скачать книгу бесплатно
Пасербки восьмоi заповiдi
Генри Лайон Олди
Злодiйський цикл #1
Не варто грати у пiддавки з Дияволом, коли на кону стоiть твоя душа. Ой, не варто! Бо Нечистий не пробачае боргiв…
Вони – злодii i дiти злодiя. Але злодii незвичнi. Їхня мета – не коштовностi й грошi, вони крадуть думки та сподiвання людськi. Й усе, здавалося б, нiчого. Та трагiчне кохання молодшоi, Марти, спонукае ii на вiдчайдушний вчинок. В останню мить вихоплюе вона з-пiд самого носа Великого Здрайци вже продану душу коханого. І тепер тiкае, мчить вiд дияволових поплiчникiв, i немае iй нiде спокою… Чи ж буде колись?
Безсумнiвно, роман знаменитого харкiвського дуету, якi разом iменуються Генрi Лайон Олдi, припаде до смаку всiм любителям iсторичноi фентезi, бо, як завжди, порадуе читачiв нетривiальним сюжетом, оригiнальними характерами та майстернiстю написання. Але цього разу – вже украiнською!
Генрi Лайон Олдi
Пасербки восьмоi заповiдi
То було щось вище за нас, То було понад усiх.
Й. Бродський
Книга перша
Дiти злодiя Самуiла
Роздiл перший
1
– Пся крев[1 - Пся крев – досл. «собача кров» (польська лайка).]! Де чорти носять того пройдисвiта-корчмаря! Присягаюся епископським благословенням, ще мить – i я пошаткую весь його проклятий рiд на капусту!
Пудовий кулак гупнув об стiльницю з такою силою, що кухлi злякано деренчнули, а найближча тареля крутнулася дзигою i довго не зупинялася, аж поки звернула до горланя злякану морду запеченого з чорносливом поросяти.
Корчмар Йошка квапливо й потiшно дрiботiв коротенькими кривими нiжками до столу, захисним жестом виставивши перед собою обидвi руки. У кожнiй був затиснутий глиняний глечик з вистояним угорським вином, щойно нацiдженим з бочки, чоп якоi вiдкривався лише на велике свято, а ще, коли до корчми заходив князь[2 - У шiстнадцятому столiттi в Польщi, а пiзнiше в Речi Посполитiй, було скасовано дворянськi титули (князь, граф тощо), але вони зберiгалися в традицiйних мовних формах та у неформальному спiлкуваннi).] Лентовський, чию паскудну ваду чудово знав не лише корчмар, а й кожен стрiчний по цей бiк Татрiв.
Пiсля першого князiвського ковтка корчмаря було прощено, пiсля другого – милостиво обдаровано дружнiм запотиличником, що ледь не вiдправив миршавого Йошку на той свiт, а пiсля третього, найтривалiшого ковтка, що супроводжувався молодецьким крекотом i здоровою вiдрижкою, князь Лентовський геть-чисто забув про корчмаря й взявся перетворювати порося на купу обсмоктаних кiсток i хрящiв.
Поруч iз князем сидiв його старший син i спадкоемець Янош Лентовський. Вiн байдуже вертiв у руках куряче стегенце, зрiдка торкався його губами та так нiжно й побiжно, наче то була нiжка його коханоi, а не окiст жилавоi збитошноi ряби Друци, чиi витiвки переповнили сьогоднi вранцi чашу терпiння дружини корчмаря.
