скачать книгу бесплатно
– А, добре, – сказав вiн недбало. – Тiльки менi не хотiлося б завдавати вам клопоту.
– Який день буде для вас найзручнiший?
– Який день буде найзручнiший для вас? – квапливо виправив вiн мене. – Повiрте, я справдi не хотiв би завдавати вам клопоту.
– Може, пiслязавтра?
З хвилину вiн розмiрковував. Потiм невпевнено зауважив:
– Треба б пiдстригти газон.
Ми обидва подивилися туди, де проходила чiтка межа мiж моiм занедбаним, кошлатим травником i його темнiшою, бездоганно рiвною дiлянкою. В мене майнула пiдозра, що вiн мае на думцi мiй газон.
– І потiм iще одне… – сказав вiн нерiшуче й затнувся.
– То, може, вiдкладемо на кiлька днiв? – спитав я.
– Та нi, я не про те. Тобто… – Не знаючи, як розпочати, вiн силкувався пiдшукати потрiбнi слова. – Розумiете, я оце подумав… Менi спало на думку… Ви, здаеться, заробляете небагато, еге ж, друже?
– Та не дуже багато.
Моя вiдповiдь, певно, додала йому рiшучостi, i вiн повiв далi бiльш упевнено:
– Я так i думав – вибачте, якщо я… Розумiете, окрiм основноi своеi справи, я зайнявся ще й побiчною – пiдвернулась, як то кажуть, на сторонi. Тож я оце подумав – оскiльки ви заробляете небагато… Ви ж, здаеться, продаете цiннi папери?
– Намагаюсь.
– То це може вас зацiкавити. Часу забере небагато, а заробити можна добре. Щоправда, йдеться про справу, певною мiрою конфiденцiйну.
Тепер я добре розумiю, що за iнших обставин ця розмова могла б переiнакшити все мое життя. Але це була така явна й така нетактовна пропозицiя оплати за послугу, що менi лишалося тiльки одне – вiдмовитися.
– Нi, дякую, я надто зайнятий, – вiдповiв я – На додаткову роботу в мене просто немае часу.
– Не думайте, що вам доведеться мати справу з Вольфсгаймом. – Мабуть, вiн вирiшив, що я цураюся «пропавзицiй», про якi згадувалося за снiданком, але я запевнив його, що вiн помиляеться. Вiн постояв ще трохи, сподiваючись, що я продовжу розмову, але менi, заглибленому у своi думки, не хотiлося говорити, тож урештi вiн неохоче поплентався додому.
На душi в мене було легко й радiсно пiсля вечора, проведеного з Джордан, i я, здаеться, просто з порога поринув у глибокий сон. Тому не знаю, чи iздив Гетсбi на Конi-Айленд, чи ще кiлька годин «iнспектував» кiмнати свого святково освiтленого будинку. Наступного ранку я з контори подзвонив Дейзi й запросив ii до себе на чашку чаю.
– Тiльки приiзди сама, без Тома, – попередив я.
– Що?
– Приiзди без Тома.
– А хто такий Том? – невинно спитала вона.
В умовлений день зранку вперiщила злива. Об одинадцятiй якийсь чоловiк у дощовику пiдкотив до моiх дверей газонокосарку, постукав i повiдомив, що його прислав мiстер Гетсбi пiдстригти мiй травник. Тiльки тут я згадав, що забув попередити свою фiнку, щоб прийшла по обiдi, тож довелося сiсти в машину й вирушити до селища, де я насилу розшукав ii серед розмоклих вибiлених будиночкiв, а заразом купив кiлька чашок, лимони й квiти.
Квiти я, проте, купив даремно: о другiй годинi вiд Гетсбi прибула цiла оранжерея i до неi – незлiченна кiлькiсть вазонiв. За годину по тому дверi рвучко розчинились, i влетiв сам Гетсбi в бiлому фланелевому костюмi, срiблястiй сорочцi й золотавiй краватцi. Вiн був блiдий, пiд очима – темнi кола пiсля безсонноi ночi.
– Ну, як, усе гаразд? – ще з порога спитав вiн.
– Якщо ви про траву, то вона виглядае чудово.
– Яка трава? – спантеличено спитав Гетсбi. – А, розумiю – газон!
