Леся Українка.

Лісова пісня



скачать книгу бесплатно

Л е в

Ти знов таки своєї?..

От лiпше заберуся до роботи, як маю тут жувати клоччя!

М а т и

Йди! або ж я бороню?


Лев iде за хату, сердито струснувши головою.

Мавка виходить з хати перебрана: на їй сорочка з десятки, скупо пошита i латана на плечах, вузька спiдничина з набиванки i полинялий фартух з димки, волосся гладко зачесане у двi коси i заложене навколо голови.


М а в к а

Вже й перебралась.

М а т и

Отак що iншого. Ну, я пiду – управлюся тим часом з дробиною.

Хотiла я пiти до конопель, так тут iще не скiнчена робота, а ти до неї щось не вельми…

М а в к а

Чом же?

Що тiльки вмiю, рада помогти.

М а т и

Ото-то й ба, що неконечне вмiєш: полiтниця з тебе абияка, тащити сiна – голова болiла…

Як так i жати маєш…

М а в к а

(з острахом)

Як-то? Жати?

Ви хочете, щоб я сьогоднi жала?

М а т и

Чому ж би нi? Хiба сьогоднi свято?

(Бере за дверима в сiнях серпа i подає Мавцi).

Ось на серпа – попробуй. Як управлюсь, то перейму тебе.

(Виходить за хату, узявши з сiней пiдситок iз зерном. Незабаром чутно, як вона кличе: «Цiпоньки! цiпоньки! тю-тю-тю! тю-тю-тю! Цiр-р-р…»)

Лукаш виходить iз сокирою i пiдступає до молодого грабка, щоб його рубати.

М а в к а

Не руш, коханий, воно ж сире, ти ж бачиш.

Л у к а ш

Ай, дай спокiй!

Не маю часу!

Мавка смутно дивиться йому в вiчi.

Ну то дай сухого…

М а в к а

(швиденько виволiкає з лiсу чималу суху деревину)

Я ще знайду; тобi багато треба?

Л у к а ш

А що ж? оцим одним загороджу?

М а в к а

Чогось уже i ти став непривiтний…

Л у к а ш

Та бачиш… мати все гризуть за тебе!..

М а в к а

Чого їй треба? I яке їй дiло?

Л у к а ш

Та як же? Я ж їм син…

М а в к а

Ну, син, – то що?

Л у к а ш

Бач… їм така невiстка не до мислi…

Вони не люблять лiсового роду…

Тобi недобра з їх свекруха буде!

М а в к а

У лiсi в нас нема свекрух нiяких.

Навiщо тi свекрухи, невiстки – не розумiю!

Л у к а ш

Їм невiстки треба, бо треба помочi, – вони старi.

Чужу все до роботи заставляти не випадає… Наймички – не дочки…

Та, правда, ти сього не зрозумiєш…

Щоб нашi людськi клопоти збагнути, то треба справдi вирости не в лiсi.

М а в к а

(щиро)

Ти розкажи менi, я зрозумiю, бо я ж тебе люблю… Я ж пойняла усi пiснi сопiлоньки твоєї.

Л у к а ш

Пiснi! То ще наука невелика!

М а в к а

Не зневажай душi своєї цвiту, бо з нього виросло кохання наше!

Той цвiт вiд папоротi чарiвнiший – вiн скарби т в о р и т ь, а не вiдкриває.

У мене мов зродилось друге серце, як я його пiзнала.

В ту хвилину огнисте диво сталось…

(Раптом уриває).

Ти смiєшся?

Л у к а ш

Та справдi, якось наче смiшно стало…

Убрана по-буденному, а править таке, немов на свято орацiю!

(Смiється).

М а в к а

(шарпає на собi одежу)

Спалю се все!

Л у к а ш

Щоб мати гiрше гризли?

М а в к а

Та що ж, як я тобi у цiй одежi неначе одмiнилась!

Л у к а ш

Так я й знав!

Тепер уже почнеться дорiкання…

М а в к а

Нi, любий, я тобi не дорiкаю, а тiльки – смутно, що не можеш ти своїм життям до себе дорiвнятись.