Утiм, апетит – едине, що вiдрiзняло мiж собою батька й сина Лентовських. Обидва ставнi, мов сокирою витесанi здорованi, червонощокi, мiцнорукi, зачатi на знаменитому дубовому лiжку в родовому замку бiля Череможа, де втрачали цноту всi молодi дружини Лентовських ось уже вiсiмнадцяте поколiння пiдряд. Обое вбранi в темно-лiловi оксамитнi кунтушi з дiамантовими гудзиками, кожен з яких вартий усього статку, надбаного тим же Йошкою за все його корчмарське життя; з-пiд кунтушiв визирали жупани з блакитного едвабу, а на м’язистих литках високошляхетних вельмож красувалися яскраво-червонi шаровари та зухвало яскравi чоботи з фарбованого сап’яну на золочених каблуках. Боляче було дивитися, як старий Лентовський заливае всю цю пишноту патьоками жиру й вина, що струмувало по голеному пiдборiддю, – але навряд чи знайшовся б смiливець, котрий бодай натякнув князевi, що шкода псувати таке добро! Доброзичливець дiстав би в кращому разi ляпаса, здатного звалити бичка-дволiтка, а потiм – ще й батога князiвських гайдукiв; невдаха ж цiлком мiг скуштувати й клинка – родовоi зброi Лентовских; цей клинок гордо виставив над стiльницею бiлий чубчик чаплi, що прикрашала його рукiв’я.
– Музику! Гей, слiпий, заснув, чи що?!
Невидющий скрипаль, який мовчки перетирав у кутку беззубими яснами свiжу скоринку хлiба, притьмом схопився, вхопив поруч себе скрипку, примостив ii на кощавому старечому плечi й змахнув смичком. Мелодiя запального танка вогнем хлюнула по корчмi, але нiхто з нечисленних вiдвiдувачiв i гадки не мав пройтися гоголем рипучими мостинами – дай Боже, у присутностi старого князя-самодура спокiйно дожувати й допити й непомiтно зникнути з його очей!
Хiба що жiнка середнiх рокiв у найвiддаленiшому закутку, незвично смаглява й довгоноса як для тутешнiх мiсць, спершу забарабанила пальцями по столi та весело притупнула – але, оглянувшись, знову заходилася коло баранячоi печенi, що парувала в пузатому горщиковi.
Бiля нiг жiнки, уткнувши носа в ii поношенi, але ще мiцнi чобiтки, лежав здоровенний рябий пес. Праве вухо його було вiдiрване в якiйсь давнiй бiйцi, i тепер замiсть нього нервово здригався потiшний волохатий обрубок; зате друге, неушкоджене вухо незалежно стирчало, немов собацi хотiлося почути в тiй музицi щось свое, дуже важливе й незрозумiле для стороннiх.
Янош Лентовський пiдсунув батьковi миску зi смаженими в олii пирiжками й огледiвся, нудьгуючи.
Погляд княжича ковзнув по двох заiжджих торговцях – тi стиха обговорювали своi гендлярськi справи, – побiжно затримався на слiпому скрипалi, що послужливо скалився в нiкуди, погладив широкi принаднi стегна служницi, яка нагнулася за упалим рушником, i нарештi уперся в смагляву жiнку.
Вона пiдвела очi на молодого Лентовського й посмiхнулася до нього спокiйною привiтною усмiшкою.
– Циганка? – неголосно спитав княжич Янош, звертаючись бiльше до самого себе.
Хоч як дивно, жiнка почула його запитання й заперечно похитала головою.
– Тодi хто?
Жiнка розвела руками й ще раз посмiхнулася, немов це мало якось пояснити ii походження.
Княжич Янош i далi розглядав дивну гостю. Одягнена вона була теж не так, як одягалися мiсцевi жiнки: замiсть багатьох спiдниць, напнутих одна поверх одноi, наче капустяне листя, та бiлоi розшитоi сорочки з безрукавкою, на цiй був чоловiчий чорний каптан, пiдбитий стриженим хутром, iз-пiд якого визирала, знову ж таки, чорна сорочка, заправлена в короткi шкiрянi штани до колiн. І нiяких прикрас, крiм крученого браслета на правому зап’ястку та мiдноi застiбки з трьома короткими ланцюжками на сорочцi бiля комiра.
