banner banner banner
Давно, знебулий раб, замислив я втекти...
Давно, знебулий раб, замислив я втекти...
Оценить:
Рейтинг: 0

Полная версия:

Давно, знебулий раб, замислив я втекти...

скачать книгу бесплатно

Давно, знебулий раб, замислив я втекти...
Генри Лайон Олди

Тiнi мого мiста #3

Генрi Лайон Олдi

Давно, знебулий раб, замислив я втекти…

У натовпi легко бути самотнiм.

Жетон метро – ключ до просвiтлення.

Сходжу вниз.

    Нiру Бобовай

* * *

– Отже, ви сподiваетесь повернутися назад? Додому?

– Так.

– Коли ж, якщо не секрет?

– Скоро.

– А яким чином ви збираетеся це зробити?

– Нiяк. Просто повернуся. Разом з iншими, хто спав. Я не вмiю – разом. Не люблю. Не хочу. Але тут все навпаки. Тут iнакше не вийде. Баба мене вже знайшла. Тепер – скоро.

– Але якщо у вас дома так добре, може, ви б хотiли забрати з собою й iнших людей? Щоб iм теж було добре?

– Усiм?!

– Аякже. Адже це чудово, коли всiм добре.

– Всiх забрати?!

– Не треба нервуватися. Припустiмо, не всiх. Наприклад, тих, хто тут. У пансiонатi. Як ви вважаете, у вас удома iм буде краще?

– Нi-i. Їм не потрiбно, щоб краще. Було б потрiбно, давно б пiшли. Самi. Але вони залишаються. Значить, не хочуть. Якщо вдома стане багато людей, вийде дурня. Як тут. Вдома кожен – сам. А тут – разом. Не люблю, коли разом. Коли в мiсцi, в одному мiсцi, штовханина. Ви, лiкарю, теж – сам. Вам тут погано. Пiдете зi мною?

– Спасибi за запрошення. Я подумаю.

– Думати не треба. Треба йти. Або не йти. Якщо ви пiдете – буде легше. Дiйти.

– Добре. Скажiть менi, коли зберетеся додому.

– Я скажу, лiкарю. Скоро скажу. Тiльки не треба вагатися. Будь ласка…

* * *

Час змiнити окуляри, зрозумiв лiкар.

Окулярiв у нього було двi пари. Дуже подiбних: тонка, невагома оправа i крупнi, трохи витягнутi донизу скельця з дуже поважними дiоптрiями, що надавали обличчю дещо втомленого вигляду. Стиль «Верблюд, король бабок,» – так висловлювалася перша дружина лiкаря, вона ж остання, бо пiсля розлучення, справи давньоi i майже забутоi, щасливчик зовсiм не квапився поринати в чергове безумство. Але повернiмося до окулярiв. Нiякого тонування, затемнення лiнз. Простота й солiднiсть. Хiба що метал першоi оправи вiдблискував сталлю, а другоi – бронзою. Нiхто, власне, й не помiчав, що лiкар приблизно раз на три мiсяцi змiнюе окуляри. А й помiтили б, так не надали значення.

Лiкар посмiхнувся, витягуючи запасний футляр.

Значення процес мав тiльки для нього.

До окулярiв звикаеш. Як звикаеш до банальностей, до суети, до iлюзii, самозваноi реальностi, яка посiла трон i начепила корону на дулю лисоi голови. Минае час; сидить узурпаторка; стоiш ти. Але одного разу, лише змiнивши пару окулярiв, раптом розумiеш, що свiт змiнився, остаточно й безповоротно. Самозванка стрiмголов злетiла з трону, слабкi, м’якосердi банальностi зчепилися не на життя, а на смерть, мутуючи в зубастi, вкритi лускою аксiоми; суета-втiкачка сентиментально оглянулася на палаючий Содом i перетворилася на соляний стовп. Розпливчатiсть буття, iменована звичкою, стала безсоромно рiзкою, хоча дiоптрii однакових лiнз, а також iдентична центровка не давали до цього жодних пiдстав. Подеколи життя розтягувалося, подеколи зiщулювалось, мишею втiкши в кут. Бiчний зiр набув поганоi звички зникати i з’являтися, коли бажав, немов кокетка-коханка, змушуючи кавалера постiйно коситися: чи на мiсцi легковажна красуня? Ти рiзко повертаеш голову, ловишся на вудку легкого запаморочення; п’яний без вина, ти постiйно шукаеш привiд зняти окуляри й протерти iх ганчiрочкою. Ти весь у собi, зайнятий собою, i ненадовго забуваеш, що навколо тебе кишить маса абсолютно безглуздих, непотрiбних тобi людей.

