banner banner banner
Руфін і Прісцілла
Руфін і Прісцілла
Оценить:
Рейтинг: 0

Полная версия:

Руфін і Прісцілла

скачать книгу бесплатно

Руфiн i Прiсцiлла
Леся Украiнка

«Руфiн i Прiсцiлла» Лесi Украiнки – фiлософська п’еса, подii якоi охоплюють складний перiод розпаду Римськоi iмперii та становлення християнства***. Головним героям твору – подружжю Руфiну та Прiсцiллi – випало жити у тяжкi часи, вони бачать моральну деградацiю суспiльства i шукають порятунку у фiлософii та релiгii. Найвiдомiшими творами авторки е поетичнi збiрки «На крилах пiсень»», «Думи i мрii», п’еси «Лiсова пiсня», «Одержима», «Бояриня», «Оргiя», «Блакитна троянда», «Кассандра», «Камiнний господар» тощо. Леся Украiнка – видатна украiнська письменниця, перу якоi належить низка генiальних творiв, для ii iдiостилю характернi посилений психологiзм та фiлософiчнiсть у поеднаннi з сугестiею.

Леся Украiнка

РУФІН І ПРІСЦІЛЛА

ДІЯ 1

ОСОБИ 1 ДІЇ:

Руфiн Емiлiй – молодий римлянин значного роду.

Прiсцiлла – його жiнка, християнка.

Аецiй Панса – ii батько, значний римлянин, дiдич.

Кай Летiцiй – префект, Руфiновий приятель.

Парвус – християнин невiдомого роду-племенi.

Сервiлiя – римлянка, плебеянка.

Раб – в Руфiновiй господi.

Драма дiеться в II в. по р(iздвi) Х(ристовому).

Атрiум в домi Руфiновiм: велика гарна свiтлиця з квадратовим басейном посерединi (impluvium) i такою ж великою незакритою кватиркою в стелi над ним (compluvium). Коло басейну простий хатнiй олтар без статуй. До свiтлицi притикае скiлька бiчних кiмнат, вiддiлених вiд неi не дверима, а важкими запонами з дорогих тканин; простiнки межи завiсами прикрашенi малюванням та погруддями фiлософiв на високих пiдставках. В глибинi свiтлицi широкий з розсуненими запонами вхiд до чималоi i гарно врядженоi кiмнати (tablinum), де видно багато сувоiв пергаменту, таблиць i т. п., що робить кiмнату подiбною до бiблiотеки; на заднiй стiнi таблiну е ще дверi, теж одкритi. По обидва боки таблiну широкi та короткi сiни провадять у внутрiшнiй двiр – перистиль. З атрiума видко крiзь сiни та крiзь дверi таблiну той перистиль з колонадою навколо нього, ставок посеред нього з квiтником та з декоративними ростинами. Сцена уряджена так, що атрiума видко тiльки половину, через те iмплювiум приходиться на авансценi, таблiн же i сiни в перистиль через те не дуже вiдсуненi в глибину. Пiд час дii входиться до атрiума через перистиль сiньми, а не з бiчних кулiс.

В атрiумi в чимало скамничок, ослонiв, дзигликiв, столикiв, ваз на пiдставках, що робить свiтлицю оздобною та захисною, хоч вона й не надмiру розкiшна.

Смеркае. Руфiн сам. Нетерпляче ходить по атрiумi. Часом виходить у перистиль i дивиться вбiк на вулицю. В його поводiннi видко не тiльки нетерплячку, але й тривогу.

На порозi сiней, що ведуть з перистиля, показуеться Прiсцiлла, закутана в велике, з грубоi тканки, покривало, вона його скидае, увiйшовши, i ii суворо проста одежа кидаеться в вiчi дивним контрастом супроти оздобноi оселi та й коштовного, хоч i благородно простого патрицiанського убрання самого Руфiна. В руках у Прiсцiлли маленька лампочка (люцерна).

Руфiн (кидаеться iй назустрiч. З докором, в якому бiльше чутно бiль, нiж досаду).

Прiсцiлло! як же можна?..

Прiсцiлла (спокiйно).

Що, Руфiне?

Руфiн.

