banner banner banner
Шлях меча
Шлях меча
Оценить:
Рейтинг: 0

Полная версия:

Шлях меча

скачать книгу бесплатно

Шлях меча
Генри Лайон Олди

Кабiрський цикл #1
Клинок, вдумливий, як людина. Людина, небезпечна, як клинок. Вони поруч, навiть разом, проте не чують один одного. І лише пройшовши через смертi близьких i мало не загубивши себе, вони стануть друзями, майже единим цiлим.

Генрi Лайон Олдi

Шлях меча

Книга I

Кабiр

– Ось людина стоiть на розпуттi помiж життям i смертю. Як iй повестися?

– Забути про свою двоiстiсть, нехай меч сам спокiйно стоiть пiд небом!

    Із розмов Кусунокi Масасiге зi своiм наставником

Частина I

Меч людини

…Ось виносять iз пiдвалу,
Із-пiд дюжини засовiв,
Із-пiд дев’яти замкiв —
Ось несуть назустрiч сонцю,
В денне сяево виносять
Короля мечiв звитяжних,
Битв суворих владодержця,
Муку й гордiсть Коваля,
Знемагання дужих рук!..

    Калевiпоег

Роздiл 1

1

Ми зустрiлися з харзiйцем за кутовою вежею Аль-Кутуна, в одному з брудних i вузьких провулкiв району Джаффар-ло, що подiбнi до ниток старого темляка – поплутанi й зашмульганi.

Його Придаток загородив нам дорогу, широко розставивши кривi ноги й схиливши до плеча голову, прикрашену неправдоподiбно маленькою тюбетейкою. Вишиття на тюбетейцi було майстерне, дрiбний бiсер лежав рiвно й рясно. Руки Придаток не ховав, i в них, схоже, нiчого не було. Звичайнi руки добротного Придатка – гладенькi й спокiйнi.

Наближаючись, я роздивився його i спершу не завважив Звитяжця, рiвного собi – нi за плечем, нi на поясi, схованому пiд складками ледь приспущеного плаща, нi…

Одна Придаткова рука пiдкинула у вечiрню прохолоду зiм’яту хустинку, i вона зненацька пурхнула бiлим мереживним метеликом, на мить зависнувши в повiтрi; iнша рука лягла на невидимий пояс, у пряжцi щось лунко брязнуло – i вивiльнений пояс радiсно заспiвав, розгортаючись у сталеву смугу, стаючи Звитяжцем i вiтаючи мене ритуальним свистом.

Чужий Звитяжець ледь помiтно лизнув тонесеньку тканину хустинки, що падала долi, i з одного метелика зробилося два, а я схвально хитнувся i згадав про те, що народженi в спекотнiй Харзi – пiвтора караваннi переходи вiд Кабiра – споконвiку пишаються тим, що походять вiд язика Рудного Полоза.

І менi стало тiсно в одязi – буденних шкiряних пiхвах, перехоплених сiмома плетеними кiльцями зi староi бронзи. Я висковзнув назовнi, радо пiрнув у Кабiрськi сутiнки, – i вчасно. Придаток харзiйця вже присiдав, пружинячи на врослих у землю ногах, i менi довелося щосили рвонути руку свого Придатка вгору й навскоси праворуч, бо iнакше заiжджий Звитяжець легко зумiв би знести верхiвку тюрбана мого Придатка, що, за Законом Бесiди, означало б мою поразку.

Вiн, певно, зовсiм недавно приiхав у столицю, iнакше не розраховував би закiнчити Бесiду зi мною iз першого ж змаху. Якщо я й поступався харзiйцевi в гнучкостi (а хто iм не поступаеться?!), то у швидкостi ми могли потягатися – i цього разу не на його користь.

– Чудово, Прямий! – продзвенiв гiсть iз Харзи, завiбрувавши вiд зiткнення й задоволено називаючи мене безособовим iм’ям. – А якщо ми…

Вiн змарнував час. Я вiдкинув балакучого харзiйця вбiк, тодi легко смикнув долоню мого Придатка, його слухняне тiло вiдреагувало миттево, припадаючи на колiно – i я двiчi простромив плащ харзiйського Придатка впритул до плеча й правого лiктя, вiдчувши на собi палючий дотик чужоi й далекоi плотi.

