скачать книгу бесплатно
Раптом з-за дротяноi брами, зсередини пiдбiгли двi постатi у трав’яних кашкетах i бiльше жестами, анiж словами, динамiчно довели до молодикiв якусь iнформацiю, причому настiльки дiеву й ефективну, що один з них, притоптавши недопалка, помiж автами швидко наблизився до Шлойминоi «Мазди» i, нахилившись до вiдчиненого вiкна, разом з тютюновим смородом видихнув йому в обличчя:
– Вони… там… Кажуть, що прямо зараз можуть пропустити… – Вiн зробив паузу, вдивляючись письменниковi Ецiрвановi просто в очi. – Можуть пропустити саме вас…
«Мерседес» i джип тим часом уже здали у рiзнi боки, звiльнивши помiж собою смужку простору. «Фольксваген» i так стояв боком, а половина дротяноi брами прочинилась досередини, i постать у трав’янистому кашкетi, пiднiсши правицю, завмерла у вiдчиненiй брамi, поволi вiдступаючи назад.
* * *
– Това… гражда… громадянин Ецiрван! – запитально-стверджувальним тоном промовив вугруватий молодший сержант, повертаючи Шлоймi паспорта в розгорнутому виглядi.
Отримавши документа до рук, Шлойма механiчно перегорнув сторiнки зi штемпелями, але якоiсь новоi вiдмiтки про перетин кордону не зауважив. Проте роздивлятися пильнiше часу не було, й атмосфера не виглядала сприятливою, тож вiн, похапцем запхавши паспорта до зовнiшньоi кишенi куртки, швиденько пiдгазував до наступноi будки, на якiй за склом трiшки навскоси виднiлась табличка «Таможенный контроль». У цiй будочцi сидiв iнший молодик, уже не у трав’янистiй формi, а в сiруватiй, з незрозумiлими знаками у петлицях.
– Скоко грiвень при себе маете? – запитав вiн Шлойму крiзь вiконечко, ще й руку простягнув: – Декларацiю пред’явiть, пожалуста.
Декларацiя! Шлойма згадав, що на в’iздi до брами хтось упхав йому до рук бiлого папiрця, якого вiн, не заповнюючи, поклав у вiдкритий бардачок. Нашвидкуруч надряпавши iм’я-прiзвище, номер та серiю паспорта, вiн сягнув по гаманця, щоб порахувати грошi, якi мав при собi.
Тип у сiрiй унiформi пожвавiшав, навiть вийшов з будочки й, спинившись бiля «Мазди», нахилився до вiконця:
– Можу купiть грiвни по вигодному курсу… – довiрливим тоном протуркотiв Шлоймi у саме вухо, водночас зазираючи до портмоне. – О, а це що такое? – Вiн елегантним жестом iлюзiонiста витяг двома пальцями з гаманця складену вчетверо банкноту сто евро, яку (Шлойма згадав це тiеi ж митi) Маульвюрф учора силомiць вручив йому пiсля першоi пляшки, бажаючи неодмiнно впасти в долю. – Ви що, не знаете, шо ввоз валюти капстран до нас заборонений? Подлежить конфiскацii! Ілi, або… знаете, дуже довго заповнять акт iз’ятiя, я можу просто цi деньги у вас купить по вигодному курсу в частному порядку. Ось, возьмiть, пожалуста. Проiзжайте, до свiданiя. Щасливого пребиванiя в Ровно!..
Кiлька нехитрих манiпуляцiй, якi супроводжували цей монолог, потривали якихось пару секунд, i ось вже Шлойма, здивовано стискаючи мiж пальцiв папiрця у сто рублiв СРУ (що ж це за курс такий вигiдний 1:1?), вилетiв за ворота пропускного пункту й рiзко загальмував, чим уник трохи не лобового зiткнення з тролейбусом, який саме розвертався на кiльцi перед унiвермагом. Стоп, а куди ж тепер?
