Леся Українка.

На крилах пісень



скачать книгу бесплатно

4. На човні
 
Нічко дивна! тобі я корюся.
Геть всі темнії думи сумні!
Не змагаюся вже, не борюся,
Потопаю в сріблястому сні.
 
 
Люди сплять, спить і людськеє лихо, —
Лихо сили не має в сю ніч.
Тихо скрізь, і на серденьку тихо,
Десь журба з нього згинула пріч.
 
 
Може, тільки сховалась глибоко?
Може, зараз прокинеться знов?
Та дарма! поки ясне ще око,
Не здіймаймо журливих розмов!
 
 
Глянь, як хвилі від срібла блищаться!
Глянь, як небо сивіє вгорі!
Вабить хвиля на море податься,
Кличе промінь ясної зорі.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
 
 
Плине білий човник, хвилечка колише,
Хвилечка гойдає;
Плине білий човник, вітер ледве дише,
Ледве повіває.
 
 
Білії хмаринки, лебедині крила
Угорі гуляють,
Довгою стягою, що зорю покрила,
Місяця сягають.
 
 
Місяченько світло і рожеве, й срібне
Кида-розсипає,
І ряхтить, і сяє світло теє дрібне,
Як вогонь палає.
 
 
Геть далеко в морі кораблі видніють.
Бачу здалеченька,
Як виразно щогли тонкії чорніють
Проти місяченька.
 
 
Плиньмо геть за теє корабельне місто,
Там, де нам прекрасна
Доріженька сяє, де пала огнисто
Stella maris ясна.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
 
 
На човні нас було тільки двоє.
Хвилі скрізь вколо нас коливались,
І такі ми самотні обоє
Серед того простору здавались.
 
 
Я дивилась на тебе, мій брате,
Що гадала, – не вимовлю зроду;
Чим було тоді серце багате,
Поховала я в тихую воду.
 
 
Може, хвиля тобі розказала
Все, що думала я в тую мить?
Ні! вона те глибоко сховала…
Хай же там моя думонька спить!
 
 
Думка спить, і серденько спочило;
Я дивлюсь на обличчя твоє;
Тихе море спокою навчило
Невгамовнеє серце моє…
 

Євпаторія, 1891 р, 8 липня

5. Негода
 
В темний вечір сиджу я в хатині;
Буря грає на Чорному морі…
Гомін, стогін, квиління пташині,
Б’ється хвиля, як в лютому горі.
 
 
Там на березі мріє кілками
Морський човен, розбитий, нужденний,
Наче звір, що в пустині пісками
Його вихор засипав південний;
 
 
Мов у неба рятунку благають
Ті останки сумні, нещасливі,
А з туману на них набігають
Грізні, люті вали білогриві.
 
 
Вдарить вал і гукне, мов з гармати,
Скрізь по березі гук залунає;
Хоче море човна розламати,
Трощить, ломить, піском засипає.
 
 
Як розбитий човен безталанний
Серед жовтих пісків погибає,
Так чудовий сей край богоданний
У неволі в чужих пропадає.
 
 
Наче кінь степовий, вільний, дикий,
Що в пісках у пустині вмирає:
Захопив його вихор великий,
Кінь упав і в знесиллі конає.
 
 
В ньому серце живеє ще б’ється,
В ньому кров не застигла живая,
А над ним вже кружляє та в’ється
Птаства хижого чорная зграя;
 
 
Рвуть, хапають, їдять та шматують
При пажернім та лютім ячанні,
І кривавеє тіло батують,
Що тремтить при останнім сконанні.
 
 
Сильне море! зберися на силі!
Ти потужне, нема тобі впину, —
Розжени свої буйнії хвилі,
Затопи сю нещасну країну!
 

Євпаторія, 1891

6.
Мердвен
 
Бескиди сиві, червонії скелі,
Дикі, непевні, нависли над нами.
Се, кажуть люди, злих духів оселі
Стали під хмари стінами.
 
 
З гір аж до моря уступи сягають,
Люди прозвали їх Чортові сходи;
Ходять злі духи по них та збігають
Гучні веснянії води.
 
 
Люди ж не сміють зійти по тих сходах
Геть на верхів’я, туманом повиті, —
Духи поклали по всіх переходах
Скелі, від кручі відбиті;
 
 
Хто тільки йтиме по сходах, – задушать,
Кинувши скелею в нього тяжкою,
І подоланого стогін заглушать
Духи луною гірською.
 
7. Байдари
 
Дорога довга. Чагарі, долини,
На небі палкому ніде ні хмари.
Ми їдемо, спочинку ні хвилини.
 
 
Коли зненацька чую: «Ось Байдари!»
Дивлюся: брама, сиві дві скелини…
О, що се? Чудо чи потужні чари?
 
