Леся Українка.

Лісова пісня



скачать книгу бесплатно

Коли б могла я тiльки захотiти

її забути, я пiшла б з тобою, але нiяка сила в цiлiм свiтi не дасть менi бажання забуття.

В лiсi чується шелест людської ходи.

Ось той iде, що дав менi ту муку!

Зникай, Маро! Iде моя надiя!


«Той, що в скалi сидить» вiдступається в темнi хащi i там притаюється.

З лiсу виходить Лукаш.

Мавка йде назустрiч Лукашевi. Обличчя її вiдбиває смертельною блiдiстю проти яскравої одежi, конаюча надiя розширила її великi темнi очi, рухи в неї поривчастi й заникаючi, наче щось у нiй обривається.


Л ук а ш

(побачивши її)

Яка страшна! Чого ти з мене хочеш?

(Поспiшає до хати, стукає в дверi, мати вiдчиняє, не виходячи, Лукаш до матерi на порозi).

Готуйте, мамо, хлiб для старостiв, -

Я взавтра засилаюсь до Килини!

(Iде в хату, дверi зачиняються).

«Той, що в скалi сидить» виходить i подається до Мавки.

М а в к а

(зриває з себе багряницю)

Бери мене! Я хочу забуття!»


«Той, що в скалi сидить» торкається до Мавки; вона, крикнувши, падає йому на руки, вiн закидає на неї свою чорну кирею. Обоє западаються в землю.

ДIЯ III

Хмарна, вiтряна осiння нiч. Останнiй жовтий вiдблиск мiсяця гасне в хаосi голого верховiття. Стогнуть пугачi, регочуть сови, уїдливо хававкають пущики. Раптом все покривається протяглим сумним вовчим виттям, що розлягається все дужче, дужче i враз обривається. Настає тиша. Починається хворе свiтання пiзньої осенi. Безлистий лiс ледве мрiє проти попелястого неба чорною щетиною, а долi по узлiссi снується розтрiпаний морок. Лукашева хата починає бiлiти стiнами; при однiй стiнi чорнiє якась постать, що знеможена прихилилась до одвiрка, в нiй ледве можна пiзнати Мавку; вона в чорнiй одежi, в сивому непрозорому серпанку, тiльки на грудях красiє маленький калиновий пучечок.

Коли розвидняється, на галявi стає видко великий пеньок, там, де стояв колись столiтнiй дуб, а недалечко вiд нього недавно насипану, ще не порослу морiжком могилу. З лiсу виходить Лiсовик, у сiрiй свитi i в шапцi з вовчого хутра.


Л i с о в и к

(придивляючись до постатi пiд хатою)

Ти, донечко?

М а в к а

(трохи поступає до нього)

Се я.

Л i с о в и к

Невже пустив тебе назад «Той, що в скалi сидить»?

М а в к а

Ти визволив мене своїм злочином.

Л i с о в и к

Ту помсту ти злочином називаєш, ту справедливу помсту, що завдав я зрадливому коханцевi твоєму?

Хiба ж то не по правдi, що дiзнав вiн самотнього несвiтського одчаю, блукаючи в подобi вовчiй лiсом?

Авжеж! Тепер вiн вовкулака дикий!

Хай скавучить, нехай голосить, виє, хай прагне кровi людської, – не вгасить своєї муки злої!

М а в к а

Не радiй, бо я його порятувала. В серцi знайшла я теє слово чарiвне, що й озвiрiлих в люди повертає.

Л i с о в и к

(тупає зо злостi ногою i ламає з трiском свого цiпка)

Не гiдна ти дочкою лiсу зватись! бо в тебе дух не вiльний лiсовий, а хатнiй рабський!

М а в к а

О, коли б ти знав, коли б ти знав, як страшно то було…

Я спала сном камiнним у печерi глибокiй, чорнiй, вогкiй та холоднiй, коли спотворений пробився голос крiзь неприступнi скелi, i виття протягле, дике сумно розiслалось по темних, мертвих водах i збудило мiж скелями луну давно померлу…

I я прокинулась.