* * *
А тепер угору, довгим пологим схилом, ген туди, до початку Соборноi, яка звiдси вже iменуеться Ленiнською, повз центральний, найцентральнiший у свiтi унiвермаг, на кiльцi перед яким завмерло кiлька побитих життям тролейбусiв «Шкода», оточених юрбою потенцiйних пасажирiв, повз кафе «Супутник» (враз пригадався смак тiстечка «Лимонне» по п’ятнадцять копiйок, з бiлим верхом, притрушеним якоюсь жовтуватою субстанцiею, смак, звичайно, зовсiм не лимонний, якийсь пiсно-солодкий, борошнистий, смак нiкелевоi монетки-п’ятнадцятки, смак убогого дитинства, супроводжуваного походами на танцi у клуб будiвельникiв, бiйками з пацанами з Проспекту, вином «Золота осiнь» за карбованець двадцять сiм, ну а вже лимонним тiстечком частувалося дiвчинку, з якою класi в сьомому вибирався в кiно у недiлю, та досить вже спогадiв!), вище за «Супутником» починався парк, цiлий ненаписаний роман, три чвертi, п’ять шостих, нi, дев’ять десятих юностi твоеi, за гранiтним метровим бордюром. Пiсля парку, там, де вiн вiдступаеться вглиб вiд вулицi, – головний корпус гiдромелiоративноi академii, у давнiшi часи «водний iнститут», в якому навчалась переважна, аж подавляюча бiльшiсть твоiх друзiв дитинства й однокласникiв, далi п’ятиповерховi будинки чи то сталiнськоi, чи хрущовськоi забудови, помешкання з високими стелями й пiд’iзди з широкими сходами, якими зручно зносити мерцiв у трунах, колишнiх завiдуючих вiддiлами обкому, мiськкому чи райкому, облвиконкому, райвиконкому або, у крайньому випадку, якогось управлiня ДТСААФ, лiворуч – цвинтар Грабник, але вже не для них, не для цих мерцiв. Для них – Колоденка, колись перейменована на селище Молодiжне, так що й цвинтар у селищi отримав назву «Кладовище Молодiжне», що часом викликало недоречнi усмiшки у приiжджих, а на Грабнику вже рокiв сорок нiкого не ховають. Далi схил закiнчуеться, i вже на рiвнинi, на узвишшi – будинки новiшого планування, перехрестя бiля друкарнi, власне, друкарня так i лишаеться праворуч, а тобi повернути лiворуч, на вулицю Артема – i вперед, повз двоповерхову лазню з табличкою «Бани», ряди довгих, критих шифером одноповерхових будиночкiв, називанi «лiнiями», потiм праворуч за спорудою дитячоi полiклiнiки, навпроти понуроi залiзобетонноi огорожi овочесушильноi фабрики – й туди, у самий майже кiнець вулицi Струтинськоi, у хвiст витягненого з заходу на схiд (саме так, ззаду наперед iде нумерацiя помешкань) неймовiрно довжелезного, аж на дев’ять пiд’iздiв, сiрого панельного чудовиська, будинку, що наприкiнцi сiмдесятих певний час був найдовшим у мiстi, будинку, з якого кiлька рокiв тому ти вийшов до мiста, загостював допiзна i заночував на Ювiлейному, щоб прокинутись в iншому мiстi, в мiстi з особливим статусом, там, по той бiк Стiни. З дев’ятого поверху, з-за оббитих фальшивою шкiрою дверей iз тризначним числом на них ступив ти в невiдомiсть, – i на довгi днi, мiсяцi опинився за Стiною. Щоб зараз пiд’iздити до «свого дому», як давно вже прийнято в нас говорити, хоча у цьому домi тобi належать якихось тридцять п’ять-сорок квадратiв, укритих вичовганим блiдо-вишневим лiнолеумом…
«Home, sweet home…» – приспiвують в кiно америкоси у таких от випадках. Цiкаво, чи ж батьки знають про твiй приiзд? Та, напевно, знають, мусили б iм повiдомити. Чекай, хто б це мусив iм повiдомити? Ну, як це хто – та ж сама iнстанцiя, котра надiслала тобi дозвiл на приiзд. «ОУзмивон» якийсь, чи як його там. Старший iнспектор Колтунець, чия монограма стоiть пiд друкованим текстом запрошення-дозволу. Або його заступник, заступниця, секретарка яка-небудь. Вони ж на те й iснують, цi компетентнi органи. Ач, як ти швидко, щойно опинившись по цей бiк Стiни, почав думати по-тутешньому. А може, й нема тут нiяких «компетентних органiв»? Та нi, де ж iх нема… Швидше можна припустити, що той старший iнспектор, або його заступник, або секретарка просто не потрудились передзвонити твоiм батькам. Бо що йому/iй, бiльше за всiх треба? Добре, цю свою думку додумаеш пiзнiш. Краще поглянь навкруг – оце ж твоя вулиця, якоi ти не бачив бозна-скiльки. Як попiдростали горобини вздовж хiдникiв… І ще – хтось вирвав мальви попiд вiкнами аптеки. А от вибоiни на асфальтi нiде не подiлися.
