скачать книгу бесплатно
Майже единий конкретний приклад використання назви «Руська земля» в його широкому значеннi бачимо в продовженнi Суздальського лiтопису за Академiчним списком (Тихомиров, 1979, с. 24; Котляр, 1976, с. 105). Мовиться про Липицьку битву 1216 р. мiж володимиро-суздальськими вiйськами з одного боку, та новгородськими й смоленськими з iншого. Тодi один iз суздальських бояр звернувся до своiх князiв зi словами: «не было того ни при прадъдъх. ни при дъдъх. ни при отцъ вашемъ, оже бы кто вшелъ ратью в силную землю в Суздальскую, оже вышелъ цълъ. хотя бы и вся Русская земля, и Галичьская. и Киевьская. и Смоленьская. и Черниговьская. и Новгородская, и Рязаньская». Але не все в прочитаннi цього повiдомлення до кiнця е доведеним: Наведена цитата про Руську землю написана укладачем зводу XV ст., який мав свое уявлення про давню Руську землю. Вона не може бути використана для характеристики того, що розумiли пiд Руською землею сучасники Липицькоi битви (Кучкин, 1995, с. 79). Тож на ii основi не слiд робити глобальнi висновки. Можливо, також, що це була просто пiзня вставка в бiльш раннiй текст, коли уявлення про Русь суттево змiнилися.
Потрясiння для всiеi Русi викликав розгром русько-половецьких вiйськ монголо-татарами на р. Калка в 1223 р., про що сповiстили всi розглянутi лiтописи. Зокрема в Лаврентiiвському лiтописi повiдодомляеться: «быс плачь и туга в Руси, и по всей земли, слышавшимъ сию бъду… Се же слышавъ Василко. приключыпеся в Руси…взратися от Чернигова…и вниде в свои Ростовъ». Ідеться про контингент iз Поволжя на чолi з князем Васильком, який так i не дiйшов до днiпровського регiону на час виступу коалiцii руських князiв проти нового грiзного ворога та подальшого iх нищiвного розгрому.
Вiдреагували лiтописи й на глобальну катастрофу, пов’язану з нашестям на Русь орд хана Батия в 40-х роках XIII ст. Як приклад можна навести повiдомлення Новгородського першого лiтопису: «Да кто, братье и отци и дъти, видъвши божие попущение се на всей Рускои земли, гръх же ради наших попусти богъ поганыя на ны».
Загалом, пiдбиваючи пiдсумки розгляду питання про Руську землю як державну територiю, можна вiдзначити таке. Назва «Русь» в широкому значеннi здебiльшого використовувалася для характеристики визначних подiй за участю тих князiв, хто мiг утримувати землi пiд своiм безпосереднiм контролем (передусiм – в часи ранньофеодальноi монархii); для iнформування про церковнi справи; про природнi негаразди; про протистояння з кочiвниками причорноморських степiв, коли цi акцii мали об’еднавчi дii. Цiкаво, що печенiги й половцi (як i сарана) в лiтописних повiдомленнях е аналогiчною за своiм значенням загрозою лише для пiвденноруських земель, хоча в самих текстах йдеться про них як про загальноруське лихо. В iнших випадках рiзноманiтнi подii та явища сприймаються бiльш локально й належать лише до пiвденноруського регiону.
Лiтература
Котляр М. Ф. 1976. З iсторii Киiвськоi Русi. «Руська земля» в лiтописах ХІ–ХІІІ ст. Украiнський iсторичний журнал, 1976, 11. С. 96–107.
Кучкин В. А. 1995. «Русская земля» по летописным данным первой трети XIII в. Древнейшие государства Восточной Европы. Материалы и исследования. 1992–1993 годы. Москва. С. 74–100.
Лiтопис руський / пер. з давньорус. Л. Махновець. 1989. Киiв.
Насонов А. Н. 1951. Русская земля и образование территории древнерусского государства. Москва.
Рыбаков Б. А. 1982. Киевская Русь и русские княжества ХІ–ХШ вв. Москва.
Тихомиров М. Н. 1979. Происхождение названий «Русь» и «Русская земля».
Тихомиров М. Н. Русское летописание. Москва.
Толочко А. П. 1992. Князь в Древней Руси: власть, собственность, идеология. Киев.
Кордони
Олександр Моця, Олена Черненко
Для розв’язання територiальноi проблеми Русi iснують двi групи джерел: свiдчення давньоруських лiтописiв та археологiчнi матерiали (кiлькiсть останнiх суттево збiльшуеться майже щороку).
Розгляд меж Русi як iсторично-географiчноi територii варто розпочати зi встановлення ii пiвденних рубежiв, оскiльки Володимир Святославович, посадивши своiх синiв у рiзних опорних пунктах Киiвськоi держави, зазначав: «се не добро есть мало городовъ около Кыева. и нача ставити городы по Деснъ. и по Оустрыи. и по Трубежеви и по Сулъ. и по Стугне».
Найпiвденнiшою оборонною лiнiею на лiвому березi Днiпра була Посульська, з якоi й розпочнемо розгляд таких кордонiв. Сула слугувала природною межею, котра вiддiляла в Х – ХІІІ ст. давньоруськi поселення вiд степовикiв на пiвденному сходi. Вiдповiдно до уявлень тогочасного землеробського люду, ця рiчка сприймалася як край iхньоi землi, за нею, згiдно з висловом автора «Слова о полку Ігоревiм», починалися «земли незнаеми».
Першим, хто звернув увагу на систему оборони пiвденноруських рубежiв з археологiчноi точки зору, був В. Й. Довженок (Довженок, 1968, с. 37–45). Але системнi, багаторiчнi й широкi за обсягом роботи провiв Ю. Ю. Моргунов, який i виклав iхнi результати в численних публiкацiях (Моргунов, 1996; 2003). Цi розробки й лягли в основу «посульського» сюжету цiеi частини роздiлу.
У Посульському мiкрорегiонi давньоруськоi територii вже виявлено бiльше як 60 археологiчних пам’яток Х – ХІ – початку XIII ст. н. е. Згадана рiчка доволi часто зустрiчаеться на сторiнках лiтописних джерел як стабiльного степового кордону Пiвденноi Русi, адже тут було сконцентровано бiльшiсть лiтописних градiв Переяславськоi землi. На 300-кiлометровому вiдрiзку кордону дослiдник видiлив три основнi обороннi вузли, що мали самостiйне тактичне навантаження та були вдало прилаштованими до природних географiчних умов.
Рiвнинна пiвнiчна ланка, що охоплювала верхiв’я Сули, а також ii правi притоки рр. Терн i Ромен, була перехрестям суходiльних та водних шляхiв. Меридiальнi траси визначалися необхiднiстю контактiв Засейменськоi лiсовоi зони з Посульським лiсостепом. У широтному напрямку мiж залiсеними верхiв’ями Сули й болотами Посем’я пролягав добре вiдомий шлях iз пiвнiчних князiвств (через Курськ) i степiв (через Середнiй Псел) на Киiв та Переяславль. У «Словi о полку Ігоревiм» ця дорога мае назву «Полю ворота». Воднi шляхи за допомогою волокiв та бiфуркацiй (тобто подiлу течii рiчки на два вiдгалуження, що впадають у рiзнi басейни) з’еднували Сулу iз системами рр. Остер, Сейм та Псел. Укрiплення по р. Ромен належали до схiдних меж чернiгiвського Задесення, а фортецi по р. Терн входили до Вирськоi волостi, що оточувала вузький степовий перехiд «Полю ворот» двома паралельними рядами фортечних споруд. Вирська волость сформувалася у складi Переяславськоi землi, але ii ключове положення з кiнця XI ст. призвело до зiткнення iнтересiв володарiв сусiднiх князiвств, а тому всерединi наступного XII ст. вона вiдiйшла до Чернiгiвщини.
Середньосульська ланка оборонноi лiнii на пiвночi обмежувалася лiтописним мiстом Ромен, на пiвднi впиралася в заболочену течiю р. Оржиця (лiтописна Сожиця), а на заходi доходила до середньоi течii р. Удай. У XII ст. ця прикордонна дiлянка мала назву Посулля, однак навряд, щоб цей значний за розмiрами район був звичайною волостю (мабуть, вiн формувався iз мiлкiших складових). Давньоруське Посулля – найбiльш залiсена й прорiзана ярами та болотами мiсцевiсть у цiй обороннiй лiнii. І навiть значна кiлькiсть лiтописних пунктiв дае змогу вбачати в нiй найбiльш захищений та прилаштований для життя вiдрiзок кордону. З-помiж найбiльших поселень цього району можна назвати лiтописнi мiста Ромен, Синець, Лубен, Пирятин i Прилук.
Нижньосульська ланка розташована мiж мiсцем впадiння р. Оржиця та течiею Днiпра. На цьому вiдносно невеликому вiдрiзку правого берега Сули була створена максимальна щiльнiсть забудови кордону фортечними спорудами: окрiм фортецi-гаванi м. Воiнь, тут розмiщувалися добре вiдомi з лiтописiв Римов, Горошин, Желнi, а також цiла низка безiменних фортець. На цiй дiлянцi вiд твердих бродiв через широку заболочену пойму Сули до самого Переяслава тягнулася плоска незалiсена рiвнина, а в давнину проходили найбiльш жвавi й раннi кочiвницькi шляхи на Русь.
