скачать книгу бесплатно
Нескiнченнiсть не для слабакiв. Книга про менеджерiв, якi хакнули систему держуправлiння
Юрiй Голик
Ця книга про менеджерiв екстра-класу, якi нiколи не прагнули потрапити на держслужбу, але з примхи долi стали управлiнцями i змусили систему давати фiзично вiдчутний результат.
Ця книга про кiлька тисяч втiлених проектiв i про те, як ми це зробили.
Ця книга про кожного з бiльш нiж декiлькох тисяч людеи?, завдяки яким усе стало можливим.
Це книга про те i про тих, у кого вии?шло. Ця книга про людей, яким не все одно.
У форматi PDF A4 збережений видавничий макет.
Нескiнченнiсть не для слабакiв.
Книга про менеджерiв, якi хакнули систему держуправлiння
© Ю. Ю. Голик, 2019
© В. М. Верховень, переклад украiнською, 2020
© Р. В. Бачков, художне оформлення, 2019
* * *
Замiсть переднього слова
Задум цiеi книги зародився давно, але з’явилась вона завдяки наполегливостi ii спiвавтора – Андрiя Чернiкова. За родом своеi дiяльностi вiн усi чотири роки спостерiгав за нашою роботою в Днiпропетровськiй облдержадмiнiстрацii. Багато чого з того, що ми втiлили у життя, вiн бачив на власнi очi, й пiд час процесу спiлкувався i з Валентином Резнiченком, i зi мною, i з членами нашоi Команди (звiсно, я знаю, що за нормами правопису це слово пишеться з маленькоi лiтери, але тут пишу з великоi – вона того варта), i з архiтекторами, i з багатьома iншими людьми, з ким ми, за його визнанням, зробили «over дохрiна» (цитую дослiвно) i точно бiльше, нiж будь-хто ще з ОДА в краiнi за всю iсторiю iх iснування.
Я певен, що подiлитися своiм досвiдом мусить кожен, хто взяв участь у державному управлiннi, досяг помiтних успiхiв i здатен складати з лiтер слова, зi слiв – речення, а з речень – тексти. Ми всi хочемо, щоб наша краiна змiнювалася, прогресувала i розвивалася. Пiдручникiв на цю тему не iснуе. Пророкiв теж. Але необхiдно i важливо систематизувати набутий досвiд i зробити його доступним для всiх.
Рiк тому, коли ми (вже вкотре) офiгiли вiд тупостi iснуючоi в держуправлiннi бюрократii (поставши перед якоюсь проблемою, яку врештi розв’язали в законний спосiб i в належнi термiни), я на однiй iз нарад пожартував: коли ми пiдемо з ОДА, я неодмiнно напишу книжку про наше перебування в нiй.
Зi смiхом обговорюючи, що це мае бути книга, яка розкриватиме чимало прихованого вiд очей, ми всi разом дiйшли висновку: писати й справдi треба. По-перше, це пам’ять про роботу нашоi Команди в ОДА. По-друге, наш, без зайвоi скромностi, успiшний досвiд необхiдно доносити до всiх, кому вiн може бути цiкавий. А по-трете, мене останнiм часом почали частенько запрошувати на виступи перед рiзними аудиторiями, де я розповiдав про нашу роботу. І, судячи з реакцii рiзних слухачiв, iм принаймнi не було нудно сидiти в залi. Кiлька разiв ми навiть записали моi виступи завдяки нашим друзям з «Інформатора» (informator.ua, Олю, дякую вiд усiеi душi!) й виклали iх у вiльний доступ.
По сутi, менi залишалося просто перенести на папiр усе, що я говорив на таких виступах, але вже не обмежуючи себе таймiнгом. Утiм, саме у цьому й полягала проблема – банально бракувало часу.
Ось тодi й надiйшло СМС вiд Андрiя: «Напишiмо книгу вiд твого iменi про вас в ОДА. Я перечитав багато чого з того, що про вас уже написано, – це вартуе книги. Я розумiю, що ти нiколи подiбного не робив, тому давай так: розiб’емо все на окремi теми, ти надиктуеш на диктофон, я розшифрую, скомпоную в текст i надiшлю тобi. А ти вже сам вiдшлiфуеш те, що вийшло».
