скачать книгу бесплатно
Сатирикон-XXI (збiрник)
Олександр В. Ірванець
Книжку «Сатирикон-XXI», яка охопила основний масив прозового й поетичного доробку Олександра Ірванця 50-рiчнний поет, прозаiк, перекладач та есеiст подарував собi до ювiлею. До збiрки увiйшли вже вiдомi читачевi два романи Олександра Ірванця: «Рiвне/Ровно» та «Хвороба Лiбенкрафта», оповiдання, якi ранiше вийшли друком у книжцi «Загальний аналiз», та вiршi, що iх можна прочитати на сторiнках збiрки «Мiй хрест».
Окрiм виданих ранiше творiв, книжка приваблюе i новими творами: поемою «Бiлорусь» та оповiданням «Play the game». Вiдтак «Сатирикон-XXI» став своерiдним пiдсумком трьох десятилiть творчоi дiяльностi автора.
Олександр Ірванець
Сатирикон-XXI (збiрник)
Рiвно/Ровно (Стiна): нiбито роман
РОВНО – обласний центр Соцiалiстичноi Республiки Украiни. Кiлькiсть населення – 120 тис. чол. за переписом 2001 р. Розвинуте сiльськогосподарське машинобудування, льонопереробна промисловiсть.
При пiдтримцi та потураннi реакцiйних сил ЗУР i ряду держав Європи захiдна частина мiста насильницьким шляхом вiдторгнута зi складу СРУ i являе собою окреме полiтичне утворення пiд юрисдикцiею ООН. Населення Захiдного сектора Ровно – 150 тис. чол. на вересень 2001 р. Економiцi Захiдного сектора Ровно притаманнi всi хиби та недолiки капiталiстичноi системи господарювання: високий рiвень безробiття, iнфляцiя, корупцiя. Грошова одиниця Захiдного сектора Ровно – гривня ЗУР. Соц. – демократична партiя Захiдного сектора Ровно – 2,4 тис. чол. Давнi демократичнi та нацiонально-визвольнi традицii.
Короткий довiдник з економiчноi географii Соцiалiстичноi Республiки Украiни.
Киiв: Полiтвидав, 2002
Нема на свiтi Украiни,
Немае другого Днiпра…
Т. Шевченко
Олафовi Мюнцберговi, чоловiковi
з-потойбiч Стiни присвячую
* * *
Не такого вже й раннього ранку погожого вересневого дня письменник Шлойма Ецiрван прокинувся з якимсь дивним передчуттям. Щось йому наснилось, якiсь тьмянi образи, химери iще клубочились десь у сонному мозку, все глибше поринаючи у пiдсвiдомiсть i не даючи себе висмикнути чи бодай доторкнутися до себе. Письменник Шлойма Ецiрван рвучко сiв на лiжку й обсмикнув пiжамну куртку, яка задерлася аж пiд пахви. Жовта каракатиця каштанового листка, прилипнувши до шибки iззовнi, повiльно сповзала-спускалась донизу. У вiдчинену кватирку хрипкувато придихав вiтерець. Письменник вишпортався з ковдри й босонiж почалапав до пiдвiконня, похапливими жестами слiпця намацав пачку сигарет i запальничку. Головне тепер – це припалити не фiльтра, а тютюн. От уже й очi розплющуватись починають потрохи. Так, i що воно тут? Туманець в головi, туманець i за вiкном. Ох, не треба було вчора з тим Маульвюрфом по третю пляшку iхати… Та й по другу не обов’язково було. Ну та вже що сталося, те сталося. Десь там, у шафi, був ефералган. В кухнi щось гупнулось об пiдлогу. Це Бонiфацiй стрибнув зi столу. Що там можна робити, на столi?.. Пiсля вчо… Ох, як же воно важко. Ось вони, наслiдки безпутства й невлаштованого життя. Два тижнi минуло, звiдколи Оксана, залишивши йому на столi роздратовану записку: «Як тобi така важлива твоя творчiсть, то можемо пожити певний час окремо», вiдбула Клеванським коридором до батькiв, у тихе село на Волинi. Шлойма лише плечима знизав – окремо, то й окремо…
Японський будик в узголiв’i лiжка дрiбно заверещав. Так i е – 7:49. Сiмка й сiмка у квадратi. Забобонний ти чоловiк, Шлоймо. І то усе життя, вiд самого дитинства.
Зашкварчала у склянцi мiнералки зелена пiлюля ефералгану. Зашверготiла, застрибала вгору-вниз мiж бульбашками. Засичала змiею кава, пiдступаючи джезвi пiд горло. Ззаду Бонiфацiй ткнувся головою десь пiд колiно. Голодний, звiрюко? Зараз, зараз, тiльки каву знiму з плити. Десь там ще «Вiскас» лишався для тебе. Трохи бiльше як пiвбанки. Вiд запаху м’ясива тiлом пересмикнув блювотний спазм. Ось тобi вчорашнiй «Джонi Вокер»!.. Ху, вiдпустило. Це вже, напевно, ефералган почав дiяти. Тепер можна й кави.