Обидва рази я тiсно припадав до тiла Придатка – спершу плазом, а тодi лезом; i на тендiтнiй i вразливiй шкiрi не залишилося навiть подряпини.

Щонайменше нерозумно псувати чужих Придаткiв, якщо iх так складно пiдготувати для достойноi служби Звитяжцевi. Втiм, самовпевнений харзiець мiг би вибрати собi й кращого носiя…

…Уже виходячи з провулку, я згадав, що по завершеннi Бесiди забув назватися Звитяжцевi з Харзи, i пошкодував про це. Нiщо не мусить стати на завадi ввiчливостi, навiть зайнятiсть або роздратування.

Я – прямий меч Дан Г’ен iз Мейланьських Звитяжцiв на прiзвисько Єдинорiг. Мiй Придаток – Чен Анкор iз Вейських Анкорiв. Хоча це й несуттево.

2

Повернувшись додому, я пiднявся у верхню залу, зачепився одним кiльцем пiхов за гак i пригорнувся до улюбленого мехлiйського килима, забувши переодягтися. Всi моi думки були зайнятi дивною зустрiччю за вежею Аль-Кутуна, тому легким внутрiшнiм поштовхом я вiдпустив Придатка, який одразу вийшов iз зали, поправивши по дорозi начiпнi грати запаленого камiна.

Менi треба було побути на самотi.

Я вже дуже давно нiкуди не виiжджав iз Кабiра, i тут мене знали достатньо добре, щоб не влаштовувати подiбних випробувань – i вже тим паче мало хто ризикнув би ось так, мимохiдь, без належних церемонiй утягувати Єдинорога в шаленi Бесiди. Такi забави добрi замолоду, коли тiло трiпоче вiд надлишку енергii, i спрага пригод туманить свiдомiсть молодого Звитяжця.

Ах, юнiсть, юнiсть, чому ти так любиш сперечатися й доводити?.. i майже завжди невчасно, не там i не тому, кому слiд…

У моему вiцi – а я змiнив уже п’ятого Придатка, вiддаючи перевагу послужливому й умiлому родовi Анкорiв iз загубленого в барханах Верхнього Вея, окраiни Мейланя – отже, в моему вiцi вистачае шести-семи традицiйних турнiрiв на рiк i, звiсно, звичайних Бесiд зi знайомими Звитяжцями, доволi регулярних.

Певно, найчастiше я зустрiчався з Вовчою Мiтлою – розгалуженою, на кшталт оленячих рогiв або скуйовдженого хвоста степового вовка, пiкою з вулицi Лоу-Расха – але вона тиждень тому повезла свого Придатка кудись у гори; i, правду кажучи, я нудьгував за Мiтлою, сподiваючись на ii повернення бодай до середини найближчого турнiру.

Менi подобалося прослизати мiж ii зазубреними вiдростками. Це було… це було прекрасно. Не те що з моiм приятелем-суперником, завше фамiльярним, як i вся його дворучна рiдня, еспадоном Гвенiлем Лоулезьким – вiн пiд час Бесiди волiв обрушитися на тебе всiею своею тушею, змушуючи спiшно пружинити й вiдлiтати вбiк; а потiм Гвенiль вiддалявся, нахабно розвалившись на плечi двожильного Придатка з породи свiтлявих мешканцiв пiвночi й оголеним клинком випромiнюючи образливу зневагу.

Я поворушився, згадуючи колишнi образи. І розслабився, згадавши, що образи – колишнi. На недавньому турнiрi в зовнiшньому дворi замку Бурайя я таки пiдловив захопленого Гвенiля на його коронному змаху, i мое вiстря легенько торкнулося борлака на дужiй шиi його Придатка – а навiть самовпевнений еспадон чудово знав цiну мого доторку.

– Ростеш, Однорогий, – розчаровано присвиснув Гвенiль, опускаючись униз i вперше не поспiшаючи влягтися на плече завмерлого Придатка. – Лишень не затупися з гордощiв…

Я вiдсалютував Лоулезькому гiгантовi, i вiдтодi часто згадував замок Бурайя i свiй трiумф.

