скачать книгу бесплатно
– Хочу ще.
– Це не цукерки. Багато паличок уживати не можна, – категорично мовила лiкарка. – Узавтра ще принесу.
– Звiдки цi лiки?
– Я ж казала: вiд твоiх пращурiв. І дуже далеких.
– А хто моi пращури?
– Скiфи.
– Де живуть скiфи?
– Ох, довго розказувати, – зiтхнула Миша. – Сьогоднi, Мишенятку, ти кволий. Обiцяю: розповiм тобi про пращурiв. Але згодом, коли одужаеш. Домовилися?
– Гаразд. Тiльки не забудь, будь ласка, ще лiкiв принести. Вони дуже смачнi.
– Лiки називаються скiфською травою. Вона росте тiльки у скiфських степах. Нею лiкувалися в стародавнi часи хворi Грецii, Китаю, Єгипту. Так менi бабуня розказувала. Тебе, Мишуню, я лiкуватиму чарiвною травою рiвно одинадцять днiв.
– Скiфська трава така смачна, що я мiг би за один раз цiлу жменю паличок з’iсти, – хвалився хлопчик.
День за днем котиться, мов колобок лiсом. Михайлик видужував. Вiн потоваришував iз мишкою, iз задоволенням слухав ii теревенi. Одного разу похопився:
– Мишо, ти обiцяла менi розказати про моiх пращурiв – скiфiв. Невже забула?
– Чого ж? Пам’ятаю. Просто чекала, доки очуняеш. Інформацiя про прадiдiв повинна добре влягтися у твоiй головцi, надовго запам’ятатися. Бо то не проста балаканина, а надзвичайна. Про своiх пращурiв кожному необхiдно знати. Я не поважаю тих мишей, якi не знають свого роду-племенi, не цiкавляться родовим деревом. Ну, гаразд. Слухай. Скiфи – це надзвичайно древнiй народ. Скiфи прийшли на нашу землю з теплих краiв, iз Близького Сходу. Вiдвiдую я тих скiфiв, якi жили у нашiй мiсцинi двi з половиною тисячi рокiв тому.
Мишко вмiв рахувати до ста. Вiн зрозумiв, що тi люди жили дуже давно. Вiн засумнiвався.
– Хiба можна ходити в гостi до тих, хто помер. Та ще й так давно.
– Ми, мишi, нiколи не брешемо, – пхикнула сердито мишка. – Я маю ключ вiд дверей, якi ведуть у Скiфiю. Ключик менi перейшов у спадок вiд моеi бабцi. У бабцi були розкiшнi довгi вуса. Вона чула кота за трьома дверима. Ну, де твiй язичок?
Миша висипала хворому на язичок солодкi палички зi скляного рiжка.
Хлопчик смакував лiками, а миша нахвалялася:
– Я нарвала скiфськоi трави з корiнцями, пiдв’ялила ii на сонцi, висушила i подрiбнила. Потiм зiбрала у чарiвний рiжок i принесла тобi. Рiжок я поцупила зi столу вождя скiфiв, якi себе називають кривавими.
– А ти могла б вилiкувати скiфською травою мою маму? Вона завжди в хустинцi. Соромиться вiдкрити обличчя. Воно в матусi кошлате.
– Нi, Мишенятку, панi Марiю не вилiкую.
– Чому?
– Перед скiфською травою не всi хвороби вiдступають. Ой, дещо згадала. Я чула, що в самiй Скiфii лiкують усi болячки. Мишуню, твоiй матусi неодмiнно треба в Скiфii побувати.
– Хiба люди можуть мандрувати у минуле. Наприклад, у Скiфiю?
– Твоя правда, любий хлопчику. У минуле людям дорога закрита. Навiть не всi моi родичi вхожi в давнiй свiт.
Мишко похнюпився. Миша рiшуче розправила лапкою вуса. Пискнула:
– Менi розповiдала бабуня, а бабунi – ii бабуня: у твого тата е чарiвний перстень. Його носив у давнину якийсь скiфський вельможа.
Хлопчик безнадiйно махнув рукою.
– Татко мае перстень. Але вiн старий i негарний. Нiяких чудес вiн не творить…
– Нинi, у двадцять першому столiттi, перстень мертвий. Але в Скiфii вiн оживе. Завдяки персневi ваша родина побувае у Скiфii. Звичайно, якщо твоi батьки того захочуть.
