Френк

скачать книгу бесплатно

Френк
Helen

Елеонора – вродлива жiнка, сорока шести рокiв, життя якоi протiкае в розмiреному i практичному ритмi. Нiби то, все складаеться, як найкраще: успiшна робота i «правильний наречений», але iй завжди чогось не вистачае. Можливо – це криза середнього вiку? А можливо вiдсутнiсть кохання в ii життi? Всi цi питання хвилюють ii до тих пiр, поки в ii життя не вриваеться Френк. Вродливий, сексуальний, звабливий та палкий iталiець, викликае в неi почуття, якi лякають ii. Чим закiнчиться ця iсторiя кохання, молодого «Казанови» i жiнки, яка нiколи не дозволяла собi закохуватися?

Helen

Френк

Sentire il tuo respire
Sulle mie labra e un regallo del cello
Sciogliermi nei tuoi occhi blu
E un incanto meraviglioso
Incontrarti e un miracolo
Grazie di esistere.

Вiдчувати твiй подих на моiх губах -
Подарунок небес.
Розчинятись в твоiх синiх очах.
Дивовижнi чари.
Зустрiч з тобою -
Неймовiрне диво.
Ти подарував менi рай.
Дякую, що ти був.

Отлюбила, отстрадала и в просторах пустоты
Не ждала и не гадала, что придешь однажды ты.
Есть у сердца сны и память, волны стужи и тепла,
Но руками, но губами помню одного тебя.

Ты мне нужен, как свет росы грозе,
Ты мне нужен – ты не такой, как все.
Свет потушен – вздыхает тишина,
Ты мне нужен и я тебе нужна.

    Ірина Аллегрова

Я присвячую свiй твiр всiм жiнкам пiсля сорока. Хочу, щоб в життi кожноi з нас було стiльки щастя, скiльки може витримати людське серце. Бо ми того вартi. Були вартi, коли нам було 20, i пiзнiше, коли нам було 30 рокiв. Вартi зараз, пiсля сорока, i будемо вартi завжди. Ми, жiнки, е всесвiтом. Немае на землi нiчого бiльш тендiтного, чарiвнiшого i нiжнiшого, нiж ми.

Своiм твором хочу принести красу в серця жiнок, описавши iсторiю кохання двох людей. Натхнення для написання цiеi iсторii менi прийшло вiд зустрiчi з цим чоловiком. Вiн насправдi такий, яким я його описала. Здавалося б, таких не iснуе. Але вiн справжнiй i повен кохання. І я мала щастя зустрiти Його. Я бiльш нiж впевнена, що i безлiч iнших жiнок в своему життi мали щастя зустрiти Того Єдиного, якого носять завжди в своему серцi. А тi, що досi не зустрiли, не втрачайте надii, прийде i до вас та чарiвна мить, коли погляд наткнеться на блиск Його очей i все в життi змiниться. Усе пiде в бiльш яскравому та iнтригуючому ритмi.

Бажаю вам романтичного настрою i вiдчуття закоханостi!

    Helen

Зустрiч

У якийсь момент свого життя кожен з нас усвiдомлюе, що чогось не вистачае. Можливо, цей момент наступае в сорок рокiв, а можливо, i в сорок п’ять? Але менi сьогоднi вже сорок шiсть. Вiдчуття несправедливостi – ось, що я вiдчуваю. Сьогоднi вже сорок шiсть, а я навiть не встигла побути щасливою. Життя пройшло, нiби фiльм, тiльки дивитися немае на що. Немае вiдчуття щастя. Та його, мабуть, i нiколи не було. Ти можеш мати в життi все: престижну роботу, гарний дiм, успiх у чоловiкiв, але все це не зробить тебе щасливою. Бо коли в душi немае кохання, тобi завжди не вистачатиме чогось.