Люди перетворюються на об’ект дослiдження, чим i повиннi бути.

Запасний футляр лiг в кишеню пiджака. Увечерi, подумав лiкар. Я помiняю окуляри ввечерi, на роботi, залишившись насамотi. Дарма, чи що, я записав собi на сьогоднi нiчне чергування. Ще один самообман, жалюгiдна видимiсть дiяльностi. Маслак, кинутий псу суспiльства: працюю, знаете, не щаджу сил i здоров’я… Втiм, пес розкошуе бiля будки, ситий попереднiми подачками. Я розгодував його до ожирiння. До втрати пильностi. Якби я не з’являвся в лiкарнi тиждень або два, в крайньому разi, менi б передзвонили додому, й пiд кiнець розмови попросили берегти себе. Видушили б краплю жовтого спiвчуття, що пахне фурацилiном: зрозумiйте, дюбий друже, у вашому вiцi… Серце? Шлунок? Ах, депресiя! Тонкий жарт: ясно, ясно, чоботар без чобiт… Так, звичайно. Видужуйте й нi про що не турбуйтеся.

Окуляри змiнити легко, на деякий час сховавшись за частоколом нових скелець. Куди важче змiнити iм’я, банальнiсть з банальностей.

Пес не вiддасть улюблену кiстку.

Робота в лiкарнi була синекурою. Добре оплачуваним балаганом. Вони там всi безнадiйнi, в тисячний раз подумав лiкар. За це я iх люблю: за вiдсутнiсть надii. За визначенiсть. За витi грати огорожi, зелень газону довкола шезлонгiв, за божественну непомильнiсть камер стеження, за присутнiсть ввiчливих ангелiв-охоронцiв i бурчання двох доберманiв, навчених за спецiальною програмою «Сторож». Я пропоную iм – зрозумiло, не доберманам i не ангелам! – сiсти в крiсло або прилягти на диван, я веду з ними бесiди, вибудованi за всiма правилами; Геркулес, що на зло мiфологii одружився iз метеликом-Психеею, я препарую гусiнь психозiв i розчленовую кокони фобiй, знаючи, що борюся з гiдрою, i годi чекати Іолая-факельника, який припече обрубанi шиi. З тим же завзяттям я мiг би чесати iм п’яти. Зате багатi родичi моiх пацiентiв iз задоволенням платять за розкiш недбало ввернути на бенкетi чи презентацii: «Ах, бiдний дядечко! Але ж ви знаете, вiн повнiстю забезпечений! Багато хто продав би душу за можливiсть опинитися на його мiсцi! Звiсно, в клiнiцi… точнiше, в пансiонатi. У цього, який!.. ну, того самого, якщо ви мене розумiете…»

Спiврозмовник, як правило, розумiв.

Природний вiдбiр: нетямущих давним-давно перестали пускати на банкети й презентацii. Умiння кивнути в потрiбний момент схоже на дорогу краватку. Своерiдна вiзитна картка. Адже навiть якби нетямущий душу продав, отриманих грошей не вистачило б для оплати мiсця в клiнiцi, точнiше, в пансiонатi, де е камери стеження, ввiчлива охорона, розумнi добермани i той самий лiкар, якщо ви мене розумiете.

«Тим самим» (а також «цим, який!») лiкар став двадцять п’ять рокiв тому, пiсля скандального циклу статей «Сiмдесят стоянок», де вiн захоплено полемiзував з Джавадом Нурбахшем, який зважився вiдкрито провести паралелi мiж психоаналiзом i суфiйським вченням. Яка ж то спокуса – пов’язати «нафс-i аммару», тобто душу плотську, або спонукальну, вiчного тирана i контролера думок та поведiнки людини, iз «super-ego» – системою засвоених в ранньому дитинствi заборон, не цiлком усвiдомлюваних самою людиною. Але одна з головних тез «Сiмдесяти стоянок» була така: якщо психоаналiз собi за завдання ставить вплив на людину ненормальну з метою повернення ii до норми, а суфiзм (як, втiм, i дзен) – на психiчно нормального з метою перетворення його на «людину досконалу», то, прийнявши з позицiй соцiуму «людину досконалу» за «людину ненормальну», ми замикаемо кiльце, повертаючись в початкову точку. Щоб пiдтвердити свою думку, лiкар доклав колосальних зусиль, аби пробитися на заняття суфiйських «пiдготовчих класiв», де психiчнохворих зцiлювали езотеричними методами, а потiм переводили до «внутрiшнього кола» навчання. Мiсцевi шейхи спершу похмуро косилися на iновiрця, але коли лiкар потряс iх рясним цитуванням Румi й витримав тригодинний «танок дервiша», залишившися до кiнця на ногах, навiть найупертiшi ортодокси вiдчули до гостя пошану.

