Леся Українка.

Лісова пісня



скачать книгу бесплатно


З гущавини лiсу вилiтає Перелесник – гарний хлопець у червонiй одежi, з червонястим, буйно розвiяним, як вiтер, волоссям, з чорними бровами, з блискучими очима.

Вiн хоче обняти Мавку, вона ухиляється.


М а в к а

Не руш мене!

П е р е л е с н и к

А то чому?

М а в к а

Iди поглянь, чи в полi рунь зазеленiла.

П е р е л е с н и к

Менi навiщо тая рунь?

М а в к а

А там же твоя Русалка Польова, що в житi.

Вона для тебе досi вже вiнок зелено-ярий почала сплiтати.

П е р е л е с н и к

Я вже її забув.

М а в к а

Забудь мене.

П е р е л е с н и к

Ну, не глузуй! Ходи, полетимо!

Я понесу тебе в зеленi гори, ти ж так хотiла бачити смереки.

М а в к а

Тепер не хочу.

П е р е л е с н и к

Так? А то чому?

М а в к а

Бо вiдхотiлося,

П е р е л е с н и к

Якiсь химери!

Чом вiдхотiлося?

М а в к а

Нема охоти.

П е р е л е с н и к

(улесливо в'ється коло неї)

Линьмо, линьмо в гори! Там мої сестрицi, там гiрськi русалки, вiльнi лiтавицi, будуть танцювати коло по травицi, наче блискавицi!

Ми тобi знайдемо з папоротi квiтку, зiрвем з неба зiрку, золоту лелiтку, на снiгу нагiрнiм вибiлимо влiтку чарiвну намiтку.

Щоб тобi здобути лiсову корону, ми Змiю-царицю скинемо iз трону i дамо крем'янi гори в оборону!

Будь моя кохана!

Звечора i зрана самоцвiтнi шати буду приношати, i вiночок плести, i в таночок вести, i на крилах нести на моря багрянi, де багате сонце золото ховає в таємну глибiнь.

Потiм ми заглянем до Зорi в вiконце,

Зiрка-пряха вдiлить срiбне волоконце, будем гаптувати оксамитну тiнь.

Потiм, на свiтаннi, як бiлявi хмари стануть покрай неба, мов яснi отари, що холодну воду п'ють на тихiм бродi, ми спочинем любо, на квiтчастiм…

М а в к а

(нетерпляче)

Годi!

П е р е л е с н и к

Як ти обiрвала рiч мою сердито!

(Смутно i разом лукаво).

Ти хiба забула про торiшнє лiто?

М а в к а

(байдуже)

Ох, торiшнє лiто так давно минуло!

Що тодi спiвало, те взимi заснуло.

Я вже й не згадаю!

П е р е л е с н и к

(таємничо нагадуючи)

А в дубовiм гаю?..

М а в к а

Що ж там? Я шукала ягiдок, грибкiв…

П е р е л е с н и к

А не приглядалась до моїх слiдкiв?

М а в к а

В гаю я зривала кучерики з хмелю…

П е р е л е с н и к

Щоб менi послати пишную постелю?

М а в к а

Нi, щоб перевити се волосся чорне!

П е р е л е с н и к

Сподiвалась: може, миленький пригорне?

М а в к а

Нi, мене береза нiжно колихала.

П е р е л е с н и к

А проте… здається… ти когось кохала?

М а в к а

Ха-ха-ха! Не знаю!

Попитай у гаю.

Я пiду квiтчати дрiбним рястом коси…

(Подається до лiсу).

П е р е л е с н и к

Ой гляди! Ще змиють їх холоднi роси!

М а в к а

Вiтерець повiє, сонечко пригрiє, то й роса спаде!

(Зникає в лiсi).

П е р е л е с н и к

Постривай хвилину!

Я без тебе гину!

Де ти? Де ти? Де?

Бiжить i собi в лiс.


Помiж деревами якусь хвилину маячить його червона одiж i, мов луна, озивається: «Де ти? Де?..»

По лiсi грає червоний захiд сонця, далi погасає.

Над озером стає бiлий туман.

Дядько Лев i Лукаш виходять на галяву.


Л е в

(сердито воркоче)

Той клятий Водяник! Бодай би всох!

