Ігор Тихоненко.

Козацьке братство. Частина 1. Полковник Кульбас



скачать книгу бесплатно

Степан Колода був зовні і внутрішньо повною протилежністю Голованя. Невисокий на зріст чорнявий здоров'як. У розмові довго слухати не любив, відразу відповідав співрозмовникові. А якщо щось йому не подобалася, то міг і нагрубіянити, а то і бійку вчинити. Людина запальна і різка. Але козак був добрий і товариша в біді ніколи не кинув би, навіть, якби йому самому довелося загинути.

Ці два козаки, якось дивно додавали один одного і часто виконували дуже важкі накази отамана. Кошового влаштовувало, що Степан, завжди слухався Ігната і підкорявся в найскладніших ситуаціях. Це було тому, що Колода вважав, на Голованя можна покластися в будь-якій справі.

Шульга підняв голову, уважно подивився на козаків і сказав:

– Їдьте до полковника Кульбаса і дізнайтеся, чи прибуде він зі своїм військом, і чи візьме участь в поході на Крим?

– Хотів запитати у Вас, Батьку, якщо дозволить Ваша милість.

– Питай.

– Коли ми підемо на війну з татарами, то ляхи можуть напасти на Січ, поки нас не буде. А потім нам в спину і вдарять, – міркував Ігнат.

– Бач ти, який стратег знайшовся! Не турбуйся, не нападуть ляхи. Їм зараз не з руки нас турбувати. Та і мир у нас з ними, – сказавши це, Кошовий посміхнувся, бо добре знав ціну миру з поляками. – Після того, як ми розбили військо князя Вишневецького під Черніговом, в них зараз немає таких сил, щоб напасти на Запорізьку Січ. Є ще питання?

– Ні, Батьку, все виконаємо, як ви наказали.

3. Маєток полковника Кульбаса

Маєток полковника Кульбаса розташовувався посеред степу на березі невеликої річки і складався з двох десятків білих хатин-мазанок, критих соломою. Верби, що росли на березі, схиляли свої гілки прямо у воду, і були схожі на людей з опущеними донизу руками.

Панський будинок стояв на пагорбі. Своїм великим розміром він відрізнявся від простих козацьких хатин. Стіни були розписані різнокольоровими вітіюватими орнаментами. Також, на будинку були зображені дивовижні птахи, звірі і різні квіти. Фарби малюнків вражали своєю яскравістю і різноманітністю палітри. Все інше було звичайним: дах з соломи удвічі вищий за стіни, низькі двері, різьблені віконниці. Перед ганком стояла гармата, красномовно кажучи про те, якого роду племені був господар.

Така картина з'явилася перед Запоріжцями, коли вони під'їжджали до маєтку. Вже темніло. На небі зійшла вечірня зірка. Повітря своєю свіжістю додавало хлопцям нові сили. Цілий день вони не жаліли коней, щоб завидна встигнути до кінцевої мети свого шляху. Зупинившись метрів за триста до села, козаки вирішили оглядітися.

– Поїдемо відразу до будинку полковника, – сказав Ігнат.

– Так, чого кругами нарізати? У нас доручення до полковника від Кошового, а не наказ винищити нечисту силу в його селі.

Так і порішили. Коні рушили з місця весело, передчуваючи близький відпочинок і їжу. В'їхавши в маєток, хлопці звернули увагу на незвичайну тишу. Селяни, що дивилися на них зі своїх дворів, мовчали, не цікавлячись, хто вони і звідки.

Собаки не «брехали». Це все було незвичайне для українського села. Запоріжці під'їхали до будинку Кульбаса. Посеред двору стояв великий дерев'яний стіл, оточений лавками, за яким сиділо близько дюжини козаків. Вони палили люльки і тихо розмовляли один з одним. Хлопці зупинилися біля столу, зняли шапки. Ігнат сказав:

– Добрий вечір, шановне панство. Слава Ісусу Христу. А пан полковник дома?

Козаки перервали бесіду і подивилися на приїхавших вершників. Сива людина, напевно, старший з них, запитав:

– А хто Ви такі, що хочете турбувати його Милість проти ночі?

