скачать книгу бесплатно
Географiчне розташування Новгород-Сiверська аналогiчне розмiщенню Стародуба – в прикордоннiй смузi «Руськоi землi», що свiдчить начебто на користь початкового входження Новгорода до складу Сновськоi тисячi у XI ст. За археологiчними матерiалами, все ж таки не можна прослiдкувати аналогiю зi Стародубом: найдавнiшi кургани околиць Стародуба дають матерiали, близькi до курганiв Сновська, а поблизу Новгорода такi кургани не вiдомi. Щоправда, це може говорити лише про пiзнiше виникнення мiста, що пiдкреслене i в самiй його назвi.
З огляду на ще пiвнiчнiшi територii, варто зазначити, що географiчною назвою Вщизькоi волостi було Подесення. Окрiм Вщижа й Ормiни, в Подесеннi вiдомi Воробейна i Росусь. Характерним е розташування цiеi територii щодо етнiчних земель радимичiв i в’ятичiв. Вона начебто поздовжуе по правому берегу Десни стародубський клин Сновськоi тисячi мiж землями в’ятичiв i радимичiв, на пiвночi сусiдами маючи смоленських кривичiв, котрi вийшли у верхiв’я Десни. А на схiд вiд Подесення мiстилася так звана «Лiсова земля» (мiж землями Новгорода-Сiверського та «В’ятичами»). Пiвнiчну межу «Лiсовоi землi» можна визначити користуючись лiтописними даними про кордони землi в’ятичiв.
Пiд час розгляду лiтописних «В’ятичiв» XII ст. впадае в око явна невiдповiднiсть цiеi територii з етнографiчною областю самих в’ятичiв, що була виявлена за археологiчними матерiалами як VІІІ–Х, так i ХІ–ХІV ст.
Очевиднi тут двi якiсно рiзнi територii: племiнна (на ХІ–ХІІІ ст. етнографiчна) область й адмiнiстративно-територiальна одиниця – частина полiтичноi, державноi територii. За письмовими джерелами XII ст. не можна отримати достатньо чiткого уявлення про саму область розселення в’ятичiв, оскiльки в лiтопису згадуються лише в’ятичi Чернiгiвськоi землi. Про суздальських або ж рязанських в’ятичiв, певно, лише здогадуватися за словами чернiгiвських князiв про «наших в’ятичiв», що може трактуватись як iснування й «не наших» в’ятичiв.
До того ж у межах Чернiгiвськоi землi назва «В’ятичi» в серединi XII ст. збереглася лише за пiвнiчною частиною племiнноi територii. Пiвденна частина iхнiх земель хоча i зберегла вятичськi етнографiчнi риси, «В’ятичами» в лiтописi не називалася. Пiвнiчнi кордони «В’ятичiв» збiгалися з межами Чернiгiвськоi землi. Схiдний кордон цiеi землi за даними письмових джерел не встановлюеться.
Територiя радимичiв була освоена, мабуть, дещо ранiше «В’ятичiв». Пiвнiчна частина iхньоi землi вiдносилася до Смоленського князiвства – м. Прупой (нинi Славгород) на р. Сож був смоленським. На р. Пiщанi, що впадае в Сож поблизу Прупоя, вiдповiдно до статтi 984 р. «Повiстi врем’яних лiт», жили радимичi. На розглянутiй територii в Іпатiiвському лiтописi згадуеться лише два мiста – Гомiй (нинi Гомель) та Чичерськ (нинi Чечерськ уГомельськiй обл. Бiлорусi) (Зайцев, 1975, с. 75, 80–81, 88–89, 98–104). Тож територii, що нас цiкавлять у цьому разi, на пiвнiчному сходi Чернiгiвськоi землi можна оконтурити приблизно на кордонi вищезгаданого лiтописного Подесення, пiвденнiше Вщижа, Брянська, Коралева i Крома.
Лiтература
Археология Украинской ССР. 1986. Т. З: Раннеславянский и древнерусский периоды. Киев.
Бородин Г. В., Моргунов Ю. Ю. 2003. К вопросу о переяславско-черниговском пограничье с кочевой степью в конце XI – середине XII вв. Археологiя та iсторiя Пiвнiчно-Схiдного Лiвобережжя (І – початку II тис.). Суми, с. 79–89.
Довженок В. И. 1968. Сторожевые города на юге Киевской Руси. Славяне и Русь. Москва.
