скачать книгу бесплатно
Де батько твiй, Адаме?
Генри Лайон Олди
Генрi Лайон Олдi
Де батько твiй, Адаме?
Розбите яйце.
Спорожнiла скрижаль.
І лезо ножа вщент доiла iржа.
А сховане жало штрикае безумця:
"На жаль…"
Кирило Сич
Сьогоднi у мене вбили батька.
Дивно, що я такий схвильований. Неприемне вiдчуття: повсякденнiсть, випадковий збiг обставин; причому кожна з них – не важливiша за розбиту ненароком чашку. Але раптом серце починае вiдчайдушно калатати, а по спинi пробiгають холоднi мурашки. Плотських батькiв у мене вбивали безлiч разiв. У бунтiвному Льежi, коли натовп затоптав Кульгавого П’еркiна. Бiля села Мiсакцiелi двое грабiжникiв образилися на пастуха Іраклiя – упертюх вчепився в барана, немов той був його братом. У передмiстях Бейцзiна, в днi бунту iхетуанiв, бiльш вiдомого як Боксерське повстання. У Кракiвському гетто. Якщо почати згадувати… Бувало, я сам, власними руками, позбавляв батька життя. Нi, все-таки я хвилююся. Зрозумiло, не життя – тiла. Фiзичного iснування. Зараз майже всi моi батьки тут, зi мною. У менi. Тi ж, кого ще немае, незабаром приеднаються.
Окрiм цього.
Якби iнакше – хiба змiнився б мiй пульс?
Я повертався зi школи. Перший раз в перший клас – найбiльш вдалий час i мiсце для насильства. Шкода, iронiя не допомагае. Та й вигляд вона, iронiя, мае тьмяний. Гiрчить. Мама пiшла влагоджувати справи з похоронами. Вона спокiйна й урiвноважена, моя плотська мама. Вона дуже любила батька, i проте: спокiй i рiвновага духу. Саме позаздрити. Пiвгодини тому вона вийшла на зв’язок: з крематорiем все домовлено, вiнок замовлено. Вiдчувалося: те, що трапилось, хвилюе ii приблизно так само, як зiпсутий улюблений сарафан або розбита чашка, порiвнянням з якою я зловживав хвилину тому. Вона права. Або просто умiе блокувати зайвi емоцii. А я не вмiю. Особливо – чужi емоцii, якi ведуть в глухий кут. Менi, на вiдмiну вiд мами, плотськи народженоi до Спокути, не доводилося цього робити. Ось i не навчився.
Тато, навiщо ти полiз захищати Владiка?
Ти ж нiколи не умiв – захищати…
Дитинство – чудова пора. Зараз тривае мое останне дитинство: крихке, чарiвне, прекрасне самим згасанням, неповторнiстю своею, i треба користуватися кожною його хвилиною, кожною прохолодною краплею. Скоро воно закiнчиться. Почнеться вiчний рай, але дитинства там не буде. Хоч гопки скачи – не знайдеш. Чому менi здаеться, що дитинство сьогоднi закiнчилося? Не хочу так думати. Не думатиму так.
Не бiйтеся тих, що вбивають тiло, душу убити не можуть. Цитата неточна, але хiба рiч у тiм?
Ось твоi записи, тату. Лежать на столi, нiби чекають повернення – твого. А повернувся я. Один. Ми рiдко розмовляли на серйознi теми. З мамою ми були разом, вiд моменту народження i до кiнця столiть, зшитi воедино голкою долi, а з тобою трималися на вiдстанi. Здаеться, ти боявся мене, свого сина, всi сили вiддаючи боротьбi з виразкою страху. Ну, хай не боявся – побоювався. Тому й не був вiдвертий. Давай поговоримо вiдверто хоча б зараз. В односторонньому порядку. Ти говоритимеш, як досвiдчений музикант грае п’есу – прямо з аркуша. А я слухатиму. Тепер я боюся тебе, тату. Побоююся. Таемний голос пiдказуе, що ти здатний не тiльки назавжди завершити мое прекрасне дитинство, дозволивши убити себе перед шкiльним двором. Ти в силах, дотягнувшись iз темряви, отруiти мiй майбутнiй рай.
