скачать книгу бесплатно
Золота королево,
Перлиста королево,
Послухай!
Не хочу бути милою твоею,
Розкiшного плаща менi не даруй
Із золота й оксамиту,
У перлах i самоцвiтах,
Лала-ла-тра-ла-ла,
А сонце сяе доокола…
Дiти так розбавилися, що й не помiтили, як до хати повернувся батько й гостро зиркнув на сина. Турбйорн мiцнiше притулив до себе сестричку i, як не дивно, не впав зi стiльця. Батько мовчки вiдвернувся. Минуло з пiвгодини, а вiн i далi мовчав. Турбйорн готовий уже був зрадiти, але не смiв вiрити, що все йому так легко минеться. Малий не знав, що й думати, коли батько сам допомiг йому роздягнутися до сну; його навiть знову почало лихоманити вiд ляку. Натомiсть батько скуйовдив йому чуба й погладив по щоцi. Хлопчик уже й не пам’ятав, коли таке траплялося востанне. Йому стало тепло й затишно на серцi та в усьому тiлi, страх миттю розтанув, як крига на сонцi. Сам не тямив, як дiстався лiжка, а що свою радiсть не мiг вихлюпнути спiвом чи галайканням, то склав руки на грудях й тихесенько проказав «Отче наш», шiсть разiв з початку до кiнця i шiсть разiв з кiнця до початку. Уже засинаючи, Турбйорн збагнув, що на всьому Божому свiтi немае для нього людини, дорожчоi за батька.
Наступного ранку хлопчина прокинувся у страху, що його таки покарають; хотiв закричати, але не змiг.
Розплющивши очi, вiн зрозумiв, на свое превелике полегшення, що все йому тiльки наснилося, i ще зрозумiв, що покара таки чекае, але iншого – Аслака. Турбйорн добре знав, чого сподiватися, коли батько мiряв кроками кiмнату. Кремезний, невисокого зросту чоловiк раз у раз зиркав з-пiд кошлатих брiв на Аслака; той, певно, теж вiдчував, що ось-ось гримне грiм. Наймит сидiв на днищi великоi бочки, то баламкаючи в повiтрi ногами, то пiдгинаючи iх пiд себе. Сидiв, запхавши, як завжди, руки до кишень i зсунувши трохи кашкета на потилицю; густе темне волосся вибивалося жмутками з-пiд дашка. Наймит ще бiльше заламував своi завжди скривленi вуста i, нахиливши трохи набiк голову, косував на Семуна поглядом з-пiд напiвзаплющених повiк.
– Та-ак, вашому хлопцевi таки бракуе клепки, – мовив вiн. – Та гiрше те, що коня вашого наполохав троль…
Семун зупинився посеред хати.
– Ах ти ж бiсове порiддя! – гаркнув господар так, аж стiни здригнулися, Аслак ще бiльше приплющив очi.
Семун знову заходився мiряти кроками хату. Аслак якийсь час сидiв тихо, а тодi озвався, випробовуючи, яке враження справлять його слова цього разу:
– Правду кажу, вашому коневi пороблено!
– Аякже, пороблено! – Семун навiть кроку не сповiльнив. – Та кiнь лiсу боiться! Ти, мерзеннику, повалив дерево просто йому перед носом, тож його тепер помiж дерева й волоком не затягнеш!
Аслак якийсь час мовчки слухав, а тодi знову своеi почав гнути:
– О, вiра – то велика сила! Вiрте собi як хочете, але дуже сумнiваюся, що це допоможе коневi одужати.
Про всяке Аслак вiдсунувся трохи далi й затулив обличчя рукою.
Семун й справдi пiдступив до нього, тихо, але грiзно сказав:
– Ти, мерзото, ти…
– Семуне! – почувся вiд печi застережливий голос Інгебйорг, вона зацитькувала найменше дитя, яке з переляку збиралося на плач.
Спершу затихло дитинча, а тодi й Семун вмовк, лише пiднiс свого доволi маленького, як на кремезну постать, кулака Аслаковi до носа i, ледь стримуючись, щоб не вдарити, обпiк наймита поглядом. І знову заходив ту-ди й сюди, час до часу кидаючи на Аслака оком. Хлопець сидiв блiдий мов полотно, та все ж посмiювався тiею половиною обличчя, що була обернена до Турбйорна; iнший бiк, обернений до Семуна, нiби зацiпенiв.
