скачать книгу бесплатно
– Яке ще… яка ще справа? – Шлойма вже впорався з рукавами й майже всiма iншими гудзиками на сорочцi. Вiн пiдвiвся з тапчана, похитнувшись, ривком пiдтягнув i застебнув штани. – Чого ви ще вiд мене хочете?
– Не беспокойтесь, справа не опасна. Кроме того, вам даже iнтересно должно буть. Бо це касаеться лiтератури. Вас хоче бачити Степанида Добромолець.
«Степанида Добромолець? А хто це така?» – вже майже запитав Шлойма, та в останню мить пам’ять таки викинула необхiдну iнформацiю. Степанида Порфирiвна Добромолець, якби вона була народилась чоловiком, могла б сьогоднi називатись патрiархом ровенськоi лiтератури. Іще школярем Шлойма вiдсиджував у актовому залi рiдноi вiсiмнадцятоi школи довгi, об’еднанi з двох урокiв пiвторагодиннi зустрiчi зi старою сивою письменницею, авторкою трилогii «Шлях до волi», що ii складали три романи: перший, власне, «Шлях до волi», а також «На волi краще, як в неволi» i «З волi в неволю не хоче нiхто», у яких детально й розлого розповiдалося про становлення Радянськоi влади на Ровенщинi – короткочасний прихiд червоних кiннотникiв ще до пiдписання Брестського миру, два десятилiття «пiд Польщею», коли члени КПЗУ на конспiративних квартирах читали «Правду», нелегально привезену «з того боку», про золотий вересень 1939-го, першi колгоспи, боротьбу селян з нiмецько-фашистськими загарбниками, а заодно i з оунiвськими зарiзяками-сокирниками, про щасливий День Перемоги 9 травня, про повоенне становлення, вiдбудову та розбудову народногосподарського комплексу областi. Авторка трилогii мирно дрiмала за столом на сценi, поки вчительки мови та лiтератури зачитували школярам фрагменти з ii творiв. Твори цi приблизно раз на десять рокiв перевидавалися «Полiтвидавом» чи якимись iншими видавництвами i розповсюджувались винятково по книгарнях Рiвного та областi, певно, що мало користуючись попитом поза ii межами. І ось зараз його хоче бачити Степанида Добромолець…
– А вона що… вона iще жива? – питання прозвучало цiлком недоречно. Якщо «хоче бачити», то, певно, таки жива, в переносному значеннi такоi фрази не кажуть навiть спiвробiтники органiв.
– Вона зараз тут, в лечсанупрi, на другому поверсi, в двадцять другiй палатi, на спецобследованii. У неi був сердечний припадок, десь мiсяця три назад. І з тих пор вона лежить в лечсанупрi. Сьогоднi вона позвонила в обком i попросила по возможностi з вами зустрiтися. Їй пiшли навстречу. Так шо – пройдьомте, Шлойма Васильович…
Плентаючи мiж Самчуком i Миколою Івановичем уже знайомим лiнолеумним коридором повз тьмянi запилюженi фiкуси, Шлойма, про всяк випадок i щоб розiгнати туман в головi, пригадав собi головних персонажiв i загальну сюжетну канву трилогii Степаниди Добромолець.
Молодий пастух-напiвсирота з Полiсся Микола Музичук пiсля фронтiв Першоi свiтовоi i Громадянськоi воен повертаеться в рiдне село Ремчицi. Його кохана Галя по волi змучених тяжкою працею батькiв (i супроти волi власноi) вийшла замiж за мiсцевого багатiя-жмикрута. Зустрiвшися з коханим Миколою, Галя присягаеться, що вони будуть разом, навiть якщо задля цiеi мети вона муситиме отруiти нелюбого мужа Григорiя. Та до цього не доходить – Григорiй сам замерзае в лiсi, повертаючись напiдпитку з ярмарку. Микола й Галя поеднують своi долi, хоча пiдступний сiльський пiп отець Герасим i не хоче iх вiнчати. Микола з Галею «живуть у грiху», а все село, науськане попом, засуджуе молоду пару. Темнi, затурканi селяни не розумiють щирих i чистих почуттiв молодят. Їх пiдтримуе лише сiльський дивак, бiдняк Онисим, який iще на початку сторiччя був кур’ером ленiнськоi «Іскри» по територii Волинi i якось навiть iздив на конспiративну зустрiч у Поронiно. Саме Онисим вперше розповiдае Миколi про можливiсть побудови справедливого суспiльного ладу без попiв i багатiiв, крадькома приносить йому почитати Карлiв Марксiв «Капiтал», iншу заборонену прогресивну лiтературу. Потiм Онисим з Миколою пiд зшитим Галею червоним прапором виводять сiльську бiдноту Ремчиць на першу в iсторii села першотравневу демонстрацiю. Викликана попом Герасимом полiцiя розганяе демонстрацiю, заарештовуе Миколу й Онисима. Та у в’язницi Микола налагоджуе новi, ще ширшi зв’язки з мiськими революцiонерами й за кiлька рокiв повертаеться в рiдне село вже переконаним борцем за свiтле майбуття трудящих всього свiту. Наступного дня нападом вiйськ гiтлерiвськоi Нiмеччини на Польщу розпочинаеться Друга свiтова вiйна.
Другий роман – «На волi краще, як в неволi» – розпочинався, згiдно iз законами серiалу, з того самого мiсця, в якому скiнчився попереднiй: на узлiссi край села пiзнього вечора, чи раннього ранку, Галя, зовсiм випадково вийшовши по воду, чи там коноплi тiпати, розпiзнае в ледь помiтнiй постатi ген далеко в кiнцi шляху свого судженого. Покинувши посеред дороги вiдра, чи там коноплi, вона бiжить з усiеi сили, як американська супержiнка Марiон Джонс, щоб, припавши до грудей коханому й вiдсапавшись, повiдомити, що за час його вiдсутностi в них знайшовся хлопчик Василько. Дитинцi вже майже рочок, росте здоровеньке, та вищезгаданий зловредний пiп Герасим не хоче хрестити хлопчика. «Ну, нехай, i так людиною виросте!» – вiдповiдае Микола i, взявши кохану дружину за бiлi руки, йде додому, пiдiбравши по дорозi покинутi Галею вiдра, чи там коноплi. Вдома вiн виймае з колиски й цiлуе сина, сiдае до столу поснiдати, а потiм з головою занурюеться в революцiйну дiяльнiсть. Трохи бiльше як за два тижнi все село пiд проводом Миколи виходить зустрiчати хлiбом-сiллю червонозорянi танки й воiнiв-визволителiв, единокровних братiв зi Сходу. З-за клунi на селян позирають з ненавистю мiсцевi жмикрути-багатii пiд проводом отця Герасима. Та щасливi трударi не надають великого значення iхнiй безсилiй лютi. Нове щасливе життя розквiтае у Ремчицях. Люди з радiстю записуються до колгоспу, щоб у спiльнiй працi жити-поживати i лиха не знати. Всi без винятку сiльськi дiти йдуть до школи, де молода й гарна вчителька, що прибула разом з визволителями, навчае iх читати i писати. Миколу Музичука селяни-трударi одноголосно обирають головою колгоспу. Їхнiй вибiр схвалюють i на бюро райкому, де Миколу одразу впiзнають колишнi товаришi по в’язничнiй камерi i без кандидатського термiну приймають до лав партii. Головуе на бюро райкому колишнiй сiльський дивак Онисим, i орден Бойового Червоного Прапора краплею кровi (саме так, «краплею», а не плямою, цей образ добряче здивував Шлойму iще пiд час прочитання роману й, певно, тому так мiцно закарбувався у пам’ятi) горить у нього на лацканi пiджака. Саме Онисим першим i вiтае Миколу, обiймае його й шепоче на вухо: «Знаю – ти гiдний. Ти вистоiш. І ти – не зрадиш. Вiрю в тебе, Миколо!»
