Ігор Тихоненко.

Козацьке братство. Частина 1. Полковник Кульбас



скачать книгу бесплатно

«КОЗАЦЬКЕ БРАТСТВО»,

або

«НЕЙМОВІРНІ ПРИГОДИ ІГНАТА ГОЛОВАНЯ, СЛАВЕТНОГО КОЗАКА ВІЙСЬКА ЗАПОРОЖСЬКОГО»

ЧАСТИНА 1 «ПОЛКОВНИК КУЛЬБАС»


© Ігор Тихоненко, 2018


ISBN 978-5-4490-3855-5

Создано в интеллектуальной издательской системе Ridero


Зміст

1. Візит упиря.

2. Кошовий отаман.

3. Маєток полковника Кульбаса.

4. Степан Колода.

5. Знахар Прокоп Цимбалюк.

6. Любов.

7. Змова польських князів.

8. Благословення отця Володимира.

9. Одруження полковника Кульбаса.

10.Могила вовкулака.

11. Зустріч нечисті.

12. Віщі сни.

13. Вбивство упиря

14.Сатанинська подяка.

15.Одужання Кульбаса.

16.Похорони відьми.

17.Запорізька Січ.

18.Похід на Крим

19.Хитрість Запорожців.

20.Поєдинок.

21.Чінгарська битва.

22.Загибель полковника Кульбаса.

23.Перемога.


У шістнадцятому столітті Україна вела кровопролитні війни за свою незалежність. Польська шляхта, захопив західну частину країни, встановила там своє панування. На півдні постійно здійснювали набіги кримські татари, спалюючи села і уганяючи в полон мирних жителів. Островом свободи була Запорізька Січ, як центр визвольної боротьби. Туди стікалися всі знедолені. З Московії – збіглі кріпосні селяни, з Речі Посполитої і України – холопи. Вони приєднувалися до Запорізьких козаків, щоб створити першу в світі державу вільних людей.

1. Візит упиря

Степ розливався навколо безкрайнім морем. Повітря п’янило і було наповнене особливими запахами, які веселили душу і робили життя по-справжньому радісним. « Що ж тут такого особливого у степу? Що так стискає серце і зігріває душу? Вискочив би із сідла і полетів разом з птахами під хмари», – так думав молодий козак Ігнат Головань, слідуючи разом зі своїм товаришем Степаном Колодой до полковника Кульбаса.

Наставав той час доби, коли розумієш, що літо – сама краща пора року. Денна жара потроху зменшилася, поступаючись місцем вечірній прохолоді. Сірі сутінки непомітно заповнювали мир, заволікаючи денні яскраві фарби. Почало легше дихати і хотілося сказати: «Хух, слава Богу, вечір».

– Ігнат, і що нам в степу спати? – запитав свого товариша Колода.

– Не годиться хрещеній душі, от так під зірками ночувати. А що робити? – міркував вголос Головань.

– Може то чорт нас водить? Вже давно повинен бути хутір Перекопченко.

– Тш, тш. Я, здається, чую собачий гавкіт. Та он і дим піднімається попереду, і верби вже видно.

– Давай, Степан, додамо ходу, поки не стемніло.

Під'їхавши ближче, козаки побачили хутір, обнесений дерев'яним частоколом висотою метра зо три.

Широкі дубові ворота були зачинені з середини.

– От це так, – подумав Ігнат. – Минулого року тут такого не було.

Хлопці дружньо вдарили у ворота. Під молодецькими кулаками колоди загуділи. Собаки ще сильніше почали «брехати». Здавалося, що вони зараз луснуть або охрипнуть. У згущеній темноті, у дворі з'явилася людська фігура. Голос із-за воріт запитав:

– Хто там, на ніч глядячи, грюкає?

– Козаки ми. Народ православний, – відповіли Запорожці, – просимо пустити переночувати.

– Хто вас знає? Може ви люди відважні, а може і зовсім нелюди? – відповів голос із-за воріт.

– Дядько Матвій, це я – Ігнат Головань. Ви що, не пізнаєте мене? Ми минулого року проїздили через Ваш хутір.

– Пам'ятаю такого козака. Ти ще славно співаєш, хлопче. А хто це з тобою?

