скачать книгу бесплатно
Хiба вiд неi е пуття?
Бо ж скiльки генiiв великих
Вона цькувала за життя!
Зате нездар, цей людський пил вона
Понад собою вознесла,
Натiшилась, награлась – кинула,
В своiй байдужостi страшна…
«Як би оце звiдси вийти непомiтно… – майнула у Шлойми думка, яку вiн квапливо вiд себе вiдiгнав, проте вона негайно повернулась. – Бо скiльки тут лiтературою катуватимуть? Годин зо три, не менше…»
Олесь Фiалко-Баранюк у цей час саме дочитував своi вiршованi мiнiатюри про весну, яка в молодого поета символiзувала вiдродження й пробудження всього нового, свiжого, чистого i прогресивного:
І незабаром вже проллються
Дощi великi i малi.
Неначе вiчна революцiя,
Весна крокуе по землi!..
– Добре, Олесю! – благословив його вiдповiдальний секретар i голова Ровенського вiддiлення в однiй особi. – Ростеш. Скоро будемо вже думати про якiсь публiкацii в мiсцевiй перiодицi. Рiвень твiй вже дозволяе.
– А ще я хотiв би закiнчити свiй виступ… – перебив його зненацька юний поет своiм високим надтрiснутим голосом, – зверненням до нашого шановного гостя!
Вся письменницька аудиторiя, нiби не вiрячи вухам своiм, приголомшено пiдвела голови i спрямувала погляди хто на Шлойму, хто на Фiалка.
– Шлоймо Васильовичу! У старих ровенських газетах, в обласному архiвi я розшукав вашi першi поетичнi публiкацii! Повертайтеся в поезiю, Шлоймо Васильовичу! Ви ж так прекрасно починали. Я читав вашi раннi вiршi своiм однокурсницям… i однокурсникам. Їм усiм дуже подобалося. Ваша iнтимна лiрика, ваш «Вальс для Наталки» – я його напам’ять знаю:
Я не спецiалiст в словеснiм камуфляжi.
Любов за грати слiв сховати я не змiг.
В запльованiм пiску на басiвкутськiм пляжi
Я поцiлую слiд твоiх, Наталко, нiг.
Так, як цiлують снiг, так, як цiлують смiх,
Я поцiлую слiд твоiх, Наталко, нiг!..
«От мерзотник малий, моiми давнiми вiршами дiвок у кущi заманюе!» – незлостиво констатував Шлойма подумки. А молодий поет, видно забувши останню строфу, знову заговорив прозою, близькою до публiцистики:
* * *
– У мене його, цього вiрша, навiть дiвчата нашi просили переписати у дневнiк пожеланiй, тобто у щоденник побажань. Бачите, як ви ранiше писали! А те, чим ви займаетеся зараз, Шлоймо Васильовичу, воно ж зовсiм не те, воно ж незрозумiле широким читацьким масам. Отi всi бубабiсти, лугосади, новi дегенерацii – це ж усе таке, вибачте, непотрiбне. Вони ж усi у своiх творах вживають нецензурнi вислови, пишуть незрозумiлою простим трудящим мовою, вони… вони… – Молодий поет раптово вмовк, знiяковiв i, сiвши на свое мiсце, виснажено зiтхнув.
– Що то воно молоде! – чи то з осудом, чи то схвально пiдсумував його виступ Зубчук. – А ми тим часом продовжимо нашу роботу. Якщо нiхто бiльше не хоче прочитати нам своi роздiли з нашоi спiльноi працi… нема бажаючих?.. – Зубчук обвiв поглядом присутнiх зi Шлоймою включно. – …тодi я хотiв би зараз надати слово!.. (Шлойма внутрiшньо напружився: ще тiльки виступати тут зараз бракувало! що казати? про що розповiдати? про що тут можна говорити, а про що – нi? Ой, як би гарно було б зараз чкурнути звiдси якнайдалi!..)
Та його страх був цiлком даремним. Бо Зубчук, витримавши досить тривалу паузу, переможно оголосив, що тепер вiн хотiв би надати слово iншому гостевi, гостевi столичному, вченому i знаному, а саме – професоровi, завiдувачевi кафедри лiтературознавства Киiвського державного унiверситету Юрiевi Павловичу Чмоневi.
З-за останньоi парти пiдвелась невисока кремезна постать у яскравому синьому светрi з малиновими рукавами, взяла пiд пахву шкiряну течку i поважно попрямувала до дерев’яноi кафедри-трибуни у кутку. Зустрiвшися iз Шлоймою очима, професор Чмонь ледь помiтно кивнув своею масивною головою, наче привiтався, а може, й нi. Зубчук делiкатно узяв Шлойму за лiкоть i легенько потягнув до передньоi парти, яка залишалася порожньою, в той час коли всi iншi парти пообсiдали письменники. Уся аудиторiя, притамувавши подих, звернула погляди до Чмоня, який, схилившися грудьми на кафедру, попiдтягав рукава светра i розщiпнув на комiрi сорочки верхнього гудзика.
– Про Шевченка говорити нелегко! А нелегко про Шевченка говорити тому, що важко!.. – Чмонь вочевидь шукав точку опори, вiдштовхнувшися вiд якоi, вiн мiг би пожбурити свою промову слухачам, немов античний дискобол. – І водночас про Шевченка говорити можна безкiнечно! Бо вiн – це той монолiт! На якому! Стоiть i стоятиме! Украiнська! Лiтература!
Шлойма вже нарештi потрохи починав усвiдомлювати, чому вiн нiколи не розумiв творiв Чмоня, як вони потрапляли йому до рук у нечасто читаних киiвських часописах – «Вiтчизнi», «Киевi» й нещодавно знову вiдродженому «Радянському лiтературознавствi», тепер пiд назвою «Украiнське соцiалiстичне лiтературознавство». Тим часом професор Чмонь дедалi ширше розкручував над головами присутнiх письменникiв обласного центру спiраль порожнечi свого виступу.
– Шевченко – вiн же всеосяжний! Вiн охопив усе!.. І саме тому! Саме тому нашi iдеологiчнi супротивники… —
Чмонь кинув погляд на Шлойму, погляд гострий й короткий, нiби давньоримський дротик-фашiо. – …всiлякi там Грабовичi, а також iхнi доморощенi пiдспiвувачi, на кшталт Оксани Забужко… дозволяють собi iнтерпретувати творчiсть Великого Кобзаря, як iм заманеться. Доходять до… Самi знаете, до чого доходять цi так званi дослiдники!.. Я вам з усiею вiдповiдальнiстю заявляю, усiм тут присутнiм, що якби… якби Тарас Григорович зараз встав з могили на Чернечiй у Каневi… – Чмонь молитовно звiв очi д’горi й завмер.
