скачать книгу бесплатно
Нам подали соковиту печеню, i мiстер Вольфсгайм, забувши про зворушливi переваги старого «Метрополя», з лютою вправнiстю заходився iсти. Водночас очi його дуже повiльно оглядали весь зал; на завершення цього кругового огляду вiн озирнувся й подивився на тих, хто сидiв позад нього. Певно, коли б не моя присутнiсть, вiн зазирнув би й пiд наш стiл.
– Слухайте, друже, – сказав Гетсбi, нахиляючись до мене. – Я, здаеться, розсердив вас сьогоднi вранцi в машинi?
Я побачив уже знайому усмiшку, але цього разу не пiддався на неi i вiдповiв:
– Я не люблю загадок i не розумiю, чому ви не можете сказати вiдверто, що вам вiд мене потрiбно. Навiщо вплутувати в усе це мiс Бейкер?
– Повiрте, нiяких пiдступiв тут нема, – запевнив вiн мене. – Зрештою, ви самi знаете, мiс Бейкер – справжня спортсменка, з нею якась там нечесна гра просто неможлива.
Раптом вiн глянув на свiй годинник, зiрвався на ноги й вискочив iз залу, залишивши мене сам на сам з мiстером Вольфсгаймом.
– Йому треба подзвонити, – сказав мiстер Вольфсгайм, простеживши за ним очима. – Чудовий хлопець, чи не так? І з виду приемний, i джентльмен до самих кiсток.
– Так.
– Вiн закiнчив Авксфорд.
– Еге ж.
– Вiн закiнчив Авксфордський унiверситет в Англii. Ви знаете, що таке Авксфордський унiверситет?
– Та чув, що е такий.
– Це один з найславетнiших унiверситетiв у свiтi.
– А ви давно знайомi з Гетсбi? – спитав я.
– Кiлька рокiв, – вiдповiв вiн не без гордостi. – Я мав приемнiсть познайомитися з ним вiдразу по вiйнi. Вiрите, якусь годину з ним побалакав – i зрозумiв, що передi мною прекрасно вихована людина. «Ось, – сказав я собi, – ось кого можна спокiйно запросити до себе додому й познайомити з мамою i сестрою». – Вiн помовчав. – Я бачу, видивитеся на моi запонки.
Доти я не дивився на них, але тепер глянув. Запонки були зробленi зi шматочкiв бiлоi костi напрочуд знайомоi форми.
– Справжнi людськi зуби, – пояснив вiн. – Найкращi зразки.
– Невже! – я придивився пильнiше. – Це ж треба!..
– Еге ж, – вiн заправив манжети в рукави пiджака. – Еге ж, Гетсбi дуже делiкатний щодо жiнок. На дружину свого приятеля вiн навiть не гляне.
Коли той, хто викликав у нього цю iнстинктивну довiру, повернувся до нашого столу, мiстер Вольфсгайм одним духом випив каву й пiдвiвся.
– Ми чудово поснiдали, хлопцi, – сказав вiн. – А тепер я втечу, щоб не зловживати вашою гостиннiстю.
– Посидьте ще трохи, Мейере, – сказав Гетсбi, не дуже наполегливо.
Мiстер Вольфсгайм пiднiс руку, немовби благославляючи нас.
– Ви дуже люб’язнi, але ми належимо до рiзних поколiнь, – урочисто мовив вiн. – У вас своi розмови – про спорт, про дiвчат, про… – Ще одним помахом руки вiн замiнив той третiй iменник. – А менi вже п’ятдесят, тож я вам тiльки заважатиму.
Коли вiн потискав нам руки, а потiм iшов до виходу, кiнчик його трагiчного носа тремтiв. Я подумав: чи не образив я його якимось необережним словом?
– Вiн iнодi робиться надто сентиментальним, – пояснив Гетсбi. – Сьогоднi в нього, певно, саме такий день. А взагалi його в Нью-Йорку всi знають, а надто на Бродвеi.
– Хто вiн, актор?
– Нi.