Неповних два роки проiснував у Ремчицях колгосп, яким керував Микола Музичук. І другий роман Степаниди Добромолець закiнчувався напередоднi 22 червня 1941 року, напередоднi початку страшного военного лихолiття. В суботу, 21 червня вiдповiдальний партпрацiвник Онисим приiхав з району у рiдне село i заночував у хатi в голови колгоспу М. Музичука. Сидячи за столом, при чарцi вiн встиг упiвголоса розповiсти друговi-побратимовi Миколi про напружене мiжнародне становище, про незлiченнi гiтлерiвськi полчища за Бугом, «ось тут же, недалечко, там, де Волинь…» А прокинулись Микола з Онисимом i перелякана Галя з трирiчним Васильком уже вiд реву фашистських лiтакiв у чистому небi Батькiвщини. Онисим негайно вiд’iхав до райцентру, щоб там керувати евакуацiею, а Миколi звелiв збирати всiх колгоспникiв на загальнi збори й на тих зборах оголосити про вiроломний напад фашистськоi Нiмеччини на Краiну Рад та про необхiднiсть збройноi боротьби.
Вже подолавши увесь довжелезний лiксанупрiвський коридор i пiднiмаючися сходами на другий поверх, Шлойма висмикнув з тайникiв пам’ятi ще й фабулу третього, заключного роману трилогii. Саме цей роман викликав свого часу у критикiв найбiльше зауважень та нарiкань, оскiльки в ньому на сторiнках першого варiанта авторка з симпатiею вивела образ молодого зв’язкiвця-оунiвця Юрка. Згiдно з приватними переказами, сама Степанида Добромолець в роки вiйни вже доволi зрiлою жiнкою пережила бурхливий роман з юним нацiоналiстом, що й намагалась завуальовано (та, видно, все ж недостатньо завуальовано) увiчнити у своiй прозi. Перепрацьований другий варiант роману було подано до видавництва iз запiзненням, а свiт вiн побачив з iще бiльшим запiзненням, пiсля аж чотирьох внутрiшнiх рецензувань. Двое з рецензентiв мали високi вченi ступенi, ну а двое iнших – високi вiйськовi звання. У доповненому, змiненому й перепрацьованому текстi Микола Музичук вже за кiлька днiв пiсля початку вiйни й приходу окупантiв на землю Ровенщини береться за органiзацiю партизанського загону «Месники» в лiсах навколо рiдного села. Галя з Васильком переховуються у сусiдньому селi, в далеких родичiв. Онисим, провiвши евакуацiю в райцентрi, переходить на нелегальне становище i прибувае в рiдне село, змiнивши зовнiшнiсть. Та все ж пiдступний пiп Герасим впiзнае колишнього односельчанина й негайно видае його фашистським прихвосням – оунiвцям i полiцаям. Незламний Онисим гине пiд тортурами, так i не виказавши мiсцезнаходження партизанського загону «Месники». За це партизани вночi здiйснюють зухвалий налiт на село, карають попа i його пiдспiвувачiв, а потiм продовжують свою збройну боротьбу, пускаючи пiд укiс гiтлерiвськi ешелони на вiдтинках залiзницi Ровно – Сарни та Ровно – Кiверцi. Загiн Миколи Музичука мiцнiшае i розростаеться. Мiсцевi фашистськi прихвоснi – оунiвцi й полiцаi – покриваються холодним потом, почувши саму тiльки його назву – «Месники». Та коли одного разу командир загону поночi пробираеться в сусiдне село, щоб там побачитися з дружиною Галею i сином Васильком, вiн потрапляе в засаду, пiдлаштовану оунiвцями та полiцаями з iнiцiативи того самого, згадуваного вище молодого нацiоналiста Юрка, який був з такою симпатiею зображений авторкою у першiй редакцii роману. У другiй редакцii Юрко, хоча вiн i бiдняцький син, спiвае в церковному хорi, де й потрапляе пiд згубний вплив отця Герасима.
Пiднявшись на другий поверх, Шлойма з супроводжуючими iшли таким самим коридором, застеленим лiнолеумом, тiльки замiсть табличок з назвами кабiнетiв тут на дверях були номери: 2, 4, 6, 8 i далi згiдно з рядом парних чисел. Вiдповiдно палата номер 22 мала бути аж ген десь в кiнцi коридору. І ще фiкусiв по кутках не стояло.
У фашистських застiнках Микола Музичук лежить поранений, зв’язаний i кинутий у пiдземелля, без iжi й води декiлька днiв. Коли його, вже майже непритомного, чиiсь руки таки звiльняють вiд кайданiв i приводять до тями, вiн спершу думае, що це прийшли його розстрiлювати. Тим бiльше що все вiдбуваеться на свiтанку, ще лише ледь сiрiе. Аж нi, насправдi це партизани, несподiвано зухвало напавши на райцентр, захопили будинок комендатури, в пiдземеллi якого й утримували iхнього командира. Ледь живого, Миколу Музичука попiд руки виводять на волю його бойовi побратими. Наляканi фашисти втекли з мiстечка, тим бiльше що зi сходу вже потужно наступае Червона армiя, i не за горами той день, коли ненависних загарбникiв назавжди проженуть з мiст i сiл Ровенщини – а сталося це, як усi ми добре пам’ятаемо… ну, коли це сталося? хто хоче сказати? Ну звичайно ж, у лютому 1944 року…
Перед самими дверима палати номер 22 хтось iз супроводжувачiв – чи то Самчук, чи Микола Іванович – притримав Шлойму за плече.
– Тут нада пiдождать. Бо старша женщина може буть в безпам’ятствi або просто спать. І ще одна просьба до вас, Шлойма Васильович, – не нада iй нi в чом перечить, соглашайтесь з усим, шо вона скаже. А то, самi понiмаете, може розстроiться пiсательнiца, серце знову схватить…
Самчук, тихенько вiдхиливши дверi у вузьку шпаринку, спершу зазирнув до палати номер 22, а потiм i зовсiм дивно нечутно прослизнув своiм великим тiлом досередини. Шлойма й Микола Іванович залишились iззовнi. Шлойма поторкав пальцями зашиту й залiплену пластирем брову.
Пiсля визволення Ровенщини вiд нiмецько-фашистських загарбникiв i остаточного встановлення Радянськоi влади Микола Музичук повертаеться в рiднi Ремчицi й береться за вiдбудову рiдного колгоспу. Галя й Василько теж повертаються, i возз’еднана родина втiшаеться своею возз’еднанiстю. Повертаються з вiйни спершу пораненi, а потiм просто демобiлiзованi червоноармiйцi. Багато кого не дочекались жiнки-удовицi й дiти-сироти. Але час iде, i треба продовжувати будувати нове життя. Та будувати його в повному обсязi перешкоджають клятi сокирники-нацiоналiсти й колишнi полiцаi, якi, зачаiвшись у навколишнiх лiсах, залякують довiрливих селян, забороняючи iм записуватись до колгоспу, й навiть убивають молоду вчительку, ту саму, яка приiхала до села у золотому вереснi 1939-го. Микола Музичук на чолi загону «яструбкiв», до якого записались усi демобiлiзованi воiни й декiлька пiдлiткiв, таки вступае в герць з оунiвськими недолюдками. У цьому страшному, кривавому поединку Миколу смертельно ранять, i вже привезений товаришами додому, вiн встигае, вiдсторонивши ридаючу Галю, яка припадала йому до прострелених грудей, сказати синовi Васильковi слова свого заповiту: «Живи чесно, Васю. Вчися. Трудися для людей…» За цими словами його очi затуманились, а з грудей вирвався передсмертний схлип.
До шкiльних програм твори Степаниди Добромолець не входили, але вже на факультетi украiнськоi фiлологii педiнституту вони вивчалися, i штудiювалися ретельно, навiть проходили окремим бiлетом на iспитах з укррадлiтератури. Сам Шлойма на другому курсi писав курсову роботу з теми «Художнi особливостi зображення характерiв полiських селян у романi-трилогii Степаниди Добромолець». Саме звiдтодi вiн так гарно й закарбував у собi перебiг подiй всiх трьох романiв. Молода, свiжа, тренована пам’ять не опиралась, вбираючи в себе, мов губка, всi цi колiзii та перипетii. Через це в майбутньому Шлойма часом не мiг пригадати деталей з короткоi новелки Борхеса чи невеликоi повiстi Грабала, прочитаних набагато пiзнiше, але сюжети всiх трьох романiв Степаниди Добромолець засiли в ньому назавжди.
