banner banner banner
Сюньове Сульбакен. Весільний марш
Сюньове Сульбакен. Весільний марш
Оценить:
Рейтинг: 0

Полная версия:

Сюньове Сульбакен. Весільний марш

скачать книгу бесплатно


– Нi… – похитала головою Сюньове й далi стояла. Турбйорн вiдчув, як у ньому здiймаеться спротив, та раптом вона зробила щось зовсiм несподiване: ступила до нього крок, нахилилася, зазирнула йому в очi й запитала, усмiхнувшись:

– Ти сердишся на мене? – В ii очах бринiли сльози.

– Нi, не серджуся, – вiдповiв Турбйорн, почервонiвши по самi вуха.

Вiн простягнув руку, однак Сюньове того не помiтила, бо сльози застилали iй зiр. Рука опала.

– То ти все чула? – спромiгся вiн урештi на слово.

– Чула, – Сюньове глянула на нього й засмiялася, а сльози зацебенiли ще ряснiше.

Турбйорн геть розгубився, не знав, що дiяти i що казати.

– Може, я був надто рiзким… – зiрвалося йому з уст. Але то ще м’яко було сказано. Сюньове вiдвела очi й повернулася боком.

– Не тобi судити про те, чого не знаеш, – озвалася вона здушеним голосом, вiд якого Турбйорновi похололо на серцi. Вiн почувався безпорадним, наче малий хлопчисько, тож бовкнув перше, що спало на думку:

– Вибач менi, будь ласка.

Сюньове вибухла нараз плачем. Бачити ii ридання було понад його сили, Турбйорн пiдiйшов до дiвчини, обiйняв за стан, прихилився до ii плеча.

– Чи ти також кохаеш мене, Сюньове?

– Так, – схлипнула вона.

– Але щасливою не почуваешся?

Сюньове мовчала.

– Чому не бачу щастя у твоiх очах? – не вiдступався Турбйорн.

Дiвчина заплакала ще гiркiше, поривалася вирватись з хлопцевих обiймiв.

– Сюньове! – Турбйорн мiцнiше пригорнув ii до себе. Сюньове притулилася до нього ридма ридаючи.

– Нам треба поговорити, – мовив Турбйорн, допомiг iй сiсти у верес i сам сiв поруч.

Дiвчина витерла очi, спробувала усмiхнутися, але намарно. Турбйорн взяв ii за руку й, зазираючи в обличчя, запитав:

– Чому менi невiльно приходити на Сульбакен, кохана?

Сюньове мовчала.

– Ти нiколи не просила про це батькiв?

Знову мовчання.

– Але чому?! – допитувався Турбйорн, притягаючи ii за руку ближче до себе.

– Я не смiла… – ледве чутно вiдповiла дiвчина.

Турбйорн спохмурнiв, схилився до колiн, обхопивши голову руками.

– Так я нiколи не потраплю на Сульбакен…

Замiсть вiдповiдi Сюньове мовчки смикала верес.

– Так… я, мабуть, чимало накоiв такого… чого не треба було… Але ти могла би бути до мене поблажливiшою… Я не такий вже поганий… – Турбйорн затнувся на мить, а тодi повiв далi: – До того ж я ще дуже молодий… Лише двадцять лiт минуло… Я… – йому важко було добирати слова. – Однак людина, яка по-справжньому кохае мене… мала би…

Турбйорн замовк.

– Не кажи так, – приглушеним голосом озвалася Сюньове. – Ти не знаеш, як я… Навiть Інгрiд не наважуюся розповiсти… – Сюньове затремтiла вiд плачу, – … яку… муку… я терплю!

Турбйорн схопив Сюньове в обiйми й щосили притиснув до себе.

– Поговори з батьками, – прошепотiв вiн. – І все налагодиться, ось побачиш!

– Буде так, як ти хочеш.

– Я хочу? А ти?

Сюньове повернулася до нього й обвила його шию руками.

– Якби ж то ти кохав мене так, як я тебе! – заговорила гаряче, намагаючись усмiхнутися крiзь сльози.

– Хiба ж я тебе не кохаю? – мовив стиха, нiжно Турбйорн.