Крутонувши кермо лiворуч-праворуч, Шлойма пригальмував навпроти останнього пiд’iзду й заглушив двигуна. Береза, яка стоiть впритул до лiхтаря, теж розрослася за цi роки. Шлойма вийшов з авта i через заднi дверцята вийняв торбинки з подарунками. Озирнувся на рiдну двадцять четверту школу, яка бовванiла в легкому туманцi навпроти за дротяною огорожею, – там кiлька довгих рокiв довелось викладати мову й лiтературу в рiзних класах, вiд шостого й вище. Аж поки та сама лiтература не забрала його вже назовсiм вiд суспiльно корисноi працi.
Три пакети зi шматтям не були важкими i вмiстилися в одну руку, якраз щоб другою потягти на себе важеннi дверi на пружинi. Дверi, помальованi олiйною, якогось пластилiново-вохристого кольору фарбою десь у незапам’ятнi часи, найшвидше – iще до перевороту, до подiлу двох Украiн. За дверима мусили б стояти наступнi дверi, внутрiшнi, але iх нема, вони вiдсутнi, вибитi разом з одвiрком, i далi – темна прiрва пiд’iзду, сходи, стiни у брудно-зелених патьоках. Кнопка лiфта на спроби натиснення не вiдреагувала нiяк. Ну що ж, вiн, цей лiфт, i в тi давнi часи працював переважно на великi свята, а тепер, видно, – й поготiв. Отож пiшечки, степ бай степ, сто п’ятдесят вiсiм сходинок, колись, iще замолоду, ти порахував iх знiчев’я. Прольоти по дев’ять сходинок, а також п’ять сходинок вiд вхiдних дверей до першого поверху – це ж усього сто сорок дев’ять, а де ж iще шiсть? Не складаеться… Перерахувати, чи що?
Тим часом вже й четвертий поверх. Наступний пролiт – рiвно середина шляху, «чотири i пiвповерху», як ти колись для себе це називав. Половина вiд дев’яти. За час твоеi вiдсутностi в пiд’iздi вже вiд другого поверху з’явилися добудови – додатковi зовнiшнi дверi, щоправда, без замкiв, лише з клямками, сiльськими металевими клямками: натискаеш пальцем гачечка – i дверi вiдчиняються. Як у тому давньому й дещо рогульському анекдотi: заходьте, люди, берiть, що хочете!.. Запилюженi вiкна в пiд’iздi скерованi в пiвнiчний бiк, тож свiтла впускають мало, а прямi сонячнi променi взагалi потрапляють сюди лише кiлька разiв на рiк, у тi найдовшi днi червня, коли день тривае вiсiмнадцять годин.
Ну ось нарештi й дев’ятий поверх. Вище – лише вiчно вибитi дверi на горище й зеленi металевi сходи на дах. Плаский дах, вкритий руберойдом, завбiльшки з футбольне поле, звiдки, напевно, мае бути видно дахи й телеантени Захiдного сектора, вежi готелiв i ген аж там, далеко, на обрii – будiвлi району Ювiлейний, уже не за, а – перед зовнiшнiм закрутом Стiни.
Доторкування пальцем до кнопки дзвiнка не дало жодного аудiорезультату, як i у випадку з лiфтом. Або дзвiнок працюе ледь чутно, або ж не працюе взагалi. А твоi ключi, вони так i залишилися висiти на цвяшку в передпокоi, там, по той бiк Стiни.
– Заходь, сину, – тихо сказала мати, вiдчинивши перед ним дверi навстiж i вiдступивши на крок, замiсть кинутись назустрiч. – Тебе вже чекають.
З-за материноi спини, з вiтальнi в коридор виступили двi квадратноплечi постатi без облич, бо в контражурi.
– Шлойма Васильович? – У запитаннi бринiло водночас ствердiле ствердження. – Це хара… добре, що ми заздалегiдь знали про ваше прибуття. Ми з Миколою Івановичем уповномоченi пригла… запросити вас на одкрите заседанiе мiсцевоi Спiлки письменникiв!
Тон висловленоi пропозицii заперечень не допускав навiть гiпотетично.
Шлойма з торбинками пройшов до кiмнати, розсунувши квадратноплечих. Поставив подарунки на стiл, сiв на канапу.