– Ми, посланці від Кошового отамана Запорізького Івана Шульги. Я хорунжий війська низового Ігнат Головань, а мій супутник козак куреня Незайманьківського Степан Колода. У нас термінова справа до полковника.

– Зараз піду, доповім його Милості. Тільки, навряд чи він Вас сьогодні прийняти зможе, – промовив старший і пішов до хати.

Хлопці злізли з коней, залишивши їх біля столу, і сіли на лаву поряд з козаками.

– А чого це пан полковник так рано ліг спати, що вже і прийняти нас не може? – запитав Степан.

– З недавніх пір змінився він, хворіє, – відповів козак середніх років з оселедцем, якого весь час намагався, накрутити на вухо.

Пройшло декілька хвилин. На ганок з хати вийшов сивий козак:

– Заходьте, хорунжий, полковник кличе. Ігнат і Степан встали і хотіли йти, але козак зупинив їх і повторив:

– Тільки Хорунжий.

– Чекай мене тут, Степан. Я недовго.

Ігнат увійшов до хати і так, як на вулиці вже стемніло, то він погано міг розгледіти, що знаходилося всередині. Увійшовши до горлиці, освітленою безліччю свічок, козак побачив, що кімната була дивним чином облаштована, і нагадувала швидше штабний намет на полі бою, аніж житлове приміщення. По всіх стінах висіла зброя. Чого тут тільки не було: рушниці різного виробництва, пістолі такі, яких Ігнат і не бачив раніше. Шаблі, ятагани, сокири, навіть татарські щити і луки з сагайдаками. У кутку висіли образи Спасителя і Божої Матері, чемно прибрані рушником. Під ними розташовувалася запалена лампада. У протилежному кінці від входу стояло крісло, оббите червоним оксамитом. У кріслі сиділа літня людина, старше за п'ятдесят років. Волосся з сивим серпанком було акуратно підстрижене по козачому звичаю. Чорні вуса звисали нижче рота. Він був одягнений у синій жупан, розшитий золотим галуном, з прорізами на рукавах до ліктів. Широкі синього кольору шаровари заправлені в чоботи. Могутня фігура, як би зливалася з кріслом. Дивну особливість відмітив Ігнат: втома відобразилася на обличчі полковника, і погляд у нього був якійсь неживий. Здавалося, що полковнику важко тримати відкритими очі. Головань ледве впізнав полковника Кульбаса. Бо той, хто зараз сидів проти нього, був не могутній полковник, якого він знав раніше. «Може і справді отаман хворіє», – подумав Ігнат. За кріслом стояли полкові прапори козацької слави. На них лишилися сліди битв, в яких вони побували.

Поряд з Кульбасом стояла жінка. Дивовижний вигляд її привертав до себе увага. Рідко можна зустріти в наших степах дівчат такої статі. Світле волосся підібране червоною стрічкою на голові, а ззаду зібране в тугу косу, завтовшки з руку. Яскраво розшита сорочка щільно обхоплювала її груди і стан. Спідниця зеленого кольору була підперезана чорним поясом. Талія мала такий об'єм, що, якщо розставити пальці однієї руки і до них приєднати також пальці іншої – то вони обов’язково зійшлися б. На ногах – чобітки темно-зеленого кольору. Дві речі більш за все здивували Ігната: надзвичай зеленого кольору очі, які постійно виблискували, неначе були заповнені нічними світляками, і пишні форми грудей, які насилу утримувалися під сорочкою.

Дивовижна справа: з тих пір, як Головань увійшов до кімнати, молода панна безвідривно дивилася на нього, нібито старанно вивчаючи. Від цього погляду Ігнату робилося ніяково.

– Добрий вечір, пан полковник. Даруйте, що так пізно Вас турбую, але не по своєму бажанню, а по службі.

– Гаразд-гаразд, хорунжий, говори, з чим приїхав. Я пам'ятаю тебе по останній битві, воїн ти славний, та і Кошовий тебе, даремно, по степу ганяти не стане. Знаю, що ти у нього для особливих справ перебуваєш. Хоча я і сам здогадуюся, навіщо ти приїхав: «похід на Крим?»

