скачать книгу бесплатно
Історiя цивiлiзацii. Украiна. Том 2. Вiд Русi до Галицького князiвства (900–1256)
Collective work
Олена Є. Черненко
Другий том «Історiя цивiлiзацii. Украiна» присвячено перiоду вiд Русi до Галицького князiвства (кiнець Х ст. – 1256). Змiст видання розроблено з метою висвiтлення найважливiших аспектiв iсторико-культурного процесу, що вiдбувався на землях сучасноi Украiни у цей час.
До створення книги були залученi як провiднi фахiвцi в галузi середньовiчноi iсторii та археологii, так i молодi дослiдники. Завдяки цьому у виданнi вдалося поеднати теоретичнi розробки, що е базовими для вiтчизняноi iсторичноi науки, та результати новаторських дослiджень, якi вперше представленi у такому обсязi. Пiд однiею обкладинкою зiбрано вiдомостi про iсторiю, господарство, мову, релiгiю, культуру (лiтературу, зображальне та музичне мистецтво, архiтектуру), побут (одяг, iгри та розваги тощо) та вiйськову справу середньовiчного населення земель сучасноi Украiни.
Упорядником цього видання е археолог, кандидат iсторичних наук Олена Черненко, яка бiльш як тридцять рокiв займаеться дослiдженням археологiчних пам’яток та iсторii Украiни часу середньовiччя.
Видання доповнене багатим iлюстративним матерiалом, розраховане на широке коло читачiв.
Історiя цивiлiзацii. Украiна. Том 2. Вiд Русi до Галицького князiвства (900–1256)
упор. Олена Черненко
© Колектив авторiв, 2021
© О. Є. Черненко, упорядкування, 2021
© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2021
* * *
Вступ
Олександр Моця, Олена Черненко
Для осмислення цивiлiзацiйноi iсторii Украiни надзвичайно вагомим е звернення до свiтоглядних, культурних та духовно-цiннiсних процесiв того часу, коли на перехрестi Сходу та Заходу виникла держава, яку сучасники називали «Русь». Але беручись за розгляд цих процесiв, необхiдно висвiтлити кiлька проблем.
Переконливоi вiдповiдi на питання, поставлене ще на початку ХІІ ст. давньоруським лiтописцем: «откуда есть пошла Русская земля», немае донинi. Навколо походження назви «Русь» або «Руська земля» постiйно виникають дискусii, часто палкi та емоцiйнi. На сьогоднi iснуе бiльше нiж два десятки теорiй щодо ii появи, й кiнця цьому процесу не видно.
Проблема початку Русi, ii iсторичних витокiв, була важлива ще для укладачiв давньоруського лiтопису, в якому формувався погляд на неi «iз середини». Тож варто хоча б коротко зупинитися на аналiзi власного самоусвiдомлення мiсцевого люду наприкiнцi І – на початку ІІ тис. н. е., розглянути, як населення тих часiв iменувало себе, як вiдчувало зв’язки мiж рiзними групами людностi на просторах Схiдноi Європи. При цьому варто пам’ятати, що iсторична самосвiдомiсть народу формуеться насамперед у його соцiальноi та iнтелектуальноi елiти, в нашому разi – у князiвському оточеннi та в середовищi «книжникiв». Звичайно, цей процес був направлений на виявлення «реальних» (з точки зору середньовiчноi людини) витокiв й «реального» родичання зi свiтом цивiлiзацii.
У часи формування давньоруськоi держави з iсторичноi арени сходять лiтописнi племена, а на сторiнках писемних джерел, насамперед у «Повiстi минулих лiт», дедалi частiше з’являються новi самоназви схiдних слов’ян: «руси», «русини» або «русичi». Вони щiльно переплiталися з найменуванням першоi схiднослов’янськоi держави – «Русi», «Руськоi землi» з основним центром у Середньому Поднiпров’i, у Киевi. Окрiм цього осередку державотворення, iснувало ще кiлька таких утворень у рiзних зонах Схiдноi Європи, але названий вище все ж таки видiлявся у соцiально-економiчному та культурному аспектах.
Напевно, розгляд проблеми варто розпочинати з «голови», тобто з питання про походження правлячоi на Русi династii Рюриковичiв, яке також ще й досi викликае певнi дискусii. І все ж таки треба констатувати, що полемiка, котра розгорнулася з цього приводу ранiше, нинi вирiшуеться на користь саме лiтописноi концепцii. Слушну думку з цього приводу висловив В. Д. Баран: «Лiтопис складався при живих князях Рюриковичах. Важко уявити, що в ньому неправильно подано етнiчне походження правлячоi династii. Можна не сумнiватися в тому, що самi князi пам’ятали i стверджували свое норманське походження».
З мовознавчоi точки зору термiн «Русь» не може бути включеним до жодноi зi словоутворювальних груп власне схiднослов’янських етнонiмiв лiтописного часу. Натомiсть вiн мае вiдповiдностi у пiвнiчних найменуваннях людностей неслов’янського (балтського та фiнського) походження. Прибалтiйсько-фiнськi народи, якi не були слов’янiзованi, досi зберiгають етнонiм Ruotsi (Русь) для означення шведiв; а iмена перших киiвських князiв та iхнiх наближених, зафiксованi як у давньоруських, так i в iноземних джерелах, здебiльшого виявляються норманськими (давньошведськими) за походженням.
Загалом ситуацiя видаеться такою. Огляд основних груп джерел, котрi в тiй чи iншiй формi фiксують назви «Русь» та «Рос», чiтко вказуе на його походження й основнi тенденцii розвитку протягом VIII – першоi половини X ст. На першому етапi спорадичнi набiги скандинавських загонiв спочатку на прибережнi областi Схiдноi Балтики, а пiзнiше – вгору по рiчках Балтiйського басейну, котрi доповнювалися з часом осiданням частини скандинавiв у таких центрах, як Стара Ладога, Рюрикове городище та iнших, створили стiйку основу для етномовних контактiв. Особливостi проникнення скандинавiв у фiнськi землi внаслiдок походiв на суднах, веслярi та воiни на яких називалися «ruotsi» обумовили перетворення професiйноi назви в екзонiм (iноназву) у згаданому фiнському середовищi. Запозичене слово вiд самого початку отримало семантичну двозначнiсть, вiдображаючи специфiку умов, у яких проходили скандинаво-захiднофiнськi контакти.
На другому етапi, коли, власне, й формуеться схiднослов’янська держава, головною ii силою, що консолiдуе, стае великокнязiвська дружина, до складу якоi входили i скандинави. Успiшнiсть ii дiяльностi повною мiрою залежала вiд вiдповiдностi внутрiшнiм соцiально-економiчним процесам державотворення у слов’янському середовищi. Зайди-варяги, якi збирали данину з племен пiвнiчного регiону Схiдноi Європи, були вигнанi; скандинавський «князь» потiм був призваний «зi всiею руссю», тобто вiйськовою дружиною, по «ряду»-договору. Варязькi дружини на пiвночi Схiдноi Європи стають не лише конкурентами мiсцевоi знатi в експлуатацii мiсцевого населення, а й ii природними союзниками, що були завжди готовою i не пов’язаною з представниками мiсцевих племен вiйськовою силою. Якраз такою надплемiнною нейтральною силою в суперечливих соцiальних, полiтичних та етнiчних умовах i були зазванi князь та його вiйськова дружина. Нейтральною, не пов’язаною iз племiнними традицiями, була й самоназва «русь».