Дверi палати номер 22 рипнули, i з-за них з’явився Самчук. Вся його службова зовнiшнiсть, з обличчям включно, променилась непiдробною турботою, повагою й шанобливiстю.
– Значить так, Шлойма Васильович. Вона зараз приготовиться, i ви зайдете. Ми з Миколою Івановичем вас тут пiдождем. Це другий етаж, вiкна там в палатi зарешоченi, так шо даже й не думайте, другого вихода, як у цi дверi, у вас нема. Пробудете, скiльки потребуеться, тiльки так, шоб не дуже утомлять старушку. І не нервiровать. Соглашайтеся з усим, шо вона вам скаже, про шо не попросить. Вона лежить, не встае, так шо ви коло неi сядьте, на близькому расстоянii, шоб вона вас харашо чула й бачила. Все, давайте, заходьте. Помнiть, ми тут, рядом, за дверима.
Шлойма потягнув на себе дверi й увiйшов у напiвтемний зашторений простiр палати. Примiщення було вузьким i довгим. Якась квiтка – чи й не фiкус – похилилась у горщику на застеленiй газетою табуретцi бiля стiни, видiляючи кисень згiдно зi своiм рослинним призначенням. А далi, бiля вiкна, у глибинi палати, на високому ортопедичному лiжку лежала, виклавши руки поверх товстоi пуховоi ковдри й пiдвiвши йому назустрiч розкошлану голову, сама помираюча й вiчно жива Украiнська Радянська Лiтература. Повiльними, обережними кроками, майже навпомацки у штучному сутiнку палати Шлойма пiдiйшов до узголiв’я лiжка.
* * *
Це була величезна жiнка, вагою, без сумнiву, далеко понад центнер. «Нiколи не думав, що вона така велика… – майнуло у Шлойми в головi. – Але ж i бачив я ii всього кiлька разiв у життi, й тiльки з вiдстанi. Та i рокiв звiдтодi минуло щонайменше тридцять». Туша в лiжку правильною куполоподiбною горою здiймалась пiд ковдрою, ногами до заштореного вiкна. Лiжко тоненько й жалiбно поскрипувало, коли вона ворушилася. Сиве жорстке волосся на головi Степаниди Добромолець ще зберiгало слiди завивки, карi очi з-пiд сивуватих брiв дивилися серйозно, тверезо й цiлком осмислено.
Шлойма нерiшуче спинився бiля самого лiжка, шукаючи очима, де б тут можна було присiсти.
– Сiдайте ось тут. Петре, дай стiльця людинi, – промовила письменниця неголосно, але твердо й розбiрливо. І тiльки зараз Шлойма помiтив, що в палатi е iще хтось. В ногах лiжка, скулившись i злившись зi шторами, сидiв i неначе куняв невисокий, проте широкоплечий чоловiчок з борiдкою на вилицюватому обличчi психiатра-невропатолога. Почувши зверненi до нього слова староi письменницi, чоловiк метушливо пiдхопився й, витягнувши з-пiд лiжка бiле судно, в якому щось плюскотiло, перехопив його шийкою вперед i прожогом вилетiв за дверi палати.
– Ось, тепер ми самi. – Степанида Добромолець, стиха крекнувши, повернулась на лiвий бiк, обличчям до Шлойми, вiд чого лiжко протяжно верескнуло. – Тепер можемо спокiйно поговорити. Як ви доiхали? Яка там у вас погода?
– Дякую, нормально. – Фраза вискочила зi Шлойми без жодного осмислення, як стандартна вiдповiдь на стандартне запитання. – Погода… як зазвичай погода у вереснi.
– Ви iхали сюди автобусом чи потягом? – наступне запитання було вже менш стандартним, та не менш незрозумiлим.
– Я приiхав автом. Автомобiлем, Степанидо Порфирiвно. – Шлойма пiдiйшов ще на крок ближче й, не питаючи дозволу, легенько опустився на лiжко в ногах у письменницi, саме на те мiсце, де нещодавно сидiв чоловiк, називаний Петром, який щось довго не нiс обiцяного стiльця.
– Автомобiлем… Ви маете свiй автомобiль? У вас там письменник може дозволити собi мати власний автомобiль… – У голосi староi письменницi бринiв чи то смуток, чи то погано прихована заздрiсть.
Шлойма вирiшив обережно прояснити все до кiнця. Степанида Добромолець пiдтяглась за бильце лiжка i пiдбила сама собi подушку пiд головою, щоб краще бачити спiврозмовника.
– Нi, це не мое авто. Колись я мав авто, але воно вже старе, не пройшло техогляду. А це я винайняв, узяв напрокат.
– У вас там можна взяти авто напрокат? Як це цiкаво…
– Можна… як усяку iншу рiч. – Розмова котилась якимсь незрозумiлим, непередбачуваним руслом, але направляти ii Шлоймi не хотiлося.
– Отож-бо й воно – як усяку рiч! У вас там i людина стае рiччю! І людину можна взяти напрокат! А особливо – жiнку! Жiнка у вас стае предметом торгу! Вона змушена продавати свое тiло, потоптувати власну гiднiсть, жiночу честь! – Степанида Добромолець вже не промовляла, а кричала цi фрази кудись вгору, у стелю чи в зашторене вiкно, так що Шлойма навiть подумав про можливу наявнiсть якихось прослуховуючих пристроiв у палатi номер 22. Вiн не мав що вiдповiсти на гнiвнi iнвективи староi письменницi, та вони начебто й не дуже стосувались його особисто. Принаймнi якоiсь своеi власноi вини за пригноблене становище жiнок у свiтi вiн не почував. До жiнок вiн ставився з помiрною приязню та симпатiею, зрештою й вони вiдповiдали тим самим.
Та за мить напад лютi в Степаниди Порфирiвни минувся так само раптово, як i накотився. Вона iще кiлька разiв гойднулась у лiжку i втихла, нiби коротка лiтня буря на пiку власноi активностi. Недовго помовчавши, стара письменниця продовжила сеанс запитань-вiдповiдей:
– А скажiть менi, молодий чоловiче… Там у вас начебто був колись, за часiв моеi молодостi… якийсь молодий перспективний прозаiк. Прiзвище його… прiзвище на «а» закiнчувалося. Причина… Плачина… Дiброва… Мерега… Якесь таке прiзвище. То я хотiла б у вас поцiкавитись – вiн живий iще? Нiчого з ним не трапилося? Що вiн пише тепер?
«Нiчого не зрозумiв. Де це – „там у вас“? І коли були часи ii молодостi? Чому я мушу про це пам’ятати? Та й прiзвище таке нiчогiсiнько менi не каже – Кручина, Дрючина…» – Усi цi думки безпорадно пролетiли в головi у Шлойми, i вiн, аби хоч щось вiдповiсти, пробурмотiв пiсля паузи:
– Вiн… вiн працюе. Пише, видаеться. Критика його хвалить. – Бо розчаровувати й нервувати стару письменницю не хотiлося, згiдно з вказiвками Самчука, який чекав за порогом. Та вона й сама, здаеться, вже забула свое попередне запитання, бо на кiлька хвилин знову зосереджено замовкла, потiм довгим зусиллям-рухом дiстала звiдкись iз-за спини прозору пластикову кисневу маску зi шлангом i, пiднiсши ii до обличчя, зробила кiлька тяжких, хрипких, глибоких вдихiв.
