скачать книгу бесплатно
Звiсно, я знав, про що йдеться, але в мене справдi не було нiякоi нареченоi. Чутки про моi заручини стали, власне, однiею з причин, що спонукали мене податися на Схiд. Негоже рвати давню дружбу з дiвчиною через якiсь плiтки, та, з iншого боку, менi зовсiм не хотiлося, щоб тi плiтки врештi довели мене до шлюбу.
Цiкавiсть Тома й Дейзi до моеi особи зворушила мене, тепер навiть iхне багатство не здавалося менi таким нездоланним бар’ером мiж нами, але, вертаючись додому, я все ж таки не мiг позбутись якогось неприемного, гнiтючого почуття. Менi здавалося, що Дейзi лишаеться едине: схопити дитину на руки й утекти з того дому, – але вона, видно, зовсiм не мала такого намiру. Що ж до Тома, то звiстка, що в нього е «пасiя в Нью-Йорку», здивувала мене куди менше, нiж те, що якась книжка здатна вивести його з рiвноваги. Щось змушувало його гризти окрушку зачерствiлих iдей: видно, могутнiй тваринний егоiзм не живив бiльше його владну душу.
Лiто вже настало по-справжньому – про це свiдчили новi рекламнi вогнi на дахах придорожнiх кафе й перед заправними станцiями, де новенькi червонi бензоколонки стирчали в озерцях свiтла. Повернувшись до себе у Вест-Егг, я поставив машину пiд навiс й присiв на подвiр’i на покинуту газонокосарку. Вiтер ущух, стояла яскрава, напоена звуками нiч, мiж дерев лопотiли крилами птахи, нескiнченними органними переливами гули жаби, яких надимали, виповнювали життям могутнi мiхи землi. Темний силует кота плавно перескочив через освiтлений мiсяцем травник, я постежив за ним очима й раптом побачив, що я тут не сам – крокiв за п’ятдесят вiд мене, вiдокремившись вiд тiнi сусiднього будинку, стояв якийсь чоловiк; встромивши руки в кишенi, вiн дивився на срiбний розсип зiрок. Спокiйна невимушенiсть його пози й та особлива впевненiсть, з якою його ноги приминали траву, пiдказали менi, що це мiстер Гетсбi власною персоною вийшов роздивитись, яка дiлянка тутешнього неба належить йому особисто.
Я вирiшив окликнути його. Мiс Бейкер згадувала про нього за обiдом, i цього вистачило б, щоб зав’язати знайомство. Але ще не встигши розтулити рота, я раптом зрозумiв, що зараз недоречно порушувати його самотнiсть: вiн якось дивно простяг руки до темноi води i, хоч вiдстань мiж нами була чимала, я мiг би заприсягтися, що вiн тремтить. Мимоволi я i собi подивився на море, але не побачив нiчого, крiм одинокого зеленого вогника, малесенького й дуже далекого; певно, то був сигнальний лiхтар на краю чийогось причалу. Коли ж я озирнувся, Гетсбi вже зник, i я знову лишився сам у неспокiйнiй темрявi.
Роздiл 2
Десь на пiвдорозi мiж Вест-Еггом i Нью-Йорком шосе раптом пiдбiгае до залiзничного полотна i з чверть милi бiжить попiд ним, немов бажаючи здалека обминути велике похмуре пустирище. Це Долина Жужелицi – примарнi лани, де жужелиця сходить, мов збiжжя, утворюючи кучугури, пагорби, химернi сади; де жужелиця набувае обрисiв будинкiв з коминами й димом, що клубочиться вгору, й де навiть, якщо дуже пильно придивитися, можна побачити жужеличних чоловiчкiв, якi то виникають, то розчиняються в iмлистому, попiльному туманi. Час вiд часу валка сiрих вагонеток виповзае невидимими рейками, зупиняеться iз страхiтливим брязкотом, i вiдразу ж попелясто-сiрi чоловiчки роем накидаються на них з важкими лопатами й здiймають таку густу хмару, що крiзь неi вже не видно, яким таемничим дiлом вони зайнятi.