– Це товариш мій, Степан Колода. Відчиняйте добродію.

– Раніше перехрестіться, а там подивимося.

«Ну і діла», – здивувався хорунжий. – Дивіться, якщо не вірите.

Ігнат зняв шапку і перехрестився по православному звичаю. Степан поступив так само.

– Ну, слава Богу, «свої», – почувся голос зі двору.

Пролунав гуркіт. Ворота почали відкриватися. У темному отворі відчиняющіхся стулок стояла сива людина в сорочці-вишиванці і широких козацьких шароварах. Він пильно дивився на в'їжджаючих вершників. Посеред двору стояла біла хата-мазанка з розписними вікнами, низькими дверима і високим солом'яним дахом. Козаки прив'язали коней біля ганку.

– Проходьте до хати гості. Гей, Євтух, дай коням вівса, а коли остигнуть – напої їх, – низьким голосом сказав дядько Матвій.

Хлопці зняли шапки й увійшли до будинку. Вбрання усередині було скромне. Мабуть, господар не ганявся за розкішшю. Зате зброї на стінах хатини було достатньо, щоб озброїти цілий загін. Посеред кімнати стояв стіл, навколо нього розташовувалися лавки. Груба була побудована так, що кожна з її чотирьох сторін, виходила в різні кімнати. У кутку висіли ікони, прикрашені рушником. Під образами горіла лампада.

– У Вас лампада горить і вдень, і увечері? – запитав Степан.

Господар нічого не відповів, тільки якось дивно покректав. Всі сіли за стіл. Перекопченко – в голові, гості – збоку по один бік.

– Зараз вечерятимемо, – сказав дядько Матвій. – Ганна, збери на стіл.

До вітальні увійшла жінка середніх років і почала виставляти пригощання. Звичайна козацька їжа: глек з молоком, хліб, казан з варениками, сало, цибуля. Горілки не було.

Після вечері, Ігнат вирішив звернутися до господаря:

– Не хочу гнівати Вашу Милість, але дозвольте запитати у Вас, а що це за дивні справи у вас відбуваються? Так, здається, що боїтеся Ви чогось.

Перекопченко ніби не почув запитання, сам звернувся до козаків:

– А, по якій потребі Ви вночі по степу сновигаєте?

– Вам можу сказати, оскільки знаю, що Ви добрий козак і християнин. Їдемо по наказу Кошового Отамана Запорізькою Січи до полковника Кульбаса, – відповів Ігнат.

Дружина господаря, що сиділа в кутку хатини, почувши останні слова, тут же перехрестилася. Степан це побачив і штовхнув ліктем Голованя. Матвій Перекопченко знову крякнув і вимовив:

– Раджу вам, краще не їздити до полковника, повертайте назад.

– Не можемо ми наказ отамана порушити, – сказав Ігнат. – І що може бути за причина така, щоб нам не їхати?

– Скажу Вам, так і не повірите. Подумаєте, що на старості Матвій Перекопченко з глузду з'їхав, – приглушеним голосом вимовив старий козак. – Я не від гарного життя свій хутір на фортецю перетворив.

– Так, огорожа знатна. Ніяк оборонятися доводиться від лихих людей? – поцікавився Степан.

– Який там оборонятися. Якби тільки це, то не біда, справа звична. А ось розповім я Вам історію, що відбулася місяців шість тому.

Перекопченко дістав люльку і, не запалюючи її, почав розповідь:

– Півроку назад привіз полковник Кульбас собі дружину. Про те, звістка по степу швидко пішла. І до нас ці новини дісталися. Тільки не зрозуміло, як він її у ляхів висватав. Ніхто не відає. На вигляд, дівчина гарна: біле волосся, статна фігура. А ось очі у неї дивні, такого зеленого кольору, як трава влітку на пасовищі. Полковник зупинявся з нею в нас, коли їхав до себе в маєток. Зустріли ми їх, як то годиться, повечеряли, і спати полягли. Козаки, що були з ним – в сінях, полковник з дружиною – в світлиці. Ну, а ми – як завжди. Посеред ночі у дворі здійнявсь якійсь гомін. Собаки спочатку загавкали, як на вовка, а потім завили, як на небіжчика. Я виходити не став, подумав, що сіромаха приходив до хутора. Ось собаки і забрехали. Вранці прокинулися, а одного козака немає. Думали, може, поїхав у справах рано вранці? Тільки Кульбас сказав, що такого ще не було, щоб без його відома, виїжджав хтось. Пошукали козака навколо – не знайшли. Так полковник зі своєю свитою і виїхав додому.