– Там вилiкують мою маму?
– Неодмiнно вилiкують. У Скiфii всi болячки вилiковують, – запевнила хлопчика миша.
На пiдтвердження своiх слiв вона крутнула хвостиком.
Миша вмовляе родину Євстахiя вiдвiдати родичiв у Скiфii
Вранцi дванадцятого дня Михайлик вискочив iз постелi. Марiйка остовпiла.
– Не вiрю своiм очам. Синку, ти здоровий? І це без лiкiв, без уколiв? Тьху! Тьху! Тьху! Щоб не зурочити.
Хлопчик хвалився матерi:
– Мене лiкувала миша. Миша приносила зi Скiфii чарiвну траву. Уночi, коли ви з татком спали, вона мене лiкувала. Скiфська трава солодша за халву.
Марiйка зiтхнула. Що на це скажеш? Дитина пiд час хвороби марила. От i ввижалася iй миша. Виздихали б вони всi до ноги.
Тим часом хлопчик вмився, причесав русявого чубчика, який за час хвороби не байдикував, а тишком-нишком рiс. Мати дала йому чисту сорочечку i штанцi. І ось вiн умитий i переодягнений сидить за обiднiм столом. Наминае картоплю зi смаженою цибулею. Нiколи вона йому так не смакувала, як оце зараз.
Мати нiжно дивилася на сина. Михайлик помiтив, що маминi очi сумнi. Поклав ложку в мисочку. Бадьорим голосом запевнив матусю:
– У Скiфii тебе вилiкують.
Марiйка нагадала синовi:
– Старанно пережовуй страву, бо ж переднi зуби повипадали.
Про себе Мишко зi смутком зауважив: матуся йому не вiрить. Попоiвши, вiн вибiг на подвiр'я.
Треба сказати, що Остапова родина не мала нi коня, нi корови, нi телятка, нi свинi. Котика – i того в них не було. З хлопчиком привiталося лiтне сонечко, а з куща бузку – зграйка гомiнких горобцiв.
Михайлик крутився на подвiр’ i, поки не побачив батька на городi. Мчав до нього i гукав:
– Татку, глянь, я швидко бiжу. Я вже здоровий.
Остап, що цiлував сина, зауважив:
– Та ти в нас козак хоч куди. Треба дякувати жiнкам iз села. Вони приносили для тебе малину, калину, мед.
Хлопчик насупив бiлi бровенята.
– До мене вночi приходила миша. Вона приносила лiки вiд наших пращурiв. Миша мене вилiкувала.
Остап сiв на траву, а сина посадив на свое колiно. Турботливо мацав його лоба.
– Татку, ти не вiриш менi? – з розпачем у голосi вигукнув малий. – Миша менi сказала, що перстень, який ти носиш, – чарiвний. Перед ним вiдчиняться дверi у Скiфiю.
Остап, тамуючи смiх, кахикнув.
– Кажеш, хвостата тебе вилiкувала.
Мишко образився:
– Прошу, не називай мишу негiдно. Вона поважна панi, лiкарка. У бiлому халатi й ковпачку на вушках.
Остап пiдморгнув синовi.
– У такоi симпатичноi лiкарки я й сам iз задоволенням лiкувався б. – Вiн удавано схопився за правий бiк. – Ой, стрельнуло у попереку! Синку, гукони мишку, хай i мене полiкуе. Тiльки так, щоб мама не бачила!
Остап реготав. Гарний настрiй батька передався малому. Обое качалися в бур’янi, боролися. Мишко вищав вiд задоволення.
– Я повинен тебе познайомити з мишею. І маму теж, – вивiльнився хлопчик iз батькових обiймiв
– І хутчiш, – реготав Остап. – Бо поважну панi перехоплять iншi хворi дядьки.
Мишко дременув навпростець, через бур’яни, до хати.
Остап лише примiрявся до лопати, щоб продовжити копати, а синок вже бiля нього.
– Татку, iди до хати.
– Марiйка кличе?
– З мишею поговориш. Зараз вона розмовляе з мамою.
Остап довго дивився на сина. Погладив його по головцi. Зi спiвчуттям казав:
– Бiдолашний, зарано пiднявся з лiжка.