Шлойма скосив очi на Зубчука, що сидiв праворуч. Той благоговiйно i заворожено намагався вiдшукати на стелi ту саму точку, в яку дивився зараз киiвський професор.
– …вiн одразу ж добряче нам’яв би вуха цим самозваним дослiдникам! – Голос Чмоня твердiв i вищав (з наголосом у словi «вищав» на обох складах). – А декому вiн стягнув би штани й добряче вiдходив би його паском, паском, ременем, кропивою!!! – Чмонь аж тiпався над кафедрою, щосили показуючи, як немилосердно шмагав би Т. Г. Шевченко самозваних дослiдникiв своеi творчостi.
«Якоi бiди я тут сиджу? – майже з розпачем, рiзко й зненацька подумав Шлойма. – Надворi такий чудовий осiннiй день, може, один з останнiх погожих днiв у роцi. Мiг би пройтися мiстом, парком, у якому не був уже стiльки лiт». Бажання було настiльки непереборним, що вiн аж смикнувся звестися з-за столу, i лише спiйманий гострий погляд Зубчука пришпилив його назад, до незручного дерев’яного стiльчика з надламаною спинкою.
Тим часом професор Чмонь, зробивши чергову паузу, пiдвiв голову, наче хотiв ухопити якнайбiльше повiтря у своi широкi груди, – й раптом, коротко кашлянувши, захрипiв i почав сповзати з кафедри, благально простягнувши руки до письменницькоi аудиторii. Зубчук i ще хтось iз письменникiв пiсля митi-паузи кинулись до професора. Зчинилася загальна метушня, залунали заклики: «Води!», «Води!» – а води, як на зло, нiде не знаходилося, хтось вибiг у коридор, хтось iще пiдставляв стiльця пiд обважнiле професорове тiло, – i тут Шлойма цiлком несподiвано для себе самого пiдвiвся й, не особливо навiть криючись, вийшов за межi холу, не до вхiдних дверей, а в протилежний бiк, у глибину будiвлi. Широкий коридор з вiкнами праворуч i дверима по лiвому боцi тягнувся у глибину Дому iдейноi роботи. Останнi дверi в кiнцi коридору мали на собi лiтеру «М», набиту пiд трафарет. Шлойма прослизнув досередини i роззирнувся. Вiкно було одне, на протилежнiй вiд дверей стiнi, височенько над двома пiсуарами. Аби лиш нiхто сюди не зайшов – i можна спробувати…
Раптом в однiй з кабiнок чмихнув двiчi чи тричi зливний бачок, дзеленькнула пряжка на пасковi, й за мить з кабiнки виринула квадратноплеча постать Самчука. Пiдiйшовши до крана, вiн тицьнув долонi пiд тоненьку цiвку води й, зиркнувши через плече на письменника Ецiрвана, котрий укляк над пiсуаром, запитав з усмiшкою в голосi:
– Що, Шлоймо Васильович? Пiдсадити?
І рвiйно обтрiпуючи долонi, швидко вийшов з туалету, притримавши дверi, щоб не хряпнули.
І що ви цим хотiли сказати? Що за пiдколки такi? До чого вони? Шлойма вiдпровадив його поглядом, для виду посовав туди-сюди зiпера на штанях (хоч би не забути, що ривкiв «туди-сюди» мае бути парна кiлькiсть, бо ходитимеш потiм з душею, вiдкритою всiм незгодам свiту), прислухався. У коридорi панувала цiлковита тиша. Ось цього вони вiд мене зараз точно не чекають!..
Обтiчнi боки порцеляновоi туалетноi посудини були слизькими, та все ж якось вдалося спертися на них ногою, другою вiдштовхнутися вiд пiдлоги, вiкно виявилось навiть на шпiнгалет не зачиненим – легко вiдiйшла убiк квадратна рама зi склом, заляпаним вапном у час останнього ремонту, – й ось ти вже по той бiк, зiстрибуеш у траву на схилi, сорокалiтнiй мудацюго, знаний рiвненський письменнику, що ти собi думаеш, нiби хлопчак з урокiв, утiкаеш з такого важливого заходу, який тут неодмiнно назвали б мiроприемством. Та нехай собi, нехай вже якось там без мене, вiдвик уже вiд таких посиденьок. Треба трохи прогулятись, ноги розiм’яти.
За спиною Дому iдейноi роботи круто здiймався угору пагорб з тополями потойбiч вершини. Коли ця споруда лише будувалася, бульдозерами зрили частину узвишшя, на якому лежав старий еврейський цвинтар. Навiть у протилежному кутку мiста, на Московськiй (тепер Степана Бандери, хоча нi, зараз тут, по цей бiк Стiни, знову на Московськiй), де минало твое дитинство, мiж однолiткiв переказувалось, нiби пацани з п’ятоi школи у футбол черепами грають на цьому будiвельному майданчику.
Але щоб зостатись непомiченим, зараз найкраще буде пiти саме тут, угору, по схилу.
Видряпавшись на пласку вершину пагорба, вiн обтрiпав штанину, до якоi причепилось кiлька сухих реп’яшкiв. Англiйськi лакованi мешти запилюжились i вже не вiдбивали сонячного сяйва своiми тупими носаками. Ну й нехай – на жодне прийняття тебе тут сьогоднi не запрошено. Вiдщипнувши двома пальцями останнього реп’яха вiд вельвету, Шлойма побрiв схилом праворуч, до сiро-червоних стiн п’ятоi школи, якi просвiчували неподалiк, за тополями. Школу цю, пам’ятаеться, збудовано у формi не зовсiм симетричноi лiтери «Н», за однаковим проектом iз твоею рiдною вiсiмнадцятою. Вниз, до загостреного викруту стiни вели широкi бетоннi сходи, обсадженi невисокими вербами, якi вже трохи покоричневiли пiд вересневим сонячним промiнням. Самотня жiноча постать пiдiймалася сходами угору. Коли вони порiвнялися й зустрiлися поглядами, обличчям жiнки перебiг подив, змiшаний з переляком, який за мить змiнився розгублено радiсною посмiшкою:
– Шлоймику!
Сестра Уляна широко розвела руки в зеленкуватих бананових рукавах демiсезонноi куртки й застигла, все ще трохи вагаючись. Та це таки був вiн. Уляна лизнула брата у щоку й знову повторила: «Шлоймику!..»