Інодi отрута – пекло. Правда, тату?
Давай, оживай. Хоча б на хвилинку.
Спокуса сильнiша за розважливiсть. Моя рука бере стос iз п’яти списаних зошитiв. Вiд останнього пахне свiжим чорнилом, i ще, чомусь, – яблуком. Зеленою, мiцною, надкушеною антонiвкою.
Щелепи зводить.
Кирило Сич: 1-е вересня..18 р., 11:32
…у мене проблеми у стосунках iз життям.
Любов без взаемностi.
Причому, як це не дивно, взаемностi немае з мого боку.
З вiкна видно гаражi, вони тонуть у морi зеленi. Бiльшiсть покинутi, тихо iржавiють i поринають у спогади. Гадаю, в iхньому лонi можна знайти остови машин. Скiльки часу потрiбно, щоб «Хонда» або «Таврiя» тихо згнила на приколi? Рiк? Десять? Не знаю. Зрiдка, коли настрiй нагадуе жiночу акварель, я п’ю чай i думаю: у разi катастрофи смерть гаражiв виглядала б зовсiм iнакше. Руiни, iкла рваного металу, проломи, поквапцем зшитi лозою берiзки. Розкиданi тельбухи автомобiлiв. Втiм, тодi й будинки навколо були б руiнами. А так: нiчого, будинки як будинки. Хiба що три чвертi квартир порожнi. Люди з бiса помилялися, вважаючи кiнцем цивiлiзацii – вiйну. Ядерний реквiем. Інфаркт клiмату. Агонiю геологii. Астероiд-вбивцю. Екологiчну катастрофу. Кризу перенаселення.
Все, що завгодно, окрiм утопii.
Менi тридцять шiсть рокiв, я сейф, i утопiя для подiбних до себе – тихе булькання води над головою. Бульбашки на поверхнi. Спокiй.
Драговина.
Так i не здогадаешся, що пейзаж, який вiдкриваеться з вiкна – двiр у центрi великого мiста. Два дятли захоплено довбають старий клен. Бiлочки мигтять в кронах, спалахуючи слiпуче-рудими хвостами. Птахи сиплють терцiями. Квiтнуть кущi-окупанти, захопивши левову частку територii. Самим квiтом своiм потверджуючи: ми прийшли не надовго. Ми прийшли навiки. Не знаю, що це за кущi, i чому iм надумалося квiтнути на початку осенi. Жасмин? Навряд чи. Божевiльний жасмин, який квiтне за власним бажанням, наплювавши на змiну сезонiв, грайливо вищирився краденими в шипшини голками? Можливо. Аромат лоскоче нiздрi, вiдлунючи в потилицi солодкою знемогою. Хочеться спати. Останнiм часом менi все частiше хочеться спати: вранцi, вдень… Замiсть простого рiшення – пiти баю-бай в незастелене лiжечко – продовжую дивитися у вiкно. Сусiд Пилипчук вигулюе болонку Чапу, схожу на сплутаний клубок шерстi. Вiн не сейф, як я. Звичайний, з бiльшостi. Просто, коли все почалося, Пилипчуку стукнуло шiстдесят, а люди похилого вiку пiдозрiло ставляться до нововведень. Через цю пiдозрiливiсть, що залишилася з сусiдом досьогоднi, Пилипчуку не пощастило. Так вiн i доживае вiку: псевдо-сейфом. Власне, вiку доживае тiло Пилипчука. А душа – вона, знаете-бо, безсмертна. Згiдно фактам, якi пiдтвердили цю сумнiвну тезу. Болонка ж – iстерична дурепа. Але Пилипчук ii любить. Ще вiн любить гуляти з правнуками, але правнукiв у нього немае. Внуки виросли, а правнуки не народилися. Зрiдка я зупиняюся покурити з сусiдом, i тодi я змушений довго вислуховувати балачки про любов до неiснуючих правнукiв. Болонка в цей час скиглить бiля нiг, прикидаючись правнучкою. Потiм я йду провулком, а спину менi свердлить сповнений заздростi погляд.
Я везунчик. У мене е син. Адам Кирилович Сич.