Але над тiею сiрою пусткою, над зловiсними клубами куряви, що безнастанно повзуть по нiй, ви незабаром розрiзняете очi доктора Т. Дж. Еклберга. Очi доктора Т. Дж. Еклберга блакитнi й величезнi – дiаметр самоi тiльки райдужноi оболонки дорiвнюе цiлому ярдовi. Вони дивляться на вас не з обличчя, а просто крiзь величезнi окуляри в жовтiй оправi, що сидять на неiснуючому носi. Певно, якийсь веселун окулiст iз Квiнса встановив тут цю рекламу, сподiваючись збiльшити приплив пацiентiв, а потiм сам назавжди склепив повiки або переiхав кудись, забувши прихопити з собою цей щит. Хоч би як там було, очi його, трохи збляклi вiд сонця й дощу, й досi задумливо споглядають похмуре звалище. З одного боку Долина Жужелицi впираеться в брудну, смердючу рiчку, i, коли мiст на нiй розводять, щоб пропустити баржi, пасажирам затриманого поiзда доводиться iнодi цiлих пiвгодини видивлятися на безрадiсний краевид. Поiзд робить там зупинку завжди, принаймнi на хвилину, i саме завдяки цьому я познайомився з коханкою Тома Б’юкенена.
Про те, що вiн мае коханку, твердили всi, хто його знав. І обурювалися тим, що вiн дозволяе собi з’являтися з нею у фешенебельних ресторанах i, залишивши ii саму за столиком, походжае по залу й заводить розмови з кожним знайомим. Хоч менi цiкаво було подивитись на неi, знайомитися з нею я не хотiв – а проте познайомитися довелось. Якось надвечiр ми з Томом разом iхали поiздом до Нью-Йорка, й коли поiзд зупинився над кучугурами жужелицi, Том раптом зiрвався на ноги i, схопивши мене пiд лiкоть, буквально витяг з вагона.
– Давай зiйдемо тут, – наполягав вiн. – Я хочу познайомити тебе з моею дiвчиною.
Певно, вiн добряче випив за обiдом i тепер хотiв гульнути разом зi мною – навiть якщо доведеться присилувати мене до цього. Йому навiть не спадало на думку, що я можу мати iншi плани на недiлю.
Слiдом за ним я перелiз через низьку побiлену огорожу залiзничного полотна, i пiд пильним поглядом доктора Еклберга ми пройшли якусь сотню ярдiв у зворотному напрямку. Єдиними ознаками людськоi присутностi перед нами були три сумiжних будиночки з жовтоi цегли, що стояли на краю звалища, – така собi Головна вулиця пустиря, що нiкуди не вела й нi з чим не з’еднувалась. Один з тих будиночкiв, призначений пiд крамницю, стояв порожнiй, у другому, до якого вела жужелична стежка, мiстився нiчний ресторанчик, а в третьому був гараж пiд вивiскою: «Авторемонт. – Джордж Б. Вiльсон. – Купiвля i продаж автомобiлiв». Туди ми i ввiйшли.
Всерединi було вбого й голо; лише один автомобiль – запилюжений, поламаний «форд» – зацьковано тулився до стiни в темному кутку. Менi раптом спало на думку, що цей порожнiй гараж тiльки ширма, а над ним ховаються таемничi розкiшнi апартаменти; але в цю мить на дверях конторки з’явився, витираючи руки ганчiркою, сам хазяiн.
Це був млявий блондин, з обличчям безвольним, але загалом досить приемним. Коли вiн побачив нас, у його вологих блакитних очах засвiтився блiдий вогник надii.
– Вiтаю, Вiльсоне, друзяко, – сказав Том, весело ляснувши його по плечу. – Як справи?
– Грiх нарiкати, – вiдповiв Вiльсон не дуже впевненим тоном. – Коли ж ви нарештi продасте менi ту машину?
– Десь на тому тижнi. Мiй механiк лагодить ii.
– Я бачу, вiн не дуже квапиться.
– А я цього не бачу, – вiдрубав Том. – Якщо вас щось не влаштовуе, я, зрештою, можу продати ii комусь iншому.