Ах, як давно це було…

Тодi лiкаря ще не дратувала велика кiлькiсть людей навколо.

* * *

– У вас е якi-небудь скарги?

– Ска… скарги?

– Ну, може, вас щось не влаштовуе, що-небудь не подобаеться у нас? Наприклад, годують погано. Розповiдайте, не соромтеся. Я постараюся вам допомогти, якщо це буде в моiх силах.

– Годують добре. Навiть краще, нiж удома. У мене. Пюре з рибою. Морс. Хлiб свiжий. Морс подобаеться. А тут не подобаеться. Байдуже.

– Що саме вам не подобаеться?

– Все. Люди… Їх багато. Дуже. Вiд них шум мiж вухами. І камiнь не лiпиться. Нiчого не лiпиться. Навiть асфальт. Навiть люки. З люкiв лiпити добре, менi подобаеться. Вони такi лункi виходять. Лункi й важкi. Коли бiжать – дзвону… Тiльки тут вони не лiпляться. Це вiд людей. Вiд шуму. Напевно.

– Що у вас не лiпиться, пробачте?

– Големчики. Їх так мамця назвала. Давно. Коли я ще маленький був.

– Добре, до ваших големчикiв ми ще повернемось. Це дуже цiкаво.

– Правда, повернемось? Разом з вами, лiкарю? Ви теж хочете туди… додому?!

– Гадаю, ви не зовсiм правильно мене зрозумiли. Або я неточно висловився. Я мав на увазi: «повернемося в нашiй розмовi». А поки менi б хотiлося дiзнатися детальнiше, що ще вам не подобаеться?

– Все. Майже все. Люди шарудять. Голосно. Всiм чогось треба. Шарудять, шарудять… Навiщо? Не люблю шарудiти. Не люблю слухати шарудiння. Зрiдка тiльки. Інодi. Або коли големчики булькають.

– Наша бесiда вас теж обтяжуе?

– Бе-сi-да? Обтяжуе… тяжкiсть… Нi. Не дуже. Ви iнакше шарудите, нiж iншi. Ви говорите. Ви словами робите. Ну, хочете зробити. А iншi просто… те-ре-ве-нять.

– Спасибi на доброму словi. Тодi, якщо не заперечуете, давайте продовжимо. Отже, що вас ще не влаштовуе в нашому пансiонатi, окрiм великоi кiлькостi людей, шуму i розмов?

– У пан-сi-о-на-тi?.. Так, менi пояснювали. У вас тут добре. Майже як вдома. Големчики не лiпляться, а так добре. Не чiпають. Не докучають: давай пошарудимо! Шуму менше. І годують. Пюре з рибою. Морс. З журавлини. Добре. Тут люди разом – зовнi. А всерединi – кожен сам по собi. І ви, лiкарю, самi. І я – сам. І все. Подобаеться.

– Значить, вам подобаеться в пансiонатi? А зовнi – нi? Скажiть, ви б хотiли, щоб вас випустили?

– Випустили? Куди? Додому?! Ви знаете, як туди потрапити?!

– Нi, я не знаю, як потрапити в те мiсце, про яке ви часто розповiдаете, i про яке ми ще поговоримо докладнiше. Але ми могли б виписати вас пiд опiку вашого кузена.

– Ку-зе-на?

– Двоюрiдного брата. Вiн дуже, дуже заможна людина, у нього прекрасний особняк, прислуга…

– Юродний Брат? Не хочу до нього! Не треба. Вiн чiплятиметься. Шарудiтиме, шарудiтиме… Проситиме, щоб я лiпив. Багато лiпив. Не так, як я хочу. Як люди хочуть. Їх багато, вони всi хочуть, а я один… Тiльки у вас все одно не лiпиться: люки, стiни, асфальт. Нi, не хочу.

– Ну чому ж – не лiпиться? Вашi роботи показували вiдомим мистецтвознавцям: вони просто в захватi! У вас, дорогий мiй, безперечно, талант. Ви вилiпили чудовий скульптурний портрет своеi матерi – за цим портретом ii змогли iдентифiкувати, з’ясували, хто ви насправдi, у вас знайшлися родичi…

– Ро-ди-чi… Не хочу до Юродного Брата! Не хочу!