Аж тут долинув Марiйчин голос:
– Хлопцi, нумо до хати!
Остап сплюнув спересердя. Буркнув: «Не дадуть спокiйно працювати». Однак почвалав за сином, що пiдстрибував перед ним м’ячиком.
У хатi було урочисто тихо. Марiйка сидiла на ослонi й прямо дивилася на телевiзор, що не працював. Остап зиркнув у тому напрямку – i позеленiв вiд лютi. Кинувся до телевiзора.
– Геть, капосна. Знахабнiла – на телевiзор вилiзла, – несамовито кричав.
Чоловiк враз стих. Обхопив голову руками i до дружини:
– Марiйко, напевне, я марю.
– Не мариш, любий. Тiльки не руш тваринку. Миша – наша товаришка.
Чоловiк придивився до заклятого хатнього ворога. На мишi зелена спiдниця i бiла, вишита украiнським орнаментом, блузка. Бавиться золотим ключиком, що на мотузцi. Пищить, капосна, людською мовою:
– Дорогi люди, Мишуня правду вам сказав: я його вилiкувала травою, яку збирала на скiфському полi. Там живуть вашi далекi предки.
– Якi ще предки? – пробубнiв вкрай ошелешений Остап.
– Нашi предки – скiфи! Хiба не зрозумiло? – нетерпляче повчав батька синок.
– Скiфiя – казково багата краiна, – пищала далi Миша. – У вас, Євстахiю, е перепустка до Скiфii – перстень iз чарiвним каменем. Камiнь мiстить космiчну iнформацiю про минулi часи. Ваша родина мае щасливу нагоду вiдвiдати своiх пращурiв. Не бiйтеся: вас там радо зустрiнуть. А Мишунi пiсля хвороби обов’язково треба пiдкрiпитися, бо вiн iще слабкий. Я проведу вас до Скiфii, покажу дорогу.
Остап повiльно приходив до тями. Вiн пригадав, як колись, переслiдуючи мишу, побував у царствi мертвих душ i вивiв звiдти Марусю. Вона стала йому вiрною дружиною, а Михайликовi матiр’ю. Задля годиться запитав:
– А чому, шановна, робиш ласку для нас. Ми люди бiднi, а тобi в нашому обiйстi голодно.
Миша звела докупи переднi лапки, сумно схилила голiвку набiк.
– То правда. Не весело мишам у вас, Євстахiю, живеться. Але ми спокутуемо грiхи своеi прабабцi. Це вона позбавила вас особливого хисту – бачити те, що приховане вiд очей смертних. Хист мiстився у вашiй первiснiй бородi. Прабабця спересердя обчикрижила вашу розкiшну бороду. З того часу ви бiдуете, а ми, мишi, коло вас теж ходимо голоднi.
Остап аж пiдскочив. Ось, виходить, хто вiдiбрав у нього хист ворожбита й зробив його нiкому не потрiбним. Вiн прагнув розправи. Хотiв убити балакучу внучку вусатоi нерозумноi бабцi. Уже й руку для розправи занiс. Але трiшки подумав – i опустив.
– То чому не перейдете у село, до заможних господарiв, де водиться i пшениця, i пашниця? – змiнив чоловiк тему.
– Не у моiй волi покинути ваше обiйстя, – пискнула миша. – Мушу охороняти дверi, що ведуть до Скiфii. Шлях у той далекий край пролягае над кручею i саме пiд вашою хижкою.
– Хо-чу в Скi-фi ю! Хо-чу в Скi-фi ю! – скандував Мишко.
Хлопчика розпирало вiд бажання побувати в загадковiй Скiфii. Якщо дорослi й надалi впиратимуться, то вiн не витримае, лопне, як мильна бульбашка.
Остап гримнув на нетерплячого сина:
– Не заважай розмовляти.
І знову до хвостатоi:
– Чи зможемо ми повернутися пiсля мандрiв до своеi хати?
– Клопоту з поверненням, Євстахiю, не матимете. Для цього досить дмухнути на перстень i сказати два слова: «Хочу додому». Я миттево з’явлюсь – i приведу вас сюди.
Родина повеселiшала. Остап нiжно запитав дружину:
– Марiйко, ти готова мандрувати?