Так ми й зробили. У результатi вийшла не моя книга в чистому виглядi, а розбита за темами й напрямками розповiдь про те, що i як ми зробили, доповнена текстами з моiх блогiв для site.ua (i не тiльки) у 2015–2019 роках.
Ця книга не мае головного героя. Вона – про Команду. Команду людей, яких Валентин Резнiченко згуртував у Днiпропетровськiй ОДА з кiнця березня 2015 року до кiнця травня 2019.
Ця книга – про унiкальнi подii, коли у строкатий свiт держуправлiння потрапило кiлька сильних менеджерiв з успiшного бiзнесу i, долаючи скепсис оточення, хакнули систему, змусивши ii продукувати фiзично вiдчутний результат.
У цiй книзi дуже часто вживаеться слово «ми». Ми – це ми всi разом i кожен з нас, хто чотири роки працював не покладаючи рук в однiй Командi. Ми – це Валентин, його заступники, радники, голови департаментiв ОДА, ii спiвробiтники, нашi друзi й колеги з двох скликань обласноi ради, кожен iз ii депутатiв, голови усiх фракцiй, простi спiвробiтники, мери мiст нашоi областi, депутати мiсцевих рад, голови об’еднаних територiальних громад (ОТГ) та сiльрад, волонтери, народнi депутати, два Президенти i два прем’ер-мiнiстри, три склади Кабмiну, всi, хто стежив за нашою дiяльнiстю, пiдтримував нас, критикував, дискутував, вiрив у нас, а також всi-всi-всi, хто доклав зусиль, розуму та бажання до того, щоб зробити за чотири роки у нашiй Днiпропетровськiй областi багато унiкальних речей.
Перед виходом книги у свiт я редагував одержаний текст у травнi 2019 року.
На момент ii написання ми й далi робимо те, що робили до цього протягом усiх чотирьох рокiв у Днiпропетровськiй ОДА. Створюемо нову якiсть життя за вiкном кожного мешканця областi. Робимо саме те, що описано в цiй книзi.
Ми всi, як i ранiше, залишаемося на зв’язку i в соцмережах. І завжди готовi допомогти й подiлитися своiм досвiдом з кожним, хто звертаеться до нас iз таким проханням.
І ще. Ми домовилися, що я напишу двi книги. Другу – самотужки, але пiд псевдонiмом, у жанрi трилера – про людей, iхнi звички, вади i долi, якими я побачив iх у перiод чотирирiчного перебування в однiй областi нашоi краiни. Усi iмена будуть вигаданими, але ви точно зрозумiете, про кого йдеться.
За парадною вивiскою ОДА i купою всього зробленого ховаються звичайнi люди, iхнi прагнення, бажання i долi.
Книга, яку ви зараз тримаете в руках, – про технологii, менеджмент i людей. Людей, яких не змогло засмоктати болото бюрократii i якi, незважаючи на шалену протидiю, не кидали розпочату справу, завжди доводячи ii до кiнця.
Роздiл 1. Stairways to Heaven
Коли менi було без кiлькох тижнiв 22 роки, я став директором безнадiйно збитковоi газети «Теленеделя» (укр. «Телетиждень»), офiс якоi мiстився в убитiй чотирикiмнатнiй квартирi на 13-му поверсi 14-поверхового будинку, в якому, до того ж, не працював лiфт.
Перше ii число пiд моiм керiвництвом вийшло 13 грудня. Трохи бiльше, нiж за тиждень до мого дня народження.
За пiвроку ми зробили ii прибутковою, а за вiсiм рокiв – офiсом величезноi компанii, що виросла з однiеi газети. Це був окремий п’ятиповерховий будинок площею пiвтори тисячi квадратiв, у якому, проте, всi не вмiщалися.
Через два роки ми провели концерт «Океану Ельзи» на центральнiй мiськiй площi, куди прийшло стiльки людей, скiльки не збирав жоден День мiста нi до, нi пiсля. Наклад газети наступного ранку злетiв до космiчних висот.
Щасливi були часи, коли спрацьовували простi одноходовi маркетинговi рiшення.
Минуло ще пiв року – i за обласним накладом ми випередили всi регiони, де ця газета виходила, крiм Киева (столиця) i Криму (у якому вона продавалася в кiлькох мiстах). А з огляду на те, що газету було запущено з нуля, то ми взагалi були регiоном № 1 у краiнi за накладом.