Три вузловi складовi посульськоi лiнii через рiзнi природничо-географiчнi, iсторичнi та оборонно-тактичнi умови, розвивалися в рiзнi iсторичнi вiдрiзки часу з неоднаковою iнтенсивнiстю, та iнодi й в неоднаковому напрямку (Рис. 1).
Писемнi джерела на пряму пов’язують створення зовнiшнiх оборонних лiнiй з виникненням загрози з боку кочових орд. А сам початок створення цiеi лiнii пов’язують iз дiяльнiстю Володимира Святославича, починаючи зi згаданого в лiтописах пiд 988 р. будiвництва градiв. Програмою великого князя киiвського планувалося на Днiпровському Лiвобережжi перенести лiнiю пiвденно-схiдних укрiплень вiд р. Трубiж на 120 км у бiк степовоi зони – адже згадана рiчка проходила всього у двох днях руху вiд столицi.
У свiтлi таких задумiв, у районi устя Сули було зведено фортецю-гавань Воiнь, гарнiзон котроi контролював найдавнiший суходiльний шлях кочiвникiв на Киiв. Саме там могли знаходити захист екiпажi торговельних суден, що рухалися по Днiпру. Воiнь – едине укрiплене поселення в цьому районi, що з’явилося на межi Х – ХІ ст. Але окрiм нього тут почали зводитися Змiйовi вали (таку народну назву мали обороннi споруди у виглядi довгих деревинно-земляних конструкцiй – валiв), а життя закипiло ще й на великих вiдкритих поселеннях. Останнi розмiщувалися напроти стабiльних бродiв через Сулу та в мiсцях вигiдних пiдходiв вiд рiчки на високi правобережнi кручi.
Рис. 1. Обороннi вузли посульськоi лiнii: А – лiтописнi мiста; Б – городища; В – давнi лiси; Г – слабозаселенi територii; Д – слабозаболоченi дiлянки пойми; Е – кордони князiвств; Ж – межi волостей й оборонних вузлiв (за Ю. Ю. Моргуновим)
Вiрогiдно, аналогiчнi селища розташовувалися на всьому шляху вiд Воiня до Переяславля. Розмiщення великих вiдкритих поселень на висотах вiдкривало можливiсть попередження раптових набiгiв й вiдбивання самих масових iз них, незначних за кiлькiстю нападникiв. Взаеморозмiщення i топографiчна близькiсть бiльшостi поселень допускали реальну можливiсть наведення мiж ними вогняно-димовоi сигналiзацii. Тактично вигiднiсть iхнього мiсця розташування вiдбивалася й у тому, що значно пiзнiше, на подальшому етапi формування оборонноi системи, на цих же мiсцях стали зводити фортецi, котрi вже мали довготривалi фортифiкацiйнi споруди.
Монолiтний масив великих за розмiрами поселень, разом iз завезеним ззовнi iнвентарем рубежу Х – ХІ ст., е визначальним у розумiннi характеру заселення Володимиром степового прикордоння. Практика «нарубання мужiв кращих» iз пiвнiчнiших районiв Схiдноi Європи стала единим виходом для освоення державноi територii та контролю основноi степовоi дороги на Киiв у цей час. Рiзноплемiннi гарнiзони великих вiдкритих поселень, що були сформованi державою, перiодично поповнювалися новими контингентами й проiснували протягом всього XI ст. Але в цей перший перiод (980–1008 рр.) оборонного будiвництва на Сулi ця лiнiя вiдiгравала ще другорядну роль.
Другий перiод (1009–1077 рр.) передусiм пов’язують з активнiстю ще одного кочiвницького об’еднання – торкiв, що не вiдзначалося особливою антируською агресивнiстю (на вiдмiну вiд iхнiх попередникiв печенiгiв). Та вже 1055 р. бiля кордонiв Киiвськоi Русi з’являються половцi, якi «знайомилися» з новими сусiдами бiльш як 30 рокiв. Упродовж всiеi першоi фази другого iз видiлених перiодiв у 30-тi роки XI ст. була збудована фортеця Желнi; реконструйованi укрiплення Воiня. Скрiзь на Нижнiй Сулi зберiгаються вiдкритi поселення великих розмiрiв, гарнiзони яких поповнювалися завдяки прийшлому населенню.
Це була епоха, коли до пiвденних районiв Русi половцi вiдтiсняли кочiв’я торкiв i потенцiйно зберiгалася загроза вiд окремих печенiзьких формувань, якi дещо пiзнiше вiдкочували до вiзантiйських кордонiв. І все ж таки, враховуючи значну тяглiсть цього перiоду порiвняно з фактично виконаним обсягом оборонних робiт та доволi рiдкими в часi рейдами степнякiв на Русь, не можна й переоцiнювати ту увагу, яку держава придiляла пiвденним кордонам. Лiтописне зображення спокою – «бысть тишина велика в земли» – вiдповiдало й рiвню активностi прямих оборонних заходiв протягом цiеi фази.
Дещо iншою стала ситуацiя у Посуллi на наступнiй фазi цього перiоду. Тодi було збудовано лiтописний Снiпород, Горошин i Римов. Усi три укрiплення мають в планi округлу форму, а це в доповнення уточнюе час iхне зведення: традицiя будiвництва подiбних споруд була занесена на Лiвобережжя Володимиром Мономахом.
Зi зведенням цих опорних пунктiв у степових пониззях Сули, на перевiреному маршрутi кочiвницького шляху на Русь, повнiстю вималювався оборонний ланцюг iз 5 форпостiв, котрий був вiдiрваним вiд основного 65-го ареалу слов’янського розселення по р. Трубiж 130-кiлометровим, майже не освоеним простором сухого степу, що розкинулися вздовж лiвого берега Днiпра. А з видiленням Переяславськоi землi, коли феодальна роздрiбненiсть Русi зупинила можливiсть масового переселення «кращих мужiв» на пiвденнi кордони, князiвська адмiнiстрацiя поступово почала вводити практику запрошення на прикордонну службу торкiв, котрим вiдводилися для ведення напiвкочового господарства землi, що не використовувалися слов’янами.
Найкращим мiсцем розселення кочiвникiв тодi була широка степова смуга мiж Переяславом i Воiнем, що поеднувала столицю князiвства з новим кордоном. Цiею акцiею закривалася широка лакуна у заселеностi територii, а нижньосульськiй анклав надiйно зв’язувався з територiальним ядром князiвства у единий життевий простiр.
Із будiвництвом Снiпорода, Горошина i Римова у доповнення до Воiня та Желнi, що iснували й ранiше, нижньосульська оборонна дiлянка на кiнець 70-х рокiв XI ст. отримала захисний кiстяк, що складався з лiтописних градiв та безiменних фортець iз незначними за кiлькiстю гарнiзонами. Цим ланцюжком фортець й розселенням торчеських федератiв у степу була вимежована чимала територiя, що простягалася майже на чотири днi кiнного шляху вiд Трубежу.
А на середнiй та верхнiй Сулi до початку цього етапу ще зберiгався масив корiнного сiверянського заселення, захищеного вiд кочiвницьких нападiв лiсовими хащами й вiддаленiстю вiд основних печенiзьких дорiг. Але з часом, без поступового включення цих земель в орбiту державних вiдносин, надiйнiсть пiвденних кордонiв залишалася проблематичною.
Із видiленням Переяславськоi землi в самостiйне прикордонне князiвство та з визрiванням половецькоi загрози процеси «одержавлення» Середньоi Сули, вiрогiдно, прискорилися. Поява нових кочiвникiв усе ж таки певною мiрою активiзувала створення нового рубежу, прискорила освоення старих сiверянських територiй та поклала початок створенню торчеського напiвкочового поясу.
До першоi фази третього етапу (1078–1110 рр.) належать пам’ятки, котрi за археологiчними матерiалами датуються кiнцем XI ст. Судячи з наявних археологiчних матерiалiв, обсяг оборонних дiй в цей перiод рiзко зрiс, що можливо пов’язати лише з реакцiею на посилення половецького натиску.
Привертае до себе увагу той факт, що обороннi заходи тодi зовсiм не торкнулися пониззя Сули. Але значно активнiше укрiплювалося Середне Посулля, що було пов’язано з перенесенням половецьких маршрутiв на Русь.
Першi обороннi споруди з’являються в цей час i у верхiв’ях р. Терн та сумiжних районах. Тут виникли лiтописнi Зартий i В’яхань, котрi, як i розмiщений поблизу них Вир, у письмових джерелах згадуються дещо пiзнiше. Вони були побудованi на мiсцi найдавнiших поселень русiв, котрi в незначнiй кiлькостi вже зафiксованi на плато мiж верхiв’ями приток Сули й течiею Сейму та укрiплювали знаменитий степовий коридор, або «Полю ворота» – популярну половецьку дорогу на Русь, що була захищена вирською волостю. По р. Ромен, котра стала схiдним кордоном чернiгiвського Задесення, на цiй фазi були збудованi Красн i Глiбль, що разом iз Бiловежею оконтурювали пiвденно-схiднi територii чернiгiвських земель. Загалом цей час проходить найбiльш стiйке оформлення мiжкнязiвських кордонiв. А в цiлому за 17–18 рокiв на Сулi та ii притоках було зведено 10 фортифiкацiйних споруд.