– Зубний лiкар?
– Мейер Вольфсгайм? Нi, вiн гравець. – Гетсбi повагався, а тодi незворушно додав: – Це вiн у тисяча дев’ятсот дев’ятнадцятому роцi провiв оту махiнацiю на чемпiонатi з бейсболу.
– Не може бути!
Я був приголомшений. Я пам’ятав ту iсторiю з бейсбольним чемпiонатом дев’ятнадцятого року, але нiколи не замислювався над тим, як вона сталась, а якби замислився, то просто вирiшив би, що вона сталася сама собою. Менi й на думку не спадало, що одна людина здатна зiграти на довiр’i п’ятдесяти мiльйонiв чоловiк з цiлеспрямованiстю грабiжника, що зламуе сейф.
– Як же вiн зважився на таке? – спитав я по хвилi.
– Скористався з нагоди, та й по всьому.
– А чому його не ув’язнили?
– Не змогли нiчого довести, друже. Не такий вiн простак, щоб дати себе зловити.
Я наполiг на тому, щоб оплатити рахунок. Беручи в офiцiанта здачу, я раптом помiтив у другому кiнцi переповненого залу Тома Б’юкенена.
– Пiдiйдiмо на хвильку туди, – сказав я. – Менi треба привiтатись iз знайомим.
Побачивши нас, Том пiдхопився i пiшов назустрiч.
– Куди ти зник? Чому не дзвониш? – вигукнув вiн. – Дейзi страшенно ображаеться на тебе.
– Знайомтеся: мiстер Гетсбi – мiстер Б’юкенен.
Вони коротко потисли один одному руки, i я помiтив, що обличчя Гетсбi зробилось напруженим, збентеженим.
– Що в тебе взагалi чути? – допитувався Том. – І як тебе занесло аж сюди, в таку далечiнь?
– Ми тут снiдали з мiстером Гетсбi.
Я озирнувся, але мiстера Гетсбi вже не було.
– Одного ранку в жовтнi сiмнадцятого року… – розповiдала менi за кiлька годин по тому Джордан Бейкер, сидячи напрочуд рiвно на стiльцi з прямою спинкою в чайнiй готелю «Плаза» – …я бродила по мiсту, раз у раз сходячи з тротуару на газон. Іти по травi менi подобалося бiльше, бо я була взута в англiйськi туфлi на гумових шипах, що вгрузали в м’який грунт. На менi була також нова картата спiдничка, й, коли вiтер трохи задирав ii, червоно-бiло-синi прапори на всiх будинках напинались i невдоволено ляскали.
Найбiльший прапор i найбiльший газон були перед домом Дейзi Фей. Їй саме виповнилося вiсiмнадцять – на два роки бiльше, нiж менi, – i в жодноi дiвчини в Луiсвiллi не було стiлькох залицяльникiв, як у неi. Вона вдягалася в усе бiле, мала двомiсний бiлий автомобiль, i цiлий день у неi вдома дзвонив телефон, i молодi офiцери з Кемп-Тейлора палко домагалися честi провести з нею вечiр – «ну хоч би годинку!»
Того ранку, пiдходячи до ii дому, я побачила, що бiлий автомобiль стоiть коло бровки i в ньому сидить Дейзi з незнайомим менi лейтенантом. Вони були так захопленi одне одним, що Дейзi помiтила мене, лише коли я вже порiвнялася з ними.
– Привiт, Джордан! – несподiвано гукнула вона. – Пiдiйди-но, будь ласка, сюди.
Менi полестило, що вона хоче побалакати зi мною, бо з-помiж усiх старших дiвчат вона менi подобалася найбiльше. Вона спитала, чи не йду я до Червоного Хреста робити корпiю. Я вiдповiла ствердно. То чи не можу я переказати, щоб ii там сьогоднi не чекали? Поки Дейзi говорила, офiцер дивився на неi так, як кожна дiвчина мрiе, щоб на неi дивились, i через те, що менi це видалося дуже романтичним, я назавжди запам’ятала ту зустрiч. Звали офiцера Джей Гетсбi, i вiдтодi я чотири роки його в очi не бачила – тож коли ми зустрiлися на Лонг-Айлендi, менi навiть на думку не спало, що це той самий Гетсбi.