Розкришуючи крекера, письменник Ецiрван визирнув у кухонне вiкно. Туман потроху розвiювався, проступали жовтi обриси каштанiв у внутрiшньому дворi. Дальша половина двору була вiдгороджена пiд автостоянку готелю «Європейський-Гоф», i там помiж чорними та срiблястими лiмузинами походжав довготелесий охоронець у сiрому френчi. Ближче сюди, до будинку, помiж каштанами було вкопано кiлька металевих лавок, вкритих зараз ранковою росою, а помiж лавками – пiсочниця з пiдвологлим пiском, у якому забуто синiло пластмасове дитяче вiдерце. Всього шiсть п’ятиповерхових будинкiв, стулившись у каре, оточували двiр. Праворуч, у глухому кутку подвiр’я, запiтнiлими вiд роси корпусами сивiли трiйко автомобiлiв з мiсцевими номерами, певно, власнiсть когось iз заможнiших мешканцiв будинку. «Ночi стали вже холодними, – промайнула думка. – Оце б до лiсу вирватися, по гриби, десь на Волинь. Треба буде пiсля прем’ери запросити Георга з Ізабеллою…»
І раптово якось повернулась навколо уся дiйснiсть велетенським циферблатом, i всi опуклостi й виступи увiйшли у вiдповiднi пази. «Це ж сьогоднi! Сьогоднi прем’ера. О пiв на дев’яту зустрiч з Маульвюрфом у театрi. А зараз уже п’ять, нi, шiсть хвилин на дев’яту. Саме залишилось чверть години на голiння. І то, якщо швидко. Добре, хоч театр пiд боком, лише вулицю перейти…»
Письменник Шлойма Ецiрван, зробивши останнiй ковток кави, брязнув фiлiжанкою у дзеркальну мушлю мийки, де вже громадилося чимало скляного, металевого й порцелянового посуду. «Пiсля прем’ери, все пiсля прем’ери…» – пробурмотiв вiн сам собi пiд нiс i вже твердим, не шаркаючим кроком попрямував до ванноi кiмнати.
Вийшов звiдти вiн хвилин за десять, ще прикладаючи до обличчя рушника й розливаючи навколо мiцнi пахощi доброго колонiального одеколону «Олд Спайс». У шифоньерi вибрав бiло-синю смугасту сорочку та сiрi вельветовi штани. Трохи повагавшись, узяв з вiшалки ще й новеньку джинсову куртку. «А смокiнга й метелика ми увечерi одягнемо…» Іще одну-двi хвилини Шлойма в роздумах тупцяв помешканням, то тут, то там знаходячи й запихаючи до кишень гаманця, сигарети, ключi, носовичка, запальничку та iнший дрiб’язок. Потiм, уже в передпокоi, вiн знову повиймав усi цi речi з кишень, перевiряючи, чи чогось не забув. Урештi там же, у передпокоi, перемкнув телефон на автовiдповiдач i, гукнувши котовi: «Бонi, ти тут за старшого!», захряснув дверi й вийшов на сходи.
Припалюючи сигарету, боковим зором зауважив, що у бляшанiй поштовiй скриньцi на стiнi лiворуч щось бiлiе крiзь круглi дiрочки в ii металевих дверцятах. Це вже, значить, i ранковою поштою обнесли. Чи, може, нехай лежить, зачекае до вечора? Але нi, треба подивитися, що воно там. Поштовий ключик, ось вiн, пристебнутий на менше кiльце до ключа вiд квартири. Так, ну i що там? У глибинi скриньки – кiлька газет i листiвок-рекламок iз сезонних розпродажiв у мiсцевих супермаркетах. Але спереду, просто за дверцятами, якi щиро вiдвисли на скособоченiй петлi, – бiлий конверт з марками СРУ i штемпелем «Ровно. Почтамт». На мiсцi адреси отримувача – «Тов. (закреслено) Ецiрван Ш. В., Зах. сектор Ровно, вул. Полуботка, буд. 8, кв. 45».
Так. Адреса вiдправника: Ровенське обласне управлiння зовнiшньоi та внутрiшньоi мiграцii населення СРУ Ровенськоi обл. Дата на штемпелi вiдправлення – двотижневоi давностi, 2 вересня, точнiше – «2 сентября», ледь прочитуеться по бляклому чорнильному штамповi. Ну, так, у межах одного мiста, звiдти, з-за Стiни, лист мусив добиратися два тижнi. Авжеж, захiднорiвненський штемпель сьогоднiшнiй, нiчний, усе правильно. І над ранок лист уже тут. Все вiрно. Отож… Та що це таке…
Конверт був заклеений грубо i густо чимось схожим на свiтлий сургуч, щоб не шукати неприемнiшого порiвняння. Шлойма мусив просто надiрвати його по короткому краю. Вмiст конверта – складений удвое аркушик бурого канцелярського паперу, ще й прилiпився iзсередини. Шарпнувши сильно, але обережно, письменник Ецiрван таки вiддiлив внутрiшне вiд зовнiшнього й розгорнув надiрваного аркуша, на якому пiд шапкою управлiння зовнiшньоi та внутрiшньоi мiграцii, одразу пiсля вiдбитого друкарським способом i закресленого скорочення «Ув. тов.» йшов текст, надрукований на машинцi з росiйським шрифтом, тож лiтера «е» означала саму себе, а також i «е», а цифра 1 виконувала функцii лiтер «i» та «i».
«Ув. тов. (закреслено) Ец1рван Шлойма,
проживаючий у м. Ровно, зах1дний сектор, вул. Полуботка, буд. 8, кв. 45. Ровенське обласне управл1ння зовн1шньо1 та внутр1шньо1 м1грац11 населення повiдомляе Вам, що, зг1дно з тристоронн1 м договором про статус Зах1дного сектора м. Ровно та вiдпов1дно до граф1ка роботи пропускних пункт1в, Ви маете право на 1-денне (одноденне) в1дв1дання м. Ровно у четвер 17 вересня з 10 год. до 19 год. Пропускний пункт № 1 на вул. Лен1на працюе з 10 год.
Старший 1нспектор
Ровенського ОУЗВМН
Нерозбiрлива закорючка
(Колтунець)».