– А мати сказала, що ти на роботi.
– Я… Я й була на роботi. Звiдки ти? Надовго?
– Дозвiл на вiдвiдання маю, на один день. Сьогоднi, до вечора. Я там, у мами подарунки лишив, i тобi, й Миколi, й Ільковi.
– А Ілько у школi, друга змiна. Вже шостий клас. Вiн так вирiс… – Уляна показала долонею десь на рiвнi своiх очей. – Слухай, Шлоймику, вас так там лають, у пiдручнику з укрлiтератури за 10-й клас, там у самому кiнцi е роздiл коротенький про сучасну лiтературу. – Сестрi явно кортiло поговорити про все одразу. – Так там i тебе, i Андруховича згадують, i того, Неборака… Шлоймику, може, ходiмо до нас? Ми ж тут, поряд, ти не забув, я сподiваюся…
Шлойма озирнувся. З-за сiрого куба Дому iдейноi роботи по схилу пагорба невпевнено дряпалися двi квадратноплечi постатi, метушливо роззираючись навсiбiч i притримуючись руками за хвости вже пiдсохлого бур’яну.
– А ходiмо! – не роздумуючи, вхопив сестру пiд руку. Йому прийшла до голови iдея, що здавалась майже рятiвною. – Вiд вас таксi викликати можна?
– Можна, звiсно, можна, – зрадiла Уляна. – Ми тобi й талона дамо.
– Якого талона? – сторопiв Шлойма.
– Ой, та ти ж не знаеш. На таксi талона. У нас же воно по талонах. Але ми ними нiколи не користуемось. А Миколi на роботi, в його бюрi талони видають. То у нас iх цiла купа.
Уляна теж зауважила тих двох на далекому схилi й, прикриваючи Шлойму собою (а бахмата зелено-бананова куртка добре надавалася для цього), швидко повела брата попiд облупленими стiнами школи. До пiд’iзду ii дому вони майже вбiгли, вiдсапуючись, натисли обгорiлу пластмасову кнопку лiфта й остаточно отямилися вже у помешканнi на сьомому поверсi. Уляна гримнула на плиту чайника й заходилася викликати таксi по телефону. Шлойма пiдiйшов до вiкна у вiтальнi i, не вiдхиляючи тюлевоi запони, просто крiзь неi подивився вниз, у двiр. Ззаду пiдiйшла Уляна, також визирнула вниз. Двое квадратноплечих метушилися двором туди-сюди, а потiм, присiвши на зелену лавку просто перед входом у пiд’iзд, почали про щось радитися.
– Я викликала таксi до першого пiд’iзду, – зловтiшно прошепотiла сестра, – а це в нас третiй. Перейдеш через дах i в першому пiд’iздi спустишся. Ходiмо, iще чаю нап’емося, таксi буде хвилин за двадцять.
Пiсля чаю Уляна, ще раз визирнувши у вiкно, потиху пiднялася з братом сходами зi свого сьомого на дев’ятий поверх i вже звiдти – на дах. Шлойма роззирнувся: праворуч ген далеко внизу розкинулися дахи Захiдного сектора, всiянi сателiтними антенами-тарiлками, понад ними де-не-де випиналися вежi готелiв: «Хiлтон», «Марiотт», «Європейський-Гоф».
Уляна перехопила його погляд.
– Ми з Миколою й Ільком часом виходимо сюди, подивитися у ваш бiк. – Уляна сумно всмiхнулася. – А квартири з вiкнами на захiд у нашому будинку отримують тiльки спiвробiтники обкому. І ще – дехто з органiв. У них ваше телебачення береться. В кого три програми, в кого й чотири. А не тiльки «Радiо-еф-ем». До речi, ми тебе по радiо чули, коли ти виступав, про ваш театр, про свою п’есу розказував. У тебе ж десь прем’ера незабаром…
Та слiд було поспiшати. Вони пiрнули з даху в люк першого пiд’iзду, збiгли до лiфта металевими сходами, фарбованими салатовою фарбою. На щастя, лiфт, який саме стояв на дев’ятому поверсi, виявився у робочому станi. З’iхавши донизу, Шлойма залишився в пiд’iздi, а Уляна визирнула з вхiдних дверей.
– Давай швиденько, таксi оно стоiть. – Вона всунула братовi в руку якогось папiрця i поцiлувала у щоку.
Шлойма виступив на пiвкроку, прикриваючись дверима. Просто перед сходами в пiд’iзд стояв червоненький 412-й «Москвич» з гострими закрилками й лампочкою на даху кабiни. По лампочцi були помальованi шашечки, певно, гуашшю – не олiйною ж фарбою вони могли бути помальованi. Хоча, якщо лампочку нiколи не вмикати…
Вiн швиденько гепнувся на продавлене сидiння поруч з водiем i видихнув «Поiхали». «Куди „поiхали“? – перепитав водiй, носатий i лисуватий дядько в сонцезахисних окулярах i картатiй тенiсцi. – І ви ще свого талона не пред’явили».
Шлойма зиркнув лiворуч. Крутоплечi постатi на лавцi бiля третього пiд’iзду, щось запiдозривши, позирали в iхнiй бiк.
– Поiхали-поiхали, – вже майже благально зашепотiв Шлойма до водiя, простягаючи йому папiрця, отриманого вiд сестри. – Виiдемо з двору, а там я скажу, куди iхати. Їдемо… Їдемо… – Вся рiдна географiя разом з топонiмiкою вмить вискочила кудись iз голови. – Їдемо… на Кузнецова! – сяйнула нарештi назва бодай однiеi з вулиць у рiдному мiстi, по сей бiк Стiни. Крутоплечi постатi коло третього пiд’iзду вже потрохи рушили в iхнiй бiк, про щось мiж собою перемовляючись.
Водiй нарештi увiмкнув запалення, подивився у дзеркальце, й «Москвич» кiлькома ривками, з чахканням виiхав з двору.
Випiрнувши мiж будинкiв поза магазином «Електронiка», вони звернули на Млинiвську i, лишивши лiворуч Грабник, хвилини за три досягли перехрестя Ленiнськоi й Кузнецова, яке сьогоднi вранцi Шлойма вже проiздив, хоча i в iншому керунку, перпендикулярно теперiшньому. «Москвич» переповз перехрестя й, з’iхавши ще метрiв сто донизу, спинився. Шлойма полiз до кишенi. Раптова думка про те, що вiн не мае тутешнiх грошей, полоснула по свiдомостi, але за секунду змiнилася згадкою про банкноту в сто карбованцiв, отриману вранцi вiд митника в обмiн на стоеврову.