Вогнем пiдземним мiй жаль палкий зiрвав печерний склеп, i вирвалась я знов на свiт. I слово уста мої нiмiї оживило, i я вчинила диво… Я збагнула, що забуття не суджено менi.

Л i с о в и к

Де ж вiн тепер? Чому вiн не з тобою?

Чи то й його невдячнiсть невмируща так, як твоє кохання?

М а в к а

Ох, дiдусю! якби ти бачив!.. Вiн в подобi людськiй упав менi до нiг, мов ясень втятий…

I з долу вгору вiн до мене звiв такий болючий погляд, повний туги i каяття палкого, без надiї…

Людина тiльки може так дивитись!..

Я ще до мови не прийшла, як вiн схопивсь на рiвнi ноги, i вiд мене тремтячими руками заслонився, i кинувся, не мовлячи нi слова, в байрак терновий, там i зник з очей.

Л i с о в и к

I що ж тепер ти думаєш робити?

М а в к а

Не знаю… Я тепер, як тiнь, блукаю край сеї хати. Я не маю сили покинути її… Я серцем чую – вiн вернеться сюди…

Лiсовик мовчки журливо хитає головою. Мавка знов прихиляється до стiни.

Л i с о в и к

Дитино бiдна, чого ти йшла вiд нас у край понурий?

Невже нема спочинку в рiднiм гаю?

Дивись, он жде тебе твоя верба, вона давно вже ложе постелила i журиться, що ти десь забарилась.

Iди спочинь.

М а в к а

(тихо)

Не можу я, дiдусю.

Лiсовик, шумно зiтхнувши, помалу подався в лiс. З лiсу чується навiсний тупiт, наче хтось без ваги женеться конем, потiм спиняється.

К у ц ь

(вискакує з-за хати, потираючи руки, i спиняється, побачивши Мавку)

Ти, Мавко, тут?

М а в к а

А ти чого никаєш?

К у ц ь

Я їм коня притяг за гичку в стайню.

Гаразд мене поповозив востаннє, вже не возитиме нiкого бiльше!

М а в к а

Ненавидний! Ти оганьбив наш лiс!

Се так держиш умову з дядьком Левом?

К у ц ь

Умова наша вмерла вкупi з ним.

М а в к а

Як? Дядько Лев умер?

К у ц ь

Он i могила.

Пiд дубом поховали, а прийшлося коло пенька старому спочивати.

М а в к а

Обоє полягли… Вiн пречував, що вже йому сей рiк не зимувати…

(Надходить до могили).

Ой як же плаче серце по тобi, єдиний друже мiй! Якби я мала живущi сльози, я б зросила землю, барвiнок би зростила невмирущий на сiй могилi. А тепер я вбога, мiй жаль спадає, наче мертвий лист…

К у ц ь

Жаль не пристав менi, а все ж я мушу признатися – таки старого шкода, бо вiн умiв тримати з нами згоду.

Було, i цапа чорного держить при конях, щоб я мав на чому їздить.

Я блискавкою мчу, було, на цапi, а коники стоять собi спокiйно.

От сi баби зовсiм не вмiють жити як слiд iз нами, – цапа продали, зрубали дуба. Зрушили умову.

Ну й я ж вiддячив їм! Найкращi конi на смерть заїздив; куплять – знов заїжджу.

Ще й вiдьму, що в чортицi бабувала, гарненько попросив, щоб їм корови геть-чисто попсувала. Хай же знають!

Ще ж Водяник стiжка їм пiдмочив, а Потерчата збiжжя погноїли,

Пропасниця їх досi б'є за те, що озеро коноплями згидили.

Не буде їм добра тепер у лiсi!

Вже тут навколо хати й Злиднi ходять.

З л и д н i

(малi, заморенi iстоти, в лахмiттi, з вiчним гризьким голодом на обличчi, з'являються з-за кутка хатнього)

Ми тут! А хто нас кличе?

М а в к а

(кидається їм навперейми до дверей)

Геть! Щезайте!

Нiхто не кликав вас!

О д и н З л и д е н ь

Злетiло слово – назад не вернеться.

З л и д н i

(обсiдають порiг)

Коли б там швидше нам дверi вiдчинили, – ми голоднi!

