скачать книгу бесплатно
Вже славнозвiсний тенор проспiвав щось неаполiтанське, скандальновiдоме контральто – щось джазове, а в перервах мiж виступами гостi виконували власнi «номери» в усiх куточках саду, i хвилi безтурботного, бездумного смiху пiдносилися до лiтнього неба. Естрадна пара близнят – не хто iншi, як нашi дiвчата в жовтому – виконала в костюмах дитячу сценку, а тим часом почали розносити шампанське в келихах завбiльшки з добрячу полоскальницю. Мiсяць уже пiдбився високо й поклав на воду протоки трикутник iз срiбних лусок, що злегка здригався в такт пружному, лункому бренькотовi банджо в саду.
Ми з Джордан Бейкер i досi були разом. За нашим столиком сидiла ще одна пара: чоловiк приблизно моiх лiт i галаслива дiвчина, що з найменшого приводу заходилася нестримним реготом. Я вже теж почував себе пречудово. Я випив двi полоскальницi шампанського, й усе, що вiдбувалося тепер перед моiми очима, набирало особливого, надзвичайно глибокого, одвiчного значення.
Коли загальний галас на хвилину стишився, чоловiк подивився на мене й усмiхнувся.
– Ваше обличчя менi знайоме, – сказав вiн приязно. – Ви не служили пiд час вiйни в Третiй дивiзii?
– Авжеж, саме в нiй. У дев’ятому кулеметному батальйонi.
– А я – в Сьомому пiхотному полку, аж до червня вiсiмнадцятого року. Менi вiдразу здалося, що ми вже десь зустрiчались.
Якийсь час ми обмiнювалися спогадами про сiрi, просоченi дощем французькi сiльця. Певно, вiн жив десь поблизу, бо раптом сказав менi, що кiлька днiв тому купив гiдроплан i завтра вранцi збираеться випробувати його.
– Хочете, покатаемося разом, друже? Десь тут, понад берегом.
– А о котрiй годинi?
– Та о будь-якiй, зручнiй для вас.
Я вже ладен був запитати, як його звуть, але в цю мить Джордан глянула на мене й, усмiхаючись, спитала:
– Ну як, розгулялися нарештi?
– Майже, дякую. – Я знов обернувся до свого нового знайомого. – Розумiете, я опинився в незручному становищi: господаря ще й у вiчi не бачив. Я сусiд цього Гетсбi, мешкаю отут, поряд, – я махнув рукою в бiк невидимого живоплоту, – вiн прислав до мене свого шофера iз запрошенням.
Мiй спiврозмовник якось розгублено помовчав, а тодi раптом сказав:
– Та це ж я Гетсбi.
– Що?! – вигукнув я. – Ох, вибачте, будь ласка.
– Я гадав, ви знаете, друже. Видно, з мене кепський господар.
Вiн усмiхнувся менi пiдбадьорливо – нi, бiльше нiж пiдбадьорливо. Таку усмiшку, сповнену невичерпноi зичливостi, людинi щастить побачити в життi хiба чотири-п’ять разiв. Якусь мить вона немовби осягае все суще на землi, а потiм вирiзняе з нього вас i раз i назавжди вiддае вам цiлковиту й незаперечну перевагу. І ви вiдчуваете, що вас розумiють саме настiльки, наскiльки вам цього хотiлося б, i вiрять у вас так, як ви самi вiрите в себе, i, безперечно, сприймають вас саме так, як ви найбiльше хотiли б, щоб вас сприймали. Але тут усмiшка раптом зникла, i я побачив перед собою просто чепурного ферта рокiв тридцяти з чимось, що мав майже смiховинну манеру висловлюватись якомога вишуканiше. Це намагання ретельно добирати слова впало менi в око ще до того, як вiн назвав себе.
Майже ту ж мить прибiг лакей i доповiв, що мiстера Гетсбi викликае Чикаго. Той вибачився з легким поклоном, що призначався кожному з нас.