В цей час дружина Кульбаса, вибачилася і сказала, що не хоче заважати розмові. Полковник трохи помітно кивнув головою. Потім, похопившись, сказав:

– Це дружина моя – Інга. Я забув Вас познайомити. Проклята хвороба мене мучить.

– Добрий вечір, панна, – сказав Головань і злегка схилив голову.

Господиня кивнула у відповідь і пішла до сусідньої кімнати. Як піти, вона на мить, повернувши голову, ще раз поглянула на Ігната. Молодий козак хитнув головою, неначе хотів прокинутися. Але тут, же пригадав, що полковник до нього звернувся.

– Ваша Милість правильно здогадалися. Кошовий питає, чи виступите Ви з військом цього літа на Крим. Ось і лист від нього.

Хорунжий віддав лист Кульбасу і повернувся на своє місце. Поки полковник розгортав листа і читав його, Головань продовжував розглядати кімнату. Мигцем поглянув на двері, куди увійшла дружина полковника, і остовпів. Двері були прочинені трохи більше, ніж наполовину. У сусідній світлиці він побачив напіводягнену господиню, що стояла лицем до дзеркала. Жінка була в одній спідниці з розпущеним по плечах волоссям. Вона стояла спиною до Ігната і лицем до дзеркала. Козакові було добре видно її віддзеркалення: пишні, величезного розміру білосніжні груді з набряклими сосками, оточеними великими світло-коричневими ореолами. Дівчина стояла і вкладала руками волосся.

Головань не знав, що йому робити, він готовий був провалитися крізь землю: «Ще подумають, що я підглядаю! Не самому ж мені двері закрити. Тоді точно буде скандал». Вихід прийшов сам собою.

– Пан полковник, пробачте за сміливість, тільки дозвольте мені покликати мого товариша козака Степана Колоду. Він дуже любить зброю. А такої, як у Вас, гадаю, ще і не бачив. Не відмовте, прошу Вас.

– Хай подивиться, раз такий він любитель.

Ігнат обернувся і вже, коли виходив з кімнати, почув, як хлопнули двері.

– Е, та вже, чи не спеціально панна сама двері не зачинила. Треба уважніше до неї придивитися. Та і хвороба полковника незрозуміла. Тут треба розібратися як слід, – з такими думками Головань попрямував на вулицю за Степаном.

У дворі за столом Колода розмовляв з козаками. Ігнат з крильця покликав:

– Пішли зі мною, до хати.

– А що сталося, Ігнат?

– Підемо, зброю дивитися будеш.

– Яку зброю?

– Та пішли ти вже, потім поясню.

Увійшовши до кімнати, де донедавна сидів полковник, козаки зіткнулися з господинею. Ігнат подивився на Інгу байдужим поглядом, неначе нічого і не трапилося, й запитав:

– А де пан полковник?

– Чоловікові стало погано. Я його проводила в опочивальню.

Козаки поклонилися господині, і вишли з будинку. На вулиці вони сіли за стіл.

– А де нам можна буде переночувати, панове товариство?

– А ось стоїть хатина старого Петра Коцюби. Він там сам живе. Дружина померла, дітей немає. Він з радістю вас прийме, – сказав козак, який докладав полковникові про прибуття гінців.

– Ось спасибі, добродію, даруйте, не знаю Вашого імені.

– Я, сотник Яворний. Якщо буде потрібна допомога, то звертайтеся до мене.

Хлопці встали з-за столу і попрямували до старого Коцюби. Хатина старого козака, була невелика. Біла мазанка складалася з двох кімнат. Будинок оточувала дерев'яна огорожа. Козаки ще від хвіртки, не входячи до двору, почали звати господаря. Двері в хатині відчинилися, і на порозі з'явився невисокого зросту чоловік років сімдесяти п'яти, а може і старіше.

– А що Вам, добрі люди?

– Пустите, діду, нас до себе на постій.

– Та, Ви, напевно, січовики, посланці до полковника?

«Ну, село, – подумав Ігнат, – не встигли приїхати, вже всі про все знають».