«Нi, не циганка, – упевнився молодий Лентовський. – Тi по пуду всiляких цяцьок на себе чiпляють, а ця… Та й не вiзьметься Йошка циганок у себе пiдгодовувати. Ач, яка чорна! Вiдкiля й узялася така?»
Інтерес до жiнки так само швидко згас, як i виник; княжич позiхнув i потягся до глека з вином.
Нехай батько наiсться досхочу, тодi можна буде спокiйно рушати в дорогу.
У дорогу…
Легкi сухi пальцi торкнулися Яношевоi шиi. Вiн здивовано обернувся – чорна жiнка стояла зовсiм поруч, наче миттево перемiстилася вiд свого стола до мiсця князiвськоi трапези. Тонкi губи ворухнулися – жiнка мовила перепрошуючи:
– Великодушно прошу пробачити, ваша милосте! Спiткнулася…
– Геть звiдси, – недбало кинув молодий Лентовський, наливаючи собi вина в дерев’яний кухоль, i раптом вiдчув, як у нього засвербiли очi.
Саме очi, як нiбито вiд потилицi… нi, вiд шиi, де торкнулися Яноша чужi пальцi, потяглися всередину тоненькi нитки-павутинки, швидка метушлива цвiль, кiнчиками невидимих волокон увiйшовши зсередини в зiницi й ворушачись, розтягуючись, розростаючись…
Княжич здивовано клiпнув – i вiдчуття зникло.
Немов рука досвiдченого кишенькового злодiя, що в останню мить зникае з вiдкритого гаманця, коли розтелепа-хазяiн запiдозрить недобре й роззявить рота, щоб заволати на весь базар: «Тримай злодiя!»
Об чобiт Яношевi розчулено терлася корчмарева кiшка Бирка – випрошувала шматочок свининки, боязко поглядаючи на одновухого пса, який усе ще дрiмав.
– Пiд гiркою, пiд мостом псуе дiвок чорт хвостом, – завiв на всю корчму старий князь, а скрипаль на ходу спробував пiдхопити мелодiю. – Буде чорту лихо, ой…
Забувши слова хвацькоi пiснi, що чув вiд егерiв на минулому полюваннi, Лентовський вилаявсь i пожбурив у скрипаля обгризеною кiсткою.
Чорна жiнка уже вiдходила вiд князiвського столу, коли обличчя ii раптом напружилося, у поглядi, зверненому до старого князя, спалахнула шалена ненависть, що блискавицею метнулася пiд густими бровами, але жiнка рiзко присiла, злодiйкувато погладила Бирку, що нявкнула, i обличчя жiнки майже вiдразу набуло попереднього виразу.
Ще мить – i нi ii, нi рябого собаки в корчмi вже не було.
Йошка побачив поряд з недоiденою печенею срiбний напiвталер, але вирiшив галасу не здiймати i тим бiльше не гнатися за гостею; а невдовзi йому стало не до талерiв i жiнок: найбезневиннiша кiшка Бирка люто засичала, стрибнула на стiл i звiдти живою грудкою кинулася прямо в обличчя старому князевi.
І довго потiм розповiдали пастухи Бескидiв один одному, як старий князь Лентовський став однооким, як княжич Янош зi сказу ледь не зарубав корчмаря Йошку, i лише спритнi ноги врятували того, коли горiла корчма, пiдпалена гайдуками Лентовського, а старий князь, притискаючи до розiдраноi очницi закривавлений плат, рикав надiрваним голосом:
– Палiть! Усiх палiть, сучi сини!.. О, пся крев…
Про жiнку та ii собаку не згадав нiхто.
2
– Не могла я iнакше, Джоше… нiяк не могла. Адже ти й сам злодiй, ти маеш мене розумiти…
Нiч застала жiнку з собакою в дорозi, але одновухий пес миттю звернув з битого шляху та неквапливо потрюхикав до лiсу – а жiнка спокiйно пiшла слiдом за ним, чимраз далi заглиблюючись у чагарник, що густiе, мов iз кожним кроком петляла помiж поодиноких бiлих стовбурiв берiз. Так слiпий простуе за надiйним, не раз перевiреним поводирем, так ходять за матiр’ю чи за коханцем, так ходять, не роздумуючи та не сумнiваючись.