Але все ж – звiдки взявся цей дивний харзiець? Заради Грозового Клинка – це випадковiсть чи замiр?! Юний забiяка, що недавно прибув у Кабiр, чи досвiдчений Звитяжець, який розважливо пробуе сили наодинцi, без глядачiв?..

…Дрова в камiнi майже прогорiли. У дверi зали вервечкою пройшли Малi Звитяжцi мого дому, розгойдуючись на поясах своiх Придаткiв i виблискуючи однаковими – фiолетовими зi срiблистим прошивом – пiхвами.

– Вiтаемо тебе, Вищий Дан Г’ене! – коротко брязнули Малi, доки iхнi Придатки юрмилися бiля камiна, накривали на стiл, пересували крисла й витирали iз вiтражних шибок пил, якого не було, шарудячи курним оксамитом штор.

Я кивнув iм iз килима. Деяких Малих я знав дуже давно, iз самого народження – вони споконвiку приписанi до свити Мейланьських прямих мечiв Дан Г’енiв. Тi з них, чиi клинки були ледь-ледь вигнутi, попри двосторонню заточку, а на чашках гард красувалося вiзерунчасте карбування, володiли Придатками, якi особисто обслуговували Придатка Чена. Іншi – короткi й широкi кинджали з плебейськими замашками – стежили за безлiччю суетних дрiбниць.

Примiром, щiльно зачиняли вiкна, щоб повiтря в примiщеннi залишалося сухе i тепле – вiрнiше, стежили за вiдповiдними дiями довiрених iм Придаткiв, – або розставляли глечики, в яких плескалася густа червона рiдина. Така ж тече в жилах Придаткiв i називаеться кров’ю, а та, що в глечиках – вином.

Пролити кров означало зiпсувати Придатка, а це непрощенний промах Звитяжця; пролити ж вино iнодi було необхiдно, хоча воно й змушувало Придаткiв утрачати контроль над собою, впадаючи у сп’янiння. Жоден Звитяжець не виведе п’яного Придатка на турнiр чи навiть пересiчну Бесiду. Не те щоб це заборонено…

І добре, що не заборонено. Я ще повернуся до сп’янiння й до того, чому я – Мейланьський Єдинорiг – вiддаю перевагу саме родовi Анкорiв Вейських.

Але про це iншим разом.

3

Запалили свiчки.

Я щойно зiбрався наказати, щоб мене роздягнули, – люблю, коли полiрування клинка виграе полисками живого полум’я й кольорових тiней од вiконних вiтражiв, нагадуючи змiiну шкiру пiсля купання, – але сталося непередбачуване.

На порозi зали зринув есток Заррахiд, який ось уже близько сотнi рокiв служив у мене дворецьким. Його минуле – я маю на увазi минуле до того, як вiн прийшов до мене на службу – було повите мрякою, i я знав лише, що вузький i хижо витягнутий есток iз незвичним для корiнних кабiрцiв жолобом майже на всю довжину клинка – виходець iз захiдних земель, з Оразма чи Хiни, якi граничать iз Кабiрским емiратом уздовж лiвого рукава жовтоi Сузи й пов’язанi з ним васальною клятвою.

Утiм, Заррахiдове минуле цiкавило мене мало. Менi було досить того, що зараз на кожнiй iз чотирьох смуг чорного металу, з яких сплiталася гарда мовчазного естока, стояло мое особисте клеймо – здиблений единорiг. До того ж, я не раз переконувався в Заррахiдовiй дiловитостi й беззастережнiй вiдданостi, а його манерам мiг позаздрити будь-який високошляхетний Звитяжець.

Я, примiром, часто заздрив. І переймав дещо, зовсiм не соромлячись цього. Чимось есток Заррахiд нагадував свого нинiшнього Придатка – сухого й костлявого, з темним невиразним обличчям i пiдкреслено прямою спиною.

– До вас гiсть, Вищий Дан Г’ене! – шанобливо схитнувся есток, на мить стаючи вертикально. – Накажете прийняти?

– Хто?

Я не чекав гостей.

