скачать книгу бесплатно
Це ж десь тут, неподалiк, нещодавньоi темноi ночi майстер спорту з дельтапланеризму, отримавши напередоднi дельтаплан зi складу для участi в республiканськiй спартакiадi, стартував зi схилу вулицi Ленiнськоi i навiть спромiгся пролетiти метрiв чотириста. Вже на пiдльотi до Стiни його зауважив наряд мiлiцii i випустив у нього кiлька обойм зi своiх табельних «макарових». Тiло спортсмена поважчало на якихось 100—200 грамiв, що не було таким аж серйозним баластом, i тому дельтаплан спокiйно продовжував свiй полiт через Стiну, на доволi пристойнiй висотi. Перетнувши за iнерцiею майдан Незалежностi, безмоторний лiтальний апарат повiльно опустився, забираючи лiворуч по досить гострiй глiсадi прямо пiд розлогими деревами бiля Воскресенського собору. Пiзнiше тiло спортсмена, разом з простреленим у кiлькох мiсцях лiтальним апаратом було передане назад, у схiдну частину мiста, але звiдтодi Ровенська область вже не отримувала нiяких нагород на республiканських змаганнях з дельтапланеризму. Здаеться, ще за якийсь час цей вид спорту занепав, чи, можливо, був навiть заборонений, як контактне карате в далекi сiмдесятi.
Ця спроба втечi за Стiну не була единою з вiдомих навiть Шлоймi, хоча спецiально вiн нiколи цiею темою не цiкавився. Десь у приватному секторi по Млинiвськiй була спроба пiдкопу пiд Стiну з територii садиби, яка до Стiни впритул прилягала. Доведений до вiдчаю господар, якому напередоднi повiдомили, що його з родиною переселяють «у точнiсiнько таку саму» хату в Антополi (20 км на схiд вiд обласного центру по киiвськiй трасi), цiлу нiч разом з родиною вергав землю, висипаючи ii за хлiвцем, щоб з вулицi часом не побачили. Пiд ранок тунель, який становив уже понад два метри довжини, завалився, трохи не поховавши землекопа-аматора назавжди. Дружина здiйняла лемент, сусiди потелефонували куди слiд, й оперативна спецiальна команда досить-таки швидко визволила господаря землi з ii, землi, гостинних i мiцних обiймiв. Довелось господаревi разом з родиною таки переiздити до Антополя державним коштом i вже там залiковувати поламанi цими прощальними обiймами три ребра з лiвого боку.
З боку Захiдного сектора також була спроба перетину Стiни. Мiсцевий рок-музикант Нiл Трепета (Neal Trepeta для клiпiв МТV, якi, втiм, так нiколи й не були знятi) запланував i широко розрекламував музично-соцiальну акцiю «Переведiть мене через Майдан», обравши мiсцем для ii проведення майдан Незалежностi в Захiдному Рiвному, зi схiдного боку огороджений Стiною. Сам Нiл Трепета, як i Шлойма, опинився в Захiдному секторi випадково – проводив репетицiю рок-групи в Палацi культури хiмiкiв на Ювiлейному й, прийнявши добряче на груди, залишився ночувати просто в репетицiйному залi. Родина (дружина й двi дочки в гуртожитку-малосiмейцi на Вiдiнськiй) не дочекалась татка-годувальника, бо наступного ранку мiсто вже роздiлилося. В обложеному мiстi Трепета якийсь час втiшався славою найкрутiшого рокера, вмiло використовуючи ситуацiю рака на безриб’i. До участi в рок-акцii вiн зумiв залучити мексиканського гiтариста украiнського походження Рамона Сiгаласа. Маленький мексиканчик в окулярах i з борiдкою клинцем акомпанував Трепетi пiд час виконання перших двох пiсень (музика й слова яких належали виконавцевi), а коли, завiвши третьоi пiснi, тiеi самоi, що дала назву всiй акцii, Нiл Трепета раптом рушив з дерев’яного помосту естради бiля пам’ятника Шевченковi в бiк Стiни, мексиканець трохи збоку й позаду рушив услiд за ним, прищипуючи струни витонченими пальцями з довжелезними нiгтями. На подив натовпу глядачiв, коли Трепета наблизився до Стiни, брама пропускного пункту поволi вiдхилилась на якийсь неповний метр, i спiвак, розгублено озирнувшись, увiйшов у неi. Сiгалас, зiбравши всю волю i мужнiсть у зiщулений щупленький кулачок, рвонув було за ним, та брама зачинилася швидше, а за якийсь недовгий час через Стiну бумерангом вилетiла й гепнулась посеред майдану, розсипавшись на друзки, дорога i рiдкiсна Нiлова електрогiтара «Фендер». Про його долю марно намагались довiдатись журналiсти таблоiдiв та поодинокi шанувальники його творчостi, яких, на жаль, все ж було недостатньо, аби зчинити належний галас у засобах масовоi iнформацii. Приголомшений Сiгалас того ж вечора без жодних iнтерв’ю вилетiв до рiдноi Мексики чартерним рейсом через Куала-Лумпур i Нову Гвiнею.
Шлойма врештi вiдвiв погляд вiд Стiни й перевiв його туди, звiдки щойно прийшов. Хотiлося iсти й пити, склянка чаю, випита в Уляни, лише спровокувала голод. Чи можна десь тут пообiдати? Стривай, а ота «дерев’яшка», кафе-гадючничок, в напiвтемному просторi якого виднiлось кiлька постатей, ти його поминув, одразу за каскадом фонтанiв, побiля танцмайданчика… Аби ж там лише не перерва. Котра година? 14:30. Час непевний. Так i е – табличка на дверях повiдомляе про «обiднiй перерив з 15 до 16 год.». За каламутним склом проглядаеться постать прибиральницi з вiдром, яка шматою протирае високi столики i збирае з них склянки по п’ять у кожну руку.
– А може, пашлi в комерчеський оддел! – раптово виникають поряд трое молодикiв у запилюженому вбогому вбраннi, немов робочi з будови, якi вийшли на обiдню перерву.