– Заспокойтеся, будь ласка. Не хочете – i не треба. Нiхто вас силомiць до нього не вiдправить. Якщо ви вважаете за краще залишитися в пансiонатi – ласкаво просимо. Я радий, що вам подобаеться у нас.

– Тут краще, нiж у мiстi. Але вдома – ще краще. Тут у мене обличчя хитре. Прикидаеться. Я бачив. У дзеркалi. Вдома я iнший. Правильний. А тут все дуже тверде. Камiнь твердий. Дерево тверде. Навiть люки твердi. Не лiпляться. Я сам твердий. День-нiч, день-нiч, вдень – сонце, вночi – мiсяць. Нудно. Треба iнакше. Мамця любить гратися: мiсяць – вдень, сонце – вночi. Або разом. Або щоб жарко – i раптом снiг. А у вас нiхто не граеться. Розучилися, напевно. Затвердiли, висохли. Або не хочуть. Чому? Мiсто, люди: шурх-шурх… Один пла-сти-лiн м’який. Лiпиться. Я пам’ятаю, це ви менi дали, лiкарю. Шкода, големчики все одно неживенькi виходять. Стоять. Мовчать. Не бiгають. Їжу не приносять. Хоча менi iжу й так дають. Пюре з рибою. Морс…

– Так, я пам’ятаю. Морс з журавлини. Здаеться, я зрозумiв, що вас не влаштовуе. Не у нашому пансiонатi, а взагалi… Скрiзь.

– Так, лiкарю. Тут – скрiзь. А вдома – нi. Вдома добре. Коли я повертатимуся, ми можемо пiти разом. Вам сподобаеться: виберете собi два квартали, або три… Ви хочете робити. Словами. Просто у вас погано виходить. Дуже багато людей, дуже багато слiв… А вдома – вийде!

– У вас удома?

– У нас – удома.

– Спасибi, я подумаю. Коли зберетеся додому, ви ж мене попередите?

– Звичайно, лiкарю!

– Ось i чудово. Отже, вас тут багато що не влаштовуе, але, як з’ясувалося, я вам нiчим, на жаль, допомогти не можу.

– Не можете.

– Але, принаймнi, в пансiонатi вам краще, нiж за його межами?

– Так.

– Чудово. Отже, претензiй, скарг i побажань у вас немае?

– Нi-i.

– Тодi можемо вважати, що це питання успiшно закрите. Давайте тепер поговоримо про те мiсце, де ви жили перш, нiж потрапили сюди. Про вашу маму…

– Про мамцю.

– Добре, про мамцю. Про големчикiв. Про iнших людей – ви згадували, що вони живуть там разом з вами…

– Не разом. Кожен сам. Не разом! Інакше, нiж тут. Нiхто нiкому не заважае.

– Так вже зовсiм нiхто нiкому нiколи не заважае? Зовсiм-зовсiм?!

– Ну… бувае. Зрiдка.

– Виходить, i у вас удома не все бездоганно. Дещо спiльне все ж таки е? Ось з цього i почнемо…

* * *

Зайшовши до ванноi, лiкар довго, ретельно вмивався. Змiнив лезо в станку для голiння; не розрахувавши зусилля, порiзався й довго роздивлявся постраждалу вилицю в дзеркалi. Дiставши з шафки бальзам, ретельно змастив порiз. Бiльшiсть знайомих лiкаря завжди умивалися поспiхом. Можна сказати, на бiгу. Попереду маячив багатий на несподiванки день, сотнi гомо сапiенсiв, близьких i далеких, спiвробiтникiв, родичiв, друзiв, ворогiв i перших стрiчних чекали, згораючи вiд нетерпiння, мрiючи отримати можливiсть зiткнутися у вiчнiй коловертi й розлетiтися, дотримуючися брехливоi строгостi орбiт. Знайомi лiкарi квапилися зробити свiй внесок у довколишнiй хаос, тому й умивалися поспiшно. Межi власного всесвiту, званого тiлом, iх цiкавили в останню чергу, i зовсiм не через цiннiсть цих меж; вони латали кордони лише у разi вторгнення ворога, квапливо вибираючи союзникiв – дантист, хiрург, дерматолог…


Вы ознакомились с фрагментом книги.
Для бесплатного чтения открыта только часть текста.
Приобретайте полный текст книги у нашего партнера:
Полная версия книги
(всего 1 форматов)