Перебiгши листа очима, Шлойма похапливо зиркнув на годинника з календарем на циферблатi: Sept. 17 Turs. Так, це сьогоднi. До всього ще бракувало лише цiеi поiздки. Але iхати треба.
Запихаючи листа з конвертом до кишенi, письменник Шлойма Ецiрван майже бiгцем вискочив з пiд’iзду, скрунув лiворуч i, перетнувши проiжджу частину вулицi Полуботка в тому мiсцi, де вона з’еднувалась з коротюсiнькою вулицею Правди (при тому, що вулиця Свободи залишилась у схiднiй частинi мiста), перед тупим носом тролейбуса третього маршруту, обминувши каналiзацiйного люка з яскравою оранжевою кришкою, збiг асфальтованим пандусом до службових дверей мiського театру. Там вiн привiтався з черговим i, пройшовши через коридор, службовим лiфтом пiднiсся на третiй поверх, де одразу напроти лiфта знаходились приймальня i кабiнет головного режисера. У кабiнетi на Ецiрвана чекав гостьовий (запрошений) режисер, свiтило захiдноевропейськоi сцени Георг Маульвюрф, схиливши свою лисо-розпатлану голову на руки.
Коли Шлойма увiйшов, гостьовий (запрошений) режисер пiдвiв йому назустрiч обличчя з очима, повними страждання.
– Морген! – гукнув йому з порога Шлойма.
– Тобрий… ранок! – з паузою помiж словами озвався Маульвюрф. – Ми з тобою тобре посидiли фчора… Туже тобре…
– Я трохи захопився, вибач. – Шлойма хотiв одразу скiнчити з «розбором польотiв». – Може, й не треба було тiеi… третьоi пляшки…
– О-о-о! – Маульвюрф закотив очi пiд лоба й знову опустив голову на стiл. За кiлька секунд вiн пiдвiв обличчя, вже дещо спокiйнiше. – Сарас мае прийти Ісабелла. У нас остання консультацiя. Ти хотофий?
– Я хотофий… – Шлойма не хотiв тягнути, вiн вирiшив одразу й остаточно прояснити ситуацiю. – Георгу, я оце щойно отримав дозвiл з того боку. Ну, з Ровно, розумiеш? Дозвiл на вiдвiдання моеi родини. І це мае бути сьогоднi. Георгу, якщо я тобi… якщо я не конче мушу бути присутнiм…
– Ти нiтшого менi не мусиш, – так само з натугою в голосi вiдказав йому гостьовий (запрошений) режисер. – От тiльки… Гаст ду альказельцер?..
В цю мить дверi кабiнету протяжно рипнули i в них з’явилася Ізабелла Штольц – прима пiвденнонiмецькоi сцени, молода зiрка театрiв Баварii та Баден-Вюртембергу.
– Гальо-о! – проспiвала вона, широко всмiхаючись i водночас сторожко позираючи на Шлойму й Маульвюрфа.
– Привiт, – поспiшно вiдповiв iй Шлойма й переадресував до неi питання-прохання Маульвюрфа. – Може, ти маеш алказельцер?
– О, йа, йа, натюрлiх. – Ізабелла з розмаху шваркнула об стiл своею сумочкою, вiд чого та розкрилася навстiж. «Скiльки-то всякоi всячини вмiщаеться у жiночих торбинках», – подумав Шлойма, споглядаючи, як Ізабелла мiж ключiв, пудреницi, кiлькох тюбикiв губноi помади, пачки серветок, якихось квитанцiй та iншого мотлоху знаходить нарештi таблетки у срiблястiй обгортцi. – Бiтте, – простягла вона iх Шлоймi.
– Це для Георга, – кивнув Шлойма, й актриса простягла лiки режисеровi. Той поклав iх перед собою, сторожко налив у склянку води з графина. Потiм пiдвiв погляд на Ізабеллу й Ецiрвана:
– Сiтайте, чого стоiте?..
Ізабелла присунула собi стiльця, сiла на нього й почала згрiбати назад, до сумочки витрушенi на стiл скарби. Шлойма, залишившися стояти в неi за спиною, видобув з пачки сигарету. «Вже третя сьогоднi», – вiдзначив собi подумки.
– Я фчора виставиф остаточно лiхт… топто свiтло. – Маульвюрф надпив десь зо чверть склянки i тепер, дивлячись на вмiст посудини, повiльно ворушив губами. Потiм залпом вихилив усе до решти i втупився своiми свiтлими очима кудись у далечiнь, за вiкно. – Отше, ти хочеш iхати туди?.. – вказав вiн кивком голови в напрямку свого погляду, за дахи готелю «Театральний-Редiссон».
– О! Вас iст льос? Що дiеться? – жваво закрутила Ізабелла своею гарною голiвкою. – Хто iде туди?
Украiнську вона опанувала лiпше вiд Маульвюрфа, бо мусила грати тiею мовою на сценi. Тому вiдмiнки в неi майже завжди збiгались, а нiмецький акцент був ледь-ледь вiдчутним.
– Вiн хотче iхати туди… – Маульвюрф уже трохи живiше ворушив язиком. – Вiн отримаф дозвiл на ф’iзд. На фiтфiтання своеi ротини…
– О! Прiма!.. – радiсно зблиснула очима Ізабелла, та одразу ж налякано iх округлила. – Але ж… але ж там… ти можеш не повернути… ся звiдти…
– Ну нi-i… – протягнув Шлойма, виймаючи з рота сигарету. – Я iм нiчим не насолив, та й взагалi. Навiщо я iм там потрiбен?