Щоправда, внаслiдок ексклюзивностi методiв ii запуску в стилi «дозволено все, що явно не заборонено» i «якщо вимкнути телефон, то можна все» мое прiзвище вперше потрапило у видачу в Google завдяки плаксивому квоктанню та iстерицi багаторiчного монополiста-конкурента, частку ринку якого ми i з’iли рiвно за рiк, хоча тодi значення вислову market share розумiли, радше, iнтуiтивно.
Так, ми зробили це в Луганську. У невеликому мiстi, не мiльйоннику, в якому ми завжди робили якiснi й вельми прибутковi медiа без джинси, заказухи i компромiсiв iз сумлiнням.
У нас було навiть своерiдне гасло, яке запропонувала журналiстка Євгенiя Костiна: «Нiколи й нiчого не робити на вiд#бись». А журналiстками у нас були найрозумнiшi гарнюнi.
Ще був надзвичайно креативний головний редактор Рома Бачков iз безмежним почуттям гумору, а на роботу менеджерами з реклами ми полюбляли наймати випускникiв единоi в Луганську фiзико-математичноi школи.
У 2007-му, саме напередоднi кризи, нашу старанно вибудувану регiональну медiакомпанiю, що била всi рекорди (до якоi переймати досвiд не iздили хiба що прибиральницi з центрального офiсу), остаточно викупила головна компанiя, пiсля чого вийшла на лiстинг у Франкфуртi. Структура управлiння змiнилася – й iншi фiлii холдингу в регiонах полегшено зiтхнули, розумiючи, що iм бiльше не ставитимуть нас за взiрець i перестануть вимагати порiвнянних з нами показникiв прибутковостi та маржинальностi, та ще й у перерахунку на тисячу мешканцiв.
Тодi я ще й гадки не мав, що коли погода зранку була так собi, то можна залишитися вдома. Тому разом з партнерами ми створили з нуля нову компанiю, вийшли в сусiднiй Донецьк i перед самою вiйною встигли запуститися в Харковi та Днiпрi, переправивши до цих мiст бiльшу частину спiвробiтникiв з Луганська й Донецька з початком бойових дiй.
У 2013-му ми потрапили до ТОП-8 нацiональних видавничих будинкiв за зборами реклами, бувши видавничим будинком суто регiональним (чотири областi з 25). Потрапили б за кiлька рокiв i до ТОП-3, але вiйна…
Одного сльотавого, безрадiсного вечора в лютому 2015-го я стояв бiля вiкна в харкiвському готелi, дивився на мiсто i думав: «Може, краще залишитися завтра в номерi читати книжки, анiж пертися з самого ранку в офiс?», коли менi зателефонував Резнiченко i сказав: iдемо до Запорiжжя.
Блог на site.ua, 2019 рiк, весна
21 ЛЮТОГО 2015 РОКУ
Цей день був знаменний для кожного з нас загалом i зокрема, чиi долi до того часу вже були тiсно переплетенi.
Того дня був день народження Валентиновоi мами – Лiдii Валентинiвни. Унiкальна жiнка, яка створила перший по-справжньому приватний роздрiб з торгiвлi пресою в Днiпрi ще в 1998–2001 роках. Залишки цього роздробу навiть через 17 рокiв пiсля того, як вона припинила ним керувати, можна побачити в усьому Днiпрi й нинi.
Лiдiя Валентинiвна у 2011-му стала першою спiвробiтницею, яку я запросив на роботу до департаменту, що його Валентин вiддав у мое пiдпорядкування в «Радiогрупi» (пiдроздiл «Украiнського Медiа Холдингу»). Запросив не тому, що вона була мамою мого друга i, формально, начальника. А тому, що саме вона далекого 1999-го зi щирим серцем навчала мене, на той час зеленого i наiвного двадцятиоднорiчного юнака, з примхи долi призначеного директором помираючоi ранiше фiлii «Теленедели» в Луганську, премудростi торгiвлi пресою, а через 12 рокiв я чiтко розумiв, якi з ii компетенцiй менi знадобляться, щоб цiлком перевернути продажi регiональноi радiореклами i зробити те, що досi нiкому не вдавалося.