Було те в сiмнадцятому роцi. А наступного року в мене самоi вже з’явилися залицяльники, а до того ж я почала брати участь у змаганнях, i ми з Дейзi бачилися рiдко. Вона водилася з трохи старшою компанiею – якщо водилася з ким-небудь узагалi. Про неi ходили якiсь химернi чутки: нiби одного зимового вечора мати застала ii за пакуванням валiзи – Дейзi збиралася iхати до Нью-Йорка, прощатися з якимсь вiйськовим, що вирушав за океан. Їi врештi не пустили, але по тому вона кiлька тижнiв не розмовляла зi своiми батьками. І бiльше вже не флiртувала з вiйськовими, зустрiчалася тiльки з хлопцями, яких через короткозорiсть чи плоскостопiсть не брали до армii.
Проте наступноi осенi вона вже знову була такою, як колись, веселою i компанiйською. Незабаром пiсля перемир’я батьки влаштували ii перший бал, i в лютому пiшла чутка, нiби вона заручена з якимось хлопцем iз Нового Орлеана.
А в червнi вона одружилася з Томом Б’юкененом з Чикаго, i такого гучного весiлля в Луiсвiллi, кажуть, не було. Том прибув iз сотнею гостей – чотири спецiальних вагони! – найняв цiлий поверх у готелi «Мюльбах» i напередоднi весiлля подарував Дейзi перлове намисто, що коштувало триста п’ятдесят тисяч доларiв.
Я була дружкою Дейзi. За пiвгодини до початку дiвич-вечора я зайшла до неi в кiмнату й бачу – вона лежить на лiжку у своiй розквiтчанiй сукнi, гарна, як червнева нiч, i п’яна як чiп. В однiй руцi тримае пляшку сотерну, а в другiй – якогось листа.
– Поздор-ров мене, – пробурмотiла вона. – Оце вперше в життi впилася, i як менi хор-роше, як хор-роше!
– Дейзi, що сталося?
Я не на жарт злякалась, бо доти ще не бачила жодноi дiвчини в такому станi.
– Зар-раз, люба, зар-раз, – вона порилася в кошику для смiття, що стояв коло неi на лiжку, й витягла перлове намисто. – Вiднеси це вниз i вiддай, кому треба. І скажи iм усiм, що Дейзi пер-редумала. Так i скажи: «Дейзi пер-редумала».
І ну плакати – Боже, як вона плакала! Я вискочила з кiмнати, розшукала покоiвку ii матерi, ми замкнули дверi й затягли Дейзi до холодноi ванни. Вона не випускала з рук того листа. Навiть у ваннi тримала в кулацi. Дозволила менi покласти його до мильницi лише тодi, коли побачила, що вiн розлазиться грудками.
Але жодного слова бiльше вона не вимовила. Ми дали iй понюхати нашатирю, поклали лiд на голову, а потiм знову натягли на неi сукню, й за пiвгодини, коли ми вийшли з нею до гостей, вона мала те намисто на шиi, й iнцидент був вичерпаний. Наступного дня о п’ятiй вона повiнчалася з Томом Б’юкененом i вирушила в тримiсячну весiльну подорож по пiвденних морях.
Я навiдалася до них у Санта-Барбарi, коли вони вже повернулись, i, пам’ятаю, аж здивувалась, бо зроду не бачила, щоб жiнка була так закохана у власного чоловiка. Вiн на якусь хвильку виходить iз кiмнати, а вона вже занепокоено роззираеться й питае: «Де Том?» – i не може нi на чому зосередитися, поки вiн не з’явиться на порозi. На пляжi вона, бувало, годинами сидiла, тримаючи його голову в себе на колiнах, гладила йому пальцями повiки й, здавалося, не могла ним намилуватись.