Маульвюрф раптом прикрив рота пухкою долонею i випустив (таки ротом) зайве повiтря. Шлойма подивився на нього розумiюче – самого щойно попустило.
– Тодi ми шфитко провотимо нашу нарату. Я вчора остаточно виставиф сфiтло i пiтiгнаф сфук!.. І ще (Маульвюрф вимовляв «штше») – я снайшов отин цiкавий хiт… я мушу с фами потiлитися…
Шлойма й Ізабелла приголомшено подивились на режисера. «Цiкавий хiд» у день прем’ери, коли все вже пiдготовано, багато разiв перевiрено, пiдiгнано й вiдшлiфовано. Тодi це мае бути i справдi щось надзвичайне або незвичайне. Тим часом Маульвюрф пiдвiвся з-за столу.
– Тож мусите йти сi мною! – прорiк вiн досить велично й попрямував до дверей.
Ізабелла пiдвелась, i, трохи повагавшись, все ж залишила свою сумочку, повiсивши ii на спинку стiльця. Шлойма пiшов останнiм. Маульвюрф котився попереду й, натиснувши кнопку лiфта, вже озирався на актрису й драматурга. Коли дверi лiфта зiйшлися за ними, гостьовий (запрошений) режисер дiстав з кишенi маленького ключика i встромив його в одну з кнопок на панелi, знайшовши вiдповiдну шпарину. «Дивно, я нiколи не звертав уваги на те, що у лiфтi театру е ще й така кнопка», – подумав Ецiрван, спостерiгаючи цi манiпуляцii. Тим часом кабiна лiфта рушила униз, та рухалась трохи довше, нiж звичайно, iдучи до першого поверху.
– Ми iдемо у пiдвал… – чи то ствердно, чи запитально промовила Ізабелла, пускаючи очi пiд лоба й перебiгаючи поглядом зi Шлойми на Маульвюрфа й навпаки. – Навiщо?
– Так! – Маульвюрф усмiхнувся. – Я маю вам щось (штшьось) покасати. Тсе i е мiй неспотiваний хiт. Закольотники у тругiй стсенi с’являтимуться не з-за лаштункiф, а с-пiт семлi, с-пiт сцени. Я тсе притумав уночi… – Режисер змовницьки зиркнув на Шлойму. – Пiсля того, як пiшоф вiд тебе.
– Ти ще мiг думати про постановку? – Шлойма не прикидався, вiн був щиро здивований.
– Я уфесь час тумаю про тсе. – Маульвюрф прибрав посмiшку з обличчя, а лiфт зупинився i вiдчинився.
Перед ними лежав пiдвальний коридор, давненько i брудненько штукатурений, iз запилюженою цементною пiдлогою. Режисер впевнено пiшов уперед, звернув за рiг, у довше колiно пiдземелля, i пришвидшив крок. Ізабелла тепер мусила майже бiгти. Шлойма йшов позаду, широко ступаючи по цементнiй долiвцi, роззираючись то пiд ноги, то навкруги. Праворуч у стiнi виявились металевi дверi з непрозорим вiконцем i номерним замком на них. «Прямо сейф якийсь, а не дверi, – встиг подумати Шлойма та ще вхопити краем ока англомовну табличку, що починалась великими лiтерами „ATTENTION!“. – Ото вже европеiзацiя, чорти ii хапай, через присутнiсть у мiстi двох сотень чужоземних – ха-ха, переважно польських – солдатiв навiть у пiдвалах театру вже з’являються написи iхньою лiнгва-франка…»
Тим часом вони вже досягли кiнця коридору. Маульвюрф потягнув на себе ще однi залiзнi дверi, й усi трое опинились у великому кубi майже порожньоi зали, де лише попiд стiнами стояло кiлька дерев’яних лав, а металевi сходи вели кудись пiд стелю. Маульвюрф задоволено зупинився руки в боки й, показавши очима на люк угорi, урочисто прорiк:
– Ми пiт самою стсеною. То е хiт до оркестровоi ями!..
– І для чого було тягти нас з Ізабеллою сюди? Теж менi – знахiдка… – Шлойма вже починав мерзнути i згадав, що зранку з’iв лише одного крекера з кавою. Треба б десь заскочити поснiдати. Всерединi легенько смоктало.
А Маульвюрф, перейшовши на рiдну нiмецьку, заходився пояснювати Ізабеллi, як саме вискочать на сцену озброенi заколотники, коли ii героiня, ведуча телепрограми, розпочне у прямому ефiрi iнтерв’ю з ватажком терористiв. Георг вимахував руками, як вiтряк, Шлойма вирiзняв з його скоромовки лише «лiнкс» та «рехтс», та ще часом «цум байшпiль». Ізабелла покiрно кивала головою й пiдсипала своiх запитань швабським дiалектом. «Яка вона дошниплива, ця нiмецька порцелянова лялька», – з раптовою неприязню подумав Шлойма й сам собi здивувався: чого це я так на Ізабеллу? Та з-пiд споду випливла згадка про дозвiл на в’iзд туди, за Стiну, про клопоти, з усiм тим пов’язанi, випливла й усе пояснила. «Ага, ось чому я дратуюся…»
Дратуватися й нервувати i справдi було вiд чого. В’iзд i виiзд поза межi Стiни (а в Шлойминому випадку йшлося саме про виiзд) регламентувався Тристоронньою угодою про Захiдний сектор i був украй складним. Через кожен з двох пропускникiв на схiд, а мiстилися вони в мiсцях перетину Стiни й вулиць Соборноi-Ленiнськоi та Бандери-Московськоi, дозволявся необмежений i безперешкодний проiзд як громадян СРУ, так i громадян Захiдноi Украiни. Вважалося, що вони проiздять транзитом, i це полегшувало всi процедури. Але для мешканцiв самого Захiдного Рiвного iснувала величезна кiлькiсть обмежень та заборон, – мусила ж навколишня, «оточуюча» в найпрямiшому значеннi цього слова, СРУ якось покарати цих запроданцiв-вiдступникiв, котрi окопалися прямо у них пiд носом, пiд прикриттям ворожого вiйська. Щоправда, вiйсько було переважно польським (одна рота десантникiв) i зовсiм ледь-ледь нiмецьким (взвод технiчного обслуговування i кiлька офiцерiв-консультантiв), що, втiм, не заважало компартiйнiй ровенськiй газетi «Червоний прапор» називати Захiдний сектор мiста не iнакше, як «окупованою територiею».