– Подiбний до сонця сяючий ятаган Шешез Абу-Салiм фарр-ла-Кабiр! – протяжливим брязкотом вiдгукнувся есток, не залишаючи менi вибору.

Накажете прийняти, одначе…

Шешез Абу-Салiм, ятаган iз панiвноi династii, фактично був найупливовiшим клинком у бiлостiнному Кабiрi; i вже, ясна рiч, вiн був не тим гостем, якого можна не прийняти.

Коли я кажу «найупливовiшим» я маю на увазi саме вплив, а не майстернiсть. Пiд час Бесiд або турнiрiв рiд i статус Звитяжця не вiдiграють жодноi ролi, i менi не раз доводилося схрещуватися хоча б iз тим же Заррахiдом, причому вимуштруваний дворецький поза службою був умiлий i нещадний Бесiдник. Ми зовнi трохи скидалися один на одного i, правду кажучи, колись я переймав вiд Заррахiда не лише манери.

Але вiддамо належне – якщо за майстернiстю родовитий ятаган Шешез Абу-Салiм фарр-ла-Кабiр i не входив у першу дюжину столичних Звитяжцiв, то в другу вiн уходив напевне, i це було вже неабищо; хоча найчастiше Абу-Салiм усе ж ухилявся вiд Бесiд iз упливовим кланом Нагiнат Рюгоку або з Вовчою Мiтлою i ii подругами, вiддаючи перевагу суперникам свого зросту. І в цьому я був iз ним заодно, хоча й не завжди. А останнiм часом – далеко не завжди.

– Накажете прийняти? – повторив есток.

Я ворухнув китичками на голiвцi мого рукiв’я, погоджуючись, i Заррахiд вiдвiв свого Придатка вбiк, звiльняючи прохiд.

Важкий Придаток Абу-Салiма, обвислi й закрученi з кiнцiв вуса якого нагадували перевернену гарду гордовитих стилетiв Ларбонни, урочисто наблизився до моеi стiни, тримаючи на витягнутих руках царственого Шешеза. Потiм вiн трохи постояв, поблискуючи золотим вишиттям парчевого халата – я звернув увагу, що й сам Шешез Абу-Салiм одягнув сьогоднi пiхви з фарбованоi пурпуром замшi з тисненням трилисника i восьмигранним лакованим набалдашником, – i за мить ятаган Шешез привiтально прошемрав, опускаючись на сандалову пiдставку для гостей.

Висiти Абу-Салiм не любив – як у всiх ятаганiв його роду, центр ваги Шешеза змiщався дуже близько до розширеного краю клинка, через що ятагани, якi висять на стiнi, мають трохи незграбний вигляд. Але Звитяжцям Кабiра було добре вiдомо, наскiльки оманливе це враження, та й сам я не раз бачив, як його величнiсть iз легкiстю рубае десять шарiв грубого сукна, обгорненого круж сталевого дроту. І взагалi вирiзняеться неабиякою вправнiстю.

Навiть дворучний грубiян Гвенiль Лоулезький i його брати-еспадони (попри вiдсутнiсть васальноi залежностi Лоулеза вiд Кабiрського емiрату) уникали при стороннiх називати Абу-Салiма просто Шешезом, хоча ятаган i любив свое перше iм’я. Шешез – мовою його предкiв, Диких Лез, якi колись привели своiх гiрських Придаткiв у Кабiр, – означае «блискавка» або «лоб Небесного Бика».

Високошляхетний ятаган вповнi виправдував це iм’я.

Ворухнувшись у належному для такi митi поклонi, я вже було вирiшив наказати змiнити на менi одяг, але Абу-Салiм засовався на пiдставцi й хитро пiдморгнув менi зеленим смарагдом, що прикрашав його рукiв’я.

– Терпiти не можу парадних убрань, – весело мовив вiн, улаштувавшись зручнiше. – І тисне, й бiк натирае, а нiкуди не дiнешся – палацовi чистоплюi не зрозумiють. Менi б твого Заррахiда на тиждень-другий, щоб показав iм, з якого боку олiею змазують…

Я зрозумiв, що розмова буде неофiцiйна. Придаток Чен уже стояв за Придатком Абу-Салiма, i ми, не змовляючись, вiдiслали iх до стола – пити свое улюблене вино. Малi Звитяжцi заметушилися довкола, поглядаючи то на нас iз Шешезом, то на застиглого бiля дверей естока Заррахiда.