– Ну і що ж тут дивного, дядьку, – запитав Ігнат.

– Не поспішай, слухай далі. Наступною ніччю ми знову прокинулися від гомону на вулиці. Вийшли у двір, а там з собаками коїться щось недобре. Смух у них настовбурчився, хвости підігнані, і виють, як божевільні. В той час до воріт хтось й вдарив. Ми з хлопцями узяли смолоскипи, пістолі і пішли дивитися, хто там, посеред ночі завітав. Підійшли, бачимо, а це зниклий козак з полковницької свити. А вигляд в нього такий, ніби біси на нім горох молотили. Обличчя якесь сіре, очі блищать, а одежа уся на клапті розірвана. Ми його запитали, чого він вночі вештається, чому не поїхав до полковника? А він говорить, що з ранку їздив по степу прогулятися, та заблукав, хоче переночувати, а вранці поїде до Кульбаса. Я його і впустив. Коли цей хлопець йшов по двору, собаки зовсім з розуму посходили. Забилися в будки і вили звідти ще сильніше, ніж раніше. Ми увійшли до будинку, сіли за стіл. Я запитав, чи не хоче він їсти. Ми то вже давно повечеряли. А козак відповів, що тільки води вип'є і спати ляже. Я йому, – «випий молока, чому саму воду?». А він на своєму стоїть. Ну, дали йому води. Тільки хлопець її не п'є, а як ніби смокче. Я питаю, – «А де ж твій кінь»? «Втік у полі», – відповідає. Ну, гадаю: «Щось тут не так». Пригадав, як мене змолоду учив мій дідусь, славний був козак, Царство йому Небесне: «Якщо є сумніви, з християнином розмовляєш чи ні, попроси його перехреститися і все стане зрозуміло». Я й кажу йому, – «Ну що ж, якщо їсти не хочеш, то пішли спати». Я встав і три рази перехрестився на святі образи по нашому звичаю. А хлопець, дивлюся, не хреститься, а збирається вишмигнути з кімнати. «Стій, хлопче, – говорю, – а ну перехрестися на образи»! «Та чого Ви до мене причепились, я вже спати хочу?» – відповідає він. «Ні, не підеш», – продовжую я і хапаю шаблю із стіни, а в іншу руку свій натільний хрест. «А ну відповідай, нехристе, що ти тут робиш і хто ти такий», – питаю його, а сам вихід йому до дверей загороджую. Раптом козак, побачивши хреста перед ним поставленого, увесь посинів, затремтів, очі почервоніли і як сіпнеться до вікна. Я його встиг шаблею полосонути по спині. А він у вікно виплигнув, побіг через двір, перестрибнув через огорожу, вона тоді ще не така висока була, і був такий. Ми вночі за ним гнатися не стали. Ось такі справи у нас кояться. Після цього, я огорожу і замінив на вищу і міцнішу. Гості, які приходять після заходу сонця, у нас на підозрі. Ось і Вас я попросив перехреститися, перш ніж впустив до хати. Хлопці сиділи за столом, немов окам'яніли. Очима втупилися на господаря, не кажучи ні слова. Обличчя їх сталі блідими з мармуровим відтінком.

– Ну, і хто це був? – запитав Ігнат.

– За старих часів казали, що так поводяться упирі, – відповів старий козак і перехрестився.

– Більше він не приходив? – не відставав Головань.

– Ні, – відповів господар, – ну пора йти спати, Вам в сінях місце визначили.

Козаки прийшли до кімнати, де вже для них був відведений нічліг. У кутку біля стіни лежали два кожухи поверх сіна. Парубки зняли шаблі, вийняли пістолі із-за поясу і поклали поряд з собою.

– Як думаєш, Ігнат, що це таке було? – запитав товариша Степан.

– Бог його знає. Може «старий» вигадує щось, давай спати.