– Я приiхав побачитися з рiдними. – Намагаючись бути спокiйним, подивився знизу вгору на гостей. На свiтлi вже було видно, що вбранi вони у не вельми зграбно пошитi костюми-двiйки та сорочки з краватками. – Так що лишiть мене у спокоi, будь ласка… Мамо, а де батько? Де Уляна?
Мати вiдiйшла вiд одвiрка, з-за спин квадратноплечих, присiла на край канапи. На протилежний край.
– Вона хотiла прийти, синку. Але у них у школi захворiла вчителька, росiйський мовник, i Уляну попросили вийти на замiну. А батько поiхав на Черкащину. Позавчора. Ну а як ти там, синку?
– Я не там, мамо, я вже тут. Ну, обiйми ж мене! – вже майже наказав Шлойма, i мати, пiдсунувшися ближче, пригорнулася до нього. – Мамо, хто це такi? Навiщо ти iх впустила?
– Сину! – Мати зазирнула йому в очi. – Так треба. Поiдь на тi iхнi збори. Вони ж не вiдчепляться.
* * *
– Якi збори, мамо? Я що, чекав усi цi роки, щоб приiхати сюди i йти на збори? Ти краще розкажи…
Тим часом один з квадратноплечих, той, якого iнший назвав Миколою Івановичем, м’яко й тихо перейшов кiмнатою i, вiдхиливши штору на вiкнi, визирнув униз, у двiр.
– Слабенька у вас машина, Шлойма Васильович, – з простодушною iронiею в голосi зауважив вiн. – От у iюлi приiжджав од вас, оттуда один… деятель, так у нього був етот… джип, я не помню… «Пахеро», з переднiм i заднiм приводом. Зверь-машина.
– Собирайтесь, собирайтесь, Шлойма Васильович, – майже прохальним тоном протягнув вiд дверей другий квадратноплечий. – Потом, пiсля окончанiя заседанiя у вас ще буде врем’я пообщаться з родними, з матер’ю.
– Синку, iдь. Я чекатиму. – У материному голосi теж чулися нотки прохання. – Може ж, там не буде довго.
Неназваний досi квадратноплечий бiля дверей вже набирав якогось номера на телефонному апаратi.
– Ало! Катрушин, ти? Самчук говорить. Ми на Струтинськой. Давай сюда «волжану», до последнього под’езда.
І лiфта включи, бо шо нам, пешком топать з дев’ятого етажа? У нас же тут гость, iз Западного сектора, вiн ще подумае, шо в нас, у Ровно, лiфти не работають. Давай! Через п’ять мiнут виходим.
Микола Іванович вiдчинив дверi на балкон i вийшов. Шлойма взяв зi столу пакети й поставив перед матiр’ю.
– Мамо, я ось тут подарункiв купив. Джинси для Уляни, для Ілька, i ще…
– Дякую, сину, нащо ти витрачався? У вас же там усе таке дороге. А в нас усе е. Дякую, сину, вона буде рада. – Зазирнувши до пакетiв, мати вiдставила iх на пiдлогу. – Що там у вас з Оксаною? Як там ви? Не бiдуете?
– Прийшла «волжана», – повiдомив Микола Іванович, визирнувши з балкона.
– Нi, мамо, у нас все в порядку. – Розповiдати подробицi не хотiлось анiтрохи. Шлойма рвучко пiдвiвся з канапи й попрямував на балкон. Микола Іванович хотiв було перехопити його, але чи то не встиг, чи то не наважився. Шлойма переступив порiг балкона, витягаючи з пачки сигарету. Рука з запальничкою тремтiла.
– О, у вас харошi сiгарети! – Микола Іванович всiею своею квадратурою виник поруч, у вузьких балконних дверях. – Може, вгостите? А то вiд цього «Космосу» так у горлi дере…
Шлойма простяг йому вiдкриту пачку, але Микола Іванович, замiсть узяти з неi сигарету, забрав усю пачку до рук i заходився ii розглядати.
* * *
– Га-у-ло-i-сес… І шо то воно таке? – Потiм вiн нарештi таки вийняв сигарету, припалив i схилився поряд зi Шлоймою на бетонне опертя.
