Повстань, Лазарю!

скачать книгу бесплатно

Повстань, Лазарю!
Генри Лайон Олди

Тiнi мого мiста #4

Генри Лайон Олди

Повстань, Лазарю!

* * *

«Якщо я говорю мовами людськими й ангельськими, а любовi не маю, то я – мiдь дзвiнка або кiмвал звучний. Якщо маю дар пророцтва, i знаю всi таемницi, i маю всяке пiзнання i всю вiру, так що можу й гори переставляти, а не маю любовi, то я нiщо. І якщо я роздам все майно мое i вiддам тiло мое на спалення, а любовi не маю, немае менi в тому нiякоi користi.»

Апостол Павло, Послання до Коринфян, гл. 13, 1-3.

– А витрiщатися на людей негарно!..

– Хто сказав?

– Мама!

Кучерявий карапуз рокiв шести замислився, запихнув палець у нiс i уточнив з гордiстю природженого жаднюги:

– Моя мама!

– Ну якщо мама… тодi так, звичайно… Ти не в курсi: хто тут Жора М’ясник?

– Дядько Жорiк оно, на ящику!

Чоловiк поправив окуляри: дорогi, французькi, в золотiй оправi вiд «Antoine Bourgeois». Противiдблисковий пластик зловiсно полискував зеленню, наче очi хижака.

– Вони всi на ящиках…

– Дядько Жорiк з бухлом!

– Вони всi з бухлом…

Чотириокий мав рацiю: трое вантажникiв проводили обiдню перерву у дворi, бiля чорного входу в «Гастроном», сидiли на сколочених з дощок ящиках i трепетно розливали другу пляшку портвейну «Таврiйського» в пластиковi кухлики. Кухлi були пивнi, пiвлiтровi, з жованими краями. Вiд вина посуд вiдсвiчував густо-фiалковою пiтьмою, нагадуючи гроно персидського бузку.

– Дядько Жорiк найголовнiший!

– Е-е… Це як?

Карапуз аж пiдстрибнув вiд такоi всесвiтньоi тупостi спiврозмовника:

– На розливi сидить! Ну ви ваще…

– Ага, я ваще…

Погоджуючись, чотириокий явно мав на увазi щось свое, незрозумiле чужiй людинi. Так зiзнаються на прийомi у венеролога в поганiй хворобi, пiдхопленiй у вiдрядженнi.

– На, тримай, розумнику… Привiт мамi!

Вiн тицьнув карапузу пачку жувальноi гумки. Хлопчисько зрадiв, вкинув до рота жменю м’ятних подушечок i помчав грати в «банки». Ще за три метри вiд «стартовоi» межi вiн запустив бiту – уламок держака вiд швабри – в полiт, i та вiдважно знесла порожню бляшанку з-пiд ананасових скибочок. Дiвчатка, що окупували неподалiк роздовбану карусель, приснули геть, рятуючись вiд снаряда. Старенькi на лавцi забурчали несхвально, згадуючи, як в мезозойську еру потерпали вiд таких самих хулiганiв. Бутузовi поплiчники хором залементували: хто вiд заздростi, хто вiд захоплення, хто просто так, за компанiю.

А вантажникiв порожнi банки цiкавили мало. Вантажники виголосили тост: «Ну!..», випили портвейн, вiддали пляшки збиральнику склотари, дiду в потертому камуфляжi, i почали дiловито закушувати хлiбом iз шпротами.

– Сiрий, чекай тут, – сказав чотириокий шоферу, що висунувся з вiкна чорного «Лексуса». Шофер кивнув. У нього було дурнувате i добродушне обличчя людини, що досягла межi особистих амбiцiй.

– Пройдисвiт! – чiтко сказала одна зi стареньких, ткнувши спицею у бiк машини. Напевно, мала на увазi ходовi достоiнства джипа.

Чотириокий перетнув двiр i зупинився бiля вантажникiв.

– Добридень! – сказав вiн. – Жора… е-е… Георгiй? Вибачте, по батьковi не знаю…

Мордатий паруб’яга пiдняв голову.

– Ну, – сказав паруб’яга невiдь до чого.

Привiтностi в його голосi не вiдчувалося.

– Ось грошi, – чотириокий дiстав з гаманця крупну купюру i простягнув ii iншому вантажнику, молодому хлопцевi з рябими щоками. – Збiгайте в магазин, вiзьмiть горiлки. І закуски кращоi. А ви, – це вже адресувалося третьому, – прогуляйтеся за компанiю. Щоб правильно скупився. Добре?

У голосi чотириокого вiдчувалася певна харизма.

Звертатися до вантажникiв на «ви» не кожен умiе.

– Ну, – без великого схвалення, але й не заперечуючи, повторив мордоворот Жора. – Палич, сходи з Хлiбчиком. Горiлки не треба, вона вся палена. Бери крiплене. І сала угорського, з червоним перцем. І чорного хлiба буханець. Здачу повернеш начальнику.