Саме цiлком випадковiй iнспекцiйнiй поiздцi спостерiгачiв НАТО на Тучинський вiйськовий полiгон, котра спiвпала з наступом украiнсько-росiйського альянсу зi сходу, й завдячувало Захiдне Рiвне своiм iснуванням. Наляканi европейськi офiцери встигли на своiх джипах дiстатись до обласного центру i з офiцерського мiстечка вже за мостом через Устю зв’язатися зi своiм керiвництвом у Брюсселi. Брюссельськi генерали, порадившись i з’ясувавши, що уряд Украiни вже вилетiв з Киева до Львова, потрактували ситуацiю аж надмiру серйозно. Чотири термiново висланi вiйськово-транспортнi пузатi «Боiнги», переповненi вояками в камуфляжi, за пiвтори години пiсля вильоту важко приземлялися один за одним на бетонцi Рiвненського аеропорту, який, за щасливим збiгом обставин, також знаходився у захiднiй (точнiше – пiвденно-захiднiй) частинi мiста, обiч вiд Дубенського шосе. Вiйська щойно утвореноi СРУ, увiйшовши до мiста, зупинились у його центрi, спостерiгши антени рацiй бельгiйських i французьких десантникiв за акуратно вкладеними лантухами з пiском по той бiк площi Незалежностi. А за кiлька мiсяцiв Рiвне перетнула Стiна.
З боку Схiдного Рiвного, чи то пак Ровно, як знову офiцiйно iменувалося мiсто, в’iзд до «Захiдного сектора», за твердженням все того ж обкомiвського друкованого органу «Червоний прапор», був «вiльним i практично необмеженим», чим доволi часто – двiчi-тричi на мiсяць – могли користуватися вищi посадовцi обкому партii з дружинами, а також спiвробiтники спецслужб – по двое, але без дружин. Вони щедро оформляли собi вiдрядження до ЦК Соцiалiстичноi партii Захiдного Рiвного й потiм витрачали добовi на розваги та подарунки, пiдхарчовуючись у готельних номерах привезеними з собою рибними i м’ясними консервами. Отоварювались вони в дешевих супермаркетах навколо стадiону, скуповуючи одяг, взуття, парфуми й магнiтофони для автомобiлiв. Якоiсь помiтноi, суттевоi шкоди вони не чинили, тож мiсцева влада теж не надто переймалась цими вiзитерами, сприймаючи iх як неминуче лихо й зосереджуючи свою увагу в першу чергу на захiдних туристах, котрi прибували й прибували, прагнучи на власнi очi побачити, сфотографувати й помацати нову стiну, яка знову перегородила Європу. Свiтовi туристичнi агенцii розробляли новi маршрути, якi пролягали навпростець з Берлiна в Рiвне, а вже потiм – до Львова, Франкiвська, Чернiвцiв чи iнших мiстечок ЗУР. «Вперед у минуле!» – закликали рекламнi проспекти.
«Потрiбно купити джинси», – чомусь подумав Шлойма й аж пересмикнувся вiд недоречностi: якi джинси? Ти п’ять рокiв не бачив рiдних, випадково заночувавши тiеi фатальноi лiтньоi ночi в гостях на Ювiлейному. На ранок мiсто роздiлилося, i тролейбуси вже не ходили. Жоден транспорт не ходив, не тiльки тролейбуси. Блокада тривала понад два роки, а потiм потрохи вас, «захiдних», почали пускати туди, в схiдну половину вашого мiста. За весь цей час ти отримав два коротких листи вiд матерi, здвоенi аркушi зошита в клiтинку, поплямленi чорними штемпелями цензури. Ти й приблизно не можеш тепер уявити собi, як вони там живуть, що роблять i чого потребують.
Тим часом Ізабелла й Маульвюрф, усе ще жваво шпрехаючи помiж собою, нарештi почали крок по кроку посуватись до виходу iз пiдземноi зали. У iхнiй розмовi раптом виникали украiномовнi фрагменти – слова й цiлi речення. Та це був лише текст п’еси – п’еси Шлойми Ецiрвана «Програма передач на пiслязавтра», яку сьогоднi увечерi творчий генiй Георга Маульвюрфа мае нарештi явити на сценi театру, отут, у них над головами, i де Ізабелла мала головну роль – теледикторки Олесi. Цю п’есу Шлойма несподiвано для себе створив торiк, коли три його комедii, якi вiн сам iнакше як «п’есами для читання» не називав, з несподiваним успiхом навiть не пройшли – прокотилися сценами Нiмеччини, Францii i Нiдерландiв. Маульвюрф був постановником однiеi з тих комедiй у мюнхенському Каммершпiле, вони познайомились, коли Шлойма приiхав на прем’еру, першого ж вечора напилися й заприятелювали. Георг жваво цiкавився ситуацiею в обох частинах Украiни й особливо – в роздiленому мiстi Рiвному, а коли з’явилася найперша нагода, негайно приiхав, справив у мiськiй радi якнайкраще враження й пiд свое гучне iм’я отримав можливiсть постановки у Вiльному театрi мiста Рiвного, як вже офiцiйно iменувався на той час колишнiй облмуздрамтеатр.