Їхня перерва, схоже, збiглась з «переривом» у кафешцi, iхнi нутрощi прагнуть пива, й вони iдуть за рiг «дерев’яшки», кудись за чахлi молоденькi липки, ще раз за рiг, ти прямуеш слiдом за ними, вони заходять у якiсь дверi без жодних табличок, простi дверi службового входу. Ти заходиш слiдом i опиняешся в невеликiй кiмнатi, перегородженiй навпiл прилавком, на якому зiгнута удвое картонка повiдомляе написом, зробленим вiд руки, що це «комерцiйний вiддiл» i торгiвля в ньому «проiзводиться за СКВ i грiвнi ЗУР». Молодики, не озираючись на тебе, назбирують по кишенях якусь конкретну суму. А ти оглядаеш асортимент комерцiйного вiддiлу, у всiй повнотi представлений на кришцi великого холодильника пiд вiкном. Баночне пиво «Львiвське-премiум» (тут воно – iмпортне!) по чотири гривнi за баночку, удвiчi дорожче, нiж у барах Захiдного сектора, якiсь крекери не першоi свiжостi, iще щось пiдозрiле, у яскравих пакетиках з фольги. Добре, нехай буде хоч пиво з крекерами, як нiчого iншого роздобути не можна.
Знову промайнула думка про грошi, та по хвилинi цiлком безглуздих i безладних пошукiв у заднiй кишенi штанiв раптом знайшлися три учетверо зiгнутi, вкладенi одна в одну банкноти по десять гривень. Цiлий скарб, як на такий випадок! («Нiколи в цiй хатi грошi не триматимуться, коли ти так ставишся до них!» – картала його Оксана, знайшовши в нагруднiй кишенi пiджака, який збиралась занести в хiмчистку, двi забутi там стогривневi банкноти з якогось випадкового гонорару.)
– Ви не купуете? – На це його запитання трое «роботяг», як вiн уже подумки встиг iх пойменувати, промимривши щось нерозбiрливе й не вельми доброзичливе, вiдступили назад, до дверей, усе ще продовжуючи пошуки якоiсь певноi суми по всiх своiх кишенях, зовнiшнiх i внутрiшнiх.
Розмiнявши десятку (копiйок на здачу в продавщицi не виявилось, тож вона округлила суму до семи гривень), Шлойма вийшов назовнi, притискаючи до грудей пиво й хрусткого пакетика. Поблизу, пiд чахлою липкою гостинно розкарячилась лавочка з усього лиш однiею виламаною дошкою. Вiн встиг нерiвно роздерти крекерного пакетика, з пшиком вiдкрити пиво, яке пустило легеньку пару (точнiсiнько, як у вiршi Неборака, вiдзначив подумки), й навiть зробити той найсмачнiший перший, великий ковток, як з дверей комерцiйного вiддiлу всi утрьох висипали «роботяги» i без нiяких церемонiй попрямували до нього. Всiлися поруч, на лавочцi, всi рядком, трохи ще й потiснивши його до самого краю. Ну та вже…
– Раньше ж, Вася, нащот разного железа як було? – продовжував котрийсь iз них почату ранiше тему. – Його всюду лежало скiко хоч. Нащот железа був повний комунiзм. От, допустiм, приходиш ти до мене й говориш, мол, менi нада та железяка. А я тобi говорю – бери, пожалуста, нема проблем! А щас, канешно, вже не то… Он вчора сосед мой, дивлюся, тащить новеньку розкладушку. Говорить, нада похмелиться, вот i несу здавать.
Низенький русявий щокань у куфайцi, заляпанiй чимось бiлим, енергiйно жестикулював перед носом у спiврозмовника. Той дивився на щоканя свiтлими, майже бiлими, безтямними очима, думаючи про щось далеке i свое. Потiм вiн повернувся до Шлойми, по-змовницьки нахилився впритул i з бiчноi кишенi пiджака вийняв гарного ножа з набiрним рукiв’ям усiх кольорiв райдуги:
– Слиш, мужик. Вот такi ножички делаем, на заводi металоiзделiй. Купи, недорого… Десять ваших етiх… грiвень. – Бiлi безбарвнi очi дивились Шлоймi в обличчя суворо й невмолимо. Лiвою рукою бiлоокий нiжно, але мiцно обiйняв Шлойму за плече. – Понiмаеш, нада випить з мужиками, а нема за шо…
Шлоймi пригадався давнiй польський фiльм «Єва хоче спати», у якому таким самiсiньким робом самотньому перехожому пропонувалось у вечiрнiй час придбати у власнiсть цеглину. А бiлоокий, чи по щиростi, чи ретельно граючи завчену роль, кiлька разiв клацнув кнопкою, то вбираючи, то випускаючи лезо, i на пiдтвердження його високоi якостi, легенько, единим рухом, самим тiльки кiнчиком вiстря без особливого зусилля розрiзав пакетика з крекерами, що його Шлойма стискав у правiй руцi. Кiлька печивок випали на траву пiд ноги. Шлойма поклав пакетика на колiна, а щокань у куфайцi пiдiбрав розсипанi з землi й майже непомiтно запхав собi до кишенi.
– Десять гривень, кажете? – Шлойма, вiдчувши у розмовi елемент гри, вирiшив трохи зiграти й собi. – А чого так дорого?
– Да вещ же хароша, ти шо, не понiмаеш? – Роботяга не вiдступався, вiн усе щiльнiше обхоплював Шлойму, нiби й не однiею рукою, а двома-трьома, окрiм тiеi, у якiй стискав ножа. Його дихання зробилось переривистим i спраглим, неначе у коханця, котрий вiдчувае наближення еротичного моменту. – Ти хоть знаеш, скiко така вещ у нас на базарi стоiть? А у вас там, в западной частi, iй вобще цiни нема!.. – З рота в бiлоокого разом зi звуками струменiли якiсь дивнi випари, сумiш чогось кислого з чимось спиртовим.
«Звiдки вiн знае, що я з Захiдного сектора? Ах, так, я ж гривнями розплачувався…» – Шлойма полiз до задньоi кишенi вельветок i вийняв звiдти двi десятки. Одна з них, ледве встиг вiн iх роз’еднати, щезла в лiвицi громила, хоч вiн i продовжував нею обiймати Шлойму за плечi. Своею правою Шлойма не без зусилля видер ножа, який тепер уже належав йому, з долонi бiлоокого. Вся трiйця, немов по командi, пiдскочила з лавки й майже полетiла до дверей комерцiйного вiддiлу.
Шлойма покрутив у руцi ножа, кiлька разiв клацнув кнопкою. Лезо вискакувало досить повiльно, неохоче, з кiлькасекундною затримкою в держалнi, зовсiм не так, як у хвацьких руках бiлоокого. Сховавши ножа до внутрiшньоi кишенi джинсiвки, письменник Ецiрван повернувся до свого пива. Та ледве вiн устиг зробити другий великий ковток i захрупати його крекером, як трiйця у куфайках радiсно викотилася з дверей. Прожовуючи солоне сухе тiсто, Шлойма внутрiшньо напружився. Мало чого ще чекати вiд цих хлопцiв, он яку оборудку вони з ним щойно провернули…
Двое з трьох (а третiм в компанii був невиразний тип середнього зросту й статури) тримали в руках по банцi такого самого пива «Львiвське-премiум», як i в нього, третiй ховав щось пiд пахвою, найшвидше – пляшку. Всi вони знову прямували до Шлойми. Інших лавочок у парку для них, вочевидь, не iснувало.