– Е не, в мене з таких денег здачi не буде, – роздратовано протягнув водiй, та потiм, перевiривши купюру на свiтло, все ж вiдрахував цiлих вiсiмдесят карбованцiв здачi, хоча на лiчильнику свiтилася цифра 05.00. – Все, шо в кошельку було, ви в мене вибрали.
Шлойма не хотiв сперечатися. Вийшовши з авта, вiн найперш глибоко зiтхнув, намагаючись ввiбрати до легень якнайбiльше повiтря, та вiдчувши замiсть свiжостi лише пилюгу з присмаком асфальту, прокашлявся й збiг сходами у парк.
Цi каштани, цi тополi, цi верби й липи пам’ятають тебе рокiв так iз тридцять п’ять. Ну так, до Рiвного ви переiхали у шiстдесят шостому. Чи у шiстдесят сьомому? Тодi, до п’ятдесятилiття Жовтневоi революцii, мiськi властi кардинально змiнили центр мiста. Зруйнувавши кiлька двоповерхових кварталiв староi, ще польськоi забудови, заклали площу Ленiна з пам’ятником Ленiновi ж посерединi. За спиною вождя звели кiнотеатр «Жовтень», кiнотеатр широкоформатний, чим страшенно пишалися й тiльки так iменували його в пресi й службовiй документацii. Зараз це все – потойбiч, за Cтiною. Десь у серединi дев’яностих мiсце вождя зайняв Тарас Григорович, а кiнотеатр переназвали «Украiною». Але тодi, ще за часiв единого мiста, безпосередне й близьке сусiдство двох великих площ – Театральноi та майдану Ленiна-Незалежностi – змалку дивувало i дратувало тебе, як щось погано задумане i ще гiрше втiлене.
А парк все той самий – великий, загадковий, притишений. Вiн вже давно пребувае таким. У сiмдесятi-вiсiмдесятi парк був для тебе багато чим, майже усiм: домом – не домом, але – приватним свiтом. Тебе не можна було назвати «неблагополучною дитиною», з дому ти не втiкав, та все ж кожну вiльну мить намагався провести тут, у парку. Нормальна реакцiя дитини лiсового краю на вiдсутнiсть лiсу в безпосереднiй близькостi. Парк розпочинався за кiлька кварталiв вiд п’ятиповерховоi хрущовки, в якiй тодi мешкала ваша родина. Шлях до центру мiста – якщо не користуватися транспортом – лежав через парк. У парку знаходився каскад фонтанiв, танцмайданчик, кiнотеатр, атракцiони – всiлякi гойдалки з каруселями й чортовим колесом. Та перш за все парк був живим органiзмом, велетенським, зеленим, рухомим. Вiн дихав на пагорбах понад старим центром, вбираючи в себе щоденну втому мiста, вiн огортав кожного, хто вступав пiд гiллясте склепiння. Перша сигарета, перша пляшка портвейну, перша серйозна бiйка, перший дiвочий поцiлунок – скiльки тих iнiцiацiй пройшло в бiльшостi мешканцiв мiста (i в тебе особисто) у затiнку цих кущiв, на цих нерiвно асфальтованих алейках. Повiльно крокуючи однiею з таких алейок паралельно гранiтному парапетовi, Шлойма пригадав своi нiчнi повернення парком додому, на Московську, десь у першiй половинi сiмдесятих. Вiн тодi ще не писав вiршiв, але вже декламував, i перемiгши на шкiльному конкурсi читцiв, потрапив до «сiмки». Четверо хлопцiв i трое дiвчат у традицiйних тодi строях «бiлий верх, чорний низ» були неодмiнною складовою всiх загальномiських урочистих вечорiв: 8 Березня, 1 та 9 Травня, 7 Листопада i 2 лютого, локальне свято, день визволення Ровно вiд нiмецько-фашистських загарбникiв. Час виходу «сiмки» на сцену завжди припадав аж на кiнець урочистих засiдань, пiсля довжелезноi доповiдi першого секретаря обкому з перелiком досягнень трудящих мiста й областi, вже аж перед самим початком урочистого концерту. Пiонери своiми дзвiнкими голосами тарабанили холерично-хореiчнi рядки величальних вiршикiв, попередньо накурившись у туалетi. Тексти вiршикiв створювались здебiльшого мiсцевим автором з дивним прiзвищем Можаенко, до якого вiн сам чи хтось iз його предкiв приточив у кiнцi лiтерку «в». Товариш Можаенков i сам часом впадав за лаштунки, аби проконтролювати, чи випадково не перекрутив хтось iз декламаторiв його рядкiв, не змiстив наголоса, не спотворив змiсту. Масними й нiжними очима позирав вiн на молодих актрис, котрi обсмикували спiднички перед виходом на сцену, а також i на молодих акторiв, особливо – на танцюристiв, у яких трико щiльно обтягали всi принаднi вигини та опуклостi iхнiх мускулястих тiл. Як усякий справжнiй поет, товариш Можаенков повнився любов’ю до усього свiту, а в тiм, що ця любов була надмiру плотською, тiлесною, його вини не було, бо все це були вже прошуки науки фiзiологii, яку лише помилково, через недогляд не внесли свого часу до реестру лженаук. «Дивно, чому це Можаенкова не було сьогоднi на письменницькому зiбраннi? – майнула думка. – Померти вiн iще б не мусив, зараз йому десь коло сiмдесятки… Чи, може, його до Спiлки не прийняли?..»
Переважна бiльшiсть «урочистих засiдань» вiдбувалася в театрi. Так, саме в театрi, там, де сьогоднi увечерi накрученi Маульвюрфом актори проговорюватимуть твiй вар’ятський текст, твiй генiальний текст, твiй вистражданий, виболений, твiй постмодерний, приховано стьобний, твiй сякий-перетакий i ще якийсь там текст. Споруда театру сьогоднi не зовсiм та сама, бо вiн, театр, горiв десь у другiй половинi сiмдесятих, а потiм довго вiдбудовувався. Та все ж – це театр, i тодi вiн час вiд часу робився вмiстилищем кращих представникiв народу, який населяе мiсто та околицi. Кiлька разiв на рiк «ровенчани», вони ж «рiвняни», вбиралися у святковий одяг, видобувши його у надрах шаф, вiдчистивши й вiдпрасувавши. В iнтервалах мiж урочистими зборами театр досить регулярно повнив своi безпосереднi функцii, ставлячи п’еси й граючи iх перед повним залом петеушникiв або ткаль з льонокомбiнату, яким квитки задурно забезпечувала профспiлка. Пiсля завершення iхнього виступу «сiмку» заводили в котрусь iз кiмнат чи гримерних за сценою i вручали кожному по коробцi дорогих цукерок виробництва мiсцевоi кондфабрики «Червона зiрка» – «Червоний мак», «Каракум» або навiть «З лiкером». Автобус № 22 вiд театру в бiк Московськоi у вечiрнiй час ходив погано, i тому худенька постать тонкошийого вухатого пiдлiтка з коробкою цукерок, затиснутою пiд пахвою, здебiльшого чимчикувала швидким кроком пiзньовечiрнiм парком, майже пiдбiгаючи вiд одного лiхтаря до iншого. Уляна, яка мала тодi рочкiв 3—4, вже просiкла, що з таких пiзнiх вiдсутностей брат зазвичай повертаеться з гарною здобиччю, i всiляко намагалася не заснути, дочекатися Шлоймика, всупереч наполегливим спробам батькiв приспати молодшу дочку.