Далi, коли Олег захопив Киiв та пiвденнi територii, його дружина вже стала полiетнiчною. Поширення назви «русь» на полiетнiчнi великокнязiвськi контингенти вело до швидкого розмиву початковоi етнiчноi прив’язки до власне скандинавiв. Вiдсутнiсть чiткоi етнiчноi атрибуцii прикметника «руський» у вiзантiйсько-руських договорах пiдкреслюеться тим, що iмена довiрених осiб вiд «рода руського» мають не лише скандинавське, а й слов’янське, балтське, фiнське походження. Таким чином, назви «русь», «руський» тут не пов’язуються лише зi скандинавами, а всi територii, пiдпорядкованi великому князю киiвському, хоча й заселенi рiзноетнiчними народами, називаються «Руською землею». Етнiчно нейтральна, не пов’язана iз жодним iз племiнних етнонiмiв, що було особливо важливим в епоху боротьби з племiнним сепаратизмом, назва «Русь» виявилася найвiдповiднiшою для новоi схiднослов’янськоi спiльноти.
В опосередкованiй формi еволюцiя змiсту термiна «Русь» вiдобразила найважливiшi етносоцiальнi зрушення у схiднослов’янському суспiльствi, причому настiльки послiдовно, що уявляеться можливим зiставлення основних етапiв такоi еволюцii з етапами русько-скандинавських зав’язкiв у часи раннього Середньовiччя. Найбiльш iстотнi модифiкацii в семантицi, вживаннi й формi назви «Русь» загалом, завершуються з консолiдацiею держави схiдних слов’ян. Походження ж самоi назви «Русь» слiд вiдносити до часiв, якi передували слов’янському проникненню на пiвнiчний захiд Схiдноi Європи. Тож у епоху, котра передувала схiднослов’янсько-скандинавським контактам, у фiнському середовищi виникае етносоцiальний термiн «ruotsi», а пiзнiше, в часи змiни форм дiяльностi скандинавiв такий, що утримував лише етнiчне значення й перетворений також пiзнiше в хоронiм Ruotsi.
Така еволюцiя назв, етнонiмiв та харонiмiв, зокрема, притаманна для епохи становлення держав та утворення нових етнiчних спiльнот. Так сталося i в Дунайськiй Болгарii, у своiй основi слов’янськiй державi, де свого часу було сприйнято назву вiд тюрок-болгар; романомовнiй Францii (за основним населенням) вiд германського племенi франкiв тощо. Тож скандинавська за походженням назва «Русь» мае безпосередне вiдношення до скандинавiв лише у додержавний перiод розвитку схiднослов’янського суспiльства, а його еволюцiя вiдображае становлення схiднослов’янськоi державностi з центром у Киевi. Вiд початку II тис. н. е. термiн «руси» починае вживатися лише до представникiв схiднослов’янського етнiчного масиву.
Пiд час розгляду середньовiчного перiоду iсторii Украiни не можна обiйти пiвденних сусiдiв схiдних слов’ян, однi з яких досягають державного рiвня розвитку (населення Хозарського каганату), а iншi майже впритул пiдiйшли до формування цивiлiзацiйних структур, але так i не змогли перейти через цей важливий iсторичний рубiж (печенiги, торки та половцi).
На територii сучасноi Украiни ще на межi III тис. до н. е. утворилися два провiдних господарчо-культурних типи: осiлих хлiборобiв у лiсостеповiй та полiськiй смутах й кочових скотарiв у степовiй. Цей детермiнований природними умовами розвиток рiзних людських спiльнот доповнювався мiграцiйними процесами. У своiй основi представники першоi iз названих систем розвивали сiльське господарство. Інша, кочiвницька, система, котра значною мiрою все ж таки протистояла осiлiй, зазвичай сприймаеться як агресивна, завойовницька. Утiм, не все так просто. Із самого початку схiднi слов’яни та степовики перебували в рiзноманiтних тiсних контактах i доволi активно впливали один на одного в рiзних сферах життя. Якась частина номадiв навiть була асимiльована автохтонами-землеробами. У цьому зв’язку напрошуеться певна аналогiя зi скандинавами на пiвднi Киiвськоi Русi, на яких клiмат i умови життя у новому регiонi проживання теж справили позитивне враження, через що вони у переважнiй бiльшостi бажали залишатися тут назавжди. Та iснувала й принципова вiдмiннiсть: вихiдцi iз Пiвнiчноi Європи були поступово асимiльованi мiсцевим населенням, а основна ж маса кочiвникiв зберегла в давньоруськi часи власну етнiчну основу, хоча також не залишила явного слiду на сучаснiй етнографiчнiй мапi Украiни. Але без врахування вiдносин зi степняками складно в усьому обсязi зрозумiти iсторичнi процеси розвитку першоi схiднослов’янськоi держави.
Про кожен iз таких народiв-сусiдiв слов’ян мова пiде далi, а тут варто зупинитися на основному в цьому разi питаннi – проблемi так званого Великого або ж Степового Кордону, визначити зону тривалого контакту, в межах якоi вiдбувалися безпосереднi взаемозв’язки мiж представниками кочових та землеробських народiв. Поняття такого Кордону е одним iз найважливiших для розумiння як усього людства загалом, так i специфiки вiтчизняноi iсторii зокрема. Адже вiд часу раннього розподiлу народiв на землеробiв та кочiвникiв виник i перший Великий Кордон, схожi риси з котрим зафiксовано на рубежах стародавнього Єгипту, пiвнiчного Китаю, а також на Украiнському Приднiпров’i.
З географiчного та клiматичного боку Степ був цiлiсним рiвнинним регiоном, придатним для рiльництва, скотарства та основних промислiв (мисливство й рибальство) по всiй своiй площi. Але через тривалу й при цьому доволi виснажливу конкуренцiю представникiв «плуга» iз суперниками-кочiвниками, якi хвиля за хвилею накочувалися з територii Азii, освоення цього простору потребувало непомiрних зусиль як вiд перших (щоб опанувати Поле й переконливо закрiпитися на узбережжi), так i вiд других (щоб не випускати осiлих iз лiсовоi зони). Тому межа поширення впливу тiеi чи iншоi цивiлiзацiйноi системи щоразу залежала вiд балансу сил й перiодично змiнювала власнi координати. А це, безумовно, варто зараховувати до ключових особливостей тутешнього Кордону. Власне, Великий Кордон не мiг не виникнути мiж представниками двох рiзних господарських систем, котрi, своею чергою, символiзували Схiд i Захiд у глобальному розумiннi цих термiнiв.
Утiм варто наголосити, що наприкiнцi І – на початку ІІ тис. н. е. численнi та рiзноманiтнi контакти мiж землеробами й кочовиками вiдбувалися по всiй широкiй зонi Лiсостепу. При тому вони iнколи заходили в глибину зон розселення один одного (подiбно до того, як це робили кiлькома столiттями пiзнiше запорожцi та татари). Цьому е численнi свiдчення. Так, у «Повчаннi Володимира Мономаха дiтям» пiд час опису подiй 1078–1079 рр. згадано, що цей славнозвiсний князь поблизу Новгород-Сiверського на Середнiй Деснi, тобто на Полiссi, розбив чималий загiн половцiв. А мiсцем битви об’еднаних сил русiв i тих самих половцiв iз монголо-татарськими завойовниками 1223 р. була р. Калка (нинi р. Кальчик, притока Кальмiусу) в степовiй зонi Украiни. Але ще раз пiдкреслимо, що на час кiнця І – початку II тис. н. е. то були поодинокi, а не систематичнi, проникнення на «чужу» територiю.