– О, мужик, ти ще тут, не уйшов… – голос щокатого начебто повниться здивуванням, але здивуванням байдужим, – iм нема до тебе справи, от тiльки на лавцi вчотирьох тiснiше, нiж утрьох.
Вони знову сiдають рядком, посуваючи тебе аж на край, пожадливо вiдкривають пиво, третiй-безликий дiстае з-пiд пахви – ага, зовсiм i не пляшку, а балон якоiсь хiмiчноi речовини, здаеться, дихлофосу. Бiлоокий пiдставляе пiд цiвку пива зрiзану до половини пластикову пляшку, набирае в неi рiдини десь на три чвертi, простягае третьому-безликому-невиразному. Той густо й щедро пшикае з балона просто у пивну пiну, аж вона стае бiлим вiтрилом над посудиною, повертае цей дивний коктейль бiлоокому. Бiлоокий обертаеться до тебе, ловить твiй здивований погляд, усмiхаеться, пiдморгуе i залпом випивае. Очi його соловiють просто за мить, плечем вiн валиться на тебе, iншi двое вже й уваги на нього не звертають, вони зайнятi своiми хiмiчними дослiдами з пивом i дихлофосом, поступово (але дуже швидко) iхня й без того не вельми логiчна балачка переходить у вiдверте варнякання, саме час тобi швидше допити свiй «премiум» i йти звiдси, струсивши з себе бiлоокого, вiд бiди подалi. Якщо це твое лихе передчуття не занадто спiзнилося, бо…
– А с-слиш, му-мужик… – вже з натугою повертае в ротi язиком щокатий. Вiн розчервонiвся, час вiд часу вiдригуе пряним пахом вiтчизняноi хiмпромисловостi. – Ти знаеш, той нож, шо ми його тобi п-продали, вiн гораздо б-больше стоiть… Двадцять грiвень, а то й двадцать п’ять… Гик… – Вiн очiкувально дивиться на тебе, i двое його друзiв також повертають нетверезi погляди у твiй бiк, пiдпускаючи в цi погляди погрози. Значить, це було не просто iнформацiйне повiдомлення, не просто рекламний текст. Це – вимога. Отож, вони хочуть з тебе iще десять-п’ятнадцять гривень. І ти опиняешся перед дилемою (навiть – перед трилемою): дати iм цю суму й пiти собi; просто встати й пiти собi або залишитися й переконувати цих трьох, що вони не мають рацii, що чинять вони негарно, не по-людськи i т. п. Дуже доречною буде зараз для них ця iмпровiзована лекцiя з основ мiжлюдських взаемин. Може, процитувати iм оте, як його, «не чини iншому того, чого б ти не хотiв, щоб iншi вчинили з тобою…»
– Ти шо, мужик, не поняв? – уже кривувато нависае над тобою бiлоокий, що раптово збудився у всiх можливих значеннях цього слова. – З тебя iще п’ятнадцать грiвень!
І поки ти збираешся щось вiдповiсти, зберiгаючи позiрний спокiй, повiльно ставиш на лавку недопиту банку з пивом, з-за його правого плеча вилiтае щокань у куфайцi i з розмаху б’е тебе в обличчя. Не можна сказати, нiби ти не був готовий до цiеi атаки, та все ж удар ти пропустив, вiн потрапив просто в око, й тепер ти вiдчуваеш, як воно, око твое лiве, дуже швидко, просто миттево запливае, звужуючи сектор обзору. Ти машинально вiдмахнув лiвою iще декiлька випадiв щоканя, а бiлоокий у цей час немов роздумував: чи то вiдтягти вiд тебе товариша й таки дочекатись бажаних i жаданих гривень, чи то втрутитися й собi, – i врештi другий варiант у ньому перемагае, i вiн з усiеi сили валить тебе ногою в пах. Ти встигаеш вивернутись, чобiт попадае у стегно, теж боляче, хоча i не смертельно, не так страшно, як було б, досягни вiн дiйсноi цiлi, – та вивертаючись, вiдсахнувшись, ти перечiпляешся об лавку, яка у тебе позаду, пiд колiньми, i падаеш навзнак, спиною, обличчям догори, очима у безмежне блiде полiське небо!.. І ось тебе вже навiть не б’ють – тебе банально пиздять ногами усi трое, й доводиться пригадати давнiй-предавнiй армiйський досвiд, коли пiд натиском переважаючих сил супротивника, вже не встоявши, доводилося «закриватися». Наука це нехитра – швиденько скрутитися бубликом, колiна до обличчя, голову прикрити лiктями, хоча таким чином ти залишаеш вiдкритою спину, нирки i хребет, мiсця досить-таки болючi. Усi трое негайно з цього користуються, по декiлька разiв прикладаються до твоеi спини, хоча ти й намагаешся в цей час крутитись на землi за годинниковою стрiлкою i таким чином уникнути прямих попадань, перетворивши iх на ковзаючi. Але хтось iз них завдае тобi удару мiж нiг, гострим носаком, вiн потрапляе саме куди слiд, тобто куди, звичайно ж, не слiд, i вiд дикого болю ти розпрямляешся, витягаешся струною, i вони вже не рахуючи (так, нiби спершу вони рахували удари) мiсять тебе i молотять по ногах, по головi, в живiт, i ззаду, по нирках, по хребту, i червона iмла звiдусiль заволiкае твiй зiр…
Але повнiстю вiдрубатися, втратити свiдомiсть Шлоймi не вдалось. Не вийшло йому вiдiйти в забуття. Не судилось йому того дня спокою анi на хвилину, що зайвий раз пiдтверджуе iстину про вiдсутнiсть права на спокiй для справжнього письменника. Удари раптом припинилися, i згори, з червоного туману випливли знайомi обличчя Самчука й Миколи Івановича. Обличчя цi спершу схилились над письменником Ецiрваном, а потiм швидко перейшли у нормальний вертикальний ракурс, з чого Шлойма зрозумiв, що його пiднято з землi й посаджено на ту ж саму лавку, навiть баночка недопитого пива все ще стояла на нiй. Нiкого з трiйцi «роботяг» не було видно нi поблизу, нi навiть на обрii. Хоча на обрiй дивитися запухлим оком було нелегко, Шлойма все ж таки спробував роззирнутись довкола. Потiм схилив голову на колiна i сплюнув пiд ноги просто на розсипанi по травi крекери пiнисту кров, у якiй сiрiв уламок зуба. В головi гуло й дзвенiло.
