скачать книгу бесплатно
Беата родом з Польщi, мешкае в Литвi. Вона пише картини, героi яких – украiнськi воiни. Ви напевно ж бачили ii роботи. Тож ми надрукували репродукцii i розвiсили iх у коридорах ОДА. Це вселило дух свободи i творчостi в колектив обладмiнiстрацii, в якому працювало 800 людей, якi не звикли до такого. Але вони оцiнили те, що ми почали робити, здавалося б, неможливе. І Резнiченко часто казав: «Чому це неможливо? Тому що так нiхто не робив? То й що? Зробiмо це!»
Блог на site.ua, 2018 рiк, весна
Навчити слона танцювати
«Всепропальники», не здатнi думати головою i аналiзувати, не помiтили кiлькох важливих, як на мене, подiй, усi данi про якi е у вiдкритому доступi.
Наприклад, у нас у Днiпропетровськiй областi вiдбулися цьогорiчнi торги щодо шкiльних автобусiв.
11 шкiльних автобусiв до 31 липня будуть в областi й роз’iдуться по ii районах.
Взагалi, наша Днiпропетровська область, напевно, одна з небагатьох, у яких забезпеченiсть шкiльними автобусами за три роки доведено до 100 %. Ми вже почали замiну старих шкiльних автобусiв на новi.
Ще приклад – ми вже закупили медичне обладнання на багато сотень мiльйонiв гривень, включаючи все необхiдне для переведення на лапароскопiю всiеi лiкарнi iм. Мечникова.
Досi таку величезну лiкарню одночасно на безрозрiзнi операцii нiхто в краiнi, крiм нас, не переводив.
Ага. Поки баранкуватi борцi за незрозумiло що б’ються в iстериках, область пiд керiвництвом технократичного й непублiчного Резнiченка методично закривае to-do в Basecamp.
У 2015-му ми придбали автобуси пiзньоi осенi. Кожного наступного року ми робили це швидше i швидше.
У 2015-му комп’ютернi та магнiтно-резонанснi томографи, закупленi для лiкарень областi, потрапляли до неi лише в груднi. Тепер деякi з них уже на мiсцi, друга частина надiйде вже в травнi та червнi.
Ми навчилися вже в квiтнi здавати зробленi дороги, а не тiльки-тiльки оголошувати на них торги; у травнi – закуповувати автобуси, а в липнi разом з нашим колегами та однодумцями з обласноi ради складати бюджет наступного року.
Так, система держуправлiння в нашiй краiнi – це рiдкiсна заплутана хрiнь, здатна пiдiрвати мозок будь-якiй нормальнiй розсудливiй людинi, але це не означае, що цю систему неможливо навчити працювати правильно, плануючи i вчасно.
Звичайно, iнодi i нам, i нашим колегам з будiвлi навпроти ОДА складно одразу зрозумiти, що ми обговорюемо – теперiшне чи майбутне, але всi ми знаемо напевно, що ми не обговорюемо минуле, не шукаемо виправдань, але завжди знаходимо можливостi i способи прискорити навiть те, що, здавалося б, прискорити неможливо.
Точно знаю, що в жовтнi, коли багато областей укладатимуть асфальт на дороги, ми готуватимемо його ж, але для дорiг уже наступного, 2019-го року. Власне, ми вже почали це робити.
Дорогу здолае той, хто йде, вмiе планувати i перенавчати навiть найнедосконалiшi системи.
Одне з мiст областi мало великi борги за опалення. Нам кажуть, що треба йому допомогти, може, своiм звичаем, грошей видiлити з бюджету областi. Резнiченко сказав: «Там обрали мiського голову? Обрали. Це його вiдповiдальнiсть. А ми дороги будуватимемо». Йому кажуть, що потiм йому ж як обласному керiвнику, за цi борги й перепаде. Вiн каже: «От i добре, нехай перепадае, я вийду на ТБ i розкажу, хто влiз у борги i чому. Але фiнансувати коштом обласного бюджету чиюсь некомпетентнiсть ми не будемо».
Тобто вiн говорив такi речi, яких чиновники не розумiли. Усi дивувалися, як так – такого ж не бувае. Вiн навчив усiх рухатися вперед i приймати нестандартнi рiшення.