Я, наловивши риби, тiльки виплив на плесо душогубкою, – хотiв на той бiк передатися, – а вiн вчепився цупко лапою за днище, та й анi руш! Ще трохи – затопив би!

Ну й я ж не дурень: як засяг рукою за бороду, то й замотав, як мичку, та ножика з-за пояса, – бiгме, так i вiдтяв би! Та проклята ж пара – штурхiць! – i перекинула човна!

Я ледь що вибрався живий на берег, i рибу розгубив… А щоб ти зслиз!

(До Лукаша).

А тут iще й тебе щось учепило, – кричу, гукаю, кличу – хоч ти згинь!

I де ти длявся?

Л у к а ш

Та кажу ж – був тута, вирiзував сопiлку.

Л е в

Щось довгенько вирiзуєш, небоже, сопiлки!

Л у к а ш

(нiяково)

Або ж я, дядьку…

Л е в

(усмiхнувся i подобрiв)

Ей! не вчись брехати, бо ще ти молодий! Язика шкода!

От лiпше хмизу пошукай по лiсi та розпали вогонь, – хоть обсушуся, бо як його таким iти додому?

Поки дiйдем, ще й тая нападе – не тута споминаючи, цур-пек! – а потiм буде душу витрясати…

Лукаш iде в лiс; чутно згодом, як вiн хряскає сухим гiллям.

Д я д ь к о Л е в

(сiдає пiд дубом на грубу коренину i пробує викресати вогню, щоб запалити люльку)

Аякже! викрешеш! i губка змокла… i трут згубився… А, нема на тебе лихої трясцi!..

Чи не наросла на дубi свiжа?

(Обмацує дуба, шукаючи губки).

З озера, з туману, виринає бiла жiноча постать, бiльше подiбна до смуги мли, нiж до людини; простягненi бiлi довгi руки загребисто ворушать тонкими пальцями, коли вона наближається до Лева.

Л е в

(усмiхнувшись)

Се що за мара?

Ага! вже знаю. Добре, що побачив!..

(Оговтавшись, виймає з кошеля якiсь корiнцi та зiлля i простягає назустрiч марi, немов боронячись вiд неї.

Вона трохи вiдступає.

Вiн прочитує, замовляючи, дедалi все швидше).

Шiпле-дiвице,

Пропаснице-Трясавице!

Iди ти собi на куп'я, на болота, де люди не ходять, де кури не пiють, де мiй глас не заходить.

Тут тобi не ходити, бiлого тiла не в'ялити, жовтої костi не млоїти, чорної кровi не спивати, вiку не вкорочати.

Ось тобi полинь – згинь, маро, згинь!

Мара подається назад до озера i зливається з туманом.

Надходить Лукаш з оберемком хмизу, кладе перед дядьком, виймає з-за пазухи кресало й губку й розпалює вогонь.

Л у к а ш

Ось нате, дядьку, грiйтеся.

Л е в

Спасибi.

Ти догоджаєш дядьковi старому.

(Розпалює коло вогню люльку).

Тепер що iншого!

(Вкладається проти вогню на травi, поклавши кошеля пiд голову, пакає люльку i жмуриться на вогонь).

Л у к а ш

Якби ви, дядьку, якої байки нагадали.

Л е в

Бач! умалився!.. А ти б якої хтiв?

Про Оха-чудотвора? Про Трьомсина?

Л у к а ш

Такi я чув! Ви вмiєте iнакших, що їх нiхто не вмiє.

Л е в

(надумавшись)

Ну, то слухай:

Я про Царiвну-Хвилю розкажу.

(Починає спокiйним, спiвучим, розмiрним голосом).

Якби нам хата тепла та люди добрi, казали б ми казку, баяли байку до самого свiта…

За темними борами, та за глибокими морями, та за високими горами то єсть там дивний-предивний край, де панує Урай.

Що в тому краю сонце не сiдає, мiсяць не погасає, а яснi зорi по полю ходять, таночки водять.

Отож у найкращої Зорi та знайшовся син

Бiлий Палянин.

На личку бiлий, на вроду милий, золотий волос по вiтру має, а срiбна зброя в рученьках сяє…

Л у к а ш

Ви ж про Царiвну мали.