– Господи, дай нам терпiння! – озвався вiн за хвильку, миттю наставивши лiктя, як для захисту.
Семун нараз спинився, тупнув ногою, аж бочка пiд Аслаком задвигтiла, i рикнув на весь голос:
– Не смiй згадувати iм’я Господне надаремно, ти, лайдаку!
Інгебйорг з немовлям пiдвелася, перехопила руку чоловiка. Вiн не глянув на неi, однак руку опустив. Жiнка знову сiла, а Семун заходив по хатi. Нiхто й словом не озивався.
Минуло ще трохи часу, i Аслак знову завiвся:
– Ага, для Всевишнього у Гранлiенi роботи – непочатий край!
– Семуне, Семуне! – зашепотiла Інгебйорг.
Але чоловiк ii вже не чув, кинувся на Аслака, схопив його за ногу, яку той виставив наперед в оборонi, iншою вчепився за комiр, пiдняв у повiтрi й так гримнув ним у зачиненi дверi, аж трiски посипалися, i Аслак вилетiв у сiни. І Інгебйорг, i Турбйорн, i всi дiти здiйняли галас, благаючи батька не чiпати Аслака. Такий гармидер стояв, хоч з хати втiкай. Семун кинувся услiд, навiть дверей добре не зачинив за собою, а вiдкинувши уламки набiк, знову схопив наймита, винiс його з сiней на подвiр’я i з розмаху гепнув ним додолу. Помiтивши, що там, де впав Аслак, забагато снiгу, аби той мiг потовкти собi боки, Семун став йому колiном на груди й заiхав кулаком в обличчя, а тодi втрете пiдняв хлопця у повiтря, вiдволiк на тверде, як вовк волочить роздертого пса, i, притиснувши колiном, молотив кулаками куди попало. Не знати, чим би то все скiнчилося, якби до чоловiка не кинулася жiнка з немовлям на руках.
– Схаменися, чоловiче! Не наклич бiди до хати! – скрикнула вона.
Інгебйорг сидiла в хатi, Турбйорн одягався, батько знову мiряв кроками долiвку, час до часу попиваючи води, але рука йому так тремтiла, що вода вихлюпувалася з горнятка на пiдлогу. Аслак не показувався, Інгебйорг поривалася вийти за ним, глянути, що там дiеться.
– Сиди! – звелiв Семун, нiби й не до неi звертаючись.
І дружина не посмiла ослухатися.
Минуло ще трохи часу, господар сам вийшов надвiр i довго не повертався. Турбйорн втупився у книжку, навiть очей не пiдводив, хоча нi слова не мiг второпати з прочитаного.
Уже десь перед самим полуднем у хатi запанував звичний спокiй, хоча всiх не полишало вiдчуття, наче вони щойно зазнали чужоi навали. Турбйорн урештi зважився вийти на подвiр’я, i перший, кого вiн зустрiв, був Аслак, який пакував своi статки на санки. Але ж на його, Турбйорновi, санки! Хлопчина витрiщився на наймита, бо вигляд той мав моторошний: кров запеклася на обличчi й на одязi, вiн кашляв i часто хапався за груди. Якусь мить Аслак мовчки дивився на Турбйорна, а тодi крикнув:
– Очi моi б тебе не бачили!
Осiдлав санки i шугонув униз.
– Дивись, де шукатимеш своi санки! – зареготав вiн, ще раз обернувся, показав малому язика, i тiльки за ним загуло.
А наступного тижня до них на обiйстя завiтав ленсман. Батько час до часу вiдлучався з хутора, матiр плакала, потiм i вона кудись ходила.
– Що сталося, мамо? – тривожився Турбйорн.
– А, то все Аслак…
Одного дня вони застали малу Інгрiд, як вона спiвала пiсеньку:
Свiте ясний, свiте Божий!
Ох, втомився я – не можу!
Дiвча геть вiд рук вiдбилось,
Бахур берега пустився,
Все гримить горшками мати,
Й лае ледацюгу тата,
Мудрий в хатi один кiт,
Їсть сметану на обiд.