М а в к а

Я не пущу туди!

З л и д н i

То дай нам їстиI

М а в к а

(з жахом)

Нiчого я не маю…

З л и д н i

Дай калину оту, що носиш коло серця! Дай!

М а в к а

Се кров моя!

З л и д н i

Дарма! Ми любим кров.

Один Злидень кидається їй на груди, смокче калину, iншi сiпають його, щоб i собi покуштувати, гризуться межи собою i гарчать, як собаки.

К у ц ь

Ей, Злиднi, залишiть – то не людина!

Злиднi спиняються, цокотять зубами i свищуть вiд голоду.

З л и д н i

(до Куця)

Так дай нам їсти, бо й тебе з'їмо!

(Кидаються до Куця, той вiдскакує).

К у ц ь

Ну-ну, помалу!

З л и д н i

Їсти! Ми голоднi!!

К у ц ь

Стривайте, зараз я збуджу бабiв, – вам буде їжа, а менi забава.

(Бере грудку землi, кидає в вiкно i розбиває шибку).

Г о л о с м а т е р i Л у к а ш е в о ї

(в хатi)

Ой! Що таке? Вже знов нечиста сила!

К у ц ь

(до Злиднiв пошепки)

А бачите – прокинулась. Ось хутко покличе вас. Тепер посидьте тихо, а то ще заклене стара вас так, що й в землю ввiйдете, – вона се вмiє.

Злиднi скулюються пiд порогом темною купою. З хати чутно крiзь розбиту шибку рухи вставання матерi, потiм її голос, а згодом Килинин.

Г о л о с м а т е р и н

О, вже й розвиднилось, а та все спить.

Килино! Гей, Килино! Ну, та й спить же!

Бодай навiк заснула… Встань! А встань, бодай ти вже не встала!

Г о л о с К и л и н и

(заспано)

Та чого там?

М а т и

(уїдливо)

Пора ж тобi коровицю здоїти, оту молочну, турського заводу, що ти ще за небiжчика придбала.

К и л и н а

(вже прочумавшись)

Я тiї подою, що тут застала, та нацiджу три краплi молока – хунт масла буде…

М а т и

Отже й не змовчить!

Хто ж винен, що набiлу в нас не стало?

З такою господинею… ой горе!

Ну вже й невiсточка! I де взялася на нашу голову?

К и л и н а

А хто ж велiв до мене засилатися? Таж мали отут якусь задрипанку, – було вам прийняти та прибрати хорошенько, от i була б невiсточка до мислi!

М а т и

А що ж – гадаєш, нi? Таки й була б!

Дурний Лукаш, що промiняв на тебе; бо то було таке покiрне, добре, хоч прикладай до рани… Узиваєш її задрипанкою, а сама її зелену сукню перешила та й досi соваєш – немає встиду!

К и л и н а

Та вже ж, у вас находишся в новому!..

Он чоловiка десь повiтря носить, а ти бiдуй з свекрушиськом проклятим, – нi жiнка, нi вдова – якась покидька!

М а т и

Який би чоловiк з тобою всидiв?

Бiдо напрасна! Що було – то з'їла з дiтиськами своїми, – он, сидять! – бодай так вас самих посiли злиднi!

К и л и н а

Нехай того посядуть, хто їх кличе!


На сих словах одчинає дверi з хати. Куць утiкає в болото. Злиднi схоплюються i забiгають у сiни.

Килина з вiдром у руках шпарко пробiгає до лiсового потоку, з гуркотом набирає вiдром воду i вертається назад уже трохи тихшою ходою. Завважає близько дверей Мавку, що стоїть при стiнi знесилена, спустивши сивий серпанок на обличчя.


Килина

(спиняється i становить вiдро долi)

А се ж яка?.. Гей, слухай, чи ти п'яна, чи, може, змерзла?

(Термосить Мавку за плече).

М а в к а

(насилу, мов борючися з тяжкою зморою)

Сон мене змагає…

Зимовий сон…

К и л и н а

(вiдслоняє їй обличчя i пiзнає)

Чого сюди прийшла?

Тобi не заплатили за роботу?