– Що ж це ви, Шлойма Васильович, так неосторожно по парку гуляете? – трохи докiрливо й нiби аж ласкаво торснув його за плече Микола Іванович, зазираючи в обличчя. – Тут у нас всяке случаеться. Ми цих негодяiв споймаем, ви не беспокойтеся. Зараз Самчук пiшов позвонить, визвать наряд i «скору помощ». А ви посидiть спокойно, не шевелiться, бо, може, у вас е якi-то внутреннi поврежденiя…
Червоний туман в головi потрохи розступився до певних меж, але не остаточно. Спина нила, i в паху теж тупо ворушився бiль. Обмацавши голову, Шлойма подивився на своi долонi – на пальцях була кров i видерте волосся. Червоний туман знову напливав, особливо над лiвим оком. Самчук простягнув йому носовичка. Приклавши його до брови, Шлойма аж засичав вiд болю – брова була глибоко розбита й пульсувала липким слабеньким джерельцем.
«Швидка» чомусь довго не iхала. «Чи в них там бензину нема?» – помiркував уголос Самчук. Зате мiлiцiйний уазик з’iхав з асфальту й криво-косо пришвартувався пiд липкою обiч лавки. Звiдти вийшло двое сержантiв i Самчук, перемовляючись явно по темi недавнього iнциденту. «Вони десь тут недалеко должни буть!» – пiсля цiеi фрази Миколи Івановича обое сержантiв подались кудись вгору пагорбом, до фасаду кафешки, позираючи туди-сюди й бурмочучи щось в одну на двох рацiю. Самчук же пiдiйшов до Миколи Івановича.
– Ну, шо з ним? – питання звучало доволi байдуже.
– Вродi сильно получив… – Микола Іванович теж не випромiнював надмiрних емоцiй.
– Ну то шо будем делать? Везем на обследованiе? Бачиш, шо «скороi» нема до сих пiр. Ідiть сюда, як то вас, Шлойма Васильович…
Письменник Ецiрван, не зовсiм тямлячи себе, був пiдсаджений до уазика, й Самчук, обiйшовши тупориле авто, сiв на мiсце водiя. Крекнувши, витис зчеплення, i машина, жбурнувши заднiм колесом кiлька грудомах пiд ноги Миколi Івановичу, вирвалась на асфальтовану алейку й покотила праворуч, у бiк чортового колеса й виiзду на Московську-Степана Бандери.
Виiхавши з парку попiд колишньою станцiею переливання кровi, авто звернуло лiворуч, подалi вiд Стiни, й кiлькома вiражами у проiжджi двори подолало ще пару великих кварталiв, вискочивши мiж дитсадком i котельнею просто перед масивом корпусiв водного iнституту. Територiя iнституту охоронялась, тож Самчук мусив показати червоненьку книжечку, й брами перед ними розчинилися. За спинами гуртожиткiв, навчальних i дослiдницьких корпусiв уазик повз стадiончик пролетiв аж до фасаду медучилища, частково повторивши тридцятилiтньоi давностi шлях Шлойми й Облi в мiський морг. «Ну, зараз менi у морг ще рано…» – подумав Ецiрван, прикладаючи до брови знайденого в кишенi джинсiвки носовичка. Немов прочитавши його думки, Самчук не став повертати в той бiк, а перетнувши автотрасу, погнав пiд гору, лишаючи середнiй спецiальний учбовий заклад лiворуч. Шлойма ще встиг зауважити постатi студенток на лавках пiд вербами навколо навчального закладу. «На „девочок“ задивляешся!» – любила примовляти в таких випадках Оксана. Вiд згадки про дружину клубок тривожних вiдчуттiв-передчуттiв знову заворушився десь пiд дихалом, у яке, на диво, пiд час бiйки так нiхто й не потрапив.
Ще одна брама, яка закривала в’iзд до симпатичного яблуневого садочка, чекала на них уже вiдчиненою. Вартовий в унiформi, але без погонiв i жодних розпiзнавальних знакiв чи емблем, лише махнув Самчуковi – проiзди! Мiж яблуньками пролягала пряма й рiвнiсiнька, як струнка, асфальтована дорога в один ряд без жодноi колдобини-вибоiни, з акуратно пiдведеними вапном бордюрами. «Що це? Якась лiкарня? Судячи з охайних корпусiв i сходiв, оснащених пандусами для iнвалiдних возикiв, це й справдi мiг бути якийсь медичний заклад… Дивно, тут, за цим парканом я нiколи не бував, хоч i прожив у мiстi практично все свое життя… Там далi, понад здолбунiвською трасою – станцiя юних натуралiстiв, ще далi вже й мiсто кiнчаеться, переходить у Новий Двiр, а тут…»
Уазик спинився перед одним з пандусiв, не з фасаду, а з тилу. Вхiд був службовий, але маленька табличка, прикрiплена коло дверей, повiдомляла: «Ровенский обллеч-санупр. Корп. 1. Приёмное отделение. Посторонним вход вопрещён». Двое медикiв чоловiчоi статi з довгим вiзком-каталкою на колiщатах чекали на них одразу за дверима, в глибинi просторого холу.
Самчук допомiг Шлоймi вийти з уазика й увiйти в хол.
– Лягайте, лягайте, так нада. – Вiн пiдштовхнув Шлойму до каталки й мало не силомiць вклав його, щоправда, ногами вперед. Тому санiтари, перш нiж везти хворого, мусили розвернути каталку, вiд чого стеля з бiлими казенними плафонами крутонулась на 180 градусiв i в животi в письменника легенько замлоiло. Його м’яко повезли коридором, застеленим лiнолеумом. Ззаду i зверху пропливали плафони, якiсь одвiрки, розчиненi навстiж дверi, вiкна… Шлойма раптом вiдчув, що вiн кудись вiдпливае…
– У нього сотрясенiе… – почув вiн над собою i, розплющивши очi, побачив, що похило напiвсидить на бiлому тапчанi з закасаним правим рукавом. Лiкар в окулярах саме наготував шприца i нахилився до хворого. Передплiччя пронизав легкий, але пекучий бiль. Проте вiн швидко вщух, а разом з ним i всi iншi болi – в головi, в животi, у спинi.