Сьогоднi, першого вересня, Адам пiшов до школи.
У перший клас.
Скiльки зараз шкiл у мiстi? Три? Двi? Напевно, питання слiд було б поставити iнакше: скiльки населення залишилося у колись двомiльйонному мiстi? Я не впевнений, що бiльше п’ятисот тисяч. Менше. Значно менше. А на Землi, яка мутуе в райськi кущi? Однi говорять: популяцiя скоротилась уп’ятеро. Іншi смiливiшi, жонглюють цифрами. Але якщо мiряти iншими мiрками, малодоступними для сейфiв, населення виявиться – тьми й тьми. Просто цьому населенню-велетню не потрiбнi квартири, гаражi й школи. Їм навiть тiла не потрiбнi. Ось якi вони невибагливi. Мiй Адам пiшов до школи, i разом з ним (у ньому?!) за парту сiли тисячi. Цiлком помiщаються за однiею партою. Тiсно, зате тепло.
Один дятел злетiв.
Другий продовжуе стукати.
Навiщо я дiстав цi зошити? Розкидав по столу, мляво дивлячись на вицвiлi вiд часу обкладинки. Найстаршому – майже чотирнадцять рокiв. Пам’ятаю, менi видавалося ознакою аристократизму робити записи вiд руки, фiолетовим чорнилом. А епiграф до першого зошита накидано (о жах! – саме накидано…) фломастером. Жовтим. Напевно, я пiдiбрав епiграф пiзнiше. Хоча не певен. Я взагалi не певен, чи знав на ту пору про iснування римлянина Сенеки. Здаеться, спектакль «Театр часiв Нерона i Сенеки» – жорстоку, мудру, хворобливу притчу! – побачив тiльки через рiк. Навiть рецензiю для «Вiстей» робив… Нi, не пригадати. Цитата випадково трапилася в книзi афоризмiв? Найiмовiнiше. Інодi здаеться: це не я. Кирило Сич давно минулих днiв, самозакоханий молодик з почерком, вiдважно збитим набакир, якому лiньки було навiть очистити наiвний текст вiд повторiв i неоковирностей, – адже гадав у майбутньому зробити книгу, бестселер, поживу для розуму! Зараз я багато чого переписав би наново, якби справдi робив книгу. Шкода, книга закiнчилася, не почавшись. Хай залишаеться, як е: п’ять зошитiв, зафiксований мимохiдь шлях становлення почерку.
Перечитаю з початку.
Посмiхнуся, дивлячись в криве дзеркало часу.
Удень Адам повернеться зi школи, Ванда пригостить нас пирогом, i я урочисто спалю зошити. Виголошу тост на похвалу глупотi. Своiй глупотi, природно. Але це буде пiзнiше. Вночi я шкодуватиму про вчинок, необачний i непробачальний. Я знаю це, але все одно спалю зошити. Вони набридли менi. Нагадують про минуле. Про часи, коли ми презирливо iменували масу обивателiв «iнтелектуальною бiльшiстю», себе ж потай мислячи елiтою, кухонними обранцями, – навiть не здогадуючись, що настане день, тихий, малопомiтний, як тать уночi, примусивши нас болiсно страждати через неможливiсть приеднатися до бiльшостi, яка спокутуе грiхопадiння. Оточенi любов’ю й турботою, наче помираючi родичi, ми… Ненавиджу слово «ми». Можливо, тому, що в цьому словi менi бiльше немае мiсця. Можливо, тому, що це слово сходить у небуття, поступаючись сценою пiднесеному «Я», такому величезному, що уява сейфа безсила його уявити.
У безiменних кущах нявчить кiшка: сiро-смугаста.
Зачиняю вiкно.
Зошит перший
Час i до нас, i пiсля нас не наш.
Ти закинутий в одну точку; розтягуй ii —
але до яких пiр?!