І справдi: не встигло ще остаточно стемнiти, як вони дiйшли до вiвчарського куреня – добрячого, щiльно застеленого свiжими гiлками, iз вигорiлим кострищем посерединi, над яким на довгому цiпку, причепленому до двох поперечних жердин, висiв закiптюжений казан. Жiнка заходилася коло багаття, iдкий дим незабаром заповнив курiнь, з явним намiром прокоптити незваних постояльцiв до кiнця iхнiх днiв, а пес злився з лiсом, i тiльки зрiдка свiтилися поблизу його настороженi очi.
За весь цей час вiн не видав нi звуку, наче був нiмий.
Та й жiнка мовчала, вiдколи вони залишили злощасну корчму Йошки Мозеля. Мовчки йшла вона по дорозi, мовчки пробиралася мiж стовбурами, мовчки розпалювала багаття та розбиралася з убогими припасами, добутими з полотняноi дорожньоi сумки з нашитими поверх смугами дубленоi шкiри. Вiвчарський курiнь, а вiн звик до гомiнких, балакучих людей, якi горланили пiснi та далеко за пiвнiч лякали одне одного страшними казками, здивовано дослухався до тишi. Тож коли легкий нiчний дощ зашарудiв i захлюпав по лiсi, проганяючи тишу, то куреню стало спокiйнiше вiд цих затишно-шепiтних звукiв.
Листя здригнулося, пiддалося мерзлякуватiй ласцi крапель, глибоко в землi грибниця започаткувала таемне таiнство народження гриба, переполошенно зацокала самотня вивiрка в кронi вiкового бука, i багаття, догоряючи, слабко висвiтило всерединi куреня двi притуленi одна до одноi тiнi: людську й нелюдську.
– Не могла я iнакше, Джоше… нiяк не могла. Адже ти й сам злодiй, ти мусиш мене розумiти…
Вiдкiля менi було знати, що молодий княжич на батька рiдного замiряеться? Ти, Джоше, теж не завжди знав, що поцупив, але ж таки цупив, га!
Отакi були першi слова жiнки.
Пес заворушився, хрипко клекочучи горлом.
– Хватка губиться, Джоше, – посмiхнулася жiнка, щiльнiше притискаючись до великого кошлатого тiла, i було в цьому ii русi щось непристойне, не схоже на просте бажання одержати якомога побiльше тепла. – Пам’ятаеш, ти менi говорив: пальцi кишенькового злодiя нiжнiшi за соболине хутро! Пам’ятаеш, мабуть… Як тиждень, говорив, не полапаеш чужого гаманця, то на восьмий день i камiнця iз землi не пiдбереш – упустиш! А моя спритнiсть – в iншому, але ж i випробовувати ii частiше доводиться. Суворий був Самуiл-баца, батько мiй названий, тяжко навчав, а таки усiх вивчив; одна я, дурепа, на рожен через тебе поперлася… спи, Джоше, це я так, поскиглити перед сном захотiлося…
Жiнка боялася зiзнатися псовi, що iй лячно спати. Перед заплющеними очима весь час поставало суворе лице батька… – Самуiла-турка iз Шафляр, якого шафлярцi прозвали Самуiлом-бацою, що на пiдгальському нарiччi значило «Старший пастух» чи просто «Пастир». Примарний лик супився, хмурив кошлатi брови, в опуклих жаб’ячих очах пломенiв гнiвний вогонь, а через батькiвське плече чомусь визирало, знущально погойдуючись, руде пiвняче перо.
Жiнка вже колись бачила хвацько заламаний берет, до якого срiбною пряжкою було пришпилене таке саме перо.