– Розумiете, я тут уже давно… – Вона знову серйозно й осмислено подивилася Шлоймi в очi, вiдвiвши маску вiд рота. – І, напевно, вже тут i залишуся. Тому я сьогоднi подзвонила в обком, зв’язалася особисто з товаришем Манасенком, i вiн дав добро на цю нашу зустрiч. Так-так, не дивуйтесь! Ви, напевно, чули, що Степанида Добромолець постiйно перебувае в опалi, в опа… опозицii… Але й тут, у нас вмiють прислухатись до думки письменника… iнколи. Коли бувають змушенi до цього. Й навiть роблять вiдповiднi кроки назустрiч. Якщо виявити характер i на цьому наполягти. Якщо твердо настояти.
– Так, я це помiтив. – Шлойма подумав, що таки треба щось вiдповiдати, i влiпив це свое речення, вiдверто недоречне. Степанида Добромолець на цi його слова покривилась, нiби вiд зубного болю. Роздратування знову зненацька охопило ii.
– Так ось, слухайте мене й не перебивайте… – Верескнувши цiлком непритаманним iй високим тоном, стара письменниця зробила коротку й уiдливу паузу, в якiй Шлойма внутрiшньо зiщулився й вiд вiдчуття незручностi аж пiдiбгав пальцi в черевиках. – Я вас запросила сюди не просто так. Не теревенi з вами правити. Зараз я вам передам одну рiч. Це мiй твiр. Мiй останнiй твiр. Мiй головний твiр. Твiр усього мого життя. – Степанида Добромолець, знову крекнувши, повернулась у лiжку i з-за спини, з-пiд ковдри, iз бездонних надрiв свого неосяжного ложа витягла акуратну зелену папку iз зав’язочками, зверху ще й перетягнуту резинкою. Бiлий картонний квадратик, наклеений на папку, був у два рядки змережений крупними, друкованими вiд руки чорнильними лiтерами: «С. ДОБРОМОЛЕЦЬ. ПОЛІСЬКА САГА». Потримавши в руках, похилитавши, неначе зваживши папку, Степанида Добромолець, ледь-ледь пiдвiвшись у лiжку, простягла ii Шлоймi: – Ось. Вручаю вам цю працю. Ввiряю i довiряю ii вам! – Голос ii звучав досить-таки урочисто. – Вiзьмiть. Збережiть цей мiй твiр. Перевезiть його туди, у ваш свiт… – Понизивши голос до шепотiння, стара письменниця раптом хрипко кашлянула й не без зусилля видушила iз себе продовження своеi урочистоi промови: – У вiльний свiт… У той, що ви його називаете вiльним!.. Можливо, там у вас вдасться опублiкувати… цей мiй твiр, головний твiр мого життя. Хочу, дуже хочу, щоб вiн дiйшов до людей, для яких я його сотворила!
Шлойма прийняв папку до рук – вона тягла не менше як на пiвтора кiло, а то й на всi два. Неначе всерединi був не папiр, а якась значно важча речовина. Та вiдкривати папку просто при авторцi було незручно. Хоча й цiкавiсть вже точила його – що ж це за сагу сотворила Степанида Порфирiвна? Чи не е цей твiр продовженням трилогii «Шлях до волi»? Бо жодних iнших творiв, окрiм трилогii, стара письменниця нiколи не писала й не видавала, що, як це не дивно, спрацьовувало iй на користь, бо дозволяло критикам порiвнювати ii з класиком росiйськоi прози Михайлом Шолоховим.
– Я закiнчувала його вже тут, у лiкарнi… – Письменниця невiдривно, не клiпаючи дивилась на папку в руках у Шлойми. – Писала навiть не в шухляду, а сюди, в лiжко. Творила буквально пiд себе… – останнi слова вона вимовила з гiднiстю й гордiстю.
Шлойма мовчав, надалi боячись ляпнути якусь недоречнiсть.
– Іще я хотiла б вам сказати… – Пiсля свого попереднього пасажу Степанида Добромолець дещо знiтилась, тон ii мови став нерiшучим, у голосi забринiли нотки чи то сумнiву, чи прохання: – Якщо за видання цього твору буде заплачено… буде нараховано якийсь… якийсь гонорар… – Стара письменниця замовкла i втупилась уже дещо осклiлим поглядом Шлоймi в перенiсся. Вiн мовчав, не знаючи, що вiдповiсти, не розумiючи, куди хилиться тема розмови.
Витримавши тривалу паузу, Степанида Добромолець далi незадоволено, але вже не так нерiшуче (трепетний тон в голосi щез) продовжила свою думку:
– Тож, якщо вдасться отримати якийсь гонорар – а я не сумнiваюсь, що мiй твiр, коли його видати, безперечно користуватиметься популярнiстю й збере неабиякi тиражi, – я хотiла б, аби всю суму гонорару ви… – вона зробила чiткий i виразний наголос на останньому займенниковi, – пiсля вiдрахування собi належних комiсiйних… ну, я гадаю, десять вiдсоткiв вас повинно цiлком влаштувати? – в голосi письменницi знову забринiв прохальний сумнiв, – …бо вже бiльше п’ятнадцяти, ну нехай двадцяти вiдсоткiв я вам запропонувати аж нiяк не можу… Шлойма й далi зосереджено мовчав, потрохи збагнувши, до чого хилиться розмова, й все одно нiчого не розумiючи в ii сутi й кiнцевiй метi. Лiжко знову скреготливо застогнало. Це Степанида Добромолець заворушилась-захиталась усiм своiм великим тiлом пiд ковдрою, вмощуючися зручнiше. Шлоймине мовчання ii також нервувало, але вона з усiеi сили намагалась цього не показувати. Тож далi вона повiльно заговорила знову тихим, тверезим i врiвноваженим голосом:
– Ну добре, якщо хочете, можете взяти собi половину… П’ятдесят вiдсоткiв я вам нiколи б не запропонувала, якби не перебувала в такому важкому, вкрай безвихiдному становищi… Ви повиннi розумiти, що це мiй единий, це мiй останнiй шанс на…
– Зачекайте, Степанидо Порфирiвно!.. – спробував було втрутитися Шлойма в ii монолог. – Я вас не зовсiм… зовсiм не… я вас погано розумiю…
– Нi! – майже верескнула стара письменниця. – Не перебивайте мене! П’ятдесят вiдсоткiв – це все, гранична межа, верхня стеля того, що я можу вам запропонувати!
Бо iнакше це вже буде просто грабiжництво! Адже я старалась, працювала, писала, я, можна сказати, душу вклала у цей свiй твiр. Тож, будьте ласкавi, за половину гонорару взятись i прилаштувати його в котресь iз ваших видавництв! А решту, другу половину нарахованого гонорару ви мусите… Чуете – мусите! Мусите перерахувати сюди, в ровенську мiську ощадну касу номер… у центрi, на Ленiнськiй, бiля швейноi фабрики… Не пригадую номера, зараз прийде Петро, вiн вам усе скаже… отож – перерахувати в касу на рахунок, його номер вам теж скаже Петро… на iм’я Добромольця… Петра Степанидовича.
Степанида Добромолець замовкла, вiддихуючись. Шлойма також мовчав. Вiн i далi все ще нiчого не розумiв, окрiм того, що стара хоче десь опублiкувати свiй роман i сподiваеться отримати за це якусь певну суму грошовоi винагороди. Заперечувати не хотiлося, щоб не розчаровувати ii й не нервувати не тiльки тому, що це було строго заборонено Самчуком, а й з простих морально-етичних поглядiв теж.
– Петро… Це мiй… Це мiй син. – Степанида Добромолець, видно, вирiшила все прояснити до кiнця, не лишати жодних недомовок. – Отримавши цю суму, вiн зможе… вiн займеться органiзацiею облаштування експозицii моеi квартири-музею. І це буде перша меморiальна письменницька квартира-музей у нашому… у нашому з вами мiстi, Шлоймо Васильовичу… – Голос староi письменницi потроху тихшав, темп мови уповiльнювався, сама вона неначе непомiтно поринала в сон чи в якийсь iнший трансовий стан.