Довженок В. Л., Лiнка Н. В. 1955. Розвiдка давньоруських городищ на нижнiй Росi в 1949 р. Археологiчнi пам’ятки УРСР, 5, с. 151–156.
Енуков В. В. 2003. Русь и бывшие племенные территории (на примере Посемья). Археологiя та iсторiя Пiвнiчно-Схiдного Лiвобережжя (І – початку II тис.). Суми, с. 7–14.
Енуков В. В. 2003. Некоторые вопросы обороны Курского княжения. Археологiя та iсторiя Пiвнiчно-Схiдного Лiвобережжя (І – початку II тис.). Суми, с. 93–111.
Зайцев А. К. 1975. Черниговское княжество. Древнерусские княжества Х – ХІІІ вв. Москва, с. 57–117.
Котляр М. Ф. 1975. Военне мистецтво Давньоi Русi.
Кучера М. П., Іванченко Л. І. 1987. Давньоруська оборонна лiнiя в Пороссi. Археологiя, 59, с. 67–69.
Кучера М. П. 1999. Слов’яно-руськi городища VІІІ–ХІІІ ст. мiж Саном i Сiверським Дiнцем. Киiв.
Кучiнко М. М. 1993. Історично-культурний розвиток Захiдного Побужжя в IX–XIV столiттях. Луцьк.
Лысенко П. Ф. 1974. Города Туровской земли. Минск.
Лысенко П. Ф. 1991. Дреговичи. Минск.
Моргунов Ю. Ю. 1996. Древнерусские памятники поречья Сулы. Курск.
Моргунов Ю. Ю. 2003. Самсониев Остров: Пограничная крепость на посульской окраине Южной Руси в ХІ–ХІІІ веках. Москва.
Моця О. П. 1996. Пiвденно-захiднi кордони Киiвськоi Русi за матерiалами поховальних пам’яток. Poczatki sasiedztwa. Pogranicze etniczne polsko-rusko-slowackie. Rzeszоw, s. 91–96.
Моця О. П., Покас П. М. 1998. Яблунiвськi кургани: хронологiя та етнiчна приналежнiсть населення. Археологiя, 2, с. 62–72.
Населення Прикарпаття i Волинi за доби розкладу первiснообщинного ладу та в давньоруський час. 1976. Киiв.
Орлов Р. С., Моця А. П., Покас П. М. 1985. Исследования летописного Юрьева на Роси и его окрестностей. Земли Южной Руси в ІХ – ХІV вв. Киев, с. 30–60.
Плетнёва С. А. 1973. Древности Черных Клобуков. Свод археологических источников. Вып. Е1–19. Москва.
Поляков Г. П., Шинаков Е. А. 1997. Летописный Рогов. Любецький з’iзд князiв 1097 року в iсторичнiй долi Киiвськоi Русi. Чернiгiв, с. 118–119.
Шинаков Е. А. 1990. Северные границы «Русской земли» X века. Тезисы историко-археологического семинара «Чернигов и его округа в ІХ – ХІ вв.». Чернигов, с. 146–149.
Населення
Олександр Моця, Олена Черненко
Нестор Лiтописець, характеризуючи етнiчний стан усього слов’янського свiту наприкiнцi І тис. н. е., змушений був константувати: «тако разидеся Словеньскии языкъ темже и грамота прозвася Словеньская». Правда його ж теорiя про дунайське походження цiеi етнiчноi спiльностi та ii подальше розселення на европейських просторах нинi не мае жодних реальних пiдтверджень. Достовiрнiшим е бачення такоi конструкцii як суто книжноi. У нiй нема жодних спогадiв про дiйсний рух народiв на новi землi або ж вiдображення «колективноi пам’ятi» про таке переселення. І все ж, прийнявши таке твердження лiтописця за основу, iсторики-славiсти рiзних поколiнь дослiджували окремi спiльноти в межах конкретних етносiв цiеi частини ойкумени в контекстi аналiзу iхнiх внутрiшнiх та мiжнародних процесiв, а також у динамiчному розвитку та певнiй трансформацii. Схiднослов’янський свiт в очах дослiдникiв видозмiнювався.