Якби вона могла молитися, то молилася б, щоб iй не довелося побачити його вдруге.
«Прости, батьку Самуiле, – жiнчинi губи беззвучно ворушилися, змушуючи одновухого пса здригатися та на мить виринати з чуйноi собачоi дрiмоти, – прости неслухнянку… Адже знала, пам’ятала, у душi тавром випекла слова твоi: „Не крадiть, дiти, у диявола, бо диявол бере за правом ошуканства, але все-таки за правом; а ми просто беремо! Остерiгайтеся багатьох, але не бiйтеся нiкого – крiм Великого Здрайцi[3 - Здрайця – по-польському те саме, що й давньоеврейське «Сатан», тобто Сатана: Перекинчик, Зрадник, Супротивець.]!“ От i вийшло так, Самуiл-баца, що твоя дурна дочка Марта, яка була грозою шафлярских хлопчиськ, бiжить тепер зляканою козулею вiд мисливця i немае iй притулку на всьому бiлому свiтi! Ах, Джоше, Джоше-Мовчальнику, що ж ти зробив зi мною!.. Що я сама iз собою зробила…»
А проте жiнка, яка називае себе Мартою, все-таки заснула, iй приснився день, коли вона вперше зрозумiла недозрiлим дитячим розумом, що народилася злодiйкою.
Того дня вона ледве не вкрала в названого батька задоволення вiд пообiдньоi люльки.
А Самуiл-баца пiймав ii, як то мовиться, за руку, i потiм довго реготав, роздуваючи нiздрi орлиного носа та настовбурчуючи твердi сивi вуса.
Дощ блукав навколо куреня, i Марта тiснiше притискалася до теплого боку пса, що здригався увi снi.
Джошевi снився нiчний лiс, гроза й людина, повiшена на власному паску, прив’язаному до сволока безлюдноi сторожки.
Джошевi снився вiн сам.
3
Майже пiввiку минуло вiд тiеi пам’ятноi весни, коли розтанули снiги, i вiд весело зазеленiлоi Магурськоi Громади прибився в Шафляри незнайомий турок. Утiм, турком прозвали його самi шафлярцi за довгу, дивовижно вигнуту люльку, що вiчно кулiла в незнайомця в зубах, та ще за пильнi смолянi витрiшкуватi очi. А вже темною шкiрою та пташиним носом тут важко було кого-небудь здивувати – добра половина бескидських мужикiв була чорнявою та дзьобатою. Оселився гiсть у хатi столiтнього дiдуся Кшися, i всi три з половиною роки, що залишалися старому до приходу кощавоi, не мiг натiшитися самотнiй Кшись своiм постояльцем, якого перед смертю назвав сином. Самi шафлярцi, а вони не шпарко приймали чужинцiв, теж на диво швидко звикли й до прибульця, i до його iменi Самуiл, такого незвичного для мiсцевого слуху, – а працював Самуiл-турок за трьох, на святi образи хрестився справно, пив з розумом, лаятися вмiв так, що найзавзятiшi лихослови щiльнiше натягали баранячi шапки на вуха i хмикали в кучерявi бороди, дiвок без потреби не псував, а замiжнi молодицi частенько бiгали до лiсу до мисливця Самуiла, поки iхнi законнi чоловiки пасли череду за Озерами.
Але дiтей вiд турка не родилося, а на гарячому вiн не попадався.
Отож усi були задоволенi, бо по цей бiк Татрiв любили мати в домi хазяйку, яка подобаеться iншим, – а якщо зi мною живе, то, виходить, i я не з пустобрехiв.