Ззаду хтось торкнув Шлойму за плече. Вiд несподiванки Ецiрван здригнувся й пiдхопився з краечка лiжка, ледь не впустивши при цьому зеленоi папки, яку був поклав на колiна. За спиною в нього стояв Петро. «Як нечутно вiн пiдiйшов. Навiть дверi не рипнули, i крокiв чути не було», – встиг подумати Шлойма, доки Петро короткими оцупкуватими пальцями не потягнув його до себе за гудзика на джинсiвцi:
– Давайте вiдiйдемо… Треба поговорити…
Судна в руках у Петра вже не було, але не було й обiцяного стiльця, й вiд рук у нього пахло суничним милом. Шлойма вiдiйшов з ним вiд лiжка, всього на кiлька крокiв у бiк дверей, iще встигнувши озирнутись на стару письменницю, яка хоч iще ворушила губами, нечутно промовляючи якiсь слова йому навздогiн, та вже поволi закотила очi пiд лоба й одноманiтно, ритмiчно захропла, простягаючись горiлиць на подушцi, що повiльно осiдала, i випростуючи ноги пiд ковдрою.
– Розумiете… – Петро Степанидович говорив схвильованим басовитим пошептом. – Розумiете… для матерi… не так для матерi, як для мене це единий шанс вирватися звiдси. Повiдомлю вам по секрету – я науковець. І моi напрацювання… моi дослiдження в галузi порiвняльноi психiатрii, якщо я зможу виiхати звiдси, безперечно зацiкавлять моiх колег, фахiвцiв у захiдному свiтi… Але для цього… для цього я мушу виiхати безперешкодно, як син знаноi письменницi, щоб менi дали вивезти весь мiй архiв, десятки папок з дослiдженнями… Сподiваюсь, ви нам допоможете… Мати покладала такi великi… величезнi надii на цю зустрiч з вами…
Петро Степанидович натужно дихав, вiдпрацьоване повiтря з глибин його бороди виривалось затхлим i несвiжим, очi свiтились неприхованим хвилюванням. Шлойма пригадав невiдь-коли прочитану в якiйсь книжцi думку, що лiкарi-психiатри потрохи набираються хворобливого стану вiд своiх пацiентiв. Не без зусилля вiдiрвавши сильну руку Петра Степанидовича вiд свого гудзика, вiн про всяк випадок вiдступив на крок i з цiеi дистанцii вiдказав у широке бородате обличчя з усiею можливою серйознiстю:
– Я спробую зробити все, що в моiх силах… Обличчя Петра Степанидовича зрадiло просяяло, з-пiд бороди навiть вистромилась несвiжа, сiрувата усмiшка:
– Ой, я дякую, дякую вам наперед! – Вiн раптом посерйознiшав, неначе пригадавши щось. – А про форму оплати, я сподiваюсь, мати з вами не забула домовитися?..
Шлойма, мiцнiше притиснувши до грудей зелену папку, перевiв на неi погляд i пiдморгнув, показуючи, що все о’кей, все залагоджено. Петро Степанидович хотiв було знову вхопити його за гудзика, та в останню мить, вже пiднiсши руку, стримав себе i взяв Ецiрвана пiд лiкоть. Взяв мiцно, трiшки розвернув i повiльно-повiльно повiв до виходу, конфiденцiйно бурмочучи:
– А якщо у вас раптом, не приведи Господи, що трапиться тут у нас, у нашому мiстi, то ви тiльки знайдiть спосiб зв’язатися зi мною, i я також маю змогу надати вам якнайширшу допомогу… Я можу, наприклад, якщо виникне така потреба… провести вам обстеження… експертизу вашого психiчного стану, й визнати вас непiдсудним за будь-яких обставин… Майте це на увазi, будь ласка.
Шлойма, якому вдалось-таки нарештi звiльнити свiй лiкоть з пальцiв психiатра й сина староi письменницi, саме пригадав неначе ввi снi прослуханий божевiльний текст протоколу, зачитаного йому Миколою Івановичем кiлька хвилин тому в передбаннику томографа, вiдсторонився i, трохи нахилившися вперед, вiдказав секретним пiвголосом:
– Я безперечно матиму це на увазi. Це й справдi може менi знадобитись, навiть найближчим часом. Самi розумiете, життя таке складне. Всяке в ньому трапляеться, слiд бути готовим до всього.
Петро Степанидович подивився на Шлойму знизу вгору дослiдницько-випробовуючим поглядом, як справжнiй експерт-психiатр на пацiента, котрий косить пiд дурочку. По обличчю було помiтно, що вiн не до кiнця вiрить Ецiрвановим словам, вбачаючи (або, швидше, вчуваючи) у них якусь приховану чи то пастку, чи то частку iронii, цiлком безпiдставно, що слiд зазначити окремо. Але сказати щось у вiдповiдь Петро Добромолець не спромiгся, бо вони повiльним-повiльним кроком уже пiдiйшли пiд самi дверi палати, й з-за тих дверей було виразно чути шурхотiння – це Самчук з Миколою Івановичем там, у коридорi, нетерпляче переступали з ноги на ногу. Петро Степанидович вхопив Шлойму за долоню правоi руки i стис ii з такою силою, що в письменника аж пальцi злиплися. Обое чоловiкiв мовчки подивились один одному в очi й так само мовчки на прощання кивнули один одному. Вийшов наче взаемний уклiн, японський самурайський ритуал. Пiсля поклонiв Петро Степанидович так само без жодного слова видобув з кишенi штанiв квадратову картонну картку, точнiсiнько таку, як та, що була наклеена поверх зеленоi папки, й пiднiс ii Шлоймi перед очi. На картцi квадратовими друкованими лiтерами акуратно було виведено два номери – ощадноi каси й ощадноi книжки у нiй. Надалi, не промовивши нi слова, Петро Степанидович елегантно запхав картку до нагрудноi кишенi Шлойминоi джинсiвки.
Немов на прощання стара письменниця на лiжку пiд вiкном, iще раз потягнувшись, протяжно й неголосно пукнула, але Шлойма, котрий був уже бiля дверей, сприйняв це лиш як благословення. Петро кинувся в глибину палати, бiля лiжка заметушився, пiдтикаючи ковдру й поправляючи подушку пiд головою хвороi. А Шлойма Ецiрван штовхнув дверi й виступив за них, притискаючи до живота зелену папку, стягнуту резинкою. Вiн вiдбув важливу зустрiч, вiн вийшов назустрiч своiм квадратноплечим провожатим. Самчук i Микола Іванович, обое з майже радiсними виразами облич, повернулись до письменника. В поглядах читалася вдячнiсть за те, що вiн таки вийшов сам, без примусу, не намагаючись втекти через вiкно, яке не було загратованим усупереч попереджувальному Самчуковому твердженню, й навiть кватирка в ньому була вiдчинена, хоча повiтря в палатi таки було порядно затхлим, тобто користi вiд кватирки було нуль.
Шлойма вiдiтхнув з легень останнiй ковток цього затхлого повiтря й запитально подивився на Самчука й Миколу Івановича.
– Ну, куди тепер?