Абу-Салiм не звернув на Малих анi найменшоi уваги.

– Добре в тебе, Єдинороже, – мрiйливо протяг вiн, блиснувши чорним лаком набалдашника. – Тихо, спокiйно… не те що у мене в палацi. Заздрю, слово честi…

– Я люблю спокiй… Шешезе, – вiдповiв я, вирiшивши прийняти запропонований тон розмови. – Ти ж знаеш – ми, мейланьцi, в душi самiтники. Прийоми й параднi виходи нам не iмпонують. У мене навiть пiхов пiдходящих для такоi справи нема, i плетiння на рукiв’i позатиралося…

– Не прибiднюйся, – усмiхнувся ятаган, – усе в тебе е. Тим паче, що я саме з цього приводу. Ти дядька мого двоюрiдного, Фархада Абу-Салiма iль-Рахша фарр-ла-Кабiра знаеш? Розумiю, що найменнячко довге, але ж i дядько в мене не з коротких… То знаеш чи нi?

Я кивнув. Іль-Рахша – або ж «Крило бурi» – я бачив, коли давав особисту васальну клятву царственому дому фарр-ла-Кабiрiв, i ще кiлька разiв на дуже давнiх турнiрах. На останнiх Іль-Рахш iз якихось власних причин не з’являвся, та я все ж чудово пам’ятав його пiдкреслено бiдне рукiв’я без срiбла й самоцвiтiв, уривчасту манеру Бесiди й улюблений удар iз протяжкою пiд час рубання предметiв.

Як же давно це було? Давненько…

Незабутнiй був Шешезiв дядько. Фархада Абу-Салiма iль-Рахша фарр-ла-Кабiра називали мало не найстарiшим у Кабiрi Звитяжцем i казали, що вiн пам’ятае навiть часи Диких Лез – хоча в це не надто й вiрилося.

Ятаган задоволено похитав провислим ременем пiхов.

– Ось i гаразд, – заявив вiн, – ось i чудово!.. Ти розумiеш, Єдинороже, у Фархадового Придатка три днi тому малюк народився. Крiпкенький такий, горластий, не те що попереднi миршавцi… Оце дядько Фархад i вирiшив собi нового Придатка виростити. Бо, каже, у старого рука вже не та. Та й малюк, схоже, шульга, а в iль-Рахша на це нюх, дуже вiн шульг полюбляе… Одним словом, завтра Церемонiя Посвяти. Прийдеш? Адже в нас iз Вищих Мейланя хто зараз у Кабiрi? Ти i Тессен Седзi, але це бойове вiяло нiкуди не виiздить уже рокiв вiсiм. І справдi самiтники ви, мейланьцi…

Я подумав. Запрошення, та ще й особисто вiд Шешеза (чи вiд самого iль-Рахша?! А перепитати – незручно…) мене тiшило. Тiшило, але було несподiваним, а тому його слiд було осмислити. І рiд мiй, i статус у Кабiрi цiлком вiдповiдали честi бути присутнiм на Посвятi Придаткiв панiвного дому – щоправда, дотепер високошляхетнi ятагани волiли вiдправляти на тимчасовий (доки новий Придаток виросте й навчиться) вiдпочинок членiв свого роду без стороннiх.

І особлива пишнiсть при цьому теж не заохочувалася. На крайнiй випадок запрошувалися родиннi шабельнi клани, чиi предки й предки ятаганiв фарр-ла-Кабiрiв були вихiдцями з тих самих плоскогiр’iв – цiльнокованi Малхуси iз зигзагоподiбним зрiзом тупого боку клинка бiля самого вiстря й нетовариськi Киличi з ущелин Озека, схожi на молодий мiсяць. Ще зрiдка нечисленнi Шамшери з перевалу Рок…

До чого тут Вищi Мейланя, я вас питаю? Я й удома не був бозна скiльки!.. оце як перевiз у Кабiр Хо Анкора, прадiда нинiшнього Придатка Чена, так i осiв у столицi… навiть у гостi додому не iжджу. Он воно як – додому в гостi…

Я уявив собi, як гордий Шешез Абу-Салiм запрошуе на Посвяту Тессена Седзi, а вперте вiяло заперечно ворушить потемнiлими вiд часу пластинами, гострими як бритва, покликаючись на роки й любов до самотностi, – i зрозумiв, що погоджуся.