Це була зворушлива пара – знаете, дивишся на них, i мимоволi всмiхаешся, i на душi тепло. Це було в серпнi. А за тиждень по моему вiд’iздi iз Санта-Барбари Том уночi на Вентурськiй дорозi врiзався у фургон – так, що в його машини аж колесо вiдскочило. Дiвчина, що була з ним, теж потрапила в газети, бо виявилося, що в неi зламана рука. Це була покоiвка з готелю в Санта-Барбарi.
У квiтнi наступного року в Дейзi народилася дочка, й вони виiхали на рiк до Францii. Там ми два-три рази зустрiчалися – в Каннi, у Довiлi, а потiм вони повернулися додому й оселилися в Чикаго. Дейзi там, як ви знаете, прийняли дуже добре. Компанiя в них була безпутна – золота молодь, гультяi, баламути, але Дейзi змогла зберегти бездоганну репутацiю. Може, завдяки тому, що вона не п’е. Це велика перевага – лишатися тверезою в п’яному товариствi. Не наговориш зайвого i, головне, можна собi дозволити який-небудь фортель, коли всi довкола повпивалися так, що вже нiчого не бачать i не тямлять. А може, Дейзi взагалi нi з ким не крутила романiв – хоч е в ii голосi щось таке…
Ну, а мiсяця пiвтора тому вона раптом знову почула прiзвище Гетсбi, вперше за всi цi роки. Було це, коли я спитала – пригадуете? – чи не знайомi ви у своему Вест-Еггу з Гетсбi. Пiсля того як ви поiхали додому, вона зайшла до мене в кiмнату, розбудила мене й спитала, що то за Гетсбi, про якого я згадувала, i, коли я спросоння описала його, вона якимсь дуже дивним голосом сказала, що це, напевно, той самий, з яким вона була колись знайома. І лише тодi я збагнула, що Гетсбi – це ж i е отой офiцер у ii бiлому автомобiлi.
На той час, коли Джордан Бейкер закiнчувала свою розповiдь, ми вже залишили «Плазу» й з пiвгодини катались у фаетонi алеями Центрального парку. Сонце встигло сховатися за високими житлами кiнозiрок на П’ятдесятих вулицях захiдних кварталiв, i дзвiнкi дитячi голоси дзвенiли, мов цвiркуни в травi, виспiвуючи:
Я шейх Арабiстану,
А ти моя кохана.
В твое шатро прийду я,
Як тiльки нiч настане.
– Дивний збiг обставин, – сказав я.
– Нiякого збiгу обставин тут немае.
– Цебто як?
– Гетсбi купив той будинок, бо знав, що Дейзi мешкае поблизу, по той бiк затоки.
Отже, тiеi червневоi ночi вiн здiймав свiй погляд не тiльки до зiрок! Раптом я побачив живу людину, що доти була закута в безглуздо пишний обладунок.
– Вiн просив спитати у вас, – вела далi Джордан, – чи не погодилися б ви коли-небудь запросити Дейзi до себе в гостi й чи не мiг би вiн тодi завiтати до вас на часинку.
Скромнiсть цього прохання приголомшила мене. Вiн чекав п’ять рокiв, купив справжнiй палац, на казкове сяйво якого злiталися хмари всiлякоi мошви, – i все заради того, щоб мати можливiсть «завiтати на часинку» до чужого дому.
– Невже заради такого дрiб’язку треба було розповiдати менi всю цю iсторiю?
– Вiн боiться схибити, адже вiн так довго чекав. Боiться, що ви можете образитись. Зрештою, колупнiть його трохи глибше, й ви побачите звичайнiсiнького дикуна.
Менi ще не все було ясно.
– А чому вiн вас не попросив улаштувати цю зустрiч?
– Бо хоче, щоб Дейзi побачила його дiм, – пояснила Джордан. – А ви мешкаете поряд.
– Он як!