І менi не вистачае тiльки того единого, чим мене обдiлила доля – кохання. Нiколи мое серце, моя душа не були переповненi кимось. Я завжди дозволяла себе любити i нiколи не дозволяла собi любити когось. А можливо, i не було того единого, кого хотiла б полюбити. Цi всi думки приходять менi в голову зранку, в день мого народження. Це зовсiм не означае, що я чимось не задоволена. Нi. Тiльки от нiяк не звикну до того, що приходить старiсть. І правда дуже проста – не хочу старiти. Не хочу усвiдомлювати реальнiсть, що вже нiколи i нiчого не буде так, як було двадцять рокiв тому. Та я i не хочу повертатися назад.

Аналiзуючи свое життя сьогоднi, можу сказати, що прожитi роки не пройшли безуспiшно. Я закiнчила унiверситет, зробила успiшну кар’еру як перекладач (працюю в iноземнiй компанii з питань iнвестицiй). Маю заробiтну плату, яка дозволяе менi бути економiчно незалежною. Нi, життя не пройшло повз мене, навiть навпаки. Можу вважати себе пестункою долi, якби тiльки в сiмейному життi все не було так сумно. Але й тут головну роль зiграло мое «Я», мое небажання прожити тi роки, якi менi дались, з чоловiком, який нiколи не був близьким для мене. Тому i розлучення було неминучим.

У головi пролiтае безлiч думок, але на сьогоднi досить. Сьогоднi – мiй день i святкувати буду, як менi того хочеться. Тому беру до рук телефон, набираю номер мого водiя i прошу вiдвезти мене до торговельного центру. Пiду лiкувати душу. Шопiнг.

За вiкном квартири сонце, яке нагадуе, що лiто вже пройшло. Але тепло вiд осiннього сонця таке ж приемне. Тому вбрання пiдбираю вiдповiдно до погоди i до нагоди. Одягаюсь повiльно, пiдбираючи i мiняючи, щоб все було бездоганно. У життi жiнки важливi двi речi: як вона одягнена i наскiльки вона себе любить. «Любити себе» – це найголовнiше з того, що ми маемо робити кожного дня, кожноi години. Завжди. Я люблю себе. Люблю свое обличчя, люблю своi очi, своi губи, люблю волосся. Я люблю себе всю з голови до нiг. Менi подобаеться доглядати свое тiло, подобаеться одягати його в гарнi речi. Менi подобаеться бути гарною. Тому, стоячи навпроти дзеркала, роблю макiяж: легкий, денний. Пiсля сорока макiяж повинен бути природнiм. Потрiбно бути уважною у пiдборi кольорiв, вiдтiнкiв. Нiколи не перебiльшувати, все в мiру. У моему життi все в мiру, все на своiх мiсцях. Усе завжди проаналiзоване, продумане i вже потiм – зроблене. Так, макiяж зроблено. Із дзеркала на мене дивиться молода, вродлива жiнка, рокiв сорока. Я задоволена собою. Як говорить моя донька: «Мамо, яка ти гарна!»

Спогади про доньку приносять менi трохи смутку. Моя донька. Моя Ірен. Мое друге «Я». Навiть не друге – мое перше «Я». Усе мое життя пов’язане з нею. Думки, бажання жити, бажання бути гарною, бажання удосконалювати себе, все це – заслуга моеi доньки. Вона -мiй стимул в життi, мое натхнення, вона – змiст мого життя. Вона – едине свiтле, гарне почуття. Наразi вона закордоном, на стажуваннi. Ми спiлкуемося по телефону по шiсть, сiм разiв на день, але цього замало, щоб заповнити порожнечу в душi вiд ii вiдсутностi.

Дзвiнок в дверi вiдволiкае мене вiд думок. Йду вiдкривати дверi, за дверима кур’ер з великим букетом троянд. Приймаю квiти, дякую хлопцевi i в цей момент дзвонить телефон:

– Привiт, Лер, кохана.

– Привiт, Едуарде, приемно тебе чути.

– Люба, вiтаю тебе з днем народження. Тобi принесли вже квiти?