– Потрiбна томограма мозку. Зараз я подзвоню на томограф. – Лiкар за столом бiля вiкна почав накручувати номер. Самчук, який теж сидiв бiля столу, навпроти лiкаря, дивився на Шлойму майже спiвчутливо. На столi перед ним лежали речi з кишень Шлойминоi джинсiвки – паспорт, гаманець, пачка сигарет, запальничка, закривавлений носовичок i складаний кнопочний нiж з гарною набiрною ручкою, куплений у трьох мешканцiв мiста Ровно, обласного центру СРУ, за десять гривень з додатком тiлесних пошкоджень середнього ступеня тяжкостi. Сама джинсiвка висiла на спинцi стiльця.
– Ало, Лена! Щас тобi привезуть потерпевшого. Мужчина, сорок два повних года. Там може буть перелом основанiя черепа, то ти подивись внiмательно. Несколько раз прокрути його. Харашо? – Лiкар, не дочекавшися вiдповiдi на свое доволi риторичне запитання-твердження, трохи потримав перед обличчям слухавку, з якоi тоненько сочилися короткi гудки, й поклав ii на важелi. – Ви будете сопровождать чи тут пiдождете?
Останне запитання стосувалось Самчука, i що той вiдповiв, Шлоймi розчути не вдалося. Солодка дрiмота розливалася тiлом, усi предмети навколо набули приемних, милих обрисiв та забарвлень. Ось чудовим дивним тьмяним смарагдом сяють лапатi листки похиленого фiкуса у кутку на поворотi коридору, яким його везуть. Яка приемна, яка нiжна ця свiтло-блакитна побiлка на стелi, з ледь помiтними трiщинками, схожими на письмо, якийсь неземний алфавiт… Цi пiдведенi олiйною фарбою панелi, потрiсканi одвiрки – один, за ним невдовзi другий, третiй. Дверi за вами зачиняються, коридор уже скiнчився, пiшли якiсь переходи, зали, кiмнати. Над одвiрком промайнуло перевернуте табло «Не входить!» Нарештi каталка спинилась. Обличчя санiтара схилилось над ним.
– Злiзайте, зараз прийде оператор томографа. Ідiть, ложiться сюда.
Металевий стiл, вкритий цератою майже тiлесного кольору, своiм узголiв’ям спрямовувався в центр великого подвiйного металевого кiльця, з якого в певних мiсцях виходили дроти й губились десь пiд стелею. Невисока табуреточка-пiднiжка стояла пiд столом, i в кутку тулився бiлий тапчан, точна копiя того, на якому вiн сидiв у попередньому кабiнетi. Заточуючись, виставивши руки наперед, письменник Ецiрван ходою сомнамбули пiдiйшов до тапчана i прилiг. Санiтар вийшов, чути було, як за ним гупнули дверi. Крiзь напiврозплющенi повiки Шлойма бачив, як оператор томографа увiйшов (чи, може, увiйшла?) в тi ж самi дверi. Заскреготiв засув (який тут ще засув? це ж не рентген-кабiнет! хоча – хто зна…), потiм по пiдлозi захляпали капцi-шльопанцi. Ну так, видно, жiнка перевзуваеться на роботi, щоб не кутуляти на високих пiдборах. Постать у бiлому пiдiйшла зовсiм близько i спинилась, нахилившись над ним.
– Ну що, больной? Шо у вас проiзошло? Шлойма сукупнiстю зусилля фiзичного i зусилля волi розплющив очi якнайширше. Над ним, короткозоро примружившись, нахилялось обличчя черговоi операторки комп’ютерного томографа Бляшаноi Олени Ігорiвни.
– Привiт, Обля! – всмiхнувся Шлойма, спираючись на лiктi у спробi сiсти. – Скiльки ж це ми не бачились?
* * *
– А ти повiриш, я знала, що ми колись-таки ще зустрiнемося. – Обля дiстала з кишенi халата окуляри в тонкiй оправi й одягла iх, вiд чого зробилась не старшою, а навпаки. – Ти як себе взагалi почуваеш? – Вона знову нахилилась i зазирнула Шлоймi в очi. – Тебе одразу дивитися, чи, може, я чай поставлю? – Вона ще сильнiше примружилась, i ii обличчя набуло виразу лаборантки, яка розглядае аналiз у мiкроскоп.
– Давай чай. – Шлойма пiдвiвся похитуючись i пошкутильгав услiд за нею до сусiдньоi кiмнатки-передпокою, в якiй на столi з надбитого широкого горла лiтровоi колби стирчав солiдного розмiру кип’ятильник. Вiн сiв на оббитого картатою тканиною стiльця, спробував закинути ногу на ногу й скривився вiд болю – по колiну й нижче колiна йому таки добряче влучили. Подивився праворуч, у вiкно, але всi три скла були забiленi олiйною фарбою десь на метр вiд пiдвiконня, тож тiльки верхiвки яблунь у садку можна було в це вiкно роздивитися. Листя з них ще не опало, воно сухо шурхотiло на легкому вересневому вiтерцi.
Олена вiдкрутила кран над раковиною в кутку, дочекалася свiжiшоi води й, наповнивши колбу, поставила ii на пiдвiконня. Всунула до колби кип’ятильник, увiмкнула його в розетку. Сiла по той бiк столу i пiдперла голову руками:
– Ну, розповiдай. Шлойма зам’явся:
– Та що розповiдати… Розповiдати довго. Давай краще ти. У тебе, напевно, коротше.
– Та ти ж, мабуть, пам’ятаеш, ото, коли ми востанне бачилися…
Так, тобто нi. Останньоi зустрiчi (останнiх зустрiчей) Шлойма, по правдi кажучи, не пам’ятав. Роки спливли i принагiдно змили чимало того, що варто було б пам’ятати.