За чахлими, приземкуватими каштанами у видолинку розпласталися понад землею розкаряченi верби – по них було так зручно лазити, граючися в iндiанцiв пiсля перегляду чергового дедеерiвсько-югославського вестерну з Гойко Мiтичем, замiнником чи, швидше, – предтечею Арнольда Шварценеггера для радянських дiтей сiмдесятих рокiв. Цi захоплюючi забави тривали, аж поки товстий Ігор Юрковський не зламав собi руку, перестрибуючи з дерева на дерево. «Не долетiв, бiдака», – пiдсумувала Шлоймина мати, довiдавшись цю новину.
Але не щоразу Шлойма повертався нiчним парком в самотинi. Інколи поруч iз ним iшла Обля.
Обля, Олена Бляшана, вчилась у «росiйськiй» одинадцятiй школi й була на рiк старшою вiд Шлойми. Вона мала дзвiнкий, чистий голос i також входила до «сiмки». Невисока, проте рано й гарно розвинута дiвчина, виходячи на сцену, не без певного задоволення ловила на собi захопленi погляди молодших членiв президii. Їi трiшки приземкувата постать на мiцних повнуватих ногах, увiнчана русявою голiвкою з кирпатим носиком, вочевидь, будила в партiйцях якiсь приемнi асоцiацii, навiвала iм спогади з буремноi комсомольськоi юностi.
Батьки в Облi розлучилися, коли дiвчинка йшла до першого класу. Мати, вчителька початкових класiв, iще рiк-два попрацювала за iнерцiею в школi, а потiм, втомившись iснувати з пiдростаючою дочкою на 120 карбованцiв у мiсяць, влаштувалась провiдницею на поiзд Ковель – Москва. Батько, перспективний лiкар-нейрохiрург i фанатичний бiтломан, вiддавши щедру данину зеленому змiевi, врештi знайшов душевний спокiй на посадi патологоанатома Ровенського мiського моргу. Роз’iхавшися з дружиною, Ігор Бляшаний виписав iз села стареньку матiр i замешкав з нею в двокiмнатнiй хрущовцi на другому поверсi, просто над аптекою, поряд з магазином «Бiлий лебiдь». Тож коли Оленчина мати вiд’iздила у бiльш як сорокавосьмигодинний рейс, дiвчина ночувала в батька й бабусi. Таке траплялося практично щотижня, й саме тому час вiд часу Шлойма перетинав парк пiзнього вечора удвох з Оленою, несучи пiд пахвою не одну, а двi коробки цукерок. Якоiсь весни, пiсля урочистих зборiв до 1-го, а за тиждень – i до 9 травня цi вечiрнi прогулянки раптом набули нового, незнаного доти для Шлойми забарвлення. Вiн тодi закiнчував сьомий, а Олена вiдповiдно – восьмий клас. Тридцятого квiтня збори таки добряче затягнулися, а вже пiсля iхнього закiнчення «сiмку» ще добряче помаринували в передбаннику банкетного залу, доки вручили традицiйнi коробки «Червоного маку». Шлойма з кiлькома приятелями встиг покурити, замкнувшись у кабiнцi чоловiчого туалету, а до Облi у цей час не без успiху залицявся другий секретар мiськкому комсомолу – слизький на вигляд чорнявий парубок, який саме перебував у «критичному» для комсомольця вiцi двадцяти восьми рокiв. Йому без особливих труднощiв вдалося затягнути товстоногу пiонерку-комсомолку до театрального буфету й там почастувати ii пивом i сухим вином з шоколадкою. І за годину по тому, вже йдучи парком, Шлойма здивовано позирав на розпашiле Облине обличчя, слухав ii хихотiння з його простеньких дотепiв, яке поступово переросло у хихотiння й зовсiм без причини. Вже дiйшовши до свого будинку, Обля затягла Шлойму в пiд’iзд i там, одразу за вхiдними дверима, на сходах, вхопивши за голову, раптом смачно поцiлувала губи в губи, потiм вiдсторонившись, кiлька секунд задоволено вдивлялась у його ошелешене обличчя, пiсля чого, вихопивши у Шлойми з-пiд пахви належну iй коробку цукерок, зi словами «Хороший мальчiк» швидко вознеслася сходами на свiй другий поверх, залишивши майбутнього письменника у вирi розбурханих почуттiв.
Пiсля того, повiльно бредучи останнi два квартали до свого будинку, Шлойма аналiзував пережитi почуття: ну проникла вона тобi язиком у рота (словосполучення «ротова порожнина» вiн тодi ще не вживав), ну щось там покопирсалась. Зуби волого цокнулись об зуби. Але вiд чого тут кайф i до чого тут кайф?.. Та й чи вiдчув ти кайф хоч якийсь? Слiд зiзнатися – таки вiдчув. Хоча у чому саме вiн полягав, пояснити собi ти не мiг. Явно – не у контактi слизових оболонок, – цього, останнього термiна вiн ще теж тодi не вiдав.
Спинившись посеред алейки, Шлойма дiстав з кишенi пачку «Галуазу» й зазирнув досередини – iще з десяток сигарет стримiло звiдти жовтими фiльтрами догори. Взявши одну до вуст, Шлойма почав шукати по кишенях запальничку, а поглядом – мiсця, де можна було би присiсти.