– Якщо вам чогось захочеться, друже, – скажiть, i вам подадуть, – мовив вiн до мене. – Я незабаром повернусь. Даруйте.
Тiльки-но вiн одiйшов, я обернувся до Джордан – менi кортiло висловити iй свiй подив. Я чомусь уявляв собi мiстера Гетсбi вже немолодим рум’яним товстуном.
– Що вiн за один? – спитав я. – Що ви про нього знаете?
– Тiльки те, що вiн – чоловiк на iм’я Гетсбi.
– Але звiдки вiн родом? Що робить?
– Ну, от, тепер i ви туди ж, – вiдповiла вона з лiнивою усмiшкою. – Менi вiдоме тiльки одне: вiн якось сказав, що навчався в Оксфордi.
За постаттю мiстера Гетсбi почало вимальовуватись якесь туманне тло, але наступнi слова Джордан розвiяли його.
– Я, одначе, не вiрю в це.
– Чому?
– Сама не знаю. Просто менi не вiриться, що вiн був в Оксфордi.
Щось у ii тонi нагадало менi слова тiеi iншоi дiвчини: «По-моему, вiн убивця, i край», – i це тiльки розпалило мою цiкавiсть. Я беззастережно повiрив би в те, що Гетсбi виринув з луiзiанських болiт чи з нетрiв нью-йоркського Іст-Сайда. Таке можна зрозумiти. Але щоб молодi люди з’являлися нiзвiдки й купували собi палаци на березi протоки Лонг-Айленд – такого не бувае; принаймнi, я, наiвний провiнцiал, вважав, що такого не бувае.
– В усякому разi, прийоми в нього завжди велелюднi, – зауважила Джордан, змiнюючи тему з чисто мiською вiдразою до конкретностi. – А я люблю великi збiговиська. На них почуваеш себе якось затишнiше. В невеликiй компанii нiколи не належиш сама собi.
На естрадi гупнув великий барабан, i диригент раптом лунко закричав, перекриваючи загальний гамiр:
– Ледi й джентльмени! На прохання мiстера Гетсбi ми виконаемо зараз для вас нову композицiю мiстера Владимира Тостова, яка в травнi справила велике враження на слухачiв у Карнегi-холi. Той, хто читае газети, пам’ятае, мабуть, що це була справжня сенсацiя. – Вiн усмiхнувся i добродушно-поблажливо додав: – Оглушлива сенсацiя!
Всi довкола засмiялись.
– Отже, – ще лункiше оголосив вiн, – Владимир Тостов, «Джазова iсторiя людства»!
Я, однак, так i не збагнув сутi композицii мiстера Тостова, бо тiльки-но ii заграли, я раптом побачив Гетсбi. Вiн стояв на мармурових сходах i задоволено роздивлявся на своiх гостей, перебiгаючи очима вiд столика до столика. Засмагла шкiра гарно обпинала його обличчя, коротка зачiска наводила на думку, що пiдправляють ii щодня. Хоч як я придивлявся, нiчого зловiсного в ньому не знаходив.
Можливо, те, що вiн зовсiм не пив, i вирiзняло його з-помiж гостей: що галасливiше веселилося товариство, то бездоганнiшою здавалася його поведiнка. Коли «Джазова iсторiя людства» скiнчилася, дiвчата, мов ласкавi кошенята, горнулися до чоловiчих грудей; дiвчата грайливо вдавали, нiби непритомнiють, i падали в чоловiчi руки, а то й просто в натовп, не сумнiваючись, що хтось iх пiдхопить; але нiхто не падав, заплющивши очi, в руки Гетсбi, й жодна пiд хлопчика обстрижена голiвка не притулялася до його грудей, i жодна трiйця любителiв спiвiв не запрошувала його утворити квартет.
– Даруйте.
Бiля нас стояв лакей.
– Мiс Бейкер? – спитав вiн. – Даруйте, але мiстер Гетсбi хотiв би поговорити з вами сам на сам.
