скачать книгу бесплатно
Книга Джунглiв (збiрник)
Редьярд Кiплiнг
Редьярд Кiплiнг (1865—1936) – вiдомий англiйський письменник i поет, лауреат Нобелiвськоi премii з лiтератури. Тривалий час вiн жив в Індii, захоплювався iндiйськими сказаннями й переказами, вивчав рiзнi iндiйськi мови.
Результатом цього захоплення став найвiдомiший з творiв письменника – «Книга Джунглiв», в якiй розповiдаеться про пригоди маленького хлопчика Мауглi, що випадково потрапляе в саме серце дикоi природи – джунглi. Його прийняла до себе вовча зграя, а завдяки старанням своiх вихователiв – батька-Вовка, ведмедя Балу, пантери Багiри, слона Хатхi – вiн виростае сильним та хоробрим i перемагае своiх ворогiв.
Редьярд Кiплiнг
Книга Джунглiв (збiрник)
З «Першоi Книги Джунглiв»
Брати Мауглi
Нiч несе на крилах вечiрнiй птах,
Кажан вилiтае з пiтьми.
А людей у полонi тримае страх,
Бо вiльнi до ранку ми.
Наша влада – з вечора до свiтання,
Коли Зграя в лiсi пануе.
Чуеш поклик? Доброго полювання
Всiм, хто Закон шануе!
Нiчна пiсня Джунглiв
Надвечiр жаркого дня в Сiонiйських горах батько-Вовк прокинувся пiсля свого денного спочинку, почухався, позiхнув i струсонув обважнiлими лапами, щоб розiгнати дрiмоту. Мати-Вовчиця спала, поклавши свою велику сiру голову на чотирьох вовченят, а вони вовтузилися i тихенько скавулiли, i мiсяць заглядав у печеру, де жила вовча родина.
– Еге! – сказав батько-Вовк. – Час iти на полювання.
Вiн хотiв було податися з гори у видолинок, аж раптом низькоросла тiнь з кошлатим хвостом кинулася на порiг i занила:
– Хай тобi щастить, о Володарю Вовкiв! Щастя i мiцних бiлих зубiв твоiм славним дiткам. Нехай вони не забувають, що в цiм свiтi е голоднi!
То був шакал, пiдлий Табакi, – усi вовки Індii зневажають Табакi за те, що вiн усюди нишпорить, збурюе ворожнечу, розносить плiтки i збирае покидь на сiльському смiтнику. І все ж таки вони бояться Табакi, бо вiн частiше з-помiж iнших звiрiв у джунглях хворiе на сказ, а тодi никае лiсом i може вкусити кожного, хто трапиться назустрiч. Навiть тигр тiкае вiд ницого скаженого Табакi, бо сказ – це найстрашнiше лихо для дикого звiра. У нас цю хворобу називають сказом, а звiрi прозвали ii «дiванi» i тiкають вiд неi.
– Можеш зайти i подивитися сам, – похмуро мовив батько-Вовк. – Немае тут нiякоi поживи.
– Для вовка – так, – зiгнувся Табакi. – А для такого сiромахи, як я, i обгризений маслак – розкiш. Ми, Гiдур-логи – шакали, – харчами не перебираемо.
Вiн шмигнув у глиб печери, схопив оленячу кiстку, на якiй лишалося трохи м’яса, i, радий-радiсiнький, вдоволено захрумав.
– Дякую за частування, – сказав вiн, облизуючись. – Якi гарнi, славнi дiточки! Якi в них великi очi! А вони ж iще такi дрiбнi! Та що це я кажу, – менi слiд пам’ятати, що королiвськi дiти змалечку вже як дорослi.
Табакi пречудово знав, що хвалити дiтей уголос не годиться – бо так iх можна зурочити, – i тiшився, бачачи, як знiтилися iхнi батько й мати.
Вiн трохи помовчав, зловтiшаючись, що вчинив капость, а потiм додав:
– Шер-Хан, Великий Тигр, змiнив мiсце ловiв. Цього мiсяця вiн полюватиме тут, у горах. Отак вiн сказав.
Шер-Хан облюбував мiсцину за двадцять миль звiдси, бiля рiчки Вайнганги.