– Вважаю за честь, – вiдповiв я. – Неодмiнно буду.

– Чудово! – щиро зрадiв Шешез, i менi раптом здалося, що ятаган за ширмою невимушеностi приховуе справжню мету свого приходу, i що зараз я погодився не лише вiдвiдати Церемонiю Посвяти, але й на щось таке, на що, може, й не варто було погоджуватися.

Хiба мало в мене клопоту?.. Харзiець цей незрозумiлий, Мiтла ось поiхала i коли повернеться – невiдомо, а тепер ще й неждана любов дому фарр-ла-Кабiр до мейланьцiв…

– Просто чудово! Бо на таких урочистостях iржавiеш вiд нудьги! Ти обов’язково приходь, Єдинороже, розповiси нам що-небудь цiкаве… Пам’ятаеш, твiй брат, Великий Да-дао-шу вашi перекази полюбляв розповiдати, доки не поiхав додому? Про походи Диких Лез, про пiдземну кузню Нюринги, про мертвих Звитяжцiв iз завше теплим лезом… як ви iх називаете? Одзвитяженi, здаеться?

– Тьмянi. Тьмяними iх називають…

Це вирвалося в мене мимоволi. Не та була тема, щоби запросто бряжчати про неi пiсля заходу сонця. Шешез мае рацiю – у давньому Мейланi вiрили в багато чого, на що бiльшiсть Звитяжних емiратiв зволiли заплющити очi або вдати, нiби заплющили… а ось менi нiяк не вдавалося. Та й очi – iх Придаткам заплющувати звичнiше, а в Мейланi кажуть: «Вiд страху в пiхви не сховаешся».

Шешез не знав, чому мiй старший брат Да-дао-шу, поруч iз яким i Шешез, i гiгант Гвенiль здавалися не такi вже й великi, минулого лiта спiшно покинув усi справи в Кабiрi й повернувся в Мейлань. Я й сам не чув послання вiд наших старiйшин, яке й висмикнуло Великого Да з Кабiра. Вирiшили, певно, що молодий Єдинорiг…

А ще Шешез не знав, через що тринадцять нащадкiв найзнатнiших Мейланьських родiв – Єдинороги – Г’ени, Сивi Пелюстки та единий спадкоемець Орлиного Кiгтя, меч-гак Цзянгоу —свого часу залишили батькiвщину i виiхали безоглядно. Я i Да-дао-шу – в Кабiр, меч-гак Цзяньгоу – в Хiну, iншi – хто куди…

Та й не треба йому про це знати. Я небагато знаю, як молодший в роду – дещицю, радше здогадуюсь, – а Шешезовi воно взагалi нi до чого.

– Так, справдi, – Шешез задоволено потерся об ложе пiдставки, викладене тришаровою повстю. – Тьмянi, звичайно! А я чомусь нiяк не згадаю… у Фархада запитував – не вiдповiдае. Геть старий, певно, став! Власну тiнь навпiл розрiзати хоче. Та гаразд, це справи родиннi… то ти приходь, Єдинороже, приходь обов’язково!

…Ще близько години ми базiкали про рiзнi свiтськi абищицi, а тодi Шешез Абу-Салiм ураз став збиратися додому, немов згадав про щось невiдкладне.

– У Хаффi, на вiдкритому турнiрi, – мимохiть сказав ятаган, доки його Придаток уставав iз-за стола, поправляючи червоний пояс на чималенькому черевi, – з Кривим Киличем Енгром неприемнiсть сталася. Ти ось його не знаеш, а в нього Придатка зiпсували. Усерйоз. Сам розумiеш, шабельнi клани – вони гарячi, iм молодi Придатки потрiбнi, а тут праву ногу геть вiдрiзали. Вище колiна. І самого Кривого Килича надщербили…