скачать книгу бесплатно
Цю каву i цей поцiлунок вiн запам'ятае на все життя, назавжди. Це пробудження вiд сну занурило його в ще бiльш глибокий сон, тому що так добре може бути тiльки увi снi або в казцi.
Роздiл 2. ДМИТРО
«…Дуже важливо бiгти на гору, хоч би що з тобою вiдбувалося…»
Вiн жив у невеликiй однокiмнатнiй квартирцi в престижному районi Киева, недалеко вiд великого ботанiчного саду. Батьки колись купили цю квартиру для нього. Коли Дмитро досягнув 25-рiчного вiку, а тато й мама остаточно переконалися, що син вирiс i вмiе не тiльки прати за собою шкарпетки i варити вермiшель, але й регулярно прибирати, робити грибний жульен, а також запiкати м'ясо в духовцi, «для остаточного дорослiшання», як сказав батько, вiн переiхав туди.
Спочатку ця квартира стала притулком для молодих компанiй, якi «пили вино в оточеннi жiночого саду», вбивали нейрони i розривали нейроннi зв'язки неймовiрною кiлькiстю алкогольних напоiв i плотських утiх. Але через рiк Дмитру це все набридло, бо заважало завжди рухатись вперед. Йти вперед у всiх сенсах цього слова.
Ще ранiше, рокiв через п'ять пiсля закiнчення школи, вiн помiтив iстотну диференцiацiю своiх однолiткiв на тих, хто безпробудно п'е, пропалюе життя, вбивае себе неправильним способом життя, i тих, хто незмiнно йде вперед. Його допитливий розум змушував самого себе не забувати, що людина – це iстота, основна мета якоi розвиватись, розвиватись завжди, вiд першого ще невпевненого i не усвiдомленого кроку, i до останнього подиху. Розвиватись фiзично та iнтелектуально. Як говориться, non progredi est regredi – не йти вперед означае йти назад. Вiн вирiс у родинi, де культивувалося поняття розумноi людини, тому не мiг дозволити собi «бухати» мiсяцями, витрачати час на безперервнi нiчнi гулянки з «достатньою кiлькiстю помiрно розпущених жiнок», хоч нiщо людське йому не було чужим.
Пiсля школи вiн не змiг поступити в унiверситет. Оскiльки рiвень корупцii середини i кiнця 90-х рокiв ХХ сторiччя не звертав увагу на те, що розумний та освiчений чоловiк, який мрiяв стати хiрургом з 12 рокiв i робив для цього все необхiдне, просто так сам може вступити до престижного медичного унiверситету.
Мафiя жива до тих пiр, поки державна верхiвка i верхiвка мафii мають спiльнi iнтереси, взаемодiють… Правда, з тих часiв мало що змiнилося до теперiшнього часу, просто цей зв’язок став бiльш витонченим i цинiчним, на жаль…
Як тодi писав професор О. М. Морозов: «…на пострадянському просторi серед поколiнь, що виросло при телевiзорi, тiльки 5 % мають треноване абстрактне мислення, володiють навичками синтезу, аналiзу та вироблення самостiйних суджень. Ще 7 % потенцiйно здатнi до цього в принципi. Інша маса в повсякденному життi зосереджена на вирiшеннi шлункових i сексуальних потреб. Розумова деградацiя значноi маси населення стала проявлятися в загальному зниженнi рiвня культури й поверненнi населення до примiтивних форм поведiнки». Як говорили стародавнi латиняни, настав перiод, quae fuerunt vitia, mores sunt [6 - Quae fuerunt vitia, mores sunt (лат.) – що було пороком, стало звичаем.].
Обираючи професiю, Дмитро зосередився на тому, що робота, яка подобаеться, перестае бути працею. І тiльки в тому видi дiяльностi можна досягти успiху, який приносить задоволення. Тому вибiр припав на медичний, де його приваблювало бажання допомагати людям, стати справжнiм фахiвцем в професii лiкаря – однiй iз найбiльш шанованих у «нормальних» краiнах, нарiвнi з вчителюванням i захистом Батькiвщини.
Системнi знання людського тiла, бiохiмiчних, бiоелектричних i iнших процесiв, що вiдбуваються в органiзмi, привернули його увагу ще в старших класах середньоi школи, забезпечило перемогу в низцi олiмпiад районного та мiського рiвня з хiмii та бiологii. Крiм того, йому були не чужими iсторiя та англiйська, якi, як казав батько, повинна знати бути у будь-яка освiчена людина.