– Та нi, що ви, – скоромовкою проказав Вiльсон. – Це я так…
Голос його урвався. Том нетерпляче роззирався довкола. Та ось на сходах почулися кроки, й за мить досить дебела жiноча постать затулила свiтло в дверях конторки. Жiнка була рокiв тридцяти п’яти, вже досить тiлиста, але рухалася вона так, що повнота ця, як ото бувае, тiльки додавала iй звабностi. В обличчi, вiдтiненому синьою в горошок крепдешиновою сукнею, не було жодноi правильноi риси, жодного натяку на вроду, але вся iстота ii випромiнювала дивовижну жвавiсть, неначе в кожнiй клiтинцi ii тiла невгасимо жеврiв вогонь. Вона повiльно всмiхнулась i, пройшовши повз чоловiка – пройшовши майже крiзь нього, наче це була не людина, а тiнь, – пiдiйшла до Тома й потисла йому руку, дивлячись просто в очi. Потiм облизнула губи i, не повертаючи голови, сказала чоловiковi низьким, хрипким голосом:
– Ти б хоч здогадався стiльцi принести, щоб людям було де сiсти.
– Зараз, зараз, – Вiльсон подався до своеi конторки й вiдразу ж зник з очей, злившись iз сiрими цементними стiнами. Його темний костюм i русяве волосся вкривав налiт сiроi куряви – як i все довкола, за винятком жiнки, яка пiдiйшла тепер майже впритул до Тома.
– Давай зустрiнемося сьогоднi, – вимогливо сказав Том. – Їдьмо наступним поiздом.
– Гаразд.
– Я чекатиму внизу, на перонi, бiля газетного кiоска.
Вона кивнула й вiдiйшла – якраз у ту мить, коли Джордж Вiльсон вийшов з двома стiльцями зi своеi конторки.
Ми почекали ii на шосе, вiдiйшовши так, щоб нас не було видно. До свята Четвертого липня лишилося кiлька днiв, i весь сiрий, кощавий хлопчик-iталiець укладав рядочком петарди вздовж залiзничноi колii.
– Жахливий закуток, правда? – сказав Том, обмiнявшись похмурим поглядом з доктором Еклбергом.
– Гiрше не бувае.
– Для неi з’iздити до Нью-Йорка – справжне свято.
– А чоловiк ii як на це дивиться?
– Вiльсон? Вiн гадае, що вона iздить у Нью-Йорк до сестри. Цей дурень не знае, на якому свiтi живе.
Отак i вийшло, що я разом з Томом Б’юкененом та його коханкою вирушив до Нью-Йорка. А втiм, не зовсiм разом; мiсiс Вiльсон обачливо сiла в iнший вагон. З боку Тома це була поступка тим доброчесним жителям Вест-Егга, котрi могли опинитись у поiздi.
Вона перевдяглася в сукню з коричневого мережаного муслiну, що туго напнулася на ii широких стегнах, коли Том допомагав iй вийти на кiнцевiй зупинцi. В газетному кiоску вона купила номер «Таун теттла» й кiноогляд, а в аптекарськiй крамничцi – кольдкрем i флакончик парфумiв. Нагорi, в лункiй пiвтемрявi вокзального крила, мiсiс Вiльсон пропустила чотири таксi й обрала п’яте – нове авто кольору лаванди, з сiрою оббивкою, яке нарештi вивезло нас iз громаддя вокзалу в слiпуче сонячне сяйво. Та майже вiдразу вона рвучко одвернулася од вiкна i, подавшись уперед, постукала в шибку шоферовi, а тодi зажадала вiд Тома:
– Купи менi собачку. Я хочу, щоб у нас жив собачка. Це ж така втiха – собачка.
Заднiм ходом ми пiд’iхали до сивого дiдуся, напрочуд схожого на Джона Д. Рокфеллера. На грудях у нього висiв кошик, у якому вовтузилося кiлька зовсiм малих цуценят непевноi мастi.
– Яка це порода? – захоплено спитала мiсiс Вiльсон, коли старий пiдiйшов до вiкна таксi.