1110 р. став останнiм у рядi активних дiй степнякiв. За археологiчними матерiалами, на межi ХІ–ХІІ – початку XII ст. було збудовано ще 12 укрiплених пунктiв. У цей час нижньосульська дiлянка була «вiдпрацьована» у кiнцевому варiантi. До цього ж перiоду належить i подальше покращення оборони на Середнiй Сулi.
На початку XII ст. тут вимальовувалися обриси досволi мiцного оборонного рубежу: укрiплювалися найбiльш проблемнi дiлянки, з’явилися й комунiкацiйнi лiнii, котрi зв’язували кордон iз внутрiшнiми районами. Значно меншi успiхи були досягнутi в цей перiод у захистi Верхнього Посулля. Всього ж за неповних 30 рокiв цього перiоду по всiй Сулi та ii притоках було зведено 22 обороннi споруди. У лiтературi успiхи в антиполовецькiй боротьбi на цьому етапi правомiрно пов’язують з iменем Володимира Мономаха.
Четвертий етап розвитку оборонноi системи (1111–1166 рр.) вiдзначався рiзким зменшенням для Русi зовнiшньоi небезпеки. Але в цей час було створено 21 укрiплених комплексiв. До середини XII ст. формування середньосульськоi ланки було майже завершено. Схiдний «замок» вирського степового коридору у цей перiод розвивався i надалi, але повiльними темпами.
Для середини XII ст. типовою е й поява сiльських сховищ, невiдомих у бiльш раннi часи, що вiдповiдае мiжусобним феодальним вiйнам цього перiоду. Тодi ж починають формуватися «гнiзда» укрiплених поселень. Але, мабуть, найсвоерiднiшим явищем цього часу являеться поява в першiй половинi XII ст. торчеських укрiплень сховищ та цiлих ареалiв розмiщення в прикордоннiй зонi угрупувань кочових торкiв.
Ще на межi ХІ–ХІІ ст. на нижньоруськiй частинi, поблизу лiтописного м. Ромен, виникло укрiплення Городок, котре за конструктивними особливостями вiдрiзнялося вiд традицiйноi давньоруськоi фортифiкацii. А для першоi половини XII ст. на Середнiй Сулi вiдомi ще два подiбних укрiплення – Бербеницi та В. Лазiрки. Вiрогiдно, в цих мiсцях й мiстився один з ареалiв розселення торкiв.
Останнiй, фiнальний етап створення оборонного регiону (1170 – середина XIII ст.) ознаменувався будiвництвом на верхньосульськiй дiлянцi – в районi схiдного «замка» вирськоi дiлянки степового кордону, що перейшов пiд егiду новгород-сiверських князiв. Тож Посульський кордон став одним iз найнадiйнiших рубежiв давньоруських земель (Рис. 2).
Своерiдним продовженням посульськоi лiнii стала оборонна система Курського Посем’я – укрiплення вiд Воiня до Курська. В часи правлiння Володимира Мономаха в Переяславлi курськi землi, як i посульськi, управлялися або безпосередньо iз центру князiвства, або через довiрених посадникiв. Наявнi археологiчнi матерiали (хоч i в недостатнiй кiлькостi) дають змогу стверджувати, що ця оборонна лiнiя створювалася iз кiлькох укрiпрайонiв, якi формувалися навколо лiтописних мiст. Кожен iз них являв собою компактне скупчення з 6–10 невiдомих iз лiтописiв укрiплень (Енуков, 2003).
Рис. 2. Давньоруськi пам’ятки порiччя Сули: А – лiтописнi мiста; Б – городища; В – курганнi могильники; Г – грунтовi могильники; Д – скарби; Е – Змiйовi вали (за Ю. Ю. Моргуновим):
1-Миколаiвка (лiтописний Зартий), 2-Кубраково, 3-Бабаково, 4-Боярське, 5-Городище (лiтописний В’яхань), 6-Засулля (лiтописний Попаш), 7-Кросна, 8- Шевченкове (лiтописний Глебль), 9-В. Самбор, 10-Гайворон, 11-Красний Колядин (лiтописний Красн), 12-Грицiвка, 13-Липове-1, 14-Липове-2, 15- Ведмежжя, 16-Ромни (лiтописний Ромен), 17-Глинськ-1, 18-Глинськ-2 (лiтописний Глинськ), 19-Свиридiвка, 20-Борбеницi, 21-Безсали, 22-Лохвиця-1 (лiтописна Лохвиця), 23-Лохвиця-2 (Високi Лазiрки), 24-Гаiвщина, 25-Сенча-І (лiтописний Синець), 2б-Сенча-2 (Микiльська Гiрка), 27-Сенча-З (Самсонiев Острiв), 28-Снiтин-І, 29-Снiтин-2 (лiтописний Кснятин), 30-Прилуки (лiтописний Прилук), 31-Переволочна (лiтописна Переволока), 32-Срiбне (лiтописний Серебряний), 33-Варва (лiтописний Варин), 34-Линовиця, 35- Березова Рубка, 36-Пирятин (лiтописний Пирятин), 37-Гребiнка, 38-Повстин (лiтописний Полкостень), 39-Городище, 40-Чорнухи, 41-Хiтцi, 42-Клепачi, 43-Лубни (лiтописний Лубен?), 44-Мацкiвцi (лiтописний Снiпород), 45-Олександрiвка, 46-Луком е (лiтописний Лукомль), 47-Великоселицька, 48- Тарасiвка (лiтописний Горошин), 49-Чутовка, 50-Велика Бурiмка-1, 51-Велика Бурiмка-2, 52-Велика Бурiмка-3 (лiтописний Римов), 53-Лящiвка, 54-Клiищнцi, 55-Жовнино-1, 56-Жовнино-2 (лiтописне Желнi), 57-Жовнино-3, 58-Воiнська Гребля (лiтописний Воiнь), 59-Веремiiвка, 60-Змiйовi вали
У науковцiв склалося певне уявлення про унiкальнiсть стрункостi киiвсько-пороськоi й переяславо-посульськоi оборонних систем, що разюче вiдрiзнялися вiд iнших рубежiв Русi яскраво вираженими ланцюгами тривалих за часом функцiонування фортечних споруд, зведених на високих берегах рiчок. Виявилося внаслiдок проведених робiт, що до таких прикладiв можливо вiдносити й курсько-сеймську дiлянку загальноруського кордону. Очевидно, що причина цiеi стiйкоi завершеностi в обрисах таких рубежiв криеться у ранньому формуваннi таких прикордонних дiлянок: вони створювалися в епоху найпотужнiшоi влади великих князiв, коли держава могла придiляти складанню кордонiв як загальноруську увагу, так i сприяти перерозподiленню мiсцевого додаткового продукту iз цiею ж метою. Своею чергою, з послабленням центральноi влади, новi прикордоннi рубежi стали набувати менш системного характеру.
Безперечний зв’язок сеймсько-курськоi оборонноi лiнii iз завданням захисту вiдомого «степового коридору», що в XII ст. став традицiйною дорогою кочiвникiв на Русь. У цих мiсцях правi береги Сейму i Псла були покритi густими лiсами, а iхне межирiччя було найбiльш вигiдним суходiльним шляхом, поздовж якого були вiдсутнi болота й переправи, котрi заважали руху верхового вiйська. Це була й найоптимальнiша торговельна караванна дорога на Киiв. Бiльшiсть укрiплень курськоi оборонноi лiнii розмiщувалися на пiвнiчному боцi цiеi вiдомоi степовоi дороги, але ланцюг городищ простежуеться i на ii пiвденному боцi, по правобережжю Псла. Ця територiя могла мати статус однiеi з курських волостей. Особливе мiсце в цьому регiонi мала Вирська волость. Схiднiше Виру (на це вказуе iснування ланцюжка оборонних укрiплень правого берега Псла) була «запольська» волость.
Певна адмiнiстративна неповнота окремих територiальних складових, виражена у вiдсутностi лiтописних мiст, може пояснюватися як слабкою заселенiстю вiддалених вiд метрополii земель, так i вiдносно пiзнiм формуванням прикордонноi територiальноi структури, що ще не до кiнця склалася пiд контролем князiвськоi влади. Можливо, на деяке запiзнення впливала й майже напiввiкова боротьба Переяслава та Чернiгова за цi землi: за 100 рокiв, що минули пiсля смертi Ярослава Мудрого, Курськ належав Чернiгiвському князiвству близько 40, а Переяславському – близько 60 рокiв.
У серединi – другiй половинi XII ст., коли освоення та заселення територiального ядра Переяславськоi землi та ii посульського кордону вже було закiнчено, в князiвськоi адмiнiстрацii, мабуть, з’явилися матерiальнi можливостi для бiльш мiцного закрiплення схiдних сфер впливу. В цей час, за археологiчними даними, по берегах Псла та Ворскли з’являються два ланцюги городищ i лiтописне м. Лтава. По Пслу укрiплення зводилися лише пiд захистом густих правобережних лiсiв. На Ворсклi окремi фортецi будувалися i поза ареалом давньоi лiсовоi рослинностi, але варто вiдзначити, що розмiщення самого пiвденного укрiплення – Нових Санжар – не виходило за пiвденну межу лiсостеповоi зони. Ще пiвденнiше iснування давньоруського форпосту виключаеться у зв’зку з досить небезпечною близькiстю до кочiвницьких територiй поорельських половцiв.