М а в к а

(як i перше)

Менi нiхто не може заплатити.

К и л и н а

До кого ти прийшла? Його нема.

Я знаю, ти до нього! Признавайся – вiн твiй коханок?

М а в к а

(так само)

Колись був ранок ясний, веселий, не той, що тепер… вiн уже вмер…

К и л и н а

Ти божевiльна!

М а в к а

(так само)

ВIльна я, вiльна…

Сунеться хмарка по небу повiльна… йде безпричальна, сумна, безпривiтна…

Де ж блискавиця блакитна?

К и л и н а

(сiпає її за руку)

Геть! не мороч мене! Чого стоїш?

М а в к а

(притомнiше, вiдступаючи од дверей)

Стою та дивлюся, якi ви щасливi.

К и л и н а

А щоб ти стояла у чудi та в дивi!

Мавка змiняється раптом у вербу з сухим листом та плакучим гiллям.

К и л и н а

(оговтавшись вiд здумiння, ворожо)

Чи ба! Я в добрий час тобi сказала!

Ну-ну, тепер недовго настоїшся!..

Х л о п ч и к

(вибiгає з хати. До Килини)

Ой мамо, де ви-те? Ми їсти хочем, а баба не дають!

К и л и н а

Ей, одчепися!

(Нишком, нахилившись до нього).

Я там пiд печею пирiг сховала, – як баба вийде до комори, – з'їжте.

Х л о п ч и к

Ви-те суху вербу встромили тута?

Та й нащо то?

К и л и н а

Тобi до всього дiло!

Х л о п ч и к

Я з неї врiжу дудочку!

К и л и н а

Про мене!

Хлопчик вирiзує гiлку з верби i вертається в хату. З лiсу виходить Лукаш, худий, з довгим волоссям, без свити, без шапки.

К и л и н а

(скрикує радiсно, вгледiвши його, але зараз же досада тамує їй радiсть)

Таки явився! Де тебе носило так довго?

Л у к а ш

Не питай!

К и л и н а

Ще й не питай!

Тягався, волочився, лихо знає де, по яких свiтах, та й «не питай»!

Ой любчику, не тра менi й питати…

Вже десь ота корчма стоїть на свiтi, що в нiй балює досi свита й шапка.

Л у к а ш

Не був я в корчмi…

К и л и н а

Хто, дурний, повiрить?

(Заводить).

Втопила ж я головоньку навiки за сим п'яницею!

Л у к а ш

Мовчи! Не скигли!!

Килина спиняється, глянувши на нього з острахом.

Ось я тебе тепера попитаю!

Де дядькiв дуб, що он пеньок стримить?

К и л и н а

(спочатку збилась, але хутко стямилась)

А що ж ми мали тута – голод їсти?

Прийшли купцi, купили, та й уже.

Велике щастя – дуб!

Л у к а ш

Таж дядько Лев заклявся не рубати.

К и л и н а

Дядька Лева нема на свiтi, – що з його закляття?

Хiба ж то ти заклявся або я?

Та я б i цiлий лiс продати рада або протеребити, – був би грунт, як у людей, не ся чортiвська пуща.

Таж тут, як вечiр, – виткнутися страшно!

I що нам з того лiсу за добро?

Стикаємось по нiм, як вовкулаки, ще й справдi вовкулаками завиєм!

Л у к а ш

Цить! цить! не говори! Мовчи!

(В голосi його чутно божевiльний жах).

Ти кажеш продати лiс… зрубати… а тодi вже не буде так… як ти казала?

К и л и н а

Як?

Що вовк…

Л у к а ш

(затуляє їй рота)

Нi, не кажи!

К и л и н а

(визволившись вiд нього)

Та бiйся бога!

Ти впився, чи вдурiв, чи хто наврочив?

Ходи до хати.

Л у к а ш

Зараз… я пiду… от тiльки… тiльки… ще води нап'юся!

(Стає навколiшки i п'є з вiдра. Потiм устає i дивиться задумливо поперед себе, не рушаючи з мiсця).

К и л и н а

Ну? Що ж ти думаєш?

Л у к а ш

Я? Так… не знаю…

(Вагаючись).