– Так, щойно. Дякую.

– Тобi подобаються?

– Ти знаеш, як зробити жiнку щасливою!

– Не жiнку, тебе, тебе хочу зробити щасливою, ти менi це дозволиш?

– Що ти маеш на увазi?

– Чи можу я запросити тебе на вечерю?

– Я подумаю.

– Як завжди. Тобi казали, що твоi капризи неможливо зрозумiти.

– Знаю, але моi капризи – це я.

– Я зрозумiв. Не маеш бажання сьогоднi святкувати, бо хочеш плакати за своiми роками, що проходять. Чи не так? Ти маеш зрозумiти тiльки одне: ти – як дороге вино: чим бiльше рокiв проходить, тим цiннiшим воно стае, так i ти з роками стаеш все кращою.

– Дякую, приемно чути комплiменти з самого ранку, – смiюся я.

– Комплiменти? Нi! Кохана, це правда. Ти в мене найкраща на землi.

– Вибач, менi потрiбно бiгти, пацiенти чекають. А щодо вечерi, ти подумай. Добре?

– Добре, я подумаю.

Кладу телефон з думкою про Едуарда. Ми знайомi вже п’ять рокiв. Ми познайомилися в той момент мого життя, коли менi, як нiколи, була потрiбна допомога. У момент мого розлучення з чоловiком. Розлучення. Це окрема тема в життi кожноi жiнки. Нi, я не маю на увазi, що ми всi пiсля сорока хочемо розлучитися. Нi. Правда в тому, що рiдко хто з нас мае щастя бути щасливим у шлюбi. І тут повиннi вирiшувати, що важливiше: що про тебе i твою сiм’ю подумають знайомi, друзi, сусiди чи, можливо, для тебе важливiшим е особисте щастя, особисте задоволення? Задоволення вiд спокiйного життя, в якому немае мiсця безглуздим сваркам, непорозумiнням, небажанню щось змiнити. Це все про мого чоловiка. Не було можливостi зберегти той шлюб, хоча до останнього робила все можливе для того, щоб сiм’я була единою: донька мала батька, а я – чоловiка. Тiльки от чоловiк мiй нiчого того, що хотiла я – не хотiв. Йому завжди було добре тiльки на диванi бiля телевiзора. Тому я його там i залишила. Я не критикую його. Це його життя i йому його прожити, тiльки вже без мене.

Дивлюся на годинник. І навiть годинник сьогоднi менi нагадуе про вiк, про час, що спливае. Тому йду до гардеробноi кiмнати, вибираю сумку i сходжу на низ. Влад, мiй водiй, хлопець надзвичайно пунктуальний i вiдповiдальний, вже стоiть бiля авто.

– Доброго дня, Влад, спочатку заiдемо в перукарню.

– Доброго дня, Елеоноро Володимирiвно, на проспект Пушкiна?

– Так, так, як завжди, – киваю я головою.

Я люблю автомобiль. Вiн дае тобi вiдчуття свободи, швидкостi, безмежностi. Я насолоджуюся поiздкою в машинi. Ми з Владом нiколи не розмовляемо. У мене немае претензiй до нього, а вiн не мае запитань до мене. Усе працюе за чiтко розробленим графiком i досi задовольняе нас обох.

– Приiхали, – Влад виходить з машини, вiдкривае менi дверi i, як завжди, опускае очi.

Вiн досить гарний, молодий, приемний хлопець.

– Я затримаюсь в перукарнi десь на години двi, тому ти вiльний на цей час. Побачимося пiзнiше.

У перукарнi свiй запах. Приемний, чаруючий. Я люблю перукарню, особливо цю. Тут усi знають все один про одного. Ми часто зустрiчаемося тут з подругами. В iншому мiсцi не вистачае часу, але перукарня – це святе. Сьогоднi також приемна зустрiч. Я ще здалеку бачу свою знайому, яку не бачила вже майже два роки.