Сонце десь за будинком добивалося до зенiту. У двiр падала довжелезна прямокутна тiнь, немов величезне темне вiтрило. За дротяним парканом унизу висипали на перерву школярi. Старшi дiловито курили бiля жовтогарячого клена, передаючи сигарету по колу, в той час коли малеча намагалась упоперек стадiону зiграти мiнi-тайм футбольного мiнi-матчу. Праворуч бовванiла, затуляючи чверть небосхилу, коробка недобудованого будинку поверхiв на п’ятнадцять, зяючи дiрками незасклених вiкон.
– Кооператив. Нiяк його не достроять. – Микола Іванович упiймав Шлоймин погляд i поспiшив пояснити, видихаючи тютюновий дим. – Бо в людей зараз грошей не… не так багато. Але зарплату у нас платять регулярно. День у день.
Вдалинi, за полем чадiло iдучим димом мiське смiттезвалище – як i роки, й десятилiття тому. Праворуч, понад Бармацькими ярами багрянiли осиковi гайки мiж полiв. По об’iзнiй трасi повзли на Сарни якiсь вантажiвки й цистерни, фарбованi в понурi вiйськовi кольори.
– Пора iхать, Шлойма Васильович. – Микола Іванович затягнувся востанне i шпурнув недопалка униз.
– Мамо, я ще повернусь! – промовив Шлойма вже у дверях, але мати, дивлячись йому просто в очi, своiми карими в його сiрi, заперечливо похитала головою.
Лiфт зi скреготом роззявив своi дверi, й усi трое увiйшли до запльованоi, а колись лакованоi кабiни, де на плити ДВП мiсцями були грубо набитi несиметричнi квадрати фанери. Доки кабiна повзла донизу, Шлойма намагався зосередитись: що далi? Вочевидь, повернутися до матерi вже не вдасться. Тодi – що? Вiдбути це «вiдкрите засiдання» Спiлки письменникiв i вiд’iздити. Так, треба повертатися. Оце попав, так попав. Але чого б iм тебе затримувати? Та чи мало, з якоi причини? Наприклад… Необхiдну кiлькiсть прикладiв можна легко напридумувати просто зараз.
Лiфт востанне смикнувся i зупинився. Дверi розлiзлися, й Шлойму пiдштовхнули назовнi, у пiд’iзд. Знадвору, перед самими сходами, пiдiгнана впритул до дверей, уже стояла «Волга» свiтло-сiрого кольору з вiдкритими обома заднiми дверцятами.
– За машину свою не беспокойтеся. Вам ii возвратять, – оптимiстично заспокоiв Шлойму Микола Іванович. – Сiдайте. – Вiн першим полiз на задне сидiння. Другий квадратноплечий, Самчук, сiв останнiм, рвучко причинив дверцята наглухо. Кiлька разiв смикнувшись i пчихнувши, «Волга» рушила.
* * *
Горобини по обидва боки вулицi вже багрянiли пурпуровими кетягами. Хмарне зранку небо, як це й бувае в серединi вересня, ближче до полудня роз’яснилося. Рiдко траплялися перехожi, автомобiлiв не було взагалi. Праворуч промайнув кiоск з рекламою сигарет «Верховина» без фiльтра.
– А пока доiдем, – повернув до нього з усмiшкою обличчя Микола Іванович, – можна у вас iще одну сигарету хорошу? І ще ето… – вiн нiяково затнувся, – ви случайно, там журналiв разних не привезли? Ну, з девчонками голими… «Плейбой», чи як вони там називаються. Я би купив, еслi б недорого.
– Нi, не привiз. – Шлойма простягнув йому вже напiвпорожню пачку.
– Ну, я просто так поiнтересувався.
«Волга» вже минала Палац культури текстильникiв зi скульптурою «Ткаля» перед фасадом. Шлойма озирнувся. Велетенська жiноча постать сидiла на постаментi, неприродно викрутнувшись, вiдставивши убiк стуленi разом ноги. «Вона усе така сама страшненька», – подумалось. Нiби зустрiв давно знайому, живу людину пiсля довгоi розлуки. А вона така ж сама.
На перехрестi з Млинiвською авто пригальмувало, об’iжджаючи прикриту жовтогарячим брезентом виямину, котра зяяла посеред брукiвки.
– Блiн, да коли вже вони цi ями позасипають! Довбають по всьому городу, он i прямо на дорозi вже!.. – Сiрники в Миколи Івановича не загорялися, димилися й гасли, i вiн сердито запихав iх пiд денце коробки. Шлойма нахилився вперед i клацнув йому перед носом своiм «зiппо».