– Зi мною? – здивовано вигукнула вона.
– Так, панi.
Вона повiльно пiдвелася, глянула на мене округленими очима й пiшла за лакеем до сходiв. Я помiтив, що й у вечiрнiй сукнi, i в будь-якiй iншiй, вона ходить так, нiби на нiй спортивний костюм, – дивлячись на ii сягнисту, пружну ходу, можна було подумати, що своi першi кроки вона вчилася робити на полi для гри в гольф ясного, бадьорого ранку.
Я лишився сам. Була вже майже друга година. З вiкон великоi кiмнати, що виходили на терасу, час вiд часу долинали якiсь невиразнi загадковi звуки. Я обминув студента Джордан, котрий намагався втягти мене в розмову на гiнекологiчнi теми, яку вiн провадив з двома хористками, – i ввiйшов до будинку.
У великiй кiмнатi було повно людей. Одна з дiвчат у жовтому грала на роялi, i поряд неi, стоячи, спiвала висока рудоволоса молода особа, солiстка вiдомого ансамблю. Вона випила чимало шампанського i тепер, спiваючи, дiйшла помилкового висновку, що життя ii зовсiм, зовсiм нещасливе, а тому вона не тiльки спiвала, а й невтiшно ридала. Кожну паузу в спiвi вона заповнювала уривчастим, здушеним схлипуванням, пiсля чого виводила пiсню далi тремтливим сопрано. З ii очей лилися сльози, хоч i не так картинно, як годилося б, бо, звисаючи на густо нафарбованих вiях, вони набували чорнильного кольору i далi стiкали вже повiльними чорними струмочками. Якийсь жартун запропонував, щоб вона спiвала по нотах, написаних на ii обличчi; почувши це, вона здiйняла догори руки, впала в крiсло й умить поринула в глибокий п’яний сон.
– Вона тут посварилася з паном, який називае себе ii чоловiком, – пояснила дiвчина, що стояла поряд зi мною.
Я озирнувся довкола. Бiльшiсть дам, якi ще лишалися тут, сварилися тепер з панами, що, очевидно, називали себе iхнiми чоловiками. Навiть у товариствi Джордан, отому секстетi з Іст-Егга, панував розбрат. Один з чоловiкiв аж надто захопився розмовою з молодою акторкою; його дружина спочатку статечно вдавала, нiби це ii зовсiм не обходить i навiть потiшае, але врештi не втрималася й перейшла до флангових атак – раз у раз вона виростала раптом над його плечем i, мiнячись, мов розгнiваний дiамант, сичала йому у вухо:
– Ти ж обiцяв!..
А втiм, не тiльки вiтрогони чоловiчоi статi вiдмовлялись iхати додому. В передпокоi точилася суперечка мiж двома смiховинно тверезими чоловiками та iхнiми глибоко обуреними жiнками. Жiнки скаржились одна однiй трохи верескливими голосами:
– Як тiльки вiн помiчае, що менi весело, вiдразу тягне мене додому.
– Зроду не бачила такого егоiста.
– Чомусь ми завжди мусимо iти першi.
– І ми теж.
– Але сьогоднi ми майже останнi, – несмiливо мовив один з чоловiкiв. – Вже навiть оркестр поiхав пiвгодини тому.
У вiдповiдь залунали дружнi звинувачення в нечуванiй бездушностi, i суперечка завершилася нетривалою боротьбою, в якiй перемогли чоловiки: вони пiдхопили своiх дружин на руки i, хоч як тi хвицялись i дряпалися, винесли iх надвiр.
Коли я ввiйшов до передпокою по свого капелюха, на дверях бiблiотеки з’явилися Джордан Бейкер i Гетсбi. Вiн схвильовано казав iй щось на прощання, але тут кiлька гостей пiдiйшли до нього, i обличчя його враз закам’янiло у свiтськiй усмiшцi.
Супутники Джордан уже стояли бiля виходу й нетерпляче гукали до неi, але вона зупинилася, щоб потиснути менi руку.