– Є на всякий смак. Яку ви бажаете, мадам?
– Менi б сторожову – таку, як ото в полiцейських. Є у вас така?
Старий невпевнено зиркнув у свiй кошик, сунув у нього руку й витяг за загривок щеня, що перебирало в повiтрi лапками.
– Це не сторожовий пес, – сказав Том.
– Та, мабуть-таки, не зовсiм сторожовий, – з жалем погодився старий. – Скорiше це ердель. – Вiн провiв рукою по коричневiй зморшкуватiй спинцi. – Але подивiться, яка шерсть. Оце-так шерсть! Такого песика вам не доведеться лiкувати вiд застуди.
– Ой, який гарнесенький! – замилувано мовила мiсiс Вiльсон. – Скiльки вiн коштуе?
– Цей песик? – Старий розчулено оглянув щеня. – Цей песик коштуватиме вам десять доларiв.
Ердель – а серед його предкiв, без сумнiву, був i якийсь ердель, дарма що лапки вiн мав напрочуд бiлого кольору, – опинився на колiнах мiсiс Вiльсон, яка заходилася захоплено гладити його протизастудну шерсть.
– Це хлопчик чи дiвчинка? – делiкатно спитала вона.
– Цей песик? Цей песик – хлопчик.
– Це сучка, – впевнено сказав Том. – Ось вам грошi, тримайте. Можете купити на них ще десять таких щенят.
Ми виiхали на П’яту авеню, таку сонячну й мирну, таку пасторально-iдилiчну цього ясного недiльного дня, що я не здивувався б, якби з-за рогу раптом вийшла отара бiлих овечок.
– Зупинiть на хвилинку, – сказав я. – Тут я мушу з вами попрощатись.
– Нi в якому разi, – вiдрубав Том. – Мiртл образиться, якщо ти не поiдеш до нас, правда, Мiртл?
– Їдьмо з нами, – попросила вона. – Я подзвоню Кетрiн, моiй сестрi. Вона красуня – так кажуть усi, хто розумiе.
– Та я б з охотою, але…
Перетнувши Центральний парк, ми поiхали далi, заглиблюючись у захiдну частину мiста. На Сто п’ятдесят восьмiй вулицi довжелезним бiлим пирогом простяглись однаковi житловi будинки, там, перед одною iз скибок цього пирога, машина зупинилась. Окинувши вулицю поглядом королеви, що повертаеться у своi володiння, мiсiс Вiльсон узяла на руки песика й решту своiх покупок i величною ходою ввiйшла в параднi дверi.
– Я запрошу i подружжя Маккi, – оголосила вона в лiфтi. – Але найперше подзвоню Кетрiн.
Квартира мiстилася на горiшньому поверсi – маленька вiтальня, маленька iдальня, маленька спальня i ванна кiмната. Вiтальня вiд самого порога була заставлена надто громiздкими, як на неi, меблями з гобеленовою оббивкою: куди б ти не ступив, скрiзь натикався на пишних дам, що гойдалися на орелях у Версальському саду. Єдиною оздобою на стiнi була надмiру збiльшена фотографiя – на перший погляд, вона зображала курку на оповитiй туманом каменюцi. Проте з вiдстанi кiлькох крокiв курка прибирала форми капелюшка, i з-пiд нього до вас усмiхалося гладке обличчя якоiсь бабусi. На столi лежали вперемiж старi номери «Таун теттла», книжка пiд назвою «Симон, званий Петром» i кiлька бродвейських журнальчикiв скандальноi хронiки. Ввiйшовши, мiсiс Вiльсон передусiм заходилась коло щеняти. Хлопчик-лiфтер неохоче подався на пошуки ящика з соломою i молока, до якого вiн, уже з власноi iнiцiативи, додав бляшанку твердих собачих галет – одна така галета потiм до самого вечора нудно розкисала в блюдечку з молоком. Тим часом Том вiдiмкнув дверцята секретера й видобув звiдти пляшку вiскi.