Л у к а ш

Я щось не розберу, що ти говориш.

М а в к а

Бач, я тебе за те люблю найбiльше, чого ти сам в собi не розумiєш, хоча душа твоя про те спiває виразно-щиро голосом сопiлки…

Л у к а ш

А що ж воно таке?

М а в к а

Воно ще краще, нiж вся твоя хороша, люба врода, та висловить його i я не можу…

(Смутно-закохано дивиться на нього i мовчить хвилинку).

Заграй менi, коханий, у сопiлку, нехай вона все лихо зачарує!

Л у к а ш

Ей, не пора менi тепера грати!

М а в к а

То пригорни мене, щоб я забула осю розмову.

Л у к а ш

(оглядається)

Цить! почують мати!

Вони вже й так тебе все називають накидачем…

М а в к а

(спалахнула)

Так! хто не зрiс мiж вами, не зрозумiє вас! Ну, що се значить «накинулась»? Що я тебе кохаю?

Що перша се сказала? Чи ж то ганьба, що маю серце не скупе, що скарбiв воно своїх не криє, тiльки гойно коханого обдарувало ними, не дожидаючи вперед застави?

Л у к а ш

Була надiя, що вiддячусь потiм.

М а в к а

I знов чудне, незрозумiле слово – «вiддячуся»… Ти дав менi дари, якi хотiв, такi були й мої – немiрянi, нелiченi…

Л у к а ш

То й добре, коли нiхто не завинив нiкому.

Ти се сама сказала – пам'ятай.

М а в к а

Чому я маю сеє пам'ятати?

М а т и

(виходить iз-за хати)

Се так ти жнеш? А ти се так городиш?

Лукаш поспiшно поволiк дерево за хату.

Коли ти, дiвонько, не хочеш жати, то я ж тебе не силую. Вже якось сама управлюся, а там на вiсень, дасть бiг, знайду собi невiстку в помiч.

Там є одна вдовиця – моторненька, – сама припитувалась через люди, то я сказала, що аби Лукаш був не вiд того… Ну, давай вже, любко, менi серпочка – другого ж немає.

М а в к а

Я жатиму. Iдiть до конопель.


Мати йде через галяву до озера i криється за очеретом.

Мавка замахує серпом i нахиляється до жита. З жита раптом виринає Русалка Польова; зелена одiж на їй просвiчує де-не-де крiзь плащ золотого волосся, що вкриває всю її невеличку постать; на головi синiй вiнок з волошок, у волоссi заплутались рожевi квiти з куколю, ромен, березка.


Р у с а л к а П о л ь о в а

(з благанням кидається до Мавки)

Сестрице, пошануй!

Краси моєї не руйнуй!

М а в к а

Я мушу.

Р у с а л к а П о л ь о в а

Уже ж мене пошарпано, всi квiтоньки загарбано, всi квiтоньки-зiрниченьки геть вирвано з пшениченьки!

Мак мiй жаром червонiв, а тепер вiн почорнiв, наче крiвця пролилася, в борозенцi запеклася…

М а в к а

Сестрице, мушу я! Твоя краса на той рiк ще буйнiше залишає, а в мене щастя як тепер зов'яне, то вже не встане!

Р у с а л к а П о л ь о в а

(ламає руки i хитається вiд горя, як од вiтру колос)

Ой горенько! косо моя! косо моя золотая!

Ой лишенько! красо моя! красо моя молодая!..

М а в к а

Твоїй красi вiк довгий не судився, на те вона зроста, щоб полягати.

Даремне ти благаєш так мене, – не я, то iнший хто її зожне.

Р у с а л к а П о л ь о в а

Глянь, моя сестро, ще хвиля гуляє з краю до краю.

Дай нам зажити веселого раю, поки ще лiтечко сяє, поки ще житечко не полягло, – ще ж неминуче до нас не прийшло!

Хвильку! Хвилиночку! Мить одну, рiдная!

Потiм поникне краса моя бiдная, ляже додолу сама…

Сестро! не будь як зима, що не вблагати її, не вмолити!