Дослiдження схiднослов’янських старожитностей другоi половини І тис. н. е. Дають змогу видiлити два перiоди в iхньому розвитку: V–VII та VIII–X ст. (Баран, 2000, с. 26). Пiд час розгляду проблеми конкретного люду на конкретних територiях у першому iз цих перiодiв значення мають не лише писемнi повiдомлення, а й археологiчнi матерiали та данi антропологii та мовознавства. Пiд час другого з видiлених етапiв у Середньому Поднiпров’i починають формуватися осередки державностi. Паралельно iз соцiальним розвитком активiзуються i етнiчнi процеси, для вивчення яких передусiм варто використовувати лiтописнi повiдомлення.
У VІ–VІІ ст. н. е. слов’янська люднiсть роздiлилася на чотири культурнi групи, вiдомi в археологiчнiй типологii пiд назвами колочинськоi, пенькiвськоi, празько-корчацькоi та дзедзiцькоi культур. Першi три виникли ще у V ст. на територii сучасноi Украiни та у деяких сумiжних областях Росii та Бiлорусi, а остання – в Середнiй i Пiвнiчнiй Польщi не ранiше як VІ ст. До цього варто додати й те, що у матерiалах iменькiвськоi археологiчноi культури Середнього Поволжя теж виявленi деякi елементи слов’янських культур V–VІІ ст. Надалi на сучасних украiнських теренах на межi VІІ–VІІІ ст. вiдбулися помiтнi змiни в матерiальнiй культурi. А на основi попереднiх виросли лука-райковецька культура на Днiпровському Правобережжi (аж до Карпат) та волинцевська, а потiм роменська – на Днiпровському Лiвобережжi. Вже в межах цих культурних ареалiв формувалися новi племена й племiннi союзи, на основi яких далi створювалися структури Киiвськоi Русi.
Найiнтенсивнiшi потоки слов’янського розселення були спрямованi на пiвдень – у напрямку Дунаю та кордонiв могутньоi Вiзантiйськоi iмперii. Але цей напрямок ми не розглядатимемо – нащадки склавiнiв i антiв розселенi у цих европейських районах не увiйшли до складу майбутньоi Русi. Тому звернiмося до пiвнiчного та пiвнiчно-схiдного напрямкiв розселення слов’ян. Туди, окрiм представникiв вищезгаданих слов’янських угруповань – склавiнiв i антiв – переселялися й «колочинцi», в яких частина дослiдникiв вбачае давнiх венедiв.
Нi у кого iз серйозних дослiдникiв не викликае сумнiвiв, що слов’янське населення в областi верхiв’iв Днiпра та Волги було прийшлим i «нашарувалося» на мiсцевий етнiчний субстрат. За даними писемних джерел, до появи слов’ян за пiвнiчними та схiдними межами Верхнього Поднiпров’я мешкали фiно-угорськi племена – чудь i весь на пiвночi та мерянськi, муромськi й мордовськi племена у Волго-Окському межирiччi. Про давне населення Верхнього Поднiпров’я лiтописи нiчого не повiдомляють, але на основi лiнгвiстичних даних, насамперед матерiалiв гiдронiмii, вже давно встановлено, що у давнину цi територii заселяли балти (Рис. 1). Тож, за сучасною науковою термiнологiею, новi утворення, де головну роль уже вiдiгравали переселенцi-слов’яни, створювалися якраз з iнiцiативи таких емiгрантiв.
Рис. 1. Центрально-Схiдна Європа близько 950 р. (за С. Плохiем)
Питання про балто-слов’янськi взаемини та роль днiпровських балтiв у формуваннi тут новоi слов’янськоi етнiчноi спiльноти – майбутнiх бiлорусiв – досить цiкаве й не до кiнця розроблене. Але обов’язково варто вказати на те, що на вiдмiну вiд фiно-угорських племен, якi являлися чужими для слов’ян за мовою та культурою, балти були близькими переселенцям внаслiдок спiльного iндоевропейського минулого (Иванов, Топоров 1958, с. 39). Окрiм того, на землях сучасноi Бiлорусi простежуються ще й слiди зайд зi слов’янського заходу.
За свiдченням П. Третьякова та його бiлоруських колег, протягом третьоi чвертi І тис. н. е. схiднi балти почали зводити численнi укрiплення-сховища майже бiля кожного поселення. Очевидно, що ситуацiя у Верхньому Поднiпров’i тодi була не мирною – майже всi згаданi городища загинули одночасно внаслiдок пожеж. Супротивник автохтонiв без особливих зусиль мав укрiплення невеликих розмiрiв, а мiсцеве населення у разi його наближення ховалося в лiсах. Така ситуацiя склалася у серединi VІІІ ст. Очевидно, слов’яни в серединi та другiй половинi І тис. н. е. проникали окремими потоками щоразу далi у пiвнiчному напрямку. Але, також iмовiрно, що навперейми такому руху iз заходу просувалися i новi переселенцi-емiгранти, про що свiдчить незаперечний археологiчний аргумент: поширення типовоi для «захiднякiв» вкритоi смугами розчосiв керамiки.