– Я щойно вислухала дивовижну iсторiю, – прошепотiла вона. – Ми довго там пробули?
– Та, мабуть, з годину.
– Просто дивовижна iсторiя, – неуважливо повторила вона. – Але я заприсяглася, що нiкому ii не розповiм, тож не буду вас iнтригувати. – Вона мило позiхнула менi просто в обличчя. – Ви б навiдалися до мене… Телефон е в довiднику… Пiд iм’ям мiсiс Сiгурнi Гауорд… Це моя тiтка… – Вже поспiхом, бiжачи до виходу, вона злегка махнула менi на прощання засмаглою рукою i зникла в натовпi коло дверей.
Трохи збентежений тим, що мiй перший вiзит так затягся, я пiдiйшов до Гетсбi, який стояв в оточеннi останнiх гостей. Я хотiв пояснити, що намагався розшукати його вiдразу, як прийшов, i перепросити за нетактовнiсть у розмовi в саду.
– Та що ви, що ви, – урвав вiн мене. – Викиньте це з голови, друже. – В цьому фамiльярному виразi було не бiльше фамiльярностi, нiж у заспокiйливому дотику його долонi до мого плеча. – І не забудьте: завтра о дев’ятiй ранку ми з вами вирушаемо в полiт на гiдропланi.
Аж раптом голос лакея з-за спини:
– Вас викликае Фiладельфiя, сер.
– Зараз пiдiйду. Скажiть, хай почекають хвильку… На добранiч.
– На добранiч.
– На добранiч. – Вiн усмiхнувся, i менi раптом здалося, що вiн радiе з того, що я йду вiд нього одним з останнiх, що вiн хотiв цього. – На добранiч, друже… На добранiч.
Але спускаючись сходами, я побачив, що вечiрка ще не скiнчилася. Попереду, крокiв за п’ятдесят, фари десятка автомобiлiв освiтлювали химерне, хаотичне видовище. В придорожнiй канавi, задерши догори правий бiк, якому пiд зiм’ятим капотом бракувало колеса, спочивав новенький двомiсний автомобiль, який щойно вiд’iхав вiд будинку Гетсбi. Гострий виступ муру пояснював, чому вiдскочило колесо, над яким тепер зiбралося кiлька вельми зацiкавлених водiiв. Тим часом машини, з яких вони повискакували, затримали рух, i безладне, оглушливе гудiння клаксонiв iз затору, що утворився, збiльшувало й без того галасливе сум’яття.
Якийсь чоловiк у довгому пильовику вибрався з розбитоi машини й тепер стояв посеред дороги i, зворушливо, зачудовано всмiхаючись, переводив погляд з машини на колесо, а з колеса на глядачiв.
– Ви бачили? – промовив вiн. – Ми вскочили в канаву.
Ця пригода, очевидно, безмежно здивувала його, i я впiзнав спочатку оту незвичайну здатнiсть дивуватись, а тодi i його самого – це був чоловiк, якого ми застали в бiблiотецi Гетсбi.
– Як це сталося?
Вiн знизав плечима й вирiк:
– Я зовсiм не знаюся на технiцi.
– Але як це сталося? Ви налетiли на мур?
– Не питайте мене, – вiдповiв Совине Око, всiм виглядом своiм показуючи, що вмивае руки. – Автомобiлiст з мене кепський, власне, нiякий. Сталося – i край.
– Якщо ви недосвiдчений водiй, нащо було братися вночi за кермо?
– А я за нього i не брався! – обурено вигукнув вiн. – Хто вам казав, що я брався?
Всi довкола занiмiли вiд жаху.
– Вам що – життя набридло?
– Дякуйте Боговi, що вiдбулися тiльки колесом! Людина дае газ i навiть не береться за кермо!
– Ви не зрозумiли мене, – вiдказав злочинець. – За кермом сидiв не я. Нас у машинi було двое.