* * *
А тепер знову назад, туди, звiдки тебе й привезли, поза дворами, якимись партизанськими вулицями Мiрющенка-Остафова-Приходька-Бегми, що в них iзроду не було попереднiх назв, бо вони постали вже по вiйнi, забудувались i заселилися людьми, прийшлими з навколишнiх сiл, i через це зберегли й сiльську мораль, i сiльський характер взаемин, хоча тепер ними пролягають маршрути автобусiв i навiть тролейбусiв. Але мiсцевi господинi ще й сьогоднi можуть собi дозволити просто в капцях перебiгти перед носом у тролейбуса до сусiдки через дорогу позичити солi чи перепитати рецепта квашення огiркiв. Везуть тебе вже не мiлiцейським уазиком, а тiею самою сiрою «волжаною», якою забирали i зi Струтинськоi, з помешкання батькiв. Коли ви залишали лiксанупр, авто вже стояло перед входом до корпусу, в затiнку яблуньки, й водiя у ньому не було. На колiнах у тебе лежить, пiдстрибуючи, папка, стягнута резинкою, а за вiкном легковика пропливае спершу одноповерховий приватний сектор, а далi й п’ятиповерховi цеглянi хрущовки, верхня забудова по вулицi Московськiй, забудова другоi половини шiстдесятих. Тут також минала твоя юнiсть, не все ж було парком валандатися. Сюдою пролягав твiй шлях до школи, з Остафова ще слiд було звернути на коротеньку вуличку, що носила iм’я прогресивного дослiдника природи Дарвiна. Саме так, «Дарвiна», без iменi, й тебе страшенно здивувало i насмiшило, коли в дев’ятому класi Колька Пелех, який мешкав саме на цiй вулицi, не знав, як звали сера Чарлза на iм’я. Це з’ясувалось пiд час вiдкритого уроку з бiологii, де були присутнiми вчителi з сiльських шкiл Ровенського району, а також iнспектори райвно i мiськвно. Пелех, потенцiйний золотий медалiст, застуканий зненацька, хвацько шпарив бiля дошки вiдповiдь про еволюцiйний розвиток бiологiчних видiв, непомiтно пiдглядаючи в шпаргалку i вживаючи тiльки прiзвище вченого, а коли роздратована такою неповагою вчителька попросила його таки називати дослiдника на iм’я, зам’явся. Вирiшивши допомогти учневi виплутатись, щоб i самiй не потрапляти в незручне становище, бiологiчка наважилась на пiдказку: «Його звали так само, як кiноартиста Чаплiна. Знаеш Чаплiна? То як його звали?» Пелех, не вагаючись, випалив у вiдповiдь: «Чарлi!» Вiдкритий урок вчительцi бiологii оцiнили на «вiдмiнно».
Микола Іванович, сидячи поряд Самчука, який кермуе «Волгою», раптом обернувся до тебе на задне сидiння й, усмiхаючись, попросив ще одну сигарету iностранну, якшо остались, канешно ж. Ти помацав по кишенях джинсiвки, але пачка «Галуазу» виявилась чомусь у лiвiй кишенi, хоча ти завжди мав звичку класти ii в праву. Та й сигарет у нiй вiдчутно поменшало. Лишилося iх там п’ять чи шiсть, одну з них ти простягнув Миколi Івановичу, другу запалив сам. Курилося смачно, але потiм швидко почало пiднуджувати – чи то вiд голоду, чи тому, що довго не палив.
Погода, про яку нещодавно запитувала Степанида Добромолець, почала змiнюватись. Замiсть сонячно-туманного ранкового сфумато, яке тривало й до пообiдньоi пори, зараз небо вже затяглося серйознiше, й навiть дрiбнi, мiкроскопiчнi краплi мжички росою осiдають онде на вiтровому склi «волжани».
З Московськоi на останньому перехрестi, за квартал вiд Стiни, бiля гуртожитку медучилища ви звернули праворуч, на Кузнецова, промчали вгору просто попiд вiкнами нарiжноi квартири Бляшаних на другому поверсi, над аптекою, ти ще встиг озирнутись: ану, чи не палить там на балконi, схилившись на поруччя, пенсiонер-патологоанатом І. Бляшаний? Лiворуч, за гранiтним парапетом простилаеться парк, ти там уже був сьогоднi, власне, саме звiдси, вiд цього парапету ти й почав сьогоднiшню свою прогулянку, таку бажану, довго очiкувану й таку невдалу. Але ж тебе немарно тягло сюди. Ти справдi потребував, справдi мусив побувати тут. Мусив вдихнути цього повiтря, пройтися затiнком цих дерев, нерiвним асфальтом цих алейок. Бо хоч бував ти i в тихому берлiнському Тiргартенi, i на залюднених кракiвських Плантах, i в мюнхенському Енглiше-Гартенi переступав через тiла нудистiв понад вузенькою притокою рiчечки Ізар, i Люксембурзький сад в Парижi, й Лiтнiй сад у Петербурзi, i Лазенки у Варшавi простеляли перед тобою жорству своiх дорiжок, та саме цей парк живе у тобi, зринае в свiдомостi при односкладовому словi з чотирьох лiтер «п. а. р. к.». Чотири лiтери, з них три глухих приголосних… «Пха-р-рк!» – неначе звук розриву, роздирання тканини, i в продерту високу вузьку щiлину видно той iнший, затишний, безповоротно втрачений, спокiйний милий свiт, в якому все погане перебувало десь далеко, там, за океаном, у тому страшному, чужому, продажному свiтi, де правив бал Жовтий Диявол, де пентагонiвськi яструби висиджували атомну бомбу, де трудящi вишиковувались у довжелезнi черги на бiржу працi, щоб знайти хоча б якусь роботу i хоч якось прогодувати свою родину. А тут синовi-другокласниковi давали десять копiйок на дитячий сеанс – i вiн чимчикував собi парком до найближчого кiнотеатру iм. Шевченка чи до «Юностi», трохи далi, в центрi, i нiчого з ним не траплялося – це ж вам не Сентрел Парк в Нью-Йорку!.. Й назад повертався надвечiр, добряче потинявшись мiстом, також через парк. Нехай гуляе дитина, надворi ж така гарна пора, а по телевiзору зовсiм нiчого дивитися: по першiй програмi «Сельский час», а по другiй «Таланти твоi, Украiно!» Ну а ввечерi, пiсля програми «Час» ще фiльм якийсь покажуть, чи то молдавський, про лаутарiв, чи кiностудii «Узбекфiльм», а потiм, уже зовсiм пiзно – «Документальный экран», що веде отой вiдомий росiйський поет, який затинаеться, або «Камера смотрит в мир» – там такi страхи показують, про демонстрацii безробiтних, i як iх полiцiя лупцюе, а в Ізраiлi знову жиди з арабами чубляться, i чого вони всi там хочуть? А от Мiна Бенционiвна з другого пiд’iзду, та, що в списку мешканцiв на першому поверсi пишеться як Нiна Борисiвна, з Ізраiлю посилку отримала. Там i шуба нова з натурального хутра, й хустка, i двi шапки, i всякоi легкоi одежi повно. Але в листi, який був до посилки вкладений, родичi пишуть, що все в них дуже дорого, й вони собi не дуже багато можуть дозволити купити… А ще в них жiнок в армiю забирають, хай бог милуе, в казармi жити, онучi прати, з автомата стрiляти, мабуть, теж заставляють!.. Тут i так живеш, як на вiйнi…
«Волга» закладае поворот лiворуч, повз кооперативний технiкум та мiськраду, повз кiноафiшу на стiнi швейноi фабрики, а тепер i праворуч, на вулицю Пушкiна, тут ще сьогоднi ти не був. За металевою огорожею праворуч виднiе мiськвiддiл внутрiшнiх справ, навряд чи твоi супроводжувачi пiдлягають саме цьому управлiнню, вони з iншого вiдомства. На розi за мiлiцiйним управлiнням тулиться штукатурений на рожево одноповерховий старенький «ввiр», тепер ти встигаеш розгледiти на табличцi ту дивовижну абревiатуру ОУЗВМН, чи не звiдси прийшов тобi сьогоднi вранцi лист, пiдписаний iнспектором Колтунцем, який (не iнспектор, а лист) два тижнi перед тим лежав на головпоштi, просто пiд Стiною, чекаючи, доки «по мiрi накопичення» збереться повний контейнер кореспонденцii до Захiдного сектора.
Лiворуч промайнула облицьована свiтлою плиткою сумнiвно престижна п’ятнадцята школа, тут, колись писала Уляна, навчаеться Ілько. Ти не бачив племiнника невiдь-скiльки, вiн уже в третьому, чи, може, й у четвертому класi. Лишаеться тiльки сподiватись, що йому пiдiйдуть джинси, купленi сьогоднi вранцi абсолютно наослiп, ти так i сказав продавцевi: «На хлопчика десяти рокiв». Чи вiн високий, чи низенький, ти знати вже не мiг. А колись, за часiв единого мiста, ти завiв собi звичку привозити племiнниковi майки з малюнком на грудях – з Афiн i Праги, з Берлiна й Бонна. Тодi ти постiйно мав хлопця перед очима, то й проблем з розмiром не виникало.