Онде, метрiв за тридцять, край алейки вкопана лавочка, ще й дошки не всi у нiй повиламуванi. Тiльки спершу слiд ii помацати, обдивитися, бо паркова мебля, схоже, нещодавно пофарбована. Он i цiла шпальта газетна прилипла, постелена зверху на фарбу, вже порядно вижовкла на сонцi – «Украiна оновлена», киiвська газетка, в Захiдному Рiвному ii ще попошукати по кiосках. Заголовки стрiляли в очi своею переконливою недоречнiстю – «Пiднiмемо престиж вiтчизняного виробника», «Переговори в Криму – ще один крок до змiцнення украiнсько-росiйських взаемовiдносин», «Хронiка жнив», а у правому нижньому кутi – ти бач! – оголошення, чи й не рекламне: «Мимська фабрика молочних i кондитерських кремiв проводить конкурс романiв i п’ес „Кремацiя слова“. Конкурс проходить пiд патронатом ЦК КП СРУ. До розгляду приймаються рукописи художнiх творiв, що ранiше не друкувались i не ставилися. Переможцi отримають достойнi грошовi винагороди (500– 1000 крб.), а iхнi твори будуть опублiкованi великими тиражами й поставленi у провiдних театрах СРУ. До участi в конкурсi запрошуються домогосподарки, учнi шкiл та ПТУ, особи, що вiдбувають покарання в мiсцях позбавлення волi. Професiйнi письменники та особи з вищою освiтою до участi в конкурсi не допускаються…» Далi текст оголошення уривався – мiж дошками лави зяяла трiщина. «Бувають же ж, блiн, моменти у життi. От iй-бо, взяв би участь у цьому конкурсi, хоч би й пiд псевдонiмом, вiд iменi якоiсь домогосподарки…»
Сигарета догорiла вже до середини, обвиснувши довгим сiрим хоботком неструшеного попелу. Шлойма вiдвiв погляд вiд газети, на якiй сидiв, подивився понад деревами у бiк вулицi Кузнецова, в бiк будинку, де колись мешкала Обля. Облин батько, Ігор Бляшаний, знайшовши спокiй душевний на посадi патологоанатома мiського моргу, мусив вiдбувати там цiлодобовi чергування – двiчi або й тричi на тиждень. Олена, живучи здебiльшого у батька, в такi днi носила йому обiди або вечерi – лiтровi слоiки з гречаною кашею, вермiшеллю чи картопляним пюре, придавленим згори кiлькома котлетами. Якогось дня, все тiеi ж самоi весни, у сьомому класi Шлойма спускався донизу вулицею Белiнського, телiпаючи в руцi сiтку-авоську з двома сифонами, що iх можна й потрiбно було заправити у вiконечку з тилу вiд магазину «Бiлий лебiдь». З балкона другого поверху, що виходив у внутрiшнiй двiр, хтось махнув йому закличним жестом. Примружившись проти сонця, Шлойма розрiзнив Облину постать у свiтлому халатику, яка, перехилившись через мотузки з бiлизною, щось намагалась комунiкувати йому. Пiдiйшовши пiд самий балкон, Шлойма запитально задер голову прямо пiд сонячний зайчик, що бив з вiдхиленоi кватирки. Облi вiн майже не бачив, чув лише ii голос зi слiпучого пучка свiтла:
– Хоч пiти зi мной в больницю? – в ii запитаннi-пропозицii бринiла загадковiсть.
– А нашо? – тупо вiдповiв Шлойма запитанням на запитання.
– На мертвякiв подивитися! – переможно припечатала Обля, розумiючи невiдпорнiсть такоi своеi пропозицii.
Заправивши сифони – один скляний i один металевий, Шлойма бiгцем вiдтарабанив iх додому й успiшно втаiши вiд батькiв тридцять вiсiм копiйок здачi, за чверть години знову стояв пiд балконом у внутрiшньому дворi будинку по вул. Кузнецова. Обля махнула йому, вiдхиливши фiранку з кухонного вiкна, мовляв, зачекай iще трохи.
Вони звернули вiд аптеки униз i лiворуч й у самому кiнцi (який насправдi був початком) вулицi Кузнецова поза корпусами водного iнституту, лабораторiями, стадiоном, гуртожитками, перебiгши вулицю Мiрющенка навпроти медучилища, до якого наступного року, вже пiсля дев’ятого класу, не без певних проблем таки вступить Олена Бляшана, пiднялися схилом пагорба до крайнього корпусу мiськоi лiкарнi. Обля йшла вiльно, сiтку з банкою i термосом вона вручила Шлоймi, i той усю дорогу пiдбiгав ривками, перекидаючи авоську з руки в руку й позираючи на своi подряпанi сiткою колiна.
Одразу за дверима медкорпусу iх огорнуло прохолодою, яка щомить робилась усе пронизливiшою, глибшою, конкретнiшою. Нарештi, штовхнувши чи смикнувши кiлька важких дверей, Обля через кiлька коридорiв ввела Шлойму до бiльшоi зали, заставленоi довгими бiлими столами. Бiля одного з таких столiв саме вiдробляв свiй гiркий щоденний хлiб Ігор Бляшаний. З касетного магнiтофона «Весна», притуленого на тумбочцi бiля розетки в кутку, в несвiже проморожене повiтря саме линула мелодiя «All you need is love», останнi ii такти. А на брудно-срiблястiй блясi стола, застеленiй праною-перепраною цератою майже тiлесного кольору, дивовижною рибою лежало тiло дiвчини рокiв двадцяти, приготоване до розтину. Воно зблиснуло Шлоймi просто в очi своею безборонною наготою iще з порога, на якусь коротку мить, всього кiлька секунд. Затим Ігор Бляшаний, озирнувшись на дверi, якi гупнули за спинами Шлойми й Облi, вимкнув магнiтофона, прикрив тiло простирадлом вiд нiг до голови i, стягуючи з рук гумовi рукавички, з посмiшкою попрямував назустрiч дочцi.
Вiн прийняв вiд Шлойми сiтку з обiдом, недбало кивнувши хлопчаковi, й, перемовляючися з Облею, пiшов у глиб зали, до якихось iще одних металевих дверей у стiнi. Певно, десь там, за тими дверима мiстилось iще одне примiщення, в якому Ігор Бляшаний волiв споживати iжу i спiлкуватися з рiдними та близькими. Шлойма явно не входив до цього перелiку, тож залишився посеред зали з металевими столами. Батько й дочка Бляшанi, навiть не озирнувшись на нього, зникли за металевими дверима.