Тодi ж вiн промовив свою знамениту фразу: «Коли ви закладаете парк, уявiть у ньому себе зi своiми дiтьми. Якщо вам туди хочеться пiти з вашою дитиною, отже, ви все правильно збудували. Якщо ви приiхали до парку i вiн нiби як е, але вам туди не хочеться привести свою дитину, то навiть не починайте його будувати».
Нам було складно ще й тому, що, як вважалося, держава мае купити все найдешевше i побудувати з цього щось найжахливiше. А тiльки-но ти починаеш купувати хорошi, але дорожчi речi, одразу ж приходить КРУ зi звинуваченнями в нецiльовому використаннi бюджетних грошей. Але до цього я повернуся пiзнiше.
Роздiл 5. Випереджаючи час
Одне з небагатьох конкретних доручень Днiпропетровська ОДА все ж отримала. Це було 2015-го. Голови всiх областей дiстали вказiвку будувати взводнi опорнi пункти (ВОП) у зонi АТО.
Але ми згаяли першi два-три тижнi: у нас був перехiдний перiод. Поки ми приймали справи в Днiпрi, збiгали днi, а ВОПи треба було побудувати до конкретноi дати.
ВОПи – це iнженернi вiйськовi споруди 600 ? 800 метрiв, iз системою окопiв, брустверiв, тунелiв, укриттiв. Усе це будуеться в чистому полi. Але в Запорiжжi наша Команда не встигла почати iх будувати. А потiм нас було термiново перекинуто до Днiпра, тож ми й там ще не встигли розпочати будiвництва ВОПiв – забагато невiдкладних завдань накопичилося.
Взагалi це було цiкаве рiшення: доручити обласним адмiнiстрацiям будувати вiйськовi споруди. Воно наочно показуе, що держава тодi перебувала в розiбраному станi й не була готова до масштабних речей у принципi. Але вихiд було знайдено. Не знаю, хто автор iдеi, але на той час це, напевно, було единим можливим рiшенням.
Була тiльки одна складнiсть, породжена мракобiссям держуправлiння, культивованим роками, – пiдiгнати умови завдання пiд потрiбне рiшення.
Коли Кабмiн оголосив, яка сума грошей е на ВОПи, цю суму подiлили на iхню кiлькiсть i отримали вартiсть одного.
Умовно кажучи, нам видiлили на один ВОП три мiльйони гривень. Ми звертаемося до будiвельникiв, закликаючи iх взяти участь у торгах на будiвництво ВОПiв, а вони, уважно вивчивши проект, що вже пройшов держекспертизу, тобто з чiтко затвердженою цiною, кажуть, що теоретично можуть зробити усе за чотири мiльйони, але при цьому не отримають прибутку. Тобто, вони готовi працювати в нуль. Але не в мiнус.
Вартiсть робiт i будматерiалiв реально виявилася бiльшою, нiж нам пропонувалося проектом витратити. Крiм того, у вже затвердженому держiнститутом проектi було зафiксовано потрiбну цiну, в якiй не були закладенi банально витрати на транспортування.
Очевидно, що коли один з ВОПiв, який нам пропонувалося побудувати, розташовуеться на околицi Горлiвки (до речi, його ми побудували), то там, за кiлометр до позицiй противника, немае нi дерева, нi цегли, нi iнших будматерiалiв. А ще ж треба викопати тунелi, окопи i т. iн. У проектi не було передбачено, що будiвельна технiка туди якось мае потрапити.
Чудово, чи не так? А вiдповiдального i крайнього знайти неможливо. Об’екти будуються для Мiноборони. Проект веде Мiнрегiон. Але доки ВОПи будуються – вони перебувають на балансi ОДА, у якоi зазвичай на балансi немае взагалi нiчого, навiть будiвля належить облрадi.
Ок, кажемо ми. У проектi зазначено цiни на будматерiали. Дайте адресу, де iх за такою цiною купити. А у вiдповiдь – тиша…
Щоб розпочати будiвництво, треба було провести торги. Будiвельнi компанii, яких ми вмовляли взяти в цьому заходi участь, пiсля ознайомлення з проектною документацiею вiд будiвництва вiдмовлялися. Точнiше, вони були згоднi, але ставили нам наше ж запитання: «Покажiть, де нам узяти будматерiали за затвердженими цiнами?»