Л е в

Та зажди!..

От як став Бiлий Палянин до лiт доходжати, став вiн собi думати-гадати, про своє життя розважати:

«З усiх я, – каже, – вродою вдався, а ще ж бо я долi не дiждався.

Порадь мене, Зiрнице-мати, де менi пари шукати: чи межи боярством, преславним лицарством, чи межи князiвством, чи межи простим поспiльством?

Що хiба яка царiвна та була б менi рiвна…»

(Починає дрiмати).

От i пiшов вiн до синього моря, i розiклав на березi перлове намисто…

Л у к а ш

Вiдай, ви, дядьку, щось тут проминули.

Л е в

Хiба?.. Та ти ж бо вже не заважай!

…От i розбiглася на морi супротивна хвиля, а з теї хвилi вилетiли конi, як жар, червонi, у червону колясу запряженi…

А на тiй колясi…

(Змовкає, зложений сном).

Л у к а ш

Та й хто ж на тiй колясi був? Царiвна?

Л е в

(крiзь сон)

Га?.. Де?.. Яка царiвна?..

Л у к а ш

Вже й заснули!


(Який час дивиться задумливо на вогонь, потiм устає, вiдходить далi вiд огнища i походжає по галявi, тихо-тихесенько, ледве чутно, пограваючи у сопiлку [мелодiя N 10]),

В лiсi поночiє, але темрява не густа, а прозора, як буває перед сходом мiсяця. Навколо вогнища блиски свiтла i звої тiнi неначе водять химерний танок; близькi до вогню квiти то поблискують барвами, то гаснуть у пiтьмi.

Покрай лiсу таємничо бiлiють стовбури осик та берiз. Весняний вiтер нетерпляче зiтхає, оббiгаючи узлiсся та розвiваючи гiлля плакучiй березi. Туман на озерi бiлими хвилями прибиває до чорних хащiв; очерет перешiптується з осокою, сховавшись у млi.

З гущавини вибiгає Мавка, бiжить прудко, мов утiкаючи; волосся їй розвiялось, одежа розмаялась. На галявi вона спиняється, оглядаючись, притуляє руки до серця, далi кидається до берези i ще раз зупиняється.


М а в к а

Дяка щирая тобi, нiченько-чарiвниченько, що закрила ти моє личенько! i вам, стежечки як мережечки, що вели мене до березочки!

Ой сховай мене ти, сестриченько!

(Ховається пiд березу, обiймаючи її стовбур).

Л ук а ш

(пiдходить до берези, нишком)

Ти, Мавко?

М а в к а

(ще тихше)

Я.

Л у к а ш

Ти бiгла?

М а в к а

Як білиця.

Л у к а ш

Втiкала?

М а в к а

Так.

Л у к а ш

Вiд кого?

М а в к а

Вiд такого, як сам вогонь.

Л у к а ш

А де ж вiн?

М а в к а

Цить!.. Бо знову прилетить.

Мовчання.

Л у к а ш

Як ти тремтиш! Я чую, як береза стинається i листом шелестить.

М а в к а

(вiдхиляється вiд берези)

Ой лихо! Я боюся притулятись, а так не встою.

Л у к а ш

Притулись до мене.

Я дужий – здержу, ще й обороню.


Мавка прихиляється до нього. Вони стоять у парi. Мiсячне свiтло починає ходити по лiсi, стелеться по галявi i закрадається пiд березу. В лiсi озиваються спiви солов'їнi i всi голоси весняної ночi. Вiтер поривчасто зiтхає. З осяйного туману виходить Русалка i нишком пiдглядає молоду пару.

Лукаш, тулячи до себе Мавку, все ближче нахиляється обличчям до неї i раптом цiлує.


М а в к а

(скрикує з болем щастя)

Ох!.. Зiрка в серце впала.

Р у с а л к а

Ха-ха-ха!

(З смiхом i плеском кидається в озеро).

Л у к а ш

(ужахнувшись)

Що се таке?

М а в к а

Не бiйся, то Русалка.

Ми подруги, – вона нас не зачепить.

Вона свавiльна, любить глузувати, але менi дарма… Менi дарма про все на свiтi!