Коли вiн пiшов до дев’ятого класу, Олена таки вступила до медучилища, як i намiрялася попередньо. Вона швидко оформилася в функцiональну розвинуту дiвчину. Шлойма, в якого дитинство на той час iще не скiнчилося, зрiдка бачив ii вечорами, коли вона бiгла парком на танцi в напрямку «пательнi» у неймовiрно короткiй спiдничцi мiнi, визивно демонструючи своi повнуватi стрункi ноги пенсiонерам, котрi грали в шахи на лавках. Десь на другому-третьому курсi медучилища Обля проходила практику в хiрургiчному вiддiленнi обласноi лiкарнi й там познайомилася з лiкарем-iнтерном зi Львова Стефком Оробецьким. Бородатий галичанин з великими ласкавими руками швидко пiдкорив дiвоче серце, й молодi люди нетерпляче очiкували, коли знову спiвпадуть iхнi нiчнi чергування. Наступного року вони одружилися, а за кiлька мiсяцiв Обля народила дочку Наталочку. Ще за кiлька мiсяцiв Стефко поiхав до батькiв у Львiв i, потелефонувавши звiдти наступного дня, повiдомив, що не збираеться повертатися «в те кугутське Рiвне». У свою чергу Олена затялась не iхати до галицькоi столицi, наiвно шантажувала Оробецького забороною на зустрiчi з дочкою, на що Стефцьо в черговiй телефоннiй розмовi сказав, що мае серйознi сумнiви щодо свого батькiвства. Олена розплакалась i нерозважливо прокричала в слухавку, що не (!) бажае (!!) бiльше (!!!) його (!!!!) бачити (!!!!!) нiколи (!!!!!!). Здаеться, Оробецькому саме цього й було потрiбно, бо невдовзi вiн уже опинився за океаном, на Американському континентi, звiдки жодних звiсток про нього не надходило. Принаймнi, до Олени вони не доходили. Розвiдного листа чи якихось алiментiв вона не дочекалась анi в близькому, нi в далекому майбутньому.
Шлойма на той час вже був доволi посереднiм студентом фiлологiчного факультету Ровенського педiнституту, а також молодим перспективним поетом, тож iхнi з Облею шляхи не мали точок перетину. На танцюльках у будинках культури залiзничникiв чи будiвельникiв вона вже не з’являлася, лiтстудiю при молодiжнiй газетi «Змiна» не вiдвiдувала зроду, до педiнституту не мала жодного стосунку. Та все ж мешкати в двохсоттисячному мiстi й не зустрiчатися нiколи – неможливо, тому якiсь короткi спiткання все-таки траплялися, цiлком випадково, у штовханинi тролейбуса першого маршруту, або на вечiрнiх вулицях, – отямившись вже в статусi розлученоi жiнки, Обля жила iнтенсивним особистим життям, поряд з нею виникали, щезали i знову з’являлися чоловiки рiзних класiв i гатункiв – вiйськовi й цивiльнi, грубуватi й iнтелiгентнi, високi й низенькi, товстi й худорлявi. За кiлька рокiв Шлойма, запустивши навчання, був вiдрахований з педiнституту, загримiв до вiйська, а пiсля дембеля вступив до iншого iнституту – Лiтературного, в тодiшнiй столицi тодiшньоi батькiвщини мiстi-героi Москвi. Звiдтодi десь пiвтора десятка довгих рокiв вiн рiдко навiдувався до рiдного мiста, аж доки не повернувся остаточно, вже доволi знаним автором («широко знаний у вузьких колах», як твердив колись засмальцьований дотеп), з чорнявою волинянкою Оксаною, повернувся, щоб жити й писати тут, вдома, в тодi ще единому Рiвному, в серединi дев’яностих. Вiн повернувся пiсля iнтенсивноi (можливо, навiть – найiнтенсивнiшоi) частини життя, прожитоi по столицях – Росii, Украiни, Польщi, повернувся в рiдну провiнцiю, аби бути першим на селi, бо другим (а частiше навiть третiм-четвертим) в Римi бути вже набридло. На той час батьки мешкали вже в новому трикiмнатному помешканнi на Струтинськiй, сестра вийшла замiж, тож вони з Оксаною поселились в однiй з трьох кiмнат, у тiй, де вiкно виходило на Бармацьку гiрку, мiське смiттезвалище вдалинi й на вулицю Гагарiна з тролейбусами через поле.
З Облею звiдтодi вiн i справдi не бачився, часом вона передавала цiлком позбавленi пiдтексту, прозорi привiти через нечисленних спiльних знайомих, тож вiн тримав ii десь на маргiнесi свiдомостi як особу, з котрою пов’язано шматок попереднього, дуже-дуже давнього життя, якийсь глибоко iнтимний фрагмент, що ним вiн нiколи нi з ким не дiлився. Найшвидше, це була та оголена дiвчина, що лежала на анатомiчному столi, прикрита цератою блiдого тiлесного кольору. Й ось тепер ця жива сторiнка його бiографii, не найважливiша, та все ще актуальна, вже добряче пожмакана бiографiею власною, сидiла перед ним, помiшуючи чай скляною паличкою, що нею в лiкарнi, здаеться, беруть якiсь аналiзи. Вона всмiхалась через стiл, час вiд часу опускаючи очi, неначе знала про нього щось кумедне, можливо, навiть непристойне… Чай вона заварила з пачки, на якiй була етикетка зi слоником i напис «Чай цейлонский», але бурий колiр напою в склянках викликав обгрунтованi пiдозри стосовно походження i якостi дрiбноi порохнявоi заварки. І ще ця райдужна бензинова плiвочка, яка зафiксувалась на поверхнi рiдини нерiвними пласкими острiвцями.
– А ти як тут опинився? І що сталося з тобою?
– Я на один день. Отримав дозвiл на вiдвiдання, приiхав з батьками побачитися, з Уляною. А це в парку якiсь ублюдки причепилися… Сама онде бачиш, як я отримав. – Шлойма торкнувся пальцями запухлого лiвого ока, котре, щоправда, вже починало потрохи стухати.
– Зараз у нас по парку краще самому не гуляти. Особливо надвечiр. Такi часи настали. Я Наташку зустрiчаю з танцiв i прошу хлопцiв, щоб ii додому проводжали.
Шлойма взяв до рук склянку й вiдсьорбнув коричневоi рiдини. Чай пахнув рибою, пилом, ще чимось, тiльки не чаем. Зробивши над собою зусилля й проковтнувши те, що вже було у ротi, Шлойма обережно поставив склянку на стiл. Тепер би не заговоритись i не надпити випадково цього напою знову. Бо наслiдки можуть бути непередбачуванi.
А говорити хотiлося про все одразу. Сотнi запитань гули у втомленiй головi, як незаперечна ознака легкого струсу мозку. Ось, наприклад: чому вiн сьогоднi приiхав сюди? Що вабить його в цьому свiтi? Чому вiн так поривався сюди? Може, Олена знае вiдповiдь на це запитання. Та спитав вiн зовсiм iнше:
– Як ви живете тут?
Обля вiдповiла не одразу. Вона помовчала, бовтаючи паличкою в своiй склянцi. Потiм пiдвела погляд. В очах читався сум.
– Ти таке питаеш. Як би то сказати… Тьмяно… Тьмяно, як отi фiкуси в дiжках, розставленi по коридору. Нiби все е, а чогось не вистачае.