Одним з тих, хто погодився у це вплутатися, був Григорiй Козинський, який будував культурно-дiловий центр «Менора». Вiн сказав нам, що мiг би взятися до роботи, але йому бракуе людей, щоб зробити усе в зазначений термiн, вiд якого ми вже вiдставали.
Почалися роботи. Будiвельникiв збирали з усiеi областi. Навiть з Одеськоi областi приiхала будувати один з ВОПiв одна з найбiльших на сьогоднi дорожньо-будiвельних компанiй краiни «Автомагiстраль».
Ми закiнчили будiвництво ВОПiв першими, хоча почали останнiми. За два з половиною мiсяцi ми побудували 18 опорних пунктiв у двi лiнii.
Григорiй Козинський за чотири наступнi роки побудував багато об’ектiв в областi, зокрема, кiлька найкрутiших лiкарень у краiнi. З погляду технологiчностi його будiвельна компанiя нинi № 1 в нашiй областi i точно входить до ТОП-10 в Украiнi.
У зв’язку з цим особливо смiшно було читати згодом опуси «розслiдувачiв» iз заголовками в стилi «Пiдлеглi Резнiченка вiддали 80 млн любимчиковi Козинському на будiвництво лiкарнi».
По-перше, не вiддали, а його компанiя виграла iх на торгах у ProZorro; по-друге, у цих торгах може брати участь кожен охочий, що вiдповiдае досить жорстким квалiфiкацiйним вимогам; по-трете, любимчикiв у нас не було i бути не могло. Але ми завжди схвально ставилися до будiвельних компанiй, що зростали на наших очах завдяки видаткам обласного бюджету на будiвництво новоi iнфраструктури. Адже це нашi мiсцевi компанii, зареестрованi у нас в областi. Вони, серед iншого, сплачують податки i до мiсцевих бюджетiв.
Блог на Facebook, серпень 2016 р.
Взагалi для нас саме ВОПи були окремою темою, яка найповнiше характеризуе кретинiзм, що коiться в держорганах, вiдсутнiсть прописаних умов взаемодii мiж ними й мужнiсть окремих громадян, якi чхати хотiли на iнструкцii, дивнi розпорядження й умовностi та просто керувалися у своiй дiяльностi здоровим глуздом. У цiй iсторii з ВОПами було багато чого:
– варiантiв п’ять договорiв вiд Мiноборони на iх будiвництво, жоден з яких на 100 % не влаштував ОДА;
– цiлковите нерозумiння окремими чиновниками нагорi, як документально оформити iхне будiвництво. Наприклад, спершу передбачалося, що будуватимуть iх комунальнi пiдприемства. Так i уявляю собi, як яке-небудь КП «Свiтанок», створене багато рокiв тому для фiнансування чергового ансамблю народного танцю, будуе захиснi споруди;
– експертиза проекту, що занизила вартiсть на 20 % порiвняно з фактичною, – i жорстка команда згори проектним органiзацiям не видавати реальнi перерозрахованi данi. Вiдповiдно, на запитання «А хто компенсуе рiзницю?» вiдповiдь була в стилi «Самi розбирайтеся»;
– банальна вiдсутнiсть грошей, суми з шiстьма нулями, щоб розпочати будiвництво i, як наслiдок, вiдмова частини потенцiйних претендентiв на роль генпiдрядника взагалi брати участь у тендерi на цi роботи. Ну немае у людей такоi кiлькостi обiгових коштiв;
– як наслiдок, пiсля прочитання двох рядкiв у «Вiснику держзакупiвель» окремi журналiсти розвели кислицi на тему «пiдряди розпиляли, все розписали мiж своiми, суки, все порозкрадали». Блiн, та ми благали цi пiдряди взяти, беручи участь в торгах – охочих особливо не було. Це крiм того, що в кого в кого, а у нас «своiх» тут точно немае;
– таке ж ниття бравого комбата i полум’яного борця з корупцiею, якi, побувавши на кiлькох ВОПах i не маючи уявлення, що саме i хто будуе, проте заволали про зраду i велетенський розпил грошей. Галасували, щоправда, не довго, попiарилися й замовкли. Хоча на одному з ВОПiв бригада будiвельникiв з колишнiх бiйцiв АТО iх обох нетерпляче чекала i хотiла натовкти iм по касцi. Шкода, не доiхали;