Наприкiнцi третьоi чвертi І тис. н. е. в iсторii населення пiвнiчноi частини Верхнього Поднiпров’я вiдбулася ще одна важлива подiя, внаслiдок якоi етнiчна ситуацiя суттево ускладнилася, а «острiвцi» балтiв ще бiльше звузилися. Ідеться про проникнення в розглянуту мiсцевiсть нового слов’янського населення, яке полишило по собi своерiднi поховальнi пам’ятки – довгi кургани (захоронення лiтописних кривичiв, якi якраз, iмовiрно, й палили балтськi городища). Таким чином, угруповання схiдних балтiв, котре розмiщувалося переважно на територii Верхнього Посожжя, було потiснене, а можливо, й розгромлене слов’янами, якi прийшли не з пiвдня (по Днiпру), а iз заходу чи пiвнiчного заходу. Балтськi ж «острiвцi», зафiксованi у Волзько-Окському межирiччi, iснували аж до початку ІІ тис. н. е., про що говорять слiди перебування тут «людей голядi».
Але основним етнiчним компонентом на землях останнього iз названих схiдноевропейських регiонiв, до часiв переселення туди слов’ян iз рiзних напрямкiв, все ж таки були не балти, а фiнно-угри. Інтеграцiйнi процеси там проходили ще складнiше й тривалiше, а культура мiсцевих племен ставала дедалi вагомiшим й серйознiшим внеском у загальну культуру пiвнiчно-схiдних земель. Той же П. Третьяков вiдзначав, що процеси у фiно-угорському середовищi в часи контактiв зi слов’янами проходили iнакше, нiж у балтському на землях Верхнього Поднiпров’я. Зокрема тут не сталося змiн у формi поселень, що мало мiсце в зонi розселення балтiв. Адже вiдомо чимало городищ, життя на яких тривало аж до кiнця І тис. н. е.
В останнiй чвертi І тис. н. е. слов’яни почали освоювати й пiвнiчну зону Схiдноi Європи, де представники рiзних iхнiх угруповань почали «вклинюватися», передусiм у слабо заселену межову зону мiж прибалтiйсько-фiнським i волзько-фiнським етнiчними масивами. Загалом у iхнiх поховальних пам’ятках – сопках та довгих курганах – можна простежити тенденцiю змiни дослов’янських традицiй у цiй обрядовостi та металевому убранствi. Поширюеться зведення городищ, матерiальна культура жителiв котрих стае близькою до слов’янських культур пiвденного узбережжя Балтii та одночасно вiдмiнна вiд таких пiвденних культур, як вищезгаданi лука-райковецька та роменська.
Крайнiм пiвнiчним пунктом, образно розмiщеним на вiстрi слов’янського свiту, котрий «вклинився» у тогочасне автохтонне фiно-угорське середовище, являлася Ладога. Цей пункт став першим значним контактним центром у слов’яно-скандинавських стосунках. Утворився своерiдний етнiчний «казан», основними складовими якого стали новгородськi словени, кривичi, чудь, меря i весь.
Тодi пiвденнi переселенцi були лише одним iз компонентiв новоi мiжетнiчноi конфедерацii, а не ii своерiдним «локомотивом» у соцiальному розвитку. Лише згодом ситуацiя почала змiнюватися на користь тих, хто прийшов останнiм – вихiдцiв iз пiвдня Схiдноi Європи.
За лiтописними повiдомленнями, з багатьох схiднослов’янських племен на територii Украiни проживали такi: волиняни чи бужани (землi Захiдноi Волинi), хорвати (прикарпатський та буковинський регiони), древляни (Схiдна Волинь), поляни (Середне Поднiпров’я), сiверяни (Днiпровське Лiвобережжя), уличi (Нижне Поднiпров’я). У недатованiй частинi давньоруських лiтописiв про це йдеться: «Словъне. пришедше съдоша по Днепру, и нарекошася Поляне, а друзии Деревляне. зане съдоша в лъсъхъ… а друзии же съдоша на Деснъ. и по Семи и по Сулъ. и наркошася Съверо. и тако разидеся Словенскъ языкъ тъмь же и прозвася Словеньская грамота». Надалi, коли розглядаеться органiзацiя схiднослов’янського суспiльства, наводять такi данi: «И по сеи братьи почаша держати родъ ихъ княжение в Поляхъ. а в Деревляхъ свое… се бо ток мо Словънескь языкъ в Русi. Поляне. Деревляне. Новъгородьци. Полочане. Дьрьговичи. Съверо. Бужане. зан съдять по Бугу, послеже нек Волыняне». У сучаснiй iсторичнiй науцi вищезгаданi та iншi аналогiчнi схiднослов’янськi угруповання здобули назву лiтописних племен.