Переходячи безпосередньо до розгляду середньовiчноi доби, варто також зазначити, що загалом усi степовi народи були вимушенi постiйно шукати новi життевi простори й при цьому буквально вриватися у лiсостеповi райони, котрi вже значно ранiше були зайнятi землеробами. Маючи мобiльне й озброене вiйсько кiннотникiв, кочовики доволi часто досягали вiйськовоi переваги над осiлим населенням. Нерiдко останнi на довгий час ставали заручниками степових володарiв, несли вiдчутнi матерiальнi та людськi втрати. Але, попри це, iсторична перспектива майже завжди залишалася за землеробами. Переможцi приходили, а потiм вiдходили. Часто вони загалом зникали з iсторичноi арени, а переможенi продовжували свiй поступ на власних землях. Це повною мiрою стосуеться i розглянутоi у цiй книзi доби.
Здебiльшого номади розселялися на землях, зайнятих осiлим населенням, переймали мову, культуру та вiру. Звичайно, фiзично вони не щезали, але поступово розчинялися у масi осiлого населення. Винятком iз цього правила е лише угри, сучаснi угорцi, яким вдалося зберегти на нових землях власну мову, а також власний етнос.
Етнiчне збагачення давньоруського народу шляхом перiодичного входження до його складу окремих груп кочiвницького населення супроводжувалося також й певними культурними надбаннями. Вони помiтнi у вiйськовiй справi, художньому ремеслi, в одязi та деяких iнших проявах матерiальноi культури, як i в уснiй народнiй творчостi. Усе вищесказане не дае пiдстав для ствердження тези про симбiоз землеробськоi та кочiвницькоi культур, але водночас свiдчить про значну роль тюркського етнокультурного елементу у формуваннi слов’янського свiту, передусiм – на пiвднi Схiдноi Європи.
Говорячи про середньовiчну европейську цивiлiзацiю, ii часто називають теократичною, маючи на увазi те, що панiвне становище в нiй мала всепроникна концепцiя християнського Бога. Упродовж кiлькох столiть свого iснування перша схiднослов’янська держава послiдовно використовувала двi основнi релiгiйнi системи: спочатку язичництво, а вiдтак християнство за православним обрядом. Перша з них формувалася на автохтоннiй (мiсцевiй) основi та у IX–X ст. н. е. досягла свого апогею. Натомiсть водночас на територii схiднослов’янського свiту поступово, проте упевнено завойовувала позицii й друга – нова вiра, що поширювалася на Русь iз Вiзантii – могутньоi середньовiчноi iмперii. При тому разом iз новою вiрою та ii свiтоглядною концепцiею поширювалися й iншi рiзноманiтнi культурнi явища – писемнiсть, архiтектура, музика. Логiчним пiдсумком процесу поширення християнства на землях Схiдноi Європи наприкiнцi І – на початку II тисячолiть н. е. стало входження Киiвськоi Русi до загальноевропейського iсторико-культурного ландшафту, про що йтиметься далi у вiдповiдних роздiлах.
Поширення християнства в усiх краiнах европейського континенту вiдбувалося протягом довгого часу: захiднi готи та франки хрестилися у VI ст. н. е., Англiя, Саксонiя – у VIII ст., Велика Моравiя, Болгарiя – в IX ст., Чехiя, Польща, Угорщина – у Х – ХІ ст., Данiя, Норвегiя, Швецiя – в XI ст., Пруссiя – у XIII ст. Таким чином, на теренах Захiдноi, Центральноi, Пiвнiчноi та Схiдноi Європи християнство поширювалося протягом восьми столiть (у пiвденнiй зонi цей процес вiдбувся значно ранiше). Киiвська Русь щодо хронологiчних меж процесу сприйняття нових iдей та канонiв нiчим не вiдрiзнялася вiд iнших аналогiчних суспiльств.
Кожна з релiгiй iснуе в системi «людина-суспiльство-природа-культура», вiруючий завжди виступае конкретним представником суспiльних вiдносин певного соцiокультурного типу, а також певноi iсторичноi спiльноти. Водночас маемо враховувати, що у соцiально стратифiкованому (структурованому) суспiльствi культура будь-якого великого людського колективу (етносу) не е однорiдною. Вона представлена рiзними субкультурами, носii котрих посiдають неоднакове становище в цьому етносоцiальному органiзмi, можуть по-рiзному ставитися до зовнiшнiх iмпульсiв та чинити неоднаковий за силою вплив на ступiнь iхнього сприйняття культурою етносу загалом. Виникнення згаданих культур було пов’язане з явищем соцiального розшарування населення, виток цiеi диференцiацii дослiдники вiдносять до перiоду розкладу первiснообщинного ладу й зародження майновоi та соцiальноi нерiвностi. З виокремленням iз первiсного егалiтарного (де всi рiвнi) суспiльства, з одного боку, «багатих», «великих», «сильних», «кращих» людей, а з iншого – бiдних общинникiв, котрi iнодi навiть не мали змоги прогодувати себе та власнi родини, розпочалося й становлення двох полярних субкультур в однiй культурi етносу. Згаданi субкультури здобули назви «елiтарноi» (офiцiйноi, мiськоi, дружинноi) та «народноi» (фольклорноi, сiльськоi) культур. При цьому не лише свiтосприйняття, а й загалом самоiдентифiкацiя рiзних прошаркiв давньоруського населення як елемент культури тих часiв також не могло бути винятком iз цього правила. Тому зазначене явище варто мати на увазi, пам’ятаючи, що рiзнi духовнi свiти iснували в iсторичному просторi паралельно, часто-густо навiть переплiтаючись. Свiдомiсть суспiльства не була монолiтною i не перебувала в статичному станi.
Запропонована увазi читача книжка, звичайно, не може охопити весь рiзноманiтний спектр проблем, пов’язаних iз цивiлiзацiйним розвитком народiв, якi населяли територiю Украiни у часи Середньовiччя загалом та розвитком схiднослов’янськоi цивiлiзацii часiв iснування держави Русь зокрема. Такий розгляд у будь-якому разi не може бути вичерпним як через неосяжнiсть самого матерiалу, так i через постiйний розвиток iсторичних дослiджень. Утiм, автори, якi взяли участь у пiдготовцi цього видання, знайомлять читача з найбiльш важливим та цiкавим доробком у цiй галузi, зокрема з результатами власних новiтнiх дослiджень.
«Руська земля»
Руська земля – державна територiя
Олександр Моця
«Киiвська Русь», або «Давня Русь», чи «Русь-Украiна» – це кабiнетнi термiни. Усi вони з’явилися на основi розробки московськими книжниками XVІ ст., а пiзнiше М. М. Кармазiним, С. М. Соловйовим, В. Й. Ключевським та iншими дослiдниками Росiйськоi iмперii концепцii про тривалу генеалогiчну безперервнiсть керiвного в Москвi князiвського роду. Наслiдком обгрунтування цiеi теорii було виникнення термiнiв «Киiвська Русь», «Володимирська Русь», «Московська Русь» – за назвами центрiв концентрацii владних функцiй. Але як дiзнаемося за писемними джерелами, сучасники називали цю державу «Руська земля» або «Русь». У цьому вiдношеннi найбiльш цiнними е Іпатiiвський, Лаврентiiвський лiтописи та Перший новгородський лiтопис старшого та молодшого iзводiв, що найповнiше зберегли лiтописання Х – ХІІІ ст., а також Радзивiллiвський лiтопис, текстуально близький до Лаврентiiвського.
Тут ми не торкатимемося питання щодо вiдношення до давньоруськоi спадщини правителiв Московського царства. Говорячи про киiвський перiод iсторii середньовiчних схiдних слов’ян, зазначимо, що центром Русi була територiя Середнього Поднiпров’я. Це зафiксував iще князь Олег, котрий 882 р., знищивши стару династiю правителiв Киева, об’еднав пiвнiчнi та пiвденнi територii, а Киiв назвав «матiр’ю мiст руських».