Л у к а ш

То й про мене?

М а в к а

Нi, ти сам для мене свiт, милiший, кращий, нiж той, що досi знала я, а й той покращав, вiдколи ми поєднались.

Л у к а ш

То ми вже поєднались?

М а в к а

Ти не чуєш, як солов'ї весiльним спiвом дзвонять?

Л у к а ш

Я чую… Се вони вже не щебечуть, не тьохкають, як завжди, а спiвають:

«Цiлуй! цiлуй! цiлуй!»

(Цiлує її довгим, нiжним, тремтячим поцiлунком).

Я зацiлую тебе на смерть!

Зривається вихор, бiлий цвiт метелицею в'ється по галявi.

М а в к а

Нi, я не можу вмерти… а шкода…

Л у к а ш

Що ти кажеш? Я не хочу!

Навiщо я сказав?!.

М а в к а

Нi, се так добре – умерти, як летюча зiрка…

Л у к а ш

Годi!

(Говорить пестячи).

Не хочу про таке! Не говори!

Не говори нiчого!.. Нi, кажи!

Чудна у тебе мова, але якось так добре слухати… Що ж ти мовчиш?

Розгнiвалась?

М а в к а

Я слухаю тебе… твого кохання…

(Бере в руки голову його, обертає проти мiсяця i пильно дивиться в вiчi).

Л у к а ш

Нащо так? Аж страшно, як ти очима в душу зазираєш…

Я так не можу! Говори, жартуй, питай мене, кажи, що любиш, смiйся…

М а в к а

У тебе голос чистий, як струмок, а очi – непрозорi.

Л у к а ш

Може, мiсяць неясно свiтить.

М а в к а

Може…

(Схиляється головою йому до серця i замирає).

Л у к а ш

Ти зомлiла?

М а в к а

Цить! Хай говорить серце… Невиразно воно говорить, як весняна нiчка.

Л у к а ш

Чого там прислухатися? Не треба!

М а в к а

Не треба, кажеш? То не треба, милий!

Не треба, любий! Я не буду, щастя, не буду прислухатися, хороший!

Я буду пестити, моє кохання!

Ти звик до пестощiв?

Л у к а ш

Я не любився нi з ким ще зроду. Я того й не знав, що любощi такi солодкi!

Мавка пристрасно пестить його, вiн скрикує з мукою втiхи.

Мавко! ти з мене душу виймеш!

М а в к а

Вийму, вийму!

Вiзьму собi твою спiвочу душу, а серденько словами зачарую…

Я цiлуватиму вустонька гожi, щоб загорiлись, щоб зашарiлись, наче тi квiтоньки з дикої рожi!

Я буду вабити очi блакитнi, хай вони грають, хай вони сяють, хай розсипають вогнi самоцвiтнi!

(Раптом сплескує руками).

Та чим же я принаджу любi очi!

Я ж досi не заквiтчана!

Л у к а ш

Дарма!

Ти й без квiток хороша.

М а в к а

Нi, я хочу для тебе так заквiтчатися пишно, як лiсова царiвна!

(Бiжить на другий кiнець галяви, далеко вiд озера, до цвiтучих кущiв).

Л у к а ш

Почекай!

Я сам тебе заквiтчаю.

(Iде до неї).

М а в к а

(смутно)

Не краснi квiтки вночi… тепер поснули барви…

Л у к а ш

Тут свiтляки в травi, я назбираю, вони свiтитимуть у тебе в косах, то буде наче зоряний вiнок.

(Кладе скiльки свiтлякiв їй на волосся).

Дай подивлюся… Ой, яка ж хороша!

(Не тямлячись вiд щастя, пориває її в обiйми).

Я ще набрати мушу. Я вберу тебе, мов королiвну, в самоцвiти!

(Шукає в травi попiд кущами свiтлякiв).

М а в к а

А я калини цвiту наламаю.

Вона не спить, бо соловейко будить.

(Ламає бiлий цвiт i прикрашує собi одежу).

Р у с а л к а

(знов виходить з туману. Шепоче, повернувшись до очеретiв)

Дитинчата-Потерчата, засвiтiте каганчата!