У вiдповiдь на цю приголомшливу заяву з багатьох грудей вихопилося тiльки здушене «о-ох!» – i тут дверцята машини почали поволi вiдчинятися. Натовп (тепер це був уже натовп) мимоволi позадкував, i, коли дверцята зовсiм вiдкинулися, запала гробова мовчанка. Потiм дуже повiльно, суглоб за суглобом, з розбитоi машини виповзла блiда розхитана постать i почала невпевнено намацувати грунт лакованим черевиком неабиякого розмiру.
Заслiплений яскравим свiтлом фар, очманiлий вiд безнастанного виття клаксонiв, привид постояв, злегка заточуючись, i, коли погляд його зупинився нарештi на чоловiковi в пильнику, незворушно запитав:
– Що с-сталося? Бензин с-скiнчився, чи що?
– Та ви гляньте!
Кiлька пальцiв показувало на ампутоване колесо. Вiн втупився в нього очима, а тодi звiв погляд догори, неначе запiдозрив, що воно звалилося з неба.
– Воно у вас вiдскочило, – пояснив хтось.
Вiн кивнув головою.
– С-спочатку я не помiтив, що ми с-стоiмо.
Мовчанка. Потiм, набравши в легенi повiтря й випроставши плечi, вiн дiловито спитав:
– Хто-небудь з-знае, де тут можна за-заправитися?
Принаймнi десятеро чоловiкiв (декотрi з них трималися на ногах не набагато краще за нього) заходилися втовкмачувати йому, що машину й колесо вже нiщо бiльше не зв’язуе.
– З-здайте назад, – запропонував вiн, трохи помiркувавши. – Я с-спробую заднiм ходом.
– Ви ж без колеса!
Вiн повагався, а тодi сказав:
– А чом би не с-спробувати.
Котячий концерт клаксонiв досяг крещендо. Я завернув i газоном, пiшов додому. Коло живоплоту я озирнувся. Облатка мiсяця сяяла над особняком Гетсбi, повертаючи ночi ii первiсну красу; мiсяць виявився живучiшим вiд гамору й смiху, що вiдзвучали в iще освiтленому садку. Несподiвана порожнеча струменiла тепер з вiкон та дверей, огортаючи цiлковитою самотнiстю постать господаря, що стояв на сходах, звiвши руку в прощальному жестi.
Перечитавши написане, я бачу, що може скластися враження, нiби я жив тiльки подiями цих трьох вечорiв, вiддiлених один вiд одного кiлькома тижнями. Насправдi ж вони були для мене випадковими пригодами того насиченого враженнями лiта й о тiй порi цiкавили мене куди менше, нiж моi особистi справи. Чимало часу забирала в мене робота. Вранiшне сонце вiдкидало мою тiнь на захiд, коли я поспiшав бiлими тiснинами Нью-Йорка до своеi контори. Я знав на iм’я всiх iнших клеркiв та молодих маклерiв, разом з ними снiдав у напiвтемних, переповнених ресторанчиках сосисками з картопляним пюре, запиваючи iх кавою. Я закрутив навiть роман з однiею дiвчиною iз Джерсi-сiтi, яка працювала в нас у бухгалтерii, але ii брат почав дивитися на мене вовком, тож коли в липнi вона поiхала у вiдпустку, я скористався з цього, щоб поставити крапку.
Вечеряв я звичайно в Йельському клубi – чомусь для мене це була найбезрадiснiша година дня, – а потiм iшов нагору, до бiблiотеки, й щонайменше годину сумлiнно працював, вивчаючи механiзми iнвестицiй та кредитiв. У клубi завжди пили-гуляли кiлька нероб, але до бiблiотеки вони не потикались, i працювалося там добре. Потiм, якщо вечiр був погiдний, я влаштовував собi прогулянку по Медiсон-авеню, повз старий готель «Меррей-Хiлл», i, завернувши на Тридцять третю вулицю, виходив до Пенсильванського вокзалу.