Лишившися у самотi й трохи оговтавшись, Шлойма, переборюючи страх, пiдiйшов до крайнього столу, саме того, на якому лежало тiло молодоi самогубцi. (Про те, що це було самогубство, вiн довiдався пiзнiше.) Неначе чужими руками, не зовсiм тямлячи себе, вiн повiльно вiдгорнув простирадло назад, вiд голови до нiг. Їi ступнi були маленькими, з правильними пальцями й овальними нiгтями, вкритими безколiрним лаком. Тонкi в кiсточках, ноги переходили в литки, порослi коротеньким прозорим волоссям, мабуть що пiдголеним. Вище колiн ноги ледь-ледь потовщувались, все ж залишаючись музично грацiозними. Русявий пушок густого невисокого волосся на лобку задерикувато стовбурчився правильним трикутником. Нижче лiнii пупка пролягала смужечка вiд резинки, нiби вiдпечатана спiраль. Круглi правильнi груди невеликого розмiру, свiтлi, незасмаглi, все ще зберiгали пружнiсть, аж Шлоймi захотiлось доторкнутись до них. Тiло дiвчини iще не набуло смертельноi задубiлостi, воно лише холодило пальцi сухим i шерехуватим доторком. Висока шия й маленька голова з пишним волоссям завершували видовище, вiд якого у хлопця мурашки побiгли поза шкiрою, моторошнi й солодкi водночас. Спокiйне обличчя померлоi з блiдими губами й заплющеними очима не справляло нiякого враження, воно не було нi гарним, анi бридким. Дiвчина лежала, простягнувши руки вздовж тiла, всi ii м’язи були розслабленими й вiльними. Певно, саме в такiй позi, тiльки вертикально, вона й мала постати на Страшному судi.
Це було перше оголене дiвоче тiло, яке вiн побачив у своему життi. І водночас це було перше мертве людське тiло, побачене ним у життi. Перше за всi прожитi п’ятнадцять хлопчачих рокiв.
Гайдар в цьому вiцi командував ескадроном. Олександр Македонський гуртував свое вiйсько у похiд на Малу Азiю. Шампольйон вгризався у египетськi iероглiфи. А Шлойма Ецiрван уперше побачив оголене й мертве дiвоче тiло.
* * *
Сигарета догорiла й уже не курiла. Погаслi недопалки завжди так бридко пахнуть, – Шлойма шпурнув бичка в кущ по той бiк алейки й несвiдомо понюхав пальцi на руцi. Фе… Звiддалiк через видолинок понад деревами долiтала якась музика, найбiльше схожа на духову, – тiльки зараз Шлойма ii почув, осмислив, усвiдомив, i разом з цим усвiдомленням прийшла думка про те, що пройтись мiсцями бойовоi юностi у тишi й самотинi не вдасться. «Город Ровно, город Ровно, мне сегодня не до сна! – захлинався словами того ж самого Можаенкова не вельми глибокий баритончик. – Город Ровно, город Ровно, расскажи мне, кто она? Пам-пам-пам-парам-пам-пам!..» Окремо вiд музики чулись якiсь ритмiчнi команди, що iх, мабуть, подавали певному колективу людей, i тi люди, мабуть, одночасно виконували якiсь вiдповiднi дii у ритмi почутих команд. «Що ж там за гуляння народнi?» – Зиркнувши на годинника, письменник Ецiрван аж внутрiшньо смикнувся: окрiм часу (14:17), «Casio» показував i дату: Sept.17. Turs. – сiмнадцяте вересня. Сiмнадцяте вересня! Як можна було забути таке сполучення мiсяця й числа! Зовсiм ти вже там зажерся, у тому своему Захiдному секторi!.. Забути про таку дату. Ось що значить – довго не дивитися державного схiдноровенського ТБ. За тiею пiдготовкою вистави й пиятиками з Зоммером i Маульвюрфом ти зовсiм випав iз суспiльного життя. Сiмнадцяте вересня! Золотий вересень… Це вам не гомiн золотий…
Онде, на шестигранному, як олiвець, стовпi й оголошення розпливлося, блiдими рожевими лiтерами по сiрому промокальному паперу: «19—20 сентября в городском парке культуры и отдыха им. Шевченко состоится празднование Дня города Ровно и городская выставка цветов. Вход свободный. Приглашаются все желающие». Але ж сьогоднi лише сiмнадцяте… Вiрно, сьогоднi день робочий, вони вiдгуляють свято у наступнi вихiднi. Тодi… тодi це мусить бути якась генеральна репетицiя, тренування, прогiн, чи як воно там називаеться? Приблизно те саме, що у цей же час проробляе на сценi театру, отам, недалечко, лише метрiв чотириста за Стiною, божевiлець Маульвюрф.
Шлойма вже дiйшов до широкоi алеi, роздвоеноi, наче бульвар посеред квiтникiв. Праворуч на узгiрку стовбичила скульптура «До зiрок» – срiблястий мозолястий чоловiчисько замахувався у небо супутником, затиснутим у долонi неприродно викрученоi руки, неначе Микола Джеря серпом на розлютованого урядника. Саме так, дослiвно подумав Шлойма й одразу ж засоромився своiх думок: «Ну що це за порiвняння?.. Суцiльна лiтературщина…» Шлойма не мiг бачити, як за пiвкiлометра позаду, там, де вiн увiйшов до периметра парку, знову зупинився червоний «Москвич» i шофер у тенiсцi, прикладаючи правицею носовичка до розбитого обличчя, лiвою рукою вказав двом крутоплечим пасажирам напрямок iмовiрного руху свого останнього клiента. Пасажири вийшли з авта не розплатившись i непоквапно спустились на алейку, де недавно Шлойма читав прилiплену до лавки газету. Один з них пройшовся кущами i гидливо, двома пальцями винiс з куща й показав колезi недопалка, який згорiв майже по самий фiльтр. Майже, та не по самий. Другий крутоплечий, пiднiсши недопалка до очей, уголос прочитав по складах: «Га-у-ло-i-сес». Чоловiки перезирнулись i подались на звуки музики, туди, куди зо чверть години тому пiшов письменник Шлойма Ецiрван.
Розрив мiж ним i переслiдувачами складав не бiльше кiлометра, але крутоплечi не знали докладно, куди iм рухатись, тож iшли повiльнiше, прочiсуючи парк, широкими дугами, звертаючи у бiчнi й паралельнi алейки. Тому й наздогнати Шлойму iм вдалось далеко не одразу.