– езуiтськi пропозицii банкiв щодо кредитування генпiдрядника, поданi у виглядi, не надто зрозумiлому навiть людям з вiдповiдною профiльною освiтою i, по сутi, сформульованi так, що простiше й дешевше було вiдмовитися, нiж погодитися;
– природно, небажання страхових компанiй страхувати людей i технiку;
– перша iнспекцiя керiвника областi на мiсце будiвництва одного з перших ВОПiв фактично на околицях великого i вiдомого населеного пункту. Вiд його появи на мiсцi стався шок у тамтешнiх бiйцiв. До речi, нехай там що, а ВОП ми там таки побудували;
– прилiт снаряда калiбру 152 мм у першу ж нiч будiвництва тiеi митi, коли кiлька будiвельникiв вийшли перекурити;
– три заводи ЖБК, що працювали цiлодобово, кiлька будiвельних компанiй з Днiпропетровськоi областi, двi з сусiдньоi та одна з Одеськоi залученi до будiвництва;
– ще близько десятка будiвельних органiзацiй, що, прочитавши проект, подивившись кошторис, почувши вiд нас про термiни здачi робiт, повтiкали зi словами «Та ви йо#нутi на всю голову, так у вас нiколи не вийде». Вийшло;
– регулярно близько 700 людей, якi працювали одночасно;
– двi додатковi угоди вiд Мiноборони в стилi «а тепер давайте апгрейднiть ще ось так» щоразу пiсля «ми закiнчили». Це нормально, що бiльше маеш, то бiльше прагнеш. Не вiрити вiйськовим у нас пiдстав не було i немае. Тож повертали назад людей i технiку i робили будь-який апгрейд;
– цiлковита адекватнiсть вiйськових вiд рядового складу до керiвникiв на мiсцях, якi розумiють, що саме будуеться, навiщо i як побудоване варто використовувати;
– смiшний запит вiд кiлькох, скажiмо так, росiйсько-сепаратистських ЗМІ з формулюванням «на пiдставi закону про доступ до публiчноi iнформацii термiново надайте точнi координати будiвництва фортифiкацiйних споруд, iхнi креслення та графiки виконання робiт». Перший такий запит ми проiгнорували, на другий вирiшили вiдповiсти: внесли до нього координати, пильнуючи, щоб вони вiдповiдали МКАД у Москвi, i креслення якихось психоделiчних споруд, знайдених у Google за словосполученням «фортецi, укрiпрайони майбутнього, прибульцi, Марс». Причому зазначили, що це фортифiкацiйнi споруди чiтко атакуючого характеру, розробленi пiд стандарти НАТО. Пiсля чого запити припинилися;
– регулярнi прильоти в технiку. Кiлька осколкiв досi лежать у мене на робочому столi.
І, найголовнiше, – просто мужнiсть звичайних людей, якi живуть серед нас: будiвельникiв, виконробiв, керiвникiв будiвельних компанiй, спiвробiтникiв нашого управлiння капiтального будiвництва, якi сумлiнно працювали увесь цей час, виконували всi забаганки Мiноборони, не ставили запитань, вiдповiдей на якi нi в кого не було, i просто робили свою справу цiлодобово кiлька мiсяцiв поспiль заради перемоги всiеi краiни.
Тридцять будiвельникiв за пiдсумками роботи було представлено до обласних нагород.
Доземний уклiн усiм, хто брав у цьому участь.
Ось на такому реальному прикладi ми вчилися менеджменту та управлiнню процесом будiвництва.
На наш подив, у серединi 2015 року великоi кiлькостi будiвельних компанiй, готових працювати швидко i з потрiбною якiстю, в областi не було.
Вдумайтеся: у Днiпропетровськiй областi мешкае 3,5 мiльйона людей, але з 1991 року не було збудовано жодного дитячого садочка. Перший ми почали зводити в 2015 роцi. Одразу ж, як закiнчили будiвництво ВОПiв.