– За яким правом? – гримнув батько-Вовк. – Закон Джунглiв забороняе мiняти мiсце ловiв без попередження! Вiн розполохае здобич на багато миль довкола, i що менi робити? Мушу нинi полювати за двох.
– Недаремно рiдна мати назвала його Лангрi – Кульгавий, – презирливо докинула мати-Вовчиця. – Вiн змалку кульгае на одну ногу, от i вистежуе тiльки домашню худобу. Селяни на берегах Вайнганги його ненавидять, а тепер вiн утiк сюди i лихо веде за собою: люди полюватимуть за ним у хащi, зловити не зможуть, а нам iз дiтьми куди подiтися, коли вони пiдпалять траву? Уклiнна дяка Шер-Хану!
– То що – передати йому вашу подяку? – прискалив око Табакi.
– Геть, паскудо! – рикнув батько-Вовк. – Швендяй зi своiм паном! Ти сьогоднi вже свое зробив.
– Ну що ж, пiду, – хихикнув Табакi. – Згодом Шер-Хан i сам подасть голос. Он вiн – у долинi. Я мiг би й не трудити ноги, щоб сповiстити про це.
Батько-Вовк прислухався: унизу, в долинi при невеликiй рiчцi, пролунало люте й злiсне ревiння тигра, котрий упустив здобич i з досади казився на всю околицю.
– От недорiка! – мовив батько-Вовк. – Зчинити галас на нiчних ловах! Чи вiн не може вiдрiзнити наших оленiв вiд товстих буйволiв з Вайнганги?
– Цить! Вiн вистежуе не буйвола i не оленя, – озвалася мати-Вовчиця. – Вiн полюе на людину.
Ревiння змiнилося глухим риком, що лунав немовби звiдусiль. Це був той рик, що до смертi лякае дроворубiв i селян, коли вони ночують у лiсi, i часом змушуе iх бiгти просто до тигра в пазурi.
– Кажеш, на людину! – батько-Вовк вишкiрив своi бiлi зуби. – Невже йому мало усiлякоi дрiбноти та жаб у болотi, що його потягло на людське м’ясо, та ще й на наших угiддях?
Закон Джунглiв, який завжди передбачливий, дозволяе звiрам вистежувати людей лише тодi, коли вони навчають свою малечу полювати на здобич. Але навiть тодi звiр не може вбити людину в тих краях, що iх обжила зграя чи його сiм’я. Пiсля загибелi людини з’являються бiлi люди на слонах, з рушницями i юрми темношкiрих людей з гонгами та смолоскипами; i тодi усiм звiрам у джунглях буде скрутно. А ще звiрi знають, що людина – найбiльш слабке та безпорадне створiння з-помiж усiх, i поважному мисливцю не годиться ii чiпати. Вони кажуть – i це правда, – що в людожерiв лисiе хутро i випадають зуби.
Ричання стало гучнiшим i завершилося оглушливим «А-р-р!» – так тигр сповiщае, що готовий до нападу.
Потiм почулося озвiрiле виття, не таке, як зазвичай у тигра.
– Спiймав облизня, – мовила мати-Вовчиця. – Ти диви!
Батько-Вовк майнув на розвiдини i неподалiк вiд печери почув розлючений рик Шер-Хана, що шарудiв у заростях.
– Цей дурило обпiк собi лапи! З дурного розуму стрибонув у вогнище дроворуба! – пхикнув батько-Вовк. – А за ним i Табакi.
– Хтось лiзе сюди, – сказала мати-Вовчиця, нашорошивши одне вухо. – Пильнуй.
У заростях почувся тихий шурхiт, i батько-Вовк присiв на заднi лапи, готуючись до стрибка. І якби хтось цiеi митi подивився на нього, то побачив би найбiльше диво – як вовк завмер посеред стрибка. Вiн кинувся наперед, iще не бачачи, на що кидаеться, i раптом укляк на мiсцi. Тобто вiн пiдстрибнув на чотири-п’ять футiв угору i грудкою впав на землю.
– Людина! – прогарчав вiн. – Людське дитинча! Поглянь!
Перед ним, схопившись за нахилену до землi гiлку, стояв голiсiнький смаглявий малюк, що ледь навчився ходити, – малесенька, нiжна жива грудочка. Такоi дитини ще нiколи зроду нiхто не бачив уночi та ще й бiля вовчого лiгва. Малюк подивився в очi батьковi-Вовку i засмiявся.