– Чого? Свободи?
– Я не знаю, не знаю, як це сказати… Ми хочемо цього i боiмось. Так, мабуть, свободи. Якщо це так називаеться…
Шлойма подумав, що варто змiнити тему розмови. Вiн не любив патетики i складних мисленних наворотiв. І в життi взагалi, i в лiтературi зокрема. Чи швидше – в лiтературi передусiм. Саме за це значна частина критикiв вважала його неглибоким попсовиком i кон’юнктурником. Сам вiн до цих закидiв ставився спокiйно, не вельми надаючи iм значення. Писав, як писалося, радiв вiд успiху, сумував вiд невдач, та нiколи не ставив реальне життя нижче за вигаданий свiт на бiлих паперових сторiнках.
– А ти увесь цей час працювала в медицинi?
– Так. Один час навiть разом з батьком, в патанатомii.
– А що тепер твiй батько?
– Спиваеться потрохи на пенсii. Сидить удома, слухае своiх бiтлiв. Інодi проводжае Наташку на танцi, туди, в парк, у концертний зал. Займаеться з нею англiйською. Вона ж, дитя наiвне, вчить мову, мрiе виiхати до вас, у Захiдний сектор, а звiдти ще десь далi, до Європи, стати фотомоделлю. Чи манекенницею, я точно не пригадую.
Ецiрван спробував уявити собi сьогоднiшне життя в мiстi, по цей бiк Стiни, звичайне повсякденне життя, його нудьгу i плiснявий туск. Торiк на Рiздво в Захiдному Рiвному, в конгрес-холi готелю «Європейський-Гоф» дiйсно проходив схiдноевропейський пiвфiнал одного з численних конкурсiв краси, конкретноi назви Шлойма вже не пригадував. Дiвчина з Березнiвського району, випускниця ПТУ, яка працювала в об’еднаннi «Азот», пробралась до самоi колючоi огорожi Клеванського коридору, якимсь дивом перетнула дроти, скориставшися для цього двометровим шаром снiгу, що його понамiтало завiрюхою, i вискочила на проiжджу частину, не помiчена камерами стеження, просто перед автобусом з польськими телевiзiйниками, котрi iхали знiмати пiвфiнал. Тi пiдiбрали полiську красуню, вiдпоiли гарячою кавою й довезли до мiста. Там вона взяла участь у позаконкурснiй програмi, отримала приз глядацьких симпатiй, стала героiнею кiлькох репортажiв мiсцевого й закордонного ТБ i залишилась працювати на рецепцii готелю, хоча одразу пiсля конкурсу й отримала кiлька пропозицiй вiд польських i захiдноукраiнських модельних агенцiй. Та вирушати в подорож на Захiд тим самим Клеванським коридором вона не ризикувала. Тим часом ii родину з Березнiвського району швиденько переселили десь на безводдя Миколаiвщини, про що вiдчайдушна втiкачка довiдалась зi зловтiшноi статтi в «Червоному прапорi» – «Виховали зрадницю». Газету цiлком випадково залишив на столику в холi готелю хтось iз вiдряджених у Захiдний сектор спiвробiтникiв обкому КП СРУ.
Шлойма раптом зауважив, що вже кiлька хвилин вони з Облею сидять мовчки, невiдривно дивлячись одне одному в обличчя. Думок i запитань в головi вже не було жодних, лише розслабленiсть i вiдчуття затишноi тишi навкруги. Обля зняла окуляри i через це мружилась, нiби всмiхалася до нього.
– Менi так гарно! Чому менi так гарно?
– Тобi вкололи морфiн. Це вiн так дiе. Щоб тобi не болiло. Он, бач, i брову тобi зашили.
Справдi? Шлойма помацав брову й вiдчув пiд пальцями шорстку смужечку пластиря, а пiд нею – шов, короткий i твердий. А вiн i не пригадував, коли над ним проробили таку операцiю. Тим часом Обля встала з-за столу.
– Ну що, давай я тебе подивлюся. Потрiбно перевдягтися. Знiми з себе усе й одягни на голе тiло цей халат. – Вона простягла йому халат, знявши його з плiчок, якi висiли на дверях. – Знiмай усе, усе. – Обля помiтила, що Шлойма завагався, дiйшовши до трусiв. – Ецiрван, нам же не по дванадцять рокiв!
Вона вiдiйшла до вiкна й засмикнула бiлi казеннi штори. Потiм узяла Шлойму за лiкоть i повела у внутрiшню кiмнату, до металевого столу, застеленого запраною цератою тiлесного кольору. Усе ще притримуючи за лiкоть, пiдсадила, допомогла лягти на стiл. Шлойма випростався горiлиць i витягнув руки уздовж тiла.
– Слухай, Обля! Я давно хотiв тебе запитати…
Обля, яка вже нахилилась над пультом i встигла натиснути кiлька клавiш чи кнопок, напружено повернула голову в його бiк, показуючи, що чуе i слухае.
– Ти, можливо, пам’ятаеш… Ти мусиш пам’ятати, коли ми… одного разу ходили з тобою до твого батька в морг. Носили йому обiд. І поки ти годувала батька, я залишався в залi. Там на столi лежала дiвчина. Рокiв двадцяти.
Обля слухала його мовчки, завмерши, ii руки нерухомо зависли над пультом томографа.
Шлойма пiднявся на лiктях, голос чомусь зробився хрипким:
– Ким вона була? Та дiвчина? Ти не знаеш?
– Знаю. Вона – самогубця. Я потiм запитала в батька. Не думай, я ii також одразу зауважила. Вона випила пляшку оцтовоi есенцii. Здаеться, через нещасне кохання. У неi всерединi все було чорне, так батько казав. Все згорiло.
– Як дивно. Така гарна… Зовнi вона була така гарна… Обля не вiдповiла, знову схилившись над пультом.
Шлойма лiг, випростався i втупився у стелю. Стеля легенько пульсувала й коливалася, то вiддаляючись, то наближаючись. Дiя уколу ще не минула, всьому тiлу було легко i приемно, легке лоскiтне поколювання в пальцях рук i нiг то посилювалось, то вщухало – тiло неначе бринiло. Крiм алкоголю й нiкотину Шлойма намагався не впускати в себе iнших штучних збудникiв (випаленi ще в армii кiлька сигарет з коноплею не рахуються), тож зараз вiн здивовано й недовiрливо прислухався до незнайомих вiдчуттiв.