Прослiдкована вище планомiрнiсть територiальних розширень державноi територii, разом iз картографуванням городищ-форпостiв i виявленням самого процесу «окняжiння» земель, дають змогу в загальних рисах видiлити в цих мiсцях переяславськi й чернiгiвськi володiння. Так, лише по Пслу досить ритмiчний ланцюг пам’яток, що перебувають на вiдстанi 10–20 км, лише в одному мiсцi мае досить великий розрив – мiж Ворожбою й Камiнним вiн становить майже 40 км. Такий аномально протяжний iнтервал нiяк не пояснюеться природними факторами, але добре погоджуеться з принципами прикордонноi демаркацii: це звичайний розмiр неукрiпленого промiжку мiж сумiжними волостями та землями.
По течii Псла найкомпактнiшим чернiгово-сiверським володiнням були «запольськi землi». Межi територiй, що не ввiйшли до них у бiльш пiвденно-схiдному регiонi, мають значно менше укрiплених поселень.
У басейнi Сiверського Дiнця вiдомi лiтописне мiсто Донець, укрiплення Хорошево й Гайдари; на р. Коренi – Крапивне; на Верхньому Осколi – Холок. Це вказуе на невелику щiльнiсть заселення цього району на пiвденному сходi давньоруських земель. За своiми фiзико-географiчними характеристиками ця площа е гострим лiсостеповим виступом, що глибоко врiзався з пiвночi в степову зону. Окрiм залiсеностi, ландшафти «донецького виступу» вiдрiзняе глибока порiзанiсть рельефу, що рiзко вiдмежовуе його вiд онавколошнiх рiвнинних степiв. У противагу цьому району, територii на пiвдень та далi на пiвденний схiд характеризуються рiвними й пониженими ландшафтами, досить привабливими для скотарського господарювання кочiвникiв (Бородин, Моргунов, 2003).
Роботи з дослiдження пiвденноруського прикордоння в рiзнi роки проводилися i на Правобережжi Днiпра (Довженок, Лiнка, 1955; Орлов, Моця, Покас, 1985). Це дало змогу загалом схарактеризувати Пороську оборонну лiнiю. Варто зазначити, що в iсторii давньоруськоi держави Поросся вiдiгравало досить вагому стратегiчну роль. Ця область займала прикордонне положення зi Степом, прикриваючи з пiвдня однi з найголовнiших економiчних i полiтичних центрiв Киiвськоi Русi, та постiйно перебувала пiд загрозою кочiвницьких вторгнень. Наприкiнцi X ст. пiд тиском печенiгiв на значнiй частинi Правобережноi Киiвщини мiсцеве населення залишае своi оселi.
Володимир Святославич був змушений термiново розпочати оборонне будiвництво, закрiплюючи пiвденний кордон на Правобережжi Славутича по р. Стугна. Створена система захисту з фортець i довгих дерев’яно-земляних споруд – Змiйових валiв по лiвих i правих притоках Днiпра дало змогу успiшно вiдбивати ворожi напади. Населення Середнього Поднiпров’я невпинно зростало, а Киеву були створенi умови для швидкого економiчного й культурного розвитку. Ще за панування в степах печенiгiв почалося освоення Поросся давньоруською державою, а по Росi було споруджено оборонну лiнiю. Пiзнiше вона вдосконалювалася (як i Посульська), i Поросся перетворилося у визначну волость Киiвськоi землi.
Лiтописнi повiдомлення свiдчать, що цей район давньоруських земель був пiдпорядкований загальнодержавним iнтересам за князювання Ярослава Мудрого. Зокрема Іпатiiвський лiтопис пiд 1031 р. повiдомляе, що вiн разом iз братом Мстиславом, повернувшись з походу на ляхiв (тобто полякiв) «многы Ляхы приведоста. и разделиста я. и посади Ярославъ своя по Рси.» А наступного 1032 р. «Ярославь поча ставити городы. по Рсi.» Три лiтописнi укрiпленi пункти iдентифiкуються iз сучасними мiстами: Юр’ев – Бiла Церква (1072 р.), Корсунь – нинi Корсунь-Шевченкiвський (1169 р.), Богуслав (1195 р.), а вiдомостi про мiсцезнаходження iнших (Чюрнаев, Товарий) не збереглися, а тому локалiзувати iх можливо лише гiпотетично. Окрiм того, в Пороссi мiстився центр Чорних клобукiв (про нього йтиметься трохи далi), лiтописне мiсто Торчеськ (1193 р.).
Загалом в нижнiй i середнiй течii лiвобережжя Росi, вiд канiвського Поднiпров’я до сучасноi Бiлоi Церкви, виявлено, крiм двох лiнiй Змiйових валiв, 22 городища зi знахiдками давньоруського часу. Всi вони складаються з однiеi укрiпленоi частини. Поблизу валiв розташовувалися вiдкритi селища.
Адмiнiстративним, полiтичним i культурним центром Поросся в XI ст. був лiтописний Юр’ев. Вiдомо, що тут мiстився центр епископii. Мiсто було й географiчно центром Поросся, якщо враховувати, що вiд нього оборонна лiнiя в XI ст. продовжувалася на захiд ще на 80 км. Замикаючи 90-кiлометрову лiнiю укрiплених пунктiв схiдного Поросся, вiн розташовувався на стику iз захiдним Пороссям. Оборонна лiнiя захiднiше Юр’ева пролягала вододiлами притокiв Росi та складалася зi Змiйових валiв, де майже не було укрiплених населених пунктiв.
Виникнення м. Юр’ева в iсторичнiй лiтературi однозначно пов’язуеться з лiтописним повiдомленням 1032 р. про початок будiвництва Ярославом Мудрим фортець по Росi. Можна вважати, що водночас було створено бiльшiсть укрiплених пунктiв у цiй зонi. Оборонна лiнiя по Росi до XI ст. закiнчувалася на сходi лiтописним Корсунем. Далi рiчка круто повертае на пiвнiч i до гирла Росави тече у меридiальному напрямку, малоефективному для захисту. В цьому мiсцi оборонну лiнiю перенесено на Росаву, яка тече iз заходу на схiд i краще вiдповiдае умовам захисту з пiвдня.
Лiнiя по нижнiй i середнiй течii Росi, яка пiд час боротьби проти печенiгiв визначила пiвденну межу давньоруськоi держави на правобережжi Середнього Поднiпров’я, залишалася порубiжною лiнiею i в перiод боротьби Русi з половцями. Із розселенням в Пороссi торкiв, поряд зi старими укрiпленими пунктами, якi функцiонувати й надалi, наприкiнцi ХІ–ХІІ ст. було засновано 12 нових фортець. Цi пункти разом iз фортецями по р. Росава утворили тиловий оборонний рубiж, який вiдiгравав роль другого ешелону в Пороськiй обороннiй лiнii (Рис. 3).
Адмiнiстративно-полiтичним центром чорноклобуцького Поросся був Торчеськ, на мiсцi якого зберiгся культурний шар i залишки поруйнованих валiв бiля сучасного с. Шарки. За лiтописними повiдомленнями тут мiстилася i князiвська резиденцiя киiвських зверхникiв.
Новi укрiпленi пункти виникли зi збiльшенням населення, переважно завдяки осiданню кочiвникiв. Останнi перебували у щiльних контактах iз мiсцевими жителями та запозичали у них чимало предметiв побутового призначення. Степовi половцi вороже ставилися до торкiв та iнших угруповань, якi перекривали iм шляхи вторгнення на Киiвщину. Половецька загроза змусила киiвських князiв вжити додаткових оборонних заходiв. Широка дворядна оборонна лiнiя з укрiплень-городищ була доповнена посерединi невеликим Змiйовим валом, який проходив понад Россю. Цей вал е найпiзнiшим серед аналогiчних конструкцiй. Як встановлено дослiдженнями, захiднiше Рокитного цим валом перерiзаний бiльш раннiй Бiлоцеркiвський вал. Розкопки на давньоруському селищi бiля Миколаiвського городища дали змогу з’ясувати, що згаданий вал перекривав давньоруський культурний шар, а рiв розрiзав цей шар. Мабуть, вiн був збудований не ранiше за першу третину XII ст.
Складна система захисту пiвденного рубежу давньоруськоi держави по р. Рось створювалася протягом тривалого часу. Будiвництво укрiплень вимагало значних матерiальних та людських ресурсiв i супроводжувалося поповненням населення iз рiзних мiсць (Кучера, Іванченко, 1987).