– Ти диви, людське дитинча! – подивовано сказала мати-Вовчиця. – Я iх ще нiколи не бачила. Ану принеси його сюди.
Вовк зазвичай носить своiх вовченят у пащi, тому вiн може, коли треба, взяти в зуби яйце i не розчавити його; i хоча зуби батька-Вовка ухопили за спину малюка, коли вiн поклав дитину мiж вовченятами, на шкiрi не лишилося й слiду.
– Яке ж воно малесеньке! Голе, а таке хоробре! – лагiдно мовила мати-Вовчиця. (Малий пробирався мiж вовченятами ближче до ii теплого пiдчерев’я.) – О, та ще й узявся смоктати разом з усiма! То он яке воно, людське дитя! Яка б то вовчиця могла похвалитися, що мае серед своеi малечi людську дитину?
– Я чув, таке колись бувало, тiльки не в нашiй Зграi i не за моеi пам’ятi, – сказав батько-Вовк. – Шерстi на ньому немае, i я мiг би його вбити одним махом. Та ба – вiн мене не боiться!
При входi в печеру стало темно – велика кутаста голова i шия Шер-Хана затулили отвiр. За ним верещав Табакi:
– Пане, пане, вiн побiг сюди!
– О, яка честь – до нас навiдався Шер-Хан! – мовив батько-Вовк, грiзно зблиснувши очима. – Чого бажае Шер-Хан?
– Вiддай мою здобич! Людський вилупок сховався тут, – оголив iкла Шер-Хан. – Його батьки втекли. Вiддайте дитину менi.
Шер-Хан, як i казав батько-Вовк, стрибнув через вогнище дроворуба, ненароком обпiк лапи i розлютився. Проте батько-Вовк дуже добре знав, що вхiд до печери для тигра завузький. У тому мiсцi, де Шер-Хан стояв зараз, вiн не змiг би навiть ворухнути лапою. Йому було нiде розвернутись, як неборацi, котрий надумав битись у дiжцi.
– Вовки – вiльний народ, – сказав батько-Вовк. – Вони слухаються тiльки свого ватажка, а не якогось там смугастого людожера. Людська дитина належить нам. Якщо захочемо, то самi ii вб’емо.
– «Захочемо!» А менi що з того? Клянуся буйволом, якого я вполював, я не буду стовбичити бiля вашого смердючого кубла i випрохувати те, що i так мое за правом! Це кажу я, Шер-Хан!
Ревiння тигра вiдлунила печера. Мати-Вовчиця, вiдкинувши вiд себе вовченят, рвонулася вперед, i ii очi, що сяйнули у пiтьмi двома зеленими вогниками, стрiлися з червонястими очима Шер-Хана.
– А я, Ракша (Чортиця), кажу тобi: людське дитинча мое, Лан-грi, i лишиться в мене! Нiхто його не вб’е. Воно житиме i полюватиме у Зграi, разом з усiма! Гей, ти, мисливцю на голих дiтлахiв, рибожере, жаб’ячий глитаю, – настане час, i вiн вистежить тебе! А тепер геть звiдси – бо, клянуся оленем, якого я вполювала (а я не вживаю стерва), ти полетиш до дiдька, кульгаючи на всi чотири лапи, обсмалений лiсовий покидьку! Геть звiдси!
Батько-Вовк дивився на неi iз захватом. Вiн уже призабув тi часи, коли змагався за свою Вовчицю в чесному бою з п’ятьма вовками, – тi часи, коли вона полювала у Зграi i недаремно мала прiзвисько Чортиця. Шер-Хан не боявся батька-Вовка, та з Вовчицею стати на герць не посмiв: знав, що перевага на ii боцi й вона битиметься не на життя, а на смерть. Вiн iз гарчанням позадкував з печери i, опинившись ззовнi, ревнув:
– У своему кублi i собака гавкае! Заждiть, що скаже Зграя про цього приблуду – людського покидька! Дитина моя, i рано чи пiзно я ii зжеру, довгохвостi злодюги!