Повз танцмайданчик, називаний «пательнею», на якому вiн колись вперше вийшов повихилятися у колi друзiв-шмаркачiв пiд безсмертну «Шизгару» у виконаннi вже призабутоi сьогоднi голландськоi групи «Шокiнг блу», повз кiлька дерев’яних кафе, в глибинi яких бовванiли похилi постатi вiдвiдувачiв, повз «зелену естраду» з обмурованою кiнобудкою, яка на Шлойминiй пам’ятi не прокрутила жодного кiнофiльму, повз Шевченкове погруддя, яке довгий час було единим (а скiльки iх потрiбно?) монументом поетовi, письменниковi, революцiонеровi й демократовi в обласному центрi, Шлойма врештi вийшов на центральний майданчик парку. Посеред майданчика на купi камiння невiдомий кам’яний давньоруський богатир (Попович? Микитич? Муромець?) обрубочком меча катував поверженого змiя, якого Вiтька Красинський, перед тим як iти до вiйська десь наприкiнцi сiмдесятих, напившись на власних випровадинах, уночi пофарбував зеленою фарбою, чим i увiчнив себе в пам’ятi, якщо не народнiй, то принаймнi свого поколiння, на два роки своеi вiдсутностi. У вiйську Красинському вiдбили нирки, вiн повернувся на дембель одутлим i синюшним, одружився зi своею колишньою однокласницею i за кiлька рокiв помер. Зелена фарба з рептилii теж за кiлька рокiв злiзла. Sic transit gloria mundi.
На сценi «зеленоi естради» кiлька дiток у бiлих сорочках i червоних пiонерських краватках читали вiршi в мiкрофон, який страшенно «фонив» i вiдлунював. У виляску й присвистуваннi вдалося розчути величальну строфу на адресу будiвельникiв, яка стилiстично й iдеологiчно не могла належати нiкому iншому, окрiм спiвця цього краю Можаенкова:
Ровно выше! Ровно шире!
С каждым годом, с каждым днём!
Мастера из СМУ-4,
Есть заслуга ваша в том!
Якихось iнших доказiв приготувань до пiслязавтрашнього свята неозброеним оком помiтно не було, коли не брати до уваги паркових робiтниць з мiтлами, а також невизначеноi зовнiшностi чоловiчка, котрий на скопаному й вискородженому квадратику землi викладав з чорнобривцiв свiтлого й темного тону якусь картинку-мозаiку. Придивившися пильнiше, Шлойма розгледiв на квадратi бурого полiського грунту контури двох постатей, якi злилися в екстазi поцiлунку: червонозоряного воiна-визволителя в касцi й захiдноукраiнського селянина-незаможника в полотнянiй сорочинi. Контури потрохи обростали плоттю квiткових пелюсток, обiцяючи за кiлька годин стати повноцiнним квiтковим панно i, прив’янувши до суботи, тiшити око глядача стриманою шляхетнiстю кольорiв.
Навколо порожнього фонтана, посеред якого, власне, й змагався богатир iз земноводним, колись полюбляли збиратися рiвненськi колекцiонери: фiлателiсти, фiлуменiсти, фалеристи i чого тiльки не фiли. Повертаючись у недiлю пополуднi з кiносеансу, переглянутого в «Юностi» (вузькi свiтло-зеленi смужечки бiлетiв цiною в 10 копiйок майорять в уявi перед очима…), Шлойма любив затриматись бiля iхнiх альбомiв i клясерiв. Випросивши пiд чесне слово, не вкрасти й не втекти, колекцiйного американського кводера, взявши монету до рук, вiн вперше уявив собi, що десь за горами-за морями iснуе краiна, де цi грошi буденно ходять в обiгу й не становлять такоi великоi цiнностi. Хоча вiн у цьому й не був аж зовсiм близький до iстини: колекцiйнi кводери не так то й часто трапляються на здачу в американських крамницях, не кажучи вже про металевi долари й про хафи з профiлем безневинно убiенного Джи Еф Кей. Але тодi, сонячного недiльного пополудня, здаеться, також на початку осенi, його чи не вперше пронизало усвiдомлення безмежностi свiту, яке супроводилося миттевою розпачливою думкою, що майнула в головi й щезла, як щось несуттеве, як не найстрашнiша з можливих життевих трагедiй: я нiколи того не побачу, я нiколи туди не потраплю…
Зараз навколо фонтана з богатирем-змiеборцем колекцiонерiв не було – день робочий, та ще й у розпалi. Зграйка школярiв пробiгла повз Шлойму до службового входу мiського Будинку культури, певно, на заняття якогось гуртка, може, й драматургiчного мистецтва. Пенсiонер у джинсовому пiджаку з елегантними латочками на лiктях вигулював неподалiк старого сiрого пуделя, час вiд часу пiдгукуючи до нього «Тьопа! Тьопа!» рiзким сильним голосом колишнього вiйськовика. Пенсiонер мав високе чоло й несподiвано чорнi вуса, з-пiд брiв пронизливо роздивлялися навколо колючi чорнi очi. Пудель наклав купку посеред клумби, заднiми лапами недбало дряпонув на неi дерну й на черговий поклик господаря подався до нього, емфiземно пiдкашлюючи. Озирнувшись кiлька разiв на Шлойму своiми колючими очима, пенсiонер повiльно почимчикував за пуделем у каштанову алею, яка вела в бiк кiнотеатру. Кiнотеатр носив iм’я Шевченка, як i парк, в якому вiн стояв.
Шлойма обiйшов фонтан довкiл. Внизу праворуч, метрiв за сто, парк закiнчувався, впираючись у Стiну. Попiд Стiною можна було зауважити темнi постатi в унiформi, нерухомо розставленi на однаковiй вiдстанi одна вiд одноi. Вздовж Стiни по територii парку був ще й прокопаний рiв, який вiддiляв чагарники у видолинку вiд кам’яного бордюру. З-за гребеня Стiни визирали дахи особнякiв по вулицi Драгоманова, десь там далi, в глибинi ii, знаходилась редакцiя «Вечiрнього Рiвного» й дирекцiя фiлармонii, що розмiстилася в колишньому двоповерховому котеджi першого секретаря обкому. Ця вулиця вела до мiського музею й далi, до Стадiону й набережноi Устi. Хвилин десять-п’ятнадцять пiшого ходу. Але здiйснити зараз таку прогулянку було не легше, нiж пройтися краем мiсячного кратера чи бережком марсiанського каналу.
Розташувавшись на пагорбах, Схiдне Ровно заздрiсно й захланно десятками й сотнями тисяч рiзних очей позирало з-за Стiни на тихе, сите, вмиротворене Захiдне Рiвне, яке розляглось перед ним на площинi аж до самого обрiю, й безжурно дивилося собi не на схiд i не на захiд, а в безмежне блiде полiське небо. Небо тiльки й було спiльним для двох частин одного мiста, i дехто це розумiв.