– Певно, вiн весь час сподiвався, що вона з’явиться на якомусь його бенкетi, – вела далi Джордан. – Але вона не з’являлась. Тодi вiн почав нiби мимохiдь згадувати ii iм’я в розмовах, шукаючи спiльних знайомих, i першою виявилась я. Ну, а розповiв вiн менi все того вечора, коли прислав по мене лакея. Чули б ви, як вiн заходив то з одного боку, то з другого, перш нiж дiйшов до сутi справи. Я, звiсно, запропонувала влаштувати снiданок у Нью-Йорку, але його аж пересмикнуло. «Я не хочу влаштовувати нiяких таемних побачень! – заявив вiн. – Я хочу просто зустрiтися з нею в гостях у сусiда». Коли я сказала, що ви з Томом давнi приятелi, вiн уже ладен був дати вiдбiй. Вiн майже нiчого не знае про Тома, хоч каже, що всi тi роки переглядав чиказькi газети, сподiваючись натрапити на якусь згадку про Дейзi.
Вже посутенiло, i, коли ми в’iхали пiд мiсток, я обняв золотавi плечi Джордан, злегка притис ii до себе й запропонував повечеряти разом. І Дейзi, i Гетсбi раптом перестали цiкавити мене, а iхне мiсце посiла ця охайна, мiцна, обмежена особа, проповiдниця всеосяжного скептицизму, що в цю мить грацiйно вiдкинулася на мою руку. В головi моiй п’янко, шпарко застукотiли десь почутi слова: «Є тiльки тi, що женуться, i тi, що тiкають, витривалi й знесиленi».
– Дейзi теж треба мати щось у життi, – прошепотiла Джордан.
– А сама вона хоче побачитися з Гетсбi?
– Вона не повинна нiчого знати. Гетсбi не хоче, щoб вона знала. Ви просто запрошуете ii на чашку чаю.
Ми проминули стiну темних дерев, i в парк улилося нiжне хистке свiтло фасадiв П’ятдесят дев’ятоi вулицi.
На вiдмiну вiд Гетсбi й Тома Б’юкенена, я не мав дiвчини, чий безтiлесний образ витав би серед темних карнизiв та слiпучих вогнiв реклами, а тому я мiцнiше стис в обiймах ту, що сидiла поруч. Блiдий зневажливий рот усмiхнувся менi, i я пригорнув ii до себе ще мiцнiше, так, що нашi уста зустрiлися.
Роздiл 5
Повертаючись тiеi ночi до себе у Вест-Егг, я неабияк злякався, вирiшивши, що мiй будинок горить. Друга година ночi, а увесь кiнець мису охоплений загравою, кущi вiдсвiчують примарним свiтлом, дроти мiж стовпами мерехтливо зблискують. Та коли таксi завернуло за рiг, я побачив, що це будинок Гетсбi сяе всiма вогнями вiд вежi до пiдвалiв.
Спочатку я подумав був, що там вiдбуваеться черговий бенкет i буйнi веселощi завершуються грою в хованки чи в сардинки, яка поширилася по всiх примiщеннях. Але чому тодi не чути нiякого галасу? Тiльки вiтер шумить у деревах, розгойдуе дроти, i свiтло у вiкнах то гасне, то спалахуе, неначе будинок пiдморгуе комусь у нiчнiй темрявi…
Коли мое таксi, фуркочучи, поiхало геть, я побачив Гетсбi – вiн iшов до мене по травi.
– Ваш будинок виглядае, як павiльйон Всесвiтньоi виставки, – сказав я йому.
– Справдi? – Вiн неуважливо озирнувся. – Це я провiв невеличкий iспекцiйний обхiд. Слухайте, друже, давайте прокатаемося на Конi-Айленд. Моею машиною.
– Уже пiзно.
– То, може, поплаваемо в басейнi? Я за все лiто ще жодного разу в ньому не плавав.
– Менi вже час спати.
– Ну, як хочете.
Вiн чекав, вочевидь, насилу стримуючи хвилювання.
– Мiс Бейкер розмовляла зi мною, – сказав я нарештi. – Завтра я зателефоную Дейзi й запрошу ii на чашку чаю.