Знову ж таки останнього тижня перед смертю дiдуся Кшися, котрого в роки його молодостi не раз i не двiчi обирали бацою – старшим пастухом, чие слово для решти було головнiше за батькiвське, Самуiл-турок безвилазно сидiв у хатi, напував старого трав’яними напарами й тримав за висохлу руку, забуваючи поiсти та уриваючи клаптики сну, коли старого трохи вiдпускало. А пiсля похорону вперше вирушив iз шафлярськими пастухами в Косцелець, а тi, хто пам’ятав той давнiй випас, переказували: наче дiдусь Кшись устав iз труни i каркаючим голосом Самуiла-турка вiддавав накази: дiйних овець i кiз вiдправити на Крулеву гору, баранiв iз козлами та ярок з ягнятами тут залишити, корiв – до Озер, волiв зiгнати в рiдкий лiс над рiчкою…
Так i став з того дня Самуiл-турок Самуiлом-бацою.
А до незмiнноi люльки додалася в Самуiлових руках вiвчарська чупага – мала сокирка на довгому ратищi з мiдними кiлечками на кiнцi топорища. Кожен пiдгальський пастух, який поважае себе, вмiе в танку стрибати через свою чупагу, тримаючись руками за лезо та за сокирище, а коли здiймалася вiвчарська сокирка не для розваги, а для чоловiчоi кривавоi забави, то частенько доводилось опiсля збивати домовини для невдах.
Отут спочатку зизували односельцi на Самуiла – що-що, а стрибати козлом новий баца був незугарний. Колись заявився до Шафляр Мардула-розбiйник, знамений вiвцекрад, про якого подейкували, що для нього людинi карк зламати – все одно, що висякатися. З’явився й нумо жарти жартувати: мовляв, у старiй чередi новий ватажок, вичищений валух шафлярских баранiв водить! Слово за словом, стали один перед одним Самуiл з Мардулою-розбiйничком на зеленому лузi, заметався шалений Мардула навколо хмурого турка, як грозовий вихор навколо старого стрiмчака, хлюпнула мiдним дзенькотом Мардулина чупага… танцюе Мардула, а в руках у Самуiла-баци вже двi чупаги: i своя, i розбiйницька. Що зробив, коли встиг, як стрiмчак у вихора блискавку з пальцiв викрав – не помiтили того шафлярцi. Схопився Мардула за нiж, рвонув через пояси й завмер на мiсцi, наче забув, що з ножем робити збирався.
– Ти чого мою чупагу тримаеш? – запитуе в турка.
Незлобиво запитуе, скорiше здивовано.
– А ти менi ii подарував, – озиваеться Самуiл-баца. – Щойно. Як побратимовi. Прийми замiсть моеi та й поклонiмося один одному в пояс.
Коли шафлярцi пiзнiше розповiдали цю небилицю сусiдам, то наприкiнцi завжди додавали: хочете вiрте, хочете нi, тiльки тим дiло й скiнчилося.
Так i жив Самуiл-баца в Шафлярах. На четвертий рiк оженився, узяв за себе нiму Баганту, яка овдовiла ще до його приходу в село, i жив з без’язикою душа в душу. А дiтей не мав. Не хотiв чи не мiг – але на другу зиму пiсля весiлля зник iз Шафляр до середини весни, а пiсля повернення привiв iз собою хлоп’я. Пiдiбрав десь. Баганта прийняла хлопця мов сина рiдного, Самуiл-баца iм’я приймаковi дав – Яном назвали, а поки маленький був, Яносиком звався. З тiеi пори й пiшло: раз на три-чотири зими зникав Самуiл iз Шафляр, бурлакував десь iз пiвроку i повертався з приймаком. Коли з хлопчиком, а коли з дiвчиною. І всi як одне: ледащенькi, чорнявi та гостроносенькi. Галченя й галченя, мов рiднi турковi дiти – а коли мисливець Собек кинув якось зо зла: «Вороняччя!», то назавтра забув iм’я рiдноi матерi.
Справдi забув, на тверезу голову. Йому вже хто тiльки не казав: «Матiнку твою Кристою звати!», а вiн кивне, пiвдня проходить, нашiптуючи пiд нiс: «Криста… Криста, матiнко…», а до вечора знову до всiх чiпляеться: «Люди добрi, як ви маму мою звете?!»