– О нi, ти не дослухаешся до моiх слiв! Добре знаеш, що може звести нас докупи, i нiчого для цього не робиш! Чому?! – тепер слова прорвалися потоком: – Господи милосердний! Ти навiть не уявляеш, як чекаю я того дня, коли зможу привести тебе на Сульбакен! Але менi завжди доводиться чути про якiсь твоi непотребнi витiвки. І вiд кого? Вiд власних батькiв!

Турбйорна враз немов блискавкою уразило. Вiн так виразно уявив собi, як Сюньове тужить на Сульбакенi, палко сподiваючись тiеi митi, коли зможе припровадити його до своiх батькiв, а вiн позбавляе ii такоi нагоди.

– Чому ти ранiше не казала менi про це, Сюньове?

– Та як не казала!

– Мабуть, не так казала…

Сюньове замислилася, тереблячи свого фартушка.

– Може, я не насмiлювалася…

Те, що дiвчина, можливо, боiться його, так схвилювало Турбйорна, що вiн уперше в життi поцiлував ii.

У Сюньове, спантеличенiй поцiлунком, миттю висохли сльози; вона розгубилася, то несмiливо усмiхалася, вiдводила очi, то знову дивилася на коханого i нарештi засмiялася. Обое мовчали, лише сплелися руками, не наважуючись на мiцнiший потиск. Урештi Сюньове висмикнула свою долоньку, витерла очi й личко вiд слiз, пригладила волосся, що трохи скуйовдилося. Турбйорн сидiв, задивившись на неi, думаючи свою думу: «Вона сором’язливiша за iнших дiвчат у долинi й хоче, щоб до неi ставилися iнакше, тож хай буде ii воля…»

Вiн провiв ii до полонини – дорога була зовсiм близька. Турбйорновi кортiло взяти ii за руку, та щось найшло на нього, вiн навiть не наважувався торкнутися дiвчини. Одне те, що йому дозволено йти поруч, видавалося дивом… Прощаючись, вiн сказав:

– Тепер уже нескоро почуеш про мене лихi слова…

Удома Турбйорн застав батька за роботою, той носив мiшки зi збiжжям вiд комори до млина. Сусiди з усiеi околицi мололи свое збiжжя на Гранлiенi, коли мiлiли iхнi потiчки. Гранлiенський потiк нiколи не пересихав. Мiхiв назбиралося чимало, деякi були дуже великими, а деякi – велетенськими. Жiнки неподалiк над водою викручували випрану бiлизну. Турбйорн пiдiйшов до батька, ухопився за один мiшок.

– Може, допомогти?

– Сам впораюся, – вiдповiв Семун, рвучко завдав собi мiха на спину й понiс до млина.

– Тут iх вистачить на обох, – буркнув Турбйорн, узявся за два, пiдставив плечi, пiдпер лiктями i понiс.

Дорогою вiн перестрiв батька. Семун глянув на сина, але нiчого не сказав. Повертаючись до комори, Турбйорн знову зустрiв батька з двома iще бiльшими мiхами на спинi. Тепер хлопець узяв одного невеличкого мiшка. Семун, минаючи сина, окинув його поглядом, ще довшим, нiж перед тим. Потiм обое таки зiйшлися водночас пiд коморою.

– Тут приходили з Нургауга, – сказав Семун. – Просили тебе на весiлля…

Інгрiд вiдiрвалася вiд прання, благально глянула на брата. У поглядi матерi теж прозирало благання.

– Он як, – сухо вiдiзвався Турбйорн i висадив цього разу собi на плечi два найбiльшi з-посеред купи мiхи.

– Пiдеш? – понуро запитав Семун.

– Нi!

Роздiл четвертий

З Гранлiенськоi полонини гарно було видно всю околицю, насамперед Сульбакен, обрамлений строкатим лiсом; далi виднiлися iншi хутiрцi, оточенi звiдусiль гаями, тому зеленi морiжки з хатами посерединi видавалися клаптиками землi обiтованоi, вiдвойованоi у дикоi природи. Чотирнадцять хуторiв можна було налiчити, споглядаючи долину з полонини; Гранлiен тонув у лiсовiй гущавинi, з-помiж дерев визирали тiльки дахи будiвель, та й то коли стояти на самому чубку кичери.

Дiвчата, дарма, що не розгледiти добре самого хутора, часто дивилися на дим, який клубочився з димарiв.

– Мама саме готуе обiд, – мовила Інгрiд. – Печеню iз засоленого м’яса з салом.