Можна констатувати, що в загальних рисах система оборони на Правобережжi Днiпра повторювала основнi принципи формування оборонноi лiнii на Днiпровському Лiвобережжi – справу i методи реалiзацii Володимира Святославича продовжував його син Ярослав Мудрий. Але якщо в Посуллi основною групою переселенцiв були «кращi мужi» з пiвнiчних регiонiв Схiдноi Європи та iхне оточення з тих самих районiв схiднослов’янськоi ойкумени, то у Пороссi склад населення був бiльш строкатий. Вище вже згадувалося про розселення «ляхiв» на Росi. При цьому цiкаво вiдзначити, що руси поселилися на безпечнiшому вiд кочiвникiв лiвому березi рiчки, виставивши своiх полонених як перший заслон на правому березi. На цьому «не-руському» боцi було розташоване поселення та курганний могильник поблизу Бiлоi Церкви, археологiчнi матерiали з якого вказують на проживання тут вихiдцiв iз пiвденного сходу Схiдноi Європи. Появу iх у цьому мiсцi можна зiставляти з iнформацiею Никонiвського лiтопису пiд 1029 р. про похiд Ярослава i Мстислава на землi передкавказького регiону i полонення ясiв. Мстиславу Володимиричу мiсця iхнього розселення (як i сусiднiх народiв) були добре вiдомi – адже вiн свого часу правив у Тмутараканi, а в 1022 р. у протистояннi з касогами навiть зарiзав на очах вiйська, у двобоi, iхнього князя Редедю. Мабуть, так, як це трапилося через кiлька рокiв iз ляхами, полон було роздiлено. Групу добре пiдготовлених у вiйськовому вiдношеннi переселенцiв Ярослав Мудрий, який уже усвiдомив стратегiчне значення перенесення державного кордону зi Стугни на Рось, посадив у районi сучасного с. Яблунiвка. Цей прикордонний вiйськовий табiр проiснував аж до загибелi Киiвськоi Русi. Улiтку воiни-васали пороських та киiвських князiв контролювали певну територiю, пересуваючись уздовж кордону. Загиблим далеко вiд домiвки насипали меморативнi споруди – кромлехи, а бiльшiсть вмерлих ховали пiд насипом на рiвнi денноi поверхнi. Багатьом iз них у могили клали зброю. Узимку, коли загроза з боку Степу певною мiрою зменшувалася (вежi супротивника вiдкочовувалися в бiк Чорного та Азовського морiв), вiйськовi патрулi перебували у своiх домiвках на поселеннi. Про рiзке збiльшення його жителiв якраз цiеi пори року свiдчать кургани з пiвденно-захiдною (тобто зимовою) орiентацiею померлих, вiдсоток яких е значним. Разом з нащадками «кавказцiв» можливо мешкали й вихiдцi зi слов’янського середовища, про що свiдчать аналогii з давньоруськими поселеннями та могильниками щодо матерiальноi культури та деталях поховальноi обрядовостi. На початку XIII ст., пiсля навали орд Батия на Русь, життя тут на довгий час припиняеться (Моця, Покас, 1998).
Рис. 3. Розташування оборонних споруд в нижнiй i середнiй течii Росi.
І – городища; ІІ – Змiйовий вал; ІІІ – Приблизний напрямок Змiйового валу в мiсцях, де вiн зберiгся (за Л. І. Іванченко та М. П. Кучерою)
Але найбiльшим iноетнiчним контингентом у Пороссi були тюркомовнi кочiвники, якi через певний час пiсля розселення тут створили союз Чорних клобукiв. Цей процес створення угрупування васалiв давньоруських зверхникiв тривав близько пiвстолiття i розпочався ще наприкiнцi XI ст. До нього, окрiм торкiв, входили ще й печенiги, берендеi, ковуi, турпеi, каепичi. Першi три iз них мали провiднi позицii т формували загони легкоозброеноi кiнноти для протистояння Русi половцям. Давньоруськi князi, звичайно, розселяли лояльних кочiвникiв у прикордоннiй зонi, на землях, що майже пустували. Досить широка смуга таких земель перебувала в межирiччi Стугни та Росi на правому березi Днiпра. Давньоруськi князi, плануючи створення кочiвницького заслону вiд половцiв, iнодi навiть силомiць змушували печенiгiв, торкiв та iнших степнякiв поселятися бiля своiх кордонiв. Мабуть, кочiвникам непросто було переходити до напiвосiдлостi, котра була единим варiантом проживання на вiдносно незначних за розмiрами прикордонних дiлянках. У новому союзi Чорних Клобукiв велика феодальна сiм’я стала основою суспiльною ланкою, що замiнила собою рiд та племiнну приналежнiсть. Саме через це настiльки активно почали стиратися й зливатися у XII ст. етнографiчнi особливостi, що прослiдковуеться за археологiчними матерiалами.
Маса печенiгiв проживала у верхiв’ях Росави та на ii лiвому березi. Поховань торкiв там було не багато. Ймовiрно, iхнi слiди шукати навколо лiтописного Торчеська. Там само бiля кочiвницькоi столицi, проживали й берендеi. Окрiм того, i торки, i вже згаданi берендеi селилися на Днiпрi (майже бiля гирла Росi), а також у верхiв’ях самоi Росi. Таким чином, якщо вiдповiдно до археологiчних даних варто вiдносити землi за течiею Росави до печенiзьких, то торки i берендеi володiли кочiв’ями, що розмiщувалися на захiд та пiвденний схiд вiд них. Імовiрно, що кочiвницькi народи, котрi входили до Чорноклобуцького союзу, в XII ст. перейшли до напiвкочового або ж навiть осiлого способу життя. Про це свiдчить неабияке поширення могильникiв, що з’являються, зазвичай, поблизу стацiонарних поселень або ж бiля постiйних зимовщ. Такi населенi пункти були, вiрогiдно, на початку XII ст. у берендеiв та торкiв, котрi поселилися в околицях м. Заруба на Днiпрi. У другiй половинi XII ст. лiтописець вiдзначав уже, що в берендеiв i торкiв були «мiста». Щоправда, залишалися у них i вежi. «Городками» користувалися Чорнi Клобуки як сховищами. Але було й справжне мiсто – Торчеськ, у якому сидiв давньоруський намiсник – звичайно син великого князя киiвського (Рис. 4).
Киiвський зверхник був верховним сюзереном Чорних клобукiв, якi були зобов’язаними вiйськовою службою (зазвичай воювали на його боцi). Вiйни киiвський князь вiв iз нападниками – половцями та з тими, хто посягав на Киiв i на «великий стiл». Лише зрiдка Чорнi Клобуки не хотiли йти на половецькi вежi, пояснюючи що в тiй ордi перебувають iхнi «свати». Але вiдомо, що i в русичiв було чимало сватiв та «уiв» (дядькiв по матерi) в половецьких степах, а тому, звичайно, з вежами та ордами, де були цi родичi, вони не воювали.
Тож у другiй половинi XII ст. киiвський князь розпоряджався Пороссям як одним iз найбiльш стабiльних своiх надiлiв, завжди готовим до вiйни та походiв у глибину степовоi зони. Якраз тому в тi роки чорноклобуцький «удiл» отримували молодi й активнi князi. Із середовища самих кочiвникiв удiльних князiв Поросся не призначали. Однак значнi аристократи-землевласники у них були. Вони, вiрогiдно, володiли мiстечками та землями, що iх оточували. То являлися «лiпшi» або ж «добрi» мужi – так називали в лiтописах представникiв чорноклобуцькоi аристократii. Мабуть, це були голови великих феодальних сiмей – беки, баi. Деякi з таких сiмей розросталися й ставали ордами (Бастii, Турпеi та iншi). Саме з ними й домовлялися князi про спiльнi походи, осади тощо. До того ж це була найбiльш «тяжка» – тяжкоозброена частина чорноклобуцького вiйська. Так, 1180 р. русам здалося, що пiд час бою Чорнi Клобуки були розбитi й побiгли, однак на полi бою залишилися й вистояли проти половцiв лише «лiпшi» мужi чорноклобуцькi, очевидно, чудово екiпiрована частина вiйська, з обладунком й повним набором наступальноi зброi. Лише доволi забезпеченi кочiвники могли дозволити собi озброюватися залiзними шоломами, кольчугами, шаблями, списами – усiею цiею дорогою зброею. Стрiли, луки та шкiряний панцир кочiвники звичайно виготовляли самi. Пiд час читання Іпатiiвського лiтопису впадае в око доволi цiкавий факт: пiд час походiв руських вiйськ до половецького степу жодного разу як допомiжнi сили не брали участь печенiги. Зазвичай, згадуються або Чорнi Клобуки загалом (1152, 1187, 1190, 1192, 1193 рр.), або ж берендеi (1155, 1160, 1172, 1173, 1184, 1185 рр.), два рази названi торки (1095, 1173 рр.) i один – каепичi (1160 р.). С. О. Плетньова вважае цiлком вiрогiдним те, що пiд загальним найменуванням криються i печенiги, котрi входили до Чорноклобуцького союзу. Однак навiть та обставина, що вони нiколи не дiяли самостiйно, е досить знаковою, особливо якщо згадати факт наявностi на печенiзькiй територii у Пороссi двох половецьких могильникiв у с. Зеленки. «Свати», на яких посилалися Чорнi Клобуки, при небажаннi брати участь у набiгах на половецькi степовi вежi, можливо, й були родичами пороських печенiгiв. Дружини останнiх були похованi в могильниках типу зеленкiвських. В обох некрополях у згаданому сучасному селi в бiльшостi захоронень кiсток коня не виявлено. Це свiдчить саме про поховання тут жiнок. Могил iз кiстками коня мало, й у всiх них кiнь покладений за печенiзько-торчеським звичаем: головою на захiд. Говорячи про слов’ян у цiй «номадськiй» зонi Поросся, варто зазначити, що давньоруськi кургани мiстилися в безпосереднiй близькостi вiд кочiвницьких, а iнодi й на спiльних могильниках. Тобто «поршани», як називае iх лiтописець, перебували з кочiвниками в найщiльнiших контактах (Плетньова, 1973, с. 24–28).