Межi початковоi «Руськоi землi», котра пiзнiше увiйшла до складу Киiвськоi держави, на думку бiльшостi дослiдникiв, вкладалися в регiон мiж Сулою, Россю, Случчю, Горинню, Прип’яттю, середньою течiею Десни, верхiв’ями Сейму та Псла (Рис. 1). Час ii формування, вiрогiдно, слiд вiдносити до перiоду хозарського ярма, котре слабшало протягом IX ст. (Насонов, 1951, с. 29, 42; Рыбаков, 1982, с. 71). Варто вiдзначити, що окрiм цього центрального осередку майбутньоi схiднослов’янськоi держави, в останнiй чвертi І тис. н. е. iснували й iншi: дулiбсько-волинянський – в басейнi Захiдного Бугу, вже згадана пiвнiчна «Зовнiшня Русь» – в районi Волхова, полоцький – в районi р. Полота й Захiдна Двiна, смоленський – на Верхньому Днiпрi, пiвнiчно-схiдний – на Верхнiй Волзi (Рис. 2).
Подальшi подii, що тою чи iншою мiрою впливали на формування територii давньоруськоi держави, можна згрупувати в кiлька хронологiчних блокiв:
– часи князювання Аскольда, Дiра, Олега (першi десятилiття IX ст. – 912 рр.);
– часи князювання Ігоря, Ольги, Святослава (912–972 рр.);
– часи князювання Володимира та Ярослава (980–1054 рр.);
– до середини XII ст., пiсля чого на Русi розпочинаеться перiод феодальноi роздробленостi.
Інформацiя про цi основнi подii мiститься на сторiнках давньоруських та деяких iноземних писемних джерел.
Цi данi неодноразово докладно вивчали рiзнi дослiдники, тож обмежимося переважно констатацiею головних фактiв.
На пiвночi схiднослов’янськоi ойкумени в 862 р. Рюрик сiдае в Ладозi, а пiсля смертi своiх братiв 866 р. стае володарем «Зовнiшньоi Русi» i ставить Новгород на р. Волхов. Майже через два десятки рокiв (882 р.) Олег вирушае на пiвдень i дорогою садовить своiх мужiв у Смоленську та Любечi.
На пiвднi останнi представники династii Киевичiв – Аскольд i Дiр – органiзовують 809 й 866 рр. вiйськовi походи на Пiвнiчний Кавказ та Константинополь проти суперникiв у цих стратегiчних регiонах – хозарiв та вiзантiйцiв. Ця полiтика продовжувалася i за Олега, коли вiн сiв на престол в «матерi мiст руських» (за його ж висловом): на Кавказ було органiзовано походи 910 й 912 рр., а на столицю Вiзантiйськоi iмперii – 907 р. Унаслiдок походiв на древлян i сiверян, а також тиску на радимичiв та зверхникiв iнших племiнних союзiв, Олег починав контролювати конкретнi мiкрорегiони схiднослов’янськоi територii. Певною мiрою тому, що це були епiзодичнi акцii, що часто мали реальний ефект лише в часи збору данини – так званого «полюддя» (Рыбаков, 1982, с. 316–329) (Рис. З).
Рис. 1. «Руська земля» у вузькому значеннi термiна: 1 – за П. П. Толочком, 2 – за А. М. Насоновым, 3 – за Б. О. Рыбаковым
Рис. 2. Киiвська Русь за часiв князювання Аскольда, Дiра та Олега (860–912 рр.): 1 – маршрути зовнiшнiх i внутрiшнiх походiв руських князiв; 2 – перехiд «старих мадяр» у Карпатську котловину; 3 – напрями хозарськоi експансii; 4 – осередки ранньослов’янськоi державностi; А – середньоднiпровська «Руська земля», Б – дулiбсько-волинське утворення, В – пiвнiчна «Зовнiшня Русь», Г – полоцька агломерацiя, Д – смоленська агломерацiя, Ж – пiвнiчно-схiдна агломерацiя
Отже, можемо констатувати, що протягом цього iсторичного перiоду говорити про якусь цiлiснiсть держави ще передчасно, а сама ii територiя бiльше нагадуе цифру «8» i складаеться з двох половин. Пiвнiчний i пiвденний регiони «сходяться» на Верхньому Днiпрi (Рис. 2).
Швидко змiнюеться ситуацiя за часiв князювання Ігоря, Ольги та Святослава (912–972 рр.). Тодi були укрiпленi основи тогочасного суспiльства, а саме поняття великокнязiвського роду вже почало означати лише сiм’ю великого князя Киiвського та його найближчих родичiв. Проте тодi й надалi мали вагоме мiсце вiйськовi походи за межi краiни, а також на «внутрiшнi територii» – проти сепаратистiв. Яскравим прикладом може бути вбивство древлянами Ігоря й сватання до вдови iхнього князя Мала (мiсцевi зверхники продовжували вважати себе рiвними з представниками киiвськоi влади). Тож звернемося до основних iсторичних подiй.
У 914 р. Ігор йде походом на тих же древлян, а також на уличiв, а вже наступного – 915 р. – укладае договiр iз кочовими ордами печенiгiв, якi вiдходять пiсля цього до Дунаю. Згаданий князь 941 р. здiйснюе невдалий похiд на Константинополь, а через рiк на Дунаi укладае вигiдний для Русi мир iз вiзантiйцями. Похiд у Закавказзя 944 р. виявився вдалим – було захоплено Дербент, а потiм ще i Бердаа. Але життя цього князя скiнчилося безславно: пiд час спроби повторного отримання данини з древлян його було розiрвано мiж двох дерев. Ольга не лише жорстоко помстилася за свого чоловiка за допомогою великокнязiвськоi вiйськовоi дружини, а й органiзувала «велике полюддя», що захопило й пiвнiчнi територii розселення схiдних слов’ян. Розпочалося створення доменiального князiвського господарства. Окрiм того, княгиня 955 р. iде до Вiзантii, де в столицi цiеi держави приймае хрещення.
У часи князювання Святослава полiтика вiйськовоi сили з боку Киева виходить на новий рiвень. Пiд час проведення походiв за межi краiни цей славнозвiсний воiн вирiшував i деякi внутрiшнi проблеми. Його вiйськова дiяльнiсть була зорiентована у двох напрямах: волзько-каспiйському (переважно проти хозарiв) та константинопольському (проти iмперii). Спочатку в 964–966 рр. вiн здiйснюе похiд на в’ятичiв i далi на Волгу – на столицю Хозарського каганату мiсто Ітiль. У 965 р. розбивае вiйсько цього державного утворення. Далi шлях русiв пройшов через землi Пiвнiчного Кавказу та Кубанi. Унаслiдок такого рейду були пiдкоренi яси й касоги, а киiвськi вiйська зупинилися на Таманському пiвостровi, що тодi уже став давньоруською Тмутараканню. Дорогою додому було взято мiсто Саркел, що стало, як i Корчiв у Криму, форпостом Русi в пiвденно-схiдному напрямку. На другому iз вищезазначених стратегiчних напрямiв (вiзантiйському) спочатку успiх теж був на боцi вiйська киiвського князя. Внаслiдок двох балканських компанiй 968–969 рр. руси майже дiйшли до Константинополя, а значнi територii на Балканах перейшли пiд протекторат схiднослов’янськоi держави. Щоправда, це тривало недовго – довелося вiдступати. Плани перенести центр Киiвськоi Русi на Дунай, а столицею зробити мiсто Переяславець на цiй рiчцi, не були реалiзованi. Повертаючись додому, Святослав 972 р. загинув у битвi з печенiгами на Днiпровських порогах.