Чи тут нiхто не був без мене?

К и л и н а

(шорстко)

Хто ж би тут бути мав?

Л у к а ш

(спустивши очi)

Не знаю…

К и л и н а

(злiсно посмiхнувшись)

Ти не знаєш, то, може, я що знаю.

Л у к а ш

(тривожно)

Ти?

К и л и н а

А що ж!

Я вiдаю, кого ти дожидаєш, та тiльки ба! – шкода твого ждання!

Якщо й було, то вже в стовпець пiшло…

Л у к а ш

Що ти говориш?

К и л и н а

Те, що чуєш.

М а т и

(вибiгає з хати i кидається з обiймами до Лукаша. Вiн холодно приймає те вiтання)

Сину!..

Ой синоньку! Ой що ж я набiдилась з отею вiдьмою!

Л у к а ш

(здригнувшись)

З якою?

М а т и

(показує на Килину)

З тею ж!

Л у к а ш

(зневажливо всмiхаючись)

I та вже вiдьма? Ба, то вже судилось вiдьомською свекрухою вам бути.

Та хто ж вам винен? Ви ж її хотiли.

М а т и

Якби ж я знала, що вона така нехлюя, некукiбниця!..

К и л и н а

(впадає в рiч)

Ой горе!

Хто б говорив! Уже таких вiдьом, таких нехлюй, як ти, свiт не видав!

Ну вже ж i матiнка, Лукашу, в тебе! – залiзо – й те перегризе!

Л у к а ш

А ти, я бачу, десь мiцнiша вiд залiза.

К и л и н а

Вiд тебе дочекаюсь оборони!

Такої матерi такий i син!

Якого ж лиха брав мене? Щоб тута помiтувано мною?

М а т и

(до Лукаша)

Та невже ж ти не скажеш їй стулити губу? Що ж то, чи я їй поштурховисько якесь?

Л у к а ш

Та дайте ви менi годину чисту!

Ви хочете, щоб я не тiльки з хати, а з свiта геть зiйшов? Бiгме, зiйду!

К и л и н а

(до матерi)

А що? дiждалась?

М а т и

Щоб ти так дiждала вiд свого сина!

(Розлючена йде до хати, на порозi стрiчається з Килининим сином, що вибiгає з сопiлкою в руках).

Оступися, злидню!

(Штурхає хлопця i заходить в хату, тряснувши дверима).

Х л о п ч и к

Ви-те прийшли вже, тату?

Л у к а ш

Вже, мiй сину.

(На словi «сину» кладе iронiчний притиск).

К и л и н а

(вражена)

Ну, то скажи йому, як має звати, – уже ж не дядьком?

Л у к а ш

(трохи присоромлений)

Та хiба ж я що?

Ходи, ходи сюди, малий, не бiйся.

(Гладить хлопця по бiлiй голiвцi).

Чи то ти сам зробив сопiлку?

Х л о п ч и к

Сам.

Та я не вмiю грати. Коб ви-те!

(Простягає Лукашевi сопiлку).

Л у к а ш

Ей, хлопче, вже моє грання минулось!..

(Смутно задумується).

Х л о п ч и к

(пхикаючи)

I то ви-те не хочете! Ну, мамо, чом тато не хотять менi заграти?

К и л и н а

Iще чого! Потрiбне те грання!

Л у к а ш

А дай сюди сопiлочку.

(Бере сопiлку).

Хороша.

З верби зробив?

Х л о п ч и к

А що ж, он з теї-о.

(Показує на вербу, що сталася з Мавки).

Л у к а ш

Щось наче я її не бачив тута.

(До Килини).

Ти посадила?

К и л и н а

Хто б її садив?

Стирчав кiлок вербовий та й розрiсся.

Тут як з води росте – таже дощi!

Х л о п ч и к

(вередливо)

Чому ви-те не граєте?

Л у к а ш

(задумливо)

Заграти?..


(Починає грати [мелодiя N 14] спершу тихенько, далi голоснiше; зводить згодом на ту веснянку [мелодiя N 8], що колись грав Мавцi. Голос сопiлки [при повтореннi гри на сопiлцi мелодiї N 8] починає промовляти словами).