Але що це, чому, навiщо?.. Обля, впоравшись нарештi з тими кнопками на пультi, пiдiйшовши впритул i пiдтягнувшись на руках, спершу сiла у тебе в ногах, розгорнула на тобi халат, на якому немае жодного гудзика, тiльки тоненький поясок, ти ним замотався навколо стегон, але не зав’язав його анi на вузол, нi на бантик, просто запхав кiнчика до кишенi. Облине обличчя (яке цiкаве алiтерацiйне сполучення!) схиляеться над твоiми грудьми, ти вiдчуваеш животом лоскiт ii подиху, вiн змiщуеться вгору-вниз. Тобi тепло i приемно, ii вуста мандрують по тобi, а ти обома руками гладиш ii русяве волосся. Вона вдихае тебе, вона смакуе тебе, пiд порухами ii вуст ти хвилясто пiдiймаешся й опадаеш знову.
Врештi вона сiдае на тебе, як вершниця, наiзниця, як амазонка на зляканого й напруженого огиря, стискае колiнами твоi боки, i ви мчите кудись у безкрай, не лише по горизонталi, але й по вертикалi також – он як зарухалася стеля, вона то вiдштовхуе, то притягуе вас, уся кiмната обертаеться навколо вас, обертаеться величезне колесо томографа. Вона поглинае, поглинае тебе, похлинаючись, затягаючи в той липкий, темний, теплий, вузький простiр, з якого ти колись прийшов у цей великий, широкий i незатишний свiт, ритмiчно коливаеться на тобi, потрохи нарощуючи швидкiсть цих коливань, iхнi оберти – бо ви таки обертаетесь у просторi якимсь незрозумiлим чином, чи то вiн обертаеться навколо вас: стiни, вiкна, пiдлога, стеля, яка iще недавно пульсувала, тепер летить навколо вас, мiняючись мiсцем з пiдлогою! Та водночас ти вже нарештi кудись вiдпливаеш, той напiвсонний стан, у якому ти перебував кiлька останнiх годин, переходить в остаточний вiдрубон, ти лише вiдкидаеш голову й робиш глибокий видих, i встигаеш помiтити у свiтлому прямокутнику вiдкритих дверей двi нечiтко означенi квадратноплечi постатi без облич, бо в контражурi…
Дiвчина з розпущеним волоссям, яка встала з сусiднього металевого столу, нахилилась над тобою i зi словами «хороший мальчiк» мiцно-мiцно, холодно-пекуче поцiлувала тебе у вуста.
* * *
Ти повiльно прокидаешся, важко, наче з тяжкого бодуна, точнiсiнько, як сьогоднi вранцi, там, далеко, по той бiк Стiни. Ривком пiдводиш голову з чогось такого незручного, твердого, чому й назви нема. Взагалi-то воно мало б називатися стiною, «стiною» з малоi лiтери, внутрiшньою стiною одного з примiщень лiксанупру, бiля якоi ти зараз напiвсидиш на бiлому тапчанi, вкритому целофаном i приблизно бiлим простирадлом. Ти цiлком голий, тiльки дiрявий халат без гудзикiв обвивае твоi чересла, а твiй одяг – вельветки, пом’ятi й закривавленi сорочка та джинсiвка, шкарпетки i взуття – все це валяеться поряд, на тапчанi й частково пiд ногами на пiдлозi.
– Ну все, Шлойма Васильович, врем’я вийшло, одiвайтесь потроху. Все прiятне, шо для вас було запланiровано, вже закончилось. Тепер начинаеться серйозна робота, – лунае десь над головою глухий, неначе з-за стiни, монотонний голос Самчука.
Руки не слухались. Натягнувши вельветки до колiн i сорочку на плечi, Шлойма спинився перепочити. Розслабленi пальцi не одразу пригадали мистецтво застiбання гудзикiв. Дiя уколу нарештi вже минула, i в головi тепер гуло, брова болiла, а лiве око знову починало запливати. Самчук на мить опустився на протилежний край тапчана, недовго подивився на потерпiлого письменника Ецiрвана байдужим спокiйним поглядом. Потiм повернувся до дверей. Звiдти долинуло:
– Я думаю, вiн уже соображае… Давай, читай. Шлойма з натугою пiдвiв голову, водночас вiдкачуючи рукава сорочки неслухняними пальцями. У дверях стояв ще й Микола Іванович в мiлiцейському бушлатi старшого сержанта поверх цивiльного пiджака. По словах Самчука вiн витяг з внутрiшньоi кишенi бушлата кiлька аркушiв паперу формату А4, складених учетверо, делiкатно iх розгорнув-розправив i зачитав:
– «Гражданiн Ецiрван Ше Ве, проживающий в Западному секторi города Ровно. Експертиза, проведена в лабораторii горотдела ЕмВеДе в присутствii понятих, засвiдетельствовала, шо на iз’ятому у вас самодельному ножi присутствують слiди человечеськоi кровi. До виясненiя лiчностi… обладателя цiеi кровi…» Ну вони тут i написали… вобщем, ви понiмаете, а в протоколi ми потом iсправимо… тож до виясненiя лiчностi ви задержанi спецiальним постановленiем прокуратури як iностранний гражданiн на територii СРУ! Ви можете буть задержанi до трьох суток включiтельно.
– Послухайте… – Свiй власний голос Ецiрван також чув неначе з-за стiни. – Пояснiть менi, в яку гру ми граемо. Ви ж прекрасно знаете, що це – не мiй нiж. Я його купив у тих трьох… ублюдкiв, якi мене потiм побили. Спiймайте iх i в них з’ясовуйте все, що стосуеться цього ножа. А я сьогоднi увечерi мушу бути вдома, на сьому годину в мене прем’ера в театрi. – Аж враз до нього дiйшло все безглуздя щойно вимовленоi фрази. Чи ж цi двое хоч розумiють значення слова «прем’ера»?
– Ви должнi ось тут пiдписаться. – Микола Іванович нагнувся над ним з паперами i ручкою в руцi, тицькаючи пальцем у якусь порожню графу в самому низу аркуша.
– Я нiчого не пiдписуватиму! – пригадавши давнiй досвiд «спiвбесiд» з органами, вiдрубав Шлойма i для певностi сховав долонi за спину.
Микола Іванович пiсля секундного роздуму промимрив: «Ну, харашо…» – й запитально подивився на Самчука. Той, усе ще стоячи бiля дверей, гмикнув, змiряв Миколу Івановича нищiвним поглядом i примирливо, майже благально проказав, ласкаво вимовляючи кожне слово:
– Ладно, Шлойма Васильович. Не хочете, то й не хочете. Але ви одiвайтесь, бо в нас з вами ще тут, у лечсан-упрi одне коротеньке дело есть.