Козаки закрили очі. Через короткий час дихання обох хлопців стало глибше, неначе ковальські хутра роздувалися, втягуючи і випускаючи повітря зі свистячим звуком.

Ніч видалася тиха і казкова. Зірки на небі вишикувалися своїм порядком, кожен з яких, нагадував невелику компанію людей, що має в собі якусь особливість, відмінну від інших. Може, тому, їх визначили в сузір'я, а не тому, що вони на тварин схожі? Повний місяць яскравим світлом жовто-червоного відтінку освітлював весь світ, як вдень. Навіть тіні було добре видно. Дивлячись на зірки, нескінченно довго, сумно не ставалося. Хотілося дивитися ще далі і далі в небо, неначе там є щось інше і нове, відмінне від того, що бачиш поряд.

Хутір міцно спав. Засуви на дверях були зачинені. Господар, після останніх подій, наказав замикати все. Коли місяць в небі розташувався посередині, через огорожу кинулася тінь і, крадькома, почала підбиратися до будинку. Собаки забилися у будках і затужливо скулили, не сміючи висунути носа на вулицю. Оскільки всі віконниці в домі були зачинені, таємнича фігура почала обходити будинок з усіх боків. Вочевидь, хотіла знайти лазівку, як проникнути всередину. На задній стіні будинку непроханий гість відмітив прочинену віконницю і підійшов до неї. Що це за тінь – відразу було і не зрозуміти? Але, вочевидь, людське творіння. Просунувши руку всередину вікна, незнайомець почав відсовувати віконницю. Оскільки в гаряче літо в хатах подекуди виймали шибки з рам, відкривши віконниці, можна було легко пролізти в середину. Так і вийшло. Непрошений гість поліз у хату. В отворі вікна він зачепився шаблею, яка висіла у нього на поясі, за раму. Різкий стукіт порушив нічну тишу. Хтось в хаті крикнув:

– Хто тут, відповідай, а то з самопалу запитаю.

Не дочекавшись відповіді, пролунав вистріл, який поцілив у фігуру, що майнула у отворі вікна. Незнайомець трохи похилився назад, але не впав. Трохи постояв і рушив далі вперед. Це стріляв хорунжий Головань. Крізь сон Ігнат почув якийсь шум в кімнаті і за звичкою схопив пістоль. Після пострілу козак вихопив шаблю з піхов. Непроханий гість зробив так само. Зав'язалася відчайдушна бійка. Степан, прокинувся і теж вистрілив, але і цей постріл не заподіяв ніякої шкоди ворогові. Коли Колода, вирішивши допомогти Ігнату, спробував зайти позаду непроханого гостя і ударити його шаблею, той якось хитро і різко зробив два кроки назад і в бік, і опинився зліва від хлопця. Після цього, він так ударив козака рукояткою від шаблі в підборіддя, що той, пролетівши метрів зо два, ударився об стіну так, що навіть штукатурка обсипалася. Від такого гостинця Степан знепритомнів.

Ігнат вже зрозумів, що має справу з досвідченим і сильним бійцем, та ще який не боїться пострілів, бо вони не заподіяли йому ніякої шкоди.

Тим часом, у будинку вже прокинулися. Піднявся гомін. У кімнату увірвалися козаки. Попереду зі смолоскипом в одній руці і з пістолем в інший вбіг господар. У цей момент невідомий рушив на Ігната з шаблею, виставленою вперед для уколу. Головань зробив крок вліво, сів і рубанув по поясу супротивника з такою силою, що той, зупинившись на місці, завмер. Шабля хорунжого пройшла через все тіло ворога, розрубавши його навпіл. Всі в кімнаті завмерли від побаченого. Ноги у непроханого гостя, погойдалися і почали падати назад, а тулуб впав вперед. Кров розтікалася по підлозі чорною калюжею. Кімнату заповнила гробова тиша. Всі стояли і мовчки дивилися на розрубане тіло. Раптом руки у трупа сіпнулися, голова підвелася, і розплющилися очі, виблискуючи червоними вогниками. Люди, які були у кімнаті, шарахнули назад від знівеченого тіла. Його обличчя було страхітливого вигляду: колір шкіри зеленувато-сірий, зіниці червоні, рот вискалився в страшній усмішці, і з нього витікала кров чорного кольору. Ікла, виступаючі із-за губ, були неприродно великих розмірів. Труп, підтягаючись на руках, почав просуватися до Ігната. Головань стояв, не рухаючись, неначе ноги його прибили до підлоги. Губи у козака беззвучно ворушилися. Упир, а це без сумніву був він, все ближче і ближче наближався до Ігната. Хорунжий розумів, що треба щось робити. Але тіло його не слухалося, і він продовжував стояти на місці, як укопаний.