Рис. 3. Маршрут полюддя (за Б. О. Рыбаковым)
З усього вищесказаного випливае, що в третiй чвертi X ст. Русь у територiальному вiдношеннi зросла найбiльше у своiй iсторii. Проте цiла низка об’ективних i суб’ективних причин не дозволила закрiпити цi здобутки (див. вкладку).
Пiсля деяких династичних чвар, пов’язаних iз боротьбою за киiвський престол, логiчне завершення полiтика схiднослов’янських зверхникiв попереднiх поколiнь отримала в часи Володимира, який 980 р. ствердився на киiвському столi. Наприкiнцi X ст. у цiлому завершився процес формування Киiвськоi держави.
Викристалiзацii кордонiв передувала низка подiй, якi проводила центральна влада. У 982–993 рр. були здiйсненi походи на ятвягiв, в’ятичiв, хорватiв, радимичiв та сiверян. Серед акцiй, спрямованих на вирiшення завдань полiтичноi консолiдацii, важливе значення мала адмiнiстративна реформа, внаслiдок якоi мiсцевi князi були замiненi синами великого князя киiвського для управлiння окремими регiонами. Вишеслава було посаджено у Новгородi, Ізяслава – у Полоцьку, Святополка – в Туровi, Ярослава – в Ростовi. Коли помер найстарший, Вишеслав, то в Новгород було переведено Ярослава, а Бориса в Ростов, Глiб сiв у Муромi, Святослав у Древлянськiй землi, Володимир у Володимирi-Волинському, а Мстислав – у Тмутараканi. Цiею акцiею здебiльшого було покiнчено з автономiзмом окремих земель i створено передумови для територiальноi цiлiсностi краiни. У сферi зовнiшньоi полiтики прiоритетним напрямком стае пiвденний. Продовжуються контакти з Вiзантiею, а серед конкретних акцiй, звичайно, слiд видiлити подii 988 р., коли Володимир захоплюе Херсонес (лiтописний Корсунь) в Криму, домовляеться з iмператорами Василiем й Константином про шлюб з iхньою сестрою Анною та потiм хрестить Русь. У «ближньому зарубiжжi» на пiвднi основна загроза виходила вiд печенiгiв. Тому тут почала створюватися ешелонована оборонна система. Також вимагали постiйноi уваги як захiдний напрямок – протистояння з Польщею за Червенськi гради й «гiрську краiну Перемишльську», так i схiдний – з Волзькою Булгарiею за цей схiдноевропейський регiон.
Чвари мiж синами Володимира почалися пiсля його смертi 1015 р. Одним iз негативних наслiдкiв цього стало те, що до Польщi вiдiйшли вже згаданi Червенськi гради й, можливо, все Забужжя. Пiсля протистояння та подiлу Русi по Днiпру Ярослав i Мстислав здiйснили самостiйно або разом кiлька походiв на захiд i пiвнiчний захiд: 1030 р. було повернуто Белз, а пiсля перемоги над чуддю засновано Юр’iв. Наступного року вiдвойовано Червенськi гради та розпочато створення Пороськоi оборонноi лiнii проти кочiвникiв причорноморських степiв на Днiпровському Правобережжi. Пiсля смертi Мстислава 1036 р. Ярослав стае «единовластечь Рускои земли»[1 - Тут та далi жирним шрифтом видiлено цитати та вислови з тексту лiтописiв та давньоруських хронографiчних творiв.]. Тодi ж пiд Киевом були остаточно розгромленi печенiги.
За часiв правлiння Володимира i Ярослава кордони краiни почали стабiлiзуватися i переважно збiгатися з етнiчними межами розселення схiдних слов’ян. Окрiм них, пiд владою Киева опинилися чудь, меря, весь, а пiзнiше й частина кочiвникiв – Чорнi Клобуки в Пороссi та деякi iхнi угруповання на Днiпровському Лiвобережжi. Захiдна орiентацiя в полiтицi зробила Киiвську Русь повнiстю европейською краiною. Їi кордони проходили у верхiв’ях Оки й Волги на сходi; Сули, Сiверського Дiнця, Росi, Днiстра й Прута – на пiвденному сходi та пiвднi; Захiдного Бугу, Двiни й Нiману, а також охоплювали Карпати – на заходi; простягалися через Чудське озеро, Фiнську затоку, Ладозьке та Онезьке озера – на пiвночi. У сферi полiтичного впливу Русi залишилися також окремi райони в Криму та Приазов’i (див. вкладку).
Повна стабiлiзацiя кордонiв вiдбулася вже пiсля смертi Ярослава. Великим князем киiвським i верховним сюзереном став Ізяслав. Подiл на удiли мiж нащадками Ярослава вiдбувся на основi «колективного сюзеренiтету» – вся держава належала роду Рюриковичiв (Толочко, 1992, 35). Але конкретний князiвський удiл не передавався до загального володiння. Тому часто новий володар здобував його шляхом вiйськового протистояння з родичами. Для цього, окрiм власних вiйськових формувань, часто використовувалися й кочовi контингенти, зокрема половцi, якi з 60-х рокiв XI ст. стають основним суперником слов’ян на пiвднi краiни. Спочатку iхня перевага мала вiдображення i в самостiйних успiшних походах на Русь. Проте запропонована Володимиром Мономахом iдея активних атакувальних походiв углиб степу – на ворожi кочiв’я – призвела до того, що об’еднанi вiйська русiв у 1103–1111 рр. провели низку вдалих операцiй. Такi акцii практикувалися в цьому стратегiчному напрямi та надалi.
На захiдних кордонах iнодi теж виникали конфлiкти iз сусiдами, а всерединi давньоруськоi територii iнколи ще проявлялися сепаратиськi тенденцii, котрi придушувалися центром. Не вирiшили до кiнця болючу проблему територiального устрою й князiвськi з’iзди, на яких розглядалися важливi загальнодержавнi справи. Пiсля смертi 1132 р. сина Мономаха Мстислава Великого об’еднавчi тенденцii на Русi ще певний час домiнували, але у зв’язку з розвитком окремих земель-князiвств почалося iх поступове вiдходження вiд Киева (див. вкладку).
Та процеси стабiлiзацii зовнiшнiх кордонiв на етапi ранньофеодальноi монархii були настiльки глибокими, що вони збереглися i в часи iснування удiльних князiвств ХІІ–ХІІІ ст. (Рис. 4). Про це йтиметься i далi, а зараз перейдемо до конкретного територiального розгляду поняття «Руськоi землi» у його широкому значеннi, використовуючи iнформацiю лiтописiв.
У недатованих частинах лiтописних спискiв бачимо першi згадки про Русь, розселення на цих землях представникiв рiзних лiтописних племен, деякi географiчнi та iсторичнi деталi. В цьому вiдношеннi всi пiвденноруськi лiтописи за своiм змiстом загалом перегукуються: куди з Русi течуть Днiпро i Волга, на яких рiчках i територiях осiли окремi племена. А в Першому новгородському лiтописi молодшого iзводу в недатованiй частинi акцент робиться на мудрiсть та щедрiсть перших князiв, а також на те, що спочатку була Новгородська волость, а потiм уже Киiвська.
Можна видiлити подii мiж 852 i 898 рр., коли «нача ся прозывати Руская земля»; варяги «срубиша город Ладогу», де сiв сам Рюрик, його брат Синеус – в Бiлоозерi, а ще один iз братiв, Трувор, – в Ізборську «и о тiiхь Варяг, прозвася Руская земля». В Радзивiллiвському лiтописi до Руськоi землi додаеться ще й Новгород. Пiвденним лiтописним зводам не суперечить iз цього приводу й коротка iнформацiя в Новгородському першому лiтописi. Але на цьому свiдчення про початкову Русь на пiвночi й закiнчуються.