– Ето я понiмаю, западна технiка, – випустив дим вiд першоi затяжки Микола Іванович, але, зиркнувши поза Шлойму на Самчука, поспiшно докинув: – Хотя i у нас не хужi випускають, на радiозаводi. Тiко iх на експорт гонять, у Бiлорусiю…
– Ти би помовчав про радiозавод перед iностранцем. Це ж секретний об’ект, стратегiческiй, – зронив крiзь зуби Самчук.
Микола Іванович хотiв щось вiдповiсти, але тiльки частiше задихав тютюновим димом.
«Волга» на мiнiмальнiй швидкостi котилась останнiм вiдтинком вулицi Мiцкевича перед Стiною. З довгого крутого спуску Стiна унизу, ii закрут вiд готелю «Мир» до сiрого бетонного паралелепiпеда обкому КПУ видавався у крайньому разi добротним бетонним парканом навколо будiвництва, але аж нiяк не фрагментом мiждержавного (украiнсько-украiнського) кордону.
Сповзши до самого пiднiжжя спуску, авто покотило праворуч, до споруди обкому, й зупинилося бiля кубiчноi, дещо свiтлiшоi на колiр, але теж бетонноi прибудови, що ii Шлойма iще з часiв единого мiста пам’ятав як Будинок полiтосвiти. Пiзнiше, вже пiсля 91-го року, це примiщення зайняв педагогiчний iнститут, але тепер…
«Дiм iдейноi роботи Ровенського обласного комiтету Комунiстичноi партii СРУ», – прочитав вiн напис на великiй чорно-дзеркальнiй таблицi праворуч вiд вхiдних дверей. Стовпчик менших таблиць такого ж самого кольору i стилiстики прикрашав стiну будови лiворуч вiд дверей.
Самчук вiдчинив дверцята авта й визирнув назовнi.
– Приiхали, – неголосно вимовив вiн.
* * *
Шлойма, вийшовши з авта услiд за неговiрким Самчуком, розiм’яв закоцюблi ноги. Його супутники про щось перемовлялися з водiем. Погляд письменника Ецiрвана впав на «свердловину» – короткий вiдрiзок труби, що стирчав посеред брукiвки, залiплений зверху яскравою оранжевою пломбою. «І тут вони е…» – майнула думка. Такими свердловинами було всiяне всеньке Захiдне Рiвне. Кiлька рокiв тому геологорозвiдувальнi знiмки земноi кулi з супутника остаточно засвiдчили, що найбiльше у свiтi родовище урану залягае строго пiд роздiленим украiнським мiстом. Звiдтодi пiд одностайний лемент зелених усього свiту в Рiвне (у Захiдне Рiвне) й потекли iнвестицii, якi значною мiрою й зумовлювали теперiшнiй розквiт мiста. «Розквiт цiною загибелi» – такими заголовками коментувала чергове економiчне диво радикальна лiва преса. Що ж до газет у схiднiй частинi, то вони всi про таку гарячу тему неначе води в рот понабирали.
Шлойма вiдвiв погляд вiд свердловини й подивився понад Стiною, яка пролягала лiворуч. Звiдси, з боку схiдного, вона справляла значно серйознiше враження. Не було на ii сiрiй площинi зухвалих графiтi анархiстiв i тiнейджерiв-реперiв, натомiсть колючий дрiт, який щiльно йшов ii гребенем, нахилений сюди, досередини, на схiдний бiк, виглядав переконливо i загрозливо. Пiд Стiною й побiля неi не було помiтно жодноi живоi душi, та зиркнувши праворуч-лiворуч, Шлойма зауважив у затiнку муру виструнченi постатi в просторих плащах кольору хакi, метрiв за сто одна вiд одноi.
За скляними дверима «Дому iдейноi роботи» на них уже хтось чекав. Коли Самчук вiдчинив перед ним дверi з полiрованими клямками, Шлойма зауважив у просторому холi цiлий гурт людей, здебiльшого чоловiкiв у пiджаках, свiтлих сорочках i краватках. Поза iхнiми спинами у два ряди стояли столи – не столи, а звичайнi шкiльнi парти зi стiльцями по два за кожною. На партах лежали розгорнутi загальнi зошити й кульковi ручки, дешевенькi, одноразовi, деякi вже потрiсканi й перев’язанi нитками чи обклеенi iзоляцiйною стрiчкою, а ще деякi – погризенi з тупого кiнця в пристрасному шалi творчого натхнення.