В очеретах заблимали два бродячi вогники. Далi виходять Потерчата, в руках мають каганчики, що блимають, то ясно спалахуючи, то зовсiм погасаючи. Русалка притуляє їх до себе i шепоче, показуючи в далечiнь на бiлу постать Лукашеву, що мрiє в мороку помiж кущами.

Дивiться, он отой, що там блукає, такий, як батько ваш, що вас покинув, що вашу ненечку занапастив.

Йому не треба жити.

П е р ш е П о т е р ч а

Утопи!

Р у с а л к а

Не смiю. Лiсовик заборонив.

Д р у г е П о т е р ч а

А ми не здужаєм, бо ми маленькi.

Р у с а л к а

Ви маленькi, ви легенькi, в ручках вогники ясненькi, ви як ласочки тихенькi, – ви пiдiть у чагарник, не почує Лiсовик, а як стрiне – вогник свiне – був i зник!

Перекиньтесь блискавками над стежками.

Спалахнiть над купиною, поведiть драговиною, – де вiн стане, там i кане аж на саме дно болота…

Далi – вже моя робота!

Ну! блись-блись!

П о т е р ч а т а

(рушаючи одно до одного)

Ти сюдою, я тудою, а зiйдемось над водою!

Р у с а л к а

(радо)

Подались!

(Надбiгає до болота, бризкає водою з пальцiв позад себе через плечi. З-за купини вискакує Куць, молоденький чортик-паничик).

Куцю-Куцю, поцiлуй у руцю!

(Свавiльним рухом простягає йому руку, вiн цiлує).

К у ц ь

За що ж то, панянко?

Р у с а л к а

Я тобi снiданко гарне наготую, тiльки не прогав.

(Показує в далечiнь на Лукаша).

Бачиш? Що? привик ти до таких потрав?

К у ц ь

(махнув рукою)

Поки не в болотi, – сухо в мене в ротi!

Р у с а л к а

Буде хлопець твiй, радiсть буде й бабi, й матiнцi твоїй!

Куць стрибає за купину I зникає. Русалка в очеретi зорить за Потерчатами, що миготять бiгунцями, спалахують, блимають, снуються, перебiгають.

Л у к а ш

(шукаючи свiтлякiв, завважає вогники)

Якi хорошi свiтляки! летючi!

Я ще таких не бачив! А великi!

Я мушу їх пiймати!

(Ганяється то за одним, то за другим, вони непомiтно надять його до драговини).

М а в к а

Не лови!

Коханий, не лови! То Потерчата!

Вони зведуть на безвiсть!

Лукаш не чує, захоплений гонитвою, i вiдбiгає геть далеко вiд Мавки.

Л у к а ш

(раптом скрикує)

Пробi! Гину!

В драговину попав! Ой смокче! тягне!

Мавка надбiгає на його крик, але не може дiстатися до нього, бо вiн загруз далеко вiд твердого берега. Вона кидає йому один кiнець свого пояса, держачи за другий.

М а в к а

Лови!

Пояс не досягає руки Лукашевої.

Л у к а ш

Ой, не сягає! Що ж се буде?

М а в к а

(кидається до верби, що стоїть, похилившись над драговиною)

Вербиченько-матусенько, рятуй!

(Швидко, як бiлиця, злазить на вербу, спускається по крайньому вiттi, кидає знов пояса – вiн на сей раз досягає, – Лукаш хапається за кiнець, Мавка притягає його до себе, потiм подає руку i помагає злiзти на вербу).


Русалка в очеретi видає глухий стогiн досади i зникає в туманi.

Потерчата теж зникають.


Д я д ь к о Л е в

(прокинувся вiд крику)

Га?.. Що таке? Вже знов якась мара?

Цур-пек! щезай!

(Оглядається).

Лукашу, де ти? гов!

Л у к а ш

(озивається з верби)

Я тута, дядьку!

Л е в

А ти тут чого?

(Пiдходить i заглядає на вербу).

Злiз на вербу, ще й з дiвкою!

Лукаш iзлiзає з верби. Мавка там лишається.

Л у к а ш

Ой дядьку!

Я тут було в драговинi загруз; натрапив на вiкно, та вже вона (показує на Мавку) порятувала якось.