Мати-Вовчиця задихано впала ницьма бiля своiх вовченят, i батько-Вовк похмуро мовив до неi:
– Цього разу Шер-Хан казав слушне: малого треба показати Зграi. Ти намислила лишити його собi, Мати?
– Лишити його собi? – важко дихаючи, вiдлунила Вовчиця. – Та воно ж само прийшло до нас, голе-голiсiньке, темноi ночi, – i все ж таки не побоялося! Поглянь, воно уже вiдпихае одного з моiх вовченят! Цей кульгавий людожер убив би його i втiк на Вайнгангу, а люди з помсти зруйнували б наше лiгво. Лишити його собi? Так, я його лишаю. Ану, лежи тихо, жабеня! О, Мауглi – так я й називатиму тебе, Жабеня Мауглi, – настане час, i ти вистежиш Шер-Хана, як вiн вистежував тебе.
– А що скаже Зграя? – спитав батько-Вовк.
У Законi Джунглiв чiтко сказано, що кожен вовк, завiвши власну сiм’ю, може покинути Зграю. Та коли його вовченята трохи пiдростуть, вiн мусить привести iх на Раду Зграi, яка збираеться щоразу, коли мiсяць уповнi, i показати iх усiм вовкам. Потiм вовченята можуть гуляти, де iм заманеться, i поки вони не вполюють свого першого оленя, нiкому з дорослих вовкiв не дозволяеться робити шкоди вовченятi. Якщо вбивцю буде спiймано, його скарають на смерть. Помiркуй трохи, i ти збагнеш, що так воно й мае бути.
Батько-Вовк чекав, поки його дiти пiдросли i стали на ноги, i ось одноi ночi, коли збиралася Зграя, повiв вовченят, Мауглi i Вовчицю на Скелю Ради. То був гостроверхий пагорб, усипаний великим камiнням, за яким могли б сховатись i сто вовкiв. Акела, здоровезний сiрий вовк-одинак, обраний ватажком Зграi за свою силу та кмiтливiсть, розлiгся на скелi. Унизу сидiло бiльше сорока вовкiв рiзного вiку та мастi – вiд сивих, мов борсуки, старих одчайдухiв, кожен сам-один мiг здолати буйвола, до чорних трирiчних недолiткiв, якi потай гадали, буцiмто й iм це також пiд силу. Вовк-одинак був iхнiм ватажком уже близько року. Змолоду вiн двiчi потрапляв у вовчу пастку. Якось люди жорстоко побили його i покинули, гадаючи, що вiн мертвий; тож iз людськими звичаями вiн добре був обiзнаний.
На Скелi Ради майже нiхто не розмовляв. Вовченята бавилися посерединi, а довкруж сидiли iхнi батьки. Подеколи хтось iз дорослих вовкiв пiдводився, неквапно ступав до якогось вовченяти, пильно дивився на нього i тихо повертався на свое мiсце. Часом мати пiдганяла свое вовченя до смуги мiсячного сяйва, щоб його було виднiше. Акела закликав з вершини:
– Ви знаете Закон, ви знаете Закон! Дивiться ж, гей, вовки!
І турботливi матерi поквапливо вiдгукнулись:
– Придивляйтеся добре, гей, вовки!
Нарештi – мати-Вовчиця нашорошилася, бо черга пiдiйшла до них, – батько-Вовк виштовхнув на середину кола Жабеня Мауглi. Гепнувшись додолу, Мауглi засмiявся i почав бавитись камiнцями, що виблискували в мiсячному свiтлi.
Акела жодного разу не пiдвiв голови, що лежала на переднiх лапах, лише час вiд часу скавулiв:
– Дивiться ж, гей, вовки!
За скелею вчулося приглушене гарчання Шер-Хана:
– Дитина моя. Вiддайте ii менi! Нащо Вiльному Народу людське дитя?
Акела навiть вухом не повiв. Вiн лише мовив:
– Дивiться ж, о вовки! Нащо Вiльному Народу коритися чужiй волi? Дивiться добре!
Вовки загарчали усi заразом, i один з чотирирiчних недоросткiв у вiдповiдь Акелi повторив слова Шер-Хана:
– Нащо Вiльному Народовi здався пiдкидьок?