М а в к а

Рада б я волю вволити, тiльки ж сама я не маю вже волi.

Р у с а л к а П о л ь о в а

(шепче, схилившись Мавцi до плеча)

Чи ж не трапляється часом на полi гострим серпочком поранити руку?

Сестронько! зглянься на муку!

Крапельки кровi було б для рятунку доволi.

Що ж? Хiба кровi не варта краса?

М а в к а

(черкає себе серпом по руцi, кров бризкає на золотi коси Русалки Польової)

Ось тобi, сестро, яса!


Русалка Польова клониться низько перед Мавкою, дякуючи, i никне в житi.

Вiд озера наближається мати, а з нею молода повновида молодиця, в червонiй хустцi з торочками, в бурячковiй спiдницi, дрiбно та рiвно зафалдованiй; так само зафалдований i зелений фартух з нашитими на ньому бiлими, червоними та жовтими стяжками; сорочка густо натикана червоним та синiм, намисто дзвонить дукачами на бiлiй пухкiй шиї, мiцна крайка тiсно перетягає стан, i вiд того кругла, заживна постать здається ще розкiшнiшою. Молодиця йде замашистою ходою, аж стара ледве поспiває за нею.


М а т и

(до молодицi люб'язно)

Ходiть, Килинко, осьде край берези ще свiже зiллячко. Ось деревiй, – ви ж гладишки попарити хотiли? -

Вiн добрий, любонько, до молока.

К и л и н а

Та в мене молока вже нiде й дiти!

Коб ярмарок хутчiй – куплю начиння.

Корова в мене турського заводу, – ще мiй небiжчик десь придбав, – молочна, i господи яка! Оце вже якось я в полi обробилася, то треба роботi хатнiй дати лад. Ой тiтко, вдовицi – хоч надвоє розiрвися!..

(Прибiднюється, пiдобгавши губи).

М а т и

Ей, рибонько, то ви вже обробились?

Ну, що то сказано, як хто робiтний та здужає… А в нас – маленька нивка, та й то бог спору не дає…

К и л и н а

(дивиться на ниву, де стоїть Мавка)

А хто ж то женцем у вас?

М а т и

Та там одна сирiтка…

(Нишком).

Таке воно, простибiг, нi до чого…

К и л и н а

(надходить з матiр'ю до Мавки)

Добридень, дiвонько! Чи добре жнеться?

М а т и

(сплескує руками)

Ой лишенько! Iще не починала!

Ой мiй упадоньку! Що ж ти робила?

Нездарисько! Нехтолице! Ледащо!

М а в к а

(глухо)

Я руку врiзала…

М а т и

Було при чому!

К и л и н а

А дай сюди серпа – нехай-но я.

Мавка ховає серпа за себе i вороже дивиться на Килину.

М а т и

Давай серпа, як кажуть! Таж не твiй!

(Вириває серпа Мавцi з рук i дає Килинi, тая кидається на жито i жне, як вогнем палить, аж солома свище пiд серпом).

М а т и

(втiшно)

Ото менi робота!

К и л и н а

(не одриваючись од роботи)

Якби хто перевесла крутив, то я б удух сю нивку вижала.

М а т и

(гукає)

А йди, Лукашу!

Л у к а ш

(виходить. До Килини)

Магайбi.

К и л и н а

(жнучи)

Дякувати.

М а т и

От, Лукашу, поможеш тут в'язати молодичцi.

Бо та «помiчниця» вже скалiчiла.

Лукаш береться в'язати снопи.

Ну, жнiте ж, дiтоньки, а я пiду зварю вам киселицi на полудень.

(Iде в хату).


Мавка одiйшла до берези, прихилилась до неї i крiзь довге вiття дивиться на женцiв.

Килина який час так само завзято жне, потiм розгинається, випростується, дивиться на похиленого над снопами Лукаша, всмiхається, трьома широкими кроками прискакує до нього i пацає з виляском долонею по плечах.


К и л и н а

Ну ж, парубче, хутчiй! Не лiзь, як слимак!

Ото ще верисько!