Батьки кинулися випитувати дитину, де вона тiеi пiснi навчилася. Вiд Турбйорна, вiд кого ж iще! Хлопчина перелякався i зiзнався, що почув ii вiд Аслака. Малому пригрозили, якщо знову спiватиме такi коломийки або вчитиме спiвати меншу сестру, бука йому не минути. Якось батьки почули, як Інгрiд лаеться. Покликали Турбйорна. Батько мав рiшучий намiр негайно покарати неслуха, але хлопчик так просився i обiцяв надалi бути чемним, що й цього разу йому минулося.
У недiлю батько сказав:
– Нинi не бешкетуватимеш удома, а пiдеш зi мною до церкви.
Роздiл другий
Церква в життi селянина мае особливу нiшу: це – святе мiсце, оточене урочистою цвинтарною суворiстю, з трепетною святковiстю служби Божоi пiд ii склепiнням. Церква – едина будiвля у долинi, яку селянин вбирае у розкiшнi шати, а тому йому здаеться, нiби навiть ii шпиль стримить вище, анiж насправдi. Ясного недiльного ранку передзвiн дзвонiв супроводжуе селянина всю дорогу до храму, i вiн поштиво знiмае шапку перед ними, мовби дякуючи за вiтання. Мiж ними iснуе якийсь таемничий глибинний зв’язок.
Ще дитиною селянин не раз стояв при вiдчинених дверях, прислухаючись до бамкання дзвонiв, а внизу, дорогою, тягнулися вервечкою парохiяни до церкви. Батько приеднувався до гурту; його ж не брали, бо був ще надто малим. У душi дитини важкий могутнiй передзвiн, що годину чи й двi линув помiж горами, будив розмаiтi образи, завжди пов’язанi з чистим новим одягом, з причепуреним жiноцтвом, з начищеними до полиску, в сяючiй збруi кiньми.
Коли ж однiеi недiлi дзвони задзвонили, що й на його вулицю прийшло свято, i вiн у новiсiнькiй, хоч i трохи завеликiй одежинi, статечно ступаючи поруч з батьком, уперше вирушив до церкви, яку радiсть вони звiстили свiтовi! Нiби розчиняли всi дверi нарозтвiр, щоб вiн змiг побачити все що душi заманеться. А коли повертатиметься додому з важкою iще головою, розколисаною спiвами, службою Божою, Божим словом, пропливуть перед очима досi небаченi образи: iконостас, святковi строi, ошатнi люди, i передзвiн збере докупи, немов пiд склепiнням, усi його враження i освятить маленьку церкву, навiки поселивши ii у селянському серцi.
Ставши пiдлiтком, доведеться йому вирушати з худобою на гiрськi пасовиська, та якось гожого росяного недiльного ранку, коли вiн сидiтиме на каменi, наглядаючи за отарою, що пасеться на схилi, i почуе церковнi дзвони, якi заглушатимуть дзеленькiт дзвоникiв на полонинi, стане йому тоскно на душi. Те урочисте бамкання навiе йому з долини милi, легкi, вабливi спомини, нагадае про приемнi балачки пiд церквою зi знайомими, радiсть, що можна бути помiж людьми; про смачний обiд удома, про батька, мати, братiв та сестер, про веселi забави на лузi недiльного надвечiр’я… Бiдолашне серденько збунтуеться у грудях. Бо нiчого з того тут немае – лише вiдгомiн церковних дзвонiв! А тодi хлопчина враз стрепенеться, пригадае собi уривок якогось псалма та й заспiвае, склавши руки й задивившись на долину. А тодi, проказавши ще й молитву, помчить, радiсний, угору схилом, сурмлячи в пастуший рiжок, аж луна розлягатиметься горами.
Тут, у тихих гiрських долинах, люди рiзного вiку вимальовують собi власний образ церкви, йдуть на свою розмову з нею. Багато що, зрештою, може стати помiж людьми й церквою, але не iснуе нiчого вищого понад неi. Вона зрiла й довершена для дитини, яка йде до першого причастя; юнаковi, який уже зробив свiй життевий вибiр, помахуе пальцем – напiвпогрозливо-напiвзастережливо; вона могутня захисниця для зламаного горем; щира й лагiдна – для струдженого старця. Сюди приносять хрестити немовлят, а, як вiдомо, немае обряду урочистiшого, нiж цей. Тому не можна змальовувати норвезьких селян, порядних чи непорядних, поза iхнiм зв’язком iз церквою.