Однак, як вже було сказано, вiдразу в унiверситет вступити не вдалося, i тому розрядник iз рукопашного бою, легкоi атлетики, кульовоi стрiльби, плавання та туризму, який мав парашутнi стрибки, був призваний до лав Збройних Сил, де дуже захопливо провiв пiвтора року рядовим, а потiм i сержантом у спецназi ГУР ГШ МОУ [7 - Головне управлiння розвiдки Генерального штабу Мiнiстерства оборони Украiни].
Армiя робить iз чоловiка або шлак, або сталь. Те вiйськове братерство, з яким йому вдалося зiткнутися, справило незабутне враження. І, незважаючи на тотальну розруху в краiнi i, природно, в армii, деякi пiдроздiли, тримаючись в основному на ентузiазмi своiх командирiв, були бiльш нiж боездатнi. Ось туди-то йому i пощастило потрапити. Служба навчила його багато чому, але насамперед – не боятися говорити правду, особливо самому собi. Крiм того, один шановний генерал, з яким неодноразово зiштовхувала служба, навчив розумiти, що спецназ – це закритий клуб для елiти не тiльки з пружними бiцепсами, але i з розумними мiзками. Mens sana in corpore sano – у здоровому тiлi здоровий дух.
Тiльки в спецназi сержант, який години двi тому врятував життя генерала, а той своiми мудрими i своечасними рiшеннями витягнув iз бiди цiлу групу, може сидiти з ним за одним столом, розмовляти про свiтськi справи на рiвних. Тому що завтра вони знову будуть прикривати один одному спину на однiй горi. Розумiння цього мае дорогу цiну, i такий сержант нiколи не буде запанiбрата з генералом; повага один до одного, вихована спецназом, залишаеться назавжди.
За час служби Дмитро загартував i волю, i тiло, ставши повноцiнним i справжнiм представником чоловiчоi половини людства. Так склалася служба, що йому абсолютно несподiвано для себе вдалося познайомитися з деякими людьми – друзями цього генерала, якi були «сильними свiту цього», але яких при цьому дуже рiдко можна побачити по телевiзору. Цих людей разом з iншими бiйцями вiн якось витягнув iз неприемноi ситуацii в одному з пiвденних регiонiв краiни. І пiсля його звiльнення в запас на iх «прохання» вiн дуже легко вступив до медичного унiверситету. Через багато рокiв вiн завжди говорив, що навчання затягнулося на цi пiвтора роки, але придбаний досвiд був бiльше нiж безцiнним.
Вiн був найстаршим у групi, де бiльшiсть становили дiвчата, якi щойно закiнчили школу. З одного боку, вони дивилися на Дiму з виразом нестримного бажання, з iншого – насмiхалися над ним, оскiльки проведений в армii час вивiтрив iз його голови деякi знання. Слова «гiстологiя», «бiоорганiчна хiмiя», «цитологiя» i все, що можна сказати латиною, на якийсь промiжок часу стало для нього просто брудною лайкою. Його батько, посивiлий вчений-психолог, не раз нарiкав синовi на те, що «навчання – свiт, а не навчання – лиш тiльки свiт i на роботу». Були i двiйки, i перескладання, але боець спецназу, який звик досягати того, що хоче, до третього курсу вийшов тiльки на «добре» i «вiдмiнно», увiйшов у науковий гурток, залишив далеко позаду насмiшки, образи i смуток.
Коли дiйшло до обрання спецiалiзацii, вибiр припав мiж хiрургiею i психiатрiею. У хiрургii подобалося все, в психiатрii принцип: «здорових немае, е недообстеженi», i психотерапiя, особливо сугестiя. Про сугестивнi технологii вiн знав вiд батька, який практикував iх як метод психотерапii та для психокорекцii у пiдготовцi спортсменiв вищоi квалiфiкацii i, як дiзнався пiзнiше Дмитро, спiвробiтникiв спецпiдроздiлiв. Певну роль у цьому виборi зiграла книга Івана Єфремова «Лезо бритви», написана ще в 60-тi роки ХХ столiття, де головним героем був лiкар-психiатр Іван Гiрiн. Але все-таки вибiр припав на хiрургiю. Батько, який одночасно був i найкращим другом, сказав, що сугестивнi навички потрiбнi будь-якому лiкаревi. Станеш хiрургом, нiхто не забороняе практикувати й надалi, знiмаючи бiль, страх, переконуючи в безпецi операцiй i багато в чому iншому.