(Залягається смiхом).

Л у к а ш

(i собi випростується)

Яка ти бистра!

Ось лiпше не займай, бо поборю!

К и л и н а

(кидає серпа, береться в боки)

Ану ж, ану! Ще хто кого – побачим!

Лукаш кидається до неї, вона переймає його руки; вони «мiряють силу», упершись долонями в долонi; який час сила їх стоїть нарiвнi, потiм Килина трохи подалась назад, напружено смiючись i граючи очима; Лукаш, розпалившись, широко розхиляє їй руки i хоче її поцiлувати, але в той час, як його уста вже торкаються її уст, вона пiдбиває його ногою, вiн падає.

К и л и н а

(стоїть над ним смiючись)

А що? Хто поборов? Не я тебе?

Л у к а ш

(устає, важко дишучи)

Пiдбити – то не мацiя!

К и л и н а

Чи ж пак?

У хатi стукнули дверi. Килина знов кинулася жати, а Лукаш в'язати. Хутко загiн затемнiв стернею i вкрився снопами; скiлька горсток жита на розложених перевеслах лежать, як подоланi i ще не пов'язанi бранцi.

М а т и

(з сiнешнього порога)

Ходiте, женчики! вже є полудень.

К и л и н а

Та я своє скiнчила, он Лукаш нiяк не вправиться.

Л у к а ш

Менi недовго.

М а т и

Ну, то кiнчай; а ви ходiть, Килинко!

Килина йде в хату. Дверi зачиняються. Мавка виходить з-пiд берези.

Л у к а ш

(трохи змiшався, побачивши її, але зараз оправився)

Ага, то ти? Ось дов'яжи снопiв, а я пiду.

М а в к а

В'язати я не можу.

Л у к а ш

Ну, то чого ж прийшла тут наглядати, коли не хочеш помогти?

(В'яже сам).

М а в к а

Лукашу, нехай ся жiнка бiльше не приходить, – я не люблю її: вона лукава, як видра.

Л у к а ш

Ти її нiяк не знаєш.

М а в к а

Нi, знаю! Чула смiх її i голос.

Л у к а ш

Сього ще мало.

М а в к а

Нi, сього доволi.

Ся жiнка хижа, наче рись.

Л у к а ш

Iще що!

М а в к а

Нехай вона до нас у лiс не ходить.

Л у к а ш

(випростався)

А ти хiба вже лiсова цариця, що так рядиш, хто має в лiс ходити, хто нi?

М а в к а

(сумно, з погрозою)

У лiсi є такi провалля, захованi пiд хрустом та галуззям, – не бачить їх нi звiр, анi людина, аж поки не впаде…

Л у к а ш

Iще говорить про хижiсть, про лукавство, – вже б мовчала!

Я бачу, ще не знав натури твеї.

М а в к а

Я, може, i сама її не знала…

Л у к а ш

Так от же слухай: якщо я тут маю тебе питати, хто до мене смiє ходити, а хто нi, то лiпше сам я знов з лiсу заберуся на село.

Вже якось там не пропаду мiж людьми.

Бо я не став отут сидiти в тебе, як лис у пастцi.

М а в к а

Я пасток на тебе не наставляла. Ти прийшов по волi.

Л у к а ш

По волi ж i пiду, як тiльки схочу, нiхто нiчим мене тут не прив'яже!

М а в к а

Чи я ж тебе коли в'язати хтiла?

Л у к а ш

Ну, то до чого ж цiла ся балачка?

Дов'язав останнього снопа i, не дивлячись на Мавку, пiшов до хати. Мавка сiла в борознi над стернею i похилилась у смутнiй задумi.

Д я д ь к о Л е в

(виходить iз-за хати)

Чого се ти, небого, зажурилась?

М а в к а

(тихо, смутно)

Минає лiто, дядечку…

Л е в

Для тебе воно таки журба. Я мiркував би, що вже б тобi не тра верби на зиму.

М а в к а

А де ж я маю бути?