Рис. 4. Удiльнi князiвства ХІІ–ХІІІ ст.
882 р., коли Олег сiв княжити в Киевi, «бъша оу него Словъни. и Варязи. и прочий прозвашася Русью». Тож дивне обернення пiвнiчних прибульцiв на русiв вiдбуваеться лише пiсля того, як вони з’являються у Киевi. До цього лiтопис iменуе iх варягами, чуддю, словенами та iн. Середньовiчний автор iще й пiдкреслюе: «Поляне. яже нынъ зовемая Русь». Тенденцiя перенесення назви «Русь» в пiвденнi райони розселення схiдних слов’ян чiтко фiксуеться в подальшiй iнформацii про дiяння Олега: пiсля успiшного походу на Константинополь-Царгород 907 р. руський князь вимагае данини «на Рускiе городы» – Киiв, Чернiгiв, Переяславль, Полоцьк, Ростов, Любеч «и на прочая городы. и по тъмь бо городомъ. съдяху князыа. подъ Ольгом суще». Нi про Ладогу, нi про Бiлоозеро, нi про Ізборськ, i навiть про Новгород тут не йдеться (можливо, вони були серед iнших градiв). Русь як державна територiя розглядаеться в договорi з греками 912 р., коли поточнюються конкретнi деталi взаемовiдносин мiж двома краiнами: взаемодопомога пiд час морських катастроф бiля Грецькоi та Руськоi земель; перемiщення «в Русь» або «в Грекы» представникiв окремих категорiй населення чи дii влади у зв’язку зi смертю когось iз них на чужинi тощо. Усе це вилилося в те, що сторони «сотвориша мирь. и уряд положиша межю Грецкою землею и Рускою».
Про Русь як державну територiю йшлося i в часи Ігоря та Ольги, хоча в територiальному вiдношеннi iснують i певнi нюанси. Так, у Іпатiiвському лiтопису пiд 945 р. е повiдомлення, що якраз тодi печенiги вперше прийшли на Руську землю i, уклавши мир iз князем Ігорем, вiдiйшли до Дунаю. Це зафiксовано i в Лаврентiiвському та Радзивiллiвському лiтописах, але там пiд 968 р. знову повторюеться повiдомлення про перший прихiд цих кочiвницьких орд на Русь при описi облоги Киева, де перебувала Ольга з онуками.
Тут варто вiдзначити, що iнформацiя про напади кочовикiв на Русь усе ж таки переважно стосуеться пiвденних районiв – у Полiсся вони не заходили (вiдмiченi лише окремi такi випадки). Основна зона iхнього перебування – степи.
Термiнологiя «Руська земля», «страна Руская», «Русь», начебто в широкому значеннi, присутня в договорi Ігоря вiд iменi схiднослов’янськоi держави з Вiзантiею 945 р. Але там само мiститься уточнення, що купцiв утримувати в Константинополi варто у такому порядку – з Киева, Чернiгова, Переяславля, а потiм уже з iнших мiст. Серед статей цього договору, де руськi i грецькi землi не конкретизованi у своiх межах, варто видiлити ту, в якiй мовиться про рибальство русiв у гирлi Днiпра. «Корсуняни» – жителi Херсонеса, не повиннi цьому заважати. Але водночас: «не имъють власти Русь, зимовати въ вустьи Днепра Белобережи. ни оу свтого Єльферия. но егда придеть осень, да йдуть в домы своя в Русь». З цього можна зробити висновок, що в уявленнях вiзантiйцiв (а жителi лiтописного Корсуня були тодi пiдданими iмперii), а також русiв, якраз десь у районi згаданого острова Ельферiя – сучасноi Березанi на Днiпро-Бугському лиманi – проходила межа територiальних iнтересiв обох держав в серединi X ст. Розглянутий договiр iз руського боку був укладений «от Игоря и от всъхъ боляръ. И от всъх людии. от страны Руськия».
Про Русь загалом йшлося i пiд час перебування Ольги в Константинополi 955 р., коли вона, прощаючись з iмператором, обiцяла, що коли повернеться «в Русь», то вiдiшле йому численнi дари. Так як i тодi, коли мова у княгинi йшла про охрещення ii сина Святослава: «аще Богь всхощеть помиловати роду моего, и земли Рускые».
За часiв Святослава киiвська держава досягла найбiльших розмiрiв у територiальному вiдношеннi. Лiтописи зберегли свiдчення про територiальне розумiння Святославом ii меж. Мрiю перенести столицю з Киева в Переяславець на Дунаi вiн пояснював так: «яко то есть среда земли моей, яко ту вся благая сходяться, от Грекъ паволокы. золото, вино, и овощи разноличьнии. и и Щеховъ. и из Оугоръ серебро и комони. изъ Руси же скора, и воскъ. и медъ. и челядь». Тобто Русь вбачалася лише як частина запланованоi ним iмперii, хоча в iнших, бiльш конкретних ситуацiях, славетний князь-воiн виступав якраз вiд iменi Руськоi землi, опирався на ii структури. Перед битвою iз супротивником в балканському походi вiн закликав: «да не посрамимъ землъ Рускiъ. но ляжемъ костьми [ту] мертвы, ибо срама не имамъ. аще ли побъг немъ срамъ имам».
Пiсля перелому в русько-вiзантiйському протистояннi Святослав заявляе своему оточенню: «пойду в Русь, и приведу более дружины». Пiзнiше, оцiнюючи несприятливу стратегiчну ситуацiю пiд час наради про заключення договору з iмператором, князь пояснюе власне бажання йти на мирнi переговори тим, що Руська земля далеко, печенiги войовниче настроенi проти русiв i нема звiдки ждати пiдмоги. Тому варто укласти мир iз вiзантiйцями та взяти вiд них данину. Але якщо тi не виконають своiх обiцянок «то изнова изъ Руси съвокупивше воя множаиша. и придемъ къ Царюград». Цi вiдомостi надають майже всi лiтописнi зводи.
Пiсля трагiчноi смертi Святослава на днiпровських порогах й династичних чвар мiж його синами 977 р. «Ярополк посади посадникъ свои в Новiгороде. и бъ володея единь в Руси».
Про Руську землю як державну територiю кiлька разiв згадуеться пiд час висвiтлення дiянь Володимира у час його великого княжiння впродовж 980–1015 рр. Передусiм це було пов’язано iз двома – язичницькою та християнською – релiгiйними реформами 980 та 988 рр. Якщо в першому випадку чернець-лiтописець iз сумом сповiщае: «и оскверниит требами земля Руская. и холмъ тъ» (маеться на увазi встановлення на киiвськiй Горi пантеону богiв на чолi з Перуном), то в другому це вiн робить iз пафосом: «и сбыся пророчтво на Рускои земле», «Господь Ісусь Христосъ иже възлюби новый люди Рускую землю, и просвети ю крещениемъ».
Навiть вмовляння вiзантiйських братiв-iмператорiв, щоб iхня сестра принцеса Анна вийшла замiж за грiзного киiвського князя, мае свое державне пояснення: «егда како обратить Богь Рускую землю в покаяние, а Гръчкую землю избавиши о лютыя рати». Інформацiю пiвденноруських лiтописiв доповнюе Новгородський Перший лiтопис: «Крестися Владимиръ и вся земля Руская; и поставиша в Киеве митрополита, а Новуграду архиепископа, а по инымъ градомъ епископы и попы и диаконы; и бысть радость всюду». А по смертi цiеi непересiчноi особистостi лiтописець вiдмiчав: «колико добра створiль Рустъи земли крстивъ».