– Так, діду, це ми.

– Заходьте, будь ласка. Ночуйте, я буду радий.

Всередині хати було чисто прибрано, але розкоші ніякої не було. Земляна підлога, вибілені стіни. Посередині стояв стіл, оточений лавками, в простінку була піч, в кутку ікона з рушником. У іншій кімнаті лежанка, покрита кожухом. На стіні висіли шабля, пістоль і рушниця.

– Може, баню затопити з дороги?

– Та ні, діду, втомилися, спати хочеться.

– Тоді лягаєте відпочивати.

Старий козак поставив свічку на стіл і пішов. Хлопці лягли прямо зверху кожуха, не роздягаючись, тільки зброю зняли. Першим заговорив Степан, ледве, стримуючи цікавість.

– Ну, що там було, про яку зброю ти мені говорив?

– Справа тут нечиста, друже, – не відповідаючи йому прямо, промовив Ігнат. – Хвороба полковника дуже дивна. Якщо він не видужає, ох і важко нам з татарами битися буде. Полк без полковника не виступить із Запорожцями. А Батько кошовий говорив, що за два тижні військо виходить на Крим. А ми вже три доби в дорозі. Пам'ятаєш, Перекопченко говорив про місцевого знахаря. Думаю, завтра треба точніше дізнатися, де його можна знайти. Я поїду до нього. Може він допоможе? А ти, Степан, з полковницької дружини очей не спускай. Прослідкуй, куди ходить і що робить. Тільки так, щоб вона цього не запримітила.

– А що з нею трапилося?

– Та не з нею, а з полковником трапилося. Думаю, що не без її участі. Все, давай спати, а то очі самі вже закриваються.

Козаки тут же миттєво і заснули. Тільки в молодості, напевно, можна отак: весь день метушитися, щось робити, переживати, турбуватися, а поклав голову на подушку, очі закрив, і ти вже спиш, неначе тебе снодійним зіллям напоїли.

Ігнат прокинувся рано. Перші півні вже проспівали, але нічна темрява тільки почала замінюватися світлом. Ще було видно зірки на небі, але блиск їх вже нагадував мерехтіння вогнів в тумані. Головань вийшов з хатини і, розпрямивши руки в сторони, потягнувся всім своїм тілом. Глибоко вдихнув повітря, відчуваючи при цьому в м'язах і суглобах, приємно ниючий біль.

Старий Коцюба вже встав і копошився у дворі по господарству.

– Діду, а можна у Вас трохи пожити? Всього декілька днів.

– Живіть, хлопці, скільки вашій душі завгодно. Мені веселіше буде. А то, бачите, як життя склалося, на старості зовсім один залишився. Видно так Богові завгодно було.

– Хочу запитати Вас, а чи не знаєте, випадково, у ваших краях знахаря? Говорять, що він недалеко від вашого села на покинутому хуторі живе?

– У наших краях, я знаю тільки одну людину, яка ворожити уміє, людей лікує і в Бога нашого Ісуса Хреста вірує. Звати його Прокоп Цимбалюк. Тільки влітку він не живе на хуторі. Цимбалюк там тільки зимує.

– А де ж він зараз?

– На Дніпрі.

– Як же можна жити на Дніпрі?

– Верст п'ятдесят від нас там, де закінчуються пороги, і Старий Дніпро розливається, як море, є Чортомлинівський ліс. Він доходить прямо до берега, а беріг той самі скелі. Там є печери. В одній з них він і живе, майже до самої зими.

– А як же я його там знайду?

– А навіщо він тобі?

– Гадаю, що окрім нього, ніхто на світі не знає, як допомогти полковникові.

– Ну, справу ти задумав добру. Підкажу тобі дорогу. Поїдеш через ось це поле напрямки. Тримайся так, щоб сонце весь час тобі в спину світило, а опівдні навпаки – їхатимеш весь час за сонцем. Верст двадцять проїдеш, почнеться ліс. З краю лісу побачиш спалений блискавкою високий дуб. Чекай у нього аж до сходу сонця. Тінь, що дійде до місця, коли сонце повністю підніметься з-за краю землі, вкаже тобі на початок стежки, яка йде до печери знахаря.