Л е в

Як на мене, то не тiсна була б з тобою хата…

Коли ж сестра таку натуру має, що з нею й не зговориш. Я вже брався i так, i iнако… Якби то я був тут господарем, то й не питався б; та вже ж я їм вiддав сей грунт i хату, то воля не моя. Я сам пiду на зиму до села, до свеї доми…

Якби ти на селi могла сидiти, то я б тебе прийняв.

М а в к а

Нi, я не можу… якби могла, пiшла б. Ви, дядьку, добрi.

Л е в

Хлiб добрий, дiвонько, а не людина.

Але, щоправда, я таки вподобав породу вашу лiсову. Як буду вмирати, то прийду, як звiр, до лiсу, – отут пiд дубом хай i поховають…

Гей, дубоньку, чи будеш ти стояти, як сива голова моя схитнеться?..

Де-де! ще й не такi були дуби, та й тiї постинали… Зеленiй же хоч до морозу, кучерявий друже, а там… чи дасть бiг ще весни дiждати?..

(Стоїть, смутно похилившись на цiпок).

Мавка поволi вибирає напiвзiв'ялi квiтки з пожатого жита i складає їх в пучечок. З хати виходять мати, Килина I Лукаш.

М а т и

(до Килини)

Чого ви спiшитесь? Та ще посидьте!

К и л и н а

Ей, нi вже, дядинусю, я пiду.

Дивiть, уже нерано, – я боюся.

М а т и

Лукашу, ти провiв би.

Л у к а ш

Чом же, можу.

К и л и н а

(поглядає на нього)

Та, май, робота є…

М а т и

Яка робота увечерi? Iди, синашу, йди та надведи Килинку до дороги.

Самiй увечерi в сiй пущi сумно.

Та ще така хороша молодичка, – коли б хто не напав!

К и л и н а

Ой дядинусю, се ж ви мене тепер зовсiм злякали!

Лукашу, йдiм, поки не звечорiло, а то й удвох боятимемось!

Л у к а ш

Я б то? боявся в лiсi? Ого-го! помалу!

М а т и

Та вiн у мене хлопець молодець, ви вже, Килинко, честi не уймайте!

К и л и н а

Нi, то я жартома…

(Завважає Лева).

Ов! дядьку Леве! то ви-те вдома?

Л е в

(удає, мов не дочув)

Га? iдiть здоровi!

(Йде собi в лiс).

К и л и н а

Ну, будьте вже здоровенькi, тiтусю!

(Хоче поцiлувати стару в руку, тая не дає, обтирає собi рота фартухом i тричi «з церемонiєю» цiлується з Килиною).

К и л и н а

(вже на ходi)

Живi бувайте, нас не забувайте!

М а т и

Веселi будьте та до нас прибудьте!

(Йде в хату i засовує дверi за собою).


Мавка пiдводиться i тихою, наче втомленою, походою iде до озера, сiдає на похилену вербу, склоняє голову на руки i тихо плаче. Починає накрапати дрiбний дощик, густою сiткою заволiкає галяву, хату й гай.


Р у с а л к а

(пiдпливає до берега i заглядає до Мавки, здивована i цiкава)

Ти плачеш. Мавко?

М а в к а

Ти хiба нiколи не плакала, Русалонько?

Р у с а л к а

О, я!

Як я заплачу на малу хвилинку, то мусить хтось смiятися до смертi!

М а в к а

Русалко! ти нiколи не кохала…

Р у с а л к а

Я не кохала? НI, то ти забула, яке повинно буть кохання справжнє!

Кохання – як вода, – плавке та бистре, рве, грає, пестить, затягає й топить.

Де пал – воно кипить, а стрiне холод – стає мов камiнь. От м о є кохання!

А те твоє – солом'яного духу дитина квола. Хилиться од вiтру, пiд ноги стелеться. Зострiне iскру – згорить не борючись, а потiм з нього лишиться чорний згар та сивий попiл.

Коли ж його зневажать, як покидьку, воно лежить i кисне, як солома, в водi холоднiй марної досади, пiд пiзнiми дощами каяття.