Сенека
Ванда, як завжди, була на висотi. Улюблений жарт сiм’i – цитата зi стародавнього кулiнарного талмуда: «Для салатiв „Олiв’е“ або „Парiз’ен“ вiзьмiть дичину (рябчика, фазана, тетерука, курiпку), маслини „Зiзi Кокот“, раковi шийки…» Рябчикiв з фазанами довелося замiнити «Докторською», маслини – солоним огiрком, а раковi шийки – зеленим горошком, але пристойний таз спорожнiв майже вiдразу. Губи залиснiли вiд майонезу, черевця приемно вiдстовбурчилися. Услiд, уторованою дорiжкою, пiшов любий друг вiнегрет. А на кухнi, в духовцi, чекаючи трiумфального виходу, тужив гаряченький пирiг – «Купа мала», фiрмовий рецепт Вандиноi мами. Кирило нишком зажував шматочок, спровокувавши сiмейний скандал, але гостi вже стояли на порозi, i Ванда змiнила гнiв на ласку. Зате тепер можна не ковтати слинку в передчуттi.
Молодий чоловiк сито гикнув: не розрахувавши сил, встиг об’iстися олiв’е.
До речi, в заначцi е ще пiвкаструлi…
Гуляли дворiччя весiлля. «Ситцеве» або «лляне» – Кирило завжди плутався в назвах. Пам’ятав лише, що «золоте» явно на схилi вiку. Зiбралися старi друзi (хоча – якi там «старi»?! – всi вчорашнi дипломники…), вiддаючи належне останньому «школярському» гулянню. Нехитрi закуски, кислий «Рислiнг», жарти, смiх, пiснi пiд гiтару… Втiм, гiтара поки нудьгувала в чохлi, зате Мiшель, який зазвичай кривив губи вiд одного вигляду «сухаря», встиг вiдкоркувати принесену контрабандою пляшку «Пшеничноi».
– Ех, нажлукчусь! – радiсно потер руки Едик, наповнюючи келих мiнералкою.
Хитрий Едик спиртного не пив. Взагалi. Навiть пиво. Зате на скронi у нього прилiпився «патник», який дозволяв насолоджуватися загальною ейфорiею i потихеньку п’янiти, абсолютно не боячись ранкового бодуна.
– Халявщик! – сказав Мiшель, розливаючи горiлку.
– Навпаки! Благодiйник! Вам же бiльше залишиться, алкашi!
– Упирятко ти, Едю! Нассешся нашоi крiвцi, i спатоньки…
Такий обмiн шпильками давно став своерiдним ритуалом. Мiшель з Едиком були, що називаеться, на ножах з першого курсу, i ретельно приховували цей факт. З боку подивишся: жартики-пiдколювання нерозлучних друзiв. Велет-Портос поряд з витонченим Арамiсом. Ще раз подивишся. Ще… І одного разу зрозумiеш: кiлькiсть неприемно перейшла в якiсть. Над кожним жартом висить темна хмарка, i краще махнути рукою. Не звертати уваги. Це посилилося, коли Едик – першим з компанii! – розщедрився на «патник». Тодi i слiвця такого не було: «патник». Емпатичнi комунiкатори «Емпаком» щойно входили в моду, iх називали за номерами моделей: «Сенсит-002», «Сенсит-003»… Зараз у Едика красувалася «п’ятiрочка-спец», iз розширеним спектром сприйняття й еманацii.
Добре все-таки мати багатих предкiв!
Як завжди, згадавши про предкiв, Кирило трохи засумував. Батьки Ванди увесь час обiцяються в гостi, але з iхнiм здоров’ям навряд чи виберуться з далеких Збишевцiв. Знову ж таки, вiзи оформляти: людям похилого вiку будь-який чиновник гiрший за Страшний Суд. А мама самого Кирила, пiсля того, як батько вмить згорiв вiд iнфаркту… Агов, досить печалей! Свято в хатi! І, тим не менше: з одного боку, немае класичних проблем типу «зять-теща» або «невiстка-свекруха» – але пiдуть дiти, i без коханих бабусь з пирiжками…
Комусь доведеться роботу кидати. Або на няньку горбатитися.
– Отже, третiй тост банальний, як банальна сама любов! За наших молодих! – басом виголосив Мiшель. Чарка, потонувши в його лапi, прикидалася наперстком. – За почуття, що не потребують милиць технiки! За вас, друзi! Гiрко!