Дядько Матвій різко кинувся вперед до плазуючого на Голованя вурдалака, і з розмаху встромив його в ліву половину спини дерев'яного держака від смолоскипу. Удар був такої сили, що держак, пробивши тулуб наскрізь, увійшов в земляну підлогу. Упир сіпнувся і завмер, розкинувши руки в сторони. Старий козак відійшов назад і сів, опершись спиною об стіну.

Всім присутнім відкрилася страхітлива картина: посередині кімнати в чорній калюжі крові лежало нерухоме розрубане навпіл тіло, у якого в спині стирчав смолоскип, що горів, а голова була неприродно повернена набік. Нижня половина тулуба знаходилася в декількох кроках від верхньої.

Ігнат, прийшовши до тями, підійшов до Степана. Той вже почав опам'ятовуватися, розплющив очі, подивився і запитав: «Де я?»

– Живий, слава Богу, – радісно промовив Головань і озирнувся навколо.

Язики полум'я від смолоскипів, коливаючись, відкидали танцюючі тіні по стінах. Вигляд розрубаного упиря, з сіро-зеленою шкірою і чорною піною, застиглою на губах, викликав відчуття нудоти і запаморочення.

– Навіть на полі бою, я себе так не відчував, як тут, – сказав Ігнат, і разом з очманівшимся Колодою, вийшов з кімнати на свіже повітря.

Перекопченко глянув на козаків, що залишися в кімнаті, зітхнув і розпорядився:

– Хлопці, позіхати нічого. Загорніть в рядно залишки грішника, і закопайте в землю подалі від хутора, а зверху святою водою полийте, про всяк випадок. Кров на підлозі зберіть разом із землею і розкидайте там же, а яму в кімнаті засипте свіжій землею і теж, святою водою окропите.

Потім старий козак підвівся і теж вийшов з кімнати. Ігнат і Степан стояли у дворі, мовчали і неуважно дивилися по сторонах. Прокричав перший півень. Розвиднялося. Сонце ще не сходило, але повітря навколо почало міняти чорний колір на сірий. Ранкова прохолода освіжала козаків, повертаючи їм свідомість і, заспокоюючи метушню в думках.

Підійшов господар хутора. Трохи мовчки постояв і тихо сказав:

– Я так собі міркую, що причину нічного візиту цього упиря, потрібно шукати в маєтку полковника Кульбаса.

– Що це Ви хочете, сказати? Упир прийшов крові християнської напитися, от і все. При чому тут Кульбас?

– Не все так просто, хлопче. Цей диявол не вперше до нас лізе. Що йому людей в окрузі мало було? Він же знав, що його тут чекають, і що ми готові до зустрічі з ним. А все ж приперся сюди. Може, його хтось посилає його? Це той самий козак, що пропав зі свити полковника. Тільки тоді він виглядав нормальною людиною. Є ще одна причина так думати. Тільки не смію я Вам про неї розповідати.

Хлопці переглянулися і, нічого не сказавши, пішли до хати. У кімнаті вже прибралися, і від нічної битви залишилася тільки дірка з відбитою штукатуркою, де лежав Степан. Долівка була чиста і рівна.

Козаки зібрали свою зброю, наділи ремені з шаблями, засунули пістолі за пояси і пішли в світлицю. За столом сидів господар, поклавши руки перед собою. Степан з Ігнатом сіли навпроти нього. Хорунжий запитав:

– Дядька Матвій, а навіщо Ви смолоскип в упиря встромили?