«Як солодко грає, як глибоко крає, розтинає менi груди, серденько виймає…»


Л у к а ш

(випускає з рук сопiлку)

Ой! Що се за сопiлка? Чари! Чари!

Хлопчик, злякавшись крику, втiк до хати.

Кажи, чаклунко, що то за верба?

(Хапає Килину за плече).

К и л и н а

Та вiдчепися, вiдки маю знати?

Я з кодлом лiсовим не накладаю так, як твiй рiд! Зрубай її, як хочеш, хiба я бороню? Ось на й сокиру.

(Витягає йому з сiней сокиру).

Л у к а ш

(узявши сокиру, пiдiйшов до верби, ударив раз по стовбуру, вона стенулась i зашелестiла сухим листом. Вiн замахнувся удруге i спустив руки).

Нi, руки не здiймаються, не можу… чогось за серце стисло…

К и л и н а

Дай-но я!

(Вихоплює вiд Лукаша сокиру i широко замахується на вербу).

В сю мить з неба вогненним змiєм-метеором злiтає Перелесник i обiймає вербу.

П е р е л е с н и к

Я визволю тебе, моя кохана!

Верба раптом спалахує вогнем. Досягнувши верховiття, вогонь перекидається на хату, солом'яна стрiха займається, пожежа швидко поймає хату. МатиЛукашева i Килининi дiти вибiгаютьз хати з криком: «Горить! Горить! Рятуйте! Ой пожежа!..» Мати з Килиною метушаться, вихоплюючи з вогню, що тiльки можна вихопити, i на клунках та мiшках виносять скулених Злиднiв, що потiм ховаються у тi мiшки. Дiти бiгають з коновками до води, заливають вогонь, але вiн iще дужче розгоряється.

М а т и

(до Лукаша)

Чого стоїш? Рятуй своє добро!

Л у к а ш

(втупивши очi в крокву, що вкрита кучерявим вогнем, як цвiтом)

Добро? А може, там згорить i лихо?..

Кроква з тряскотом рушиться, iскри стовпом прискають геть угору, стеля провалюється, i вся хата обертається в кострище. Надходить важка бiла хмара, i починає йти снiг. Хутко крiзь бiлий застил снiговий не стає нiкого видко, тiльки багряна мiнлива пляма показує, де пожежа. Згодом багряна пляма гасне, i коли снiг рiдшає, то видко чорну пожарину, що димує i сичить од вогкостi. Матерi Лукашевої i дiтей Килининих та клункiв з добром уже не видко. Крiзь снiг мрiє недопалений оборiг, вiз та дещо з хлiборобського начиння.

К и л и н а

(з останнiм клунком у руках, сiпає Лукаша за рукав)

Лукашу!.. Анi руш! Чи остовпiв?

Хоч би помiг менi носити клунки!

Л у к а ш

Та вже ж ви повиносили всi злиднi.

К и л и н а

Бийся по губi! Що се ти говориш?

Л у к а ш

(смiється тихим, дивним смiхом)

Я, жiнко, бачу те, що ти не бачиш…

Тепер я мудрий став…

К и л и н а

(злякана)

Ой чоловiче, щось ти таке говориш… я боюся!

Л у к а ш

Чого боїшся? Дурня не боялась, а мудрого боїшся?

К и л и н а

Лукашуню, ходiмо на село!

Л у к а ш

Я не пiду.

Я з лiсу не пiду. Я в лiсi буду.

К и л и н а

Та що ж ти тут робитимеш?

Л у к а ш

А треба все щось робити?

К и л и н а

Як же маєм жити?

Л у к а ш

А треба жити?

К и л и н а

Пробi, чоловiче, чи ти вже в голову зайшов, чи що?

То так тобi з переляку зробилось.

Ходiмо на село, закличу бабу, – тра вилляти переполох!

(Тягне його за руку).

Л у к а ш

(дивиться на неї з легковажною усмiшкою)

А хто ж тут недогаркiв отих глядiти буде?

(Показує на вiз i начиння).

К и л и н а

(господарно)

Ой правда, правда, ще порозтягають!