Я нiкому цього не говорив тодi, у 1999-му, але ставши директором ТОВ, що видавало ледве живе видання, перетворив його на мегаприбутковий регiональний медiахолдинг, вибудовуючи роздрiбнi продажi преси на основi тих принципiв, якi пояснили менi Валентин i Лiда. Зробив це не сам – разом зi своiми партнерами. Але знання, що iх вклали менi в голову Лiда i Валентин, були безцiннi.
Тому, повернувшись 2011-го до «Украiнського Медiа Холдингу», точнiше, до «Радiогрупи», найприбутковiшого його пiдроздiлу; повернувшись на запрошення Валентина, якому було начхати на те, що мене за мою успiшнiсть люто ненавидiло 95 % усього холдингу, вважаючи частково неформатом, а частково вiдморозком, який завжди грае на гранi фолу… Хоча я просто ретельно виконував свiй контракт i данi мною, у тому числi моральнi, зобов’язання… Так от, повернувшись, перше, що я спитав у Валентина: де працюе Лiдiя Валентинiвна?
Вiн тодi чiтко пояснив усiм свою позицiю щодо моеi персони: менi пофiг на вашу думку про нього, у мене е своя, i ефективнiших за нього менеджерiв можна порахувати на пальцях однiеi руки. Я сам його навчав, я працюватиму з ним, бо вiн менi потрiбен.
Це, до речi, його унiкальна риса. Робити те, в чому вiн упевнений, незважаючи на думку оточення. Немае догм i правил. Є тiльки принципи. Велика рiдкiсть як на теперiшнiй час.
Валентин був не надто задоволений тим, що я беру на роботу його маму, оскiльки гадав, що iй час уже займатись онуками. Ба бiльше, як людина сумлiнна, вiн вважав це зовсiм неправильним. Але i вiн, i я чiтко розумiли, що вмiе Лiдiя Валентинiвна, i яка вона працездатна.
Складне завдання, поставлене тодi Валентином, я виконав. Виконав разом iз ним. І разом iз Лiдою. Менш нiж за рiк. Немае сенсу описувати тут, у чому воно полягало – надто вже прикладним було – але ми зробили якраз те, що запланували. І те, у що нiхто не вiрив. А ми взяли й зробили.
Цього дня у 2015 роцi Президент Украiни Петро Порошенко представив Валентина як керiвника Запорiзькоi областi.
Того дня ми добиралися до Запорiжжя по-рiзному. Валентин – лiтаком разом з Президентом. Я i ще один його радник – автомобiлем з Киева, завантаживши в нього повнiсiнький багажник костюмiв i речей. Цей радник – Андрiй Курляк, або Петрович, як усi його називають – чесно вiдпрацював з нами вже чотири роки, його доля була тiсно переплетена з нашими. Власник першоi в Луганську рекламноi агенцii i першого комп’ютера Apple. Людина, котра якимось своiм унiкальним поглядом зумiла розгледiти в менi, двадцятирiчному, певнi задатки, весь цей час навчала мене тонкощiв рекламного бiзнесу i запропонувала мою кандидатуру на посаду директора видання «Теленеделя», що дихало тодi на ладан. Вiн свято вiрив, що ми побудуемо з цього вмираючого «нiчого» прибутковий бiзнес. Власне, так воно й сталося.
Цього ж дня, 21 лютого, був день народження Галини – нашоi подруги, нашоi адвокатки, надзвичайно розумноi, глибокоi й позитивноi жiнки, яка вiдiйшла у Божу вiчнiсть роком ранiше, на Хрещення 2014-го. Нам досi бракуе тебе, Галю. Бракуе тих годин, проведених у твоему кабiнетi з твоiми одвiчними горнятком кави i сигаретою. Бракуе твоеi мудростi й твого витонченого унiкального розуму. Бракуе твоiх порад i тепла, твоеi щироi дружби, якi були притаманнi лише тобi.
Увечерi 21 лютого 2015 року в кабiнетi вже керiвника Запорiзькоi областi Валентин запитав Петровича: «Андрiю, я розумiю, як опинився тут Голик, вiн просто iнакше в принципi не мiг, ми з ним стiльки рокiв разом, i вiн би полiз зi мною розгрiбати будь-який завал, навiть не питаючи, для чого ми це робимо. Але що спонукало тебе, успiшну людину, влiзти в усе це з нами?» Я добре запам’ятав, що вiдповiв Петрович: «Валь, коли нам потрiбне було твое плече, ти нам завжди допомагав. Якщо я можу чимось допомогти, я допоможу. Це не питання грошей, слави чи влади. Це питання людських взаемин».