– По-іншому, його не вб'єш. Або дерев'яним колом у серце, або сонячним світлом. А під рукою тільки і був що смолоскип з дерев'яним держаком. Сонця то вночі не буває? Спасибі Вам, хлопці, за допомогу. Сам би, я з ним не впорався, старий вже став. Коли будете у Вишневому, у маєтук Кульбаса, то там, неподалік від села є хутір, вірніше покинута хатина. Живе в ній старий знахар Прокоп Цимбалюк. Якщо потрібна буде допомога, звертайтесь до нього. Скажете, що від мене, він не відмовить. Ну, все, пора Вам їхати, а то до вечора не встигнете до полковника, а в степу вночі, самі бачите, що твориться. Бог його знає, один він цей упир був чи ні?

Козаки вийшли у двір. Сонце вже піднялося над степом. Світ прокинувся, заливаючись яскравими денними фарбами. Хлопці, водночас, як по команді, вдихнули свіже п'янке повітря, яке йшло зі степу, поглянули один на одного, засміялися і сіли на коней. Козаки, що проводжали їх, зняли шапки і вклонилися їм услід. За хутором починалася дорога, яка перетинала степ і ховалася за горизонтом. Степан промовив:

– Я б раніше не повірив в отаке. Чув різні розповіді про бісів, відьом і іншу нечисть. У Бога вірую, але, чесно кажучи, не думав, що побачу це по-справжньому.

– Я теж Господу молився, просив про допомогу, але це все було, як казка. А зараз точно знаю, в що вірити.

– А як ти думаєш, Кульбас має відношення до цього діла? Пам'ятаєш, Перекопченко говорив.

– Приїдемо, дізнаємося. Тільки давай домовимося, нікому нічого не розповідати про то, що відбулося тут на хуторі, поки не розберемося в усьому до пуття. І головне – ми їдемо до полковника, по наказу Кошового Отамана, з'ясувати, чи приєднається полковник до походу на Крим чи ні? Все останнє – справи другорядні, якщо тільки вони не пов'язані з нашим завданням безпосередньо.

Козаки дали остроги коням і пішли риссю. Пил, що піднімалася за ними, можна було побачити здалеку. Для людини, що їхала по степу, було б незрозумілим: звідки узялася хмара над високою травою, оскільки самих вершників в степу влітку розгледіти важко. Трава зростає іноді вище за людину. Птахів і звірів всяких в такому полі, видко – не видко.

2. Кошовий отаман

«Дивні справи кояться» – думав Кошовий отаман Запорізької Січі Іван Шульга, сидячи за столом в кімнаті головного куреня. Запорожці не один раз вибирали його командувати козацьким військом за гострий розум і чималу фізичну силу. Та і вигляд у Шульги був відповідний. Значних розмірів фігура, правильні риси обличчя, козацька зачіска, що складається з довгого пасма волосся темно-русявого кольору, вуса, що називаються «оселедець», які звисають нижче за підборіддя. А головне – йому довіряли на Січі і вважали виключно порядною людиною.

Отамана зараз турбувало одне питання: «Чому до цих пір не приїхав полковник Кульбас зі своїм військом? Старий його товариш, який ніколи свого слова не порушував. Не один раз в похід разом ходили. У бою полковник козак відважний. За віру і Україну життям не раз ризикував. Чи не біда, яка трапилася з ним? Звісток від Кульбаса немає вже півроку. Пора на Крим виступати, а він не їде. Пошлю козаків до нього. Може, що і проясниться», – так розсудив свої сумніви Кошовий отаман і наказав покликати до себе хорунжого Ігната Голованя і козака Незайманьківського куреня Степана Колоду. Хлопці, увійшли до куреня, зупинилися посеред кімнати і чекали розпоряджень Кошового отамана. Ігнат був молодою людиною років двадцяти п'яти. Статної фігури, високого росту і зі світлою копицею волосся, підстриженою, нібито її під горщиком рівняли. Цей козак славився двома речами: умів добре співати і володів неймовірною силою. Підкову міг зігнути, навіть не зморщившись. Вдачі був спокійної. Завжди уважно слухав співрозмовника, а вислухавши, відповіді відразу ніколи не давав. Ухваливши рішення, виконував його, навіть, якщо йому намагалися перешкодити. Кошовий отаман давно відмітив розумного і надійного козака. Часто давав йому доручення складні і таємні.



скачать книгу бесплатно

страницы: 1 2 3

Поделиться ссылкой на выделенное