– Гiрко! Гiрко!
– Раз! Два! Три!.. Десять!.. Одинадцять!..
– Двадцять один!..
– Сто! Тисяча! Вони до ранку цiлуватися можуть, я iх знаю!
«Нашi молодi» насилу розiмкнули обiйми. Ванда розрум’янилася, очi блищали – вона була на диво гарна, i Кирило ледве стримався, щоб знову не накинутися на дружину з поцiлунками. Якби не гостi, не тiснота малогабаритки… Втiм, гостi пiдуть, а вони залишаться. Вся нiч попереду, завтра вихiдний, можна вiдiспатися всмак. Молодець, Мiшель. Хороший тост сказав. Правильний. Як «патники» до моди увiйшли, багато пар, подавши заяву в ЗАГС, поквапилися обзавестися «Сенситами». Походять мiсяць-другий, зблизяться духовно, вдаючись до високого штилю… Кирило з Вандою теж хотiли спробувати. Всi хвалять, язиками цокають, а магазин «Весна» по телику рекламу дае: молодятам 50% знижки! Ось тут-то i з’ясувалося, що Кирило – «несприйнятливий». Або, як пiзнiше охрестили подiбних йому, сейф. Людина у футлярi, рiч в собi. Не працював у нього «патник»: хоч на прийом, хоч на передачу. Нейроелектронщик з сервiсного центру пояснив: бувае, мовляв. Ви, юначе, не турбуйтеся, нiчого страшного. Для сiмейного життя це необов’язкове, там важливiша пошана. Просто у вас… Тут вiн явно осiдлав улюбленого коника i довго патякав про поеднання ритмiв альфа-бета-гамми, накладення синапсiв, стандарт резонансних частот-модуляцiй… У Кирила в результатi виникло враження, що консультант i сам до ладу не знае, чому у одних людей емпат-комунiкатори працюють, а у iнших – нi. І нiхто не знае.
Таких, як Кирило, за статистикою, виявилося тринадцять вiдсоткiв. Плюс-мiнус корiнь квадратний. Причому не можна було сказати, що «патники» вiдмовляли виключно у твердолобих тупиць. Або, навпаки, у витончених естетiв. Це – як абсолютний слух: зрозумiй-но, чому Івановi ведмiдь на вухо наступив, а Хейфiц чверть тону ловить. Шанс потрапити в «сейфовудюжину» мав будь-хто. Найбiльш, можна сказати, демократично: за теорiею ймовiрностi.
Кирилу просто не пощастило.
Спочатку вiн неабияк хвилювався. І Ванда, вiдчуваючи його пригнiчення i без «патника», поквапилася пообiцяти: коли вони разом, обходитися без комунiкатора. З тих пiр вона спрадi дуже рiдко надягала крупнi чорно-бiлi клiпси «Сенсита-004». Кирило намагався вiдрадити ii: «Навiщо позбавляти себе нових вiдчуттiв?» – але Ванда стояла на своему, i вiн поступився. В глибинi душi вiдчуваючи вдячнiсть. Не те щоб почувався неповноцiнним, але все-таки… Сейф? «Чорний ящик» без входу-виходу?! Немов глухонiмий серед нормальних людей. Трохи з-за цього закомплексував. Спасибi дружинi…
Ось i зараз Ванда залишила клiпси в шкатулцi. На вiдмiну вiд бiльшостi гостей. Он Шурко з Алiною, якi взимку повiнчалися у справжнiй церквi, i регiтлива Томочка, й Ілона з новим кавалером – товстеньким лiкарем; i, звичайно, хитрюга-Едик. Зате Мiшель «патник» не носить принципово. Стверджуе, що для його «чутливоi й тонко органiзованоi натури шкiдливi посиленi стороннi емоцii». Бо, значить, здатнi легко порушити крихку душевну рiвновагу. Із вуст Мишка Савельева, веснянкуватого ведмедя-нетiпахи; Мiшеля, який вважався на курсi символом непохитного спокою; Мiшунечки, який п’е горiлку не п’янiючи, кого зроду не бачили роздратованим чи пригнiченим… Коротше, саме в його вустах фраза про «крихку душевну рiвновагу» звучала з особливою красою. Але тести на емпатiю Савельев пройшов заввиграшки.