Залишившись наодинцi з чотириоким, вiн учепив шпротину за миршавий хвостик, заковтнув, не жуючи, i втрете повiдомив:

– Ну?

– Мене звуть Лазар Петрович, – очкарик сiв на вiльний ящик, пiдсмикнув вiдпрасованi брюки. – Менi вас порадив Глiб Артюхов. Ваш клiент. Ви пам’ятаете Глiба?

– Ну, – кивнув Жора, не вшанувавши гостя розмаiттям. – Якi проблеми, Лазаре?

– Я дружину не люблю.

Напевно, будь-який спiврозмовник мусив здивуватися такiй вiдповiдi. Будь-який, але не Жора М’ясник.

– Я теж, – сказав вiн. – Хрiна iх любити, дружин?

– Ви не розумiете. Я ii ранiше любив. Дуже. Ми зi школи зустрiчалися. У нас двое дiтей. Хлопчик i дiвчинка. І життя цiлком… пристойне. Я добре заробляю. І ось одного разу дивлюся: не люблю я ii, i все.

– Заведи бабу на сторонi, – порадив Жора. – Або секретарку, з ногами.

– Заводив.

– З ногами?

– З рогами. А сенс?

– Ти до мене навiщо прийшов? – мордоворот гукнув дiда в камуфляжi й вiдiбрав подаровану пляшку. Виявивши на денцi жалюгiднi залишки портвейну, вiн допив прямо з горла i повернув пляшку засмученому дiду. – У коханцi звати?

Чотириокий був незворушний, хоч вiдчувалося, що спокiй даеться йому насилу.

– Глiб попереджав, що ви будете грубiянити. І сказав, щоб я не зважав. У вас, значить, стиль такий. Нi, Жора, як коханець ви мене цiкавите мало. Ви менi любов до дружини повернiть, я розрахуюся й пiду. Глiб сказав, ви можете.

– Що я можу? – гмикнув Жора.

– Вiдновити. Любов, дружбу, пошану. Якщо якесь почуття було й померло, ви умiете його воскресити.

Мордатий паруб’яга розплився в щербатiй усмiшцi.

– І ти повiрив? Чуеш, Лазаре, скажи чесно: повiрив?!

– Я повiрив, – кивнув чотириокий Лазар.

– Ну i правильно зробив. Вiра, вона гори верне. Тiльки навiщо вона тобi?

– Вiра?

– Любов.

– А це вже, вибачте, не ваша справа.

– Нi, Лазаре. Це не я до тебе, це ти до мене дiйшов. Сам прийшов, я тебе не кликав. Тепер у нас одна справа, загальна. Навiщо тобi дружину любити?

– Тобто: навiщо?

– Ось тобi й «тобто». Ну, розлюбив, бувае. Сам говориш: двое дiтей у тебе, баба, секретарка, заробiтки. Живи з дружиною, як усе. Без любовi. Мабуть, якщо зi школи, набридла до бiса?

– Нi. Просто розлюбив. Була любов, та загула. Байдужiсть. Ви, напевно, не зрозумiете: це як рахунок у банку. Або будинок. Або звичнi капцi. Дивишся одного разу, а рахунок порожнiй, будинок хтось перекупив… капцi зносилися. Я звик, Жора. Звик любити дружину. Я без цього нi в сих, нi в тих. Немов обiкрали.

– Капцi, то так, – погодився Жора. – Капцi я розумiю.

Вiн розстiбнув сорочку, почухав волохатi груди i раптом запитав:

– Глiб – твiй друг?

– Який Глiб? А-а… ну та, звичайно. Друг.

– Близький?

– Близький.

– Найкращий? – наполягав Жора без видимого зв’язку з попередньою розмовою. Мабуть, М’яснику було дуже потрiбно дiзнатися, що Глiб Артюхов, який прислав до нього чотириокого Лазара з пропащою любов’ю, знаходиться з цим самим Лазарем у найтiснiших дружнiх стосунках.

– Найкращий. Ми знайомi з дитинства. І працюемо разом: Глiб – мiй комдир. Ну, комерцiйний директор. А що?

– Нiчого. Давай далi про капцi.

– Досить про капцi. У мене любов померла, – чотириокий сказав це без щонайменшоi патетики, нудно i буденно. Так обговорюють дiлове питання з малознайомим бiзнесовим партнером, якого добре вiдрекомендували вартi довiри люди. – Глiб сказав, що ви можете пiдняти. Мертву любов – пiдняти. Беретеся чи нi? Якщо нi, я пiду. Випивка i закуска за мiй рахунок.

– Твiй рахунок… – буркнув Жора. – Любов, кажеш, пiдняти? Сама, кажеш, не стоiть?

Вiн довго реготав. Потiм узяв гiлочку акацii i написав на землi цифру.

Довгу.

– Ось твiй рахунок. За пiдйом. Потягнеш?

Очкарик з повагою подивився на цифру.

– Але ж у вас i тарифи… Потягну. Легко. Тiльки, Жора, ви запам’ятайте про всяк випадок: я – людина проста. У разi чого, я повернуся. І за кожну копiйку спитаю.