Колись ти й мiсто свое постiйно мав перед очима, все, в цiлостi, воно було спiвмiрним тобi, а ти – йому, який iхав, таке й здибав, ти щиро хотiв бути спiвцем цього краю, цього мiста, достатньо безликого, достатньо байдужого, та все ж таки рiдного, свого, якому вибачаеш усе тiльки з причини порiдненостi. Ти намагався писати про нього вiршi й прозу, можливо, виходило не дуже, бо не дуже було про що писати. Дрiбнi теми й дрiбненькi-дрiбнюсiнькi варiацii на них. Потiм ти написав кiлька п’ес, у яких взагалi не було реального антуражу, – i тобi вдалося. Тi п’еси переклали, поставили, i далi ти писав уже тiльки так – вимислюючи свiт з його деталями, пiдробицями, заселяючи його так само вимисленими, штучними персонажами. Створити уявний свiт виявилось легше, нiж давати ради свiтовi реальному. Але тебе такий стан справ влаштовував. Бо ж письменник-реалiст – це така сумна постать в сьогоднiшнiй час…
Праворуч, в оточеннi ялинок, ялiвцю i ще якоiсь яловоi зеленi – Управлiння лiсiв. Чи – лiсами, хто його зна, як правильно. Чи, може, господарства, також лiсового. Адже Ровенщина – край лiсовий, як, до речi, й Волинь, куди ти сьогоднi вранцi збирався запросити Ізабеллу й Маульвюрфа на гриби. Скiльки ж це часу минуло з того сонячно-туманного ранку, в який, здаеться, нiщо не вiщувало… Ось i знов лiтературщина поперла з тебе, письменнику Ецiрване…
Лiворуч, у глибинi вулички з похиленою серед тротуатру вербою – готель «Мир», огороджений колючим дротом. Напевно, правду розповiдають, що в цей готель, який нависае над Стiною своiми дев’ятьма поверхами, не поселяють нiкого, крiм спiвробiтникiв органiв, переважно приiжджих з Киева, i що вони, цi спiвробiтники, ведуть з готелю спостереження й прослуховування Захiдного сектора. А он попереду вже й викрут Стiни, попiд ним постатi в плащах кольору хакi. Вони бачать ваше авто й вiдступають пiд саму Стiну, на крок назад, кивають Самчуковi, який пригальмовуе i, ледь вiдчинивши дверцята, про щось перемовляеться з одним плащем. У цей час Микола Іванович вiдкручуе праве вiконечко й викидае за нього недопалка, якого вже давно досмоктав, загасив делiкатним плювком, але тримав у долонi, бо у «Волзi» немае попiльнички. Ти свого бичка просто непомiтно притоптав на гумовому килимку пiд ногами. Некультурно, але ж твоеi вини у вiдсутностi попiльнички немае нiякоi. Цiкаво, чи вчинив би ти так само там, у себе, по той бiк Стiни? Чи це вже тутешня атмосфера так на тебе вплинула?.. Шлойма подумав, що не може вiдповiсти на це питання з певнiстю. Самчук зачинив дверцята, пiдгазував i, повiльно вивертаючи лiворуч, пiд’iхав уздовж Стiни до сходiв перед розчиненими навстiж, на обидвi своi половини, дверима Дому полiтичноi роботи. Тут ти вже був сьогоднi, десь в обiдню пору. Коло замкнулося.
* * *
Хоча до вечора було iще далеко, хол Дому полiтичноi роботи вже свiтився зсередини всiма своiми лампами й лiхтарями. Парти, за якими сьогоднi вдень сидiли письменники, зараз були в три поверхи складенi одна на одну пiд глухою стiною, а вiльний простiр заповнювала публiка. Одягнутi в однаковi костюми-двiйки, контролери в дверях перевiряли наявнiсть запрошень. Шлойму i його почет вони пропустили безперешкодно, багатозначно перезирнувшись. Із глибини холу iм назустрiч з’явився Трохим Зубчук, вiдповiдальний секретар i голова Ровенського вiддiлення Спiлки письменникiв СРУ. Зi щирою силуваною усмiшкою вiн жестом, не ручкаючись, запросив Шлойму йти за ним. («Немов заразного…» – промайнула думка в головi). Самчук i Микола Іванович одразу ж вiдстали, немов розчинились у юрбi. Та iхнi погляди на своiй потилицi Шлойма вiдчував безперестанку впродовж усього вечора.
Зубчук, все ще всмiхаючись, провiв письменника Ецiрвана не дуже довгим бiчним коридором до «Актовоi зали» («Цiкаво, що ж це за „акти“ тут вiдбуваються?» – промайнула думка в головi.) Високе й просторе примiщення, досить-таки слабенько освiтлене люмiнесцентними лампами, було майже ущерть заповнене трудящими. Про те, що це таки й справдi трудящi, свiдчили орденськi колодочки на лiвiй сторонi грудей у багатьох з них, а також сам стан iхнього одягу – злежаного в шафах i скринях, а сьогоднi просто вийнятого й розправленого, через що складки в мiсцях згинiв чiтко видiлялись на брюках i пiджаках. Деякi з цих костюмiв, iмовiрно, перед одяганням вiдвисали певний час на спинках стiльцiв i бильцях лiжок, вiд чого складки в мiсцях згинiв дещо розпросталися. Втiм, у пiджаки й брюки були вбранi лише чоловiки, а поодинокi жiнки, яких було загалом не бiльше 1/10 вiд списочного складу присутнiх, були одягнутi трохи охайнiше i яскравiше – а кожна четверта з них замiсть дiлового костюма (спiдниця, жакет i бiла блузка, оздоблена угорi мереживним комiрцем-жабо) навiть мала на собi ошатне плаття синього, зеленого або й червоного кольору. ПИТАННЯ ПЕРШЕ: скiльки всього жiнок у залi було в платтях, якщо вiдомо, що загальна кiлькiсть учасникiв вiдкритого засiдання обкому становила 640 чоловiк, а одна з жiнок, доярка-ланкова з села Старе Село Рокитнiвського району Кибукевич Уляна Йосипiвна, мала на собi чорно-коричневого плюшевого пiджачка й тернову хустку? (Задачу можна розв’язати трьома рiзними способами.) ПИТАННЯ ДРУГЕ: скiльки чоловiкiв було вбрано в пiджаки, якщо лише один присутнiй чоловiк (окрiм Шлойми, котрий, як вiдомо, був одягнений у джинсiвку) мав на собi яскравого синього светра з контрастними малиновими рукавами?
– Що це за збори? – Шлойма якомога серйознiше подивився на Зубчука.
– А вам що, досi не сказали? Зараз мае вiдбутись розгорнуте обговорення вашого роману.
Роману? Роман «Стiна» Шлойма написав на початку минулого року, втомившися вiд драматургii, i львiвське видавництво «Касталiя» невдовзi випустило його пробним накладом одна тисяча примiрникiв. Але серед читацького загалу ЗУР (що насправдi значить – Львова й передмiсть) книга особливого успiху не мала, хоча й здобулась на кiлька прихильних рецензiй. А в нечисленних книгарнях Захiдного Рiвного i взагалi було продано примiрникiв п’ятнадцять-двадцять, так що на першому пробному тиражi вся справа й закiнчилася. А тут раптом на тобi – розгорнуте обговорення.
– Це що ж – учасники цього обговорення прочитали мiй роман? – Шлойма не йняв вiри, такого бути не могло.
Зубчук дипломатично витримав чималу сторожку паузу i зважено-зважено протягнув:
– Ну-у, може, й не всi… Але дехто, я гадаю, певна частина, таки прочитали. Принаймнi, прочитали всi, кому це положено… в чиi це входить обов’язки…
Було помiтно, що тема, заторкнута Шлоймою, чомусь була для нього болiсною i вiдверто неприемною. Тому Ецiрван вирiшив, що довiдався вже достатньо, i всi iншi запитання вирiшив тримати при собi до зручнiшоi нагоди, якоi, втiм, йому так i не трапилося.