У широкому розумiннi назва «Русь» використовуеться i пiд час характеристики двох синiв Володимира – мученикiв Бориса i Глiба: «подающа ицълениа дары Рускои землъ», «и еста заступника Рускои земли, и свътълника». А iхнiй брат-вбивця Святополк мрiяв: «яко избью всю братью свою и прийму власть Рускую един».
Аналогiчно використовують цю назву i в часи правлiння Ярослава Мудрого. Пiсля смертi свого брата Мстислава 1036 р., як вiдзначае Лаврентiiвський лiтопис: «перея власть его Ярослав, и быс самовластець Рустъи земли».
Коли 1043 р. пiд час невдалого походу на Константинополь ескадра пiд проводом Володимира – сина великого князя киiвського – штормом була розкидана по морю, то частину кораблiв викинуло на берег. Уцiлiлi пiсля катастрофи воiни на чолi з Вишатою, якi бажали повернутися додому, були захопленi вiзантiйцями в полон. Сам князь «вьзратися в Русь. сьсъдавшися в кораблъ своъ». А ослiплений в полонi Вишата через три роки був вiдпущений «въ Русь к Ярославу».
За часiв цього славного князя назву «Русь» у широкому значеннi використовували, як i за Володимира, а також пiд час характеристики церковних подiй. Двi з таких подiй стосуються 1051 р. Тодi: «Постави Ярославъ. Лариона митрополитомъ. Руси». І тодi ж Антонiй на Афонi отримав чернечий чин, а iгумен монастиря наставляв його: «Иди в Рус(ь) опят(ь) и буди бл(а)гословение от С(вя)тыа Горы, якоже о тебе многи черноризьци имут быти», и бл(а)гословивъ ег(о) и отпусти, река ему: «Иди с миромъ». Пiзнiше «Антонии же прославлень быс(ть) в Рускои земли». Усi цi повiдомлення стосуються пiвденноруських лiтописiв. А в Новгородському першому лiтописi «Руська земля» згадуеться лише 1016 р., коли була проголошена «Руська Правда».
Русь загалом присутня i в характеристицi печерськоi братii пiд 1074 р. у Лаврентiiвському лiтописi, у якому мовиться про те, що пiсля смертi Феодосiя Печерського iгуменство перейшло до Стефана, а вмерлий був «такы черньцъ яко свътила в Руси сьяють». Тодi у святiй обителi перебував «брат именемь Єремия. иже помняше крещнье Русьскыя».
Про великого князя киiвського як главу усiеi держави повiдомляе лiтописець, описуючи освячення печерського собору Святоi Богородицi: «…благоверномъ князи Всеволодъ. державному Руския земля». Пiд 1090 р. у Іпатiiвському лiтописi повiдомляеться про те, що Єфрем – переяславський епископ – збудував у мiстi багато кам’яних споруд, серед яких було i «строенно банное камяно. сего же не было в Руси». Радзивiллiвський лiтопис, повiдомляючи про освячення вищезгаданого печерського храму, додае ще до характеристики Феодосiя Печерського, що вiн молився за люд християнський i за землю Руську. Цього ж року помер митрополит Іоанн «сякого не было преже в Руси, и по немъ не будетъ». Про смерть згаданого видатного митрополита, але пiд 1089 р., повiдомляе й Лаврентiiвський лiтопис. У цьому ж зводi пiд 1093 р. йдеться, що 24 липня – «праздникъ Бориса и Глъба. еже есть праздникь новый Русьскыя земля».
Ще один цiкавий факт, який знайшов вiдображення в усiх згаданих лiтописних списках: нашестя на давньоруськi землi «прузiв» – сарани. На пiвднi така екологiчна бiда зафiксована пiд 1094 р., а в Новгородському першому лiтописi – пiд 1095 р. І хоч цей природний негаразд начебто був трагедiею для всiеi краiни, звичайно, вiн стосуеться пiвденних територiй за бiологiчними особливостями розселення цих комах. Хоча опосередковано впливав i на життя в пiвнiчних районах – зменшення запасiв хлiба. Тому, як i напади кочiвникiв на землi Русi загалом, нашестя сарани на всю схiднослов’янську територiю варто трактувати лише умовно, пам’ятаючи про регiональну специфiку.
Про Русь у широкому значеннi мовиться в «Поученii» Володимира Мономаха, що увiйшла як частина до Лаврентiiвського лiтопису i була зафiксована пiд 1096 р. Звертаючись до читача видатний дiяч Киiвськоi Русi закликав: «Русьскы земли не погубити», «понеже не хочю я лиха, но добра хочю брати и Русьскъи земли». У цьому ж лiтописi, як i в Іпатiiвському, пiд 1104 р. повiдомляеться: «приде митрополитъ Никифоръ в Русь». А 1115 р. Новгородський перший лiтопис, як старшого, так i молодшого iзводiв, сповiщае: «Съвъкупишася братья Вышегородi: Володимиръ, Ольгъ, Давидъ и вся Руськая земля».
За часiв князювання Мстислава Великого було заслано до Константинополя двох князiв, якi не вiдгукнулися на його заклик боронити Руську землю, коли «налегли Половци на Роусь». У цьому випадку вiн вiв себе, як його батько Володимир Мономах, який «много пота оутеръ за землю Роускоую». Так прокоментував Іпатiiвський лiтопис цю каральну акцiю пiд 1140 р.
З широким розумiнням розглянутого термiна пов’язана i згадка Іпатiiвського лiтопису пiд 1147 р. про поставлення Ізяславом митрополитом ченця iз Зарубського монастиря Клима Смолятича «бъ бо черноризечь скимникъ и бы книжникъ. и философь. так якоже в Роускои земли не бяшеть». А в наступному 1148 р. в тому самому лiтописi, у зв’язку з черговими мiжкнязiвськими чварами, звучали заклики: «доколi хочемъ Роускую землю гоубити», «Роускыя дъля земль. и хрстыян деля и всее Роускои земли оумираса».
Доволi цiкавий iсторичний епiзод трапився 1148 р., про що повiдомляе Іпатiiвський лiтопис. Тодi в Смоленську вiдбулася зустрiч мiж Ізяславом, який правив у Киевi, та його братом Ростиславом перед походом на Юрiя Долгорукого, який сидiв на князiвському столi в Суздалi. У присутностi смолян брати обмiнялися подарунками: «Изяслав да дары Ростиславоу что о Роускыи землъ и о всих церьских земль. а Ростиславъ да дары Изяславоу что от верхьнихъ земiль. и от Варягъ». Існуе думка, що «верхньою землею» називалася Новгородська земля; «цесарськi землi» – то були територii, що належали цесаревi (так тодi нерiдко називали великого князя Киiвського); «варязькi» – очевидно це землi, де колись осiли варяги (Лiтопис руський, 1989, с. 71, 219). У цьому випадку можна константувати, що у верхiв’ях Днiпра i мiстилася контактна зона мiж Пiвнiчною i Пiвденною Руссю. Але слiд нагадати, що жителi схiднослов’янськоi пiвночi стабiльно називали свiй регiон «Новгородская область».
Якщо просуватися далi за роками, то серед загальноруських подiй слiд видiлити повiдомлення Іпатiiвський лiтопис пiд 1156 р. про смерть вiдомого новгородського архiепископа: «то бо Нифонть. епскопъ был поборникъ всей Рускои земли». Вiн, зокрема, вiдзначився тим, що вiдмовлявся служити з Климом Смолятичем у зв’язку iз вiдсутнiстю благословення останнього з Константинопольськоi патрiархii. А пiд 1164 р. у тому самому лiтописi повiдомляеться про прибуття «в Русь» митрополита Івана. Аналогiчне повiдомлення мiститься в Новгородському першому лiтописi старшого iзводу пiд 1167 р., коли «в Русь» приходить митрополит Констянтин. З церквою пов’язана i згадка в Лаврентiiвському та Радзивiллiвському лiтописах пiд 1169 р. про те як ще Володимир Святославич «даль бъ десятину цркви той по всей Рускои земли».