Вiн глянув у вiкно, але, судячи з виразу його обличчя, навряд чи щось побачив.
– Так, виглядае дуже добре, – неуважливо кивнув вiн. – У котрiйсь iз газет сказано, що на четверту дощ припиниться. Здаеться, в «Джорнел». А у вас е все потрiбне до… ну, до чаю?
Я повiв його у кухню, де вiн досить критично подивився на мою фiнку. Потiм ми вдвох прискiпливо оглянули дванадцять лимонних тiстечок, що iх я купив у кондитерськiй.
– Як, вистачить? – спитав я.
– Авжеж, авжеж! Цiлком! – сказав вiн. І досить вимушено додав: – Друже…
Десь о пiв на четверту дощ ущух, перейшовши в густий туман, у якому плавали, мов росинки, поодинокi краплi. Гетсбi невидющими очима переглядав сторiнки «Економiки» Клея, здригався, коли пiд важкими кроками фiнки в кухнi зойкали мостини, i раз у раз напружено вдивлявся в заволоженi вiкна, неначе там, за ними, незримо вiдбувались якiсь тривожнi подii. Потiм вiн зненацька пiдвiвся i, затинаючись, оголосив, що йде додому.
– Чому раптом?
– Нiхто вже не приiде на чай! Пiзно! – Вiн подивився на годинник з виглядом людини, яку десь-iнде чекають нагальнi справи. – Не ждати ж менi тут цiлий день.
– Отакоi! Ще ж тiльки без двох хвилин четверта.
Вiн знову сiв у крiсло, скривившись так, наче я штовхнув його туди, i ту ж мить почувся шурхiт шин автомобiля, що пiд’iздив до мого будинку. Ми обидва пiдхопились, i я, вже теж досить схвильований, вийшов надвiр.
Алейкою мiж мокрим вiттям бузку наближалася велика вiдкрита машина. Коли вона зупинилася, з неi, з-пiд збитого набакир трикутного лавандового капелюха, визирнуло осяяне радiсною усмiшкою обличчя Дейзi.
– Оце i е твоя оселя, сонечко мое?
Їi милозвучний голосок озвався веселою пiснею в доти одноманiтному плюскотi дощу. Спочатку слух мiй увiбрав тiльки мелодiю сказаного, ii переливи, а вже потiм до мене дiйшли слова. Мокре пасмо волосся лежало в неi на щоцi, мов мазок синьоi фарби, краплi дощу поблискували на руцi, яку вона подала менi, виходячи з машини.
– Признайся, ти закохався в мене? – шепнула вона менi у вухо. – Чому я неодмiнно мала приiхати сама?
– Це – таемниця замку Кабальноi Оренди. Скажи своему шоферовi, щоб поiхав кудись на годинку провiтритися.
– Фердi, повернетеся по мене за годину. – І до мене пошепки, немов звiряючи важливу таемницю: – Його звати Фердi.
– А його нiс не блищить вiд запаху бензину?
– Здаеться, нi, – простодушно вiдповiла вона. – А чому ти питаеш?
Ми ввiйшли до будинку. На мiй невимовний подив, вiтальня була порожня.
– Ну смiхота! – вихопилося в мене.
– Це ти про що?
Негучний, сповнений гiдностi стукiт у вхiднi дверi змусив ii озирнутись. Я пiшов вiдчиняти. Гетсбi – блiдий як смерть, руки, мов чавуннi гирi, в кишенях пiджака – стояв у калюжi й дивився на мене трагiчними очима. Не виймаючи рук з кишень, вiн на негнучких ногах перейшов зi мною передпокiй, рвучко крутнувся, мов марiонетка на ниточцi, й зник у вiтальнi. Все це було анiтрохи не смiшно. Чуючи калатання власного серця, я повернувся i щiльнiше причинив вхiднi дверi: дощ знову посилився.
З хвилину стояла цiлковита тиша. Потiм з вiтальнi почулось якесь здушене бурмотiння, короткий сплеск смiху, а по тому – неприродно дзвiнкий голос Дейзi:
– Менi дуже, дуже приемно бачити вас знову! – І – мовчанка, довга, задовга, нестерпна. Стовбичити далi в передпокоi було безглуздо, тож я ввiйшов до кiмнати.