 
Немов заслона впала і відкрила
Натури дивні, краснії дари,
Що досі від людських очей ховались.
 
 
Щоб тута жити, треба мати крила!
Вже люди, певне, від тії пори
Тут не живуть, як з раєм попрощались.
 
 
Мов невидимая рука тут положила
Границею отсії дві гори,
Що високо до неба поздіймались.
 
 
Один зелений бескид, другий – темний.
Здалека море хвилі золотії
Шле, наче провість волі і надії…
 
 
Чи се той світ, загублений, таємний,
Забутий незабутній рай надземний,
Що так давно шукають наші мрії?..
 
8. Татарочка
 
Там, за містом, понад шляхом битим,
По гарячім каменистім полі
Йде дівча татарськеє вродливе,
Молоденьке, ще гуля по волі.
 
 
На чорнявій сміливій голівці
Червоніє шапочка маленька,
Вид смуглявий ледве прикриває
Шовком шитая чадра біленька.
 
 
То закриє личко, то відкриє, —
А очиці, наче блискавиці,
Так і грають з-попід брівок темних!
Що за погляд в сеї чарівниці!
 
9. Бахчисарай
 
Мов зачарований, стоїть Бахчисарай.
Шле місяць з неба промені злотисті,
Блищать, мов срібні, білі стіни в місті,
Спить ціле місто, мов заклятий край.
 
 
Скрізь мінарети й дерева сріблисті
Мов стережуть сей тихий сонний рай;
У темряві та в винограднім листі
Таємно плеще тихий водограй.
 
 
Повітря дише чарівним спокоєм,
Над сонним містом легкокрилим роєм
Витають красні мрії, давні сни.
 
 
І верховіттям тонкії тополі
Кивають стиха, шепотять поволі,
Про давні часи згадують вони…
 
10. Бахчисарайський дворець
 
Хоч не зруйнована – руїна ся будова,
З усіх кутків тут пустка вигляда.
Здається, тільки що промчалась тут біда,
Мов хуртовина грізная, раптова.
 
 
Тут водограїв ледве чутна мова, —
Журливо, тихо гомонить вода, —
Немов сльозами, краплями спада;
Себе оплакує оселя ся чудова.
 
 
Стоять з гарему звалища сумні,
Садок і башта; тут в колишні дні
Вродливі бранки вроду марнували.
 
 
Колись тут сила і неволя панувала,
Та сила зникла, все лежить в руїні, —
Неволя й досі править в сій країні!
 
11. Бахчисарайська гробниця
 
Палкого сонця промені ворожі
На кладовище сиплються, мов стріли,
На те каміння, що вкрива могили,
Де правовірні сплять, піддані божі.
 
 
Ні квітів, ні дерев, ні огорожі…
І серед пустки, наче на сторожі,
Стоїть гробниця. Ті, що в ній спочили,
Навіки в ній своє імення скрили.
 
 
З чужого краю тут співці бували
І тіні бранки любої шукали, —
Витає ж тута інша тінь, кривава:
 
 
Ні, тута не лежить краса гарема,
Марія смутна чи палка Зарема, —
Тут спочива бахчисарайська слава!
 
12. Надсонова домівка в Ялті
 
Смутна оселя!.. В веселій країні,
В горах зелених, в розкішній долині
Місця веселого ти не знайшов,
Смутний співець! умирать в самотині
В смутну оселю прийшов.
 
 
Звідси не видно ні моря ясного,
Гомону з міста не чутно гучного,
З бору соснового шум тут іде;
Гори лунають од вітру буйного,
Часом де дзвін загуде…
 
 
Стали в саду кипариси стіною
Оберігати в оселі спокою,
Лаври – неначе зсушила журба,
Тихо, журливо кива головою,
Віттям плакучим верба.
 
 
Все тут журливе кругом сеї хати, —
Та найсмутніші отії кімнати,
Де безталанний поет умирав:
Все тут забрали, що можна забрати, —
Смутку ж ніхто не забрав.
 
 
Вікна тьмянії, мов очі слабого,
В хаті порожній самотньо, убого,
Висить свічадо на голій стіні,
Млою повите, – дивитись на нього
Сумно здавалось мені…
 
 
Тута остатні «огні догоріли»,
Тута остатні «квітки облетіли»,
Тільки зосталася муза одна,
Що не лишила співця до могили,
Тута витає сумна.
 
 
Тіло поета в далекій чужині, —
Там, у тій самій холодній країні,
Серце на смерть отруїли його!
Смутная муза літа в самотині,
Кличе поета свого.
 