– Спасибі, діду. Якщо Господь допоможе, знайду ведуна. Дня через три, мабуть, і повернуся. А потім і лазню можна буде затопити.

Ігнат осідлав коня. Узяв з собою провізії на три дні. Рушницю і шаблю прикріпив ззаду до сідла, пістоль сунув за пояс. Попрощався зі старим і відправився в дорогу. Виїхавши за село, він озирнувся. Сонце вставало з-за горизонту, забарвлюючи половину неба в яскраво-червоний колір. Зірки повністю розтанули. Тільки білястий серп місяця ще був злегка видний.

Головань зупинився на краю поля, розвернув коня так, що сонце опинилося за спиною, і поїхав прямо через поле, не вибираючи дороги.

«Слава богу, тут трава невисока, коню по коліно, а то важко мені довелося б», – подумав молодий козак, переходячи на легку рись. Поле нагадувало море своєї безкрайністю. Тільки воно було наповнене живими звуками, чого на морі не буває

Ніяких пригод з Ігнатом не було. Коли Світило вже хилилося до заходу, показався ліс. Під'їхавши ближче, козак побачив справа неподалік, метрів зо триста, високе чорне дерево. Хорунжий повернув коня і поїхав до нього. Дуб був заввишки двадцяти метрів. Знадобилося б не менш як чоловік п’ять, щоб обхопити його стовбур.

«Ну, що ж, ночувати доведеться тут. Головне прокинутися до світанку», – подумав Головань. Коня відпустив на ніч до поля, а сам, поклавши голову на сідло, влаштувався на відпочинок тут же, під дубом.

4. Степан Колода

Прокинувшись, Степан побачив, що Ігната немає. Він встав, потягнувся, трухнув головою, щоб повністю опам'ятатися і вийшов в сусідню кімнату. За столом сидів дід Петро.

– Доброго ранку, діду.

– Здрастуйте, козаче. А твій товариш ще завидна поїхав. Сказав, що через три дні повернеться. Зараз снідати будемо.

Колода сів за стіл, на якому вже стояла їжа: глечик з молоком, хліб, сало і цибуля. Їли мовчки. Після сніданку хлопець запитав старого козака:

– А хорунжий не казав, куди поїхав?

– До знахаря. Я йому розповів, як його знайти. Допомогти полковникові – справа добра, та тільки не просто це буде зробити. Не проста хвороба у нього.

– А що, діду, чи не завелася у ваших краях якась нечиста сила? – хитро примружившись, запитав Колода.

– Так, схоже, не обійшлося тут без диявольських підступів.

– А чи не знаєте Ви, чи немає у вашому селі відьми?

– Тю ти, хлопче, та хіба тобі невідомо, що всі баби відьми і є? Хоч молоду дружину полковника візьми: очі зелені, як листя на вишні навесні. Самим тільки своїм виглядом будь-якого козака до гріха довести зможе. До того ж, ще і ляшка. Звісно, відьма!

– Ну, діду, Ви скажете, – промовив Степан, а про себе подумав: «Та про неї вже таке люди говорять. Потрібно йти і простежити за нею, як Ігнат наказав».

Колода цілий день крутився біля будинку полковника. Розмовляв з козаками на подвір'ї про майбутній похід на татар. Ті, йому розповіли, що бусурмани, останнім часом, частенько нападали на півдні України на хутори, розаряючи їх і відводячи в полон багато народу. Отже ніхто з них не сумнівався, що цього літа буде похід на Крим.

Кульбас з дому не виходив, казали, що йому стало гірше, і він увесь час лежить і не піднімається. Опівдні з хати вийшла дружина полковника. Зупинилася на ганку, подивилася на козаків холодним поглядом і, запримітивши Степана, покликала його жестом. Він підійшов. Зняв шапку і, трохи поклонившись, запитав: «Що завгодно, ясновельможній панні?»

– А де хорунжий, чому я його тут не бачу? – в голосі її звучав інтерес і разом з тим пихата гордість родовитої полячки.