Про Русь загалом говориться в проханнi до Святослава Ізяславича 1159 р., щоб вiн не ходив тодi в один зi своiх походiв заради добра i тишi в землi Руськiй. Аналогiчно звертався до вбитого 1175 р. Андрiя Боголюбського киянин Кузьмище: «Ты же страстотерпьче. молися ко всемогущему Богу, о племени своемь и о сродницъхъ и о землi Рускои. дати мирови мирь». Але, як вiдомо, за життя цей князь нiяк не думав про мир i спокiй в Руськiй землi. Коли 1079 р. у Новгородi Великому помер князь Мстислав, то за ним сумувала вся Новгородська земля, бо вiн завжди виходив переможцем у боях i був готовий померти за християн та Руську землю: «не бъ ба тоъ землъ в оуси которая же его не хотяшеть ни любяшеть», а тому «плакашеся по немь земля Роуская». Зрозумiло, що i в цьому разi бажане видаеться за дiйсне. Але наявнiсть такого лiтописного повiдомлення залишаеться фактом, який ми й фiксуемо.
Церква виступае миротворцем у межах усiеi краiни пiд час територiального конфлiкту мiж Рюриком, його зятем Романом та Всеволодом Велике Гнiздо в 1195 р. Рiч була в тому, що тесть передав своему новому близькому родичу ряд мiст, на якi заявив своi права могутнiй поволзький правитель. Пiкантнiсть ситуацii полягала й у тому, що договiр мiж тестем i зятем був оформлений цiлуванням хреста першим iз них. А тому Рюрик вирiшив «проконсольтуватися» у митрополита, який його заспокоiв: «…княже мы есмы приставлены в Рускои землъ от кровопролитыа. ажь ся прольяти крови крестияньскои в Рускои земле, ажь еси даль волость моложьшемоу в облазнъ пред старшимъ. и крестъ еси к немоу целовалъ. а нынъ азъ снимаю с теме крстное цълование. и взимаю на ся».
Пiсля цього тесть спробував пояснити Романовi ситуацiю, що всi князi визнали Всеволода за старшого у «Володимеръ племени», а тому з його точкою зору треба рахуватися. Та це призвело лише до конфлiкту мiж родичами, що, своею чергою, вилилося у звернення ошуканого зятя до Ольговичiв та конкретно до Ярослава Всеволодовича, який тодi сидiв у Чернiговi, iз пропозицiею зайняти Киiв. Рюрик, дiзнавшись про це, звернувся до призвiдника конфлiкту за пiдтримкою: «…а ты брате в Володимери племени старъи еси нась. а доумаи гадати, о Роускои земли и о своей чести и о нашей».
Пiд тим само 1195 р. Іпатiiвський лiтопис повiдомляе про два природнi негаразди – нове нашестя сарани на Русь та пророцтво священникiв, що пiсля землетрусу (який тодi вiдбувся) трапиться «мятежь многь в Роускои землъ». Дiло за цим не забарилося. Уже наступного 1196 р. Рюрiк довiдався, що Всеволод затiяв нову мiжкнязiвську комбiнацiю, а тому нагадуе йому: «Кто мнъ ворогь. то и тобъ ворогь и в Роускои землъ части просилъ еси оу мене, язъ же тобъ есмь даль волость лъпшую. не от обилыа но стоима оу братьи своея и оу зятя своего». Пiсля чого вiдiбрав у поволзького правителя мiста в Руськiй землi та роздав iх своiм родичам.
Ще одна трагiчна подiя, що мала розголос у всiй краiнi, трапилася 1203 р. i була зафiксована в Лаврентiiвському та Радзивiллiвському лiтописах: «Взять бьiс Кыевъ. Рюрикомь и Олговичи. и всею Половецкою землею, и створися зло в Русстъи земли, яко же зла не было, от крщеныя над Кыевомъ». Тодi були розграбованi й спаленi не лише окремi райони (Гора, Подiл), але i Софiйський собор, Десятинна церква, багато монастирiв. Але пiсля цього, як повiдомляе пiд тим же роком Радзивиллiвський лiтопис, Всеволод «…не помяну зла Рюрикови, что есть сотворило у Русте земли, но дай ему опят(ь) Киевъ». Аналогiчна акцiя була органiзована ще в 1169 р. Андрiем Боголюбським. Як повiдомляв тодi Іпатiiвський лiтопис: «и грабиша за Два дни весь градъ. Подолье и Гору, и манастыри. и Софью и Десятиньную Богородицю и не бысть помилования никому же…и взяша имiнья множество, и церкви обнажиша иконами и книгами, и ризами и колоколы изнесоша всъ». У тогочасному грабунку i розореннi теж передусiм брали участь пiвденноруськi князi (загалом iх було дванадцять i йшли вони на Киiв iз 7 кiнцiв Русi, а це була боротьба за владу, за старiйшинство в династii Рюриковичiв). Вiрогiдно, новий нищiвний розгром «матерi мiст руських» був вигiдний самому Всеволоду, тож вiн так поблажливо i поставився до Рюрика.
У Радзивiллiвському лiтописi пiд 1205 р. повiдомляеться про вдалий похiд князiв на половцiв, що дало привiд для радощiв «всъм хр(и)стьяном Рускои земли». Вище ми вже приводили повiдомлення в якому згадувалося про першiсть Новгородськоi волостi перед Киiвською. Так-от, пiд 1206 р. Лаврентiiвський лiтопис вдруге говорить про це. Той же Всеволод Велике Гнiздо, посилаючи свого сина Костянтина на князювання до Новгорода, повчае його: «на тобе Бъ положили переже старъишиньство во всей братьи твоей, а Новъгородъ Великыи старъишиньство имать княженью. во всей Руськои земли, по имени твоем тако и хвала твоя, не токмо Бъ положили на тебъ старъишиньство и братьи твоей но въ всей Рускои земли». Не важко не побачити аналогiю в концептуальному протистояннi Пiвночi i Пiвдня схiднослов’янського свiту в датованiй тут iдеi початку XIII ст. Можливо, саме тодi вона i з’явилася, а автором ii мiг бути якраз Всеволод Велике Гнiздо.
Подальшi iсторичнi подii, зокрема, викладенi в Галицько-Волинському лiтописi, що увiйшов складовою до Іпатiiвського лiтопису, i мають певнi хронологiчнi невiдповiдностi. Адже ця частина Іпатiiвського лiтопису розпочинаеться не iз 1201 р., а з середини 1205 р. – з початку княжiння галицького правителя Романа, який був «державцем» всiеi Руськоi землi (Лiтопис руський, 1989, с. 368). По смертi його iменують як «приснопамятнаго самодержица всея Роуси», а його кончина спровокувала «великоу мятежю восставшю. в землъ Роускои».
Одним iз небагатьох випадкiв, коли новгородцi висловлюються в контекстi едностi всiеi Русi, стали подii 1214 р., пiд час яких iз цього пiвнiчного мiста до Киева вирушив Мстислав, але у Смоленську трапився конфлiкт, пiд час якого було вбито мiсцевого жителя. На вiче новгородський посадник Твердислав виголосив промову, у якiй, зокрема, виголосив: «яко, братие, страдали дъди наши и отчи Русьскую землю, тако, братье и мы поидимъ по своемь князи».