Говорячи про географiчнi межi розселення представникiв вищезгаданих лiтописних угруповань, слiд зазначити, що вони певною мiрою були «розмитi». Інакше кажучи – мiж такими племенами ще не було чiтких кордонiв. Адже лише починаючи з часiв формування ранньодержавних соцiальних органiзмiв кожне суспiльство переходить до жорсткоi внутрiшньоi структури й прагне до розширення своеi територii, кордони якоi набувають певноi заокругленостi, внаслiдок чого зникають вклинення на територii сусiдiв. Пiзнiше, в процесi подальшоi викристалiзацii державних кордонiв та регiонiв, уже в серединi них починають формуватися й новi етноси або ж певною мiрою змiнюються старi.
Характеризуючи у загальних рисах населення пiвденноруських земель, варто звернути увагу й на антропологiчний аспект у розкриттi цiеi непростоi теми. Таким питанням займалися науковцi кiлькох поколiнь, а результати iхнiх праць систематизував i доповнив С. П. Сегеда. Усi дослiдники сходяться на тому, що середньовiчнi схiднi слов’яни загалом характеризуються долiхомезокранiею, тобто видовженою черепною коробкою, вузьким або середнiм за шириною обличчям iз доволi широким, помiрно або носом, що добре виступае, що, як вiдомо, властиво европеоiдам. Водночас, за варiацiями двох провiдних ознак – серед них можна видiлити кiлька антропологiчних типiв. За пiдсумками дослiджень В. В. Бунака, Г. Ф. Дебеца, Т. І. Алексеевоi, М. С. Великановоi та iнших вчених з’ясовано, що серед давньоруськоi людностi Схiдноi Європи виокремлювалося принаймнi 7 таких кранiологiчних типiв, 4 з яких було поширено на сучасних украiнських землях (Рис. 2): мезодолiхокранний iз середнiми розмiрами обличчя, представлений в Середнiй Надднiпрянщинi, де лiтописнi джерела, передусiм на Правобережжi Днiпра, здебiльшого розмiщали нащадкiв полян; долiхокранний середньолиций, розповсюджений в середнiй течii Десни, басейнi Сейму i верхiв’ях Сули, де колись мешкали лiтописнi сiверяни; мезокефальний високочолий i широколиций, поширений у верхiв’ях Здвижу, Тетерева, Ужа та Уборотi, Стиру i Горинi, де на час утворення Киiвськоi Русi локалiзувалися древляни та волиняни; мезокранний, з доволi широким i невисокими орбiтами, значним горизонтальним профiлюванням обличчя, властивий давньоруському населенню Середнього Поднiстров’я – територii, пов’язаноi з лiтописними тиверцями та уличами.
Рис. 2. Антропологiчнi типи давньоруського населення на землях сучасноi Украiни (за Т. І. Алексеевою): 1 – мезокефальний середньолиций; 2 – долiхокефальний широколиций, 3 – мезокефальний широколиций, 4 – долiхокефальний середньолиций
Нагадаемо, що черепний показник вираховуеться за формулою: поперечний дiаметр ? 100: поздовжнiй дiаметр. При цьому пропонуеться така рубрикацiя: до 74,9 – долiхокранiя, вiд 75 до 79,9 – мезокранiя, 80 i вище – брахiкранiя.