М а в к а

(пiдводить голову)

Ти кажеш – каяття? Спитай березу, чи кається вона за тiї ночi, коли весняний вiтер розплiтав їй довгу косу?

Р у с а л к а

А чого ж сумує?

М а в к а

Що милого не може обiйняти, навiки пригорнути довгим вiттям.

Р у с а л к а

Чому?

М а в к а

Бо милий той – весняний вiтер.

Р у с а л к а

Нащо ж було кохати їй такого?

М а в к а

Бо вiн був нiжний, той весняний легiт, спiваючи, їй розвивав листочки, милуючи, розмаяв їй вiночка i, пестячи, кропив росою косу…

Так, так… вiн справжнiй був весняний вiтер, та iншого вона б не покохала.

Р у с а л к а

Ну, то нехай тепер жалобу спустить аж до землi, бо вiтра обiйняти повiк не зможе – вiн уже пролинув.

(Тихо, без плеску, вiдпливає вiд берега i зникає в озерi).


Мавка знов похилилась, довгi чорнi коси упали до землi. Починається вiтер i жене сивi хмари, а вкупi з ними чорнi ключi пташинi, що вiдлiтають у вирiй. Потiм вiд сильнiшого пориву вiтру хмари дощовi розходяться i видко лiс – уже в яскравому осiнньому уборi на тлi густо-синього передзахiдного неба.


М а в к а

(тихо, з глибокою журбою)

Так… вiн уже пролинув…


Лiсовик виходить з гущавини. Вiн у довгiй киреї барви старого золота з темно-червоною габою внизу, навколо шапки обвита гiлка достиглого хмелю.


Л i с о в и к

Доню, доню, як тяжко ти караєшся за зраду!..

М а в к а

(пiдводить голову)

Кого я зрадила?

Л i с о в и к

Саму себе.

Покинула високе верховiття i низько на дрiбнi стежки спустилась.

До кого ти подiбна? До служебки, зарiбницi, що працею гiркою окрайчик щастя хтiла заробити i не змогла, та ще останнiй сором їй не дає жебрачкою зробитись.

Згадай, якою ти була в ту нiч, коли твоє кохання розцвiлося: була ти наче лiсова царiвна у зорянiм вiнку на темних косах, – тодi жадiбно руки простягало до тебе щастя i несло дари!

М а в к а

Так що ж менi робить, коли всi зорi погасли i в вiнку, i в серцi в мене?

Л i с о в и к

Не всi вiнки погинули для тебе.

Оглянься, подивись, яке тут свято!

Вдяг ясень-князь кирею золоту, а дика рожа буйнiї корали.

Невинна бiль змiнилась в гордий пурпур на тiй калинi, що тебе квiтчала, де соловей спiвав пiснi весiльнi.

Стара верба, смутна береза навiть у златоглави й кармазини вбрались на свято осенi. А тiльки ти жебрацькi шмати скинути не хочеш, бо ти забула, що нiяка туга краси перемагати не повинна.

М а в к а

(поривчасто встає)

То дай менi святковi шати, дiду!

Я буду знов як лiсова царiвна, i щастя упаде менi до нiг, благаючи моєї ласки!

Л i с о в и к

Доню, давно готовi шати для царiвни, але вона десь бавилась, химерна, убравшися для жарту за жебрачку.

Розкриває свою кирею i дiстає досi заховану пiд нею пишну, злотом гаптовану багряницю i срiбний серпанок; надiває багряницю поверху убрання на Мавку; Мавка йде до калини, швидко ламає на нiй червонi китицi ягiд, звиває собi вiночок, розпускає собi коси, квiтчається вiнком i склоняється перед Лiсовиком, – вiн накидає їй срiбний серпанок на голову.

Л i с о в и к

Тепер я вже за тебе не боюся.

(Поважно кивнувши їй головою, меткою походою йде в гущавину i зникає).

З лiсу вибiгає Перелесник.

М а в к а

Знов ти?

(Намiряється втiкати).

П е р е л е с н и к

(зневажливо)

Не бiйся, не до тебе. Хтiв я одвiдати Русалоньку, що в житi, та бачу, вже вона заснула. Шкода…

А ти змарнiла щось.