В дитячому крузі

* * *
 
На зеленому горбочку,
У вишневому садочку,
Притулилася хатинка,
Мов маленькая дитинка
Стиха вийшла виглядати,
Чи не вийде її мати.
І до білої хатинки,
Немов мати до дитинки,
Вийшло сонце, засвітило
І хатинку звеселило.
 

1885

* * *
 
Літо краснеє минуло,
Сніг лежить на полі;
Діти з хати виглядають
В вікна… шкода волі!
 
 
Діти нудяться в хатині,
Нудять, нарікають:
«І нащо зима та люта? —
Все вони питають. —
 
 
Он все поле сніг завіяв,
Хоч не йди із хати!
У замкнуті дивись вікна,
Ніде й погуляти!
 
 
Сніг з морозом поморозив
Всі на полі квіти…
Десь зима та не скінчиться!»
Нарікають діти.
 
 
Ждіте, ждіте, любі діти!
Літо знов прилине,
Прийде мила годинонька,
Як зима та згине;
 
 
І заквітне наше поле,
І зазеленіє, —
Знов його весна прекрасна
Квіточками вкриє.
 
* * *
 
«Мамо, іде вже зима,
Снігом травицю вкриває,
В гаю пташок вже нема…
Мамо, чи кожна пташина
В вирій на зиму літає?» —
В неньки спитала дитина.
 
 
«Ні, не кожна, – одказує мати, —
Онде, бачиш, пташина сивенька
Скаче швидко отам біля хати, —
Ще зосталась пташина маленька».
 
 
«Чом же вона не втіка?
Нащо морозу чека?»
 
 
«Не боїться морозу вона,
Не покине країни рідної,
Не боїться зими навісної.
Жде, що знову прилине весна».
 
 
«Мамо, ті сиві пташки
Сміливі, певно, ще й дуже,
Чи то безпечні такі, —
Чуєш, цвірінькають так,
Мов їм про зиму байдуже!
Бач – розспівалися як !»
 
 
«Не байдуже тій пташці, мій синку,
Мусить пташка малесенька дбати,
Де б водиці дістати краплинку,
Де під снігом поживку шукати».
 
 
«Нащо ж співає? Чудна!
Краще шукала б зерна!»
 
 
«Спів пташині потіха одна, —
Хоч голодна, співа веселенько,
Розважає пташине серденько,
Жде, що знову прилине весна».
 

1891

* * *
 
Тішся, дитино, поки ще маленька.
Ти ж бо живеш навесні,
Ще твоя думка літає легенька,
Ще твої мрії ясні.
 
 
Мрія полине із думкою вкупці
Геть у далекі світа, —
Крил не втинай сизокрилій голубці,
Хай вона вільно літа!
 
 
Чи пам’ятаєш ти казку-дивницю,
Як то колись принесла
Тую цілющу-живущу водицю
Дрібна пташина мала?
 
 
Їй не страшні були дикі простори,
Скелі і хвилі морські,
Перелітала найвищії гори, —
Мала крильцята прудкі.
 
 
Так твоя думка швиденько полине,
Тільки їй волю даси,
І принесе з чарівної країни
Краплю живої роси.
 
 
І як приступить журба невсипуща
Та до серденька твого, —
Тая росиця цілюща-живуща
Буде живити його.
 
 
Хай же та мрія із думкою вкупці
Лине в незнані світа, —
Крил не втинай сизокрилій голубці,
Хай вона вільно літа!
 

1891

Веснянка

Сестрі Олесі


 
Як яснеє сонце
Закине свій промінь ясний
До тебе в віконце, —
Озвись на привіт весняний.
Олесю, серденько,
Співай веселенько!
Весняного ранку
Співай, моя люба, веснянку!
 
 
Як бідну первістку,
Дочасну, морози поб’ють
І кущик любистку
Холоднії роси поллють, —
Не плач, моя роже,
Весна переможе!
Весняного ранку
Співай, моя люба, веснянку!
 
 
Як дрібнії дощі
Заслонять нам світ навесні,
Як нам молодощі
Пов’ються у хмари сумні, —
Не тратьмо надії
В літа молодії!
Весняного ранку
Співаймо, сестрице, веснянку!
 
 
На літо зелене
Поїду я геть в чужий край,
Згадай же про мене,
Як підеш по квіти у гай.
Спогадуй, Олесю,
Сестру свою Лесю!
Весняного ранку
Даю тобі сюю веснянку!
 

6 квітня 1890 p.

Здесь представлен ознакомительный фрагмент книги.
Для бесплатного чтения открыта только часть текста (ограничение правообладателя). Если книга вам понравилась, полный текст можно получить на сайте нашего партнера.

Купить и скачать книгу



скачать книгу бесплатно

страницы: 1 2 3

сообщить о нарушении