Рис. 4. Поросся в XII ст. (за археологiчними даними та лiтописними повiдомленнями): а – давньоруськi мiста; б – вежi кочiвникiв; в – землi печенiгiв за археологiчними даними; г – лiс; д – походи половцiв (за С. О. Плетньовою)
Захiднi кордони Галицькоi та Волинськоi земель, а потiм i об’еднаного князiвства, водночас були кордонами всiеi схiднослов’янськоi держави зi сусiднiми краiнами та народами. Багаторiчне вивчення пам’яток матерiальноi культури в цьому регiонi Русi, у поеднаннi з даними письмових джерел, дають змогу конкретнiше розглянути порушене тут питання (Населення Прикарпаття i Волинi… 1976, с. 132–177; Кучiнко, 1993, с. 105–113; Моця 1996).
Розташування Галицькоi землi довгою та порiвняно вузькою смугою вздовж Днiстра i пiвнiчних схилiв Карпат робило ii рубежi надто протяжними зi стратегiчного погляду й приступними для ворога. Те ж саме можна сказати й про всю Захiдну й Пiвнiчно-Захiдну Волинь. Для Галицько-Волинськоi Русi основними зовнiшнiми противниками iз заходу були Угорське королiвство й польськi князiвства Кракiвське та Мазовецьке, а дещо пiзнiше – Литва i ятвяги.
У вразливому становищi здавна перебувала пiвденно-схiдна область Галицькоi землi – «Горная страна Перемышльская», як називае ii галицький лiтописець, що була рiвною мiрою у небезпецi з боку як Малопольщi (зi столицею у Краковi), так i Угорщини. Захист галицького кордону тут утруднювався вiдсутнiстю природних географiчних меж – на ньому не iснувало нi гiр, нi рiчок. Тому саме цей кордон був зовсiм не лiнiею, а широкою смугою. На цьому напрямку цiлеспрямована стратегiчна дiяльнiсть спочатку киiвських великих князiв, а потiм i мiсцевих зверхникiв, щодо змiцнення рубежiв була особливо енергiйною та чiтко простежуеться в письмових джерелах. Про складнiсть проведення розмежувальноi лiнii мiж Малопольщею i Галицьким князiвством можуть свiдчити такi факти. До Перемишльськоi землi та Галичини входила область верхньоi та середньоi течii р. Сяну й значна частина Польщi. До того ж перiодами польськi князi на кiлька рокiв чи мiсяцiв приеднували до Малопольщi землi аж до верхiв’iв Днiстра.
Особливу важливiсть пiвденно-захiдноi межi завжди усвiдомлювали галицькi, а в XIII ст. – i галицько-волинськi князi. Пiклувалися про змiцнення цього кордону, зi свого боку, й малопольськi володарi. Польськi археологи неодноразово вiдзначали скупчення укрiплених пунктiв у районi р. Вислок, що вiдiгравали роль польських порубiжних фортець. Зрозумiло, що подiбну функцiю мали виконувати й численнi руськi гради в захiднiй частинi Перемишльськоi землi. Тут само розташовувалися i вiдомi за рiзними джерелами значнi мiста – Синяк (1150 р.), Переворськ, Любачiв (1245 р.), Ярослав (1152 р.). Стольний град Перемишль, древнiй осередок Перемишльського князiвства, який перебував на захiднiй околицi Галицькоi землi, був основним пунктом оборони цього князiвства. Історики здавна вiдзначали виключно важливе значення Перемишля. Мiсто-фортеця було об’ектом територiальних претензiй як польських князiв, так i угорських королiв. Порубiжне розташування утруднювало захист цього ключового пункту в оборонi спочатку Перемишльського, далi Галицького, i нарештi Галицько-Волинського князiвств.
На кордонi з Угорщиною природним рубежем були Карпатськi гори. Лiтописи звичайно називають «Гору», тобто Карпати, як кордон з Угорським королiвством. Протягом XII ст. угорськi феодали колонiзували Закарпаття, вiдтiснивши мiсцеве населення в гiрську мiсцевiсть й на незручнi для сiльського господарства землi. Джерела того часу називають власнiстю угорського короля головнi закарпатськi замки. Порубiжна зона на карпатському кордонi становили самi Карпати та прилеглi до них з обох бокiв землi. Переходити гори можна було лише в кiлькох мiсцях, через перевали. З утворенням Галицького князiвства, в другiй половинi XII ст. склалася Попрутська порубiжна смуга, основою якоi став верхнiй Прут, що тече уздовж схiдних схилiв Карпатських гiр. Сама порубiжна смуга в цьому районi була доволi широкою, досягаючи 200 км. По схилах Карпатських гiр, виходячи на рiвнину, стояли порубiжнi укрiплення Галичини та Угорщини. Пiвнiчним рубежем Угорщини за Стефана І (975–1038 рр.) була р. Тиса. Лише згодом, не ранiше за XII ст., кордон пересунувся до засiчноi лiнii мiж Мукачевим i Свалявою. Угорська дiльниця рубежу Галицького (далi Галицько-Волинського) князiвства протягом ХІІ–ХІІІ ст. залишалася найбiльш вразливою, порiвняно з iншими – польською, литовською та ятвязькою. Пiвнiчно-захiдний кордон лише приблизно позначаеться письмовими джерелами починаючи з першоi половини XI ст. Одним iз найдавнiших порубiжних мiст Волинi було рiзко висунуте на захiд Берестя. Воно здавна посiдало ключове стратегiчне положення в системi оборони рубежiв Волинськоi землi в цьому регiонi. А в 40-х роках XII ст. найбiльш пiвнiчним оборонним центром стае Дорогичин, розташований на високому правому березi Захiдного Бугу. На волинсько-польському рубежi було розташоване й мiсто Сутейськ.
Розвиток i удосконалення оборонноi системи Галицько-Волинськоi Русi сягае початку XIII ст. Порубiжна смуга створеного Романом Мстиславичем 1199 р. об’еднаного князiвства була досить протяжною, пролягала й в лiсах, i в горах, i в болотах, i на безводних, мало заселених плоскогiр’ях. Тому органiзувати ii ефективний захист на свiй трасi кордону князем навряд чи уявлялося можливим. Завдяки цьому необхiдною умовою оборони порубiжжя була наявнiсть значноi кiлькостi мiст i фортець, що стояли на основних шляхах, особливо у тих мiсцях, якi противник нiяк не мiг обiйти: поблизу рiчкових переправ, проходiв у горах тощо. У багатьох випадках такi укрiпленi поселення мали лише военне значення, господарська дiяльнiсть у них мала другорядний характер. Найбiльш органiзованими та стратегiчно обгрунтованими були рубежi Волинськоi землi, що почали змiцнюватися та облаштовуватися ще за часiв вищезгаданого князя – батька Данила Галицького. Особливо значний, вирiшальний внесок до оборони цiеi територii зробив князь Данило. Вiн не лише звiв тут своi кращi, збудованi за останнiм словом тодiшньоi европейськоi фортифiкацiйноi технiки мiста i замки, а й стратегiчно об’еднав iх у мало прохiдний захисний рубiж. Його дii були пiдкоренi чiткому, розрахованому на десятки рокiв задуму. Передусiм основною проблемою волинського прикордоння продовжувалося протистояння iз вiйськовими силами Давньопольськоi держави. Складно сказати, коли було засноване на захiдному кордонi м. Любачiв, що стояло на р. Любачiвцi, яка впадала до Сяну. Теж поблизу захiдного кордону Галицькоi землi розташовувалася фортеця Городок. Далi вороже вiйсько зiштовхувалося з давньоруським «на Щирцi» – мабуть, на якiйсь порубiжнiй рiчцi. Ключовi позицii на захiдному рубежi оборонноi системи Галицько-Волинського князiвства посiдав Холм. Його було засновано в другiй половинi 1236-го – першiй половинi 1238 р. Створювали Холм, принаймнi, у два етапи: спочатку Данило збудував невеликий замок, навколо якого розвинулося потiм велике й досить укрiплене мiсто, котре не змогли взяти монголо-татари 1241 р. Якщо в другiй половинi XII ст. захiдний рубiж Волинi пролягав Захiдним Бугом i його притоками, то вже на початку XIII ст. вiн впритул присунувся до р. Вепр. Свiдчення Галицько-Волинського лiтопису пiд 1219 р. точно вказуе на цю рiчку як на русько-польський кордон. Цей факт пiдтверджуеться й пiзнiшими повiдомленнями. На пiвнiчному заходi та пiвночi Волинi кордон iз Литвою та ятвягами проходив Захiдним Бугом i його притоками, зокрема Лесною. Басейн р. Кросни теж належав Русi. Тут однiею з порубiжних рiчок був Нур. Волинсько-польський кордон у XIII ст. пролягав вiд гирла р. Нур майже саме на пiвдень, через верхiв’я р. Кросна, вздовж р. Вепр, до вододiлу Вепра та Лади. Тут був i етнiчний рубiж мiж захiдними та схiдними слов’янами, що пiдтверджуеться й археологiчними матерiалами. Тому русько-польський полiтичний кордон вiдзначався стiйкiстю й не змiнювався iстотним чином протягом усього давньоруського перiоду. Науковцi зазначали, що за Вепрем до Вiсли лежить велике плоскогiр’я, обмежене на пiвднi верхнiм Вiслоком. Цей сухий, майже безводний простiр у давньоруський час мало привертав до себе увагу переселенцiв. Вiн, мабуть, i розмежовував Польщу i Киiвську Русь. Однак Романовичi не задовольнялися природною захищенiстю пiвнiчно-захiдного рубежу й послiдовно змiцнювали його. Але для останнiх часiв iснування давньоруськоi держави потребуе уточнення й конкретизацii карпатський рубiж Галичини з Угорщиною.