Отримавши кошти на постановку вiд департаменту розвитку культури в Захiдному Рiвному, Маульвюрф, на загальний подив, обiйшовся мiсцевими акторами, жорстоко з ними, щоправда, воюючи i сварячись. Лише виконавицю головноi ролi вiн запросив з-за кордону. Ізабелла у своi неповнi тридцять була вже знана в Європi й трохи поза ii межами, бо встигла до того часу знятись у двох-трьох голлiвудських мелодрамах. Бульварнi видання типу газет «Вечiрне Рiвне» доволi гучно коментували ii прибуття до Захiдного сектора, але на час пiдготовки до вистави преса дала актрисi спокiй, бо Ізабелла не вешталась нiчними клубами, не робила гучних заяв i не заводила коханцiв. Вона грунтовно й ретельно взялась опановувати украiнську мову i вже за мiсяць говорила доволi пристойно, навiть з легким полiщуцьким акцентом. Зателефонувавши до Шлойми й почувши вiд Оксани, що чоловiка немае вдома, вона могла шокувати Шлоймину дружину запитанням типу «А куди вун пушов?» або «А кули вун прийде?», аж поки Шлойма остаточно втратив терпець i наказав Ізабеллi не мавпувати жiнок, що продавали чорницi на базарi, а слухати радiо й телевiзiйних дикторiв.
Майбутню прем’еру Маульвюрф розкручував з притаманною йому помпою. На сьогоднiшнiй вечiр було запрошено журналiстiв з багатьох свiтових пресових органiв та iнформагенцiй, величезнi рекламнi щити – бiгборди – з кучерявою голiвкою Ізабелли стрiляли по очах обивателя ледь не на кожному перехрестi Захiдного Рiвного, кабельне телебачення на всiх своiх каналах щопiвгодини крутило тридцятисекунднi ролики довгоочiкуваного шедевра. Для Маульвюрфа це був його шанс, його крок – постановка спектаклю мiсцевого автора у географiчнiй точцi на самому вiстрi «буферноi зони». Бо ж його такий гучний i скандальний iмiдж, ретельно плеканий упродовж рокiв, останнiм часом починав пiдупадати.
Й ось зараз цей анфан терiбль захiдноевропейського театру голосно сопiв, пробираючись пiдвальним коридором у напрямку лiфта. На серединi коридору, бiля металевих дверей зi скляними вiконцями вiн раптом зупинився i повернув до Шлойми свое червонясте обличчя:
– Чи ти мошеш дати менi сигарету?
Шлойма сягнув до кишенi, витяг звiдти пачку й, вiдкривши ii, простягнув гостьовому (запрошеному) режисеровi. Той полiз до пачки своiми оцупкуватими пальцями i, пом’явши кiлька сигарет, таки витяг одну з них, розправив i встромив собi мiж губiв. Ізабелла, яка цього разу йшла попереду всiх, уже встигла повернути за рiг, до лiфта. У ту мить, коли Шлойма клацнув запальничкою перед носом у Маульвюрфа, звiдти, з-за рогу, з’явились i попрямували до них двi цибатi постатi у сiро-зелених строях. Шлойма через плече Маульвюрфа розрiзнив у них червоно-бiлi нашивки на рукавах. Це були польськi вояки обмеженого контингенту ООН у Захiдному Рiвному, якi разом з нiмецьким взводом невiдь для чого перебували в «обгородженому мiстi» згiдно з Тристоронньою угодою. Тяжко було собi уявити, кого й вiд чого здатнi були захистити цi двi неповнi сотнi двадцятилiтнiх юнакiв, очолюванi десятком не набагато старших офiцерiв, у разi нападу зi сходу чи звiдкись iще. Та, схоже, хлопцi у мундирах i самi не вельми переймалися цим питанням, проводячи вiльнi вечори в численних пивничках i кав’ярнях вздовж набережноi Устi, залицяючись до мiсцевих дiвок i подеколи зчиняючи бiйки з мiсцевими полiщуками-полiцiянтами. Їхнi офiцери у той самий час проводили дозвiлля на дещо вищому рiвнi – в ресторанах та на прийняттях, що iх час вiд часу влаштовувала мiська адмiнiстрацiя. Саме на такому прийняттi, куди вiн був запрошений з Маульвюрфом та Ізабеллою, Шлойма познайомився з майором Петером Зоммером, русявим, аж бiлим, нiмцем, шанувальником нiмецькоi поезii недавно проминулого двадцятого сторiччя. Добре прийнявши на груди, майор декламував на балконi «Die sh?ne Stadt» – «Гарне мiсто» Георга Тракля, декламував нi для кого, у вечiрнiй простiр. Ецiрван знав цього вiрша в перекладi Тимофiя Гаврилiва й пiдхопив нетверезим голосом:
І дiвочий острах в брамах
Зрить життя шовки розлогi.