Турбйорн уже наперед тiшився вiдвiдинами церкви, тiшився, що побачить стiльки нового й цiкавого; очi йому розбiгалися вiд барвистого натовпу перед церковцею; усерединi вiн насолоджувався майже вiдчутною на дотик тишею, яка огорнула все i всiх перед початком служби Божоi. Зачарований, вiн забув схилити голову, коли читали молитву, але, побачивши сотнi похилених голiв вiрян, i собi зробив так само. Забринiв спiв – усi навколо нього нараз заспiвали псалом, хлопчиковi з несподiванки наче морозом сипонуло поза шкiру. Турбйорн сидiв, поринувши в задуму, й здригнувся, немов зi сну, коли дверцята iхньоi лави вiдчинилися i якийсь чоловiк сiв поряд. Псалом закiнчився, батько привiтався за руку з сусiдом i поцiкавився:
– Як вам ведеться на Сульбакенi?
Турбйорн пiдвiв очi та, хоч як придивлявся до чужого дядька, нiчого чаклунського в ньому не добачив. То був дужий бiлявий чоловiк, добродушний, з великими блакитними очима й високим чолом. Вiн усмiхався, коли до нього зверталися, в усьому погоджувався з Семуном, але сам був маломовний.
– Онде сидить Сюньове, бачиш? – мовив батько, нахилившись до Турбйорна, взяв його на колiна й показав на жiночу половину церкви.
Там, на лавi, стояла на колiнах маленька дiвчинка в капелюшку з червоними стрiчками, з-пiд якого вибивалося золотаве волосся, вона була ще бiлявiшою за батька – такоi бiлявки хлопчик ще нiколи не бачив. Сюньове визирала з-поза спинки передньоi лави й усмiхалася йому. Турбйорн довго не мiг вiдвести вiд неi погляду, вiн нiчого навколо не бачив, окрiм ii бiлих зубок. В однiй руцi дiвчинка тримала блискучий псалтир, а в iншiй – складений червоно-жовтий шовковий носовичок i розважалася, хльоскаючи носовичком по молитовнику. Що довше вiн видивлявся на неi, то приязнiше вона усмiхалася. Турбйорновi закортiло стати на лаву колiньми так, як вона. Дiвчинка кивнула йому головою. Якийсь час вiн серйозно дивився на неi, а тодi й собi кивнув. Мала засмiялася i знову кивнула. Турбйорн теж кивнув у вiдповiдь, i ще, й ще раз, але дiвча бiльше не вiдповiдало, лише за якийсь час, як вiн уже й забув кивати, Сюньове знову кивнула головою.
– І я хочу дивитися! – почулося позаду Турбйорна, хтось потягнув його за ногу на пiдлогу, аж вiн ледь не впав.
Нахабою виявився вайлуватий хлопчак, який тепер завзято пхався на його мiсце. Вiн теж мав бiляву, однак непокiрну чуприну й кирпатого носа. Аслак навчив Турбйорна, як давати вiдсiч усiлякiй хамулi в церквi, а чи в школi, тож вiн ущипнув малого за зад, аж той мало не скрикнув, миттю злiз з лави й вхопив Турбйорна за обидва вуха. Турбйорн також останнiх не пас, учепився зухвальцевi в чуба, повалив долi й пiдiм’яв пiд себе. Той, мовчки сопучи, вкусив Турбйорна за литку. Турбйорн, вiдсмикнувши ногу, притиснув напасника обличчям до пiдлоги. Зненацька хтось ухопив його самого за комiр i пiдняв угору, наче мiшок з соломою. То був батько. Посадивши сина собi на колiна, вiн так стиснув малому руку, аж у нозi занило, i прошепотiв йому на вухо:
– Якби це було не в церквi, ти б уже дiстав вiд мене бука!
Турбйорн згадав про Сюньове, глянув на жiночу половину: дiвчинка ще клячала на лавi, але мала такий розгублений, збентежений вигляд, аж хлопчик почав здогадуватися, що поводився вiн справдi негiдно. По-мiтивши його погляд, Сюньове злiзла з лави i бiльше не показувалася.
Наперед вiвтаря виступив паламар, за ним – священик. Турбйорн заворожено слухав i дивився на дiйство.
Потiм паламар i священик вийшли й знову з’явилися, а вiн сидiв на батькових колiнах i думав, чи покажеться Сюньове iще?