– Пан хорунжий поїхав до свого знайомого в сусідній хутір. Обіцяв через три дні повернутися.

По обличчю Інги пробігла легка тінь жалю.

– По приїзду, хай з'явитися до полковника, він питав про нього.

Степан мовчки, поклонився і повернувся до козаків. А сам не спускав очей з господині. Вона зійшла з ганку і пішла у напрямку до села.

– А що, панове козаки, куди це панна попрямувала? – поцікавився Степан.

– Сподобалася? Так, така дівчина будь-кому голову закрутить. Тільки не раджу і думки про це брати. І не тільки тому, що вона дружина полковника. Вона, що лід в січні на річці: сяє, виблискує на сонці, а сама холодна та гордовита. Погляне, так аж мурахи по шкірі йдуть, – сказав сотник Яворний, – це вона, напевно, до моєї дружини пішла, землячки вони.

Колода через деякий час, не прощаючись з козаками, тихенько відійшов убік і гайнув слідом за Інгою. Пройшовши кроків зі сто, він побачив попереду панну, яка завернула до однієї з хат. Степан зупинився, сховавшись за деревами, почав спостерігати. Чекав він, напевно, близько години. Повз нього кілька разів проїздили козаки, проходили баби по своїх справах, бігали діти. Через деякий час вийшла панна, тремаючи у руках якийсь вузлик. Що в нім було, Степан зрозуміти не зміг. Вона пройшла повз нього і попрямувала додому.

«Треба пообідати. Ввечері знову повернуся, щоб за нею спостерігати», – вирішив козак і пішов до діда Петра.

Сонце своїми променями вже вхопилося за горизонт і, неначе, намагалося затягнути себе за край землі, щоб там сховатися. Після обіду, Колода попрямував до будинку полковника. Тільки тепер він йшов городами, щоб непомітно підкрастися і сховатись. Місце для цього він запримітив ще вдень, коли стояв з козаками на подвір'ї Кульбаса. Сховавшись у високій траві, він почав уважно стежити за будинком полковника. Люди, що метушилися у дворі, поступово розходилися по своїх хатинах. Коли зовсім стемніло, в будинку спалахнуло світло в одному вікні. Яскравий сріблястий місяць з'явився на небі, й залив сяйвом усю землю.

«Добре, що сьогодні немає хмар, подумав Степан, – довкруги видно не гірше, ніж вдень.

Раптом двері в будинку відчинилися, і на ганку з'явилася жіноча фігура. Колода нащулився. Жінка підійшла ближче до місця його схованки. Він впізнав її, це була дружину полковника.

«Ага, ось і ти, – подумав козак. – Отже, чоловік хворіє, а ми, тим часом, ночами гуляємо? Добре, голубонька, я вже тебе не втрачу. Зараз дізнаємося, куди це ти в такий час ходиш?»

Він почав пробиратися за панною на такій відстані, щоб вона не могла почути його кроки, але, щоб і не загубити її. Інга пройшла через двір і звернула до городів. Далі рушила через гай до річки. Степан йшов за нею, ховаючись, то за деревами, то за кущами. Серце у нього дико колотилося, здавалось, що воно вискочить з грудей. У скронях гарячково стукало, неначе молоти били по голові.

Доставшись до річки, панна підійшла до невеликої заводі з очеретом і густими кущами. Не доходячи декількох кроків до води, вона зупинилася і подивилася на небо. Зірки і місяць яскраво освітлювали річку і берег. Степан заліг за кущем кроків зо двадцять від Інги. Він майже не дихав, уважно спостерігаючи за тим, що вона робить. Панна, з легкістю розстебнула пояс на талії. Спідниця сповзла по її стегнах на землю, оголивши ноги. Сорочка ледве прикривала округлої форми стегна. Жінка переступила спідницю і. плавним рухом, узявши сорочку знизу руками, зняла її через голову і поклала поряд із спідницею. Могутня коса упала на спину, торкаючись западини між пружними сідницями. Зібравши косу на голові у вузол, Інга, обережно ступаючи, пішла до води. Її стегна плавно похитувались при кожному кроці.



скачать книгу бесплатно

страницы: 1 2 3