу на стiл i продовжив. – А навiщо тобi програмування? Гадаю, не лише для того, аби мати непоганий пiдробiток?
– Вiдкрию тобi одну рiч, – таемниче сказав Олег, – з часом я напишу програму, яка змiнить свiт.
– Що це буде за програма, вiдкриеш секрет? – запитав Вiктор.
– Скажу лише те, що мене дуже цiкавить питання штучного iнтелекту, – вiдповiв Олег. -Як думаеш, електронний розум принципово можливий, чи нi?
– Це фiлософське питання. І взагалi важко сказати, що таке розум, – мовив Вiктор i за мить додав. – Якщо будеш над цим працювати, обiцяй, що вiзьмеш мене у помiчники.
– Обов’язково.
Вiдтодi пройшло чимало рокiв, але зараз саме та розмова першою виринула iз лабiринтiв пам’ятi. Олег подивився на фотографiю на стiнi. Вiн з Вiктором стояли поруч з дiвчиною, в яку колись були закоханi обидва… Олег заплющив очi й чiтко уявив випускний вечiр. Вони втрьох, як завжди, щось жваво обговорювали. Потiм вийшли на двiр подихати свiжим повiтрям. Не вiдомо звiдки з’явився фотограф й запропонував зробити знiмок. Тепер це згадка на все життя…
– Олегу, як ми тепер без тебе? Хто спрямуе у потрiбне русло нашi запаморочливi iдеi? Мабуть, ти один хочеш отримати лаври переможця й бути найпершим мiж нас? – Маринка намагалася говорити серйозно, але ii очi посмi-халися. Там, в глибинi двох прекрасних блакитних озерць була прихована хитринка. Здавалося, дiвчина знае таемницю, та нiколи й нiкому ii не розповiсть. Ця хитринка не зникала навiть тодi, коли Марина хотiла зачепити когось за живе, було незрозумiло, жартуе вона, чи нi.
– Дiйсно, не забувай старих друзiв, бо попливемо кожен у свiй бiк i все. Лише знiмки нагадуватимуть про студентськi роки й нашу мiцну дружбу. – Вiктор тримав руки у кишенях й зосереджено дивився на Олега. В iхнiй трiйцi вiн був найвiдповiдальнiшим i найприскiпливiшим. Будь-яку проблему подовгу вивчав, аналiзуючи ii з рiзних бокiв, вишукував позитивнi й негативнi моменти, якi вона могла в собi нести й обов’язково наголошував усiм про можливi наслiдки. – І телефонуй нам, нагадуй про свое iснування.
– Що за допит ви влаштували? – Олег спробував розсердитись, але не змiг й розсмiявся. – Годi вам дiставати мене. Таке враження, що цей вечiр останнiй у нашому життi.
– Нехай не останнiй, – зауважила Маринка, – але пiсля лiтнього вiдпочинку ми не зайдемо у знайому аудиторiю разом. І працювати будемо окремо. – Погляд ii став сумним, але та невловима хитринка залишилася й примусила ii посмiхнутись. – От таке-то життя.
– Досить. Краще пофантазуемо про щось оптимiстичнiше, – сказав Олег, обiйняв ii за осину талiю й заглянув в очi. – Крiм того, Маринко, не хитруй. Хто захотiв в аспiрантуру?
– Менi запропонували. Якось було не зручно вiдмовляти…
– Тема у тебе класна, так що саме ти рухаешся у досить чiтко визначеному напрямку. Станеш кандидатом наук, потiм доктором i нашi дiти будуть слухати твоi лекцii, – сказав Вiктор, дiстав окуляри, протер скельця й надiв.
– Все ховаеш iх? – лукаво глянула на Вiктора Маринка. – Не комплексуй, окуляри тобi до лиця.
– Марино, Марино, скiльки страждань ти нам обом принесла, – з докором похитав головою Олег. – Залишила нас сумно зiтхати за втраченними можливостями, та ще й насмiхаешся.
– Припинiть, хлопцi, мучити мене. – Маринка незадоволено тупнула ногою. – Я знала, що ви удвох були закоханi в мене, але ж серцю не накажеш…
– Я тобi, Вiкторе, казав, поки ми сидимо в бiблiотеках, якийсь Дон Жуан вкраде у нас Маринку, – мовив Олег.
– Якi ж ви.., – зморщила носика Марина. – Хiба я не знаю, що по вас двох майже весь наш потiк дiвчат зiтхав. Кому-кому, а менi це добре вiдомо. Скiльки страждаючих очей бачила, скiльки iсторiй вислухала. Одна прихильниця ваших талантiв навiть плакала у моiй кiмнатi…
– Що було, те було, – сказав Олег. – Маринка першою замiж вистрибуе. Далi твоя черга одружитися, Вiкторе.
– А потiм i ти…
– Я зачекаю, – одразу заперечив Олег.
– Досi прагнеш подолати фантастичнi вершини, – сказав Вiктор. – Треба було все-таки iти в аспiрантуру. Ти був першим претендентом, чи не так?
– Наука робиться не в iнститутах, а в головах, – вiдповiв Олег.
– У кожного своя дорога, – посмiхнулась Маринка. – І нехай вона буде поможливостi легкою й цiкавою…
Вони не забули один про одного, зберегли дружбу, не зважаючи на плин часу. У Вiктора пiдростае син, у Маринки – донька. Тiльки Олегу залишилось знайти собi пару…
– Вiд минулого не втечеш, – тихо промовив Олег i його серце боляче стиснулося у грудях. – Так само, як i вiд майбутнього? – тяжко зiтхнув i спогади знову заволодiли ним.
Роздiл 3. Клатрон
Нiч перед зустрiччю була жахливою. Тiнi минулого, виринаючи одна за одною, не давали спокою. Усмiхненi обличчя близьких йому людей танули в небуття, залишаючи по собi болiснi докори сумлiння.
Сонце давно пiднялося над мiстом, але Олег цього навiть не помiтив. Вiн дивився перед собою, наче крiзь час. Cпокiй, що завжди панував тут, поступився напруженому чеканню. Інодi Олегу здавалося, що ось-ось хтось невiдомий зненацька опиниться поруч, поплеще його по плечу i знову зникне. Вiд цього ставало не по собi й хотiлося прогнати усi думки, якi не зважаючи нi на що, не зникали.
Раптом Олег усiм тiлом вiдчув чиюсь присутнiсть. Швидко обернувся, але нiкого не побачив. Тiльки невтомний вартовий – страх, здавалося, панував всюди. Стрiлка годинника задрижжала, дораховуючи останню секунду перед зустрiччю.
«16 годин 30 хвилин 45 секунд», – подумки мовив Олег й одразу почув, як запрацював комп’ютер.
Екран чомусь був мутно-сiрий. Несподiвано по ньому пробiгла зелена хвилька. Те, що виникло потiм, примусило Олега здригнутися. Блiдо-жовте обличчя людини дивилося на Олега, наче посланець зi свiту мертвих. Великi сiрi очi пронизували до кiсток. Мiцно стиснутi тонкi губи злегка ворухнулися, зобразивши щось схоже на посмiшку. Внизу екрану з’явилися двi руки з тонкими, наче у пiанiста, пальцями й почали швидко тиснути на невидимi клавiшi.
– У тебе було вдосталь часу, щоб усе обдумати, – прочитав Олег. – Сiдай, поговоримо.
Тiло Олега не слухало. Вiн стояв, не в силах зробити жодного руху. Лише дивився, наче кролик на удава, на екран. Нарештi, прийшовши до тями, слухняно пiдiйшов до комп’ютера й надрукував:
– Хто ви?