Той курдупель, що стягнув його з лави, сидiв вiддалiк на ослiнчику, й щоразу, як тiльки хотiв пiдвестися, дiставав тлумака в плечi вiд старого, що куняв собi, але справно прокидався вiд найменшого поруху опецька.
«Чому ж вона не дивиться сюди?» – думав Турбйорн. Кожна червона стрiчка, майнувши поблизу, нагадувала йому про Сюньове; кожен образ на стiнах староi церкви був схожий на неi, а може, навiть трохи поступався iй красою. О, вона таки визирнула! Та побачивши, що вiн дивиться на неi, споважнiла й знову сховалася.
Утрете вийшли перед вiвтар паламар зi священиком, задзвонили дзвони, усi попiдводилися з лав. Батько знову заговорив з бiлявим чоловiком, вони разом рушили на iншу половину церкви – жiнки вже також попiдводилися зi своiх мiсць. Першою в прохiд вийшла свiтловолоса жiнка з такою ж усмiшкою, як у чоловiка, але трохи стриманiшою. Вона була зовсiм маленького зросту, блiда на обличчi й вела за руку Сюньове. Турбйорн одразу подався до дiвчинки, але вона швидко заховалася вiд нього за материну спiдницю.
– Не чiпай мене!
– Вiн, мабуть, уперше в церквi, – мовила жiнка, поклавши руку йому на плече.
– Уперше, – пiдтвердив Семун. – Тому й вiдразу побився…
Турбйорн засоромлено звiв очi на жiнку, потiм глянув на Сюньове – дiвча видалося йому ще суворiшим, нiж дорослi.
Усi вийшли з церкви: старшi, бесiдуючи мiж собою, Турбйорн плiвся за Сюньове; щоразу, як вiн надто близько пiдходив до неi, вона тiснiше горнулася до матерi. Зухвалого опецька нiде не було видно. Дорослi стали на морiжку перед церквою на довшу розмову. Турбйорн почув, як кiлька разiв згадували Аслака, i, злякавшись, що мова зайде й про його нечемнiсть, вiдiйшов про всяк випадок подалi.
– Нiчого тобi тут слухати, – мовила матiр до Сюньове. – Вiдiйди собi вбiк, сонечко… Чуеш, що кажу!
Сюньове неохоче вiдiйшла. Турбйорн пiдступив ближче, не зводячи з неi очей, вона також не вiдводила погляду. Отак стояли вони доволi довго й дивилися одне на одного.
– Фе! – нарештi озвалася дiвчинка.
– Чому так кажеш? – запитав Турбйорн.
– Фе! – повторила мала. – І не сором тобi?
– А що я такого зробив?
– Побився у церквi пiд час вiдправи… Фе!
– Коли ж то було!
Дiвчинка спантеличено замовкла, а тодi озвалася знову:
– То це ти Турбйорн Гранлiен?
– Я… А ти Сюньове Сульбакен?
– Так… Менi завжди казали, що ти дуже чемний.
– Це неправда. Я найгiрший з-помiж дiтей удома…
– Такого я ще не чула! – сплеснула в долоньки Сюньове. – Мамо, мамо! Вiн каже…
– Помовчи i йди геть звiдси! – долинуло з гурту дорослих.
Сюньове зупинилася на пiвдорозi до матерi, а тодi повернулася й спроквола пiдiйшла до Турбйорна.
– Це менi всi вуха протуркотiли, яка ти чемна й слухняна, – сказав Турбйорн.
– Та-а, хiба iнодi, коли за книжкою сиджу, – вiдповiла Сюньове.
– Чи то правда, що у вас там, на Сульбакенi, тролi, вiдьми та усяка чортiвня водиться? – запитав Турбйорн, узявши руки в боки, виставивши одну ногу, а iншою пiдпираючись, як це робив Аслак.
– Мамо, мамо! Знаеш, що вiн каже? Вiн каже, що…
– Дай менi спокiй! І не пiдходь, доки не покличу! – урвала дiвчинку матiр.
Сюньове знову неохоче повернулася до Турбйорна, запхавши до рота кiнчика хусточки й смикаючи його зубами.
– А правда, що щоночi у вас на Сульбакенi виграють бiсiвськi музики?
– Неправда!
– Ще скажи, нiби нiколи не бачила троля!