– О, чуеш, вже гукають чоловiкiв до столу, – озвалася Сюньове. – Цiкаво, де вони сьогоднi працюють?

Дiвчата спостерiгали за цiвкою диму, яка спершу жваво й весело вихоплювалася у пронизане лагiдним сонцем повiтря, та невдовзi уповiльнювала свiй розгiн, розiмлiвала, щоб спроквола полинути широкою смугою понад лiсом, потроху розсмоктуючись до ледь помiтного серпанку, а потiм i зовсiм зникнути. Так само й дiвочi думки зринали в головi, неквапно вилися горами й долами. Нинi вони снували навколо Нургауга. Весiлля вiдгуляли позавчора, але забава зазвичай тривала ще тиждень по тому, тож на полонину й досi долинали звуки пострiлiв й окремi вигуки найгорлатiших парубкiв.

– Он як веселяться, – з жалем сказала Інгрiд.

– А я iм не заздрю, – мовила Сюньове, беручись до рукодiлля.

– Хотiлось би й менi з ними розважитись…

Інгрiд сидiла навпочiпки, спостерiгаючи за тим, що вiдбувалося на подвiр’i Нургауга. Гостi тинялися помiж будинками, юрмилися пiд коморою, певно, там стояв стiл з наiдками; деякi пари трималися окремiшньо, нiжно воркуючи.

– Не розумiю, чого тебе так вабить туди, – буркнула Сюньове.

– Й сама не знаю, – стенула плечима Інгрiд, не мiняючи пози. – Потанцювати кортить… – додала вона.

Сюньове промовчала.

– Ти нiколи не танцювала? – запитала Інгрiд.

– Нiколи.

– Гадаеш, танцювати – то грiх?

– Хтозна…

Інгрiд бiльше не розпитувала, згадавши, що гаугiанцям танцювати заборонено, i не смiючи поцiкавитись, як ставляться до цього батьки Сюньове. Але ii думки водно крутилися довкола танцiв, тож вона, зрештою, не витерпiла:

– Кращого танцюриста, нiж Турбйорн, не знайти на всю околицю…

– Вiрю, – за якусь мить зронила Сюньове.

– Тобi варто побачити, як вiн танцюе! – вигукнула Інгрiд, обернувшись до товаришки.

– Нi, не хочу, – квапливо заперечила Сюньове.

Інгрiд вражено замовкла, а Сюньове схилилася над плетивом, рахуючи вiчка. Та вже за мить опустила рукодiлля на колiна й, задивившись удалину, мовила:

– Такою щасливою, як нинi, я вже давно не була…

– Чом це? – здивувалася Інгрiд.

– Та… бо вiн не танцюе зараз у Нургаугiв.

Інгрiд сидiла, поринувши в задуму.

– Там, напевно, дiвчата так i вились би коло нього… – озвалася за якийсь час.

Сюньове вже було розтулила рота, аби щось сказати, однак промовчала, витягнула дротика й обернула плетиво iншим боком.

– Турбйорновi аж жижки трясуться, так кортить потанцювати. Я його добре знаю! – вигукнула Інгрiд i враз похопилася, що бовкнула зайве, глянула на Сюньове, яка схилилася над плетивом, зашарiвшись наче мак.

Інгрiд миттю згадала кожне слово з розмови, сплеснула руками, впала навколiшки перед товаришкою i зазирнула iй у вiчi. Але Сюньове незворушно плела собi далi. Тодi Інгрiд розсмiялася:

– Ти вже кiлька днiв щось вiд мене приховуеш!

– Про що це ти? – знiчено глянула на неi Сюньове.

– Ти гнiваешся не тому, що Турбйорновi подобаеться танцювати… – личко Інгрiд сяяло усмiхом.

Сюньове вперто мовчала. Тодi Інгрiд обняла ii за шию i прошепотiла до вуха:

– Ти гнiваешся, бо вiн не з тобою танцюе, а з iншими…

– Що ти плетеш! – обурено вигукнула Сюньове, вивернулася з обiймiв i скочила на рiвнi ноги.

Інгрiд теж пiдвелася з вересу, рушила за товаришкою.

– Шкода, що ти не вмiеш танцювати, Сюньове! – смiялася вона. – Дуже шкода! Ходiмо, я тебе навчу! – Інгрiд охопила дiвчину за стан.

– Чого ти вiд мене хочеш? – опиралася Сюньове.