У самоi матерi запитувати соромився.
Росли прийомнi дiти Самуiла-баци та нiмоi Баганти, виростали, виповнився старшому Яновi дев’ятнадцятий рочок – i пiшов Янi iз рiдного дому. Пiшов, то й пiшов, хiба мало чого людинi життя в Шафлярах нелюбим здалося! Овва, не так усе просто: слiдом за Яном через три роки залишила село й сестра Янова, красуня Тереза. Чимало хлопцiв сохло по ставнiй Терезi, тiльки не вибрала вона з них жодного, жила собi нi пава нi чава; такою й пiшла на свiй хлiб. От i узвичаiлося вiдтодi: справить черговий Самуiлiв приймак двiчi дев’ятий день народження – вiдкiля тiльки знав Самуiл-баца, коли народилися його найди?! – i незабаром прощаеться з батькiвською хатою.
Куди йшли, де осiдали – не знав нiхто.
Хiба що, може, крiм старого Самуiла. Та цей хiба розповiсть?! – простiше нiму Баганту розговорити…
І якби сказав хто шафлярцям, що шанований усiма Самуiл-баца потайно навчае своiх прийомних дiтей злодiйському ремеслу, оскiльки сам природний злодiй, i навiть не такий злодiй, яких мало, а такий, яких i зовсiм немае на свiтi, – ох i нам’яли б пастухи базiкалу-всезнайку боки!
А даремно.
4
Дорога на Тинець споконвiку вважалася людною. Рипiли вози, запряженi меланхолiйними волами, час вiд часу пролiтав, вигукуючи, що поспiшае, верхiвець, прочани сiрими зграйками прямували до тинецького монастиря, що користуеться славою святого мiсця; узбiччям мiсцевi пастухи гнали на продаж овець, якi безугаву мекали, а мандрiвнi ченцi грайливо чiплялися до молодиць, якi вирушали зранку на торжище.
Марта iхала на возi, майже цiлком заставленому рядняними мiшками з борошном. Борошняний пил пудрою осiдав на темних косах жiнки, набивався в рот i в нiс, утрудняючи дихання, але все-таки це було краще, нiж тягтися пiшки. Одновухий Джош перевальцем трюхикав поряд i, висолопивши рожевого язика, скоса позирав на мiрошника, що правив волами, – тихого дрiбненького дiдка з умиротвореним виразом на вицвiлому од вiку обличчi, вiд чого мiрошник скидався на затерту статую святого, яких чимало наставлено клопотами довколишнiх рiзьбярiв у церквах Опiлля й Тенчина.
З iншого боку бiля воза ступав мiрошникiв син – невисокий здоровань iз плечима завширшки як стiл. Побачивши його ведмежу статуру мимоволi спадае на думку, що мiрошничиха замолоду скочила в гречку з кимось iз кремезних лицарiв-гуралiв[4 - Гуралi – вiльнi горцi Пiдгалля, чий побут у рiдних горах був схожий на побут запорозьких козакiв.], котрi полюбляли у вiльний вiд розбою час молоти борошно на чужих жорнах.
Зрiдка мiрошникiв син вiдставав i, вдаючи, нiбито ловить собi гав, по-звiриному швидко зиркав на собаку Марти, i тодi в його очах спалахували неприемнi зеленi вогники. Марта й сама якось це помiтила, але не надала значення: хтозна, може, на хлопця в дитинствi сiльськi псяки нападали, от i не любить собак!
Ряба Джошева морда випромiнювала цiлковиту байдужiсть до всього на свiтi.
– До самого Тиньця з нами поiдеш, дочко? – зичливо спитав мiрошник, погладивши долонею зiпрiлу на сонцi лисину. – Думай, бо я ще волiв у Жаб’ячому Джерелi напуватиму… Що ж тобi гаяти час бiля колодязя?
– А де той колодязь? – поцiкавилася Марта.