Що ж зумовило регiональнi вiдмiнностi фiзичного типу людностi тих часiв? На це запитання пропонуеться така вiдповiдь. Свого часу визначний чеський вчений-славiст Л. Нiдерле дiйшов висновку про те, що «праслов’яни» – далекi предки сучасних слов’янських народiв – не були однорiдними в антропологiчному вiдношеннi. Це пояснюеться тим, що iхнi антропологiчнi риси формувалися в тих регiонах Центрально-Схiдноi Європи, де впродовж доби неолiту-бронзи переважали широколицi европеоiднi варiанти. На пiвночi зона вiдносноi широколицьостi обмежувалася верхньою та середньою течiею Захiдноi Двiни, на пiвднi – лiвими притоками середньоi течii Дунаю, на заходi – верхньою та середньою течiею Вiсли, на сходi – середньою та нижньою течiею Днiпра, знаходячись на стику ареалiв пiвнiчноевропеоiдноi долiхокефальноi свiтлопiгментованоi та пiвденноевропеоiдноi брахiкефальноi темнопiгментованоi рас.
Далi, розселяючись на територii Європи, слов’янськi племена асимiлювали мiсцеву дослав’янську люднiсть, що спричинило до певних змiн iхнiх фiзичних рис. Вплив дослав’янського субстрату вiдчутний у багатьох регiонах слов’янського ареалу: фiнського – у европейськiй частинi Росiйськоi Федерацii, балтського – на теренах Бiлорусi, фракiйського – в схiднiй частинi Балкан тощо.
Аналiз наявних на сьогоднi кранiологiчних даних свiдчить про те, що вiдносна широколицiсть як одна з визначальних рис слов’ян у найвиразнiшiй формi простежуеться серед пiвнiчно-захiдних груп давньоруськоi людностi Украiни – нащадкiв лiтописних древлян i волинян. За цiею та деякими iншими ознаками (зокрема, великими розмiрами черепа), вони схожi з мазовшанами, захiдними кривичами, а також середньовiчними балтiйськими племенами: латгалами, земгалами, ятвягами та iн. Усi цi групи належать до кола масивних пiвнiчних европеоiдiв. Висловлювалась думка, що вiдносна широколицiсть захiдноi групи схiднослов’янських племен i балтiв е проявом единого антропологiчного субстрату, генетичнi витоки якого пов’язанi з носiями неолiтичних та енеолiтичних культур Центральноi та Пiвнiчно-Схiдноi Європи. Своерiдним «антропологiчним еквiвалентом» балто-слов’янськоi спiльностi, що мае мiсце в минулому, е один з одонтологiчних типiв, поширений серед сучасних летто-литовських та схiднослов’янських народiв – середньоевропейський. Починаючи з неолiтичноi доби, був властивий i iхнiм попередникам на територii Пiвденноi Балтii та Схiдноi Європи.
Приналежнiсть пiвнiчно-захiдноi групи лiтописних племен сучасноi територii Украiни до кола пiвнiчних европеоiдiв пояснюеться не лише давньою генетичною спорiдненiстю балтiв та слов’ян. Ще однiею причиною цього могли бути iхнi безпосереднi контакти. На думку В. В. Седова, частина поховальних комплексiв давньоруського часу на Волинi, де пiд час зведення насипiв використовувалося камiння, була залишена дреговицько-ятвязьким населенням. Подiбних висновкiв дiйшов i автор цiеi працi, вiдзначивши в деяких могильниках цього регiону схiдну орiентацiю померлих, характерну для балтських поховань чоловiкiв. Аналiзуючи морфологiчнi особливостi черепiв iз Возвягля, Т. О. Рудич вказала на властиву iм мезокранiю, широколицiсть, тенденцiю до ослаблення горизонтального профiлювання обличчя, помiрне випинання носа. Цей своерiдний комплекс кранiологiчних ознак мае чiткi аналогii зi збiрною серiею черепiв ятвягiв II–V ст. н. е.
Широколицi варiанти були властивi також давньоруськiй людностi Прутсько-Днiстровського межирiччя, де мешкали нащадки пiвденно-захiдноi групи лiтописних племен – тиверцiв i уличiв, та Пiвнiчноi Буковини – ареалу бiлих хорватiв. Аналiзуючи морфологiчнi витоки схiдних слов’ян у цих регiонах, М. С. Великанова вказала на рiзкi вiдмiнностi мiж ними та iхнiми безпосереднiми попередниками – носiями черняхiвськоi культури, якi характеризувалися рисами грацильного мезодолiхокранного типу з невеликими розмiрами черепноi кришки та вузьким обличчям, знаходячи аналогii в збiрнiй кранiологiчнiй серii V–VII ст. iз територii Румунii та Угорщини. Цi вiдмiнностi мають наскiльки виразний характер, що, за словами дослiдницi, «повнiстю виключають ймовiрнiсть генетичних зв’язкiв мiж черняхiвцями та слов’янами, що iх змiнили, i дають пiдстави вважати слов’янське населення на територii Поднiстров’я прийшлим». Посилаючись на кранiологiчнi паралелi з населенням древлянських земель, вона висунула припущення, що територiя Прутсько-Днiстровського межирiччя заселялася вихiдцями з пiвнiчнiших областей схiднослов’янського ареалу.