Для всiх нас трьох це дiйсно не було питанням грошей, слави чи влади, але питанням взаемин. Так воно й тепер. Для нас, як i ранiше, це питання взаемин. Моiх з Валентином, бо ми обое, пройшовши через конфлiкти, зокрема корпоративнi, i залишившись друзями, у принципi не уявляли будь-який проект один без одного. Без вiдносин Петровича зi мною. Петровича з Валентином, якi створили разом зi мною i ще одним нашим партнером, чиi погляди з початком цiеi вiйни стали суттево вiдрiзнятися вiд наших, найбiльшу регiональну медiакомпанiю краiни.
Для кожного з нас у цьому зимовому днi п’ятнадцятого року було щось свое i водночас щось спiльне, що звело всiх разом суботнього вечора в осяяному присмерковим свiтлом кабiнетi керiвника Запорiзькоi областi.
Так почався шлях нашоi Команди. Шлях у строкатий, невiдомий i викривлений свiт держуправлiння й роботи на державу.
До Запорiжжя, то й до Запорiжжя – не критично для людини, яка в 2012-му була вiдповiдальна за створення регiональноi мережi в «Радiогрупi» УМХ i здiйснила близько 230 перельотiв протягом року лiтаками «Аеросвiту», заробивши за рiк спочатку на його «срiбну», а потiм i на «золоту» картку. Того разу ми, щоправда, поiхали автiвкою.
Отже, з квiтня 2015-го я – у складi Команди Резнiченка в Днiпропетровськiй ОДА.
Найцiннiше в роботi цього перiоду – прокидаючись вранцi, навiть коли погода за вiкном понуро-депресивна, розумiти, що тобi хочеться йти на роботу. І восени, i взимку, i влiтку, попри весь той маразм та iдiотизм, яких у держорганiзацiях – аж задосить!
На щастя, увесь цей iдiотизм – в «iнших командах», а ми на цьому не зациклюемося, приймаючи його iснування як один з атрибутiв сучасного перехiдного перiоду, в якому i ми, як явище держуправлiння, так само тимчасовi.
Робота саме в цiй Командi дае можливiсть робити речi, якi дiйсно важливi, i робити iх разом з цiкавими й розумними людьми.
А все тому, що Валентин умiе збирати ефективнi команди i керувати ними так, що кожного ранку справдi хочеться приходити на роботу.
Я давно зарiкся пробувати математично описати принципи, за якими вiн це робить, але в нього виходить завжди – ефективнi команди i результат iз, здавалося б, зовсiм рiзних людей.
Коли б вiн, як i я, любив футбол, я мiг би сказати йому: хоча ти точно Special One, проте не епатажний Моурiнью, а технократичний Гвардiола – такий собi фрiк футбольноi тактики, нацiлений тiльки на перемогу, який постiйно спростовуе закони фiзики i традицii на кшталт «ми завжди це робили так».
Але це вже зовсiм iнша iсторiя, описана в одному з роздiлiв цiеi книги.
Роздiл 2. Дорога iз зеленого асфальту
З Резнiченком саме в Днiпрi, а точнiше, в тодiшньому Днiпропетровську, я мав зустрiч наприкiнцi листопада 1999 року. Я приiхав до нього на спiвбесiду як единий кандидат на посаду директора вмираючоi газети «Теленеделя» в Луганську, половину в якiй «Украiнський Медiа Холдинг» (УМХ) Бориса Ложкiна перед цим продав мiсцевим партнерам.
За iронiею долi на ту свою зустрiч з Валентином я iхав рано-вранцi дорогою Луганськ – Донецьк – Днiпропетровськ i був страшенно здивований, коли перетнув кордон Днiпропетровськоi областi. По-перше, дорожне покриття тут було зеленого кольору. А по-друге, власне дороги, якою вона мае бути в нашому розумiннi, не було зовсiм. Вiд кордону з Донецькою областю до Павлограда – якесь суцiльне зелене мiсиво.