Я пам’ятаю, як до нас приiхав вiце-прем’ер-мiнiстр Геннадiй Зубко, щоб поглянути, як iде будiвництво. Вiн запитуе, коли ми закiнчимо. Ми кажемо, що в листопадi або груднi. Вiн каже: «А можете ранiше – у жовтнi?» Ми погоджуемося. А потiм дiзнаемося, що у вереснi до нас приiжджае Президент, i в планi його вiзиту вже значиться вiдкриття цього садочка.
У серпнi, вкотре приiхавши на будiвництво, ми зрозумiли, що не встигнемо. Стiни вже стоять, але до кiнця ще далеко. І тодi Резнiченко сказав: раз ми побудували ВОПи, то побудуемо й садок. Для цього ми органiзували всiх пiдрядникiв i кинули всi сили на проект. Розписали графiк робiт так, щоб вони велися не одна за одною, а паралельно. Потiм цей метод ми використовуватимемо всюди. Дехто з нас буквально жив на цьому будiвництвi. Там був просто мурашник з робiтникiв – 350 людей з ранку до вечора.
На той час у регiонi не було достатньоi кiлькостi будiвельникiв. На всю область – усього двi бригади робiтникiв, якi вмiли робити фасади. Вже до 2017 року з’явилися чотири величезнi компанii, якi виконують такi роботи. З iх допомогою тепер ми будуемо i реконструюемо 30 шкiл одночасно. Напевно, могли б i 50, якби доба мала трохи бiльше, нiж 24 години.
Тодi, у 2015-му, Валентин сказав, що хоче не лише вiдкрити садок, але щоб той запрацював через секунду пiсля вiдкриття.
Багато хто йому казав, що так не бувае, але Резнiченко наполiг на своему – ми садок побудували, отже, вiн повинен працювати одразу, а не коли-небудь потiм. Бiльш того, пообiцяв, що особисто приiде i перевiрить, як тут готуеться iжа для дiтей. Завiдувачка iдальнi звiльнилася того ж дня.
Коли навколо садочка вже було висаджено траву, я вечорами приiжджав сюди i, щоб перемкнутися на iншi справи, брав шланг i довго-довго поливав газони. Голова Слобожанськоi громади (саме там стоiть цей садок) Іван Камiнський i нинi, коли я приiжджаю, запрошуе мене подивитися на траву, яку ми поливали з ним разом.
Як не дивно, але такi темпи будiвництва неабияк мотивували всiх: коли оголосили, що ми будуемо перший садок за 25 рокiв i що його вiдкриватиме Президент, у будiвельникiв вiдбулося душевне пiднесення, адже вони робили класнi речi. Усi працювали не тому, що це потрiбно Президентовi, а тому, що це задоволення – будувати щось нове. В областi давно такого не вiдбувалося.
І ось результат – перший садочок ми збудували за рiк, витративши 60 мiльйонiв гривень. Геннадiй Зубко потiм сказав нам, що в Киiвськiй областi один садок будують уже три роки, витратили 80 мiльйонiв, але й досi не вийшли з котловану.
Тодi ми ще не були менеджерами у будiвництвi, багатьох речей не розумiли. Ми iнтуiтивно шукали способи налагодити створення iнфраструктури, вже тодi намагалися побудувати ефективну систему.
До того ж невдовзi ми зрозумiли ще одну важливу рiч: мало робити свою роботу добре i тихо – необхiдно голосно говорити про це.
Роздiл 6. Найнепублiчнiший голова ОДА краiни
Ви собi не уявляете, як ми здивувалися, дiзнавшись, що до 2014 року у бюджетi Днiпропетровськоi областi було передбачено 20–25 мiльйонiв гривень щорiчно на висвiтлення дiяльностi ОДА. І цi грошi витрачалися тодi, коли курс долара був вiсiм гривень. Тобто 2,5–3 мiльйони доларiв викидалися щорiчно на платне розмiщення в ЗМІ нудних i нiкому не потрiбних пресрелiзiв та iнтерв’ю з великими чиновниками, якi не робили нiчого. На цi грошi можна побудувати два дитячих садочки або велику сучасну школу. Ми зараз же скоротили до нуля цю статтю витрат.