Пройшовши попiд обшитою фанерою стiною через увесь зал до першого ряду й першого-другого крiсел у ньому, Зубчук зi Шлоймою зупинилися. «Перший ряд, перше мiсце…» – Шлойма подумки всмiхнувся, саме на цьому мiсцi вiн полюбляв сидiти у Вiльному театрi мiста Рiвного пiд час репетицiй, якi проводив Маульвюрф. Шлойма не належав до надмiру прискiпливих авторiв, та все ж декiлька прогонiв вiдвiдав, просто з цiкавостi – чи ж режисер так само бачить подii у текстi його п’еси, як бачить iх вiн, автор. Звiсно ж, режисер бачив усе цiлком iнакше, вiн вискакував на сцену, миттево перевтiлюючись, показував акторам, кого вони насправдi повиннi в даний час зображати, сердився, сварився, реготався, обзивав акторiв i кiлька разiв навiть доволi гостро (хоча й по-нiмецьки) вiдгукнувся про автора п’еси, над якою працював.
Шлойма повернувся обличчям до зали й подивився углиб. І йому водномить стало все зрозумiлим. Залу заповняли не тiльки трудящi. Он, рядi в четвертому-п’ятому, зовсiм недалечко сидiв таксист у тенiсцi й з пiдбитим оком. Одразу за ним, притуливши до себе старенького сiрого пуделя, позирав у бiк сцени з-пiд брiв пенсiонер, який гуляв сьогоднi парком. Трiйка «роботяг» у засмальцьованих пiджаках про щось голосно перемовлялася просто в серединi зали, десь на рiвнi дванадцятого ряду. Сестра Уляна з Миколою й Ільком, якого навiть не перевдягла з коричневого шкiльного костюмчика, саме пробиралась до своiх мiсць, проминаючи у вузькому дев’ятому рядi пенсiонера І. Б. Бляшаного, котрий зухвало прийшов на таке урочисте зiбрання з плеером (передбачливо знявши навушники при проходженнi контролю в дверях) i зараз повiльно похитував головою в такт лише йому чутноi музики. За кiлька крiсел вiд нього Петро Степанидович Добромолець щось шукав по кишенях свого пiджака, напевно, окуляри. Проходячи повз сина знаноi письменницi, Уляна, озирнувшись, зустрiлася очима з Шлоймою i швидко примружила одне око – майже що пiдморгнула. Десь мусила бути й мати, i Обля з дочкою, i митник, який змiняв сто марок по вигiдному курсу, i – хто iще ввiйшов у цi 640 осiб, якi могли сiсти в «Актовiй залi», а ще чоловiк 25—26 могли, нiкому не заважаючи, стояти бiля дверей у проходах, що вони й робили.
Над сценою, прямо у залу свiтився величезний транспарант з електричних лампочок: «Позор i ганьба вiдступнику Ецiрвану!» Кiлька лампочок не горiло, зокрема слово «позор» виглядало, як «позог», а «ганьба», як «iаньба».
У глибинi сцени, просто над столом президii опускався зi стелi якийсь незрозумiлий пристрiй – двi великi металевi пiвкулi, до яких звисали й пiдiймалися металевi, гумовi й пластиковi кабелi та трубки.
Зубчук з другоi спроби перехопив питальний погляд письменника Ецiрвана i, хвильку подумавши, вирiшив, що мусить якось прокоментувати дивне явище пiд стелею.
– Це Де У Пе А, – пояснив вiн скоромовкою. – Секретна розробка нашого радiозаводу. Я, мабуть, не маю права цього розповiдати, але ви вже майже свiй («Нiчого собi!» – отетерiло вiдзначив про себе Шлойма), тож знайте, що «Д.У.П.А.» розшифровуеться як «Думально-унiфiкуючий променевий агрегат». Випромiнення, що йде вiд нього, робить думку колективу одностайною. Над цим винаходом тривалий час трудилися кращi фiзики й бiологи всiеi Украiни… Соцiалiстичноi Украiни, як ви розумiете. Поки що випущено два експериментальнi зразки – один висить перед нами, а другий забрали у Киiв, здаеться, у Верховну Раду. Але на цю секретну розробку радiозаводу вже е купа замовлень, я чув, що з Росii, з Бiлорусii, з iнших госу… держав СНГ. До речi, операцiю по вашому затриманню… тобто – по вашому залученню до спiвпрацi бюро обкому також розробляло пiд дiею «Д.У.П.А.». І, як бачите, все пройшло вiдносно вдало, чи не правда?.. – Вiн зумисне скiнчив мову запитальною фразою i зазирнув Шлоймi просто в очi. Шлойма вирiшив, що мае право не вiдповiдати. Та Зубчук не дуже й прагнув вiдповiдi, бо через кiлька секунд, тихенько пiднявшись бiчними сходами на сцену, пiрнув лiворуч, за лаштунки. Шлойма побачив, як вiн, все ще пригинаючись i скрадаючись, пiшов у глибину простору сцени.
В цю мить щось десь клацнуло, прилад пiд стелею легенько, майже по-комариному забринiв i на сцену до столу президii з-за лаштункiв пiд оплески зали потяглись керiвники мiста та областi. Вони непоквапно йшли один за одним, вервечкою, оплески все наростали, аж доки не переросли в суцiльний шум, громоподiбне шелестiння крил тисячi або мiнiмум пiвтисячi кажанiв, а керiвництво у два ряди, за якимсь певним ранжиром розсiлося уздовж столу президii, i головуючий, не сiдаючи, поправив мiкрофона й пiдняв руку заспокiйливим жестом. Оплески швидко опали, як припиняеться раптовий лiтнiй дощ.
– Розпочинаемо!.. – Звук вiд мiкрофона шурхотливими вилясками розсипався притихлою залою. – Розпочинаемо засiдання позачергового вiдкритого пленуму обкому Комунiстичноi партii СРУ! Воно буде присвячене викриттю й засудженню вiдступника… (головуючий на мить зазирнув у папiрця, якого тримав двома пальцями) – Ецiрвана Шлойми Васильовича… письменника, мешканця Захiдного, окупованого сектора мiста Ровно. Слово для доповiдi надаеться… першому секретарю обкому КП СРУ товаришу Манасенковi!!!
Попереднi бурхливi оплески тепер здавались несмiливим шепотiнням у порiвняннi з тим шквалом, який струсонув залу. Перший секретар встав з-за столу, де скромно сидiв серед товаришiв, i попрямував до трибуни з гербом. Тепер можна було роздивитися, що товариш Манасенко мае добре вiдкрите обличчя старого робiтника зi складочками-зморщечками в кутиках вуст. Його бездоганний сiрий костюм облягав фiгуру iдеально, краватка цiлком з ним гармонiювала, а сорочка тiшила око слiпучим бiлим кольором. Зайшовши за трибуну, товариш Манасенко непомiтним жестом обсмикнув рукава, в яких зблиснули крихiтнi золотi запонки, й поклав перед собою текст доповiдi на кiлькох аркушах порядно бiлого паперу. Вiн витримав паузу, не довгу й не закоротку, саме стiльки, як потрiбно, i подивився у залу, мудро й лукаво примружившись. Публiка стишено й зачаровано дивилась на нього всiма своiми очима. Письменник Шлойма Ецiрван, крайнiй у першому рядi, поклав пiд крiсло папку з рукописом С. Добромолець, закинув ногу на ногу й несподiвано навiть для себе самого ввiбрав голову в плечi.
СКОРОЧЕНА СТЕНОГРАМА ВІДКРИТОГО
ПОЗАЧЕРГОВОГО ПЛЕНУМУ РОВЕНСЬКОГО
ОБЛАСНОГО КОМІТЕТУ КОМУНІСТИЧНОЇ ПАРТІЇ СРУ