Л е в

А чого ж ти стикаєшся отут як потороча? – таж поночi!

Л у к а ш

Я свiтляки ловив…

(Уриває).

Л е в

(завважає свiтляки на Мавцi)

Ба! так би ти й казав, то я ж би знав!

Тепер я бачу сам, чия то справа.

М а в к а

Я ж, дядечку, його порятувала.

Л е в

Дивись ти – «дядечку»! Знайшлась небога!

А хто ж його призвiв у пастку лiзти?

(Докiрливо хитає головою).

Ей, кодло лiсове! Така в вас правда!..

Ну, попаду ж i я Лiсовика, то вже не вирветься, – в пеньок дубовий вщемлю те бородище-помелище, то буде вiдати! Бач, пiдсилає своїх дiвок, а сам – i я не я!

М а в к а

(швидко збiгає з верби)

Нi, вiн не винен! Хай Змiя-цариця мене скарає, якщо се неправда!

I я не винна!

Л е в

От, тепера вiрю, бо знаю, се в вас присяга велика.

Л у к а ш

Вона мене порятувала, дядьку, от бiгме, згинув би тепер без неї!

Л е в

Ну, дiвонько, хоч ти душi не маєш, та серце добре в тебе. Пробачай, що я нагримав зопалу.

(До Лукаша).

Чого ж ти по свiтляки погнався на болото?

Хiба ж вони по купинах сидять?

Л у к а ш

Та то якiсь були такi летючi!

Л е в

Еге! то знаю ж я! То Потерчата!

Ну-ну, чекайте ж, приведу я взавтра щеняток-ярчукiв, то ще побачим, хто тут заскавучить!

Г о л о с к и П о т е р ч а т

(озиваються жалiбно, подiбно до жаб'ячого кумкання)

Нi, нi, дiдуню!

Нi, ми не виннi!

Ми в драговиннi ягiдки брали.

Ми ж бо не знали, що тута гостi, ми б не зринали iз глибокостi…

Ой нене, сум!

Нум плакать, нум!

Л е в

Чи бач, як знiтилась невiрна пара, вiдьомський накоренок! Та нехай, я вже дiйду, хто винен, хто не винен!..

(До Лукаша).

А що, небоже, чи не час додому?

Ходiм помалу.

(До Мавки).

Будь здорова, дiвко!

М а в к а

Ви завтра прийдете? Я покажу, де є хороше дерево на хату.

Л е в

Я бачу, ти про все вже розпиталась.

Метка! Та що ж, приходь, я з вами звик, та й вам до нас прийдеться привикати.

Ходiмо. Прощавай!

(Рушає).

М а в к а

(бiльш до Лукаша, нiж до Лева)

Я буду ждати!


Лукаш вiдстає вiд дядька, стискає мовчки обидвi руки Мавцi, безгучно її цiлує i, догнавши дядька, iде з ним у лiс.


М а в к а

(сама)

Коли б ти, нiчко, швидше минала!

Вибач, коханая! Ще ж я не знала днини такої, щоб була щасна так, як ти, нiченько, так, як ти, ясна!

Чом ти, березо, така журлива?

Глянь, моя сестронько, таж я щаслива!

Не рони, вербо, слiз над водою, буде ж, матусенько, милий зо мною!..

Батьку мiй рiдний, темненький гаю, як же я нiченьку сюю прогаю?

Нiчка коротка – довга розлука…

Що ж менi суджено – щастя чи мука?


Мiсяць сховався за темну стiну лiсу, темрява наплила на прогалину, чорна, мов оксамитна. Нiчого не стало видко, тiльки жеврiє долi жар, позосталий вiд огнища, та по вiнку iз свiтлякiв знати, де ходить Мавка помiж деревами: вiнок той яснiє то цiлим сузiр'ям, то окремими iскрами, далi тьма i його покриває. Глибока пiвнiчна тиша, тiльки часом легкий шелест чується в гаю, мов зiтхання у снi.

ДIЯ II

Пiзнє лiто. На темнiм матовiм листi в гаю де-не-де виднiє осiння прозолоть. Озеро змалiло, берегова габа поширшала, очерети сухо шелестять скупим листом.