Безпосередньо за Карпатським хребтом мешкало переважно схiднослов’янське населення, а лiтопис називае там руськi, поза сумнiвом, центри та поселення – Бардуiв, Баню Родну й Борсуков Дол (Дел). Та в самих Карпатських горах, як вважають iсторики й археологи, укрiплених поселень-фортець не iснувало (iх будували або на рiвнинi або в передгiр’ях). Тому кордоном мiж Руссю й Угорщиною слугував, мабуть, не сам доволi вузький хребет Карпат, а вся смуга гiр. Навiть наперевалах, якими рухалися вiйська, не зафiксованi слiди порубiжних укрiплень. Про iхню вiдсутнiсть свiдчать i писемнi джерела. Лiтописи, насамперед найдокладнiшi – Киiвський, Лаврентiiвський, Галицько-Волинський – щодо вторгнення угорського вiйська на Русь говорять просто та лаконiчно: «король перешелъ Гору»; «Король…прошелъ Гору»; «Королю же перешедшю черес Горы» тощо. При цьому жодних свiдчень про зiткнення в горах не iснуе, хоча перехiд через них був складним i не мiг залишатися непомiтним.
Поза сумнiвом, розумiючи ключове значення мiст Перемишля i Ярослава, Данило Романович наново збудував iхнi укрiплення – ймовiрно, пiсля утвердження в Галичi 1238 р. Захiднiше порубiжного ранiше м. Сяника було зведено замок Телич на пiвнiчному схилi Карпат, поблизу верхiв’я р. Попрад. Із лiтописного контексту випливае, що такий центр був розташований на самому угорському кордонi. На шляху iз Галича до Угорщини лежав i Синеводськ. Вiн був розташований у долинi, де зливаються рр. Опiр i Стрий. На довгастому мису, що височiе над долиною, у давньоруський час стояв монастир. Його невелика територiя (всього 0,5 га) була оточена могутнiми валами й ровами, а на валах стояли дерев’янi стiни. Сам монастир розташовувався в серединi укрiпленого мисового городища, а це все зробило Синеводськ справжньою порубiжною фортецею. Так само як i вищезгаданий пункт, була висунута за старий днiстровський рубiж i Коломия. Це мiсто з волостю належало до великокнязiвського домену, в якому Романовичi роздавали васалам земельнi надiли в умовне володiння («держание») з обов’язковим вiдбуванням вiйськовоi служби (Котляр, 2005, с. 169–175, 188–191, 198–208).
Але поступове формування захисних рубежiв мiж схiдними слов’янами та iхнiми захiдними сусiдами розпочалися ще в останнiй чвертi І тис. н. е., про що ми дiзнаемося в основному з археологiчних даних. У верхньому Поднiстров’i городища VІІІ–Х ст. утворюють двi смуги – пiвденну та пiвнiчну, що були видовженi зi сходу на захiд вiдповiдно до геоморфологiчних особливостей Карпатського передгiр’я. Пiвденна смуга починаеться зi сходу вiд Днiстра i перетинае в захiдному напрямку його правi притоки та верхiв’я понад Карпатським хребтом до кордону з Польщею. Пiвнiчна смуга пролягае пiдвищеннями протилежного вододiлу Днiстра – мiж його лiвими притоками й басейном Захiдного Бугу. Ряд починаеться на сходi вiд гiрського пасма Воронякiв у верхiв’ях Захiдного Бугу, проходить на межi Гологорiв i Захiднобузькоi низовини й далi перетинае Розточчя, охоплюючи з пiвночi лiвi притоки верхнього Днiстра. Обидвi смуги виходять у Посаннi на територiю сучасноi Польщi. Кiлька городищ розташовано зi схiдного краю на Лiвобережжi Днiстра. Прикарпатськi укрiпленi пам’ятки, до яких належить не менше як 35 городищ, що походять ще з племiнного перiоду, охоплюють басейн Верхнього Поднiстров’я та верхню течiю Сану. Вони виникли не одночасно, але в X ст. вже iснували.
Бiльшiсть iз них (75 вiдсоткiв) припинили iснування наприкiнцi Х – ХІ ст. Тривало життя до ХІІ–ХІІІ ст. на городищах Городниця на Збручi, Калачарiвка, Бiльче Золоте, Городниця на Днiстрi, Крилос, Урич, Олесько, Пiдгiрцi, Буськ, Стiльське. А на територii сучасноi Польщi матерiали ХІІ–ХІІІ ст. виявленi ще на трьох городищах у верхiв’ях Сану: Пщемисль, Германовiце, Трепча. Понад 2/3 iз них великi за площею (2–10 га).
Складно судити, чи входили землi, обмеженi цими городищами до однiеi територiально-племiнноi областi. Але бiльш впевнено можна говорити про органiзацiю оборони в захiдному напрямку у зв’язку з небезпекою з боку Великоморавськоi держави IX ст., Угорськоi та Чеськоi держав X ст. Очевидно, не випадково область прикарпатських городищ мае потужний захист iз заходу i майже вiдкрита зi сходу, в межирiччi Збруча – Серету.
У територiальному вiдношеннi городища в межирiччi басейнiв Днiстра i Захiдного Бугу разом iз селищами, що перебували пiд iхнiм захистом, належать до басейну Верхнього Поднiстров’я. Ще пiвнiчнiше, в басейнi Захiдного Бугу в смузi шириною близько 50 км (до району м. Сокаль) городища i селища VІІІ–Х ст. на територii сучасних Украiни та Польщi невiдомi.
Захiдноволинськi городища не можна розглядати iзольовано вiд сусiднiх городищ на територii сучасноi Польщi. Всi вони розмiщуються однаково на одну й ту саму вiдстань (до 50 км) по обидва боки верхньоi течii Захiдного Бугу – до р. Вепш (притоки Вiсли) на заходi й до верхiв’iв басейну Прип’ятi на сходi. Тут вiдоме 21 городище кiнця І тис. н. е., що розташованi двома смугами впоперек (iз заходу на схiд) до течii Захiдного Бугу. У пiвнiчнiй смузi налiчуеться 12 укрiплених пунктiв, а в пiвденнiй – 9. Серед городищ переважають округлi, нерiдко з кiлькома кiльцевими валами зi сумiщеним плануванням. Захiднобузькi укрiплення подiляються на постiйно заселенi та на тимчасово використовуванi. Розмiщення фортець двома смугами зi сходу на захiд зумовлено природними чинниками, воно вiдповiдае членуванню ландшафтно-географiчних зон, котрi змiнюються в меридiональному напрямку.
На короткому вiдрiзку верхiв’iв Захiдного Бугу мiсцевiсть рiзко переходить вiд лiсостепу до зони Полiсся, вiд Подiльського плато до Верхньобузькоi низовини й прип’ятсько-пiнських болiт. Захiдноволинськi городища розмiщенi двома рядами по пiвденному краю полiськоi зони. Пiвнiчний ряд попередньоi iз розглянутих тут, прикарпатськоi групи, також видовжений iз заходу на схiд, вiдповiдно, з пiвнiчною межею лiсостепу, що проходить по краю Подiльського плато. Немае пiдстав вважати, що обидвi смуги захiдноволинських укрiплень територiально були повнiстю вiдокремленi одна вiд одноi. Територiально верхньобузькi городища варто розглядати як едину область. Землi в середнiй смузi мiж городищами не були нiчийними, а належали до цiеi областi.
Коротко розглядаючи проблему охорони захiдних рубежiв давньоруськоi держави на межi двох тисячолiть, то з археологiчного боку варто зазначити, що наприкiнцi X – на початку XI ст. на всiй пiвденнiй частинi ii територii запустiла майже третина бiльш раннiх укрiплень. Водночас з’явилося майже пiвтори сотнi нових. У першiй половинi XI ст. цi землi двiчi (1018 та 1032 рр.) зазнавали вторгнень польського вiйська, що не могло не позначитися на долi деяких укрiплень. Але вирiшальний вплив мали внутрiшнi фактори. У зв’язку з адмiнiстративною реформою Володимира Святославича, утворенням на племiнних територiях волостей i призначенням до них великокнязiвських намiсникiв iз професiйними вiйськовими загонами дружинникiв, поширенням нового апарату державноi влади тощо, колишня племiнна вiйськово-адмiнiстративна структура разом iз мережею укрiплених пунктiв втратила свое значення. Повною мiрою це стосуеться й етнiчного прикордоння мiж захiдними та схiдними слов’янами. Будiвництво нових центрiв та опорних пунктiв, причому, в мiсцях, де iх до цього не було, лише часткове використання бiльш ранiших укрiплень призвело до того, що бiльшiсть останнiх втратила власнi функцii й припинила iснування. Бiля значноi частини укрiплень запустiли i поселення, жителi яких переселилися в мiсця, в яких були сприятливiшi умови для задоволення господарських потреб. На територii лiтописних волинян (щоправда, як i древлян) лишилося найбiльше всього укрiплень попереднього часу. Але на захiдноволинських землях наприкiнцi Х – ХІ ст. виникло й найбiльше нових укрiплень (Кучера, 1999, с. 127–134, 152–155).