Трiпотять уста вологi,
І дiвчата ждуть у брамах…
Потiм на двох з майором було випито ще кiлька лiтрiв пива i довго, трохи не до ранку, тривало розвiтання на лавцi пiд вiкнами Шлойминого помешкання, коли й сигарети потрохи закiнчувались, а приязнь одне до одного все зростала. Звiдтодi Зоммер часто телефонував, призначав зустрiч у якiйсь кав’ярнi, щоб похвалитися свiжим номером того чи iншого нiмецького поетичного журнальчика тиражем 200 або щонайбiльше 500 примiрникiв, щойно надiсланим йому з дому, з Нового Ульму матiнкою-пенсiонеркою, колишньою вчителькою нiмецькоi лiтератури.
– Тякую, Шлоймо, я вже припалиф-ф… – потрусив його за рукав Маульвюрф. Запальничка в руцi нагрiлась i припiкала у пальцi. Замислився, гальмо ти наше. Пардон, Еншульдiгунг.
Двi постатi в мундирах уже наблизилися впритул i тепер тактовно чекали, вiдступивши до стiни, щоб дати режисеровi з драматургом змогу пройти. Вже майже розминувшися з солдатами, Шлойма пiдвiв погляд в обличчя одному з них, i раптом вояк, зустрiвшися з ним очима, весело пiдморгнув Шлоймi, так блискавично, що вже за мить це здавалось якимось оптичним обманом у тьмяно освiтленому просторi пiдземного коридору.
Вже у лiфтi, дивлячись на свiтлянi кнопки, якi вертикально згасали одна по однiй на панелi, Шлойма знову жахнувся, упiймавши в головi думку, що застрягла i крутилася там, мов рефрен: «Потрiбно купити джинси».
І поки кабiна лiфта повзла угору, внизу, у пiдвалi, постатi в сiро-зелених мундирах, неначе зробивши кiлька статутно-танцювальних па, крутонулись на пiдборах i завмерли перед неширокими сталевими дверима, майже непомiтними у сiрiй бетоннiй стiнi. Скляне вiконечко на дверцятах у тьмяному пiдвальному освiтленнi вiдбивало сфери iхнiх шоломiв.
* * *
Три пари джинсiв рiзних розмiрiв i кольорiв було вже куплено й разом з кiлькома пластиковими торбами iнших непотрiбних речей вкладено до багажника винайнятоi в орендному бюрi на Замковiй зелененькоi «Мазди». Перед тим довелося заскочити до банку й випотрошити майже дощенту одну з двох наявних у розпорядженнi кредитних карток – банкомати у Рiвному бiльше п’ятисот гривень за один раз не видавали. На автовiдповiдач свого домашнього телефону Шлойма наговорив свiжу й пiднесену тираду: «Мене зараз немае, я поiхав до Схiдного сектора. Повернуся пiзно й одразу ж прослухаю ваше повiдомлення. Говорiть або стартуйте факс пiсля звукового сигналу». Прокрутивши самому собi тасьму, вiн знову ввiмкнув магнiтофона на запис i для чогось iще додав: «Сiмнадцяте вересня двi тисячi…ого року». Щось пiдказувало йому, що дата буде важливою.
Витрусивши для Бонiфацiя з коробки величезну порцiю «Вiскасу», щойно придбаного зi знижкою в тих самих крамничках бiля Стадiону, де купувалися джинси та iншi гостинцi, Шлойма долив котовi у миску свiжоi води з крана i навiть замiнив поролонову пiдстилку у кошику-будиночку. Бонiфацiй весь цей час сидiв на холодильнику й широко витрiщеними очима водив-лупав за господарем. Шлойма присiв на табурет посеред кухнi, припалив цигарку.
– Мене сьогоднi не буде до вечора, – сказав, пускаючи вузькою цiвкою дим у зеленi котовi очi. – Нiкого не бiйся. Але нiкому й не пiддавайся.
Кiт якось нiби зневажливо примружився.
Закордонний паспорт лежав там само, де й завжди – у коробцi з-пiд взуття на верхнiй полицi шафи. Взявши його до рук, Шлойма цiлком машинально перегорнув сторiнки – пiсля двох десяткiв шенгенських вiз i штемпелiв мiсцевих европейських влад про iх подовження iще зо три сторiнки паспорта залишалися чистими. Для штампика про в’iзд i виiзд з Ровно мусило вистачити. Якась неприемна думка-передчуття знову застримiла в головi, не даючи, проте, себе конкретизувати. «Що ж то менi снилося цiеi ночi?» – спробував зосередитися Шлойма, та свiдомiсть знову розпливлася.
Замикаючи дверi на обидва замки, знову зиркнув на «Casio» – чорнi кристали показували 9:32. Є ще пiвгодини на легкий снiданок у якомусь iз поближнiх кафе, а тодi – на пропускник.
Але вже виiхавши з двору, Шлойма раптово змiнив своi намiри, пригальмував бiля вуличного прилавка, купив шматок макiвника i каву в одноразовiй фiлiжанцi й усе це спожив прямо в автi, повiльно прожовуючи пирога й присьорбуючи гарячий, але не вельми мiцний напiй. Подумки вiн був уже там, по той бiк Стiни, щодня баченоi, такоi близькоi, наявноi в життi мiста й – неподоланноi. Там, у рiдному i вже кiлька рокiв – чужому мiстi. Невже – чужому? Яке воно тепер? Обласний центр СРУ, хiба не було вже воно чимось таким у роки твого дитинства, молодостi? Але ж нi, наiвно думати, що там усе повторилося, повернулось точнiсiнько так, як було. Повного вiдтворення, здаеться, досягти все ж таки неможливо… Принаймнi багато хто навiть у недавнiй iсторii намагався, але ефект був близький до нульового.