Але висвiтлювати нашу роботу потрiбно. І ми почали це робити в соцiальних мережах, не витрачаючи на це жодноi копiйки платникiв податкiв. Крiм того, нас кличуть на телеканали, у нас беруть iнтерв’ю iншi медiа. Щоправда, попри все це Валентин став, як я його часто називаю, найнепублiчнiшим головою ОДА. І на це е причина.
Влiтку 2015 року вiн, не сподiваючись жодноi каверзи, вийшов на свою першу пресконференцiю як голова ОДА. Ми припускали, що журналiстам буде цiкаво, що i як ми робитимемо. Але iх цiкавило, де мешкае Резнiченко, хто його дружина тощо. Його також запитали, чому вiн призначив своiм радником людину, яка нiбито в чомусь винна. Валентин вiдповiв, що поки це не доведено в судi, вважати людину винною в будь-чому неправильно. Вiн казав, що треба жити згiдно iз законом. Марно.
Потiм було знамените спiльне засiдання Президента i обласних голiв в Одесi. Деякi з них, як, наприклад, Ігор Райнiн (на той час голова Харкiвськоi ОДА), розповiдав про сервiс iз видачi документiв i про те, як вiн в областi його прискорив i налагодив. Аудиторiя слухала без будь-якоi реакцii.
Слово взяв тодiшнiй керiвник Одеськоi областi Михаiл Саакашвiлi. Вiн розповiв про проект сервiсiв за аналогiею з грузинськими Будинками юстицii – один з них вiн вiдкрив поряд з ОДА в примiщеннi приватного банку. Зала вибухнула аплодисментами.
Красива картинка. Швидка перемога. Знову ж таки – як у Грузii.
Але що ховалося за фасадом красивоi картинки? Орендоване у банку примiщення, за яке незрозумiло хто мае сплачувати? Вiдсутнiсть правових пiдстав для вiдкриття? По сутi, усе було зроблено на соплях i саме для картинки.
Тож, коли черга дiйшла до Резнiченка, вiн повинен був теж розповiсти про те, що зробили ми. Про той-таки iGov. Але не став. Замiсть цього вiн зауважив, що аудиторiя нiяк не вiдреагувала на успiхи Ігоря Райнiна, але бурхливо аплодувала пiсля виступу Саакашвiлi.
«Я не зачитуватиму свою промову, я просто хочу, щоб ви помiтили, що всi iншi теж працюють», – сказав Резнiченко. І додав, що, наскiльки йому вiдомо, з Будинком юстицii в Одесi е певнi системнi проблеми, що Днiпропетровська ОДА пiти аналогiчним шляхом нiяк не може, що це незаконно, що треба спершу змiнити законодавство, що дозволяе вiдкривати Будинки юстицii, iнакше до керiвникiв ОДА приходитимуть прокурори. Зокрема, не були зрозумiлi джерела фiнансування одеського Будинку юстицii. І вiн не розумiе, чому в гонитвi за популiзмом не можна усе зробити згiдно iз законом, усе пiдготувати i потiм вiдкрити, а не робити абияк.
Бiльш того, вiн чудово розумiв, що подiбне рiшення неможливо масштабувати в принципi.
Саакашвiлi перебив Резнiченка, сказавши, що коли чекати законiв, то нiчого не вийде. І запитав Валентина: «Вам що краще – щоб Украiна швидко розвивалася, чи щоб до вас не приходив прокурор?» Резнiченко вiдповiв: «Менi краще, щоб краiна жила згiдно iз законом. І починати потрiбно iз себе».
Рiч у тiм, що ми на той час уже почали активно впроваджувати електроннi послуги, i допомагав нам у цьому Дмитро Дубiлет, який побудував одну з найкращих банкiвських систем – ПриватБанк, а вiдтак – МоноБанк. Точнiше, це ми допомагали йому. Вiн ставив нам завдання як iдеолог iGov, ми iх виконували. Несподiваний розподiл ролей у зв’язцi волонтер – ОДА, але у нас саме так i було. Ми працювали вiдповiдно до законiв. І там, де Дiма винаходив спосiб впровадити щось, ми вигадували для цього юридичний супровiд.