Про пiвнiчнi кордони Волинськоi землi вже говорилося ранiше в цьому роздiлi. До вже наведеноi iнформацii варто додати лише те, що конкретизацiя розглянутих пiвнiчних рубежiв на правобережнiй дiлянцi «Руськоi землi» стала можливою внаслiдок робiт бiлоруських науковцiв, передусiм П. Ф. Лисенка (Лисенко, 1974; 1991). Апiвнiчнi межi Киiвськоi землi можна схарактеризувати таким чином (Рис. 5). На Днiпровському Правобережжi вони пролягали водороздiлом Прип’ятi, Березини та Нiману. Цi землi, заселенi наприкiнцi І тис. н. е. лiтописними дреговичами, протягом тривалого перiоду давньоруськоi iсторii перебували усферi безпосереднього полiтичного впливу Киева. Головне мiсто дреговичiв Туров, розмiщене в пiвденнiй частинi iхньог розселення, досить довго мало важливе мiсце в iсторii Киiвщини й зазвичай вiддавалося у володiння старшому, пiсля великого киiвського, князю. Так, зокрема, було за життя Ярослава Мудрого, коли в землi дреговичiв володарював його старший син Ізяслав. Показово, що останнiй, перейшовши на великокнязiвський стiл, взагалi не направив нового князя до Турова, а залишив його за собою. Неодноразовi лiтописнi повiдомлення про туровських князiв i Туровську волость в XII ст. свiдчать про мiцну залежнiсть цiеi землi вiд Киева. У лiтописному повiдомленнi 1142 р. чiтко мовиться про неi як про частину Киiвщини. Туровська територiя (Пiнськ, Брягин) як частина киiвськоi розглядаеться i в iнших випадках (1150, 1154, 1188 рр.). Лише приблизно з кiнця 60-х рокiв XII ст. зв’язки мiст басейну Прип’ятi з Киевом послаблюються, що було викликано полiтичним змiцненням Турова. Але варто вiдзначити, що в питаннi видiлення Туровщини в самостiйне князiвство в iсторичнiй лiтературi висловлюються рiзнi думки.
Рис. 5. Киiвська земля у ХІІ–ХІІІ ст. (за П. П. Толочком)
Щiльнi зв’язки пiвденно-захiдних районiв розселення лiтописних дреговичiв iз Киевом на першому етапi iсторii давньоруськоi держави, а також постiйне бажання киiвських князiв до володiння (або хоча б власного домiнантного впливу) цiею територiею на другому етапi, вагомо свiдчать про те, що державне освоення цих земель вiдбувалося не з Полоцька, а з Киева через Туров. Не поширювалася сюди на ранньому етапi й чернiгiвська данина. Претензii чернiгiвських князiв на цi околичнi володiння Киiвськоi землi й отримання iх в умовне (тимчасове) тримання свiдчили не про належнiсть мiст Клечеськ i Случевськ чернiгiвським князям iз раннiх часiв, а про поступове феодальне захоплення iх у Киева. Із послабленням полiтичного положення «матерi мiст руських», столиця не могла втримувати всi тi землi, на котрi ранiше поширювалися ii суд i данина, а вiрогiдно, й зберiгалося домiнiвне юридичне право володiння.
Поширюючи власнi володiння на заходi, киiвськi князi вже наприкiнцi X – на початку XI ст. вийшли на лiнiю Захiдного Бугу i включили до складу власного домену Берестейську волость. Приналежнiсть ii до Киiвськоi землi неодноразово було засвiдчено на сторiнках лiтописiв. Але ще раз варто пiдкреслити, що туровськi, та й волинськi землi нерiдко виявлялися в мiцнiй залежностi вiд Киева (Лисенко, 1974; 1991). Говорячи про прикордонну ситуацiю на Днiпровському Лiвобережжi, розглянемо не лише пiвнiчнi, але й пiвнiчно-схiднi дiлянки. Тут теж проводилися значнi за обсягом дослiдження (Археологiя… 1986, с. 295–303; Шинаков, 1990, с. 146–149; Поляков, Шинаков, 1997). А про пiвденно-схiдний район мова вже йшла вище пiд час розгляду власне пiвденноруських рубежiв (Рис. 6).
Загальноприйнятою е думка, що пiдпорядкуванню територii схiдних сiверян передувало державне освоення захiдних районiв цього лiтописного племiнного союзу. Сновськ (сучасний Седнiв) стояв на кордонi iз чернiгiвським та пiвнiчнiшим мiкрорегiоном, Стародуб – поблизу пiвнiчного кордону «Руськоi землi» у вузькому значеннi цього термiна, по сусiдству зi схiдними сiверянами та в’ятичами. Лiнiя Чернiгiв – Сновськ – Стародуб та Чернiгiв – Сновськ – Новгород-Сiверський нiби вказують на основнi напрямки поширення полiтичноi влади Чернiгова. Очевидно, цi мiста були форпостами державного освоення прикордонних областей радимичiв i в’ятичiв (Стародуб), в’ятичiв i схiдних сiверян (Новгород-Сiверський), оскiльки i Сновськ був форпостом освоення земель сiверян захiдних (Зайцев, 1975, с. 70).
Але археологiчнi дослiдження внесли певнi корективи до цiеi схеми. Так, картографування археологiчних об’ектiв дае змогу видiлити на Лiвобережжi Днiпра два початковi напрямки феодалiзацii та християнiзацii територii лiтописних сiверян. Перший з них: Чернiгiв – Сновськ – Стародуб. По цiй лiнii, тобто по басейну р. Снов в басейн р. Вабля, кiнцевою крапкою в X ст. був район Кветунi нижче Брянська. У синхронних комплексах на могильниках цього напрямку зафiксованi поховання за рiзними обрядами. Згаданий факт вказуе на рiзноетнiчний склад населення в цьому пунктi. Ранiше намiчався ще один напрямок поширення полiтичноi влади феодальноi верхiвки: Чернiгiв – Седнiв – Новгород-Сiверський. Але тут аналогiчнi синхроннi поховальнi пам’ятки не фiксуються. Можна вважати, що iнтенсивний процес феодалiзацii в цих мiсцях почався пiзнiше, нiж на вищезгаданому напрямку – десь наприкiнцi X ст., коли, як свiдчать дослiдження Новгорода-Сiверського на Деснi, саме з’являеться державна фортеця. Другий генеральний напрямок на Днiпровському Лiвобережжi простежуеться з району лiтописного Переяславля Руського на Курськ. Пiд час детальнiшого аналiзування археологiчних матерiалiв iз Курського Посейм’я було встановлено, що район пiдпав пiд пильну увагу центральноi влади доволi рано, а це, зокрема, вiдбилося у великiй щiльностi заселення околичноi територii та ii християнiзацii.
Повертаючись до розгляду пiвнiчних кордонiв пiвденноi «Руськоi землi» треба зазначити, що в iсторii Чернiгiвськоi землi перiод X – першоi половини XI ст. був часом формування найважливiших ранньофеодальних центрiв, етапом складання полiтичного та територiального ядра цього князiвства. Таким ядром землi-князiвства став пiвнiчно-схiдний сектор «Руськоi землi», що випереджала в розвитку феодальних вiдносин iншi давньоруськi територii. Основним фактом формування територii Чернiгiвського князiвства було пiдпорядкування державнiй князiвськiй владi «племiнних» територiй схiдних сiверян, радимичiв та в’ятичiв у iнтересах панiвного класу «Руськоi землi», i передусiм знатi ii пiвнiчно-схiдноi частини.
Пiвнiчним кордоном власне чернiгiвськоi територii можна вважати болота Перисте i Замглай – природну межу з радимичами Х – ХІІ ст. Бiля схiдноi межi цiеi територii (р. Снов), за 30 км вiд Чернiгова, розташовувалося одне iз головних мiст другоi складовоi частини територiального ядра Чернiгiвського князiвства – Сновськ. Найбiльшими мiстами новгород-сiверськоi територii були ще й Новгород-Сiверський та Стародуб.
За 24 км на схiд вiд Стародуба, на лiвому березi р. Ваблi, розташовувалося мiстечко Синiн мiст, пiвденнiше, на правому березi Судостi, розташовувався Радощ (сучасний Погар). Синiн мiст i Радощ, мабуть, були прикордонними пунктами. Вiд Брянська i Трубчевська цi мiста вiддiленi широкими лiсами межирiччя Судостi та Десни.
Рис. 6. Чернiгiвська i Переяславська землi у ХІІ–ХІІІ ст. (за П. П. Толочком)
На пiвнiч вiд р. Ваблi мiстилася компактна територiя Подесення, що не входила, згiдно з даними середини XII ст., до територiального ядра Чернiгiвськоi землi. Путивль, котрий розташовувався у Посем’i не входив до власне новгородськоi територii. Кордони другоi складовоi частини територiального ядра Чернiгiвськоi землi можна визначити таким чином: на заходi – по р. Снов, включно з правобережною смугою зi Сновськом i Рочеськом; на пiвночi – по р. Вабля, пiвнiчнiше Стародуба й Синiна моста; на пiвнiчному сходi – по р. Судость, а на пiвднi – по Сейму та Деснi. Схiдний кордон з’явився ще в другiй половинi IX ст. як межа «Руськоi землi», а пiвнiчний в X – на початку XI ст.