Я лише двiчi в життi впивався, i це був той другий раз. Тому все, що вiдбувалося там, я бачив немов крiзь тьмяний, каламутний серпанок, хоча, принаймнi до восьмоi години, квартиру заливало веселе сонячне свiтло. Сидячи в Тома на колiнах, мiсiс Вiльсон обдзвонювала якихось своiх знайомих; потiм з’ясувалося, що нема чого курити, i я пiшов по сигарети. Коли я повернувся, у вiтальнi нiкого не було, тож я скромно примостився в кутку й прочитав цiлий роздiл iз «Симона, званого Петром»; не знаю, чи книжка ця так жахливо написана, чи вiскi забило менi памороки, але я анiчогiсiнько не втямив.
Тiльки-но Том i Мiртл (а пiсля першого тосту ми з мiсiс Вiльсон уже називали одне одного на iм’я) повернулися до вiтальнi, почали з’являтися гостi.
Кетрiн, сестра Мiртл, виявилася стрункою, помiтною жiночкою рокiв тридцяти з густою копицею рудого коротко пiдстриженого волосся i молочно-бiлим вiд пудри обличчям. Брови в неi були вискубанi, а потiм намальованi пiд бiльш хвацьким кутом; та оскiльки природа намагалася повернути бровам первiсну форму, то обличчя мало якийсь двоiстий вираз. Кожен ii рух супроводився брязкотом незлiченних керамiчних браслетiв, що ковзали то вгору, то вниз на ii руках. Вона ввiйшла до вiтальнi такою швидкою, впевненою ходою i окинула меблi таким хазяйським поглядом, що я подумав, чи не вона тут мешкае. Та коли я спитав ii про це, вона вибухнула робленим реготом, голосно повторила мое запитання, а потiм сказала, що мешкае з приятелькою в готелi. Мiстер Маккi, блiдий, схожий на жiнку чоловiк, був сусiдом знизу. Видно, вiн щойно поголився; на щоцi в нього засохла плямка бiлоi пiни. Вiн шанобливо привiтався до кожного з присутнiх, а менi пояснив, що належить до «мистецького кола». Згодом я довiдався, що вiн фотограф i що збiльшений портрет матерi мiсiс Вiльсон, який, мов туманне потойбiчне видиво, завис на стiнi кiмнати, – витвiр його рук. Його дружина була галаслива, манiрна, вродлива i нестерпна. Вона гордо розповiла менi, що, вiдколи вони одружилися, чоловiк сфотографував ii сто двадцять сiм разiв.
Мiсiс Вiльсон встигла перед появою гостей перевдягтись i тепер була вбрана в шикарну вихiдну сукню з кремового шифону, що шурхотiв, коли вона походжала по вiтальнi. Немовби пiд впливом нового туалету змiнилась i ii поведiнка. Та дивовижна жвавiсть, що так вразила мене при нашому знайомствi в гаражi, перейшла в просто-таки разючу пиху. Їi смiх, жести, мова ставали дедалi неприроднiшими, i в мiру того, як вона надималася, вiтальня немовби зменшувалась довкола неi, аж поки в мене виникло враження, що мiсiс Вiльсон стрiмко обертаеться в клубах диму на якiйсь рипучiй, скреготливiй осi.
– Ох, люба, – казала вона сестрi робленим, верескливим голосом, – усi тi людцi тiльки й дивляться, як би тебе ошукати, поживитися за твiй рахунок. Не далi як минулого тижня до мене сюди приходила жiнка, зробила педикюр, а заправила стiльки, наче видалила менi апендицит!
– А як ту жiнку звуть? – спитала мiсiс Маккi.
– Мiсiс Еберхардт. Вона робить педикюр вдома у клiентiв.
– Менi так подобаеться ваша сукня, – сказала мiсiс Маккi. – Вiд неi очей не вiдiрвеш.
Мiсiс Вiльсон вiдхилила комплiмент, зневажливо звiвши одну брову.
– Ет, це вже старi лахи, – мовила вона. – Цю сукню я вже не ношу – надягаю хiба тодi, коли менi байдуже, як виглядаю.