Молодець Мiшель. І щодо «почуттiв без милиць», i взагалi.
Чудовий хлопець. Свiй в дошку.
– Кирюш, горiлочки?
– Нi-i…
– Ну за компанiю! Кирнемо по маленькiй?!
– Не хочу. Їi, матiнку, закушувати треба, а я скоро лусну… Мiшель, дай гiтару!
На жаль, Едик ще ранiше дiстався до дистанцiйки i увiмкнув телик. Кирило хотiв шикнути на «порушника спокою»: телевiзор пiд час гулянки – остання справа. Але на екранi з’явився молодцюватий дядечко iз залисинами, й Ілонин кавалер («Вадим» – iм’я пробкою вилетiло з пам’ятi) здивовано видихнув:
– От тобi й на! Мiй шеф! Зважився-таки… – i прилипнув до екрану.
– …не побоюся цього слова – просто злочинно, – продовжував мiж тим Вадимiв шеф, зблискуючи скельцями окулярiв. – Дослiди, проведенi на добровольцях, закiнчилися вельми|дуже| сумно. Так, розробленi «Емпакомом» експериментальнi моделi телепатичних, iнакше – ментальних, комунiкаторiв працюють. Це факт. Таким чином, пряму передачу думок – пiдкреслюю: саме думок, логiчноi й образноi iнформацii в сукупностi! – було здiйснено на практицi. Проте думкопередача викликала у реципiентiв абсолютно жахливi побiчнi ефекти на рiвнi сильноi психопатологii. Як встановили незалежнi експерти, мозок людини безсилий контролювати потiк невербальноi, неопосередкованоi iнформацii. Реципiент отримуе хаотичний викид, значна частина якого транслюеться донором пiдсвiдомо. Позбавлений орiентирiв, при повнiй вiдсутностi природних фiльтрiв, мозок реципiента сприймае чужi образи як своi власнi, внаслiдок чого розвиваеться складна форма шизофренii з множинним розщепленням свiдомостi й особистостi…
– Тож-бо я думаю: чому реклама телепатерiв скисла? Ще з листопада, – вголос прокоментував Едик, заглушивши останнi слова оратора. – Дулю iм, а не телепатiю! А брехуни: вiйськовi лапу наклали, засекретили…
– Я чув, конкуренти притиснули…
– Та тихiше ви! Дайте послухати. Це серйозно.
– …спроби лiкування реципiентiв успiху не мали. Проте, iгноруючи рекомендацii фахiвцiв, керiвництво «Емпакома» мае намiр продовжувати експерименти з ментальним зв’язком. У цiй ситуацii менi й низцi моiх колег не залишилося нiчого iншого, як звернутися до широкоi громадськостi через засоби масовоi iнформацii. Я лiкар, я давав клятву Гiппократа!.. врештi-решт, я громадянин, я просто людина!.. i спокiйно спостерiгати, як на вiвтар прибутку…
– Адже i справдi, серйозно… нервуе…
На екранi з’явилася фiгуриста блондинка-ведуча. Стрiли вiй (накладнi?), завчений рефлекс усмiшки. Наiвний, незатьмарений думкою погляд блакитних очей, крiзь якi при бажаннi, напевно, можна побачити задню стiнку черепа.
Красуня.
– Але Вачаган Арсенович! Перепрошую! Адже свого часу i «патники»… ой, пробачте! – емпатичнi комунiкатори теж вважалися шкiдливими? Може, iсторiя лише повторюеться?
Камера знов намацала дядечка iз залисинами. Цього разу його супроводжував рядок: «Проф. Казарян В.А., доктор психологii, зав. регiональним НДЦ „Емпаком“.»
– Я був би тiльки радий, якби моi побоювання виявилися безпiдставними. Дiдько забирай, я б станцював на столi, коли б так трапилось!
Професор, що раптом став схожий на божевiльного абрека, закусив губу. Вiдчувалося: спокiйний дiловий тон даеться йому великою кров’ю. Куди легше було б зiрвати краватку, скинути пiджак i, оголивши вiрний кинджал, кинутися рiзати експериментаторiв, немов скажених собак. Але гнiв спалахнув далекою блискавкою, розкотився громом – i зник за горизонтом.