М а в к а

(гордо)

Тобi здається!

П е р е л е с н и к

Здається, кажеш? Дай я придивлюся.

(Пiдходить до неї. Мавка вiдступає).

Та ти чого жахаєшся? Я знаю, що ти заручена, – не зачеплю.

М а в к а

Геть! не глузуй!

П е р е л е с н и к

Та ти не сердься, – що ж, коли я помилився… Слухай, Мавко, давай лиш побратаємось.

М а в к а

З тобою?

П е р е л е с н и к

А чом же нi? Тепер ми восени, тепер, бач, навiть сонце прохололо, i в нас простигла кров. Таж ми з тобою колись були товаришi, а потiм чи грались, чи кохались – трудно зважить, – тепер настав братерства час. Дай руку.

Мавка трохи нерiшуче подає йому руку.

Дозволь покласти братнiй поцiлунок на личенько твоє блiде.

(Мавки одхиляється, вiн все-таки її цiлує).

О, квiти на личеньку одразу зацвiли! – цнотливiї, незапашнi, осiннi…

(Не випускаючи її руки, оглядається по галявi).

Поглянь, як там лiтає павутиння, кружляє i вирує у повiтрi…

Отак i ми…

(Раптом пориває її в танець).

Так от i ми кинемось, ринемось в коло сами!

Зорi пречистi, iскри злотистi, яснi та краснi вогнi променистi, все, що блискуче, – все те летюче, все безупинного руху жагуче!

Так от i я… так от i я…

Будь же мов iскра, кохана моя!

Прудко вирує танець. Срiбний серпанок на Мавцi звився угору, мов блискуча гадючка, чорнi коси розмаялись i змiшалися з вогнистими кучерями Перелесника.

М а в к а

Годi!.. ой годi!..

П е р е л е с н и к

В щирiй загодi не зупиняйся, кохана, й на мить!

Щастя – то зрада, будь тому рада, – тим воно й гарне, що вiчно летить!

Танець робиться шаленим.

Звиймося!

Злиймося!

Вихром завиймося!

Жиймо! зажиймо вогнистого раю!

М а в к а

Годi!.. пусти мене… Млiю… вмираю.

(Голова її падає йому на плече, руки опускаються, вiн мчить її в танцi омлiлу).

Раптом з-пiд землi з'являється темне, широке, страшне Марище.

М а р и щ е

Вiддай менi моє. Пусти її.

П е р е л е с н и к

(спиняється i випускає Мавку з рук, вона безвладно спускається на траву)

Хто ти такий?

М а р и щ е

Чи ти мене не знаєш? -

«Той, що в скалi сидить».

Перелесник здригнувся, прудким рухом кинувся геть i зник у лiсi. Мавка очутилась, звелася трохи, широко розкрила очi i з жахом дивиться на Мару, що простягає руки взяти її.

М а в к а

Нi, я не хочу!

Не хочу я до тебе! Я жива!

«Т о й, щ о в с к а л i с и д и т ь»

Я поведу тебе в далекий край, незнаний край, де тихi, темнi води спокiйно сплять, як мертвi, тьмянi очi, мовчазнi скелi там стоять над ними нiмими свiдками подiй, що вмерли.

Спокiйно там: нi дерево, нi зiлля не шелестить, не навiває мрiй, зрадливих мрiй, що не дають заснути, i не заносить вiтер жадних спiвiв про недосяжну волю; не горить вогонь жерущий; гострi блискавицi ламаються об скелi i не можуть пробитися в твердиню тьми й спокою

Тебе вiзьму я. Ти туди належиш: ти блiднеш вiд огню, вiд руху млiєш, для тебе щастя – тiнь, ти нежива.

М а в к а

(встає)

Нi! я жива! Я буду вiчно жити!

Я в серцi маю те, що не вмирає.

М а р и щ е

Почiм ти знаєш те?

М а в к а

По тiм, що муку свою люблю i їй даю життя.



скачать книгу бесплатно

страницы: 1 2 3 4 5

сообщить о нарушении