Певна рiч, тодi я навiть уявити собi не мiг, що через 15 рокiв Резнiченковi й нам доведеться наводити лад у дорожнiй мережi, а ту саму дорогу, найжахливiшу ii дiлянку в Миколаiвцi на трасi Павлоград – Донецьк, ми збудуемо нову в 2017 роцi – 14 кiлометрiв iдеального дорожнього покриття завтовшки 35 см.
У районi села Миколаiвка, яке я проiздив у 1999 роцi, тепер, уперше за багато десятилiть, на мiсцi «мiсива» з’явилася нормальна дорога, якою можна iздити. Мiсцевi мешканцi казали, що не вiрять своiм очам: сила-силенна технiки, будiвельники працюють у двi змiни. Селяни з вдячнiстю пригощали шляховикiв iжею й питвом, а самi не могли припинити дивуватися – невже це вiдбуваеться насправдi?
Це була та сама дорога, якою з 2014 року нашi швидкi вивозили поранених з одного iз секторiв АТО до нас у лiкарню Мечникова.
А тодi, в 99-му, я iхав на спiвбесiду, намагаючись не угробити автiвку i просто не заблукати серед уламкiв покриття зеленого кольору. Тодi я не був упевнений, що на 100 % готовий до цiеi зустрiчi.
По-перше, я нiчого не тямив у газетах на рiвнi директора. Щоправда, ранiше довелося кiлька рокiв попрацювати на радiо. Ми з моiм другом Богданом Болховецьким навiть зробили його прибутковим пiсля кризи 1998 року. Але я пiшов звiдти пiсля пропозицii тодiшнього власника припинити iздити iномаркою й пересiсти на «жигулi» або ходити пiшки. Хоча вже тодi в моiй головi було чiтке розумiння, що головний редактор газети i ii директор – це двi рiзних людини. І за результат вiдповiдае саме директор. Я розумiв, що журналiст не може бути директором газети, як мiнiстром охорони здоров’я не повинен бути звичайний лiкар. На управлiнськiй посадi мае бути менеджер. Тому що закони менеджменту однаковi скрiзь.
По-друге, тодi ще не було такого поширення iнтернету, i прочитати про компанiю, в якiй мав працювати, не було де.
Погодьтеся, невiдомiсть завжди лякае, але мене вона тодi порадувала. Я нутром вiдчував, що точно впораюся, просто не розумiв, що «впораюся» означае: ми створимо найкращу в Украiнi регiональну мультимедiйну компанiю – компанiю в окремо взятому регiонi краiни, причому не найбiльшому, яку рiвно через сiм рокiв оцiнять у суму з сiмома нулями в iноземнiй валютi.
Я розумiв, що в моiх знаннях ще багато прогалин. Але я дуже багато читав уже тодi.
Спiльну мову з Валентином ми знайшли досить швидко. Вже на п’ятiй хвилинi розмови зрозумiли, що користуемося однаковою термiнологiею, уживши кiлька разiв незрозумiле тодi для багатьох слово «бюджетування». А ще через п’ять хвилин стало ясно, що й пiдходи до управлiння та менеджменту в нас однаковi – ми обидва не боялися брати на себе вiдповiдальнiсть, ризикувати, не вважали за потрiбне рахувати чужi грошi, особливо грошi тих, хто iх для компанii заробляе – менеджерiв з продажiв реклами. І обидва були впевненi, що людям необхiдно платити нормальнi зарплати й пiдвищувати iх у мiру досягнення нових i нових результатiв.
Для мене було незвично пiсля iдiотизму власника на моему попередньому мiсцi роботи зустрiти прогресивного керiвника з нормальними пiдходами. Для нього ж було дивним, чому раптом невiдомий хлопець у 21 рiк мiркуе про бюджетування, постiйнi й змiннi витрати та iншi мало кому зрозумiлi тодi речi, викладенi в книзi «7 нот менеджменту». Їi читали у великiй-великiй компанii УМХ, i це для мене дивиною не було. А ось вiце-президент УМХ здивувався, що ту саму книгу я прочитав у Луганську.
Це був саме той випадок, коли любов до читання, прищеплена менi в дитинствi бабусями, дiдусями й батьками, i купи книжок вклали в мою голову знання, якi й допомогли менi на зустрiчi з людиною, з якою я вiдтодi разом.