Що ж до кранiологiчноi серii з Пiвнiчноi Буковини (василiвськоi), то в нiй простежуеться певна тенденцiя до високолицьостi, високоорбiтностi та вузьконосостi – ознак, властивих захiдним слов’янам. Аналiзуючи варiацii лицьового, орбiтного та носового покажчикiв у цiй групi, М. С. Великанова зауважила, що вони ухиляються в захiднослов’янському напрямку та лежать, по сутi, поза схiднослов’янськими межами коливань цих ознак. Причини цих вiдхилень можуть мати рiзне пояснення: а) василiвська серiя походить iз кам’яних саркофагiв бiля давньоруського храму, якi належали знатi, родиннi зв’язки якоi простягалися далеко за межi Пiвнiчноi Буковини; б) морфологiчнi особливостi василiвськоi серii вказують на певну антропологiчну спорiдненiсть схiдних i захiдних слов’ян карпатського регiону. Останне здаеться переконливiшим, оскiльки i за носовим, i за орбiтним показником василiвська вибiрка доволi схожа зi слов’янськими серiями карпатського регiону, якi походять iз територii сучасноi Румунii.
На iншому пiдгрунтi склався антропологiчний тип давньоруського населення Середньоi Надднiпрянщини, де напередоднi утворення Киiвськоi Русi iснував полянський племiнний союз. Як i всiм iншим схiднослов’янським групам, йому були властивi специфiчнi пропорцii лицевого скелета (вiдносно низьке лице з низькими орбiтами та доволi широким носом), за яким воно вiдрiзнялося вiд бiльш високолицих, високоорбiтних i вузьконосих носiiв черняхiвськоi культури першоi половини І тис. н. е. Водночас вiдмiнностi мiж давньоруською люднiстю Середньоi Надднiпрянщини вираженi слабкiше, нiж в iнших регiонах Украiни, а за деякими важливими кранiологiчними ознаками, надто виличним дiаметром, цi групи доволi схожi. Останне, на думку тiеi ж М. С. Великановоi, дае змогу припустити певну роль черняхiвського елементу у формуваннi антропологiчного типу полян. Ще категоричнiше iз цього приводу висловилася Т. І. Алексеева: поляни, по сутi, е безпосереднiми нащадками черняхiвцiв, однак це, безумовно, перебiльшення: весь комплекс наявних на сьогоднi даних свiдчить про те, що фiзичнi риси давньоруськоi людностi Середньоi Надднiпрянщини склалися в процесi взаемодii двох основних морфологiчних компонентiв – грацильного черняхiвського та вiдносно масивного, носiем якого, очевидно, були племена празько-корчакськоi культури, фiзичний тип яких залишаеться невiдомим унаслiдок обряду кремацii, поширеного серед слов’янських племен у додержавний перiод iхньоi iсторii. За даними кранiологii, саме в цьому регiонi, що став центром формування Киiвськоi Русi, простежуеться доволi глибока лiнiя антропологiчноi спадковостi, а саме: племена лiсостеповоi зони доби бронзи – скiфи лiсостеповоi смуги – населення черняхiвськоi культури – полянський племiнний союз. Саме тут, принаймнi з доби бронзи, кiлька тисячолiть поспiль був поширений один i той самий одонтологiчний тип – середньоевропейський, що й нинi переважае на етнiчнiй територii украiнського народу.