Окуляри.
Тугий вузол краватки.
Розмiрена, переконлива мова майже без акценту.
– Проте цього разу ми маемо в своему розпорядженнi реальнi факти, у той час коли довкола емпат-комунiкаторiв ходили лише нiчим не пiдтвердженi чутки. Навiть на стадii лабораторних випробувань приладiв серii «Сенсит» не було виявлено жодних побiчних ефектiв. Тепер же нами накопичено величезний статистичний матерiал, який однозначно пiдтверджуе: емпатичнi комунiкатори абсолютно нешкiдливi. Бiльш того, вони успiшно застосовуються при лiкуваннi важких депресiй, нервових розладiв, рiзних фобiй i навiть наркоманii з алкоголiзмом. А про iх використання в побутi ви напевно обiзнанi не гiрше за мене. Але ментальний комунiкатор – це дещо принципово iнше! Повторюю, цей пристрiй украй небезпечний для психiки людини! Я можу навести отриманi в ходi дослiджень данi…
У пам’ятi спливла лютнева стаття, пiдготована Кирилом на замовлення тижневика «Горизонти бiзнесу». До закiнчення iнституту залишалося ще пiвроку, але до нього, дипломника журфаку, все частiше зверталися рiзнi видання. Спочатку вiдверто «жовтi», пiзнiше – солiднiшi, на зразок тих же «Горизонтiв…». Платили непогано. Кирило навiть почав розмiрковувати: а чи не взяти вiльний диплом?
Стаття була про сфери застосування «патникiв». Для Кирила, природженого сейфа, написати ii стало справою честi. Попрацював на совiсть: стирчав на молодiжних дискотеках, де тiнейджери з «патниками» за вухами, у вухах, у волоссi, на потилицi шаленiли вiд щастя, зарядившись вiд тусовки «драйвом»; на стадiонах, коли половина трибун iз захопленим ревом схоплювалася в единому поривi, тiльки-но центр-форвард «Металiста» засаджував м’яч «у дев’ятку». Спiлкувався iз закоханими, з молодятами, з лiкарями-психiатрами й невропатологами; втерся у довiру до молодика – наркомана-початкiвця, з’ясувавши з перших рук: «ловити кайф» стало куди простiше, дешевше й безпечнiше. Збираеться компанiя любителiв забити косяк або нюхнути, беруть одну дозу на всiх, чiпляють «патники», сiдають у коло… Один «довбеться», а кайф ловлять усi. Хай опосередкований, фiльтрований, на «голих емоцiях», але все-таки… З жорсткою наркотою такi жарти не проходили, але з травичкою i навiть з морфiем – цiлком. Ейфорiя транслювалася запросто. Мiж iншим, лiкували наркоманiв за дуже схожою методикою. «Пушери», ясна рiч, були не в захватi: попит на легку отруту неухильно падав. Ходили чутки, що готуеться законопроект про легалiзацiю слабких наркотикiв з продажем iх в аптеках по «групових заявках».
Стаття вийшла на славу. У номер пройшла з першого разу, майже без правок. А головред «Горизонтiв…» обiцяв, як виникне потреба, неодмiнно зв’язатися. Можна пишатися. У сейфа вийшло! Ще й трохи краще, нiж у колег з «патниками». Читав вiн подiбнi статейки в iнших виданнях – нiсенiтниця, писанина…
І зараз Кирило почув тему! Гостру, сильну, потенцiйну сенсацiю. Крах проекту телепатичного зв’язку вiд «Емпакома», виступ керiвника дослiдницького центру з публiчним викриттям… Фарисей Савл, гонитель християн, на очах поважноi публiки линяе у ворожий табiр! Секс-бомбу з телика час гнати в шию: професор з доброi волi до них прийшов, тут лови момент, тисни по максимуму, а вона вимахуе розмовою, наче сука – хвостом… Стаття статтею, але видно ж: у людини душа болить! Чому не допомогти чисто по-людськи?!