Пропрацювавши в УМХ з 1999-го по 2014 рiк з перервою на 2009—2011-й (тодi мене в компанii оголосили ворогом i зрадником усi, крiм Валентина, який розумно вважав, що я чiтко i на 101 % виконав свiй контракт, як i мусив був учинити – i як менеджер, i як людина), точно можу сказати, що це була добра школа життя, яка виростила чимало талановитих людей, з багатьма з них ми дотепер спiлкуемось i товаришуемо.
Дивуе те, що книгу про УМХ нiхто досi так i не написав. Це була б справжня бiблiя медiа-бiзнесу, яка напевно комусь допомогла б на його першiй спiвбесiдi пiд час прийняття на роботу до ЗМІ.
Роздiл 3. Зi своiм законом до чужого монастиря
Основнi пiдходи Резнiченка я зрозумiв уже тодi, в 1999-му. Вони не змiнилися й нинi. Досконально розбиратися в тому, що робиш. Брати на себе вiдповiдальнiсть. Не заважати людям працювати, контролюючи кожен iхнiй крок i набридаючи iм складанням звiтiв. Фокусуватися на результатi, а не процесi. Нiколи не здаватися. Знаходити нетривiальнi рiшення. Завжди оцiнювати за результатом. Не працювати з мудаками. Радiти успiхам людей, якi працюють з тобою i в тебе, а не ревнувати до них.
Вiн такий i тепер. Завжди щиро радiе успiхам усiх, хто його оточуе i хто з ним працюе. Бiльш того, вiн вимагае цих успiхiв i всiляко iм сприяе, справедливо вважаючи: чим сильнiшi й розумнiшi люди навколо нього, тим сильнiшим е i вiн сам, i вся органiзацiя, яку вiн очолюе.
Погодьтеся, рiдкiсна нинi якiсть.
Особливо мене потiшило тодi, наприкiнцi 90-х, що нiхто не збирався менi вказувати, якою машиною iздити i в яких костюмах ходити. Нiхто не збирався рахувати моi доходи – менi давали можливостi для заробiтку, прив’язуючи iх до прибутку самоi компанii. Для 1999 року в нашiй краiнi це був винятковий випадок.
Тож коли Валентин у лютому 2015-го покликав мене з собою до Запорiжжя, я, хоч i погодився одразу, але не надто уявляв собi, чим саме доведеться там займатися. Я навiть не спитав його, що конкретно я повинен робити. Я зателефонував своему друговi й партнеровi по Луганську Андрiю Курляку (вiн же – Петрович) i теж запропонував йому iхати з нами до Запорiжжя.
Так ми обидва й стали радниками Резнiченка. Близько мiсяця ми разом з iншими членами нашоi Команди вивчали справи областi й аналiзували, що маемо робити, паралельно розбиралися, намагаючись збагнути, що таке ОДА взагалi, як вона працюе нинi та як би нам хотiлося, щоб вона працювала.
Наприкiнцi березня о третiй ночi Резнiченко надiслав менi повiдомлення про те, що Президент викликав його до Киева, щоб призначити керiвником Днiпропетровськоi областi.
Перший мiсяць роботи нашоi Команди в держуправлiннi в Запорiжжi й потiм ще кiлька мiсяцiв у Днiпропетровськiй ОДА нам усiм здавалося, що ми якiсь неповноцiннi, що робимо все не так. Ось, мовляв, в облдержадмiнiстрацiях усi такi державнi мужi, напевно, вони мають якiсь особливi знання, яких немае у нас. Але виявилося, що це зовсiм не так.
Першi нашi мiсяцi роботи в Днiпропетровськiй ОДА можна охарактеризувати фразою, придуманою Андрiем, яку ми написали у блiндажi в створеному нами Музеi Громадянського Подвигу – Музеi АТО – у Днiпрi: «Боятися немае сенсу».
І ця фраза – один з трьох пунктiв, що пояснюють, як у нас вийшло взагалi й зокрема – хакнути систему, за влучним висловом Іллi Кенiгштейна.
1. Боятися немае сенсу.
Потрапляючи до такого держоргану, як ОДА, дивлячись на цi стiни, фiзично вiдчуваеш, що опинився у такому собi сакральному мiсцi, де все завжди вiдбуваеться за раз i назавжди заведеним сценарiем, вiдхилення вiд якого караються розстрiлом на мiсцi.