– Привiт, Наталю, як приемно тебе бачити. Як справи? Куди ти зникла? Вибач, стiльки запитань, але, справдi, де ти зникла?

– У депресii, – вiдповiдае Наталя зi смутком в очах.

Я почуваю себе незручно. Виникае бажання провалитися крiзь землю. От потрiбно менi було запитувати?

– Два роки вже лiкуюсь у психолога, не знаю навiть з чого все почалося. Напевно, з того, що не хотiлося нi з ким спiлкуватися, не хотiла виходити з квартири. Не виходила на вулицю. Усi друзi вiдвернулися вiд мене, бо вiд них вiдвернулась я.

Я слухаю Наталку i менi стае сумно вiд усвiдомлення того, що життя iнколи дуже несправедливе щодо нас. Чому ця жiнка, що не так давно була сповнена енергii, сьогоднi виглядае заляканою i зруйнованою?

– Лiкар сказав виходити в люди, прогулюватись по магазинах, -продовжуе Наталя, – навiть коли немае бажання. Тому сьогоднi i вирiшила прийти в перукарню.

– От i правильно вирiшила. Змiни в життi починаються iз зачiски. От побачиш все змiниться, все пiде по-iншому, всьому е кiнець, i поганому також.

Я обiймаю Наталку:

– Бережи себе.

Дiвчина проводить мене до мийки, щоб вимити волосся. Але в моiй головi крутиться запитання. Чому? Чому так сталося з Наталкою? А в тiм не тiльки з Наталкою. Життя сьогоднi – суцiльний стрес. Наш вiк – вiк депресii. Особливо для нас, жiнок, бо ми занадто емоцiйнi i вразливi. Нам не вистачае уваги, розумiння, любовi. Не вистачае тiеi правильноi людини поряд, яка дасть тобi вiдчуття щастя, задоволення, свободи. Нема тiеi людини. І от «депресiя», лiки. А потiм? Нi, я не погоджуюсь з такою долею. Це не мое, я буду боротися за себе, за свiй розум. Я не дозволю нiяким обставинам, нiяким подiям, нiяким людям – зламати мене. Забагато фiлософii? Але так завжди, коли я в перукарнi. Я вiдпочиваю душею i тiлом. Добре, приемно, затишно. Володимир, мiй перукар, закiнчуе свою роботу.

– Вам подобаеться?

– Подобаеться, як завжди. Ти завжди на висотi. Дякую.

Я справдi вдячна йому. Із дзеркала на мене дивиться вродлива, вишукана жiнка з красивою зачiскою. Упевнена в собi i в своiх чарах над чоловiками, особливо, коли бачу погляд Володимира. Я знаю, що вiн хотiв би перейти межi дозволеного, але немае права. Тому вiн знае свое мiсце i нiколи не помиляеться. Дякую за роботу, розраховуюсь i виходжу на вулицю. Пiсля перукарнi кожна жiнка вiдчувае себе богинею. Найкрасивiшою, найпривабливiшою, най-най… І так воно i е.

– Владе, а зараз вiдвези мене до торговельного центру. Хочу придбати собi подарунок на день народження. Я проведу декiлька годин там, ти вiльний на цей час.

– З днем народження вас, Елеоноро Володимирiвно!

– Дякую, – посмiхаюся я.

Авто зупиняеться, я виходжу з машини, не давши водiевi можливостi вiдкрити дверi першому.

– Побачимось пiзнiше.

– Буду чекати вашого дзвiнка. Бажаю вам гарно провести час.

Торговельний центр – це накопичення енергii. Енергii людей, енергii грошей, енергii життя. Менi поспiшати нiкуди, тому йду повiльно, розглядаючи вiтрини. Вирiшую, що хочу купити своi улюбленi парфуми. Беру курс на парфумерiю, що не так вже просто зробити, враховуючи ту кiлькiсть людей, якi розгулюють по торговельному центрi.