Закони Джунглiв свiдчать, що коли зчиниться суперечка про те, чи можна прийняти когось до Зграi, то за нього мають заступитись хоча б двое вовкiв, окрiм батька й матерi.
– Хто за цю дитину? – спитав Акела. – Хто з Вiльного Народу прохае слова?
Нiхто не вiдповiв, i мати-Вовчиця приготувалася до бою, який мiг бути для неi останнiм.
І цiеi митi звiвся на заднi лапи i загарчав звiр iншоi породи, присутнiй на Радi Зграi, – Балу, вайлуватий бурий ведмiдь, який навчав вовченят Закону Джунглiв, вiн блукав, де хотiв, бо споживав самi лише горiхи, мед та корiння.
– Людська дитина? Чом би й нi? – сказав вiн. – Я за дитину. Вона нiкому не зашкодить. Я не вмiю красно говорити, та кажу правду. Нехай малий бiгае у Зграi. Вiзьмемо його вкупi з iншими. Я сам його навчатиму.
– Нам потрiбен iще хтось, – мовив Акела. – Балу свое слово сказав, а вiн учитель наших дiтей. Хто ще буде говорити, окрiм Балу?
На коло лягла чорна тiнь. То була пантера Багiра, чорнюща, мов чорнило, але подекуди з цятками, котрi, як в усiх пантер, прозирали на ii шкiрi, наче свiтлий вiзерунок на дорогiй тканинi. Усi в джунглях знали Багiру, i нiхто б не захотiв ворогувати з нею, бо вона була хитра, як Табакi, хоробра, як дикий буйвол, i люта, як поранений слон. Та голос у неi був солодкий, мов дикий мед, а хутро м’яке, як шовк.
– О Акело, i ти, Вiльний Народе, – замуркотiла вона, – я не маю жодних прав на вашiй нарадi, але в Законi Джунглiв сказано, що коли зайде суперечка за когось iз дитинчат, то життя цього дитинчати можна викупити. І в Законi не сказано, кому можна i кому не можна платити викуп. Адже так?
– Справдi так! – завили завжди голоднi молодi вовки. – Послухаймо Багiру! За дитину можна взяти викуп. Так каже Закон.
– Я знаю, що не маю права говорити тут, отож прошу вашого дозволу.
– Говори! – загукали двадцятеро голосiв воднораз.
– Не слiд убивати голошкiрого малюка. До того ж, вiн стане вам за чудову iграшку, коли трохи пiдросте. Балу за нього заступився. А я додам до слiв Балу ще й жирного буйвола, щойно впольованого за пiвмилi звiдси, якщо ви приймете людську дитину до Зграi, як то велить Закон. Хiба вже це так обтяжливо?
Тут зчинився галас – десятки голосiв загукали разом:
– Авжеж! Вiн однаково помре пiд час зимових дощiв. Або його спалить сонце. Що нам може вдiяти голе Жабеня? Нехай собi бiгае у Зграi. То де ж буйвiл, Багiро? Ми приймаемо дитину!
І потiм пролунав глухий голос Акели:
– Дивiться добре, о вовки, дивiться добре!
А Мауглi сидiв собi й безжурно бавився камiнцями i навiть не зважав, що вовки по черзi пiдходили та оглядали його. Нарештi усi подалися зi скелi за вбитим буйволом, i лишилися тiльки Акела, Багiра, Балу i сiм’я Жабеняти Мауглi. Шер-Хан усе ще нетямився в кущах – вiн страшенно розлютився, що Мауглi не вiддали йому.
– Авжеж, реви собi, скiльки заманеться! – промурчала Багiра у вуса. – Це Жабеня колись ще змусить тебе заспiвати iншоi – або я зовсiм не розумiюся на людях.
– Ми вчинили добре! – сказав Акела. – Люди i iхнi дiти дуже кмiтливi. Колись вiн зможе нам допомогти.
– Так, допомогти в тяжкi часи, бо нiхто не може бути ватажком Зграi вiчно, – мовила Багiра.
Акела не вiдповiв нiчого. Вiн думав про тi лихi часи, якi настають для кожного ватажка Зграi, коли вiн втрачае силу. Вовки вбивають його, зовсiм охлялого, i новий ватажок заступае його мiсце, щоб колись теж бути вбитим.