Ти знов була сьогоднi в катакомбах?

Прiсцiлла (трохи помовчавши).

Якби могла промовчати – охоче
промовчала б на се твое питання,
але ще бiльше, нiж оця люцерна,
мене перед тобою зрадить щирiсть.

(Становить люцерну на один з постаментiв.)

Неправди я казать тобi не хочу,
а правду перемовчать не здолаю:
так, я була сьогоднi в катакомбах
i завтра знов пiду, як тiльки ти
менi того не заборониш.

Руфiн.

Люба,
ти знаеш, я нiколи не вживаю
супроти тебе нi тiеi сили,
яку менi дала сама природа,
нi того права, що дае закон.
Менi бридка слухнянiсть поневолi, —
я ж не рабиню взяв собi за жiнку.

Прiсцiлла.

У Римi небагато чоловiкiв
таких, як ти, а може, ти единий
на цiлий Рим. Я тямлю се й цiную.
Бог, – всевидющий свiдок почуваннiв,
всю вдячнiсть мого серця бачить ясно,
i чей же вiн менi колись поможе
ту вдячнiсть виявить супроти тебе.
А поки що – коли б ти знав, як тяжко
менi невдячною здаватись…

Руфiн.

Годi,
лишiмо се, не вдячностi я хочу,
та й нi за що тут дякувать…

(Збентежено.)

Прiсцiлло!
дружино мого серця… я не можу
нiяким словом вимовити страху,
тривоги тоi злоi, що, мов яструб,
кривавить, мучить, роздирае серце
за кожним разом, як ти там буваеш.

Прiсцiлла (лагiдно).

Чого ж, мiй друже, так уже боятись?

Руфiн.

Вже те одно, що ти так пiзно ходиш
шляхом тим Нументанським[1 - Нументанський шлях – дорога, що йшла з Рима в напрямку мiста Нументум (Номентум).], те вже страшно.
То шлях непевний, – всякий люд бродячий,
усяке розбишацтво там бувае,
а ти смерком iдеш, самотня жiнка…

Прiсцiлла.

Нащо розбiйникам мене займати?
Тепер я не подiбна до багачки,
та й якби мала що, дала б охоче
усякому, хто б мав потребу в грошах, —
то що ж менi боятися розбою?

Руфiн.

Жiнкам страшний не той розбiй, що прагне
срiбла чи злота…

Прiсцiлла.

Може, се й гординя, —
нехай господь простить менi за неi! —
але менi здаеться, що зайняти
не зважився б мене гульвiса жаден,
коли б я тiльки глянула на нього
проникливо й одважно в самi очi.

Руфiн.

Се виховання справжньоi матрони
i прирожденна чистота натури
тобi таке говорять, та обачнiсть
менi отак впевнятись не дае.
Я б спокiйнiший був, якби з тобою
був провожатий.

Прiсцiлла.

В нас нема звичаю
ходити з слугами на сi зiбрання.

Руфiн.

Я не про слуг кажу… я б сам ходив…

Прiсцiлла.

Але ж, мiй друже… прикро се казати…
та що ж… ти знаеш сам… ти там чужий…

Руфiн (гiрко).

Я знаю, я чужий… та я б лишився
стояти за порогом катакомбiв
так, як стою вже здавна за порогом
душi твоеi, тiльки ж боронити
тебе хоч до порога я здолаю,
дарма, що я чужий…

Прiсцiлла.

Прости менi,
не хтiла я тебе вразити словом.
Я знаю, ти здолаеш боронити,
а хто ж тебе самого оборонить?

Руфiн.

Мене? Я хтiв би знати, хто посмiе
напасти на Руфiна?

Прiсцiлла.

Хто? – Закон.
Коли побачить хто й подасть до суду,
що ти вчащаеш на нiчнii збори
громади потайноi, – не вборонить
тебе нi зброя, нi одвага знана,
нi рiд патрицiанський… О Руфiне!
не можу я такого допустити!..

Увiходить раб, вносить свiтло i говорить, наче мiж iншим, байдужим голосом.

Раб.

Там чоловiк якийсь прийшов до панi.

Руфiн.

До мене, може?

Прiсцiлла (тихо до Руфiна).