* * *
Тим часом вiд гурту чоловiкiв у пiджаках i краватках вiддiлився й виступив наперед невисокий лисуватий дядечко з виразним черевцем i простим сiльським обличчям. Озирнувшись на свiй колектив, вiн коротким поглядом встановив тишу i непорушнiсть у лавах, пiсля чого, кашлянувши, проголосив:
– Увага всiм!.. Сьогоднi у нас вiдбудеться зустрiч з нашим… як би сказати… колегою… захiдноровенським автором… лiтератором… письменником… Ецiрваном Шлоймою Васильовичем… який… тимчасово проживае… i працюе… у Захiдному… окупованому… секторi нашого мiста…
Три крапки у його прямiй мовi були твердi й об’емнi. Було навiть чути, як вони, повисiвши мить у повiтрi, осипаються на пiдлогу, поцокуючи, немов вiдстрiлянi гiльзи.
– Ми зараз… по черзi…. познайомимося з нашим… гостем… з нашим захiдноровенським колегою… i потiм… ми продовжимо роботу… нашу працю… над якою ми з вами… працюемо… вже тривалий час. Крiм того… у нас сьогоднi… е й iншi гостi… iнший гiсть… – По цих словах дядечко з черевцем зробив три кроки назустрiч Шлоймi й тицьнув йому свою правицю. – Трохим Зубчук, вiдповiдальний секретар i голова Ровенського вiддiлення Спiлки письменникiв.
Шлойма потис простягнуту йому долоню. Вiн знав Зубчука iще з часiв единого мiста, але не був знайомий особисто, нiколи не був йому вiдрекомендований, тож подумав, що той просто не пам’ятае його. Та вже наступний письменник, який услiд за Зубчуком простягнув Шлоймi руку й вiдрекомендувався: «Петро Тимчук», був у тому, попередньому життi коли не близьким товаришем, то принаймнi добрим знайомцем. Рокiв десять тому Тимчук вiв вiддiл культури в обласнiй молодiжцi, писав доволi дотепнi фейлетони, i в киiвському видавництвi «Молодь» готувалася до друку збiрка його гуморесок. Чи побачила вона свiт, Шлойма не пам’ятав.
– Та ми ж начебто знайомi, Петре… – про всяк випадок неголосно й конфiденцiйно промовив Шлойма до гумориста.
– Ми не можемо бути з вами знайомi, бо наше вiддiлення СП СРУ веде свое нове лiточислення тiльки пiсля недавньоi перереестрацii членiв! – вiдбарабанив у вiдповiдь Тимчук, не клiпнувши жодним з двох очей, а лише спрямувавши прямий, наче багнет, погляд кудись у Шлойми над головою.
– Ну нi, то й нi. Можливо, я обiзнався, – так само голосно, в унiсон гумористовi пiдхопив i Шлойма. Видно, зараз лiпше i справдi першому не признаватись. Хто зна, що у них за правила тут такi.
Наступнi письменники, якi пiдiйшли знайомитись, виявилися братами або однофамiльцями. Коли перший з них назвав свое прiзвище, Шлоймi здалося, що вiн не дочув. Та коли один за одним усi трое по черзi назвалися: «Гiмнюк Василь, Гiмнюк Андрiй, Гiмнюк Микола», Шлойма, затримавши у своiй долонi мiцну, короткопалу руку останнього з них, Миколи, все ж таки зважився перепитати: «Може – Гуменюк? Вибачте…»
– У рамках боротьби за повернення до першоджерел та прадавнiх витокiв нашому прiзвищу повернено його первiсне значення, вимову i написання, – вiдрапортував просто Шлоймi в обличчя Гiмнюк Вiктор. – Наше прiзвище «Гiмнюк» е одним з найпоширенiших у волинсько-полiському регiонi. Може, тiльки Полiщуки можуть зрiвнятися з нами своею кiлькiстю. Або ми – з ними.
Полiщукiв, якi пiдiйшли знайомитись услiд за Гiмнюками, було двое – Юхим i Никифор. Обое писали прозу, що й пiдкреслили, потискаючи Шлоймовi руку.