На галявi вже збудовано хату, засаджено городець. На однiй нивцi пшениця, на другiй – жито. На озерi плавають гуси. На березi сушиться хустя, на кущах стримлять горщики, гладишки. Трава на галявi чисто викошена, пiд дубом зложений стiжок. По лiсi калатають клокiчки – десь пасеться товар. Недалечко чутно сопiлку, що грає якусь моторну, танцюристу мелодiю [мелодiї N 11, 12, 13].


М а т и Л у к а ш е в а

(виходить з хати й гукає)

Лукашу, гов! А де ти?

Л у к а ш

(виходить з лiсу з сопiлкою i мережаним кийком у руках)

Тут я, мамо.

М а т и

А чи не годi вже того грання?

Все грай та грай, а ти, робото, стiй!

Л у к а ш

Яка ж робота?

М а т и

Як – яка робота?

А хто ж обору мав загородити?

Л у к а ш

Та добре вже, загороджу, нехай-но.

М а т и

Коли ж воно, оте «нехай-но», буде?

Тобi б усе ганяти по шурхах з приблудою, з накидачем отим!

Л у к а ш

Та хто ганяє? Бидло ж я пасу, а Мавка помагає.

М а т и

Одчепися з такою помiччю!

Л у к а ш

Сами ж казали, що як вона глядить корiв, то бiльше дають набiлу.

М а т и

Вже ж – вiдьомське кодло!

Л у к а ш

Немає вiдома, чим вам годити!

Як хату ставили, то не носила вона нам дерева? А хто садив города з вами, нивку засiвав?

Так, як сей рiк, хiба коли родило?

А ще он як умаїла квiтками попiдвiконню – любо подивитись?

М а т и

Потрiбнi тi квiтки! Таж я не маю у себе в хатi дiвки на виданню…

Йому квiтки та спiви в головi!

Лукаш знизує нетерпляче плечима i подається йти.

Куди ти?

Л у к а ш

Таж обору городити!

(Iде за хату, згодом чутно цюкання сокирою).

Мавка виходить з лiсу пишно заквiтчана, з розпущеними косами.

М а т и

(непривiтно)

Чого тобi?

М а в к а

Де, дядино, Лукаш?

М а т и

Чого ти все за ним? Не випадає за парубком так дiвцi уганяти.

М а в к а

Менi нiхто такого не казав.

М а т и

Ну, то хоч раз послухай – не завадить.

(Прикро дивиться на Мавку).

Чого ти все розпатлана така?

Нема, щоб зачесатись чепурненько – усе як вiдьма ходить. Нечепурно.

I що се за манаття на тобi?

Воно ж i невигiдне при роботi.

Я маю дещо там з дочки-небiжки, пiди вберися – там на жердцi висить.

А се, як хоч, у скриню поклади.

М а в к а

Та добре, можу й переодягтися.

(Iде в хату. Звiдти виходить дядько Лев).

М а т и

Хоч би подякувала!

Л е в

Що ти, сестро, так уїдаєш раз у раз на дiвку?

Чи то вона тобi чим завинила?

М а т и

А ти, братуню, вже б не вiдзивався, коли не зачiпають! Ти б iще зiбрав сюди усiх вiдьом iз лiсу.

Л е в

Якби ж воно такеє говорило, що тямить, ну, то й слухав би, а то… «вiдьом iз лiсу»! – де ж є вiдьма в лiсi?

Вiдьми живуть по селах…

М а т и

То вже ти на тому знаєшся… Та що ж, принаджуй ту погань лiсову, то ще дiждешся колись добра!

Л е в

А що ж? таки й дiжду.

Що лiсове, то не погане, сестро, – усякi скарби з лiса йдуть…

М а т и

(глузливо)

Аякже!

Л е в

З таких дiвок бувають люди, от щоЇ

М а т и

Якi з їх люди? Чи ти впився? Га?

Л е в

Та що ти знаєш? От небiжчик дiд казали: треба тiльки слово знати, то й в лiсовичку може уступити душа така самiська, як i наша.

М а т и

Ну, а куди ж тодi вiдьомська пара подiнеться?



скачать книгу бесплатно

страницы: 1 2 3 4 5

сообщить о нарушении