– Але вона вам страшенно пасуе, ви в нiй якась особлива, – не вгавала мiсiс Маккi. – Якби Честер мiг зняти вас у такiй позi, вийшов би справжнiй шедевр!
Ми всi мовчки втупились очима в мiсiс Вiльсон, а вона, вiдкинувши з чола пасмо волосся, подарувала нам у вiдповiдь слiпучу усмiшку. Мiстер Маккi якийсь час придивлявся до неi, схиливши голову набiк, а тодi простяг руку вперед, вiдвiв назад i знову простяг уперед.
– Я змiнив би освiтлення, – сказав вiн нарештi. – Щоб увиразнити скульптурнiсть обличчя. І обов’язково взяв би в кадр волосся в усiй його пишнотi.
– А я б нiзащо не змiнювала освiтлення! – вигукнула мiсiс Маккi. – По-моему, це…
– Шш! – присадив ii чоловiк, i ми всi знову зосередилися на предметi дискусii, але тут Том Б’юкенен голосно позiхнув i звiвся на ноги.
– Ви б краще випили чогось, – звернувся вiн до подружжя Маккi. – Мiртл, дай ще льоду й мiнеральноi, поки всi тут не поснули.
– Я ж казала тому хлопцевi, щоб принiс лiд. – Мiртл звела брови, обурена недбалiстю прислуги. – От ледацюги! За ними як не простежиш, нiчого не зроблять.
Вона подивилася на мене й не знати чому засмiялась. Потiм схопила песика, палко поцiлувала його i вийшла на кухню з таким виглядом, наче десяток кухарiв чекають там ii наказiв.
– Я зробив кiлька непоганих пленерiв на Лонг-Айлендi, – самовдоволено мовив мiстер Маккi.
Том тупо подивився на нього.
– Два навiть оправив у рамки й повiсив у себе вдома.
– Два чого? – спитав Том.
– Два етюди. Один я назвав «Мис Монток. Чайки», а другий – «Мис Монток. Море».
Кетрiн, сестра Мiртл, сiла на диван поряд мене.
– Ви теж живете на Лонг-Айлендi? – спитала вона.
– Я живу у Вест-Еггу.
– Справдi? Я там нещодавно побувала, з мiсяць тому. На вечорi в одного добродiя на iм’я Гетсбi. Ви з ним знайомi?
– Вiн мiй сусiд.
– Знаете, кажуть, вiн чи то племiнник, чи то двоюрiдний брат кайзера Вiльгельма. Звiдти i його багатство.
– Справдi?
Вона кивнула головою.
– Я його боюся. По-моему, з таким, як вiн, краще не мати справи.
Цю вельми цiкаву iнформацiю про мого сусiда урвала мiсiс Маккi, яка, показавши пальцем на Кетрiн, раптом вигукнула:
– А знаеш, Честере, з нею ти б теж змiг дещо зробити!
Але мiстер Маккi тiльки неуважливо кивнув iй головою i знову обернувся до Тома.
– Я б по-справжньому зайнявся Лонг-Айлендом, якби хтось замовив за мене слiвце. Менi б тiльки пробитися в друк, а там уже я за себе певен!
– А ви звернiться до Мiртл, – вибухнув реготом Том; мiсiс Вiльсон саме ввiйшла до вiтальнi з тацею. – Вона вам напише рекомендацiйного листа. Напишеш, Мiртл?
– Якого листа? – спантеличено спитала Мiртл.
– Рекомендацiйного листа до твого чоловiка, нехай мiстер Маккi зробить з нього кiлька етюдiв. – Вiн поворушив губами, придумуючи. – Ну, скажiмо: «Джордж Б. Вiльсон бiля бензоколонки» чи щось таке.
Кетрiн присунулася ближче й прошепотiла менi у вухо:
– Вона ненавидить свого чоловiка так само, як Том – свою дружину!
– Невже!
– Смертельно ненавидить! – Вона подивилася на Мiртл, потiм на Тома. – Ну, а я кажу: нащо жити з тим, кого ненавидиш? По-моему, так: домоглися б i вiн, i вона розлучення, а потiм побралися б.
– Тож i вона не любить Вiльсона?