– А зараз, – оголосив Трохим Зубчук пiсля завершення процедури потискання рук, – ми пояснимо нашому захiдноровенському гостевi, чим ми тут сьогоднi займаемося. Вже досить тривалий час колектив Ровенського вiддiлення СП СРУ працюе над великим спiльним художньо-документальним твором пiд назвою «Тарас Григорович Шевченко на Ровенщинi». Нами ретельно вивченi й проаналiзованi у свiтлi останнiх партiйних рiшень всi документальнi згадки про перебування Великого Кобзаря у нашому краi в складi етнографiчноi експедицii 1846 року, складено детальнi хронологiчну й географiчну таблицi його перемiщень територiею сучасноi Ровенщини. До теми цiеi всi ми ставимось якомога бiльш вiдповiдально. І слiд вiдзначити, маемо вже непоганi напрацювання. Зараз ми ознайомимо нашого гостя… наших гостей з найбiльш вдалими фрагментами цього нашого спiльного, колективного твору. Хто почне?.. – Зубчук окинув поглядом ряди ввiрених йому письменникiв. – Полiщук Юхим Якович?
Бiльшiсть присутнiх дружно повернула голови у глиб зали.
– Нехай вам читае той, хто у вас квартiри получае! – раптом рiзко й гостро вiдповiв Юхим Полiщук, не пiдводячись з мiсця.
– Ну, як не хочете, Юхиме Яковичу, то ми когось iншого попросимо, – роздратовано-примирливо промимрив Зубчук. – А на ваш закид я вже ранiше пояснював вам усiм, що через наявнiсть певних тимчасових проблем у житловому будiвництвi обком партii видав розпорядження, згiдно з яким до особливого розпорядження про скасування цього розпорядження квартири членам нашоi спiлки будуть надаватися лише посмертно i… i в iнших надзвичайних ситуацiях. Але хто ж прочитае нам своi роздуми про перебування Тараса Григоровича Шевченка у нашому краi? Хоче… хоче це зробити… Гiмнюк Микола хоче!.. – майже полегшено оголосив Трохим Зубчук.
Микола Гiмнюк взяв з далекоi парти зошита з обвислими краями i, повернувшись обличчям до аудиторii, гугнявим одноманiтним голосом зачитав: «Дорогою з Корця у Межирiч Тарасовi Григоровичу довелося заночувати в селi Синiв, тепер Гощанського району. Швидко опускалися на землю сутiнки. Яскраво освiтленi стояли хати мiсцевих попiв, куркулiв i багатiiв. „Нi, не пiду я до них проситися на нiч, – вирiшив Тарас Григорович, – пiду до простих людей“. Вiн постукав у вiкно бiдноi хатинки на краю села, понад дорогою. Дверi вiдчинилися, й на порозi з’явився Омелько Стецюк, господар цiеi бiдноi хатинки. Тарас Григорович назвався й попросився переночувати. Омелько Стецюк з радiстю впустив такого дорогого гостя. („Го-го-го“, – подумки вiдзначив для себе Шлойма збiг трьох однакових складiв.) Хоча дiти вже й спали, Омелько Стецюк звелiв жiнцi накривати вечерю на стiл. Жiнка Омелькова, Параска Стецюк, з радiстю накрила на стiл, що вже мала до вечерi – молока, хлiба та вареноi картоплi…»
– Ану стоп! Ви це молоко викреслiть! – сердито втрутився у його читання Зубчук. – Звiдки в тих нещасних трударiв молоко, якщо першi тваринницькi ферми в нашiй областi з’явилися тiльки з приходом Радянськоi влади!
– Як ви до мене таким тоном говорите, то я взагалi не буду далi читати. Я вам не наймався!.. – плаксиво продудонiв у нiс Микола Гiмнюк i сiв на мiсце, уткнувшися обличчям у розгорнутого зошита.
– Ну що ви справдi! Що за колектив!!! – Зубчук, зауваживши, що припустився помилки, намагався виправити ситуацiю. – Добре, тут у нас iще поети есть. Он там, у самому кiнцi сидить, виходь-виходь, не ховайся, оце у нас Олесь Фiалко, це псевдонiм, його справжне прiзвище – Баранюк, студент педучилища, дуже перспективний молодий поет, учасник республiканськоi наради, давай-но, прочитай щось для гостей, отого свого вiршика… того вiрша, ну, про юрбу!
Веснянкуватий худорлявий юнак з вiдстовбурченими вухами й крупними переднiми зубами, що робили його схожим на виснаженого ховраха зi шкiльного зоокуточка, не примусив себе довго впрошувати й, виступивши убiк вiд парти, задекламував:
Невже це так довiку буде?
В наш час утвердження добра
Є люди.
Є чудовi люди!
А е юрба!..
Багаторука i столика, —