Пiзнiше ми проаналiзували слова Президента i дiйшли висновку, що недостатньо висвiтлюемо нашу роботу – у тому числi успiхи. Глава держави тодi сказав нам, що «вмiли приготувати, та не вмiли подавати». Так, про нашi досягнення мало хто знае. Ми не поводилися, як Саакашвiлi, не били себе в груди, ми дiйсно вважали, що нашi справи про нас самi говоритимуть, а не навпаки. Ми не ставили наметiв на дорозi, яка потребувала капiтального ремонту, ми ремонтували ii. Виявилося, що цього недостатньо.
Але досвiд роботи в медiа у нас був. Як висвiтлювати справи, ми розумiли дуже добре. Інше питання, що ми не вiдчували в цьому внутрiшньоi потреби. Ми були i залишилися менеджерами, не хотiли i не хочемо бути полiтиками, тож першi пiв року уникали публiчностi.
Ми були впевненi, що, як менеджери, мусимо давати результат, а «продавати» його – справа полiтикiв.
Але – гаразд, якщо й «продавати» зроблене повиннi ми самi, так тому й бути.
Ми всi чотири роки були практично в кожному випуску наших обласних новин. Це заслуга всiх днiпровських журналiстiв, що працюють на телеканалах, у газетах, на сайтах та iнформресурсах. Вони патрiоти своеi областi, i коли бачили, що ми ii розвиваемо й вiдбудовуемо наново, завжди показували це у своiх ЗМІ.
Ще у 2016-му роцi ми сказали всiм журналiстам, що не потрiбно писати офiцiйнi запити до ОДА, просто приходьте вечорами, коли у нас менше роботи, i запитуйте про те, що вас цiкавить – ми докладно про все розповiмо.
Ми були единим держорганом у краiнi, який щотижня, у понедiлок, звiтував про зроблене на брифiнгу перед ЗМІ.
Дякуемо кожному працiвниковi медiа, хто переживав усе зроблене разом з нами.
Ми також почали активно i багато писати у Facebook. У мене вже понад 300 тисяч пiдписникiв на моiй особистiй сторiнцi. На публiчнiй сторiнцi Резнiченка – майже 500 000 пiдписникiв. У Олi Горб – близько 45 000. У краiнi немае жодноi газети з таким накладом.
Смiшно, але згодом нам почали докоряти в тому, що, мовляв, наше завдання побудувати щось, повiсити в стрiчку фото, а далi —хоч вовк траву iж. Ми вiдповiдали: так, нам важливо побудувати, нам важливо фото у Facebook запостити, показати людям, що влада працюе.
За часiв, коли ми займалися медiабiзнесом, рiвень журналiстики був на двi голови вищий, нiж тепер. Розумних, iнформованих i професiйних журналiстiв майже не залишилося. Тому тi, хто працюе в медiа нинi, часто волiють не помiчати того, що ми й iншi робимо, а натомiсть запитувати, де ми живемо. І хоча я визнаю, що чиновники зобов’язанi звiтувати про це перед пресою, не можна ж цiкавитися тiльки подiбними речами. Валентин спересердя не раз запитував, як лiжко, в якому вiн спить, впливае на його професiйнi здiбностi i чому журналiстiв не цiкавить, скiльки кiлометрiв дорiг ми побудували.
Якось Резнiченко погодився дати iнтерв’ю однiй журналiстцi. Сiвши за стiл разом зi своiм колегою, вона дiстала MacBook, сховалася за ними i, визираючи iнодi з-за нього, заходилася ставити запитання, втупившись у монiтор. Це дуже напружувало, бо нормальнi люди так не розмовляють. Потiм пролунало питання: «А що ви зробили для реабiлiтацii учасникiв АТО?» Валентин, що вже хвилин десять ледве стримувався, нарештi спитав журналiстку: «Ви менi вибачте, як довго ви тут, в ОДА? Зранку? У мене центр реабiлiтацii воiнiв АТО на першому поверсi. Ви там були? Нi? А чому? Пiшли б, подивилися на власнi очi, ви ж журналiстка. Навiщо ви мене тодi запитуете? Напишiть своi запитання, моя пресслужба напише вiдповiдi, i я пiдпишуся пiд цим. І все. Ви ж зi мною не розмовляете, а дивитеся в монiтор». Журналiстка вибiгла з кабiнету заплакана.