З такими думками Шлойма повiльно, на першiй швидкостi пiд’iхав ззаду до кiлькох авт, якi вишикувались у чергу перед зеленою металево-дротяною брамою пропускного пункту № 1. Заглушивши двигуна, вiн витяг з пачки iще одну сигарету й, вiдкинувшись на спинку сидiння, задивився уперед, туди, де за кiлькадесят метрiв рiвненькою горизонтальною площиною незрушно стояла вона. Стiна.
Вона постала в ту коротку лiтню нiч, коли командуванню вiйськ СРУ нарештi обридло протистояння з натовськими пiдроздiлами, якi до того часу змiцнили своi лави бронетранспортерами й кулеметами. Пропускнi пости вже iснували, iснувала й колюча загорожа по периметру теперiшньоi Стiни. Мешканцi оточеного Захiдного сектора (а вiйська СРУ, обiйшовши мiсто навколо, вже зайшли далеко, аж за Клевань) нiяк не квапилися вiтати хлiбом-сiллю визволителiв, якi так прикро встрягли просто у центрi мiста в неподоланну халепу. Колюча загорожа оперезала половину мiста вiд Басового Кута й аж до звивини Устi неподалiк залiзничного вокзалу. Поза межами цього поясу, в навколишнiх колгоспних полях де-не-де iще зберiгалися шанцi, з яких поблискували один супроти одного скельцями бiноклiв бельгiйськi солдати, вояки польського батальйону, який прибув з-за Бугу на пiдтримку бельгiйцям, та – з-за «лiнii фронту» – солдатики Армii СРУ, хлопчаки, «реб’ята» з Луганщини й Днiпропетровщини, Чернiгiвщини й Херсонщини.
Як, одначе, повiльно посуваеться ця черга. Вже хвилин з двадцять тому за дротяну браму в’iхав порожнiсiнький «Фольксваген-гольф» з двома молодиками, на вигляд – iноземцями. А попереду ж iще джип, автобус з дiтьми й поважна стара пара в старенькому «Мерседесi». Пропускний пункт явно не квапиться виконувати свое пряме призначення, себто – пропускати. Там, за брамою, час вiд часу з’являються постатi у трав’янистого кольору кашкетах, лiниво проходять вiдтинком видимого простору i знову ховаються у тiнi Стiни…
Стiна… Їi зводили уночi, при свiтлi прожекторiв солдатики будiвельних частин Армii СРУ, монтуючи-припасовуючи бетоннi блоки просто попiд бордюром хiдника вулицi 17 Вересня, тодi ще Тополевоi, ставлячи iх впритул, цi сiрi бетоннi панелi виробництва мiсцевого домобудiвельного комбiнату, залишаючи вiдтепер недосяжними для мешканцiв Захiдного сектора центральний унiвермаг, Будинок природи, парк iменi Шевченка (якому невдовзi присвоiли iм’я Валентини Шевченко, так що й табличок переробляти не довелося – «парк им. Шевченко», й усе тобi), учбове мiстечко академii водного господарства, стару головпошту, будинок-прасочку, перший пологовий будинок, готель «Мир». Одразу за готелем Стiна робила кiлька закрутiв, спершу праворуч, в бiк вулицi Мiцкевича, чомусь нiколи й нiким не перейменовуваноi, а потiм круте колiно лiворуч, по вул. Тольяттi, не мiста на Волзi, а iталiйського революцiонера, про що вже мало хто i пам’ятав, майже попiд самими вiкнами вiдновленого обкому КПУ повертала на пiвнiчний захiд, перетинала рiчку Устю (пiд мостом було встановлено потрiйнi грати, вбитi у дно рiки) i, ще раз повертаючи вже на млинiвсько-луцькому перехрестi, тяглася далi, оточуючи летовище Рiвне-Тинне, частково перегороджуючи Тинне-село, поза яким, перетнувши ще й Дубенську трасу, замикалась у кiльце в районi Басового Кута, вже попiд самим озером, вiддiляючи i його на користь Схiдного Ровно. Через це Рiвне захiдне мусило розбудовувати систему насипних пляжiв упродовж болотистого вiдтинка русла Устi, який дiстався вiдрiзаному анклавовi й простягався вiд басiвкутськоi греблi попiд Стадiоном аж до вже згадуваного колiна-перехрестя поза вокзалом. Власне, пляжi понад Устею i мiсточки Гiдропарку – мiсцевого, рiвненського, а не славетного киiвського – разом з незчисленними терасами кафе, барiв та ресторанчикiв – i зробилися в Захiдному Рiвному улюбленим мiсцем вiдпочинку городян та прибульцiв, заiжджих бiзнесменiв, туристiв, спраглих сенсацiй «буферноi зони» журналiстiв й усяких iнших шукачiв романтики, любителiв полоскотати нерви. Саме там, понад Устею, в ресторанi «Лебiдь» учора й почали «вiдтяжку» Шлойма з Маульвюрфом i вже звiдти, гарно пiдiгрiтi, перенеслися до холостяцького помешкання Ецiрвана.
У цей час старенький «Фольксваген-пассат» з двома молодиками, поблискуючи рубiновими заднiми габаритами, потрохи виповз крiзь вiдхилену дротяну браму назад i боком прилаштувався перед самим носом у джипа. Водiй з пасажиром, хряпнувши дверцятами, вийшли назовнi й, зiпершись на капот, запалили. Шлойма опустив скло на дверцятах i висунув голову, дослухаючись.
– У них там саме одинадцята, за iхнiм часом, а з одинадцятоi – планiрка. Сказали, що вона годину триватиме. Або пiвтори.
Ах, так, схiдне мiсто живе ж за тим, попереднiм, часом, киiвським, або ж московським, на годину пiзнiше. Отже, у них уже давно не десята.