Черняхiвський морфологiчний компонент iстотно вплинув також на формування антропологiчних особливостей давньоруськоi людностi Днiпровського Лiвобережжя – нащадкiв лiтописних сiверян та пiвденних полян (лубенська, лiплявська та iншi групи). Показовою щодо цього е кранiологiчна серiя з некрополя ХІ–ХІІ ст. поблизу с. Камiнного на правому березi середньоi течii рiки Псел: за бiльшiстю ознак вона доволi схожа з черепами iз черняхiвських могильникiв Середньоi Надднiпрянщини. Водночас, як i давньоруськi серii Правобережжя, вона масивнiша, нiж черняхiвськi, що свiдчить про наявнiсть властивого всiм схiдним слов’янам масивного компонента. Що ж до ступеня сплощення обличчя, то черепи з камiнського некрополя виразно тяжiють до кранiологiчноi серii поблизу с. Верхнiй Салтiв. У сучаснiй науцi мiцно утвердилася думка про те, що ця пам’ятка була залишена iраномовними аланськими племенами VІІІ–ХІ ст. верхiв’iв Дону та Сiверського Дiнця – носiями салтiвськоi, або салтiвсько-маяцькоi культури, який характеризуеться долiхомезокранiею, середнiм за шириною, рiзко профiльованим обличчям, рiзким випинанням носових кiсток, тяжiючи за цими ознаками до аланiв Пiвнiчного Кавказу. Отже, морфологiчний тип давньоруського населення Днiпровського Лiвобережжя сформувався за участi принаймнi трьох компонентiв: «власне слов’янського», черняхiвського та салтiвського (аланського).
Порiвняння черняхiвських та аланських серiй виявляе певнi вiдмiнностi мiж ними: алани були бiльш високолицими, мали бiльшу довжину носових кiсток, ширшi орбiти, сильнiше розвинений надбрiвний рельеф. Однак у них е й деякi спiльнi риси, якi стосуються основних розмiрiв черепноi кришки, кутiв випинання обличчя та носа. Наявнiсть спiльних рис фiзичноi будови, властива цим групам, пояснюеться тим, що iхнiй антропологiчний тип склався на основi так званого «неопонтiйського» субстрату, який включав iстотний давньосередземноморський, тобто пiвденноевропеоiдний компонент. Починаючи принаймнi з енеолiтичноi доби, «неопонтiйськi» антропологiчнi варiанти були вельми поширенi у степовiй зонi Схiдноi Європи. У І тис. до н. е. – І тис. н. е. вони були щiльно пов’язанi зi скiфсько-сарматським свiтом.
З наведеного випливае, що слов’янськi племена Днiпровського Лiвобережжя асимiлювали iраномовну люднiсть, набувши домiшки «неопонтiйського» типу, властивого iхнiм попередникам у цьому регiонi.
В антропологiчнiй лiтературi останнiх десятилiть неодноразово поставало питання про роль кочiвницького (схiдного) компоненту у формуваннi антропологiчних особливостей давньоруського населення Киiвщини, Чернiгiвщини та Переяславщини. Інтерес до цiеi проблематики пояснюеться численними лiтописними свiдченнями про слов’янсько-тюркськi взаемини за доби Киiвськоi Русi та знахiдками кочiвницьких поховань на давньоруських некрополях. Ще наприкiнцi минулого столiття Д. Я. Самоквасов отримав на територii колишнього Канiвського повiту невелику кранiологiчну серiю, яка характеризувалася рисами, не властивими давньоруськiй людностi цього регiону, а саме: брахiкранiею, низькою висотою склепiння, великими розмiрами обличчя, слабко профiльованого в горизонтальнiй площинi, низьким кутом випинання носа тощо. За цими ознаками, що вказують на наявнiсть певноi монголоiдноi домiшки, вона близька до черепiв iз могильника VIІІ–ІХ ст. поблизу хутора Зливки у середнiй течii Сiверського Дiнця. Згадана пам’ятка була залишена тюркомовними протоболгарами. Черепи з монголоiдними рисами виявленi й в iнших мiсцевостях Середньоi Надднiпрянщини, зокрема в Пороссi. Так, певна монголоiдна домiшка (сплощенiсть обличчя в горизонтальнiй площинi, слабке випинання носових кiсток iз площини обличчя тощо) властива трьом iз восьми жiночих черепiв iз Миколаiвського грунтового могильника на Росi. Ще в виразнiшiй формi вона фiксуеться на чотирьох чоловiчих i трьох жiночих черепах iз могильника поблизу с. Хутiр Половецький, звiдки походить усього 26 черепiв. Так, чоловiчим черепам iз поховань № 9 (22), 3 (12), 9 (8), 9 (15) властиве нешироке, низьке, дещо сплощене обличчя, слабке випинання носа, невисоке перенiсся тощо, що й вплинуло на загальну характеристику серii. Три iз вiсiмнадцяти чоловiчих черепiв, отриманих пiд час розкопок могильника бiля с. Яблунiвка (поховання № 11, 28, 31), вiдзначалися сплощенiстю обличчя.