Аби довiдалися, що горiло, то й набiжать з села людиська тiї!

То вже хiба постiй тут, Лукашуню.

Я побiжу десь коней попрошу, – бо нашi ж геть у стайнi попеклися! – то зберемо на вiз та й завеземо десь до родини твеї, може, пустять…

Ой горе! Якось треба рятуватись…


Останнi слова промовляє, вже бiжучи до лiсу. Лукаш проводжає її тихим смiхом. Незабаром її не стає видко.

Вiд лiсу наближається якась висока жiноча постать у бiлiй додiльнiй сорочцi i в бiлiй, зав'язанiй по-старосвiтському, намiтцi. Вона йде хитаючись, наче од вiтру валиться, часом спиняється i низько нахиляється, немов шукаючи чогось. Коли надходить ближче i спиняється бiля ожинових кущiв, що ростуть недалеко вiд пожарища, то випростується, i тодi видно її змарнiле обличчя, подiбне до Лукашевого.


Л у к а ш

Хто ти? Що ти тут робиш?

П о с т а т ь

Я – загублена Доля.

Завела мене в дебрi нерозумна сваволя.

А тепер я блукаю, наче морок по гаю, низько припадаю, стежечки шукаю до минулого раю.

Ой уже ж тая стежка бiлим снiгом припала…

Ой уже ж я в сих дебрях десь навiки пропала!..

Л у к а ш

Уломи ж, моя Доле, хоч отую ожину, щоб собi промести, по снiгу провести хоч маленьку стежину!

Д о л я

Ой колись я навеснi тут по гаю ходила, по стежках на признаку дивоцвiти садила.

Ти стоптав дивоцвiти без ваги попiд ноги…

Скрiзь терни-байраки, та й нема признаки, де шукати дороги.

Л у к а ш

Прогорни, моя Доле, хоч руками долинку, чи не знайдеш пiд снiгом з дивоцвiту стеблинку.

Д о л я

Похололи вже руки, що й пучками – не рушу…

Ой тепер я плачу, бо вже чую й бачу, що загинути мушу.

(Застогнавши, рушає).

Л у к а ш

(простягаючи руки до неї)

Ой скажи, дай пораду, як прожити без долi!

Д о л я

(показує на землю в нього пiд ногами)

Як одрiзана гiлка, що валяється долi!

(Iде, хиляючись, i зникає в снiгах).


Лукаш нахиляється до того мiсця, що показала Доля, знаходить вербову сопiлку, що був кинув, бере її до рук i йде по бiлiй галявi до берези. Сiдає пiд посивiлим вiд снiгу довгим вiттям i крутить в руках сопiлочку, часом усмiхаючись, як дитина. Легка, бiла, прозора постать, що з обличчя нагадує Мавку, з'являється з-за берези i схиляється над Лукашем.


П о с т а т ь М а в к и

Заграй, заграй, дай голос мому серцю!

Воно ж одно лишилося вiд мене.

Л у к а ш

Се ти?.. Ти упирицею прийшла, щоб з мене пити кров? Спивай! Спивай!

(Розкриває груди).

Живи моєю кров'ю! Так i треба, бо я тебе занапастив…

М а в к а

Нi, милий, ти душу дав менi, як гострий нiж дає вербовiй тихiй гiлцi голос.

Л у к а ш

Я душу дав тобi? А тiло збавив!

Бо що ж тепера з тебе? Тiнь! Мара!

(З невимовною тугою дивиться на неї).

М а в к а

О, не журися за тiло!

Ясним вогнем засвiтилось воно, чистим, палючим, як добре вино, вiльними iскрами вгору злетiло.

Легкий, пухкий попiлець ляже, вернувшися, в рiдну землицю, вкупi з водою там зростить вербицю, – стане початком тодi мiй кiнець.

Будуть приходити люди, вбогi й багатi, веселi й сумнi, радощi й тугу нестимуть менi,

їм промовляти душа моя буде.

Я обiзвуся до них шелестом тихим вербової гiлки, голосом нiжним тонкої сопiлки, смутними росами з вiтiв моїх.



скачать книгу бесплатно

страницы: 1 2 3 4 5

сообщить о нарушении